Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов'язань

1.Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов'язань

Господарське зобов'язання – це зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, через що один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, утому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно зі ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання виникають з таких підстав:

господарські договори;

прийняття нормативно-правових актів, які встановлюють певні обов'язки для суб'єктів господарювання;

створення об'єктів інтелектуальної власності;

заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав.

Термін «зобов’язання» досить часто вживається в різних значеннях. В одних випадках під ним розуміють угоду між особами, тобто договір, в інших – обов’язок, борг певної особи. Крім того, в юридичній літературі існує поняття «зобов’язальне право», котре можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з передавання майна, виконання робіт, надання послуг, відшкодування шкоди. Норми зобов’язального права – найзначніша частина цивільного законодавства. У Цивільному кодексі України (далі – ЦК) 1308 статей, з яких 706 безпосередньо присвячено зобов’язанням.

Водночас загальні положення про господарські зобов’язання містяться в розд. IV Господарського кодексу України (далі – ГК). Своєю чергою, у ГК із 418 статей майже 100 спрямовані на правове регулювання господарських зобов’язань.

Отже, є всі підстави стверджувати, що існує два інститути зобов’язального права – інститут цивільно-правових зобов’язань і інститут господарських зобов’язань.

Ведучи мову про господарські зобов’язання, доречно, на наш погляд, зупинитись на стислій порівняльній характеристиці цивільно-правових і господарських зобов’язань.

Визначення цивільно-правового зобов’язання міститься в ст. 509 ЦК: зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Інакше кажучи, зобов’язання встановлює юридичний зв’язок між двома сторонами: кредитором, якому належить право вимоги, і боржником, на якого покладається обов’язок виконання. З одного боку, зміст зобов’язання може бути реалізований, як правило, тільки через дії боржника, з другого – вирішальне значення має надання кредиторові можливості вимагати певних дій від боржника. Якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що перша має право вимагати від другої. У цьому полягає відмінність зобов’язальних відносин від правовідносин власності, оскільки в останніх перш за все важлива можливість здійснення певних дій безпосередньо власником. Зобов’язальні правовідносини передбачають передачу майна не взагалі до не визначеного кола осіб, а тільки до чітко визначених кредиторів. Зобов’язання встановлюється між конкретними суб’єктами (боржником і кредитором), тобто має відносний характер, на відміну від абсолютного характеру відносин власності, де з однієї сторони виступає власник, а з другої – необмежене коло осіб, які не повинні чинити перепони власнику за здійснення його права власності.

Важливою рисою зобов’язальних відносин є також чітка визначеність їх змісту. Боржник у кожному окремо взятому зобов’язанні повинен здійснити певні дії або утриматися від них.

Визначення безпосередньо господарського зобов’язання наводиться в ст. 173 ГК: господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, на основі якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій,
а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Привертає до себе увагу та обставина, що визначення господарського зобов’язання, наведене в ст. 173 ГК, загалом відповідає визначенню цивільно-правового зобов’язання, що міститься в ст. 509 ЦК. Зокрема, у визначенні господарського зобов’язання, як і у визначенні цивільно-правового зобов’язання, використовуються подібні поняття: боржник і кредитор, зобов’язання вчинити певну дію на користь другої (іншої) сторони, право вимагати від боржника (зобов’язаної сторони) виконання його (її) обов’язку. Водночас визначення господарського зобов’язання має і свої відмінності, головна з яких полягає в тому, що сторонами в господарському зобов’язанні можуть бути не тільки боржник і кредитор, як це має місце й у цивільно-правовому зобов’язанні, а й зобов’язана й управнена сторона – суб’єкт господарювання і наділені господарською компетенцією органи державної влади та місцевого самоврядування (так звані організаційно-господарські зобов’язання). Крім того, предметом господарського зобов’язання може бути обов’язок однієї зі сторін здійснити не тільки господарську дію (чи певну дію як у цивільно-правовому зобов’язанні), а й учинити певну дію саме управлінсько-господарського характеру.

Основними видами господарських зобов’язань вважаються майново-господарські зобов’язання та організаційно-господарські зобов’язання (ч. 2 ст. 173 ГК). Крім того, у ГК сформульовано поняття соціально-комунальних зобов’язань (ст. 177 ГК), публічних зобов’язань (ст. 178 ГК), а також господарсько-договірних зобов’язань (ст. 179 ГК).

