Вивчення епіграфічних колекцій у музеях

КИЇВСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА

РЕФЕРАТ

Тема:

«Вивчення
епіграфічних колекцій у музеях»

Київ-2009

Вступ

Епіграфіка – допоміжна історична дисципліна, що вивчає написи
(переважно давні й середньовічні) на твердих матеріалах (камені, металі, глині
й т.д.) Виникла в епоху Відродження. Методика епіграфіки як науки (про прийоми
дешифрування, заповнення й датування написів) розроблена в 18–19 ст.
Розшифровка єгипетських ієрогліфів, клинопису, микенскої писемності значно
розширила в 19–20 ст. область епіграфіки. Епіграфічні тексти – важливе джерело
по політичній, соціальній і економічній історії: написи звичайно сучасні
відомостям, що втримується в них.

Найдавніші ієрогліфічні написи Єгипту відносяться до рубежу 4 – 3-го
тис. до н.е. (деякі ідеограми – більше раннього часу): тексти на стінах пірамід
і ін. культових споруджень, на стелах і ін. Серед піздньоієрогліфічних написів
відомі білінгви, у тому числі Розеттский камінь, вивчення якого послужило
початком розшифровки ієрогліфів.

Клинописні тексти Месопотамії, Сирії й Малій Азії датуються від
кінця 4 тис. до н.е. і різняться по мовах: шумерські, аккадскі, хетські,
хурритскі, эламскі, урартскі. До 6 – 4 ст. до н.е. вдносяться древньоіранскі
клинописні написи на скелях, стінах палаців і ін. (особливо важливі написи
Дарія І і Ксеркса). Епіграфіка Давнього Сходу має особливе значення для
історичної науки в силу нечисленності інших письмових джерелом. Важливі для
історії народів Индостана ідеограми на печатях хараппской цивілізації (3-е тис.
до н.е.) тексти політичного, господарського, релігійного змісту часу царя Ашоки.
Давньокитайскі написи на кості, бамбуку, бронзі датуються 14 ст. до н.е.

З кінця 2-го тис. до н.е. з'являються фінікійські епіграфічні
пам'ятники релігійного, вчасності історичного змісту в Библе, Сидоне,
фінікійських колоніях в Іспанії й ін.: карфагенские эпифафичні тексти називають
пунічними. До фінікійської епіграфіки примикають (з 9 ст. до н.е.) арамейські й
давньоєврейські тексти.

Давньогрецькі написи 11 ст. до н.е. написані тридцятимільйонним
листом, походять переважно з Кіпру. Написи більше пізнього часу (з 7 ст. до
н.е.) з материкової Греції, Південної Італії й з островів Середземного моря
численні й різноманітні по змісту: зводи законів, декрети, міжнародні договори,
списки посадових осіб і т.д. а також тексти історичного змісту. Латинські
написи (з 7 ст. до н.е.) виявлені на всій території Римської імперії й за її
межами (Північне Причорномор'я, Кавказ, Передня Азія). Серед них є великі
тексти: аграрні закони, муніципальний закон Юлія Цезаря, так зване «Замітання
Августа», декрети й ін. Особливе місце належить античній керамічній епіграфіці
(клейма на посудинах) – важливому джерелу по господарству й торгівлі. Напису
громадських організацій – джерело соціальної структури античною суспільства. До
греко-латинської епіграфіки належать нерозшифровані написи етрусків і інших
італійських племен, у мовах яких епіграфічними методами вдалося виявити ряд
політичних, релігійних і соціальних термінів, що поповнюють дані про Етрурію,
її племінному складі й пантеоні.

Середньовічні й пізні написи на грецькій і латинській мовах
(Балкани, Західна Європа) належать до так званої християнської епіграфіки
(надгробні й церковно-будівельні). Давні германці залишили рунічні написи.
Написи, складені семеро-арабським письмом і приналежні різним народам, поширені
від берегів Атлантики до Тихого океану (з 6 ст.).

Для історії народів Кавказу велике значення мають вірменські й
грузинські написи, що містять дані по політичній і культурній історії. Тюркські
рунічні написи з 6 ст. відомі на території від Монголії до Угорщини. У
Південному Сибірі відкриті орхоно-енисейскі написи на стелах.

