Міністерство освіти і науки України

Європейський університет

Юридичний факультет

Контрольна робота

з Актуальних проблем правового захисту суб’єктів господарювання

Варіант 1

Київ 2008

Зміст

Вступ

1 Поняття та ознаки банкрутства

2 Характеристики фінансової неспроможності суб’єкта підприємницької діяльності

Загальні висновки

Використана література

Вступ

У практиці країн з ринковою економікою, банкрутство є невід’ємним атрибутом ринкової економіки і виступає в якості механізму регулювання та саморегулювання останньої, насамперед, дотримання виконання зобов’язань суб’єктами господарювання.

Об’єктивними процесами ринкової економіки, заснованої на конкуренції, є постійне перетікання капіталів у найбільш дохідні сфери, перерозподіл власності — від суб’єктів господарювання, що неефективно ведуть свою господарську діяльність, до суб’єктів, які справляються з цією задачею.

Інститут банкрутства має давню історію. Своїм подальшим розвитком він зобов’язаний еволюції підприємництва та вільної конкуренції, за яких суб’єкт господарської (підприємницької) діяльності несе всі ризики, пов’язані з останньою. З одного боку, банкрутство дозволяє відсівати неефективні підприємства, а з іншого — сприяє оздоровленню господарських суб’єктів, що зазнають тимчасових фінансових труднощів.

З проголошенням України незалежною демократичною державою було започатковано реформування різних сфер суспільного життя, насамперед — економічної. Проте майже двадцятирічний період здійснення перетворень показує, що їх проведення часто є непослідовним і не дає бажаних наслідків. Одним із результатів неефективної економічної політики стала збитковість, а отже — неплатоспроможність багатьох суб’єктів господарювання. Ця проблема може бути вирішена за допомогою створення дієвого, такого, що відповідає життєвим реаліям, правового регулювання відносин, пов’язаних з неплатоспроможністю та банкрутством.

Інститут неплатоспроможності є невід’ємною складовою законодавства будь-якої розвинутої держави з ринковою економікою й слугує для запобігання ситуаціями, коли переваги виявляються на боці одного із кредиторів, що приступив до стягнення першим і в той же час покликаний забезпечити найбільш рівне й справедливе задоволення вимог усіх кредиторів з урахуванням інтересів як кредиторів, так і самого боржника.

Державна політика в сфері банкрутства спрямована на фінансове оздоровлення підприємств-боржників шляхом застосування правових процедур відновлення їхньої платоспроможності або визнання їх банкрутами. Хоча проблема порушення справ про банкрутство підприємств залишається досить гострою, позитивною тенденцією стало впровадження процедур, спрямованих на поновлення платоспроможності боржника, зокрема санації й мирової угоди.

Розглянемо деякі питання, пов’язані з фінансовою неспроможністю та банкрутством підприємств в даної роботі.

1 Поняття та ознаки банкрутства

Банкрутство — загальновідомий та необхідний інструмент ринкової економіки, це комплексний правовий інститут. Він складається з норм як матеріального, так і процесуального права.

Згідно із Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під неплатоспроможністю розуміється "неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності"[1]
.

Впродовж розвитку інституту банкрутства використовувалися різні терміни для визначення стану боржника, коли він не в змозі виконувати свої зобов’язання через брак коштів або майна. Наприклад, у середньовічних джерелах права італійських міст використовувались терміни „fuggitivі” та „decoctor”. Сучасне поняття „банкрут” походить від італійського виразу – bankarotta. Він означає звичай перекидати лавку банкіра, що стояла на площі міста, в разі нездатності останнього провести розрахунки з кредиторами. Так, часто вживаним був термін „конкурс”, який широко застосовувався у німецькому законодавстві через те, що у межах законодавства про банкрутство існувала єдина процедура — конкурсне провадження. У законодавстві США взагалі не міститься поняття „банкрутство”, хоча цей термін використовується у назві основного нормативного акта у цій сфері — Кодексу про банкрутство, а в самому кодексі дається визначення поняття неспроможності. У країнах, які не мали своїх традицій правового регулювання, найчастіше застосовувалися терміни „неспроможність” та „банкрутство”[2]
.

Українське законодавство про банкрутство містить один критерій банкрутства: визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Теорії права відомі два критерії банкрутства: неоплатність та неплатоспроможність.

