Значення Брестського мирного договору для України

Завдання 1. Визначення історичного значення Брестського мирного договору для України

Берестейській мир— мирний договір між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бресті (Бересті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18.

Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала радянській Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15.12. обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру. На нараді керівників провідних партій— есерів і соціал-демократів— було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордних справ Росії Л.Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 Радянської України (див. Перший (харківський) з'їзд рад 1917).

Після відновлення переговорів 1 лютого 1918р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники українського радянського уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР (див. Універсали УЦР) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918р.) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.

Договір від 9 лютого 1918р. врятував Україну від поглинення радянською Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.

Брестський договір був великим успіхом молодої української дипломатії. Він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави.

Брестських договір визначив долю радянської влади в Україні. 18 лютого розпочався загальний наступ німецько-австрійських військ на Східному фронті від Балтійського моря до Чорного. На території України ці війська наступали як союзні Центральній Раді.

Завдання 2. Охарактеризуйте релігійне життя в Україні у період НЕПу

Нова економічна політика (неп)— економічна політика, яка проводилася в Радянській Росії починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику "військового комунізму", що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний вміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

Українська автокефальна церква. Задовго до запровадження коренізації компартійно-радянське керівництво дозволило українізацію церкви. Створена у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні незалежної від російського патріархату, тобто автокефальної церкви. Цю вимогу підтримали уряди Української Держави та УНР, однак за їх нетривале існування справа з місця не зрушила. А підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити Російську православну церкву. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який проти волі патріарха обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). У 1924 р. нова церква уже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад 1 тис. парафій. Релігійна служба відправлялася українською мовою. У церковному житті було здійснено багато демократичних нововведень. УАПЦ швидко завойовувала авторитет у віруючих. До неї почали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі. Усе це виявилося несподіваним для радянської влади, яка дозволила діяльність УАПЦ лише розраховуючи на занепад релігійного життя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти української церкви розпочався широкий наступ. Всеукраїнська церковна рада була розпущена. Митрополит В. Липківський і більша частина священнослужителів високого рангу були обвинувачені в українському націоналізмі. Щоб зруйнувати економічну базу УАПЦ, на українські парафії держава наклала великі податки. У січні 1930 р. українська церква була ліквідована.

Українська православна церква. Радянською владою було прийнято цілу низку декретів і постанов, спрямованих на обмеження прав церкви. Найважливіший з них декрет від 23січня1918 р. про відокремлення церкви від держави, який був ратифікований Україною після встановлення більшовицької влади на її території. Всі банківські рахунки релігійних асоціацій були закриті, заборонялося викладання релігійних віровчень в усіх державних, суспільних і приватних учбових закладах. Це послужило приводом до конфлікту між православною церквою та органами влади.

Для втілення в життя релігійної політики в роки становлення радянської влади були створені різного роду державні органи, діяльність яких була чітко розмежована і регламентована. Провідну роль серед них відігравав Ліквідаційний відділ Народного комісаріату юстиції, який здійснював керівництво роботою місцевих органів по відокремленню церкви від держави, розробляв і публікував в пресі інструкції і роз'яснення.

Повноваження в здійсненні репресивних заходів щодо священнослужителів, які чинили опір діям органів радянської влади, були покладені на органи Державного політичного управління. Наркомат внутрішніх справ безпосередньо контролював і визначав процедуру функціонування та закриття різних релігійних установ, видавав дозволи на проведення релігійних з'їздів, церемоній та обрядів в позакультових приміщеннях.

Радянські органи влади опікувались церквою, як державною організацією, повністю регламентували її життя, не дивлячись на те, що церква була відокремлена від держави в 1918 р. Проте в різних регіонах України були розбіжності в темпах реалізації розпоряджень органіввлади, які можна віднести на рахунок слабкого зв'язку між органами місцевої влади і вищими державними адміністративними ланками.

Пріоритетне становище, яке займала православна церква протягом століть, було втрачене з встановленням радянської влади в Україні. Урядова політика радянської влади в Україні була обумовлена декількома чинниками: по-перше, в роки громадянської війни православна церква підтримувала контрреволюційні сили, її служителі брали участь у військових діях на боці Білої гвардії, отже, були ворожим до радянської влади елементом; по-друге, керівники радянської влади, будуючи комуністичну державу, заперечували функціонування церкви і релігії як таких, що несумісні з ідеологічними переконаннями та моральними принципами радянської людини; по-третє, до церкви та священнослужителів зверталися за допомогою і підтримкою скривджені і несправедливо покарані радянською владою. Виникали осередки незадоволених урядовою політикою. Радянська влада, в свою чергу, не могла допустити актів спротиву, тому застосовувала різні методи боротьби з церквою та кліриками. Прийняття відповідного антирелігійного законодавства було початком наступу на церкву. Спроби православних ієрархів України порозумітися з радянськими органами влади результатів не принесли. Всі церковні справи вирішувалися на урядовому рівні. Декрети, постанови, циркуляри, інструкції, що дублювали відповідні правові акти Росії, впроваджувалися в життя республіканськими Наркоматами внутрішніх справ, юстиції та освіти. Вони контролювали весь процес, звітували перед Москвою про проведені заходи в сфері церковної політики в Україні. З 1921р. до літа 1924 р. відбувався цілеспрямований наступ на релігію взагалі і на церковні інституції зокрема. З другої половини 1924 р. змінилась тактика антирелігійної боротьби: замість кривавого терору, конфіскацій та позбавлення прав, почала впроваджуватися агітаційна пропаганда в містах і селах України. Даний процес фактично тривав до 1928 р., до початку згортання НЕПу відбулось суттєве адміністративно-правове обмеження кола діяльності як самої церкви, так і її релігійних громад.

