Процес виробництва, виходу продукції соняшнику та визначення її собівартості у СГ ТОВ "Хлібопродукт"

Вступ

На кожному етапі розвитку суспільства виробництво сільськогосподарської продукції було і залишається первинною основою життя і в цьому розумінні основою будь-якого матеріального виробництва. Воно задовольняє постійно зростаючі потреби суспільства в продуктах харчування, а промисловість - у сировині для виробництва продовольчих і промислових товарів широкого вжитку.

Продукція сільського господарства та промислові товари, виготовлені з неї, складають близько 75% роздрібного товарообороту державної та приватної торгівлі. Тобто, у сільському господарстві України виробляється майже три чверті товарів народного споживання і біля третини національного доходу, тому від темпів розвитку аграрного сектору значно залежать темпи розвитку економіки держави.

Перехід економіки України до ринкових відносин, що супроводжувався радикальним реформуванням аграрного сектора, викликав докорінні зміни економічного середовища діяльності суб’єктів господарювання в аграрному виробництві. Перед реформованими підприємствами постала нагальна проблема адаптації сільського господарства до ринкових умов господарювання.

Соняшник є основною сільськогосподарською культурою, прибутковість вирощування якої є безсумнівною, за ступенем рентабельності вона займає перше місце. Безумовно, це олійна культура номер один в Україні, адже з нього виробляють понад 60% всієї рослинної олії. Більше того, на початку XXI ст. соняшник є однією з головних олійно-білкових культур світового землеробства, важливим джерелом виробництва олії і шроту. Він відіграє особливу роль у поліпшенні фінансового стану сільськогосподарських підприємств у період подолання економічної кризи і переходу до ринкових відносин. Виробництво соняшнику завжди є досить рентабельним, продукти його переробки конкурентоспроможні на внутрішньому і світовому ринках, а також є важливою складовою продовольчих і кормових білкових ресурсів.

Насіння соняшнику використовуються як цінний продукт харчування і широко застосовуються різноманітними галузями переробної промисловості. У олії містяться біологічно активні речовини - фосфатиди, вітаміни і провітамін А.

Насіння районованих сортів і гібридів містять понад 48 - 50 % жиру, 16 - 19 % білку, а вихід олії при переробці на заводах становить майже 47 %.

При переробці насіння, крім олії, одержують макуху або шрот, відповідно 33 і 35 %, які є цінним кормом для худоби. З лушпиння одержують етиловий спирт, кормові дріжджі, фурфурол для виробництва пластмас. З серцевини соняшникових стебел виробляють папір і штучний шовк. Соняшник використовується як лікарська рослина. Він є медоносною рослиною, з 1 га одержують 35 - 40 кг меду.

Соняшник вирощують також як кормову культуру, згодовуючи зелену масу тваринам у свіжому або засилосованому вигляді.

Пріоритетність виробництва насіння соняшнику зумовлене його народногосподарським значенням та біологічним значенням. Для господарств, що одним із напрямків спеціалізації обрали вирощування соняшнику, його виробництво є одним із надійних джерел фінансових надходжень, а також вагомим додатком до кормової бази.

Актуальність теми дипломної роботи полягає в тому, що діяльність нових господарських формувань диктує необхідність підвищення обсягів виробництва соняшнику, зокрема, зменшення витрат, збільшення обсягів виходу продукції і визначення та зниження собівартості продукції.

У зв’язку зі вступом країни до СОТ продукція сільського господарства Україниповинна бутиконкурентоспроможною та достойно представляти Україну на світовому ринку та забезпечувати отримання прибутків від експортних операцій. Якість продукції та її собівартість - це головні складові конкурентоспроможності продукції, томуефективність виробництва продукції, зменшення витрат, і визначення собівартостієважливим в діяльності кожного підприємства. Враховуючи актуальність і важливість дослідженої проблеми нами обрана тема дипломної роботи: «Економічна ефективність виробництва соняшнику та шляхи її підвищення (на прикладі сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю “Хлібопродукт” Ізюмського району Харківської області)». Відсутність фінансових ресурсів змушує сільськогосподарських виробників спрощувати технологію вирощування шляхом зменшення внесення мінеральних добрив та застосування засобів захисту рослин, повернення соняшнику у сівозміну наступного року, що призводить до зниження урожайності та родючості ґрунту. Такі тенденції мають значний вплив на зменшення дохідності виробництва цієї культури.

З урахуванням багатоплановості проблеми в умовах перехідної економіки виникає необхідність в розробці методологічних принципів і практичних рекомендацій щодо переведення галузі на переважно інтенсивні засади розвитку, визначення напрямків підвищення ефективності використання наявного виробничого потенціалу сільськогосподарських і переробних підприємств, формування ринку конкурентоспроможної олійно-жирової продукції.

Мета дипломної роботи полягає у теоретичному обґрунтуванні та практичному застосуванні перспективних напрямків підвищення економічної ефективності виробництва соняшнику, виходу продукції та визначення собівартості соняшнику в умовах ринку.

Для досягнення поставленої мети вирішуються наступні задачі:

- дослідити склад витрат виробництва;

- проаналізувати сучасний стан та розвитку виробництва соняшнику;

- ознайомлення з методологічними основами та методикою обчислення собівартості продукції соняшнику;

- розглянути можливі шляхи підвищення врожайності;

- обґрунтувати зниження собівартості виробництва соняшника.

Об’єктом дослідження є процес виробництва, виходу продукції соняшнику та визначення її собівартості у СГ ТОВ «Хлібопродукт» Ізюмського району Харківської області.

Предметом дослідження є комплекс методологічних та організаційних питань, пов’язаних з підвищенням економічної ефективності виробництва соняшнику в господарстві.

Теоретичною й методологічною основою є праці провідних вітчизняних вчених.

Харківська область, на думку вчених, є однією зі сприятливих по ґрунтовко - кліматичним умовам для виробництва соняшника і займає по його валовому збору одне з ведучих місць серед областей України.

Розділ І. Теоретичні основи ефективного виробництва соняшнику

1.1 Суть ефективності як економічної категорії та методичні аспекти оцінки ефективності виробництва соняшнику

Ефективність виробництва - це складне і багатогранне явище. Питання ефективності виробництва соняшнику за останні роки розглядалося в багатьох публікаціях: М. Коденської, В. Осадчука, В. Лазня, В.І. Троценко, В. Ковальова, В. Невлада та багатьох інших науковців [1 - 12]. Більшість з них відмічає складне становище в країні з приводу вирощування соняшнику.

Сільськогосподарське виробництво вимагає органічного поєднання взаємодії чотирьох факторів - робочої сили, основних засобів, предметів праці і землі. В процесі виробництва здійснюється виробниче споживання вказаних ресурсів з метою отримання певних споживчих вартостей, спроможних задовольнити відповідні потреби людей. Отже, будь-яке виробництво передбачає витрати ресурсів і одержання певних результатів. Але на однакову кількість витрачених ресурсів підприємства можуть одержувати далеко не однакові за величиною результати. В такому випадку кажуть, що такі підприємства ведуть виробництво з різною ефективністю .

Ефективність - це економічна категорія, що відображає співвідношення між одержаними результатами і витраченими на їх досягнення ресурсами. Причому при вимірюванні ефективності ресурси можуть бути представлені або в певному обсязі за їх первісною (переоціненою) вартістю (застосовувані ресурси), або частиною їх вартості у формі виробничих витрат (виробничо спожиті ресурси). Якщо при цьому врахувати, що результати виробництва є не лише різноманітними, але й можуть бути представлені в різних формах: вартісній, натуральній, соціальній, то стає очевидною необхідність в ідентифікації категорії ефективності відповідно до тих сторін діяльності підприємства , які важливо проаналізувати і оцінити [ 6 ].

Враховуючи специфіку сільськогосподарського виробництва, доцільно розрізнити такі види ефективності: технологічну, економічну і соціальну.

Технологічна ефективність - це такий результат взаємодії факторів виробництва, що характеризує досягнуту продуктивність живих організмів, які використовуються в сільському господарстві як засоби виробництва. В рослинництві показниками технологічної ефективності є урожайність культур з одиниці посівної площі та основні параметри якості рослинницької продукції (вміст олії в насінні соняшнику, білка в зерні тощо). Як бачимо, за результат діяльності підприємств береться валове виробництво певного виду продукції і цей результат зіставляється з ресурсом - посівною площею культури. Щоб врахувати якість продукції можна визначити біологічний вихід цукру, олії, білку тощо на 1 га посівної площі, помноживши урожайність культури з 1 га на процент вмісту відповідної органічної речовини (коефіцієнт).

Досягнутий рівень технологічної ефективності виробництва соняшнику істотно впливає на економічну ефективність, насамперед через існування постійних витрат, на які, як відомо, підприємство в короткостроковому періоді впливати не може, Важливо й те, що показники технологічної ефективності відображають специфіку і особливості сільського господарства, пов’язані з функціонуванням у цій галузі основного засобу виробництва - землі і живих організмів як засобів виробництва. Вони (показники) дають змогу здійснювати порівняльну оцінку результативності виробництва в динаміці і в територіальному аспекті за окремими підприємствами і регіонами.

Економічна ефективність - це таке співвідношення між ресурсами і результатами виробництва, за якого отримують вартісні показники ефективності виробництва. При цьому можливі три варіанти вказаного співвідношення:

1)ресурси і результати виражені у вартісній формі;

2)ресурси - у вартісній, а результати - у натуральній формі;

3)ресурси - у натуральній, а результати - у вартісній формі.

Вимірювальну систему економічної ефективності сільсько-господарського виробництва доцільно будувати таким чином, щоб вона була здатна зі всією повнотою розкривати дві взаємопов'язані і взаємно доповнюючі результативні сторони діяльності аграрних підприємств — раціональність використання ними землі через показники загального ефекту, приведених до одиниці площі сільськогосподарських угідь, і економічність виробництва, показники якої показували б, якою ціною одержано цей ефект. З огляду на сказане для оцінки ефективності діяльності аграрних підприємств треба широко використовувати показники ефективності використання авансованого капіталу, показники собівартості продукції і продуктивності праці, фондовіддачі виробничих фондів[ 6 ].

Проте для всебічної оцінки ефективності виробництва соняшнику і поглибленого її аналізу необхідно також широко використовувати традиційні показники рентабельності. В них акумулюється вплив усіх факторів — природних, економічних і організаційно-господарських. Водночас на них істотно відбивається дія зовнішнього середовища, і насамперед тих його ланок, на які аграрні підприємства не мають будь-якого впливу.

Важливість показників рентабельності для оцінки та аналізу економічної ефективності виробництва вимагає їх спеціального розгляду.

Соціальна ефективність - поняття, що відображає поліпшення соціальних умов життя людей (покращення умов праці і побуту, поліпшення зовнішнього довкілля, підвищення рівня зайнятості і безпеки життя людей, скорочення тривалості робочого тижня без зменшення заробітної плати, ліквідація важкої фізичної праці тощо). Соціальна ефективність є, по-суті, похідною від економічної ефективності. Вона, за однакових інших умов, буде тим вищою, чим вищого рівня досягнуто економічної ефективності. Соціальна ефективність не завжди може бути кількісно визначена. Проте досить ґрунтовно про досягнуту соціальну ефективність можна судити по таких показниках, визначених у динаміці, як питома вага прибутку, направленого на соціальні заходи, в загальній масі чистого прибутку; величина цього прибутку в розрахунку на одного середньооблікового працівника підприємства.

Рентабельність - поняття, що характеризує економічну ефективність виробництва, за якої підприємство за рахунок грошової виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) повністю відшкодовує витрати на її виробництво і одержує прибуток як головне джерело розширеного відтворення.

Для кількісного виміру рентабельності виробництва соняшнику в цілому по аграрних підприємствах використовують такі три традиційні показники: рівень рентабельності, норма прибутку і приведена до земельної площі маса прибутку.

Рівень рентабельності в цілому по підприємству характеризує ефективність лише спожитих виробничих ресурсів і не відображує ефективності використання усіх авансованих витрат, що акумулюються у вигляді застосовуваних основних і оборотних фондів.

Для характеристики ступеня ефективності виробництва соняшнику і подальших перспектив його розвитку цей показник дуже важливий, оскільки однаковий рівень рентабельності для окремих видів сільськогосподарської продукції не створює ще однакових умов для забезпечення однакових темпів зростання обсягу виробництва цих видів продукції, що пояснюється їх різною фондомісткістю.

З економічної точки зору показник норми прибутку показує, скільки грошових одиниць прибутку приносить кожна грошова одиниця функціонуючих виробничій фондів. Зростання цього показника, як і показника рівня рентабельності, свідчить про підвищення ефективності виробництва соняшнику.

Для оцінки ефективності виробництва соняшнику в аграрних підприємствах важливе значення має і такий показник, як приведена маса прибутку, що визначається діленням одержаного підприємством валового прибутку на площу сільськогосподарських угідь. Цей показник набуває особливого значення для характеристики ефективності виробництва соняшнику [ 6 ].