Отже, неоплатність означає, що пасиви боржника перевищують його активи. При використанні критерію неоплатності необхідно за кожною кредиторською вимогою перевіряти майно боржника, тоді як вимога кредитора може бути абсолютно безпідставною.

У сучасних правових системах переважно використовується критерій неплатоспроможності. Англійське, французьке законодавства певною мірою базуються на недостатності ліквідних активів боржника[3]
. Але у Німеччині поряд з критерієм неплатоспроможності використовується і критерій неоплатності — „надлишкова заборгованість”, який є додатковою підставою для провадження у справі про банкрутство та підставою для вибору конкретної процедури — ліквідаційної чи реабілітаційної. Окрім названих ознак та критеріїв банкрутства законодавчі акти багатьох країн визнають необхідною умовою банкрутства — збіг кредиторів, тобто наявність у боржника кількох кредиторів[4]
.

За переконанням А.Ф. Трайніна, „банкротство — деликт своеобразный: он слагается из двух элементов, из которых один (несостоятельность) — понятие гражданского права, другой (банкротское деяние) — понятие уголовного права. Эта сложность состава банкротства чрезмерно затемняет его юридическую природу”[5]
.

У сучасному законодавстві Російської Федерації використовується термін „банкрутство” у двох значеннях:

1) як синонім терміна „неспроможність” ;

2) як окремий випадок неспроможності, коли посадова особа або громадянин-засновник (власник) неплатоспроможного боржника вчиняє каране діяння, яке завдає шкоди кредиторам (Закон Російської Федерації „Про неспроможність (банкрутство)” виділяє два види такого банкрутства — умисне банкрутство та фіктивне банкрутство).

Деякі українські представники юридичної науки підтримують позицію російського законодавця та ототожнюють поняття „неспроможність” та „банкрутство”[6]
.

З аналізу законодавства про банкрутство України можна зробити висновок, що термін „банкрутство” використовується у двох значеннях: як визнана господарським судом нездатність відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури та як „фінансова неспроможність” суб’єкта господарської діяльності, з яким так чи інакше пов’язані злочинні дії громадянина-засновника, власника, службової особи підприємства (установи, організації).

Важливим є визначення умов порушення справ про банкрутство. Справа про банкрутство може бути порушена, якщо виконуються наступні дві ознаки. П. 3. ст. 6 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” визначено ознаки банкрутства: „справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом”.

Тобто першою з ознак є закінчення тримісячного терміну з дня, встановленого для погашення боржником безспірних вимог кредиторів. Даний підхід грунтується на тому, що усі учасники майнового обігу повинні своєчасно оплачувати куплені товари, виконані на їх користь роботи, надані їм послуги, своєчасно повертати отримані суми кредитів тощо. До речі, такий же строк передбачено відповідним законодавством інших країн СНД, зокрема Росії та Белорусії. В основу цієї ознаки банкрутства покладено критерій „неплатоспроможності”, який полягає в тому, що боржник більше трьох місяців не може розрахуватися з кредиторами по безспірних вимогах, тобто за таких умов неспроможність підприємства набуває вже постійного, а не тимчасового характеру.

Другою ознакою банкрутства є досягнення сукупною заборгованістю боржника за безспірними вимогами кредиторів рівня в триста мінімальних заробітних плат. Якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) складають суму, що не досягає зазначеного рівня, справа про банкрутство не може бути порушена. Поява останньої ознаки у вітчизняному законодавстві про банкрутство є однією з найбільш помітних новел нового Закону і буде чи не найбільш помітним чинником, який впливатиме на практику судового розгляду цієї категорії справ.

Відповідно до Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Розглянемо питання фінансової неспроможності більш детально в наступному розділи.

2 Характеристики фінансової неспроможності суб’єкта підприємницької діяльності

За всіх часів існування інституту банкрутства виникало питання про те, що є достатньою умовою для початку конкурсного процесу (процедури банкрутства). У світі вже давно існує два підходи до вирішення цього питання. Розроблено дві правові доктрини інституту неплатоспроможності (банкрутства), що грунтуються на принципах неоплатності й неплатоспроможності боржника.

