Розміщення продуктивних сил

Розміщення продуктивних
сил (РПС) – одна з найважливіших галузей економічних знань, що відіграє провідну
роль у підготовці фахівців з економічних спеціальностей.

Об’єктом науки є
продуктивні сили (ПС), які розглядаються як сукупність трудових ресурсів і
засобів виробництва (рис.1), а предметом – їх розміщення і розвиток. Зв’язок
продуктивних сил з виробничими відносинами (відносини, які виникають між людьми
в процесі виробництва, розподілу й споживання матеріальних цінностей) вивчає
загальна економічна теорія (політекономія), їх розвиток у часі – економічна
історія, а територіальний аспект розвитку продуктивних сил, тобто їх просторову
організацію, – РПС.

Поняття “розміщення
продуктивних сил” трактується в науці неоднозначно і може вживатись у декількох
значеннях:

·         
як
процес територіальної організації продуктивних сил у конкретній країні чи
районі;

·         
як
процес обгрунтування планування змін у територіальному розподілі продуктивних
сил;

·         
як
сфера територіального управління соціально-економічним розвитком країни, тобто
як один з напрямів стратегії регіональної політики.

Найпоширеніше
визначення РПС належить Є.Б. Алаєву: “Розміщення продуктивних сил – це
динамічний стан, що характеризує їх розподіл за територією відповідно до
природних, соціальних, економічних умов та факторів, який визначається
особливостями територіального поділу праці певної соціально-економічної
формації”.

РПС охоплює вивчення
трьох великих складових:

– розміщення населення
та трудових ресурсів;

– розміщення
виробництва і невиробничої сфери;

– розміщення природних
ресурсів.

Особлива увага
приділяється таким складовим, як розміщення промисловості, розміщення
сільського господарства, транспорту та сфери обслуговування.

Отже, предметом науки
про розміщення продуктивних сил є вивчення закономірностей і принципів
територіальної організації виробництва, ефективності розміщення галузей
народного господарства в різних країнах і регіонах.

Наука про РПС
зародилась у надрах економічної і соціальної географії, які вивчають переважно
складні процеси суспільно-природної взаємодії, стан продуктивних сил на певний
момент. На відміну від них, для РПС важливішим є економічний результат їх
територіальної організації. Наука грунтується на економічних законах і
категоріях економічної теорії, широко використовує результати наукових
досліджень регіональної економіки, фінансів, економіки праці, економіки природокористування,
економічної історії, статистики, економічної кібернетики, картографії. У свою
чергу розміщення продуктивних сил збагачує ці та інші науки своїми категоріями,
інформацією про територіальні економічні характеристики. Так, положення цього
курсу використовуються при вивченні таких соціальних дисциплін, як економіка
підприємства, менеджмент, маркетинг.

Без глибоких знань
проблем РПС неможливе обгрунтування територіально-галузевого розподілу
капітальних вкладень, інвестування. Адже інвестиційна привабливість тих чи
інших регіонів значною мірою залежить від раціонального розміщення на їх
території продуктивних сил.

Велика просторова
диференціація природних та соціально-економічних умов України, складна
територіальна організація її продуктивних сил, необхідність розробки і
реалізації стратегії стійкого, підтримувального розвитку усіх регіонів України
зумовлюють мету курсу “РПС”.

Мета курсу спрямована
на оволодіння студентами науковими основами РПС, аналіз сучасного стану і
визначення перспектив їх розвитку в умовах ринкових відносин.

Вона визначає й основні
його завдання, які полягають у формуванні знань про:

·         
теоретичні
основи РПС та понятійно-термінологічний апарат курсу;

·         
закономірності,
принципи та фактори розвитку і розміщення продуктивних сил;

·         
стан
продуктивних сил, їх розміщення та перспективи розвитку;

·         
природно-ресурсний
потенціал України, його структуру;

·         
демографічну
і трудоресурсну ситуацію та її вплив на територіальну організацію продуктивних
сил;

·         
народногосподарський
комплекс, його структуру та територіальну організацію;

·         
систему
економічного районування країни та стан продуктивних сил економічних районів
України;

·         
міжнародні
зв’язки України та їх форми.