Рентабельність аграрних підприємств безпосередньо залежить від досягнутого рівня ефективності окремих видів виробництв. Щоб знати, які саме галузі в підприємстві найбільш рентабельні, а які низькоефективні й на основі одержаної інформації розробити заходи щодо дальшого вдосконалення галузевої структури і підвищення прибутковості виробництва, визначають показники рентабельності (крім норми прибутку) в цілому по рослинництву і тваринництву, а в нашому випадку по виробництву соняшника.

1.
2
Стан та проблеми розвитку виробництва соняшника
в Україні та світі

На наступний час соняшник є однією з найпоширеніших сільськогосподарських культур і її подальший розвиток супроводжується загостренням екологічних та економічних питань.

Посівна площа соняшника в Україні в останні роки перевищує 3 млн. га. Соняшник є основною сільськогосподарською культурою, прибутковість вирощування якої є безсумнівною, за ступенем рентабельності вона займає перше місце. Через низькі затрати обігових коштів та високу ціну продукції виробництво соняшнику навіть за врожайності 10 ц/га забезпечує прибуток господарству. У південних регіонах України соняшник залишиться однією з основних культур.

Але у системі економічних відносин сільськогосподарські підприємства, що вирощують продовольче насіння соняшнику, знаходяться в значній економічній залежності від системи взаємовідносин, що формується з переробними підприємствами з приводу забезпечення товаровиробників матеріально-технічними й кредитно - фінансовими ресурсами за прямими заявками та оцінки якості насіння (вологість, олійність), що є основою реалізаційної ціни, і в кінцевому підсумку визначає рівень ефективності виробництва продовольчого соняшнику і продуктів його переробки. Товарне насіння соняшнику можна визначити як один з найбільш привабливих видів продукції на аграрно – продовольчому ринку, попит на яку дуже високий і часто випереджає пропозицію.

Насіння соняшнику для сільськогосподарських підприємств зони його вирощування є одним із основних джерел формування їх доходності як через збут на переробку, так і для експорту. Враховуючи стратегічне значення даної галузі сільського господарства її перспективність не викликає сумніву. Проте тенденції розвитку, які на сьогодні склались, та економічний стан сільгосптоваровиробників в умовах трансформації економіки визначають необхідність пошуку резервів як на мікро, так і на макрорівні.

В Україні понад 90 % площ олійних зайнято під соняшником, внаслідок чого відбувається деградація земель, виникає загроза зараження ґрунту та поширення хвороб соняшнику. Україна обрала напрям інтеграції у світову економіку, тому стратегія розвитку галузі повинна відповідати принципам ефективного її функціонування, забезпечення пріоритету національного сільського господарства [45]. У переважній більшості сільгосппідприємств, що вирощують соняшник не дотримуються технологічні вимоги щодо його розміщення. Протягом останнього десятиріччя площі посівів зросли більше чим в 1,5 рази. Недостатньо поширюється його реалізація на організованому ринку. Рентабельність виробництва зростає за рахунок ціни, а знижувати собівартість внаслідок підвищення цін на матеріальні ресурси, мінеральні добрива та засоби захисту від хвороб і шкідників малоймовірно. Крім того економічні відносини з олійно-жировим виробництвом склалися не на користь сільгоспвиробника в еквівалентності обміну. Така економічна ситуація вимагає об’єктивної оцінки подій в галузі, а отже виникає потреба в проведенні поглибленого дослідження питань щодо її подальшого розвитку і підвищення ефективності в нових умовах господарювання.

Значний внесок в розробку концептуальних положень проблеми зробили українські економісти-аграрники: В.Я. Амбросов, В.Г. Андрійчук, В.І. Бойко, О.А. Бугуцький, П.І. Гайдуцький, Д.Ф. Крисанова, М.Ф. Кропивка, В.В. Лазня, П.Т. Саблук, П.М. Макаренко, В.П. Мартьянов, М.Ф. Соловйов, В.М. Петров, І.І. Червен, С.О. Тивончук, В.В. Юрчишин, Т.В. Ярославська, В.І. Благодатний, П.С.Вишнівський, Б.В Губський, В.В. Зіновчук, Ю.С.Коваленко, К.В. Колузанов, Л.О. Мармуль, М.Й.Малік, В.Я.Месель-Веселяк, Т.Л. Мостенська, О.М. Онищенко, П.А. Лайка, О.А. Рябчик, О.М. Шпичак та інші.

Пріоритетність виробництва насіння соняшнику зумовлена його народногосподарським значенням і біологічними властивостями. Для господарств, що одним із напрямків спеціалізації обрали вирощування соняшнику, його виробництво є одним з надійних джерел фінансових надходжень, а також вагомим додатком до кормової бази. До того ж виробництво насіння соняшнику є найменш витратним, але одним із прибутковіших товарів для сільськогосподарських виробників.

За даними Державного комітету статистики, валовий збір соняшнику на зерно в Україні в 2006 р. становив 5324 тис. т. 72 % валового збору було отримано в сільськогосподарських підприємствах. В Харківській області було отримано 377 тис. т. насіння соняшнику.

Посівна площа даної культури в 2006 році становила 3964 тис. га. Найбільша ж посівна площа під даною культурою була зареєстрована в 2003році, а саме 4001 тис. га. Стосовно збиральної площі то вона в 2006 році склала 3611 тис. га. Що на 222 тис. га більше ніж в 2005 році. Врожайність по Харківській області в 2006 році була нижче ніж по Україні і становила 8,6 ц/га. Розглянувши дані таблиці можна зробити висновок що вирощування соняшнику як по Україні так і по Харківській області ведеться екстенсивним шляхом, так як виробництво даної культури збільшується завдяки значному збільшенню площ, а не підвищенню урожайності.

Таблиця 1.2. Валовий збір соняшнику на території України

Якщо переглянути динаміку валового збору соняшника за останні півстоліття то проявляється чітка тенденція до збільшення валового збору.

У 1950 році валовий збір становить 703 тисяч тонн, 1960 – 1603 тисяч тонн, 1970 – 2530 тисяч тонн, 1980 рік – 2119 тисяч тонн, 1990 – 2571 тисяч тонн. Тобто на території України, частині тоді СРСР зберігалося тенденція до збільшення виробництва соняшнику.

В Україні у перші роки валовий збір соняшника впав, як впав валовий збір майже усіх культур сільського господарства і становив у 1994 році 1569 тисяч тонн, але вже у наступному році почався підйом виробництва товарного соняшника (навіть коли інші галузі рослинництва ще більше погіршували своє становище).

Але треба підкреслити ті факти за рахунок яких цей валовий збір став можливим. Розглянемо зібрану площу соняшника за останні пять років.

Таблиця 1.3. Зібрана площа соняшника по рокам, тисяч гектарів

За останні 5 років зібрана площа соняшнику зросла майже у 2 рази (з 2710 тисяч гектарів у 2002 році до 3911 у 2006), тобто один із важливих факторів збільшення валового збору соняшника це збільшення площі посіву. З огляду на це можна переглянути урожайність цієї культури за останні 5 років.

Таблиця 1.4. Урожайність соняшнику по рокам, з 1 га зібраної площі, центнерів

Таким чином урожайність соняшнику збільшилася з 12,0 у 2003 році до 13,6 у 2006 році. Тобто за останні роки чітко проглядається тенденція збільшення обсягів виробництва насіння соняшника за рахунок збільшення площ, і одночасно збільшення урожайності.

Як бачимо з наступної таблиці валовий збір соняшнику має стійку тенденцію до зростання в усіх категоріях господарств. В господарствах населення валовий збір у 2006 році збільшився в порівнянні з 2002 роком удвічі.

Таблиця 1.5. Валовий збір соняшнику за категоріями господарств по Україні

Підвищення ефективності вирощування соняшнику залежить від здійснення виробниками таких заходів:

· удосконалення регіонального розміщення посівів цієї культури, виходячи з її ботанічних і біологічних особливостей, вимог до умов (насамперед гідротермічного режиму), технологій вирощування, підбору сортів, застосування відповідних засобів захисту тощо в конкретних ареалах та економічних показників – урожайності, собівартості, на основі яких обчислюється сукупний бал ефективності виробництва (процентне відношення індексу урожайності до індексу собівартості)

· неухильне додержання вимог чергування посівів соняшнику в полях сівозміни;

· застосування інтенсивних технологій вирощування і збирання на одиницю продукції, впровадження високоврожайних сортів з високим вмістом олії гібридів;

· залучення необхідних для розвитку галузі коштів та матеріальних ресурсів шляхом пошуку потенційних інвесторів і кредиторів, зваженого вибору пропозицій з урахуванням різновигідності учасників інвестиційних угод;

· інтегрування в агропромислової та кооперовані формування з метою вирішення проблем виробництва і раціонального використання урожаю.

1.3
Ринок насіння соняшнику

Основною метою економічної стратегії розвитку агропромислового комплексу України є гарантування продовольчої безпеки держави, зростання продуктивності сільського господарства та неухильне піднесення матеріального рівня життя народу. В умовах переходу до ринкової економіки проблема підвищення ефективності аграрного виробництва є визначальним фактором економічного і соціального розвитку суспільства. Рівень економічної ефективності виробництва сільськогосподарської продукції значною мірою виявляється у сфері обігу, адже ринок через пропозицію, попит і ціну визначає, наскільки економічно доцільним є виробництво.

До 1992 р. система постачання і розподілу в олійно-продуктовомупідкомплексі України ґрунтувалася на дуже високому рівні державного втручання. Держава закуповувала в господарствах близько 70-80 % валового збору соняшнику, який потім надходив для переробки на олійноекстракційні заводи і місцеві переробні підприємства.

Міністерство сільського господарства через виробничі об’єднання «Укроліяжирпром» відповідало за рівень закупівельних цін та обсяги постачання олійної сировини для переробки, за визначення відпускних цін на кінцеві продукти та забезпечення підприємств матеріально-технічними ресурсами. Але з 1994 р. уряд почав здійснювати політику лібералізації торгівельних відносин в олійно-жировому комплексі, що виявилося в поступовому зниженні обсягів закупівлі соняшнику до держресурсів та в повному її припиненні в 1995 р. Отже, держава фактично усунулася від впливу на перерозподіл олійної сировини, чим одразу ж скористалися різні комерційно-посередницькі структури (трейдери), розпочавши її закупівлю здебільшого через укладання бартерних угод.

Аналіз структури каналів збуту свідчить, що обсяг реалізації соняшнику на ринку в останні роки мав тенденцію до зниження. Також зменшується частка продажу насіння соняшнику населенню. Частка реалізації за іншими каналами збільшується. Значною проблемою є також і той факт, що сільськогосподарські товаровиробники не мають можливості самостійно виходити з пропозицією на біржі та реалізувати насіння соняшнику безпосередньо зарубіжним країнам, ці операції здійснюють комерційні структури (посередники), які скуповують значні обсяги насіння соняшнику.

Таким чином, ще кілька років тому з нашої країни експортували головним чином насіння соняшнику. Але після того, як Україна ввела експортне мито (спочатку вивізне мито було встановлене на рівні 23%, потім знижено до 17%), внутрішній ринок став більш лібералізованим. Перевагу одержали внутрішні переробні підприємства: почали нарощувати потужності, основні обсяги олійних переробляли в Україні, а надлишки експортували соняшниковою продукцією: олія, шрот, макуха. В останні роки активізували роботу олійно-жирові комбінати, в результаті чого підвищилися ціни й ефективність виробництва насіння соняшнику.

Економічна сутність стабільного виробництва соняшнику як сільськогосподарської культури полягає в тому, що вона і в нових умовах господарювання прибуткова. У багатьох аграрних підприємствах соняшник забезпечує 40 - 60 % прибутку, без рослинництва на соняшникову олію припадає 98 % загального виробництва в Україні.

Обсяг виробництва соняшникової олії прямо залежить від державної політики, від кількості переробленого насіння, проценту виходу продукції (олії, шроту), зрештою, від світового рівня попиту і пропозиції на рослинні жири. [ 5 ]

Протягом останніх років попит на насіння соняшнику зберігається за рахунок потреб переробних підприємств та його експорту.

Експортні обсяги скоротилися, оскільки експорт з повною сплатою мита виявився невеликим. Зменшення експорту дало можливість збільшити виробництво олії на вітчизняних переробних підприємствах і запаси для стабільної поставки насіння на внутрішній ринок країни.

На внутрішньому і світовому ринках насіння соняшнику і продукти його переробки являють собою важливий, конкурентоспроможний товар, що користується попитом, при чому імпортують його в основному промислово розвинуті країни, і експортують країни, що розвиваються, і з перехідною економікою. У торгівлю лише включено понад 66 країн. Основними країнами-експортерами є Росія, Україна, Франція, США. На них припадає 81,2 % від світового експорту [14].

Отже, Україна є одним з головних експортерів не тільки Європи, а й світу.

Головним фактором утворення ціни реалізації насіння соняшнику в Україні є платоспроможний попит насіння, строки продажу та канали збуту.

