Рух думки – як це розуміти

Міністерство освіти і
науки України

Відкритий міжнародний
університет розвитку людини "Україна"

Інститут філології та
масових комунікацій

Кафедра видавничої
справи та редагування

Самостійна робота №

Тема : «Рух думки – як
це розуміти?»

Виконала:
Демидасюк М.Е.

Перевірив:
Карпенко В.

Київ 2010

Розуміння не
настає "від нуля". Воно завжди продовження попереднього, вже наявного
розуміння, навіть якщо настає стосовно зовсім не відомих до того речей.
Скажімо, людина, яка вперше побачила комп'ютер, про який до того навіть не
чула, співвідносить його зі знайомими речами й сприймає його як поєднання
телевізора з друкарською машинкою. Так нове розуміння завжди накладається на
вже відоме. Це стосується індивідуального розуміння, з однією приміткою: кожна
окрема людина має моменти розуміння "від початку" у ранньому
дитинстві, коли її свідомість починає підноситися над підсвідомим,
інстинктивним. Але невдовзі це минає, і кожне нове розуміння продовжує,
поширює, поглиблює те, що вже є відомим, зрозумілим, пізнаним, засвоєним,
випробуваним.

Ще більше це
стосується сфери масової свідомості, де безліч окремих розумінь зливаються в
нескінченний потік історичного досвіду людства, початків якого вже неможливо
роздивитися у глибині тисячоліть.

Таке нове
сприйняття вже (раніше) сприйнятого, таке оновлення відомого, пересприйняття є
апперцепцією. Вона являє собою дуже поширену герменевтичну дію, і в певному
розумінні можна стверджувати, що саме апперцепція і є найпоширенішою або навіть
універсальною дією процесу розуміння - надто в журналістиці.

Олександр
Потебня визначає її як випадок, коли "отримане вже враження піддається
новим змінам, ніби сприймається вдруге", і при цьому посилається на доволі
поодинокі наукові доробки його попередників на цьому шляху, зокрема Вайтца,
Штейнталя [1, 99].

Інша його
дефініція доповнює попереднє визначення: "Апперцепція є участь сильніших
уявлень у створенні нових думок" [1, 104].

Отже, або новіші,
або сильніші? Але, погодьмося, сильніші теж мають за часом випереджати старіші
та слабкіші, тобто безумовно бути новими. З безлічі старих уявлень може
активізувати одне як сильніше тільки нова інформація. Її відсутність лишає у
пам'яті все в нерухомості.

Для нас має
виняткове значення, що класик української філології зазначав саме масові виміри
апперцепції: "Зручніше визначити апперцепцію більш загальним висловом:
вона є участь відомих масових уявлень у створенні нових думок..." [1,
103].

Отже, розвиваючи
його думку, можемо стверджувати, що у масових сферах має бути щось відоме,
зрозуміле, що бере участь у створенні нових думок у індивіда (адже маса думати
не може, думають усі поодинці). Ці сильніші, та тим більше масові (тобто
визнані, випробувані через масову свідомість, верифіковані у ній) уявлення
мають надійти до індивіда з певних джерел. Одним із таких універсальних джерел,
безперечно, є журналістика. Універсальною вона є тому, що в ній, по-перше, у
свій час містилися попередні масові уявлення, тобто вона має часовий вимір,
апперцептивну пам'ять, без чого неможливе наступне додавання-оновлення;
по-друге, вона сама додає до них "зараз" нові актуальні уявлення
звідусіль і про все, тобто має вимір просторовий, інакше кажучи, доповнює часову
вертикаль просторовою горизонталлю. У результаті на її теренах апперцепція
перетворюється на нескінченний процес і ніби сама себе повсякчасно здійснює.
Певна річ, найкращим апперцепантом є навколишня дійсність, з нею ніщо не може
змагатися як із джерелом оновлення попередніх знань. Журналістика поступається
їй попри всю свою універсальність.