Перші слов'янські написи (10 ст.), виконані кирилицею, походять із
Македонії, Сербії, Хорватії й Чехії. Найдавніший російський напис 10 ст.
виявлений на корчазі в одному із гнездовських курганів. Давньоруська епіграфіка
з 11 ст. представлена написами на каменях, стінах соборів (у тому числі на
Софійськім соборі в Києві), на церковному начинні й ін.

1. Зародження епиграфіки

Дані епіграфіки використовуються при вивченні матеріальної і
духовної культури, писемності, мистецтва, побуту і традицій народу.

На важливе значення написів у вивченні історії звертав увагу ще
Геродот, однак їх практичне дослідження почалося тільки у XV ст. Як самостійна
дисципліна епіграфіка відмежувалася від палеографії у першій половині XX ст., хоч перші
спроби її наукового дослідження та вироблення методики опрацювання епіграфічних
джерел припадають на початок XIX ст.

Засновниками епіграфіки як науки вважаються німецькі вчені Август
Бек (І785–1867) і Теодор Моммзен (1817–1903). Античні пам'ятки, з яких почався
процес збирання інформації, вивчали ще в часи Відродження. Але тільки у XIX ст., античне
епіграфічне колекціонування було поставлене на наукову основу. У першу чергу
вирізняються праці Берлінської Академії наук, у результаті діяльності якої
вийшли дві збірки; «Corpus Inscriptionum Graecorum» (СIG) – звід
давньогрецьких написів (1828 1877, перевидання 1973 р.) та «Corpus Inscriptionum Latinarum» (СIL) – звід
латинських написів (1863 1903, додаткові томи до нього зводу видаються і нині).

Розшифрування ієрогліфів Давнього Єгипту, вавилонського клинопису
мікенської писемності значно розширили у XX ст. знання з епіграфії.
Одним з перших українських вчених – дослідників єгипетських написів був В. Барський.

2.
Дослідження епіграфічних колекцій в Україні

Першим серед українських учених найдавніші єгипетські написи
описав в 1727–1730 р. учений-мандрівник В.Г, Панський. Історія вітчизняної
епіграфіки тісно пов'язана з розкопками грецьких міст у Причорномор'ї в XIX ст.
Першими описали пам'ятники члени Петербурзької академії наук П.С. Паллас, П.И. Сумароков,
П.И. Кеппен, Я. Потоцкий. Пізніше вивченням грецької й латинської
епіграфіки на цій території займалися Ф.Б. Грефе, Л.Э. Стефані, В.Н. Югевич,
И.В. Пом'яловський. Проведенню робіт сприяло створення Одеського
товариства історії й старожитностей, а також Російського археологічного
товариства.

Епіграфічні тексти – одне з основних джерел політичної, соціальної
та економічної історії та історії культури. Як правило, зміст напису
віддзеркалює час, в який він був створений. До основних завдань епіграфіки
належать визначення часу і місця появи написів, реконструкція та дешифрування
текстів, технологія письма тощо. Чимало написів на стінах храмів, гробниць, на
хатньому начинні залишили давні єгиптяни. Ще у 1923 р. дослідник
епіграфіки – О. Болишаков писав, що наприкінці XIX ст. в Єгипті, на землі
колишньої столиці фараона Ехнатона, буй віднайдений його т. зв. дипломатичний
архів: глиняні дощечки із клиноподібним письмом.

Усі давні написи за змістом вчені поділили па дні групи: офіційні
(закони, договори, угоди, розпорядження) та приватні (заповіти,
відпускні рабам, епітафії).

Сучасні археологічні дослідження та знахідки періоду Київської
Русі свідчать про існування у наших предків декількох графічних систем. Так, у
Києві було знайдено ливарну кам'яну форму з написом імені власника. Відомі
також написи на пряслицях X ст., на гральних кістках, на господарському
посуді – корчагах та амфорах, котрі використовувалися для перевезення збіжжя,
вина тощо. Цим періодом датується напис на амфорі, знайденій на Гніздівському
могильнику поблизу Смоленська. У Новгороді під час археологічних розкопок
знайдені написи, вирізьблені на дерев'яних циліндрах, що використовувались у
давнину як пломби, що ними запечатували мішки з продуктами, хутровиною тощо,
зібраними як податки.