Загальна пропозиція насіння соняшнику зростала з кожним роком. Лише у 2003 – 2004 рр. вона знизилась на 1146 тис. т порівняно з 2003 – 2004 роками. Загальний попит збільшується на переробку насіння на олію та інші види продовольчої продукції. Так, у 2006 – 2007 маркетинговому році цей попит становив 4731 тис. т, що на 1520 тис. т більше, ніж у 2003 – 2004 МР.

Таблиця 1.7. Баланс насіння соняшнику [5]

У 2004 – 2005 МР цей попит становив лише 2991 тис. т. Попит на насіння соняшнику є значно меншим порівняно з попитом на олію, по всім досліджуваним рокам він становив 40 тис. т. Дуже великим попитом користується насіння соняшнику за кордоном. На сьогоднішній день Україна є одним з найбільших експортерів світу. Найбільшими конкурентами для нашої країни сьогоднішній день є Росія та Аргентина.

На ринку насіння в період основного його продажу (вересень-жовтень) рівень цін значно нижчий, ніж у подальший період (у березні - квітні наступного року), коли відбувається перепродаж насіння посередникам [4].

З урожаю товаровиробники за чотири місяці (вересень - грудень) реалізують 80 - 90 % отриманого загального обсягу насіння соняшнику. Такі значні обсяги реалізації призводять до перевищення пропозиції над попитом та зниження середнього рівня реалізаційних цін, які в цей період нижчі на 25 - 30 %, ніж у період реалізації січень-серпень.

Таке коливання, зумовлено тим, що товаровиробники зібравши врожай і не маючи приміщень для його зберігання, змушені реалізувати насіння соняшнику на ринку. У цілому склалася чітка тенденція до зростання цін, що пов’язано частково зі зростанням цін на матеріально - технічні ресурси та підвищенням собівартості за рахунок орендної плати, яка у витратах на виробництво насіння соняшнику становить 20 - 25 % загальних витрат.

За останні десять років ціни на світовому ринку на насіння соняшнику знизилися і в 2000 р. на біржах США становили 168 дол. за тону, Роттердаму − 214, соняшниковий шрот − відповідно 83 і 102, соняшникову олію − 365 і 413 за 1 т.

Рівень цін коливається також при реалізації насіння соняшнику за різними каналами. Особливо негативно на зниження цін та дохідність впливає продаж його насіння в рахунок оплати праці та в рахунок орендної плати за землю і майнові паї. Так, при середній ціні 1160 грн./т у 2004 р. (січень-жовтень) насіння соняшнику населенню реалізували за ціною 855 грн./т, або нижчою на 20 % [54].

Протягом останніх років попит на насіння соняшнику зберігається за рахунок потреб переробних підприємств та його експорту. Але експорт з повною сплатою мита став невигідним, хоч ціни при цьому залишаються високими. Так, у 2004 році ціна реалізації на внутрішньому ринку була на 34% нижчою за ціну експорту[50].

Переробні підприємства країни мають потенційні можливості переробляти увесь обсяг вирощеного насіння соняшнику. Олійно - жирову галузь України складають 26 промислових підприємств і галузевий науково-дослідний інститут у м. Харків. До неї входять 17 підприємств з виробництва олії, 8 маргаринових заводів, 8 миловарних виробництв, які знаходяться у складі олійно-жирових комбінатів та окремих заводів. Найбільшими операторами олієжирового ринку є компанії «Каргіл» («Комбінат «Каргіл»), «Бунге Україна» (Дніпропетровський ОЕЗ), «Євротек» (Приколотнянський та Вовчанський ОЕЗи), Зерноторговельна кампанія (ТД «Артос», «Кіровоградолія»), а також Запорізький ОЖК, Пологівський ОЕЗ, «Славолія» та Полтавський ОЕЗ – «Кернел – груп». Потужність основних олійно-екстракційних заводів у 2004-2005 маркетинговому році склала 4958 тис.т [8]. Крім цього переробка його налагоджена на невеликих підприємствах (олійницях), питома вага їх у виробництві олії коливається від 10,3 до 5,3 % загального обсягу переробки і залежить від пропозиції та попиту насіння соняшнику.

Оскільки на олійницях переробляється насіння з дрібних партій, то олія використовується в основному для потреб сільського населення. Сільськогосподарські підприємства через складний фінансовий стан також використовують для переробки насіння власні олійниці з метою отримання коштів. Але частка їх у виробництві знижується у зв’язку з тим, що вихід олії із насіння становить лише 30 % при олійності його 48 - 50 %. Тобто втрати перевищують 50 %, тоді як спеціалізовані великі олійно-жирові комбінати мають вихід олії на рівні 42 - 44 %.

В останні роки створюються додаткові виробничі потужності для переробки нерафінованої олії та отримання продукції глибокої переробки, а також для виробництва маргаринів, майонезів тощо. Це призвело до збільшення обсягів використання сирої олії в харчовій промисловості на 24 тис.т. або на 39,3 %. Переробка нерафінованої олії дозволить отримати високої якості рафіновану дезодоровану олію, що має вищу цінність і вартість, а також більш широку сферу використання [50].

Олійно-жирове виробництво є одним із багатьох харчових виробництв, продукція якого не тільки реалізується на споживчому ринку, а й залишається невід’ємним компонентом широкого асортименту хлібобулочних, кондитерських, кулінарних виробів, консервів та інших товарів харчової промисловості. Воно також тісно пов’язане з миловарним виробництвом. Тому збільшення обсягів виробництва олії дозволило збільшити і виробництво супутніх видів продукції олійно-жирової промисловості.

Товаровиробники насіння соняшнику вимушені знижувати ціни при підвищенні цін на матеріально – технічні ресурси та зростання собівартості за рахунок орендної плати, яка у витратах на виробництво насіння соняшнику становить 20 – 25 % загальних витрат. Така ситуація вплинула на зменшення доходності культури.

Рівень цін коливається також при реалізації насіння соняшнику з різними каналами. Особливо негативно на зниження цін та дохідність впливає продаж його населенню в рахунок оплати праці орендної плати на землю і майнові паї. Так, при середній ціні 939 грн /т, або нижчою на 20 %, а видано пайовикам в рахунок орендної плати за землю по ціні 831 грн /т, або нижче на 11,5 %.

Нестабільні ціни на насіння соняшнику при експорті. Рівень цін експортованої продукції на світовому ринку. В зв’язку з тим, що обсяги експорту зменшуються, склалася тенденція підвищення рівня цін.

У 2005 р. ціни мали найвищий рівень – 281 дол. США, у 2006 р. вони становили 253,6 дол. США або знизилися на 10 %, але це тимчасово.

За прогнозом ціни на світовому ринку стабілізуються та становитимуть в межах 300 дол. США за 1 тонну. У травні місяці ціна на умовах поставки DAF була на рівні 315 дол. США.

Проаналізувавши дані таблиці можна зробити висновок, що найвищий попит на насіння соняшнику в січні – квітні, це підтверджується високими цінами на цю продукцію, які вказані в таблиці.

Таблиця 1.8 Ціни реалізації насіння соняшнику сільськогосподарськими підприємствами з урожаю 2002 /2003 – 2005 /2006 МР, грн /т

У серпні – вересні попит на насіння зменшується, а отже і ціна на нього падає. Це відбувається через перенасиченість ринку цим продуктом.

Імпортується в Україну насіння соняшнику для посіву, тому його ціни значно вищі й обсяги незначні.

Одночасно у роздрібній торговій ціні на олію знижуються у зв’язку з тим, що певний обсяг олії реалізується населенням, яке одержує насіння соняшнику в рахунок оплати праці. Крім того на міські ринки олія надходить шляхом перепродажу дрібних партій без сплати ПДВ.

За розрахунками за зміну роздрібних цін на олію лише частково впливає вартість сировини. Протягом 2002-2003 рр. різниця між цінами на сировину та роздрібної ціни становить 24-61 % від роздрібної ціни .Тобто переробники та власники торгівельної мережі, скориставшись ситуацією, самостійно регулювали ціни на ринку олії, одержуючи надприбутки, а додаткові доходи при цьому привласнювалися .

Також спостерігаються значні коливання цін по регіонам країни, оскільки виробництво олії знаходиться переважно в зонах вирощування соняшнику [50].

Разом з тим, протягом 2004 – 2005 рр. на світовому ринку намітилась тенденція до зниження цін на соняшникову олію через надто високу пропозицію соняшнику на ринках країн Причорномор’я на фоні високого виробництва й пропозиції олійних на світовому ринку в цілому. Додатковим понижуючим фактором є прогнозоване збільшення у світі виробництва всіх основних олійних культур у 2005/06 МР. В цілому ж, за прогнозами українські експортери олії мають реальну можливість активізувати експорт соняшникової олії з України в наступному році, і загалом він має перевищити 1 млн тонн. Але з урахуванням світових тенденцій на ринку соняшнику віддача у вигляді цін на експортовану продукцію може бути досить низькою Імпортують насіння соняшнику 102 країни, серед них найбільше Туреччина, Іспанія, Голландія, Бельгія, Німеччина, Франція, Португалія, Італія. Разом вони імпортують 84,2 %, від обсягу світового імпорту. Однак країни, що мають достатні потужності для переробки, навіть якщо вони потребують імпорту, все ж воліють завозити сировину, завантажувати власні потужності, забезпечувати робочі місця всередині країни та дуже неохоче закуповують на зовнішніх ринках готову продукцію, якщо тільки йдеться про міцні довготривалі торговельні зв’язки (в основі яких можуть бути і політичні міркування). Саме такої політики дотримуються останнім часом по відношенню до України країни Євросоюзу [40].

Вітчизняний олійно – жировий комплекс останніми роками стабільно розвивається. Цього досягнуто, зокрема, протекціоністською політикою держави, спрямованою на обмеження експорту соняшника. На соняшник не поширюється державна підтримка (дотації), але, незважаючи на це, він є високорентабельною культурою. А запровадження експортного мита на цю ліквідну культуру сприяло збільшенню його виробництва майже в 2,5 рази (до 5,3 млн. т ). Проте вітчизняні олійно – жирові виробники переживають важкі часи: ймовірна зупинка виробництва через складність реалізувати соняшникову олію. Згідно з урядовим рішенням, продаж цього стратегічного продукту до 1 липня обмежується квотою в 300 тис. тонн. Решту переробними мають реалізувати на внутрішньому ринку. Таким чином у КабМіні намагаються запобігти стрімкому зростанню цін на олію в торговельній мережі. Її здешевленню має сприяти також сприяння меморандуму про порозуміння між урядом, з одного боку, й виробниками та суб’єктами системи мереженої роздрібної торгівлі – з другого.

Проте, олія – продукт „нееластичний”, тобто зменшення ціни не спричиняє значного збільшення обсягів споживання. До того ж, при довгому зберіганні олія гіркне, а отже, великих запасів споживачам робити немає сенсу. Водночас, у нашій країні олії виробляють утричі – вчетверо більше, ніж її споживають. Олійно – жирова галузь експортно – орієнтована: є неабиякий попит на таку продукцію. А за обсягами продажу її за кордон (разом з Аргентиною та Росією) у світі – серед лідерів. За оцінками експертів, на внутрішньому ринку олійних запасів накопичилося стільки, що їх вистачить більш як на півроку споживання. Водночас у країні зберігається 1,7 млн. тонн соняшнику. З цієї сировини можна виробити ще 730 тисяч тонн олії. Плюс – немало соняшнику насіють аграрії і вже у вересні почнуть збирати його. Таким чином, на внутрішньому ринку очікується справжня „олійна повінь”. Але куди реалізувати олію (після урядових обмежень) переробними не знають, тому й вимушені призупинити потужності.

На світовому і внутрішніх ринках попитом користується соняшниковий шрот − цінний високобілковий компонент годівлі тварин, який за обсягом експорту займає третє місце після соєвого і ріпакового. Світовий ринок соняшникового шроту формується за рахунок експорту з 48 країн. Його маркетингові потоки направлені з Північної Америки (Аргентини), Європи (України, Бельгії), в значно менших обсягах з країн Азії, Океанії. Імпортують соняшниковий шрот 64 країни, найбільше − Великобританія, Голландія, Франція, Данія, Італія, Німеччина та ін. Стосовно вітчизняного експорту шроту і макухи соняшнику слід відзначити, що зовнішній попит на них останніми роками був досить високим. Основними регіонами експорту для України є Польща, Білорусь та Прибалтійські країни. Крім того, відвантаження шроту та макухи здійснюють на Близький Схід, у країни Північної Африки та Південної Європи [56].

Розділ ІІ
. Забезпеченість ресурсами та ефективність їх використання в ТОВ “Хлібопродукт”

2.
1
Природно – економічні умови підприємства

Об’єктом вивчення економічної ефективності виробництва соняшнику являється сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю ”Хлібопродукт” Ізюмського району Харківської області.

СГ ТОВ "Хлібопродукт" Ізюмського району Харківської області знаходиться у східній частині країни, в 10 км від районного центру м. Ізюм і в 130 км від обласного центру м. Харків. Центральна садиба знаходиться в селі Глинське.

Існуюча шляхова мережа на території господарства розвинута добре, що забезпечує зручний під’їзд до господарських ділянок та перевезення вантажів під час польових робіт.