"Можна
вирізнити дві стихії апперцепції: з одного боку, те, що сприймається та
пояснюється, з іншого - ту сукупність думок та почуттів, якій підкоряється
перше та через посередництво якої воно пояснюється" [1, 99].
"...Завжди результатом впливу двох стихій апперцепції є щось нове, не
схоже з жодним з них" [1, 103]. Із двох думок, які взяли участь у
апперцепції, третя, що з'явилася після неї, не обов'язково складніша, але
обов'язково - нова.

Найцікавішим є
питання про підстави або дозвіл на апперцепцію. З яких причин людина відкидає
існуючі уявлення та усвідомлює необхідність шукати нових, у тому числі й за
допомогою масового спілкування? Єдиною такою причиною може стати невідповідність
існуючих думок обставинам, що змінилися. Якщо це так (а це так безсумнівно), то
виявитися це може, по-перше, у власному досвіді людини, а по-друге - з власного
досвіду інших людей, даному цій людині через спілкування. Йдеться про розпад
попередніх уявлень, на це звертав увагу Гербарт та його послідовники. З ними в
цілому погоджувався О. Потебня, додаючи, що розпад - найочевидніша для нас
причина затемнення складних уявлень і, навпаки, їх повнота й обширність
зв'язків з іншими - причина історичної їх ясності, але й більшого або меншого
їх впливу [1, 110]. "Сила думок, які пояснюють" - дуже влучний
вислів, однак він лишає відкритим питання про джерела сили оновлення думок.

Слід уявляти
собі справу так, що принципова вимога радикально робить більш суворим метод, до
якого ми й без того постійно звертаємося. Цей принцип зовсім не означає, що,
якщо ми когось слухаємо або починаємо читання книги, ми повинні відкинути
будь-які попередні думки про зміст того, що почуємо та прочитаємо, повинні
забути всі свої думки. Навпаки, вимагається відкритість до думки іншого, змісту
книги, а це вже означає, що чужі думки складаються у певні відношення до
сукупності власних думок, або навпаки.

Великий Гадамер
писав: "Той, хто тлумачить, не прагне навпростець до "тексту", -
навпаки, живлячись переддумкою, що склалася в нього, він перевіряє переддумку,
що живе в ньому, на предмет її правомірності, тобто її джерела й можливості
застосування" [2, 76]. Відбувається запитування вже існуючого знання
відносно нового, яке щойно надійшло, й починається складна робота думки:
відкидати старе знання, відкидати нове, яке з них визначати сильнішим та як
поєднувати їх у третьому, оновленому знанні?

Це буденне,
рутинне мисленнєве завдання, але час від часу, залежно від можливих наслідків,
воно набуває надзвичайного значення. Тоді для його вирішення починає кризово
бракувати інформації, і людина звертається до спільного досвіду всіх або
принаймні оточуючих. Тут особливо актуальним стає питання про помилкове
розуміння, про надання надмірної ваги або традиції й авторитету того, до чого
апперципується нова інформація, або, навпаки, невиправдано великого значення
новій, а тому ще не верифікованій в достатній мірі інформації.

Але найголовніше
для нас те, що обидві ці інстанції потужно впливають на інтерпретацію. Розум
ніби втрачає тут власну свободу. Про це попереджував Гадамер, коли писав:
"Отже, цінність і значення дослідження вимірюються... не лише масштабом
самих фактів. Скоріше навпаки, факти здаються нам по-справжньому значущими
завдяки тому, хто зумів їх зобразити. Наш інтерес, таким чином, належить,
напевно, фактам, однак факти набувають життя лише завдяки тій точці зору, з
якої їх нам показують" [3, 337].