Отже, завданням курсу є
формування у студентів умінь і практичних навичок при вирішенні проблем
обгрунтування РПС з урахуванням конкретної виробничої ситуації.

Економічна наука почала
активно досліджувати питання розміщення продуктивних сил наприкінці ХІХ ст. У
цей час створювались основи економічної теорії розміщення виробництва,
основоположниками якої були Й. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер, В. Кристаллер. Їх
теорії базувалися на визначальній ролі прибутку в умовах ринкового
господарства. У 1826 р. Йоган Тюнен виклав свої погляди у праці “Ізольована
держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії”,
суть яких полягає в одержанні найбільшого прибутку завдяки вдалому розміщенню
сільського господарства концентричними колами навколо ринку. Альфред Вебер у
праці “Теорія штандорта промисловості” (1909р.) обирає як модель ізольоване
господарство. У зв’язку з цим йому приписують те, що він сконструював теорію,
суть якої полягає в тому, що виробництво розміщується за принципом найменших
витрат, а розміщення промисловості визначається трьома “орієнтаціями”:
транспортною, робочою, агломерацією.

У 1940 році виходить з
друку праця Августа Льоша “Географія розміщення господарства”, в якій основна
увага приділяється ринкам збуту продукції як вирішальному фактору розташування
виробництва. Автор запроваджує новий критерій оцінки розміщення підприємств –
інтереси всього господарства країни. Цікавим для студентів є твердження, що
завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб пояснити негативні явища в
господарстві, а й у тому, щоб вказати шляхи їх подолання.

Німецький вчений А.
Гетнер на початку ХХ ст. обгрунтував так звану хорологічну (від грецького
choros – місце) концепцію, за якою головне завдання науки про РПС полягає у
вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних
просторів, а не їх пізнанні.

Нині в країнах ринкової
економіки розвиваються різні теорії розміщення продук-тивних сил. З-поміж них
найпомітнішою є “географічний детермінізм”, яка надає вирішаль-ного значення в
розвитку людства географічному середовищу (включно з РПС). На думку детерміністів,
саме природні умови формують структуру і розміщення виробництва і навіть
визначають плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким
чином, відіграють другорядну роль. Засновником вищезгаданої теорії –
“вульгарного географізму” – був Елсворт Хентінгон, який вважав кліматичні умови
основними факторами РПС.

До цього вчення близько
стоїть “енвай-ронменталізм” – течія, що виникла у США (від англ. еvirоnment –
оточення, середовище). Його представники (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор)
стверджують, що міжнародний поділ праці складається залежно від природного
середовища. Серед енвайронменталістів особливо популярною є теорія “кліматичних
оптимумів” Е. Ган-тингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку
виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

Теоретичні висновки
представників “географічного детермінізму” спростовуються досягненнями
науково-технічного прогресу (НТП), а це істотно впливає на розміщення
сировинної бази окремих галузей промисловості, використання яких завдяки новим
технологіям стало економічно вигіднішим. Масове впровад-ження енергозберігаючих
технологій теж певною мірою зменшує значення чинника природних ресурсів при
розміщенні окремих галузей промисловості. Водночас необхідно зазначити, що
недооцінка географічного середовища при розміщенні окремих виробництв може мати
негативні наслідки (розміщення сільсь-когосподарського виробництва,
гірничо-видобувної промисловості та ін.).

Марксистська теорія
розвитку й розміщення продуктивних сил базується на головному положенні: кожному
суспільному ладу, крім загальних, властиві свої економічні закони й
закономірності. У соціалістичних країнах такий висновок призводив до жорсткого
центра-лізованого планування, що дозволяло зосе-реджувати ресурси в тих
регіонах, які вважалися найбільш сприятливими з точки зору центральних органів
управління. Проте з центру не завжди можна визначити оптимальний варіант РПС
(приклад Чорнобильської АЕС). Тому і триває децентралізація управління та
продовжується входження до ринкових структур колишніх складових Радянського
Союзу, а економічні закони і закономірності набувають визначального характеру.