Основним завданням антирелігійної політики було послабити вплив православної церкви на широкі народні маси, поширити в суспільстві думку про експлуататорський характер церкви, дискредитувати церкву, як важливий соціальний інститут. Радянською владою в Україні було визначено одразу декілька напрямків антирелігійної діяльності. По-перше, знищення матеріальної бази церкви. На початку 1920-х рр. відбулось масове закриття церков, вилучення церковного майна та цінностей, що суттєво підірвало економічне становище церкви в українському суспільстві. По-друге, проведення розкольницької діяльності серед віруючих і духовенства. Щоб послабити і без того хитке становище церкви, влада дозволила проникнути в Україну обновленській гілці православ'я, що відкололася від ортодоксальної тихонівської церкви в Росії. Відношення до автокефальної церкви, яку було створено в 1921 р., було лояльним. Влада підтримувала, а інколи і фінансувала обновленців, відбирала у тихонівців передавала автокефалістам церкви, спричиняючи ворожнечу між церквами. По-третє, переслідування і репресії священнослужителів. Переслідування і навіть репресії щодо церковнослужителів стали частішими, незважаючи на відхід від кривавих методів диктатури пролетаріату на початку 1920-х рр.

Причин загострення конфлікту між владними структурами і православною церквою в Україні було декілька: по-перше, православна церква мала великий вплив на широкі народні маси, була ідеологічним суперником владі, якого слід було нейтралізувати; по-друге, влада була проти вимог повернути священнослужителям і православній церкві тих прав і пільг, якими вони користувалися за царату; по-третє, позбавлення православної церкви права юридичної особи, а священнослужителів багатьох громадянських прав було недемократичним і не знаходило підтримки в суспільстві; по-четверте, священнослужителі і віруючі чинили опір конфіскації майна та церковних цінностей, тим самим наражаючись на застосування сили збоку влади; по-п'яте, в Україні протягом 1920-х рр. було закрито близько 80 % наявних храмів і монастирів. Їх часто використовували на різні потреби держави, як-то: дитсадки, хати-читальні, їдальні, пологові будинки, лікарні, – чи просто зачиняли в зв'язку з непридатністю храму для здійснення богослужінь. Це не могло не викликати обурення і протесту серед віруючих і кліру; по-шосте, утвердження радянської влади в Україні призвело до встановлення такої моделі державно-церковних відносин, при якій законодавчо було закріплено принцип відокремлення церкви від держави, але на практиці відбулось активне втручання держави у справи церкви.

Отже, в роки становлення радянської влади було створено систему державних органів, на які було покладено певні повноваження в сфері церковної політики. Їх діяльність була чітко розмежована і регламентована, однак вони досить часто втручалися в сфери компетенції один одного, що породжувало непорозуміння і суперечки. Хоча церква була відокремлена від держави, органи влади опікувалися нею як державною організацією.

Завдання 3. Прослідкуйте процес встановлення міжнародно-правового статусу Східної Галичини у 1919-1923 роках

Дії Польщі після закінчення Першої світової війни були спрямовані на встановлення кордонів, що безпосередньо вимагало легітимації заходів поляків щодо зміни становища у Східній Галичині, які зустрічали спротив з боку держав Антанти.

Зусилля політичної влади Речі Посполитої у питанні визначення кордонів були скоординованими і цілеспрямованими. На дипломатичній ниві цьому завданню була підпорядкована діяльність Польського національного комітету у Парижі на чолі з Р.Дмовським, уряду І.Падеревського, начальника держави Ю.Пілсудського, польської делегації на Паризькій мирній конференції. Держави Антанти, погодившись на участь Польщі у мирній конференції, пішли на сформування спеціальної комісії з польських питань під керівництвом Ж.Камбона (12лютого 1919 р.). Цій комісії польська сторона надіслала ноту із вимогою визнання за нею східних територій, котрі входили колись до складу Польщі.

Кожна з країн переможниць мала свої плани щодо української території і намагалася створити собі максимум вигод. Політика США щодо східногалицького питання визначалась в залежності від розвитку подій в Росії. Франція підтримувала створення "Великої Польщі". Велика Британія, маючи свої економічні і політичні інтереси в Галичині, прихильно ставилась до екзильного уряду ЗУНР.