Після проведення князем Володимиром релігійної реформи (988)
розбудовувалися церкви та монастирі, працювали школи, переписувалися та
перекладалися книжки тощо. Почалося карбування золотої та срібної монети з
легендами (написами на них), що є цінним епіграфічним джерелом. Відомі
монета-златник та монета-срібляник Володимира Святославовича (кінець X ст.) з написом
Імені правителя. На злачниках з одного боку зображувалися князь з хрестом у
руці, його князівський родовий знак – тризуб та напис кирилицею: «Владимир на
столе». Зі зворотного боку – Христос з Євангелієм і напис: «Ісус Христос».
Князь Ярослав (син Володимира) у період свого перебування в Новгороді як
представник київського князя також карбував власну монету. На ній із лицьового
боку було зображено Св. Георгія – покровителя князя, а зі зворотного – родовий
знак тризуб і напис: «Ярославлє срєбро».

Мабуть, найціннішим епіграфічним матеріалом є написи-графіті на
стінах давніх архітектурних пам'яток. Лідерство у їх дослідженні належить С. Висоцькому,
який вивчав графіті церкви Михаїла Видубицького монастиря, печер та руїн
Успенського собору, церкви Спаса на Берестові, Кирилівської церкви та ін. За
тематичним спрямуванням ці написи систематизуються на історичні записи,
поминальні, побутового характеру, звернення до Бога, окремі імена тощо.

Найбільший інтерес викликають графіті у Софійському соборі. У 1969 р.
Висоцьким в апсиді Михайлівської нави було відкрито греко-слов'янську абетку,
що складалася з 27 літер. У ній були зазначені літери Б, Ж, III, Щ для передання слів
слов'янською мовою. Крім абетки, Висоцький описав сотні графіті, які у той чи інших
спосіб уточнювали події «Повісті минулих літ», додали деталей до побутової та
політичної історії Київської Русі. Це, зокрема, повідомлення про смерть
Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р., напис про «раку» (саркофаг) князя
Андрія (Всеволода) Ярославича, виявлений у центральній собору, та ін.

Найбільшим за обсягом тексту (14 рядків) є напис великими
літерами, виявлений у південній галереї Софійського собору на фресці із
зображенням Св. Онуфрія. Це юридичний документ, в якому зафіксовано акт купівлі
«Боянової землі» княгинею Всеволодовою у присутності свідків.

Окремий масив епіграфічних пам'яток становлять берестяні
грамоти (написи на корі берези), частина яких походить з часів Київської
Русі (понад 400). Уперше вони були виявлені в Новгороді археологічною
експедицією А. Арциховського у 1951 р., описані та видані академіком
В. Яніним («Новгородские акти XII–XV вв.», 1991), а також разом з А. Арциховським
та А. Залізняком («Новгородскис грамоти на бересте», видання 1978, 1986, 1993
рр.). Ці написи свідчать, що берест використовувався як матеріал для ділового
та приватного листування, складання офіційних документів, заповітів, купчих, на
ньому фіксувалися прибутки тощо.

Ці епіграфічні пам'ятки стали важливим джерелом до вивчення
історії та археології Новгорода, а також нумізматики, сфрагістики,
джерелознавства та генеалогії, історичної географії, монументального та
образотворчого мистецтва. Так, завдяки берестяним грамотам ученим випало
уточнити час побутування рубля (кінець XII1 ст.) – основної одиниці
грошового обігу на Русі. Переважна кількість грамот знайдена у Новгороді
Великому, а також у Смоленську, Твері, Пскові (РФ). На території України
віднайдено поки що єдину берестяну грамоту у Звенигороді Галицькому археологом
І. Свешниковим. Загалом написи на бересті датуються періодом від першої
половини XI до другої половини XV ст. Це вказує на те, що
берест був дешевим і поширеним матеріалом для письма. На сьогодні відомі 952
берестяні грамоти.

Однією з найінформативніших епіграфічних пам'яток є епітафії, традиції
яких у східних слов'ян губляться у темряві віків. Історіографія епітафій сягає
сивої давнини, оскільки дослідження некрополя мають давню історію. Для Києва її
початком слід вважати 1638 р., коли в Києво-Печерській Лаврській друкарні
вийшла в світ 'Тератургіма» Афанасія Кальнофойського. Чимало епітафій
присвячено надгробку українського першодрукаря Івана Федорова. Характерним є
те, що, окрім епітафій, на надгробках часто викарбовувалися і портрети
небіжчиків. Розквіт елітафійного жанру припадає на XVIII – початок XIX ст.