У чинному законодавстві України термін „неспроможність” не використовується та не визначається. Хоча законодавець широко використовує слово „неспроможність” для визначення термінів у ст. 1 Закону та далі за текстом законодавчого акта. На перший погляд можна вважати, що таке поняття українське законодавство знає та застосовує, але якщо проаналізувати визначення неспроможності, які містяться у таких нормативних актах, як Закон України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" від 5 квітня 2001 р. та постанова Національного банку України "Про затвердження Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням" від 27 серпня 2001 р., то можна зробити висновок, що законодавець застосовуючи слово "неспроможність" має на увазі "нездатність".

Під цим поняттям розуміють:

— фінансовий стан суб’єкта господарської діяльності, який згідно із законодавством про банкрутство визнається підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство[7]
;

— фінансовий стан боржника, за якого виконання ним своїх зобов’язань перед кредиторами та бюджетом є неможливим узагалі або без застосування передбаченої законом особливої процедури відновлення платоспроможності (санації)[8]
;

— неможливість виконання боржником перед кредиторами не тільки грошових зобов’язань, а й зобов’язань взагалі (наприклад, щодо зустрічної поставки при товарообмінному договорі без грошової оплати тощо). При цьому виконання зобов’язань неможливе з боку боржника не тільки грошовими коштами, а й іншими способами[9]
.

Поняття абсолютної або балансової неплатоспроможності означає стан боржника, за яким загальна сума його грошових зобов’язань перевищує вартість усіх його майнових активів, що відображені у документах балансової звітності.

Практична або касова неплатоспроможність є наявною, якщо боржник неспроможний розрахуватись з кредиторами через нестачу ліквідних майнових активів, хоча при складанні балансової звітності вартість усіх його майнових активів може перевищувати суму його грошових і податкових зобов’язань. Уразі відсутності якихось додаткових ознак у спеціальному законодавстві практична або касова неплатоспроможність може збігатись зі звичайним простроченням виконання боржником свого зобов’язання. За своїми змістовними характеристиками практична або касова неплатоспроможність є відносною[10]
.

Отже, сучасним відповідником поняття „неоплатність” є термін „абсолютна (балансова) неплатоспроможність”, а термін „відносна (практична, касова) неплатоспроможність” позначає позитивне значення співвідношення активів і пасивів боржника.

У правових системах, де інститут неплатоспроможності побудований на принципі неоплатності, справа про банкрутство порушується в тому випадку, якщо має місце факт перевищення розміру зобов’язань боржника над вартістю його майна. Однак при використанні цього принципу виникають труднощі в доведенні кредитором стану неоплатності боржника, оскільки документи, що підтверджують фінансовий і майновий стан боржника в кредитора, як правило, відсутні. Отже, порушити справу про банкрутство боржника стає досить проблематично.

На відміну від принципу неоплатності, доктрина неплатоспроможності, побудована на принципі неплатоспроможності, полягає в тому, що справа про банкрутство може бути порушена за наявності факту припинення боржником платежів за зобов’язаннями, при цьому допускається, що розмір зобов’язань боржника перевищує вартість його майна. Для порушення справи про банкрутство кредиторові досить довести факт неплатежу боржником за його зобов’язаннями, а майновий і фінансовий стан боржника з’ясовується надалі в процесі розгляду справи.

Виходячи з принципу неплатоспроможності побудоване законодавство про неплатоспроможність (банкрутство) більшості держав, які мають розвинуті ринкові відносини. У Російській Федерації Закон «Про неплатоспроможність (банкрутство)» від 1992 р. був побудований на принципі неоплатності, але практика його застосування вказала на необхідність змінити підход до цього інституту, і вже в 1997 р. було прийнято нову редакцію цей Закон, побудованій за принципом неплатоспроможності. Цей Закон успішно застосовується в Російській Федерації й зараз.

Верховна Рада України також провела реформування законодавства про банкрутство й 30 червня 1999 р. внесла зміни в Закон, виклавши його в новій редакції. У новій редакції Закон називається «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і ґрунтується він також на принципі неплатоспроможності. Таким чином, неплатоспроможність є одним із ключових понять цього Закону.

Розрізняють абсолютну й відносну неплатоспроможність. Абсолютна неплатоспроможність полягає в неможливості боржника через повне руйнування фінансового становища сплатити борги кредиторам без використання судових процедур банкрутства.

Відносна неплатоспроможність полягає в неможливості погашення боргів кредиторів через тимчасові фінансові складнощі й наявність майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість. У цьому випадку кредитори реалізують свої майнові права через виконавче виробництво, минаючи інститут банкрутства[11]
.