Рельєф дозволяє досить широко застосовувати сучасні засоби механізації виробничих процесів при вирощуванні сільськогосподарських культур. Поверхня території - хвиляста лісова рівнина, дуже розчленована ярусно-балковою сіткою. Неподалік протікає річка Сіверський Дінець.

На території господарства найбільш поширеними ґрунтами є: чорноземи неглибокі та глибокі, малогумусні вилугувані та сильно вилугувані, піщані легкосуглинкові – які займають біля 59% площі орних земель; сірі, темно-сірі та чорноземи опідзолені – біля 31%; дернові слабопідзолисті – біля 6%.

Розташування землекористування обумовлює гарний та стійкий зв'язок з районним та обласним центрами, що дозволяє реалізацію мало транспортабельної сільськогосподарської продукції.

Природно - кліматичні умови СГ ТОВ "Хлібопродукт" повністю сприятливі для ведення сільськогосподарського виробництва і вирощування всіх культур.

СГ ТОВ "Хлібопродукт" знаходиться в зоні середнього недостатньо-стійкого зволоження, за даними Харківської метеорологічної станції середньорічна кількість опадів 511 мм, середньорічна температура повітря + 6.5С.Зима починається в середині листопада. Найбільш холодні місяці – січень і лютий – -5,4 – -7,8оС. Перші морози наступають приблизно 9 – 23 вересня, останні морози – 18 квітня – 6 травня. Середня глибина промерзання ґрунту досягає 60 – 70 см. Опадів взимку випадає близько 20-25% річної кількості. Зима досить тривала, але не сувора, з частими відлигами. Сніговий покрив залягає по території надто нерівномірно, утворюється в другій половині грудня, а руйнується в першій половині березня. Максимальна висота сніжного покриву коливається від 70 до 140 мм, середня – близько 50 мм, зменшуючись з півночі на південь. Весна починається 24-25 березня, характер її з року в рік змінюється. В квітні можливе зниження температур. Таким чином, починаючись рано, вона не прогресує. Початок літа можна віднести до середини травня. Літо помірно тепле, іноді жарке, з достатньою кількістю опадів. Найтепліший місяць – липень, коли середня температура повітря в північній зоні досягає +20,2 оС, і підвищується до +21,5оС на півдні. Максимальні температурні коливання в межах +37 – +39оС. Осінь починається в першій декаді жовтня. Восени часті тумани.

Природні умови, а також економічні, соціальні, технічні і організаційні фактори певним чином впливають на розміри сільськогосподарського підприємства. Під дією цих факторів в СГ ТОВ "Хлібопродукт" створилось досить масштабне виробництво сільськогосподарської продукції.

Свою виробничу діяльність СГ ТОВ "Хлібопродукт" як юридична особа здійснює в умовах самостійності та самоуправління на основі чинного законодавства і затвердженого статуту. Метою діяльності підприємства є одержання прибутку та нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської та інших видів продукції, на основі раціонального використання землі природних ресурсів і виробничого ресурсного потенціалу підприємства. Передумови для роботи були і є. Отже, оптимальний розмір господарства залежить від виробничого напрямку, природних і економічних умов, розміщення земельних масивів, населених пунктів, доріг.

У сільському господарстві виробляється багато різноманітних видів продукції, окремі з яких розміщуються практично по всій території країни. Значення окремих районів, областей і, звичайно, підприємств у виробництві того чи іншого виду сільськогосподарської продукції неоднакове.

Щодо показників розмірів підприємства їх можна поділити на дві групи. Першу представляють показники, які можна охарактеризувати як фізичні. Це площа сільськогосподарських угідь і ріллі. Другу представляють економічні показники, серед яких провідне місце належить вартості валової продукції у порівняних цінах, а також вартості товарної продукції. Їх динаміка має значні відмінності.

Валова продукція сільськогосподарських підприємств − це вся створена у господарстві протягом року продукція рослинництва і тваринництва, підсобних підприємств і промислів, а також збільшення вартості основних засобів завдяки власній виробничій діяльності.

В обсяг валової продукції рослинництва включають урожай всіх сільськогосподарських культур і природних кормових угідь, а також вартість незавершеного виробництва у розмірі його різниці на кінець і початок року.

Визначення обсягів валової продукції сільського господарства необхідно для:

· оцінки розмірів натуральних фондів з погляду їх достатності для задоволення потреб населення і переробної промисловості в окремих видах сировини;

· планування обсягів виробництва і реалізації продукції, укладання договорів, здійснення експортно-імпортних операцій;

· визначення натуральних показників ефективності виробництва окремих видів продукції.

У вартісній формі валова продукція сільського господарства розраховується у порівняних цінах певного року з метою визначення:

· обсягу її виробництва в цілому по підприємству, окремих районах і на державному рівні;

· розрахунку вартісних економічних показників;

· темпів зростання валового виробництва продукції по сільському господарству, його комплексних галузях, по окремих підприємствах і для досягнення порівнянності цих показників у часі і просторі [60].

Продукція, що була продана підприємством, називається товарною продукцією. Товарна продукція − це та частина валової продукції, яка реалізована підприємством різним споживачам. Реалізацію за межі господарства відносять до позагосподарського, а в межах господарства – до внутрішньогосподарського товарообороту.

Товарна продукція визначається у натуральній і вартісній формах. Вартість товарної продукції розраховується за поточними цінами реалізації, рівень яких залежить від каналів і строків реалізації продукції, рівня її якості, кон’юнктури ринку та ряду інших факторів.

Грошові надходження від продажу товарної продукції називаються грошовою виручкою підприємства. На основі грошової виручки підприємства визначають прибуток по кожній галузі виробництва, а також і по підприємству в цілому.

Дані про розміри СГ ТОВ “Хлібопродукт” за останні 5 років наведені в таблиці 2.1.

Проаналізувавши таблицю можна зробити висновок, що СГ ТОВ “Хлібопродукт” на протязі п’яти років зменшило площу своїх сільськогосподарських угідь. Так, у 2003 році площа становила 2411 га, такою ж вона залишалась у 2004 і 2005 роках. У 2006 році площа сільськогосподарських угідь зменшилась на 42 га і становила 2369 га. Що стосується 2007 року, то площа сільськогосподарських угідь становила 2372,6 га. Площа ріллі на протязі досліджуваного періоду дорівнювала площі сільськогосподарських угідь. Власний капітал у СГ ТОВ “Хлібопродукт” за п’ять років зріс з 470 тис.грн. у 2003 році до 5094,3 тис.грн. у 2007 році.

Таблиця 2.1. Розміри підприємства

Таблиця 2.2. Склад та структура земельного фонду

Дані таблиці свідчать про те, що на протязі останніх п’яти років в СГ ТОВ "Хлібопродукт" не відбувалася трансформація земельних угідь, тобто перехід із одного виду угідь в інший та зміна стану кожного виду угідь. Так площа сільськогосподарських угідь у 2007 році становила 2372,6 га, з них 2372,6 га ріллі.

Таблиця 2.3. Динаміка урожайності сільськогосподарських культур

Розглянувши таблицю можемо сказати, що урожайність майже всіх культур має тенденцію до зниження. Лише урожайність соняшнику з кожним роком збільшується, і становить у 2007 році 19,8 ц/га, в порівнянні з 2003 роком вона збільшилася на 94 %.

Таблиця 2.4. Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції, ц

Як бачимо з таблиці виробництво сільськогосподарської продукції загалом по господарству має тенденцію до зниження. Що стосується виробництва соняшнику, то воно поступово зростає. У 2003 році воно становило 6092 ц і в 2007 році зросло до 10332 ц. У 2005 році призупинилося виробництво ярих зернових, а в 2006 році знову розпочалося, проте воно не було задовільним і господарство вирішило у 2007 році зовсім відмовитись від виробництва ярих зернових.

Таблиця 2.5. Динаміка і тенденція зміни виробничої собівартості 1 ц сільськогосподарської продукції в СГ ТОВ “Хлібопродукт”,тис.грн./ц

Виробнича собівартість всіх сільськогосподарських культур має тенденцію до зростання. Що стосується озимої пшениці, то вона збільшилась з 0,02 тис.грн. у 2003 році до 0,06 .тис.грн. у 2007 році. Така ж закономірність спостерігається і по іншим видам культур.

Як бачимо з наступної таблиці 2.6 відхилення валового збору соняшнику склало 2939,4 ц, за рахунок посівної площі відхилення склало 1377 ц, а за рахунок урожайності 1562,4 ц. Майже по усім культурам відхилення валового збору було більшим за рахунок урожайності, окрім ячменю.

Таблиця 2.6. Розрахунок впливу факторів на зміну валового збору окремих культур

Собівартість є одним з найважливіших показників господарської діяльності аграрних підприємств, оскільки показує, у що саме обходиться господарству виробництво відповідного виду продукції і наскільки економічно вигідним воно є в конкретних природно-економічних умовах господарювання.

Визначення собівартості різних видів продукції (робіт, послуг) ґрунтується на загальних для планування і обліку принципах і знаходить своє відображення в єдності об'єктів калькуляції, статей витрат і методики їх розподілу. Показник собівартості дає можливість глибоко аналізувати економічний стан підприємства і виявляти резерви підвищення ефективності виробництва. За інших однакових умов підприємство тим більше одержуватиме прибутку на одиницю продукції, чим нижча її собівартість, і навпаки. Із зниженням собівартості зростає цінова конкурентоспроможність продукції, а отже, і зміцнюються позиції підприємства на товарному ринку.

Важливо зазначити й те, що прибутковість підприємства є в оберненій залежності від собівартості. З її зниженням зростає окупність витрат прибутком і створюються сприятливі умови для прискорення темпів розширеного відтворення і підвищення матеріальної зацікавленості працівників. Показник собівартості є важливим інструментом для розробки рекомендацій з удосконалення розміщення сільськогосподарського виробництва по природних зонах і мікрозонах України, а також для визначення перспектив розвитку підприємств щодо вибору ними найбільш ефективних галузей.

У таблиці 2.7 розглянемо склад і структуру собівартості продукції сільського господарства за статтями витрат в СГ ТОВ «Хлібопродукт». Як бачимо, в 2005 році найбільшу питому вагу в структурі собівартості займає насіння – 23,4%, або 712,7 тис.грн. У 2006 і 2007 роках найбільшу питому вагу в структурі собівартості займають мінеральні добрива і витрати на оплату праці, а саме 358,2 2550 тис.грн. відповідно, або 15,2% і 53,1%.

Важливою економічною категорією, яка властива діяльності підприємства на принципах госпрозрахунку, є рентабельність. У процесі госпрозрахункової діяльності господарства мають відшкодувати свої витрати виручкою від реалізації продукції і одержати прибуток. Тому рентабельність являє собою важливий показник економічної ефективності сільськогосподарського виробництва, який свідчить, що підприємство за рахунок грошової виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) повністю відшкодовує затрати на її виробництво та отримує прибуток як головний засіб розширеного відтворення. Для кількісного виміру рентабельності в цілому по сільськогосподарському підприємству, окремим галузям та видам продукції і використовують рівень рентабельності, який показує величину прибутку на 1 грн затрат і характеризує ефективність їх використання у поточному році.

У результаті господарської діяльності підприємства одержують дохід, що є частиною вартості продукції після вирахування витрат на її виробництво. Чистий дохід, створений у сільському господарстві поділяється на централізований дохід держави і підприємства. Маса створеного в сільському господарстві чистого доходу, що реалізуються підприємством і набуває форми прибутку, визначає його госпрозрахункову рентабельність [30].

Прибуток господарства − це реалізована частина їх чистого доходу. Тому маса прибутку не повністю відображує їх вклад у створення чистого доходу суспільства. У сільському господарстві величина прибутку підприємства залежить від кількості і якості реалізованої продукції й структури, рівня собівартості і фактичних цін реалізації [46].

Характеризуючи рентабельність виробництва окремих видів продукції, галузей господарства у цілому, недостатньо визначити величину прибутку. Необхідно зіставити її з виробничими витратами за допомогою такого показника як рівень рентабельності. Рівень рентабельності визначається відношенням прибутку до повної собівартості реалізованої продукції і виражається у відсотках. Він визначається в цілому по господарству − це сукупний рівень рентабельності, а також за даними річного звіту визначається рівень рентабельності виробництва певного виду продукції, окремої культури або галузі підприємства.

Рівень рентабельності залежить, по-перше, від маси одержаного прибутку, по-друге, від собівартості продукції, обсягу застосовуваних фондів та оборотних засобів. У свою чергу на величину прибутку впливають рівень закупівельних цін та собівартість продукції. В останній час всі фактори, які визначають рівень рентабельності змінювались неоднозначно: одні з них вели до підвищення рентабельності, інші до їх зниження. Розглянемо динаміку рівня рентабельності в СГ ТОВ «Хлібопродукт»

Таблиця 2.8. Рівень рентабельності основних видів сільськогосподарської продукції СГ ТОВ «Хлібопродукт»

Розглянувши дану таблицю можна сказати що у 2006 році неприбутковими були реалізація товарів та реалізація робіт і послуг, збиток становив 8,7 та 6,3 тис.грн. відповідно, а їх рівень рентабельності склав -32,0 і -9,5% . У 2007 році неприбутковим виявилося виробництво ячменю і кукурудзи на зерно, збиток становив 132,2 та 121,9 тис.грн. Взагалі підприємство є прибутковим, у 2006 і 2007 роках всього по господарству він становив 665 і 1528,4 тис.грн.