Окремі епіграфічні пам'ятки різних епох досліджувалися багатьма
вченими, зокрема, Б. Януш атрибутував «Камінь із загадковими знаками; с.
Заздрості Теребовельського повіту. Відомим є також видання Варварі та Богдана
Ханенків «Древности Придніпров'я».

Дослідження епіграфічних пам'яток Північного Причорномор'я
розпочалось у XIX ст. членами Петербурзької академії наук П. Сумароковим, П. Кеппеном,
Я. Потоцьким. Згодом пам'ятками грецької та латинської епіграфії, віднайденими
на цій території, займалися Ф. Грефе, В. Югевич, І. Пом'яловський.
Значний вклад у дослідження античних причорноморських знаків вніс і Л. Стефані.
У 1854 р. вийшла його праця «Древности Боспора Киммерийского», а пізніше «Сборник
греческих надписей христианских времен из южной Росии» (СПБ., 1896). Цій роботі
сприяла діяльність Одеського товариства історії і старожитностей та Російського
археологічного товариства. У 1909 р. вийшов друком перший російський
підручник з грецької епіграфіки з лекціями М. Новосадського, який був одним
із фундаторів російської епіграфічної школи.

Ще одним дослідником античних пам'яток був В. Латишев. На
підставі його перекладів створена велика бібліотека античних текстів
Причорномор'я. Так, широковідомим є почесний декрет на честь Діофанта – полководця
понтійського царя Митрідата VI. Це – розбитий на дві частини мармуровий постамент
від статуї. Його знайшли у 1878 р., а у 1898 р. вивезли до Ермітажа.
Ця пам'ятка датується кінпем П ст. до н. е. Вчені дійшли висновку, що текст був
написаний на зворотному боці постаменту, а на лицьовому міг знаходитись
посвячувальний напис (нині втрачений).

Детальнішу інформацію, що уточнює особливості внутрішнього життя
причорноморських колоній, дає відома присяга громадян Херсонеса, викарбувана на
плиті білого мармуру та прикрашена згори карнизом і фронтоном. Вона була
знайдена на центральній площі міста (біля Володимирського собору) окремими
деталями у 1890, 1891 та 1899 р. На думку більшості дослідників, ця
пам'ятка датується 111 ст. до н.е., – у ті, вочевидь, часи, коли в державі була
припинена гостра політична боротьба та відновлена демократія. Саме останню
громадяни клянуться охороняти від будь-яких зазіхань, боротися із заколотами,
вірно служити народові, оберігати кордони від зовнішніх ворогів.

Про відносини Херсонеса з іншими грецькими державами свідчить ще
один напис (знайдений у ті ж часи) про історика Сиріска, який описав напад варварів,
від яких врятувала місто богиня. За свої праці Сиріск був нагороджений золотим
вінком на святі Діонісій. Так само як і Геродот, Сиріск читав свої твори
публічно, вочевидь, на стадіоні, який існував тут із середини III ст. до н.е.

Дослідженню зображення царських знаків Боспора у збірці
сарматських знаків була присвячена праця В. Драчука «Системи знаков
Северного Причерноморья: Тамгообразние знаки Северопонтийской периферии
античного мира первих веков нашей эры». Застосування епіграфіка в тюркології було
започатковано у 1893 р, коли датський учений Вільгельм Томсен уперше
дешифрував орхоно-єнисейські рунічні написи на поховальних стелах на честь
давньотюркських ханів Кюль-Тегина і Могиляна (Бильге-кагана). Цю дешифровку
уточнив засновник російської тюркології В. Радлов. Давньотюркською
епиграфіка займалися російські тюркологи П. Меліоранський та А. Самойлович,
польський сходознавець В. Котвич. Рунічні написи досліджувалися П. Бурачковим.

Майже 60 років тому в Секторі Середньої Азії Ленінградського
відділення Інституту історії матеріальної культури ім. акад. Н. Марра АН
СРСР був підготовлений перший випуск щорічника «Епиграфика Востока». Видання
репрезентувало один із традиційних напрямів російського сходознавства,
фундамент якого заклали праці, пов'язані з вивченням писемних пам'яток живих та
мертвих мов народів Сходу.