Отже, і
традиція, і авторитет як підстави до апперцепції мають подвійну природу: вони
можуть сприяти розумінню, а можуть шкодити йому: "...Поняття традиції
зробилося не менш двозначним, аніж поняття авторитету" [3, 334].
Відрізнити їхній якісний склад, причому зробити це апріорі, через вагання, до
прийняття рішення й, головне, до випробовування його - ось шлях здійснення
апперцепції, і це надзвичайно складний шлях, яким щодня рушає кожен, як тільки
він спробує що-небудь зрозуміти.

Тим більше
важким є це завдання у сфері масового спілкування. Тут нам стає в пригоді
порада О. Потебні, який, понад 120 років тому розрізняв масові виміри
апперцепції: "Сила мас, що апперципують, тотожня їхній
організованості" [1, 110].

Але хто
організовує масову апперцепцію? Той, напевно, хто спрямовує на масу нову
інформацію. Згадаємо: за К. Лоренцом, будь-якому організму, в тому числі й
соціуму, потрібні для існування матерія, енергія, інформація (щоправда, він не
додав нічого про час - ресурс, який витрачається навіть тоді, коли три інших
лишаються нерухомими і дію припинено). Нас цікавить інформація. Так ми підійшли
безпосередньо до визначення місця і значення преси в апперцепції. Відповідь
залежить передусім від того, продуктивно чи репродуктивно працює вона в
інформаційному потоці. Яку роль відіграє у ньому: інструмента чи суб'єкта? Від
ступеня її суб'єктності залежить і більша широта свідомості, первісну
обмеженість якої ми прийняли за похідне положення при визначенні сили
пояснюючих думок. Отже, людині, яка, апперципуючи, шукає нової інформації,
вкрай необхідно розуміти, з якого джерела новина виходить та які й чиї
інтерпретаційні "фільтри" проходила.

Прийняття-відкидання
апперцепції має бути зрозуміле й як акт розуміння, й як шлях появи помилок
розуміння. Досвід компартійних газет часів "воєнного комунізму" та
наступної заміни його на неп показує, що селянам спочатку подавали як вимушену,
але прогресивну дію запровадження продрозверстки, яка нібито привела до
пожвавлення сільгоспвиробництва, а потім прогресивним проголошувалося її
відкидання та повернення до продподатку. Те саме повторилося під час
організації колгоспів. Ці дії фактично вступали у конфлікт із віковими
традиціями господарювання селян на землі. Їхня нездатність "так"
апперципувати призводила до зміни політичного курсу: Ленін скасував у 1921 році
продрозверстку, тобто відступив у соціальному конфлікті. Сталін, навпаки,
розгорнув у 1930 році колективізацію, масові репресії й голодомор. Вочевидь,
якби вони не були запроваджувані через масове насильство - неминучим стало б
відкидання їх усією масою вільного ("звільненого" революцією)
селянства.

Апперцепція - не
тільки зміцнення, а й відкидання традицій. Гадамер з цього приводу писав:
"Зрозуміти зв'язки й підлеглості нашого світу, зрозуміти один одного в
цьому світі - це передбачає критику й боротьбу з рутиною й відчуженням в тій же
мірі, в якій і визнання й захист порядків, що усталились" [2, 49].

Журналістику
можна уявляти як соціальну ономастику, як мистецтво пойменування нових груп
речей, комбінацій речей, які ще не мають назви.

Журналістика є
також соціальною апперцепцією - але до існуючих у масовій свідомості думок та
їхніх блоків.

Тому виникає
проблема співвідношення апперцепції й інтерпретації. Вчитаймося, що писав з
цього приводу О. Потебня: "Слово від самого свого народження є для того,
хто говорить, засобом розуміти себе, апперципувати свої сприйняття" [1,
125]. Засобом розуміти є й інтерпретація. Обидві дії є неминучими: розуміючи,
не можна відкидати жодної з них.

Перенесені в
контекст нашого пошуку, ці слова класика можуть бути зрозумілі двома шляхами -
через використання першого й другого трактувань поняття інтерпретації.

Отже, по-перше,
апперцепція є засобом розуміти себе (такого, яким ти "вже є" на
момент надходження нової інформації), а інтерпретація - засобом розуміти всі
наявні чинники, у тому числі й себе.