2.2 Забезпеченість підприємства виробничими ресурсами та ефективність їх використання

Основні завдання сільського господарства − забезпечити інтенсивний розвиток і підвищити ефективність всіх його галузей з метою збільшити виробництва і поліпшення якості продукції, більш повне задоволення потреб населення в продуктах харчування і промисловості в сировині.

У попередні роки мірилом економічної оцінки діяльності сільськогосподарських підприємств були переважно натуральні кількісні показники, які, зрозуміло, не втратили свого значення й тепер, тому що вони є вихідною базою обліку ефективності виробництва. Проте в умовах переходу до ринкової економіки на перший план виступають вартісні якісні показники, в яких враховуються товарно-грошові відносини і самоокупність підприємств. Разом з тим при галузевому аналізі ефективності сільськогосподарського виробництва обов’язково потрібні натуральні показники [6].

Систему показників економічної ефективності сільськогосподарського виробництва в цілому можна викласти в такій послідовності:

· виробництво валової продукції на 1 га сільськогосподарських угідь, на середньорічного працівника, на 1 люд.-год., на 1 грн основних виробничих фондів і оборотних засобів;

· розмір кожних витрат виробництва на 1 грн валової продукції;

· розмір валового і чистого доходу (прибутку) на 1 га сільсько-господарських угідь, на середньорічного працівника, на 1 люд.-год., на 1 грн основних виробничих фондів і оборотних засобів;

· рівень рентабельності й норма прибутку (чистого доходу) сільськогосподарського виробництва.

Найважливішим показником, що характеризує обсяг сільськогосподарського виробництва, є валова продукція підприємства, на основі якої можна визначити її продуктивність праці, розрахувати валовий, чистий дохід, а також показники рентабельності й фондомісткість виробництва.

Нині поряд із суб’єктами господарювання, які виробляють дешеву продукцію і мають високу рентабельність виробництва є і збиткові, що стримують піднесення сільськогосподарського виробництва і знижують рівень життя людей. Рентабельність виробництва складається під впливом рівня середньореалізаційних цін і собівартості продукції. Чим вище реалізаційна ціна і нижча собівартість продукції, тим вищий рівень рентабельності. Крім того, сільськогосподарські підприємства всіх форм власності і господарювання повинен прагнути до підвищення конкурентоспроможності вироблюваної продукції шляхом зростання її виходу і одиниці площі та на голову худоби і птиці, зниження витрат на виробництво і поліпшення якісних характеристик. Тому всі фактори зниження собівартості продукції є одночасно факторами підвищення рентабельності виробництва.

Зазначимо, що всі економічні показники ефективності сільськогосподарського виробництва перебувають в органічному взаємозв’язку, створюючи єдину систему. Це комплексно характеризує весь процес росту ефективності сільськогосподарського виробництва і відповідає завданням системного економічного аналізу [6].

Земельні ресурси − головна умова життя і діяльності людського суспільства і найважливіше джерело національного багатства, найперша передумова і природна основа суспільного виробництва, універсальний фактор будь-якої діяльності людини.

У сільському господарстві земля − це матеріальна основа його розвитку, головний засіб виробництва продукції рослинництва і тваринництва. Земля одночасно є предметом і засобом праці, а отже і головним засобом виробництва. Земля значною мірою визначає темпи розвитку і рівень ефективності сільськогосподарського виробництва.

Земля як засіб виробництва в сільському господарстві має специфічні особливості: по-перше, на відміну від інших засобів виробництва земля не є результатом людської праці; по-друге, земля є незамінним засобом виробництва, тоді як усі інші засоби зношуються і можуть бути замінені новими, більш досконалими; по-третє, земля просторово обмежена і в процесі використання її не можна заново створити або збільшити її розміри, однак в умовах раціонального використання землі її продуктивні сили постійно зростають; по-четверте, в процесі виробництва земля не зношується, а при правильному використання постійно поліпшується; і по-п’яте, земля неоднорідна за якістю, внаслідок чого при однакових вкладеннях на одиницю площі одержують різні економічні результати.

Землі сільськогосподарського призначення включають різні за продуктивністю угіддя. У складі сільськогосподарських угідь найбільшу цінність мають рілля і багаторічні насадження − з підвищенням їх частки підвищуються якість і ефективність використання земельних ресурсів [6].

Земельні ресурси, на відміну від рослинних чи тваринних, не можна створити додатково, збільшити кількісно. Це означає їх обмеженість взагалі, а придатних для сільськогосподарського виробництва – особливо. Оскільки земельні ділянки неможливо перемістити у просторі, то продуктивні властивості землі визначаються стійкими для кожної конкретної місцевості комплексами природних факторів.

Основою подальшого розвитку сільського господарства і збільшення виробництва сільськогосподарської продукції є високоефективне використання землі та підвищення її ефективності.

Економічна ефективність використання земельних угідь у сільському господарстві характеризується системою натуральних і вартісних показників. Натуральні характеризують рівень використання певної частини земельних угідь при виробництві окремих видів продукції рослинництва, а вартісні – найбільш повно характеризують економічну ефективність використання землі і дають змогу порівнювати та об’єктивно оцінювати використання земельних ресурсів в господарстві.

Рівень економічної ефективності використання земель в СГ ТОВ “Хлібопродукт” розглянемо за даними табл. 2.9.

Таблиця 2.9 Склад, інтенсивність та ефективність використання земельних угідь СГ ТОВ “Хлібопродукт”

Зменшення відбувається за всіма категоріями земельних угідь. Аналізуючи рівень інтенсивності використання земельних угідь варто зазначити, що ступінь складає 100%, що для даного регіону є оптимальним рівнем. У 2007 р. ефективність використання земельних угідь значно знизилася, адже зменшилися вартісні показники, а саме розмір валової продукції в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь і в 2007 році він склав 1519,2 тис.грн., також знизився розмір товарної продукції до 1019 тис.грн. Аналогічні тенденції спостерігаються і відносно натуральних показників.

Таблиця 2.10 Розмір і структура посівних площ СГ ТОВ “Хлібопродукт”

Проглянувши дані таблиці можна зробити висновок, що найбільшу посівну площу у СГ ТОВ “Хлібопродукт” займає площа озимої пшениці. Найбільшою вона була у 2007 році і складала 921 га, що на 171 та 67 га більше, ніж у 2006 та 2005 роках відповідно. Яру пшеницю вирощували лише у 2006 році, площа якої складала 40 га. Посівна площа ячменя найбільшою була у 2006 році і становила 677 га. Площа соняшнику у 2006 і 2007 роках знизилась на 174 і 63 га відповідно у порівнянні з 2005 роком.

Виробництво будь-якої продукції, в тому числі і сільськогосподарської, може зростати за рахунок збільшення маси праці, підвищення рівня її продуктивності, або завдяки одночасній дії цих двох факторів. Маса праці залежить від кількості працюючих, тривалості робочого дня і інтенсивності праці. Враховуючи, що кількість працюючих в сільському господарстві має стійку тенденцію до зменшення, а робочий день законодавчо регулюється і в історичному плані спостерігається скорочення його тривалості, то стає очевидним, що маса праці в цій галузі також має тенденцію до зменшення. Інтенсивність праці не можна розглядати як компенсуючий фактор, оскільки вона має раціональні межі, встановлені відповідно до фізичних і психічних можливостей людини. Тому стає зрозумілим, що збільшити виробництво сільськогосподарської продукції можна лише завдяки підвищенню продуктивності праці.

Основою збільшення виробництва сільськогосподарської продукції і підвищення матеріального добробуту населення є раціональне використання трудових ресурсів галузі. Вони є головною складовою частиною продуктивних сил сільського господарства, а їх праця – вирішальним фактором сільськогосподарського виробництва.

Трудові ресурси аграрного підприємства – це сукупність працівників, які здатні працювати в сільському господарстві, тобто мають необхідний фізичний розвиток, знання і практичні навички для якісного і своєчасного виконання передбачених технологією робіт у цій сфері матеріального виробництва.

Основну частину трудових ресурсів підприємства складають працівники в працездатному віці: чоловіки від 16 до 60 років, жінки від 16 до 55 років. Членами трудового колективу можуть бути люди пенсійного віку , а також підлітки.

Відповідно до діючого класифікатора усі працівники в народному господарстві за характером виконуваних робіт розподіляють на категорії :

Робітники;

Керівники;

Спеціалісти;

Службовці. Залежно від умов найму працівників, їх класифікують за такими категоріями :

Постійні працівники - такі , що прийняті на роботу на тривалий термін без його точного визначення.

Тимчасові - до складу трудового колективу їх зараховують з наперед встановленим терміном, як правило до двох місяців.

Сезонні - їх приймають на роботу терміном до 6 місяців для виконання сезонних робіт.

Ефективність сільськогосподарського виробництва значною мірою залежить від рівня забезпеченості його трудовими ресурсами, рівномірного і раціонального їх використання.

На прикладі таблиці 2.11 розглянемо рівень забезпеченості та інтенсивності використання трудових ресурсів в СГ ТОВ “Хлібопродукт”.

Таблиця 2.11 Рівень забезпеченості та інтенсивності використання трудових ресурсів

Зміни в забезпеченні господарства трудовими ресурсами є незначними. На протязі 5 років кількість працівників майже не змінилася, лише у 2006 році кількість працівників зменшилась на 1 особу, а вже в 2007 році знову складала 34 особи.

Серед показників використання трудових ресурсів особливої уваги заслуговує такий, як продуктивність праці, який показує здатність конкретність робітників виробляти певну кількість продукції або виконувати якийсь обсяг робіт за одиницю робочого часу. Показники продуктивності праці в СГ ТОВ “Хлібопродукт” розглянемо на прикладі таблиці 2.12.

Таблиця 2.12 Вартісні показники продуктивності праці

Щодо показника величини валової продукції в розрахунку на середньорічного працівника, то він є функцією двох величин: вартості валової продукції і кількості працівників зайнятих її виробництвом. А оскільки їх співвідношення в силу різних причин зазнає значних змін, то і даний показник в часі доволі істотно змінюється. В цілому виробництво валової продукції на 1 працівника та на 1 люд.-год. має тенденцію до зниження.

Важливим фактором, що визначає напрям діяльності підприємства є спеціалізація.

Спеціалізація сільського господарства - це переважний розвиток однієї або кількох галузей у виробництві товарної продукції в окремих господарствах, районах, областях і регіонах. Розвиток цих галузей і виробництво відповідних продуктів визначають виробничий потенціал сільського господарства. Спеціалізуючись на виробництві окремих видів товарної продукції, необхідної для розвитку економіки країни, господарства беруть безпосередню участь у суспільному поділі праці. Процес спеціалізації характеризується зосередженням засобів виробництва і робочої сили сільськогосподарських підприємств на виробництві окремих видів товарної продукції з урахуванням природних і економічних умов.

Спеціалізація сільського господарства - об'єктивний і закономірний процес, який розвивається на основі впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу. З розвитком продуктивних сил сільського господарства процес суспільного поділу праці вдосконалюється і поглиблюється. У зв’язку з цим спеціалізація по суті своїй нескінченна, так само як і розвиток техніки.

По рівню спеціалізації господарства поділяють на слідуючи групи: вузькоспеціалізовані; спеціалізовані господарства з двома, трьома основними галузями; багатогалузеві та універсальні господарства.

Проаналізувавши дані, згруповані в таблиці 2.13. можна зробити висновок, що в СГ ТОВ “Хлібопродукт” за останні 3 роки питома вага виручки від реалізації продукції рослинництва в структурі товарної продукції коливається від 97,9% у 2005 р. до 98,5% у 2007 р., тобто зростає. У 2007 р. році аналогічні тенденції спостерігаються відносно соняшнику, збільшення відбулося до 65,4%, та зменшилася питома вага озимої пшениці до 12,9%. Зазначені зміни стосуються відносних показників, тоді як вартість товарної продукції кожного виду зменшується, адже сума виручки одержаної від реалізації всіх видів продукції у досліджуваному підприємстві в 2007 р. порівняно з 2005 р. скоротилася на 1370,3 тис. грн.

Таблиця 2.13 Структура товарної продукції та рівень спеціалізації

СГ ТОВ “Хлібопродукт” можна характеризувати як господарство з рослинницьким напрямом діяльності, що має найбільший дохід від вирощування соняшнику, значною є частка озимої пшениці – 12,9%.

Для визначення рівня спеціалізації використовують коефіцієнт зосередження товарного виробництва, який розраховується за формулою:

де р- питома вага кожної галузі в структурі товарної продукції;

і- порядковий номер виду продукції в ранжированому ряді починаючи з найвищого.