Відповідно до ст. 175 ГК майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин під час здійснення господарської діяльності, на підставі яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Отже, і цивільно-правові зобов’язання, і майново-господарські зобов’язання регулюються ЦК. Разом з тим, положення ЦК поширюються на майново-господарські зобов’язання з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути:

1) суб’єкти господарювання – господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності;

2) негосподарюючі суб’єкти – юридичні особи;

3) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Різновидом майново-господарських зобов’язань є господарсько-договірні зобов’язання. Неодмінною ознакою господарсько-договірних зобов’язань є чітко визначена підстава виникнення таких зобов’язань – господарський договір. Відповідно до ст. 179 ГК майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами–юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями. Проте варто наголосити, що ГК жодним чином не визначає поняття господарського договору, що пояснюється, на наш погляд, установленням надто широкого кола суб’єктів майново-господарських зобов’язань і, зокрема, господарсько-договірних зобов’язань.

На відміну від майново-господарських зобов’язань (що певною мірою є подібними до цивільно-правових зобов’язань), організаційно-господарські зобов’язання є новим явищем у сучасному українському законодавстві.

Згідно зі ст. 176 ГК організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, на підставі яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Треба мати на увазі, що в організаційно-господарському зобов’язанні сторонами будуть не боржник і кредитор, як у цивільно-правовому і майново-господарському зобов’язанні, а зобов’язана сторона і управнена сторона. Предметом організаційно-господарського зобов’язання буде не господарська дія, а управлінсько-господарська (організаційна) дія.

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:

1) між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта;

2) між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариств;

3) між суб’єктами господарювання в разі, якщо один з них є щодо другого дочірнім підприємством.

Одним з видів організаційно-господарських зобов’язань є соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання. Згідно зі ст. 177 ГК суб’єкти господарювання зобов’язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

За публічним зобов’язанням (ст. 178 ГК) суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності в нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Принагідно зауважимо, що практично такі самі положення містяться й у ст. 633 ЦК «Публічний договір».

Задача 1.
Виробничий кооператив «Тандем», ставши співзасновником товариства з обмеженою відповідальністю «Авангард», зобов'язався внести до статутного фонду товариства 200 тис. грн. До реєстрації товариства кооператив вніс мінімально необхідну частину вкладу, однак решта вкладу у встановлений строк кооперативом не була внесена.

Керуючись відповідними законодавчими нормами, дайте обґрунтовану відповідь:

1) Яку частину вкладу вніс кооператив до статутного фонду ТОВ?

2) У який строк кооператив повинен був внести свій вклад повністю?

1. Відповідно до ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» Стаття 52. Статутний (складений) капітал товариства з обмеженою відповідальністю

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний (складений) капітал, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного (складеного) капіталу не менше 50 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного (складеного) капіталу грошей підтверджується документами, виданими банківською установою.

Отже, відповідно Закон України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати» Відповідно до цього закону з 1 листопада розмір заробітної плати становить 744 грн., то розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, це 74400, так як ТОВ зобов'язані внести 200 тис, то до моменту реєстрації не менше 50 відсотків вказаного в установчих документах вкладу це становить 100 тис.

2. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Задача 2
.

Через п'ять місяців після отримання комбайнів агрофірма «Злагода» зажадала від лізингової компанії, яка відповідно до договору мала здійснювати технічне обслуговування комбайнів, проведення їх профілактичного ремонту, оскільки в одному з них мали місце перебої у роботі двигуна. Лізингова компанія відмовилася надавати такі послуги через несплату агрофірмою, яка посилалась на фінансову скруту, лізингових платежів протягом останніх трьох місяців.

Керуючись чинним законодавством, дайте обгрунтовану відповідь:

1) Які права та обов'язки сторін за укладеним договором?

2) Які правові наслідки наступають у разі порушення умов договору?

3) Чи правомірні вимоги агрофірми «Злагода»?