Нині дослідження пізніх зразків епіграфіки представлені польськими
пам'ятками на теренах України, опублікованими краківськими вченими на чолі з
доктором В. Дреліхажем, які презентують інскрипції та герби з римо-католицьких
костелів та каплиць, замків, палаців та фортифікаційних споруд на теренах
України, які входили до складу Речі Посполитої. Ці збірки є важливими з огляду
на застосування комплексного принципу систематизації епіграфічного матеріалу,
проведеного польськими дослідниками.

Єврейські епіграфічні пам'ятки на теренах України наразі
представлені в окремих виданнях М. Носоновського («Еврейская епиграфика
Восточной Европи»). Робота зі збирання й каталогізації єврейських пам'яток
епіграфіки в Україні активно виконується також кількома науковими інституціями
Ізраїля.

3.
Дослідження епіграфічних колекцій за кордоном

Наукове прочитання й дешифрування єгипетських ієрогліфів в 20-х
роках XIX ст. здійснив французький мовознавець Жан Франсуа Шампольон (1790–1332).
Він розшифрував декрет фараона Птолемея в Эпифана. На початку ХIX ст.
дослідженням єгипетських пам'ятників займалися також Жан-Батист Фур'є,
Сильвестр де Саси, шведський археолог Давид Окерблад, англійський учений Томас
Юнг, пізніше – Мариэт, Дюмихен, Навиль, Руже, Пиль, Малле й росіянин єгиптолог В.С. Голенищев.
В XX ст. найбільш значним досягненням в області єгиптології, у тому числі
єгипетської епіграфіки, було виявлення Гавардом Картером в 1923 р.
гробниці фараона Тутанхамона.

Були вивчені особливості давньоєгипетського листа, які складаються
в поступовій видозміні ієрогліфічних знаків (IV-Ш тисячоріччя до н.е.), що
вирізалися на камені – пірамідах, гробницях, фараонів, стеллах, храмах, і
ієратичного листа – спрощених ієрогліфів, що використовувалися для писання на
папірусі й м'якому білому вапняку. З виникненням в УШ-УП ст. до н.е.
демотичного листа або, як називали його єгиптяни, «листа для рукописів» зникли
ієрогліфічні особливості єгипетських пам'ятників писемності.

По змісту давньоєгипетські тексти діляться на офіційні – літописі
царських походів, переможні оди, переліки скорених земель і країн, релігійні
трактати, ритуальні записи, гімни богам, рецепти пахощів, біографії монархів,
жерців і т.д.; часткові – запису господарського й побутового змісту.
Найбільш відомим з писемних пам'яток єгипетської культури є Розетский камінь,
стелла цариці Хатшепсут, Книга мертвих, стелла Рамсеса й ін.

З пам'ятників коптскої писемності часів християнства в Єгипті (Ш
ст. н.е.) збереглися численні надгробні пам'ятники із трафаретними текстами
молитов на честь святої Трої, ангелів і єгипетського святих, напису коптских
ченців на стінах древніх гробниць, які служили їм притулками (вони являють
собою трактати й історичні записи, наприклад про похід у Нубію Шамшеддуги в
1173-г. до н.е.) і ін.

Вавилоно-ассірійський лист ділиться на архаїчне, (часів Саргона I,
заступника писемності й науки; за його розпорядженням були складені збірники
текстів по магії в 3800 р. до н.е.), що мало вертикальне розміщення
текстів (переважно його пам'ятники вирізані на стеллах і барельєфах), і
клинопис, що з'явилася при царі Хаммурапи (1700–1645 р. до н.е.) і характеризується
горизонтальним розміщенням текстів і прочитанням ліворуч праворуч (звід законів
Хаммурапи). Із часів Тиглатпаласара I клинопис видозмінився. При Ассархаддоне
вавилонську писемність замінила ассірійська. Велика кількість написів збереглося
на глиняних багатогранних призмах із царськими літописами, на барельєфах.
Напису часів Хаммурапи виконані на силитическій і шумерийскій мовах. Відомі
величезна двірська бібліотека клинописів царя Ашурбанипала, а також вавилонське
місто-бібліотека Пантибибл – вмістище священних писань. Бехистунский напис
Дарія I передає текст на трьох мовах – перській, вавилонській й судианскій.