Для СГ ТОВ “Хлібопродукт” у 2007 р. коефіцієнт спеціалізації становить:

Із розрахунків витікає що підприємство має середній рівень спеціалізації, так як коефіцієнт знаходиться в межах від 0,21 до 0,40 , а саме 0,39 , тобто існує декілька головних галузей.

Для здійснення виробничої діяльності сільськогосподарським підприємствам необхідні виробничі фонди, які є важливою складовою частиною ресурсного потенціалу підприємства. Процес виробництва матеріальних благ можливий тільки за наявності і органічної єдності таких елементів продуктивних сил, як засоби і предмети праці, трудові ресурси.

Виробничі фонди сільського господарства поділяються в залежності від економічного значення в процесі виробництва, характеру оборотів і способу перенесення вартості на створюваний продукт, на основні і оборотні. При цьому засоби праці набувають економічної форми основних фондів, а предмети праці − оборотних фондів [24].

Основні виробничі фонди − це засоби виробництва, які протягом тривалого часу беруть участь у процесі виробництва, зберігають натурально-речову форму і поступово, частинами переносять свою вартість на створюваний продукт.

Виробничі фонди сільського господарства беруть участь у створені споживчої вартості у вигляді конкретних товарів і вартості продукції. У різних функціональних формах відбувається заміна єдиних споживчих вартостей іншими, але вартість їх продовжує формуватись і закінчує свій рух при одержанні кінцевого продукту [ 6 ].

Основні виробничі фонди (основний капітал) - це грошовий вираз знарядь праці. Вони беруть участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натурально-речову форму. Споживна вартість знарядь праці закріплюється на тривалий час у сфері виробництва, а вартість є в постійному русі, причому частина її переноситься на заново створений продукт, а інша частина, постійно зменшуючись, фіксується у засобах виробництва до завершення строку їхнього використання.

Ефективність використання основних виробничих фондів і їхній вплив на кінцеві результати виробництва значною мірою залежать від характеру руху цих фондів як авансованої вартості в умовах конкретного підприємства, а також від їхнього фізичного стану. Кількісно характер руху основних виробничих фондів визначається за допомогою ряду показників. Найважливішим серед них є коефіцієнт (швидкість) обороту, що визначається як відношення річної суми амортизації основних виробничих фондів до їхньої середньорічної вартості або період обороту як зворотнє співвідношення цих величин.

Швидкість обороту основних виробничих фондів з розвитком науково-технічного прогресу і запровадженням його результатів у виробництво має тенденцію до підвищення. Незважаючи на те, що можливості для прояву цієї тенденції в сільському господарстві (порівняно з іншими галузями народного господарства) звужені, все ж чимало аграрних підприємств досягають високої швидкості руху авансованих ресурсів, що позитивно позначається на результатах їхнього господарювання. Адже маса продукту, виробленого за певний період, дорівнює його розміру, одержаному протягом одного обороту, помноженому на число таких оборотів.

Основні виробничі фонди (основний капітал) - це сукупність засобів праці, які органічно входять в матеріально-технічну базу сільського господарства, і безпосередньо приймають участь у виробничому процесі. Невиробничі основні фонди участі у виробничому процесі не приймають, але без них не може обійтися підприємство.

Економічне значення основних фондів полягає в тому, що вони є мірилом розвитку процесу праці в сільському господарстві, формують ступінь комплексної механізації і автоматизації виробництва, забезпечують якісне і своєчасне виконання сільськогосподарських робіт і цим самим визначально впливають на продуктивність праці.

В умовах переходу до ринкових відносин особливої актуальності набуває питання підвищення економічної ефективності використання основних виробничих фондів. Аграрним підприємствам важливо знати, якою ціною виробляється валовий продукт, скільки авансованих засобів, у тому числі основних фондів, брало участь у його створенні. Відповідь можна дістати, визначивши такі економічні показники:

Фондовіддача — відношення вартості виробленої продукції до первісної середньорічної вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення. В умовах інфляції, коли швидкими темпами зростають ціни на знаряддя праці, а також вартість капітального будівництва, цей показник доцільно визначати за товарною продукцією, оціненою в поточних цінах реалізації.

По аграрних підприємствах фондовіддача основних виробничих фондів істотно коливається, що пов'язано з різним рівнем господарювання, неоднаковою оснащеністю їх цим ресурсом, різним співвідношенням його складових елементів, ступенем придатності та ін.

Істотного підвищення фондовіддачі можна досягти завдяки вдосконаленню структури основних виробничих фондів. Збільшення вартості більш активних засобів в розрахунку на одиницю вартості менш активних (пасивних) засобів до оптимального рівня значно підвищує ефективність використання знарядь праці. Дуже важливо встановити раціональне співвідношення між силовими і робочими машинами. При нестачі сівалок, плугів, культиваторів, борін, інших робочих машин і знарядь неможливо раціонально використовувати тракторний парк, так само як неможливо ефективно використовувати і названу техніку, коли підприємство недостатньо забезпечене силовими машинами.

З економічної точки зору показник норми прибутку показує, скільки грошових одиниць прибутку приносить кожна грошова одиниця функціонуючих виробничій фондів. Зростання цього показника, як і показника рівня рентабельності, свідчить про підвищення ефективності виробництва. Важливо також зазначити, що фактично досягнута норма прибутку використовується як критерій для оцінки ефективності інвестицій за простими (недисконтованими) показниками.

Розвиток сільського господарства значною мірою залежить від стану матеріально-технічної бази, головною ланкою якої і є основні фонди їх якісний склад і раціональне співвідношення.

Таблиця 2.14 Показники ефективності використання основних фондів СГ ТОВ “Хлібопродукт”

В досліджуваному СГ ТОВ “Хлібопродукт” з кожним роком збільшується середньорічна вартість основних виробничих засобів, а саме в 2007 р. в порівнянні з 2005 і 2006 роками на 1688,2 та 1105,5 тис. грн. і як результат фондовіддача за аналізований період знизилася на 295,7 і 57,6 тис. грн. Показник фондомісткості зріс на 97,5 і 52,6 грн.у 2007 році в порівнянні з 2005 і 2006 роками відповідно.

Показники економічної ефективності використання основних виробничих фондів характеризуються рівнем їх впливу на збільшення обсягів виробництва валової продукції, підвищення продуктивності праці і прибутковості підприємства. Поліпшення використання основних виробничих фондів означає, що за тієї самої їх величини збільшується виробництво продукції, зростає маса чистого прибутку, або коли темпи фондооснащеності виробництва. зростання цих видів ефекту випереджають подальше підвищення

Оборотні фонди (оборотній капітал) - це також засоби виробництва, які приймають участь у виробничому процесі один раз, повністю змінюють форму і переносять свою вартість на виготовлену продукцію.

Оборотні фонди представлені предметами праці. Вони беруть участь у процесі виробництва протягом лише одного виробничого циклу, втрачають при цьому натурально-речову форму і повністю передають свою вартість на заново створюваний продукт. Як бачимо, характер їхнього обороту докорінно відрізняється від характеру обороту основних фондів, що безпосередньо позначається на формуванні витрат, які включаються в собівартість продукції.

Таблиця 2.15 Структура оборотного капіталу підприємства в 2007 році

Розглянувши таблицю 2.15 можна відмітити що в структурі оборотного капіталу в СГ ТОВ “Хлібопродукт” у 2007 році найбільшу питому вагу мають грошові кошти і їх еквіваленти в національній валюті – 24,0% або 675,4 тис. грн. В структурі оборотних фондів найбільшу питому вагу мають виробничі запаси – 772,3 тис. грн. або 61,0%, а в структурі фондів обігу найвагомішу частку мають грошові кошти і їх еквіваленти в національній валюті – 24,0%.

2.3 Економіка виробництва соняшнику в господарстві

Україна є однією з провідних держав по виробництву технічних культур, вагоме місце серед яких займає і соняшник. Але зараз спостерігається зменшення виробництва сільськогосподарської продукції. Однією з основних причин є зниження урожайності. Негативний вплив на це здійснює те, що в Україні приміняється переважно екстенсивний метод ведення землеробства, незадовільне використання зрошуваних земель, недостатнє впровадження досягнень науки і передового досвіду. Слабка забезпеченість сільського господарства технікою і добривами та іншим.

Соняшник – основна олійна культура, яку вирощують в Україні традиційно. Протягом перехідного періоду до ринкових відносин виробництво соняшнику не скоротилося. Це зумовлено тим, що насіння соняшнику залишається високоліквідним товаром і одним з основних фінансових джерел забезпечення розвитку сільського господарства. Виробництво його підтримується за рахунок розширення площ посіву, оскільки урожайність в основному залежить від природно – кліматичних умов.

Виробництво насіння соняшнику має важливе значення для розвитку всіх галузей підприємства, є основою рентабельності сільськогосподарського виробництва як одного з найважливіших показників економіки, який безпосередньо впливає на матеріальний добробут господарства в цілому і його працівників зокрема. Про це можна зробити висновок зогяду на той факт, що значну частину грошових надходжень господарство отримує саме від реалізації насіння соняшнику.

Економічна ефективність сільськогосподарського виробництва означає одержання максимальної кількості продукції з 1 га земельної площі при найменших затратах праці і коштів на виробництво одиниці продукції. Ефективність сільського господарства включає не тільки співвідношення результатів і витрат виробництва, в ній відбиваються також якість продукції і її здатність задовольняти ті чи інші потреби споживача. При цьому підвищення якості сільськогосподарської продукції вимагає додаткових затрат живої і уречевленої праці [56].

Сільське господарство має великий економічний потенціал, насамперед значний обсяг діючих виробничих фондів. Тому поліпшення використання їх є одним з найважливіших завдань, розв’язання якого сприятиме підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва.

Урожай і урожайність – найважливіші результативні показники землеробства і сільськогосподарського виробництва в цілому. Рівень урожайності відображує вплив економічних і природних умов, а також якість організаційно-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств та господарств.

Під урожаєм розуміють загальний обсяг продукції, зібраної з усієї площі посіву окремих сільськогосподарських культур або їх груп. Урожай і валовий збір - поняття тотожні, однозначні. Урожайність - це середній обсяг продукції з одиниці посівної площі. Урожайність культур, вирощуваних у відкритому грунті, визначають з розрахунку на 1 га, а у закритому грунті – на 1 м2.

Урожай є результатом складного процесу вирощування сільськогосподарських культур, в якому переплітаються економічний, біологічний і природний процеси відтворення. Для його характеристики використовують систему показників: видовий урожай, урожай на пні перед початком своєчасного збирання (біологічний) і фактичний урожай.

Таблиця 2.16. Урожайність соняшнику в СГ ТОВ «Хлібопродукт»

Проаналізувавши таблицю урожайності соняшника за даний період можна зробити висновки про те, що урожайність досить істотно зросла. Найнижча урожайність спостерігалась у 2003 році і становила 10,2 ц/га. В 2004 році урожайність підвищилась до 11,3 ц/га і поступово зростала. Найбільший результат спостерігається у 2007 році, урожайність становила 19,8 ц/га. Таку високу урожайність можна пояснити сприятливими природними та економічними умовами. Якщо ж порівняти 2007 рік та 2003 рік, то побачимо, що урожайність соняшника істотно зросла на 94%.

Дані таблиці свідчать, що урожайність соняшнику в динаміці за десять років має різну величину, тому для того, щоб виявити тенденцію до зростання або зниження, ми наведемо вирівнювання динамічного ряду урожайності за рівнянням прямої з графічним зображенням на рис. 3.

Рис. 1. Вирівнювання динамічного ряду урожайності соняшнику

Відповідно до стану і виробничого використання земельний фонд поділяють на окремі види земельних угідь. Земельні угіддя - це ділянки землі, які різняться природними властивостями і способом господарського використання, їх поділяють на сільськогосподарські і несільськогосподарські. До сільськогосподарських належать угіддя, які придатні і використовуються для виробництва продутщії рослинництва й тваринництва. Це рілля, перелоги, сіножаті, пасовища і багаторічні насадження.

Рілля включає усі розорані землі, які використовуються або підготовлені під посіви сільськогосподарських культур. Міжряддя садів та інших багаторічних насаджень, які тимчасово використовуються під посіви, до ріллі не належать, їх обліковують як багаторічні насадження. Площу ріллі визначають підсумуванням площі посіву сільськогосподарських культур і площі чистого пару. Обчислена таким способом площа ріллі може не збігатися з її розмірами, визначеними за картографічними матеріалами землеустрою господарства. Це зумовлене тим, що частина ріллі використовується під тимчасові зрошувальні борозни, дороги тощо.

Посівною називають площу ріллі або інших розораних угідь, яка зайнята посівами сільськогосподарських культур. Розміри посівних площ визначають по окремих культурах, а по кожній культурі за господарським призначенням. Наприклад, посівну площу кукурудзи обчислюють окремо на зерно і силос та зелений корм. Посівні площі однорічних і багаторічних трав поділяють на посіви, призначені на насіння, сіно, зелений корм і випас.