Вітчизняне законодавство виділяє дві такі ознаки фінансової неспроможності:

1) Неплатоспроможність. Боржник вважається неплатоспроможним, якщо він неспроможний виконати свої платіжні зобов’язання, строк оплати яких настав. Зовнішньою ознакою неплатоспроможності боржника є припинення ним будь-яких платежів.

2) Загроза неплатоспроможності. Боржник перебуває під загрозою неплатоспроможності, якщо він передбачає неможливість виконати платіжні зобов’язання своєчасно. З формального боку, загроза неплатоспроможності виявляється на підставі аналізу оперативного фінансового плану боржника.

Законодавства про банкрутство переважної більшості країн виділяють ще одну, третю ознаку фінансової неспроможності — перевищення заборгованості підприємства над вартістю його активів (майна). Неплатоспроможність такого підприємства настає з настанням строків виконання зобов’язань.

У першому випадку ми маємо справу із зовнішньою ознакою фінансової неспроможності (фактична неплатоспроможність). У другому та третьому — йдеться про реальне припущення (прогноз неплатоспроможності).

Зрозуміло, що кредитор може звернутися із заявою про порушення справи лише в разі неплатоспроможності боржника, оскільки загрозу неплатоспроможності може виявити лише сам боржник. Кредиторами, які мають право порушувати справу про банкрутство, можуть бути фізичні або юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім тих кредиторів, чиї майнові вимоги повністю забезпечено заставою.

Під стійкою фінансовою неспроможністю суб’єкта господарської діяльності слід розуміти такий його фінансовий стан, за якого цей суб’єкт не здатен виконати свої грошові зобов’язання, у т.ч. щодо виплати заробітної плати, сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) до відповідних бюджетів,

У даному випадку мається на увазі не тимчасовий розлад фінансової діяльності юридичної особи, внаслідок якого виникають прострочення платежів, а ситуацію, яка виключає виконання даною юридичною особою вимог кредиторів. Ознаками стану стійкої фінансової неспроможності можуть вважатись, зокрема: зупинення платежів, що триває понад 3 місяці, за наявності боргових зобов’язань, строки платежів по яких настали; наявність значної (понад 300 мінімальних розмірів заробітної плати) суми непогашених боргових зобов’язань, строки платежів по яких настали більш як 3 місяці тому; наявність значної суми непогашених боргових зобов’язань, визнаних юридичною особою — боржником або підтверджених виконавчими документами; наявність заяви про порушення справи про банкрутство даної юридичної особи, прийнятої до розгляду господарським судом і, тим більше, наявність ухвали господарського суду про порушення справи про банкрутство даної юридичної особи.

Загальні висновки

Отже, згідно із здійсненим в роботі аналізом інституту банкрутства слід погодитись, що на даний час відсутній єдиний підхід до його визначення та ознак, що в свою чергу сприятиме подальшим науковим дослідженням в даному напрямі.

Банкрутство в широкому сенсі означає ліквідацію боржника, реалізацію його майна з метою задоволення вимог кредиторів. Інститут банкрутства приходить на допомогу кредиторам тоді, коли застосування інших норм (інститутів) господарського права не дає можливості домогтися виконання грошових зобов’язань боржником.

Банкрутство означає ліквідацію, реалізацію майнових активів боржника з метою задоволення вимог кредиторів. За абсолютної оборотної неплатоспроможності боржник може фінансове оздоровитися, розрахуватися з боргами і повернуться у звичайний стан. Визнання боржника банкрутом означає його ліквідацію. Шансів вийти з ліквідаційної процедури вільним від боргів у боржника вкрай мало. Ліквідація — це крайній захід, застосовуваний до боржника у випадку, коли заходи фінансового оздоровлення боржника не дали позитивного результату. Звідки, законодавство про банкрутство має дві мети: відновлення платоспроможності боржника, а за неможливості такого відновлення — задоволення вимог кредиторів найбільш справедливим чином.

Сучасне законодавство про неспроможність встановлює п’ять ознак неплатоспроможності боржника: характер грошових зобов’язань; базовий розмір грошових вимог; спірність вимог; термін несплати; наявність виконавчого провадження.

Використана література

1. Конституція України / Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, Ст. 141.

2. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — X.: 2004. — 1132 с.

3. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 30 червня 1999 р. (редакцiя вiд 04.06.2008) // Відомості Верховної Ради України. 1999, № 42-43. Ст. 378.