Теорія і практика РПС
за умов переходу до ринкової економіки має дедалі більше значення. Аналіз
сучасного розміщення продуктивних сил України дає підстави говорити про потребу
його вдосконалення, бо порушена рівновага галузевої структури економіки;
регіональне розміщення виробництва в державі – нераціональне; на території
зосереджені матеріало- та енергоємні види виробництва; сконцентровані
підприємства військово-промислового комплексу, загострилися екологічні
проблеми.

Практичні кроки повинні
здійснюватись на основі науково обгрунтованої концепції, яку необхідно прийняти
на найвищому рівні.

 На нинішньому
етапі завдання науки – всебічне обгрунтування збалансованого РПС, яке
максимально сприяло б досягненню економічної незалежності й могутності України.
Над його вирішенням безпосередньо працюють науковці Ради з вивчення
продуктивних сил України Національної академії наук України. Вагомий внесок у
розвиток науки про РПС зробили: К.Г. Воблий, О.Г. Діброва, М.М. Паламарчук,
О.М. Алимов, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, О.І. Шаблій, С.І. Дорогунцов, М.І.
Долішній, В.І. Куценко, Я.І. Жупанський, П.Т. Ващенко, П.П. Борщевський, С. І.
Іщук, Є.П. Качан, Б. Михайлишин. Методологія
науки. Питання про засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших
у науці про РПС. Власне, йдеться про виокремлення найголовнішої обставини, яка
зумовлює саме таке, а не інше територіальне розташування об'єктів народного
господарства.

Серед багатьох наукових
прямувань, що аналізують цю проблему, можна виділити кілька найпоширеніших.
Одним з них є «географічний детермінізм», коріння якого сягає ще давніх греків
(Гіппократ, Страбон); згодом видатними представниками цього вчення стали Монтеск'є,
Е. Реклю, Гантингтон, Ратцель. Серед прибічників географічного детермінізму
були також російські історики С. Соловйов, В. Ключевський, українського роду
географ Л. Мечников. Сутність географічного детермінізму полягає у тому, що
визначальною силою у розвитку людства (включно з розміщенням продуктивних сил)
оголошується природне середовище й географічне розташування тієї чи іншої
країни або регіону. На думку детерміністів, саме природні умови формують
структуру й розміщення виробництва і навіть визначають плин історії та спосіб
життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль.

До цього вчення близько
стоїть «енвайронменталізм» – течія, що виникла у США (англ. environment –
оточення, середовище). Енвайронменталісти (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор)
твердять, буцімто міжнародний поділ праці визначається відмінностями у
природному середовищі. Серед них особливою популярністю тішиться теорія
«кліматичних оптимумів» Е. Гантингтона, за якою найсприятливіші умови для
розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У XIX ст. вже
безпосередньо розробляються теорії розміщення виробництв, що їхніми
засновниками були І. Тюнен, А. Вебер, у XX ст. – А. Гетнер, А. Леш, В.
Кристалер. Ці теорії спирались на визначальну роль прибутку за умов ринкового
господарства. Деякі з цих теорій докладніше розглянуто в розділі 5.

Марксистська теорія
розвитку й розміщення продуктивних сил виходила з настанови про те, що вони
передусім зумовлені способом виробництва і їхня територіальна організація
істотно залежить від соціального ладу. Марксисти гадали, буцімто кожному ладу
притаманні власні економічні закони й закономірності, хоча дія загальних
законів тим часом не заперечується. У соціалістичних країнах такий висновок
призводив до жорсткого планування, що стосувалось і розташування виробництва.
Ця практика мала позитивні й негативні наслідки. У 20–50-х рр. нашого сторіччя,
коли в більшості країн економічний потенціал прирощувався екстенсивно, коштом
кількості споруджених об'єктів народного господарства, підпорядкування
жорсткому централізованому плануванню давало змогу зосередити ресурси у
найсприятливіших (з урахуванням пізнаних закономірностей) реґіонах і центрах. У
добу НТР політика централізованого управління економікою, брак ринку почали неґативніше
впливати на розвиток країн табору соціалізму. З'ясувалося, що з центру не
завжди можна визначити кращий варіант розміщення продуктивних сил. Завеликого
значення надавалося специфічним закономірностям (так званим економічним законам
соціалізму) й нехтувалися загальні закони й закономірності на догоду панівній
політичній ідеології.