Таблиця 2.17 Динаміка валового збору соняшнику

Як бачимо з таблиці, валовий збір соняшнику в СГ ТОВ «Хлібопродукт» за період з 2003 по 2007 рік збільшився у два рази, і становив 11074 ц у 2007 році, тоді як у 2003 році він був лише на рівні 5253 ц.

Таблиця 2.18 Динаміка виробництва соняшнику в господарстві

Дослідивши динаміку виробництва соняшнику в СГ ТОВ «Хлібопродукт» необхідно зазначити, що підприємство має гарні перспективи виробництва соняшнику, тому за короткий проміжок часу воно зросло з 6092 ц у 2003 році до 10332 ц у 2007 році.

Для того щоб наочно ознайомитися з розмірами посівної площі соняшнику в СГ ТОВ «Хлібопродукт» представимо її на рис.2.

Рис. 2. Динаміка розміру посівних площ соняшнику

Посівна площа соняшнику в господарстві загалом за період з 2003 по 2007 рік збільшилась з 515 га до 558 га. Найбільшою площа посіву була у 2005 році і становила 621 га, а найнижче значення вона мала у 2006 році – 447 га.

Рентабельність - поняття, що характеризує економічну ефективність виробництва, за якої підприємство за рахунок грошової виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) повністю відшкодовує витрати на її виробництво і одержує прибуток як головне джерело розширеного відтворення.

Рентабельність аграрних підприємств безпосередньо залежить від досягнутого рівня ефективності окремих видів виробництв. Щоб знати, які саме галузі в підприємстві найбільш рентабельні, а які низькоефективні й на основі одержаної інформації розробити заходи щодо дальшого вдосконалення галузевої структури і підвищення прибутковості виробництва, визначають показники рентабельності

Таблиця 2.19 Рівень рентабельності виробництва соняшнику

За даними таблиці 2.19 можна простежити наявну в господарстві тенденцію до підвищення рівня рентабельності виробництва соняшнику протягом 2005 - 2007 років.

Таблиця 2.20 Склад і структура собівартості соняшнику за статтями витрат, тис.грн.

З вищенаведеної таблиці видно, що собівартість виробництва соняшнику постійно зростає і в 2007 році вона, відповідно, найвища. За цей час відбулися істотні подорожчання усіх речових елементів виробництва за рахунок підвищення оптових цін на промислову продукцію, тарифів на роботи та послуги. Одночасно з цим відбулося збільшення оплати праці, враховуючи, що виробництво соняшнику є трудомістким процесом, це особливо позначилося на його собівартості. Починаючи з 1992 р. формування собівартості продукції здійснюється в умовах постійно зростаючої інфляції. Сільське господарство внаслідок низького платоспроможного попиту не може підвищувати ціни на свою продукцію.

Соціально - економічні процеси і явища формулюються під впливом не одного, а багатьох факторів. Тому для їх аналізу використовують кореляційний метод. Суть йог полягає у визначенні та кількісній оцінці взаємозалежностей між факторними оцінками, які характеризують процес чи явище. За формою зв’язку розрізняють прямолінійний та криволійні кореляційні залежності. Рівнянні за допомогою яких визначають статистичний зв’язок, називають рівнянням регресії (кореляційними рівняннями). Кореляцію, за допомогою якої вивчають вплив на результативну ознаку двох чи більше факторів − множиною. Багатофакторні регресійні моделі дають можливість оцінювати вплив на досліджувану результативну ознаку кожного окремого з включених в рівняння факторів при фіксованому значені (на середньому рівні) інших факторів. При цьому важливою умовою множинної кореляції є відсутність функціонального зв’язку між факторами. Параметри рівняння вираховують способом найменших квадратів. Для цієї мети використовують персональний комп’ютер з відповідним програмним забезпеченням або ЕОМ, якими обладнано відповідний обчислювальний центр (додаток 3)[15].

Таблиця 2.21. Вихідні дані для кореляційного аналізу залежності урожайності соняшника від затрат праці на 1 га і навантаження ріллі на 1 робітника

Таблиця 2.22 Порівняльна характеристика виробництва соняшнику в господарствах Ізюмського району Харківської області

собівартість виробництво соняшник урожайність

Проаналізувавши дану таблицю можна сказати що найбільшою в 2007 році є площа посіву соняшнику в СГ ТОВ «Хлібопродукт», вона становить 558 га. Проте така ситуація спостерігалась не завжди. В 2005 і 2006 роках найбільшу площу посіву соняшнику мало ПСП «Дружба».

Що стосується урожайності, то в 2005 і 2006 роках СТОВ «Старт» займало провідні позиції по урожайності соняшнику. Це пояснюється раціональним застосуванням добрив і обґрунтованим чергуванням культур у сівозміні. В 2007 році найвища урожайність була зареєстрована в ТОВ «Сатурн».

Найбільший валовий збір на протязі досліджуваного періоду спостерігається в СТОВ «Старт», на наступному місці по валовому збору соняшника знаходиться досліджуване нами СГ ТОВ «Хлібопродукт». Необхідно зазначити, що після вивчення урожайності і площі посіву соняшнику ми можемо прослідкувати за рахунок яких чинників збільшується валовий збір в наведених господарствах Ізюмського району. Ведучи мову про СТОВ «Старт» незаперечним є той факт, що тут збільшення валового збору відбувається інтенсивним шляхом, тобто за рахунок підвищення урожайності. В СГ ТОВ «Хлібопродукт» зміни валового збору соняшнику відбуваються за рахунок збільшення площі посіву, що не є позитивним явищем.

Розділ 3. Напрями підвищення економічної ефективності виробництва соняшника

3.1 Шляхи підвищення врожайності соняшника

Зниження врожайності соняшнику за останні роки стало наслідком падіння загальної культури землеробства, недостатнього внесення мінеральних добрив, гербіцидів, десикантів, пестицидів, несвоєчасного проведення технологічних операцій при використанні недосконалої техніки, необґрунтованого зростання посівних площ соняшнику та перенасичення сівозмін цією культурою.

До основних негативних чинників урожайності соняшника в Україні можна віднести: погану агротехніку, кліматичні умови останніх років, недолік коштів і виходячи з цього недолік техніки, добрив, насіннєвого матеріалу. Звісно ці чинники пов’язані один з одним.

Дуже часті посадки соняшника, попередники які не відповідають агротехнічним нормам, зменшують врожайність культури, також впливають на збільшення шкідників та захворювань культури. На соняшнику можна знайти чотири види квіткових паразитів, шістдесят видів грибів та два види вірусів. Але найбільшу шкоду спричиняють біла та сіра гнилі, заразиха, фомоз та фомопсис. Зараження соняшника цими шкідниками сильно зменшує врожайність культури (в залежності від ступеня ураження можливе зменшення урожайності на 50% і більше).

Для підвищення врожайності соняшнику в країні доцільно розміщувати посіви в сприятливих зонах його вирощування (центральні області Лісостепу та північного Степу, північні райони південного Степу, південний регіон Криму).

В областях Степу слід висівати високоврожайні гібриди соняшнику: Красень, Лан-26, Опера (С-278); у Степу і Лісостепу – Днєпр, Казіо, Красотка, Одеський – 504, Оптізол, Санітар, Харківський – 58, Аламо, Ісостар.; в Лісостепу – Єврофлор, Марко, Супер, Альзан, Люсіл, Кармона, а також високопродуктивні гібриди, районовані на 2007 рік, що без додаткових капіталовкладень підвищить урожайність культури на 3 - 5 ц/га.

Високоврожайні українські гібриди Харківський 49, Харківський 58. Світоч, Погляд, Український скоростиглий характеризуються високим вмістом олії в насінні, різним періодом вегетації (від 96 до 120 днів), дозрівання, що дає змогу висівати їх в усіх регіонах України [60].

Головним завданням основного обробітку ґрунту під соняшник є максимальне знищення багаторічних і однорічних бур`янів, нагромадження та збереження якомога більшої кількості вологи осінньо-зимових і ранньовесняних опадів у кореневмісному шарі, мобілізація поживних речовин, активізація біологічних процесів ґрунту, надання орному шару оптимальної структури, запобігання вітровій і водній ерозії [24].

Потрібно розміщувати соняшник по кращим попередниках: озимих зернових, ярих колосових, кукурудзі на зерно, - що без додаткових коштів значно підвищить його урожайність.

Порівняльна оцінка соняшнику як попередника свідчить, що він не задовільний для багаторічних трав, озимої пшениці, озимого ячменю, гречки, проса, цукрових буряків (оцінка – 10 – 55 балів за 100-бальною шкалою); допустимий – для ярого ячменю, вівса, кукурудзи на зерно (оцінка 63-79 балів).

В очікуваних агрометеорологічних умовах весни передпосівний обробіток ґрунту слід провести в стислі строки і спрямувати на збереження ґрунтової вологи, боротьбу з бур`янами.

На більшості типів ґрунтів повинна впроваджуватись мінімалізація обробітку ґрунту з використанням широкозахватних знарядь (БЗСТ-1,0 + ШБ-2,5) і комбінованих агрегатів (РВК-3,6, РВК-7,2 тощо).

На полях, оброблених з осені плоскорізами-глибокорозпушувачами, провести обробіток боронами БІГ-ЗА і культиваторами КПС-4.

Коли грунт добре окультурений, незасмічений і за правильного застосування поліпшеного зябу до весни не запливає, залишається розпушеним, а поверхня зрівняною, відпадає потреба в двох весняних передпосівних культиваціях.

За недостатньої вологозабезпеченості орного шару ґрунту треба зменшити кількість розпушень, що сприятиме меншому висиханню посівного шару ґрунту. Доцільно поєднати передпосівну культивацію і сівбу.

На важко суглинкових, безструктурних і солонцюватих ґрунтах, схильних до ущільнення і утворення товстої кірки, на полях, дуже засмічених коренепаростковими бур’янами і падалицею озимих, а також післяжнивними рештками, слід застосовувати дві культивації. В агрегаті з культиваторами застосовувати борони і шлейфи.

У прогнозованих умовах весни на дуже забур’янених полях доцільно застосовувати високоефективні гербіциди, які дають можливість: зменшити кількість післяпосівних розпушувань ґрунту; очистити поле від бур’янів протягом періоду вегетації; підвищити врожайність соняшнику на 3-6 ц/га.

Передпосівну культивацію провести перед сівбою з одночасним внесенням і загортанням на глибину 6 – 8 см ґрунтових гербіцидів проти однорічних злакових та дводольних бур’янів: Харне – 2 кг/га, Трофі – 1,8 – 2, Дуал Голд – 1,0 – 1,6, Трефлан – 3 – 6, Гезагард – 2 – 4, Гвардіан – 2,4 – 3,5 кг/га. Страхові гербіциди: Фюзіланд Супер – 2 кг/га, Селект 120 – 0,4 – 0,8, Пантера – 1,5 кг/га – знищують злакові бур’яни в період вегетації соняшнику[36].

Для поліпшення умов живлення рослин, сприяння продуктивнішому використанню ґрунтової вологи перед посівом внести локально мінеральні добрива в дозі N40P60K30-40 залежно від наявності в ґрунті основних елементів живлення, що підвищить урожайність до 3,5 ц/га та вміст олії в насінні.

Висівання провести добре відкаліброваним за розмірами і питомою вагою насінням із схожістю, близькою до 100 %, вологістю 7-8 %, масою 1000 зернин 65-90 г.

За 1 – 1,5 місяця до висіву проти білої, сірої та інших гнилей насіння соняшнику обов’язково має бути протруєне препаратами: Апрон – 3 кг/т, Дезорал – 1,5, Роялфло – 3, Космос 500 – 2 кг/т з додаванням мікроелементів (цинк, молібден, марганець) та фізіологічно активних речовин, що підвищить урожай на 2-4 ц/га та вміст олії до 3 % [58].

На відносно чистих від бур’янів полях кращі строки сівби соняшнику настають при прогріванні ґрунту на глибині загортання насіння до 8…10°С і закінчується при температурі 12…14°С. На дуже засмічених полях починати сіяти слід трошки пізніше, при прогріванні ґрунту до 10…12°С, коли передпосівною культивацією знищується основна маса бур’янів, що проросли.

Тривалість оптимального строку посіву на окремому полі не повинна перевищувати 1 – 2 дні, в господарстві – 5 – 6 днів. При висіванні треба внести в рядки 50 – 70 кг суперфосфату або нітрофоски.

Рекомендована глибина загортання насіння соняшнику – 6 – 8 см, а при висиханні верхнього шару ґрунту – 8 – 9 см. Обов’язковим прийомом після висівання є прикотковування кільчасто-зубчастими котками.

У господарствах, де посіви соняшнику займають великі площі, з метою зменшення напруги під час збирання і щоб попередити масові ураження хворобами, слід висівати 2 – 3 гібриди різних груп стиглості. У південних районах питома вага середньостиглих сортів і гібридів повинна становити 50 – 60 %, ранньостиглих – 40 – 50, у північних районах країни – скоростиглих – 30 – 40, ранньостиглих – 60 – 70 %. При використанні середньостиглих або середньопізніх гібридів і їх сортів слід висівати в першу чергу та придбати в резерв десиканти для прискорення дозрівання соняшнику[22].