По-друге,
інтерпретація - пропущення першорозуміння через свою особистість, апперцепція -
зіставлення старої і нової інформації.

Отже,
інтерпретуючи, треба апперципувати. Апперцепція - співвіднесення нової
інформації з попередніми знаннями. Інтерпретація - її співвіднесення з усією
"моєю" особистістю-у-світі.

У сфері масового
спілкування тут виявляються певні особливості. Так, журналісту дуже важливо
"зрозуміти самому", тобто передусім зрозуміти себе, відрізнити нову
інформацію саме як нову, таку, якої у його внутрішньому світі ще не було. Але
особливість у тому, що він розуміє себе не як людину взагалі, але як
журналіста, тобто людину, яка має зрозуміти, щоб передати іншим.

Розуміння себе
взагалі настільки складна справа, що, як і у випадку з стереотипами Уолтера
Ліппмана у сфері масової свідомості, свідомість індивідуальна змушена
спресовувати попередні уявлення (те, до чого йтиме апперципування) у певні
блоки, стереотипи. Апелюючи до настанов В. фон Гумбольдта, О. Потебня пише:
"Внутрішня форма, крім фактичної єдності образу, дає ще знання цієї
єдності: вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення" [1,
125].

Слово є засобом
утворення поняття [1, 145]. Мова - спосіб розуміти самого себе [1, 148].
Уявляти значить... думати складними рядами думок, не вводячи майже нічого з цих
рядів до свідомості [1, 147]. Ці висловлювання О. Потебні з його
фундаментальної праці "Мысль и язык" прокладають шлях до ствердження
про блоковість індивідуальної свідомості внаслідок здатності мозку людини (на
відміну від комп'ютерів) думати за асоціаціями. Отже, іде оновлення не кожної,
а окремих думок блоку, або всього блоку відразу. Зміна інтерпретації поняття
"Америка" з вкрай негативної на цілком позитивну, що відбулося на
початку 90-х років у більшості колишніх радянських громадян (про це свідчили
численні соціологічні опитування), означало й зміну ставлення до основних його
компонентів. Так, виявилося, що бідні у цій країні як на загал багатші від
радянських громадян і т. ін.

Апперцепція
змінює попереднє знання, ось до чого веде шлях, розпочатий О. Потебнею.

Апперцепція є
обов'язковою, неминучою частиною розуміння - таким є другий висновок.

Тому спілкування
може бути визначене як послідовне здійснення взаємного першорозуміння, ширше -
апперцепції, ще ширше - інтерпретації, найширше - розуміння. Перенесена до
сфери масового спілкування, ця послідовність не руйнується, на кожному з етапів
до неї додається верифікація. Одна людина може апперципувати щодо власного
досвіду й знання, маса "апперципує" стосовно спільного досвіду й
знання. Неминучі на індивідуальному рівні помилки або й облуда на масовому
рівні виявляються й можуть бути подолані, виходячи зі спільних аксіологічних
засад.

Чи можна
апперципувати не до уявлення, а до переддумки? Така постановка питання не є
надуманою: масові інстинкти активно впливають на масову апперцепцію. У найбільш
напружені моменти історії політичні чи державні лідери звертаються не тільки до
розуму, інтересів, знань, а навіть до соціальних інстинктів маси. Отже, можна
апперципувати до підсвідомості?

Гадаємо, що це
не так, що звертання до "соціальних інстинктів" - метафора, до того ж
поетична, а не когнітивна.

Інформація не
може бути прищеплена до неінформації, як би кожен не ставився до власної
інтуїції, забобонів, упереджень тощо стосовно їх використання при прийнятті
рішень.

Тут перебіг
дослідження виводить нас на нез'ясовану проблему філології - чи існує думка
поза мовою?