Тепер починає
переважати погляд, що економічні закони й закономірності мають загальний
характер, тільки-но проявляються вони неоднаково в країнах з різною
соціально-політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил, їхню
територіальну організацію, структуру, динаміку впливає увесь комплекс
закономірностей, передумов і факторів. Проте провідну роль відіграє процес
територіального поділу праці, внаслідок чого й формується РПС, їхній поділ на
території. Територіальний поділ праці виявляється на різних рівнях: від
низового адміністративного району – до країни й світової економіки в цілому.
Відповідно, і в територіальній організації виробництва виокремлюється
мікрорівень, мезорівень, макрорівень і глобальний рівень.

Як результат
територіального поділу праці РПС набуває специфічних для даного окремого
реґіону ознак під впливом конкретних умов, головні з яких – географічні,
історичні та соціально-економічні..

«Чистої» моделі РПС нема.
У розвинутих капіталістичних країнах ринкові процеси реґулює держава за
допомогою різних програм, індикативних планів тощо. А у колишніх соціалістичних
країнах триває децентралізація управління і входження до ринкових структур.
Проте в обох випадках слід враховувати об'єктивні закономірності РПС, причому
на усіх рівнях – незалежно від того, чи планується економіка у масштабах
країни, чи йдеться про спорудження окремого підприємства або спеціалізацію
сільськогосподарської ферми. Водночас важливо, щоб економічні важелі
стимулювання мали правову основу: система реґулювання відображена у конституції
країни та інших державних актах.

У наукових дослідженнях
розміщення продуктивних сил використовуються методи, що можуть прикладатися до
характеристик категорій економічних відношень і простору. Деякі з них
запозичені з політекономії, соціології, географії, математики. Зокрема, для
аналізу ситуації й конкретних розрахунків використовується
економіко-математичне моделювання, картографічний, порівняльно-географічний
методи тощо. Завдання науки. Головним завданням науки є обґрунтування
оптимального розміщення продуктивних сил. Поняття «оптимальності» передбачає
одержання якомога більшого ефекту від правильно розміщеного підприємства, від
найкращої територіальної організації реґіону, країни. На рівні підприємства
ефект виражається у прибутку, на рівні країни – у національному доході. Одначе
«оптимальність» не означає, що байдуже, яким чином забезпечуватиметься
найбільший ефект. Треба співвідносити розмір ефекту з витратами, тобто –
розрахувати ефективність витрат. Необхідно також враховувати соціальний та
демографічний фактори. Наприклад, посередницьке підприємство може одержати
прибуток, вивозячи гостродефіцитну сировину за кордон, але при цьому буде
завдано збитків державі. Можна завдати шкоди через надмірну експлуатацію
природних ресурсів, особливо важковідновних або невідновних. Висока
концентрація виробництва у реґіоні може дати виграш за рахунок інфраструктури,
зручних технологічних зв’язків, але завдати значної екологічної шкоди. З іншого
боку, уряд, прагнучи одержати найбільший прибуток від заохочення окремих
галузей господарства, може зруйнувати або надмірно утискувати чимало інших
підприємств або галузей. Так трапляється тоді (наприклад, у країнах, що
розвиваються), коли пріоритет віддається розвитку експортної монокультури, аби
залучити валюту до своєї держави.

Отже, оптимальне
розміщення продуктивних сил не завжди має на меті одержання найбільшого
прибутку. Проте раціонально організовані продуктивні сили зводять до мінімуму
втрати та об’єктивно сприяють посиленню економічного потенціалу країни.

Що означає оптимальне
розташування об’єктів народного господарства? На рівні підприємства це означає:
спеціалізація повинна враховувати співвідношення попиту й пропозиції;
місцеположення має бути зручним по відношенню до постачальників сировини й
матеріалів та споживачів продукції; підприємство повинно бути забезпечене
робочою силою; місцеположення підприємства не повинно створювати екологічне, в
тому числі й соціально-екологічне, напруження на території; розміщення
підприємства має сприяти кооперативним зв’язкам.