4. Афанасьєв Р.Г. Проблеми правового регулювання банкрутства за законодавством України. Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Донецьк: 2001. — 19 с.

5. Банкрутство. Правозастосування та судова практика / Упоряд.: Б.М. Грек та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 304с.

6. Бобкова А.Г., Татькова З.Ф. Правове регулювання відносин у процедурі банкротства: Навч. посібник. — К.: ЦНЛ, 2006. — 152 с.

7. Вавилин Е.З. Понятие несостоятельности (банкротства) предприятий // Правоведение, 1997, № 4. С. 120-125.

8. Джунь В.С. Про глосарій інституту неспроможності // Вісник госпо-дарського судочинства, 2003, № 2. С. 124 — 128.

9. Зеленов Г. Щодо визнання змісту поняття „стійка фінансова неспроможність” у контексті диспозиції ст. 219 Кримінального кодексу України // Підприємництво, господарство, право. 2007, № 10. С. 146—150.

10. Ляпунова Н.М. Кримінальна відповідальність за приховування банкрутства і фіктивне банкрутство. Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харків: 2001. — 22 с.

11. Нарышкика Р.Л. Гражданское и торговое право капиталистических го-сударств. — М., 1984. Т. 2.

12. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: Кн. 2. Особлива частина / За ред. В.Г. Гончаренка, П.П. Андрушка. — К.: 2005. — 672 с.

13. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: 2004. — 1056 с.

14. Поляков Б. Понятие неплатежеспособности и банкротства // Підприємництво, господарство і право, 2002, № 4. С. 47-51.

15. Поляков Б.М. Право несостоятельности (банкротства) в Украине. — К.: Видавничій дім "Ін Юре", 2003. — 356с.

16. Поляков Б.М. Процедура банкротства в Украине: Теория и практика. — Донецк: Донбасс, 2001. — 453с.

17. Поляков БМ. Совершенствование правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине. — Донецк, 2001.

18. Стефанів Т.В. Поняття банкрутства: окремі теоретично-правові аспекти // Юриспруденція: теорія і практика, 2008, № 5. С. 20—27.

19. Телюкина М.В. Признаки и критерии несостоятельности юридических лиц // Юридический мир, 1997, №11. С. 47 — 52.

20. Телюкина М.Л. Соотношение понятий "несостоятельность" и "банкротство" в дореволюционном и современном праве // Юрист, 1997, № 12. С. 9, 44 — 45.

21. Трайнин А.Н. Несостоятельность и банкротство. — СПб., 1913.

22. Шевчук О. Історичний розвиток та соціально-економічні особливості процесу банкрутства // Право України, 2008, № 3. C. 56—60.

23. Шевчук О., Герасименко Л. Колізійні аспекти законодавства при банкрутстві підприємств // Право України, 2008, № 1. C. 59—62.

24. Шершеневич Г.Ф. Конкурсный процесс. — М.: Статут, 2000.

[1]
Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 30 червня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. -- № 42 — 43. — Ст. 378.

[2]
Стефанів Т.В. Поняття банкрутства: окремі теоретично-правові аспекти // Юриспруденція: теорія і практика, 2008, № 5. С. 20.

[3]
Телюкина М.В. Признаки и критерии несостоятельности юридических лиц // Юридический мир, 1997, №11. С. 47.

[4]
Вавилин Е.З. Понятие несостоятельности (банкротства) предприятий // Правоведение, 1997, № 4. С. 120.

[5]
Трайнин А.Н. Несостоятельность и банкротство. — СПб., 1913. С. 27.

[6]
Поляков БМ. Совершенствование правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине. — Донецк, 2001. С. 140.

[7]
Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — X.: 2004. С. 582.

[8]
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: 2004. С. 543.

[9]
Зеленов Г. Щодо визнання змісту поняття „стійка фінансова неспроможність” у контексті диспозиції ст. 219 Кримінального кодексу України // Підприємництво, господарство, право. 2007, № 10. С. 150.

[10]
Стефанів Т.В. Поняття банкрутства: окремі теоретично-правові аспекти // Юриспруденція: теорія і практика, 2008, № 5. С. 24.

[11]
Бобкова А.Г., Татькова З.Ф. Правове регулювання відносин у процедурі банкротства: Навч. посібник. — К.: ЦНЛ, 2006. С. 14.