У класиків,
навіть у О. Потебні та М. Бахтіна, можна знайти висловлювання, які суперечать
одне одному та заплутують справу. Більшість учених стверджує, що поза словом
думки немає, однак стосовно цих тверджень лишається простір для сумнівів.

Посилаючись на
Штейнталя, О. Потебня пише: "Сфера мови далеко не збігається зі сферою
людської думки. В середині людського розвитку думка може бути пов'язана зі
словом, але на початку вона, вірогідно, ще не доросла до нього, а на високому
ступені відволікання кидає його як таке, що не зовсім задовольняє її вимоги й
ніби тому, що воно не може зовсім відмовитися від чуттєвості, шукає зовнішьої
підтримки лише у довільному знакові" [1, 41].

Він уважав, що
на слово неможливо дивитися як на вияв готової думки. Слово є виявом думки лише
настільки, наскільки служить засобом до її створення [1, 165].

О. Потебня
спромагається знайти щось, що було б подібне до думки, але не визначалося б словом:
"Чуттєвий образ - вихідна форма думки - разом і суб'єктивний, оскільки є
результатом діяльності, що належить нам виключно, і в кожній душі складається
інакше, й об'єктивний, тому що з'являється при таких, а не інших вищих
збудженнях - та проеціюється душею. Відокремлювати цей останній бік від того,
який не дається людині зовнішніми впливами й, отже, належить їй самій, можна
лише через посередництво слова. Мова нероздільна з розумінням" [1, 152] -
але розуміння нероздільне з думкою.

Коло замкнулося,
чуттєвий образ відокремився від "найпростіших думок", які нібито
можуть існувати без слів, перед словами. Адже тоді й чеховська Каштанка
думає-без-лапок, адже при звуках музики їй хотілося бігти й гавкати, а це й є
"найпростіші думки".

Ні, треба чітко
провести межу: до слова думки немає, є почуття, передчуття, інтуїція, суттєві
образи, підсвідомі імпульси тощо. Знайдення слова, погодження з тим, що
знайдене саме те слово, що відповідає речі, - остаточно формує думку. А ось
після знайдення слова - з часом або від частого вживання з них виникають блоки,
стереотипи думок, всередині яких відбувається або програмоване, передбачуване,
або несподіване для того, хто каже, розуміння не-за-цим-словом. Або, можливо,
апперцепція.

У пошуку підстав
для визначення місця апперцепції в співвідношенні чужого слова й власної думки
заглибимося на філософські рівні. Г.-Г. Гадамер, розмірковуючи щодо поглядів М.
Гайдеґґера на механізми здійснення апперцепції (він називав це про-кидуванням
вперед, про-іціюванням), писав:

"Будь-який
перегляд про-кидування має коріння в можливості про-кидування вперед себе нової
проекції змісту; можуть існувати поруч одна з одною проекції, що суперничають,
поки не встановиться скільки-небудь однозначна єдність змісту: тлумачення
починається з попередніх понять (виділено нами. - В. В.), котрі з часом
замінюються більш адекватними поняттями - ось це безперервне про-іціювання,
про-кидування змісту, яке складає змістовий рух розуміння та тлумачення, і є
процес, який описує Гайдеґґер" [1, 75].

Напевно, на теренах
мистецтва це справді так. На теренах журналістики - ні. Переддумка, як ми щойно
переконалися, є аргументом лише у власних міркуваннях, однак, її не викладеш на
стіл як аргумент перед редактором чи суддею. Журналістика живиться фактом,
інформацією; переддумки і все до них подібне тут мають дуже обмежене значення -
обмежене саме їх невіднесеністю до факту.

Аперцепція, як
бачимо, є також способом виявлення облуди: таким чином повсякчасно відбувається
верифікація як попереднього знання, так і нової інформації. Не апперципуючи,
облуди не виявити, але справа у тому, що апперцепція все одно відбувається, і
якщо попереднього знання з порушеної проблеми людина не має, поле активізації
попередніх знань розширюється і до справи залучається знання з суміжних галузей.
Так, інформація про невідому хворобу активізує знання про подібні захворювання,
про органи тіла, які вони вражають, та про вже відомі засоби профілактики та
лікування. Абсолютне незнання дорослої свідомої людини неможливе, багатьох
людей - тим більше.