На рівні реґіону
оптимальне розміщення продуктивних сил передбачає: врахування передумов і
факторів спеціалізації народного господарства; комплексне розміщення народного
господарства; можливість гнучкої перебудови галузевої структури під впливом
науково-технічного прогресу та ринкової кон’юнктури; задоволення
соціально-економічних потреб населення реґіону; екологічну безпеку реґіону;
ефективні міжреґіональні економічні зв’язки.

Як правило, чимало
факторів справляє вплив на розташування одного підприємства, а тим більше –
народногосподарського комплексу. Сучасне господарство характеризується тим, що
його об’єкти функціонують не ізольовано, а є елементами системи розміщення
продуктивних сил. Система ця вельми складна, і її аналіз потребує серйозної
спеціальної підготовки.

Проблеми і завдання
розміщення продуктивних сил України. Перше десятиріччя економічних перебудов в
нашій країні виявилось досить складним. Незважаючи на великий
природно-ресурсний потенціал, наявність значних виробничих потужностей,
висококваліфікованих кадрів у всіх галузях народного господарства, Україна
істотно відстає за найважливішими економічними показниками від багатьох
розвинутих країн. Причини такого стану мають соціально-економічний характер, що
загалом беручи, виходить за межі курсу РПС.

Розгляньмо тут лише
деякі проблеми, пов’язані з територіальною організацією господарства.

1. Донедавна Україна
входила до складу іншої держави і її господарська спеціалізація формувалася за
принципом доповнення до інших складових частин економіки СРСР. Ефективність
спеціалізації розглядалася з точки зору радянської економіки в цілому. Тим
часом з погляду інтересів України вона була не завжди доцільною. Так, на нашій
території було створено потужний матеріало- та енергомісткий промисловий
комплекс, хоча Україна є дефіцитною за енергоносіями.

Працемісткі галузі (
особливо текстильна промисловість) були розвинуті недостатньо, що призводило до
певного дисбалансу використання трудових ресурсів. Найкращі фахівці, науковий
потенціал в значній мірі були зайняті на підприємствах військово-промислового
комплексу. Порівняно з високо розвинутими країнами, структура економіки України
застаріла: при надмірній перевазі матеріальних виробництв ( металургія, важке
машинобудування) бракує наукомістких галузей (електроніка тощо).

2. Регіональне
розміщення виробництва у нас нераціональне: надмірна концентрація
матеріаломістких галузей в Донбасі й Придніпров’ї поєднується з невикористаними
ресурсами у Західному та Південному регіонах.

3. Через нераціональне
розташування виробництва часто-густо постають складні екологічні проблеми.
Необхідно розосередити промислове виробництво в екологічно напружених районах,
перепрофілювати окремі підприємства, що забруднюють навколишнє середовище. У
багатьох випадках багаторічне інтенсивне вичерпування природних ресурсів
України призвело до їхнього виснаження; постала потреба принципово інакше
ставитись до розміщення ресурсомісткого виробництва. Екологічні негаразди
заважають використати в повній мірі наш рекреаційний потенціал, особливо
узбережжя морів.

4. Нераціональність
розміщення продуктивних сил в країні певним чином пов’язана з недостатньою
ефективністю сучасної системи регіонального управління, що утискує ініціативу
місцевих влад і підприємств у використанні економічного потенціалу регіонів.
Необхідна реформа територіального управління в Україні, яка поєднувала б
інтереси і відповідальність центру та регіонів і надала б суттєвий стимул
подальшому економічному розвитку.

5. Вихід України на
світовий економічний простір вимагає ретельного урахування зовнішньоекономічних
факторів. Необхідна структурна перебудова економіки країни відповідно до нових
умов, що вимагає участь країни в міжнародному поділі праці. Це означає,
зокрема, збереження надійних для нашої країни ринків і завоювання нових.