Від імені Польської держави було декларовано, що вона прагне бути чинником міжнародного спокою й дотримуватиметься прав кожного народу на незалежність, підтримуватиме союз вільних народів і виступатиме проти воєн і утримання тривалого миру між народами. Однак у діяльній сфері цей принцип виливався у визнання за польською військовою акцією 1918-1919 рр. в Галичині виключно характеру "оборони краю".

Більшовицька загроза дозволяла полякам маніпулювати рішеннями мирної конференції у Парижі щодо надіслання військ генерала Ю.Галлера для боротьби нібито з більшовиками, а насправді ж була використана у війні проти галичан. Для польського уряду постійним засобом дипломатичної гри стало декларування визнання за мирною конференцією та Лігою Націй права на прийняття рішення щодо встановлення своїх східних кордонів, який виявився більш ніж вдалим. 25червня 1919 р. на засіданні Ради міністрів закордонних справ великих держав вирішили уповноважити польський уряд окупувати всю галицьку територію до р.Збруч.

Після підписання Версальського договору 28 червня 1919 року східногалицькою проблемою почали займатися міністри закордонних справ великих держав або їх заступники. Вимога встановити на території Східної Галичини цивільний уряд, котрий буде зобов’язаний надати територіальну автономію, а також політичні, релігійні і особисті свободи мешканцям поляки теж обіцяли виконати. Деклараціями залишилися положення Конституції 1921 р. про права національних меншин та закон про воєводське самоврядування 1922 р.

Польська сторона отримуючи одну малу дипломатичну перемогу ніколи не зупинялася на досягнутому, а висувала наступні. З липня 1919 р. польські дипломати наполягають на неприйнятності рішення Найвищої ради про тимчасове приєднання Східної Галичини до Польщі. Однак 21листопада 1919 р. Найвища рада остаточно затвердила проект тексту угоди між Антантою і Польщею, у якому визнавала 25 річний мандат Польщі на управління Східною Галичиною, при умові надання їй автономії.

Силові структури Польської держави володіли інформацією про діяльність еміграційного уряду ЗУНР, що керувалася українським центральним комітетом у Відні, здійснювала свої акції у Лондоні, Празі, Парижі та Варшаві. Дипломатичні зусилля галичан мали під собою грунт, оскільки Велика Британія підтримувала незалежність Галичини, як буферну державу на сході Європи і мала вплив на Генеральний секретаріат Ліги Націй, а Чехословаччина не приховувала своїх антипольських настроїв. Переговори українських дипломатів у Женеві 1920 р. з урядовцями держав – членів Ліги Націй не мали вирішального значення. Головним кроком галицької делегації на Женевській конференції було складення Голові Ліги Націй меморіалу від 28 листопада з питання визнання незалежності Східної Галичини.

Статуси Галичини і Польщі на міжнародній арені були різними. Польща була державою зі своїми дипломатичними представниками, великими грошовими забезпеченнями; вона мала вплив на французьку і частково британську пресу. Факт оборони цієї території від більшовицької загрози влітку 1920 р., постанови Ризького трактату з Росією, який визнав кордоном Польщі р. Збруч відкинули як можливий варіант вирішення питання Східної Галичини.

На міжнародній конференції у Генуї (квітень-травень 1922 р.) за ініціативи Великої Британії розглядалося питання Галичини і навіть було внесено проект автономного статуту для неї, але і ця спроба закінчилася невдачею. У цей час Франція зацікавлена була в Рурській області, і внаслідок цього зросло міжнародне значення Польщі. Саме тоді на зміну політики Великої Британії щодо Польщі вплинула зростаюча небезпека британсько-турецької війни та можлива підтримка Туреччини Росією. Остаточне прийняття Радою Послів рішення щодо приналежності Східної Галичини відбулося ввечері 14 березня 1923 року. Текст акту обґрунтовував надання права суверена над Східною Галичиною Польській державі.

Завдання 4. Продовжіть речення

"Нахтігаль та Роланд – це два легіони (батальйони), створені у Німеччині до початку Великої Вітчизняної війни". "Нахтігаль" — перший з іноземних легіонів Вермахту. Разом з Роландом був одним з двох легіонів, створених у Німеччині до початку Великої Вітчизняної війни. У легіоні були переважно українці, які були звільнені німцями з польських тюрем та концентраційних таборів. "Роланд" – легіон Дружини Українських Націоналістів (ДУН), створений у травні 1941 ОУН (група Бандери) і вищими німецькими старшинами вермахту з метою застосування на майбутньому радянсько-німецькому фронті. Обидва легіони "Нахтігаль" та "Роланд" були єдиними легіонами зі східних європейців, які брали участь у нападі на Радянський Союз із самого початку війни.

Список використаної літератури

1. Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович.— Париж, Нью-Йорк: "Молоде Життя", 1954—1989;

2. Касьянов Г., Даниленко В. Сталінізм і українська інтелігенція (20–30-ті рр.). – К., 1991;

3. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій.— К.: Либідь, 1997;

4. Мельник Г.М. Політика Польської держави в Східній Галичині (1918-1926 рр.). – Київ, Вища школа, 2003. – № 2. – С. 59-63;

5. Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки неписаної історії. – К., 1993.