Отже,
апперцепція є ще й шляхом встановлення помилок: минулих, прихованих у
попередньому знанні, та тих, що можуть бути принесені з новою інформацією.

Комунікативні
аспекти апперцепції мають такий вигляд: вона, як і в цілому інтерпретація, є
етапом розуміння інформації масовою аудиторією, але відбувається в
індивідуальних свідомостях.

Слід визнати,
однак, що вона несе у собі потенційну можливість її перекручення.

Управління
апперцепцією є таким же бажаним у масовому спілкуванні, як і управління
інтерпретацією. І тут у контексті інтерсуб'єктних відносин відкриваються
незчисленні можливості.

Поза сумнівом,
читач може бути більш освіченою, мудрою людиною, аніж автор. "Той, хто
слухає, може набагато краще від того, хто говорить, розуміти, що приховано за
словом, й читач може краще від самого поета осягати ідею його твору" [1,
163].

У поезії - так.
Але у журналістиці взагалі й не має значення - краще чи гірше осягає читач ідею
твору. Пересічний читач осягає не стільки його ідею, скільки інформацію, яка в
ньому міститься. Та й як виміряти оте "краще"? Тут важливо -
"так" чи "не так", як треба авторові, апперципують читачі,
і оце "не так" є абсолютною властивістю руху інформації (думки,
слова) від суб'єкта до суб'єкта - та й до об'єкта також.

"Сутність,
сила такого твору не в тому, що мав на увазі під ним автор, а в тому, як воно
діє на читача або глядача, відповідно у невичерпному можливому його змісті. Цей
зміст міг зовсім не входити у розрахунки митця" [1, 164]. У журналістиці
так не повинно бути, це кричущий непрофесіоналізм, за такі "вільнощі"
виставляють з редакції й нікуди більше на творчу роботу не приймають. У цьому,
напевно, й відмінність журналіста від поета, а журналістики від мистецтва.
Багатство інтерпретації є заслугою художнього твору - і великим недоліком твору
журналістського. Апперципувати читачеві у журналістиці бажано так, як входило в
задум автора. Але ж попередні знання у кожного свої, і програмування
апперцепції може найкраще йти шляхом впливу на стереотипи масової свідомості.

Можливість того
узагальнення та поглиблення ідеї, яке можна назвати самостійним життям твору,
не лише не є відкиданням нероздільності ідеї й образу, але, навпаки,
обумовлюється ним [1, 164].

Крім цього, в
процесах масового апперципування діє ще один принцип, який Е. Гуссерль із
задоволенням позичає у Авенаріуса (принцип "найменшої витрати сили")
та Маха (принцип "економії мислення"). Коріняться вони, певна річ, в
індивідуальній свідомості, але найширше виявляються саме з допомогою
журналістики. Зміст її, за Авенаріусом, у тому, що зміни, "які вносить
душа до своїх уявлень, коли приєднуються нові враження, є якомога менші... але
оскільки душа підкорена умовам органічного існування та вимогам
цілевідповідності, що з них випливають, вказаний принцип стає принципом
розвитку: душа докладає до апперцепції не більше сили, аніж потрібно, і з
багатьох можливих апперцепцій віддає перевагу тій, котра виконує ту саму роботу
з меншою витратою сил, або з тією ж витратою сил проводить більшу роботу; за
сприятливих умов душа навіть віддає перевагу меншій на даний момент витраті
сил, котра, однак, пов'язана з меншим розміром дії чи з меншою протяжністю дії,
тимчасово більше напруження сил, яке обіцяє набагато більше, або більш
подовжену дію" [19, 189].