Життєдіяльність людей
триває у просторі, що називається географічним середовищем. Географічне
середовище – це та частина географічної оболонки, що найбільш загосподарена
людиною і залучена до суспільного виробництва. Тут здійснюються всі види
діяльності людей. Стосовно розташування продуктивних сил у науці замість
поняття «географічне середовище» часто вдаються до поняття
“економіко-географічний простір”.

Поняття простору не
тотожне поняттю території. Територія – це частина поверхні суходолу, що
характеризується двовимірністю, а поняття простору нерозривно пов’язане з
поняттям часу. Отож, термін “простір” характеризує відношення об’єктів у
їхньому розвитку. Простір-час – загальна форма існування матерії. Простір має
такі властивості: протяжність, єдність перервності й безперервності.

Виробництво не
обов’язково пов’язується з територією, але якщо такий зв’язок є, то ми маємо до
діла з географічним простором. Географічний простір – це сукупність стосунків
між географічними об’єктами, що розташовуються на конкретній території й
розвиваються в часі. Якщо ж ідеться не просто про географічні об’єкти, а про
об’єкти соціально-економічної сфери, то ми вживаємо термін “економіко-географічний
простір”.

Економіко-географічний
простір формується господарськими об’єктами та їхніми зв’язками на певній
території. Об’єкт (підприємство) впливає на навколишню територію у трьох
напрямах: виробництво, населення, природа. Формується три ареали впливу:
виробничий, соціальний, економічний. Три ареали разом творять
економіко-географічне поле підприємства.

Перетин множини полів
різних об’єктів дає нам економіко-географічний простір. Він характеризується
комплексністю території та дуже тісним зв’язком об’єкту з територією. А коли
наперед висуваються не територія, а організаційно-господарські зв’язки,
виявлені через систему управління, то вживається термін “економічний простір”.
Кожний керований господарський об’єкт входить до економічного поля. Існують
економічні поля підприємства, фірми, концерну тощо. Перетин економічних полів
утворює економічний простір, – сукупність економічних стосунків на даній
території, що виявляються через відношення управління.

Економічний простір не
так жорстко пов’язаний з територією, як економіко-географічний, бо відношення
управління можуть формуватися між дуже віддаленими об’єктами. Крім того, якщо в
економіко-географічному просторі зв’язок між виробництвом, соціумом і природою
здійснюється безпосередньо, то в економічному – опосередковано. Тому
економічний простір не завжди суміщується з економіко-географічним, але чим
більше вони суміщуються, тим більше можливостей для оптимальних розв’язань.

Таким чином, РПС
здійснюється у просторі, що характеризується багатомірністю, має власні
специфічні закони й закономірності розвитку. Їх треба враховувати у наукових
дослідженнях та у практиці розміщення виробництва.

Системний аналіз

З допомогою
системного аналізу можна порівнювати альтернативні варіанти розв’язання проблем
удосконалення розміщення продуктивних сил та вибирати для практичного
використання кращі з боку інтересів регіону. Застосування принципів системного
аналізу дає змогу розглядати кожну економічну проблему як особливу систему у
взаємодії з іншими. Сисемний аналіз робить можливим раціональне використання
різноманітної інформації, дає змогу чітко визначити кожну проблему, виявити
мету та вибрати ефективні методи розв’язання. Наукова розробка
економіко-математичних методів розширила застосування системного аналізу розміщення
продуктивних сил, придала цілеспрямованого характеру економічним розрахункам.

Балансовий метод

Балансовий метод
є найпоширенішим у плануванні, зокрема у перед планових дослідженнях.
Використовується система матеріальних, фінансових балансів, балансів трудових
ресурсів, грошових доходів, видатків населення, територіальних балансів
потужностей будівельних організацій , баланси місцевих будівельних організацій,
виробів металообробної промисловості міжгалузевого використання. Баланси є
звітні та планові. Науково-дослідні інститути проводять спеціальні дослідження
з удосконалення регіональної системи балансів (розробка звітних міжгалузевих
балансів виробництва, розподілу та споживання продукції в областях та
економічних районах.).