Найдавнішими пам'ятниками епіграфіки на території нашої країни
(Вірменія, Закавказзя,) є написи УШ-Х1 вв. до н.е. царя Сардура I. Вони
виконані місцевою мовою. Відомі написи Аргишти I на скелі Вану, Русі I на скелі
озера Гокчей. Ванскі написи були вивчені професором К.П. Наткановим,
досліджувалися також іншими російськими й закордонними вченими.

Фінікійські епіграфічні пам'ятники II тис. до н.е. становлять
кілька груп: арамейські – їхня особливість складається в новій формі
шрифту, що замінив клинопис (часи Ахеменидов); моавитянскої семітичної епітафії
(IX в. до н.е.); давньоєврейські, виконані квадратним шрифтом,
близьким пальмирському (вироблений в I-Ш ст. н.е. у Сирії). Давньоєврейські
написи зустрічаються в римських катакомбах, в Іспанії, на території Палестини,
а також у Криму (81 р. н.е.).

Крім перерахованих відомі тамудські пам'ятники арабською мовою (1У
в. до н.е.), ключем до них є скіфський алфавіт; давньокитайські (ХІV в. до н.е.) на
кості, бамбуку, бронзі; тюркські (В1 в.) рунічні написи в Монголії, Угорщині;
орхоно-енисейскі написи на стеллах у Сибіру у верхів'ях Єнісею, Обі, а також на
Бісовом носу (Онезьке озеро,).

Об'єктом дослідження епіграфіки є й рунічний лист древніх
германців, в основі якого лежить латинський алфавіт, видозмінений у процесі
застосування – вирізання букв на дереві (перетворення дугоподібних і круглих
ліній у ламані горизонтальні, пристосовані, до розташування волокон на дереві).
Рунічний письмо виникло в I ст., а в ІV ст. ним скористався єпископ Вульфила для
перекладу Святого листа на готську мову. Уперше про рунічний лист згадав Тацит
у десятому розділі «Германії». Він описав вирізані на дереві тексти, які
служили цілям прорікання й магії. Древній рунічний загальгерманський алфавіт
складався з 24 знаків. Із середини IX ст. у Скандинавії був у побуті спрощений
алфавіт (16 знаків) – так званий молодший рунічний. З X ст. застосовувалися
диакретичі знаки у вигляді крапок.

Найдавніші пам'ятники готського походження були знайдені на Волині
під Ковелем – срібна інкрустація на залізному наконечнику списа й під
Бухарестом – золота шийна гривня. Найбільша кількість пам'ятників рунічного
листа виявлено в скандинавських країнах (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія). В
основному це напису на надгробних каменях, предметах побуту й зброї.

Давньогрецькі написи II ст. до н.е. є не Кіпрі. В VII ст. до н.е.
давньогрецький тридцятимільйонне письмо поширився материкової Греції, у
Південній Італії й на островах Середземного моря. Давньогрецька епіграфіка
представлена численними зводами законів (Гортинский закон), урядовими
декретами, міжнародної трактатами, списками посадових осіб, історичними й
релігійними текстами.

Латинська епіграфіка включає пам'ятники писемності давньоримської
цивілізації. Це державно-правові документи, здобутки літератури, побутові
записи, написи на предметах домашнього побуту, на зброї й ін.

У Росії перші наукові пошуки в області епіграфіки відносяться до
часів утворення Кунсткамери. В указі Петра I (1718 р.) відзначалося, що в
музей варто приносити те, що «зело старо й незвичайно», «старі підписи на
каменях, залозі або міді».

Формування російської епіграфічної школи тісно пов'язане з ім'ям
професора Петербурзького університету Ф.Ф. Соколова. Представники цієї
школи В.В. Никитский, Н.И. Новосадский, В.Б. Латишев, С.А. Жебельов,
И.И. Толстой поклали в основу вивчення написів історико-філологічний
принцип.