Що ж є наслідком
апперцепції? Як будь-який рух думки, вона означає акт розуміння, і це надає їй
значення у всьому герменевтичному процесі. Апперцепція є просування на один
етап розуміння вперед - саме на етап подолання протиставлення наявної і нової
інформації.

Через неї
долається консерватизм того, що мистецтвознавці називають художнім образом. У
журналістському творі є свій, специфічний інформаційний образ.

Добре, якщо
через нього додається розуміння слова, думки (навіть якщо воно набуває форми
відкидання: це теж збагачує розуміння через його оновлення).

Погано, якщо
апперцепція не завершується проясненням, а лишає думку більш заплутаною, ніж
вона була. З цього виникає прагнення додаткової, ще новішої інформації,
поглиблення апперцепції - аж до прояснення думки, тобто до настання розуміння.
Апперцепція постійно оновлює інформаційний образ, вона протидіє його
"спресуванню" у стереотипи. Допоки надходить нова інформація й триває
її конфлікт зі старою - стара не зможе застигнути від незапитаності та
неоновлюваності або з часом колапсувати через ізольованість від зовнішнього
світу, тому що не витримає надходження "надто нової" інформації,
сприйняти яку стара система знань буде не здатна й її доведеться відкинути
цілком.

Література

1. Потебня А. А. Полное собрание
трудов: Мысль и язык / Подгот. текста Ю. С. Рассказова, О. А. Сычева.
Комментарии Ю. С. Рассказова. - М.: Лабиринт, 1999. - 300 с.

2. Гадамер Г.-Г. Актуальность
прекрасного: Пер. с нем. - М.: Искусство, 1991. - 367 с.

3. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. -
М., 1986.

4. Нариси про текст: Теоретичні
питання комунікації і тексту / В. В. Різун, А. І. Мамалига, М. Д. Феллер - К.:
РВЦ "Київський університет", 1998.

5. Різун В. В. Тема тексту:
Філософія питання // Палітра друку. - 1996. - Грудень.

6. Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. -
М.: Изд-во МГУ, 1982. - 480 с.

7. Лосев А. Ф. Миф - число -
сущность - М.: Мысль, 1994. - 919 с.

8. Штерн І. Б. Вибрані топіки та
лексикон сучасної лінгвістики: Енцикл. словник для фахівців з теоретич.
гуманіт. дисциплін та гуманіт. інф-ки. - К.: "АртЕк", 1998. - 336 с.

9. Кочерган М. П. Загальне
мовознавство: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих
закладів освіти. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999. - 288 с.

10. Брумфилд Л. Язык: Пер. с англ.
- М.: Изд-во иностр. лит., 1968.

11. Выготский Л. С. Мышление и речь
// Избранные психологические исследования. - М.: Наука, 956.

12. Бенвенист Э. Общая лингвистика.
- М., 1984.

13. Ван-Дейк Т. А., Кинч В.
Стратегии понимания связного текста // Новое в зарубежной лингвистике.
Когнитивные аспекты языка. - М.: Прогресс, 1988.

14. Ван-Дейк Т. А. Язык. Познание.
Коммуникация: Пер. с англ. / Под ред. В. И. Герасимова. - М.: Прогресс, 1989.

15. Wodak R. Discource. analysis.
Problems. Findings. Perspektives // Text. - 1990. - № 10.

16. Різун В. В. Аспекти теорії
тексту // Нариси про текст: теоретичні питання комунікації і тексту. - К.:
1998. - С. 5 - 61.

17. Seung, T. K. Semiotics and
thematics in hermeueutics. - N. Y.: Columbia univ. press, 1982. - XII, 242 p.
Ind.: p. 233-242.

18. Хомський Н. Роздуми про мову:
Пер. з англ. - Л.: Ініціатива, 2000.

19. Гуссерль Э. Логические
исследования: Прологомены к чистой логике. Перепечатка с изд. 1909 г. - К.:
Вентури, 1995.