Техніко-економічні
розрахунки

Техніко-економічні
розрахунки застосовуються на проектній стадії обґрунтування розміщення
продуктивних сил (підприємств та територіального розвитку виробництва).
Порівняльну ефективність альтернативних варіантів розміщення виробництв
визначають на основі розрахунку поточних (собівартості) та порівняння
одноразових (капітальних) витрат. Обов’язково враховують показники матеріало-,
енерго-, фондо-, трудо-, водомісткості та транспортабельності продукції .

Економіко-статистичні
та економіко-математичні методи

З
економіко-статистичних методів найбільш поширеними є обчислення індексів та
середніх величин, кореляційний - регресійний аналіз, групування,
графоаналітичний метод. Сутність економіко-математичних методів полягає у
формалізованому описі економічних явищ та процесів у вигляді системи
математичних рівнянь. Найбільш поширені з економіко-математичних моделей
балансова та оптимізаційна.

Картографічний
метод

До традиційних
методів аналізу розміщення продуктивних сил відносяться порівняльний спосіб
вивчення економічних та економіко-географічних явищ та процесів. Особливо
широко застосовується у прикладних розробках картографічний метод, запозичений
з економічної географії. При моделюванні перспективного розміщення виробництва
застосовують нормативний метод.

Балансові та
оптимізаційні моделі

Балансова модель
має вигляд системи шахових таблиць (баланси витрат та випуску продукції,
капітальних вкладень, трудових витрат, природних ресурсів). Баланси на практиці
є міжгалузеві, міжрайонні з виробництва та розподілу продукції.

Оптимізаційна
модель - це вища форма техніко-економічних розрахунків з призначення вибору
оптимального варіанта розміщення підприємств, галузей, територіально-виробничих
комплексів. Умови задачі та розв’язок подаються у табличній (матричній) або
графічній (мережній) формі.

Системний аналіз

З допомогою
системного аналізу можна порівнювати альтернативні варіанти розв'язання проблем
удосконалення розміщення продуктивних сил та вибирати для практичного
використання кращі з боку інтересів регіону. Застосування принципів системного
аналізу дає змогу розглядати кожну економічну проблему як особливу систему у
взаємодії з іншими. Сисемний аналіз робить можливим раціональне використання
різноманітної інформації, дає змогу чітко визначити кожну проблему, виявити
мету та вибрати ефективні методи розв'язання. Наукова розробка
економіко-математичних методів розширила застосування системного аналізу
розміщення продуктивних сил, придала цілеспрямованого характеру економічним
розрахункам.

Основними
задачами РПС:

ü   розробка
наукових основ територіального суспільства;

ü   розробка
наукових принципів раціонального природо використання та ресурсозберігання.

Метою науки є всебічне
(демографічне, екологічне та економічне) обґрунтування перспективного
розміщення продуктивних сил, а також удосконалення (оптимізація) його сучасного
характеру, підвищення соціально-економічної ефективності усуспільних затрат праці.

В основу теорії розміщення
продуктивних сил покладено загальні економічні закони. Очевидно, що в умовах переходу
до ринкової економіки розміщення продуктивних сил здійснюватиметься відповідно до
тих законів, керуючись якими досягатиметься макси мальний економічний і
соціальний ефект при мінімальних витратах. Розміщення продуктивних сил — це
результат дії об'єктивних законів і закономірностей, а також суб'єктивних
процесів, то виникають в результаті діяльності людини. Закон розглядається
наукою як необхідне, суттєве, стійке, повторюване відношення між явищами в природі
і суспільстві. Закономірність — об'єктивно існуючий повторюваний, суттєвий
зв'язок явищ природи і суспільного життя.

Між законами і
закономірностями існує найтісніший взаємозв'язок. Всі закони і закономірності —
відношення об'єктивні, вони проявляються незалежно від волі і свідомості людей.

Портово-промисловий
комплекс (ППК) – це форма територіальної організації морського господарства й
прилеглого примор’я, взаємопов’язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване
об’єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ,
соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні
викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням
зовнішньоекономічних та інших зв’язків. Внаслідок такого поєднання маємо
додатковий соціально економічний ефект за рахунок групування морських портів і
промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним
розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв’язків; скороченням
транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним
поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.

ППК утворюються у
контактній зоні «суходіл-море» й використовують переваги розташування ресурсів
не лише прилеглої території, але й акваторії.