В 1909 р. вийшов перший російський підручник по грецькій
епіграфіці, що включав лекції, прочитані Н.И. Новосадским у Московському
археологічному інституті по історії науки. Більше 200 робіт з епіграфіки
опублікував академік В.В. Латишев, з яких найбільш відомої є «Корпус
грецьких і латинських написів північного узбережжя Чорного моря» (видавалася з
1885 по 1916 р.). У підготовці цієї праці брав участь також професор
Петербурзького університету М.И. Ростовцев. У радянський час великий
внесок у розробку цієї тематики зробив академік С.А. Дебелев.

Найбільш великими зборами грецьких і латинських написів на
території колишнього СРСР є Ермітаж, епіграфічні дапидарії в Херсонському,
Бахчисарайському, Керченському й Феодосійському музеях.

До найдавніших епіграфічних пам'ятників ставляться написи в Софії
Київської, наукове дослідження яких було почато в ХУШ ст. В 60-х роках XX ст.
академік Б.А. Рибаков прочитав і дешифрував графіті цього храму,
побудованого в першій половині XI ст. Найбільш повні збори київських графіти
разом з їхньою розшифровкою втримується в працях С.О. Висоцького. Всебічне
й кропітке дослідження цих письмових джерел дозволило уточнити час різних
історичних подій, одержати інформацію про життя населення Києва ХІ-ХVІІ сс.

Древнім пам'ятником епіграфіки часів Київської Русі є також напис
на Тмутараканському камені про смерть князя Гліба в 1068 р.

Як спеціальна історична дисципліна епіграфіка лягла в основу
багатьох напрямків історичних досліджень, особливо по історії древніх народів.
Завдяки їй виникли й сформувалися як дисципліни єгиптологія й історія, древнього
миру. Розшифровки текстів дали можливість хронологічно досліджувати найдавнішу
історію.

Висновок

На значення древніх написів в історичному вивченні минулого
звертав увагу ще Геродот, однак їхнє масове дослідження почалося тільки в ХV ст., у період
звертання до культурної спадщини античного світу в епоху Відродження. Методика
цієї дисципліни складається в ХVШ-ХIX ст. Наукові дослідження древніх
слов'янських написів почалися в ХVШ ст. У Росії епіграфічні пам'ятники традиційно
називалися «писаницами», в Україні – «печаттіями», «знаменіями». Першим серед
українських учених найдавніші єгипетські написи описав в 1727–1730 р.
учений-мандрівник В.Г, Панський.

Епіграфічні
тексти – одне з основних джерел політичної, соціальної та економічної історії
та історії культури. Як правило, зміст напису віддзеркалює час, в який він був
створений.

Найдавніші
ієрогліфічні написи Єгипту відносяться до рубежу 4 – 3-го тис. до н.е. (деякі
ідеограми – більше раннього часу): тексти на стінах пірамід і ін. культових
споруджень, на стелах і ін. Серед піздньоієрогліфічних написів відомі білінгви,
у тому числі Розеттський камінь, вивчення якого послужило початком розшифровки
ієрогліфів.

Перші слов'янські написи (10 ст.), виконані кирилицею, походять із
Македонії, Сербії, Хорватії й Чехії. Найдавніший російський напис 10 ст.
виявлений на корчазі в одному із гнездовських курганів. Давньоруська епіграфіка
з 11 ст. представлена написами на каменях, стінах соборів (у тому числі на
Софійськім соборі в Києві), на церковному начинні й ін.

Отже,
можна зробити висновок, що вивчення епіграфічних колекцій є важливим напрямом
діяльності музею. Це допомагає дізнатися справжню історію наших предків, а не
припущення дослідників. Адже хто не знає минулого, той не достойний жити в
майбутньому.

Література

1. Епіграфічні
пам'ятки як історичне джерело і літературний жанр // Збірник на пошану
Людмили Алдрішни Проценко. К., 2000. Вип. 4

2. В.А. Замлинский.
Специальные исторические дисциплины Киев 1992

3. Спеціальні
історичні дисципліни // Довідник. Київ «Либідь» 2008

4. «Нумизматика и эпиграфика» // Журнал, К.
1965 Вип. 3

5. Новосадский Н.И. Греческая
эпиграфика. 2 изл. М. 1915

6. Рибаков Д. Русские датированные
надписи XI–XIV ст. М. 1964

7. Федорова Г.В. Латинская
эпиграфика. М. 1969