1. Відповідно до ст. 10 закону України «Про фінансовий лізинг»

2. Лізингодавець зобов’язаний:

1) у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;

2) попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров’я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

3) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу;

4) відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;

5) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу.

Таким чином в ст. 11 цього ж закону сказано що Лізингоодержувач зобов’язаний:

1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;

2) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;

3) своєчасно сплачувати лізингові платежі;

4) надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання;

5) письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;

6) письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, – негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;

7) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу – повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

3.
Умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу можуть визначатися окремим договором.

Також відповідно до ст. 7 вище указаного закону про відмову від договору лізингу сказано що: Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Стягнення за виконавчим написом нотаріуса провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Отже, ми бачимо що якщо б агрофірма не затримала виплати, то вимоги агрофірми «Злагода» могли б бути правомірними.

Задача 3.


Між ЗАТ «Пірс» та державним замовником було укладено Контракт на поставку продукції для державних потреб. ЗАТ «Пірс» виконало умови Контракту в частині виготовлення продукції і повідомило державного замовника про готовність поставити продукцію. Державний замовник, не зазначаючи підстав, відмовився від закупівлі продукції. ЗАТ «Пірс» реалізувало виготовлену продукцію і після цього заявило претензію державному замовникові про відшкодування завданих збитків, в тому числі неотриманого очікуваного прибутку. У відповідь на претензію державний замовник відмовив в задоволенні претензійних вимог на тій підставі, що ЗАТ «Пірс» реалізувало продукцію на свій власний розсуд і об'єктивно мало можливість знайти такого споживача, який запропонував би ціну на продукцію не нижче тієї, що зафіксована у Контракті. ЗАТ «Пірс» звернулося з позовом до господарського суду про стягнення збитків з державного замовника.

Керуючись чинним законодавством, дайте обґрунтовану відповідь:

1) Яке рішення має постановити господарський суд?

2) Які вимоги у наведеному випадку має заявити ЗАТ «Пірс»?

3) Яка відповідальність державного замовника за відмову від закупівлі продукції, визначеної контрактом на поставку продукції для державних потреб, встановлена законодавством?

Абзац третій частини першої статті 1 в редакції Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»Виконавці державного замовлення – це суб'єкти господарськоїдіяльності України всіх форм власності, які виготовляють іпоставляють продукцію для державних потреб відповідно до умовукладеного державного контракту.Державний контракт – це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, вякому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін ірегулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Отже ми бачимо з умови Контракту ЗАТ «Пірс» повністю виконала

Згідно ч. 3 ст. 2 закону України «Про поставки продукції для державних потреб»Державнізамовники:здійснюють, виходячизінтересівдержави, вибірвиконавцівдержавногозамовлення для укладенняз ними державнихконтрактів шляхом проведенняконкурсноговідбору;укладаютьзвиконавцями державного замовленнядержавніконтракти;гарантуютьвиконавцям державного замовленнявідіменідержави оплату продукції, яка поставляється для державних потреб за умовами, щовизначаютьсядержавним контрактом.2. А також в ч. 5 ст. 2 цього закону сказано що, при невиконаннідержавнимзамовникомзобов'язаньзадержавним контрактом державнийзамовниквідшкодовуєвиконавцю державного замовленнязавданійомузбитки, включаючиочікуванийінеодержанийприбуток.У випадкахвідмови державного замовникавідзакупівліпродукції, щовиготовлена за державним контрактом (крімвипадків,зазначених у частинічетвертійцієїстатті), виконавець державногозамовленняреалізуєїї на свійрозсуд, при цьомузамовниквідшкодовуєвиконавцюдодатковівитрати, пов'язанізреалізацією, а уразінеможливостіреалізаціїпродукції – завданійомузбитки, включаючиочікуванийінеодержанийприбуток.Тепер ми бачимо не правомірні дії з боку державного замовника.3. Отже, в ст. 611 Цивільного кодексу України зазначено правові наслідки порушення зобов'язання1. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки,встановлені договором або законом, зокрема:1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмовивід зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, аборозірвання договору;2) зміна умов зобов'язання;3) сплата неустойки;4) відшкодування збитків та моральної шкоди.На мою думку господарський суд має задовольнити позов на користь

ЗАТ «Пірс»