Основні типи ППК:

·         
океанічний,
зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану
(наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марґанцевих конкрецій тощо)
та зовнішньоекономічні морські торговельні зв’язки;

·         
морський
(прибережний), пов’язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу
континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне
рибальство, морекультура);

·         
приморський,
зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це
– освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху, Крайньої Півночі
Канади, Аляски США).

В світі існує багато
портово-промислових комплексів, як у розвинених країнах, так і в тих, що
розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на
зовнішньоекономічні зв’язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК
мають експортну орієнтацію.

Найбільшим у світі є
ППК на базі Європорту у Роттердамі, що має вантажооборот близько 300 млн т/рік,
обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч річкових суден. Його
хінтерланд поширюється не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН,
Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн–Майн–Дунай зона
його економічного впливу поширилась і на придунайські країни. Спеціалізація
цього ППК: припортова чорна металургія, прийом значних обсягів нафти,
нафтопереробка, судноремонт та суднобудування.

У Франції ППК
сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100
млн т/рік. Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній
металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та
морегосподарстві.

В Японії найбільший ППК
сформований на базі чотирьох великих портів та їх хінтерланду: Токіо, Йокогама,
Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація:
прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова
чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній
сировині (енергетичне вугілля з Австралії).

Нью-Йоркський ППК має
вантажооборот понад 150 млн. т/рік. Спеціалізація: прийом сирої нафти,
нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія,
зовнішньоекономічні перевезення.

Серед країн, що
розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого
дорівнює 200 млн т/рік. Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне,
вантажне судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах
переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування
та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.

На атлантичному узбережжі
Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали,
Сан-Ніколаса, Росаріо та центрів, що до них тяжіють. Спеціалізація: припортова
чорна металургія (ввезення залізної руди високої якості та експорт металу),
нафтопереробка та нафтохімія.

Щоб вдосконалити
керування виробництвом на території, треба створювати цього острівці
науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими
підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють
наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон,
технопарків та технополісів – створити сприятливі умови для максимального
зближення науки з виробництвом і сприяння реґіональному промисловому розвитку.

Науково-технологічна зона
– це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька),
науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна
інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих
трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу,
висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки
до її впровадження у виробництво.

Такі зони, як правило,
створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового
чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею
задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і
кліматичні фактори; більш за все для цього підходять райони субтропічного
клімату.

Перша така зона була
створена в США неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в
субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку
тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки,
а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200
тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікророцесорів та
комп'ютерів з використанням сілікону – кремнію (Si) і отримала назву
«Сіліконова долина». Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій
країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліконові гори, Сіліконова рівнин,
Тех-Айленд та інші.

ПЛАН

1.        
Методологія та задачі курсу:

a)        
Поняття
про предмет дослідження науки “Розміщення продуктивних сил”.

b)        
Місце
курсу в системі наукових дисциплін, його мета і завдання.

c)        
Структура
курсу.

d)        
Теоретико-методологічні
основи РПС.

e)        
Методи РПС.

2.        
Характеристика портово-промислового
комплексу.

МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра
«Економічна теорія»

Контрольна
робота

з
дисципліни «Розподіл продуктивних сил»

Тема:
«Методологія та задачі курсу. Характеристика портово-промислового комплексу»

Виконала:

Кандидат
наук,доцент

Херсон
2007 р.

ЛІТЕРАТУРА

1.        
Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних
сил та регіонал істика: Навч.посіб. – 2-ге вид. випр.і доп.-К.: Вінар,2002

2.        
Кочая Е.П.Розміщення продуктивних силв
україні -К.: 1998

3.        
Ковалевський В.В.,Михайлова О.Г.,
Семьонова В.Ф. Розміщення продуктивних сил в Україні – К.:1999

4.        
Чекаловець В.,Крижанівський С. Розвиток
морських торгових портів України у конкретному середовищі, журнал «Економіка
України»№1,2006

5.        
Статистичний щорічник України за 2003
рік. К.,Держкомстат України, 2004.