При висіванні навіть першокласним насінням польова схожість знижується. Враховуючи це та зрідженість рослин після сходовим боронуванням (10 %), норму висіву слід підвищувати на 20 і більше відсотків.

Додержання всіх вище перелічених факторів дасть змогу даному підприємству суттєво підвищити урожайність соняшнику. В даній дипломній роботі ми безпосередньо зупинимось на підвищенні врожайності даної культури за рахунок впровадження високоврожайних гібридів. Так як досліджуване господарство на протязі останніх років закуповує насіння соняшнику в СФГ „Слобода” Борівського району Харківської області, то на прикладі даного господарства і розглянемо ті високопродуктивні гібриди за рахунок яких ми збираємось підвищити врожайність соняшнику. Поряд з тими сортами які вже були в даному господарстві, агрономічною службою господарства було відібрано основні гібриди, які являються більш продуктивними, а саме Світоч, Погляд, Гена, Титанік та Драган. Більш детальніше дані гібриди розглянемо в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1 Врожайність гібридів соняшнику на демонстраційному полі СФГ „Слобода” Борівського району Харківської області

З даних таблиці видно, що найбільш продуктивним гібридом являється Титанік, середня врожайність якого становила 38,8 ц/га, при 78% реалізації генетичного потенціалу, ціна якого становила 32 тис. грн. за 1 тону. Але враховуючи те що, площі під даною культурою значно великі, не ефективним є використання одного гібриду на цих площах. Тому агрономічною службою було запропоновано висіяти ще декілька високопродуктивних гібридів соняшнику, а саме Драган та Титанік. Середня врожайність яких становила 37,3 та 32,2 ц/га при 68 і 64 % реалізації генетичного потенціалу та ціні реалізації 31,5 та 30,0 тис. грн. за тону відповідно.

Будь-яке теоретичне рішення потребує економічного підґрунтя, для цього було проведено аналіз економічної ефективності впровадження нових гібридів соняшника, дані про який наведені в таблиці 3.2.

Проаналізувавши дані таблиці видно, що при тих же самих умовах вирощування, дані гібриди дали суттєвий приріст врожайності, а саме 23,1; 21,6; 16,5 ц/га відповідно Титанік, Драган та Гена. Отже з тієї ж площі підприємство отримає більший валовий збір, як і показано в даній таблиці. Приріст валового збору в натуральних показниках по Титаніку становив 16170 та в вартісних 1141,44 тис. грн., що є досить суттєво. Але найголовнішим є те, що поряд зі збільшенням валового збору значно зменшується собівартість продукції, що дасть змогу підприємству при незмінній ціні на дану культуру досить вагомо підвищити її прибутковість. Додатковий прибуток від впровадження нових сортів становив 1525,27; 1422,68; 1072,55 грн/га відповідно по Титаніку, Драгану та Гені. Звідси і досить високий рівень рентабельності. Так, наприклад, по Титаніку він становив 189,7 %, що в порівнянні зі Світочем на 177,9 % більше, рівень рентабельності додаткових вкладів по цьому ж гібриду становив 1906,6 %.

Отже проаналізувавши вище наведені дані, можна впевнено сказати що впровадження даних гібридів соняшнику є доцільним для даного підприємства, що значно підвищить урожайність даної культури і дасть змогу завдяки збільшенню кількості виробленої продукції зменшити її собівартість, що призведе до отримання більшого прибутку, а отже і рівня рентабельності.

Велика кількість пропозицій гібридів і сортів не дає змогу оцінити і вивести найефективніші сорти та гібриди. І, звісно, вибір сорту або гібриду залежить від кліматичної зони, засміченості полів шкідниками та бур’янами, внесення добрив та фінансових можливостей господарства, але слід віддавати увагу сортам та гібридам стійким до вовчка та несправжньої борошнистої роси, витривалими до білої та сірої гнилі, а також заразихи. Це дозволить не тільки збільшити урожайність, а і перестрахуватись від подальших захворювань.

Таблиця 3.2 Економічна ефективність впровадження нових гібридів соняшника

Наприклад, відомо що при інтенсивному впровадженні нестійких к заразисі гібридів, заразиху можна знайти на тих полях, де її не було вже десятки років. Усі сорти та гібриди соняшнику, які занесені до Реєстру сортів рослин України за останні 5 років або передані до Державного сортовипробовування мають потенційну урожайність більше ніж 20 ц/га. Деякі з них більш ніж 40 ц/га (Зорепад – 4,06 т/га, Форвард – 4,36 т/га, Ясон – 4,05 т/га, та інші). За час останніх сортовипробовування гібридів, яку проводи інститут рослинництва ім. В.Я. Юр’єва в Харківській, Донецькій, Дніпропетровській, Сумській та інших областях України була отримана врожайність соняшнику 24,9 – 37,6 ц/га при використанні стандартного догляду за посівами, і стандартній сівозміні.

3.2 Зниження собівартості виробництва соняшника

Собівартість як економічна категорія являє собою відокремлену частину вартості. Основу цієї категорії становлять вартість спожитих засобів виробництва і вартість необхідного продукту. В конкретно економічному розумінні собівартість — це грошовий вираз витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг).

Собівартість є одним з найважливіших показників господарської діяльності аграрних підприємств, оскільки показує, у що саме обходиться господарству виробництво відповідного виду продукції і наскільки економічно вигідним воно є в конкретних природно-економічних умовах господарювання.

Показник собівартості дає можливість глибоко аналізувати економічний стан підприємства і виявляти резерви підвищення ефективності виробництва. За інших однакових умов підприємство тим більше одержуватиме прибутку на одиницю продукції, чим нижча її собівартість, і навпаки. Із зниженням собівартості зростає цінова конкурентоспроможність продукції, а отже, і зміцнюються позиції підприємства на товарному ринку.

Важливо зазначити й те, що прибутковість підприємства є в оберненій залежності від собівартості. З її зниженням зростає окупність витрат прибутком і створюються сприятливі умови для прискорення темпів розширеного відтворення і підвищення матеріальної зацікавленості працівників. Показник собівартості є важливим інструментом для розробки рекомендацій з удосконалення розміщення сільськогосподарського виробництва по природних зонах і мікрозонах України, а також для визначення перспектив розвитку підприємств щодо вибору ними найбільш ефективних галузей.

За економічним змістом і видами витрат, що включаються у собівартість продукції, розрізняють виробничу і повну (комерційну) собівартість. Виробничу собівартість формують витрати, що пов'язані з виробництвом і доробкою продукції, її транспортуванням до франко-місця зберігання (виробничого споживання зеленої маси на корм). В повну собівартість включають виробничу собівартість і витрати підприємства на реалізацію продукції.

Залежно від поставленої мети і строків визначення собівартості продукції розрізняють планову, фактичну і очікувану собівартість.

Планова собівартість визначається до початку планового періоду. Вона має велике значення у здійсненні режиму економії і організації дійового контролю за витрачанням коштів, за господарською діяльністю підприємств і їх виробничих підрозділів протягом планового періоду.

Фактична собівартість визначається за результатами господарської діяльності в кінці звітного періоду на основі фактичних витрат і обсягу одержаної продукції. Вона дає змогу визначити прибуток підприємства і економічну ефективність виробництва кожного виду продукції (робіт, послуг), з'ясувати причини низької доходності або збитковості окремих галузей, виявити резерви скорочення витрат на одиницю продукції.

Очікувана собівартість визначається протягом року на основі як фактичних, так і прогнозних (очікуваних) даних, одержаних розрахунково з метою контролю за витрачанням коштів.

У процесі господарської діяльності аграрні підприємства несуть різні витрати. Проте не всі вони включаються у собівартість продукції. З метою забезпечення єдиних методологічних засад формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства та її розкриття у фінансовій звітності , а також дотримання однакових підходів до визначення складу витрат і віднесення їх на собівартість продукції в 2000 р. прийнято Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 "Витрати", в якому названі питання знайшли своє відображення і врегулювання.

Витрати, які несуть підприємства в процесі здійснення всіх видів своєї діяльності, є надзвичайно різноманітними. За характером виникнення і функціональним призначенням всі витрати можна поділити на такі групи:

· операційні витрати, що виникають в процесі операційної діяльності підприємства;

· фінансові витрати;

· витрати, що виникають в процесі звичайної діяльності, і які не є операційними та фінансовими витратами;

надзвичайні витрати. Склад операційних витрат є також різноманітним, тому не всі вони включаються до виробничої собівартості продукції .

До складу прямих матеріальних витрат включають вартість тих матеріальних ресурсів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат (продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства). У промисловості це сировина і основні матеріали, що утворюють основу вироблюванної продукції, купівельні напівфабрикати, допоміжні матеріали тощо. В сільськогосподарському виробництві – це вартість насіння, кормів, добрив, отрутохімікати, пального тощо.

До складу прямих витрат на оплату праці включають заробітну плату та інші виплати працівникам, безпосередньо зайнятим на виробництві продукції (виконанні робіт, наданні послуг), які можуть бути прямо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

До складу інших прямих витрат відносять всі інші витрати, що можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат. Найбільш важливим серед них в сільськогосподарському виробництві є орендна плата за майно і за земельні ділянки, амортизація основних засобів, відрахування на соціальні заходи.

В промисловості до цих витрат, крім останніх двох видів витрат, відносять витрати від браку, які становлять вартість остаточно забракованої продукції, та витрати на виправлення браку за вирахуванням остаточно забракованої продукції за справедливою вартістю тощо.

До складу загальновиробничих витрат відносять досить широке коло витрат, зокрема витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, бригадами, фермами, дільницями, відрахування на соціальні заходи і медичне страхування вказаного апарату, витрати на службові відрядження персоналу цехів, бригад тощо); амортизація основних засобів загальновиробничого призначення, орендна плата за основні засоби та інші необоротні активи зазначеного призначення; витрати на удосконалення технології і організації виробництва; витрати на опалення, освітлення, водопостачання та інше утримання виробничих приміщень і деякі інші витрати.

Загальновиробничі витрати між окремими об’єктами витрат розподіляються пропорційно до суми прямих витрат (без витрат основних матеріалів: кормів, насіння, сировини).

Адміністративні це такі загальногосподарські витрати, які спрямовані на управління підприємством в цілому та його обслуговування. Вони займають досить велику питому вагу серед операційних витрат, що не включаються до виробничої собівартості продукції.

До складу адміністративних витрат відносять витрати на утримання апарату управління підприємством та іншого загальногосподарського персоналу.

В умовах ринкової економіки ці витрати набувають особливого значення через дію відомого ринкового принципу: головне не виробити товар, а його продати [6].

Отже, собівартість в ринкових відносинах є однією з головних статей для підприємства за допомогою якої, воно може реально підвищити прибутковість як конкретної культури так і господарства в цілому. Та і взагалі максимум прибутку при мінімуму витрат є головною ціллю більшості підприємств.

Собівартість будь-якої культури залежить від урожайності та витрат на 1 га. Як залежить собівартість від цих двох факторів при вирощуванні такого гібриду як Світоч розглянемо на основі факторного аналізу наведеного в таблиці 3.3.

З даних таблиці видно, що витрати на 1 га становили 645,54 та 772,28 грн. при врожайності 15,9 та 15.7 ц/га відповідно в 2006 та 2007 роках.

Провівши факторний аналіз можна зробити висновок що загальне відхилення собівартості становило 94,6 тис. грн. з яких 93,9 % припадає витрат на 1 га, а саме 88,9 тис. грн. та за рахунок урожайності 5,7 тис. грн. Отже для зменшення собівартості необхідно зменшити витрати на 1 га та підвищувати урожайність даної культури.

Для того щоб більш детальніше прослідити залежність собівартості насіння соняшнику від урожайності зробимо факторний аналіз.

Провівши даний аналіз можна зробити висновки що при вирощуванні Титаніка порівняно з Світочем, витрати на 1 га збільшились, але за рахунок значного збільшення урожайності собівартість в цілому значно зменшилась, а саме на 739,4 тис. грн. Отже як ми бачимо вирощування більш продуктивних сортів дасть змогу даному підприємству, зменшити собівартість даної культури та в свою чергу отримати істотні прибутки при вирощуванні соняшнику.

Як відомо, собівартість складається з певного переліку статей витрат, впливаючи безпосередньо на зменшення однієї з них ми прийдемо до зменшення собівартості в цілому.

Для того щоб дізнатися яка саме з цих статей є найвагомішою, а також як зміниться виробнича собівартість якщо вирощувати більш продуктивний гібрид соняшнику. Для цього проаналізуємо дані наведені в таблиці 3.5, з яких видно що найбільшу питому вагу в структурі собівартості (при вирощуванні Світоча) займають матеріальні витрати, а саме 83,6 % у порівнянні при вирощування Титаніка цей же показник становив 85,1 %.

3.3 Удосконалення шляхів реалізації соняшнику

У сучасних умовах господарювання важливою проблемою є не тільки ефективне виробництво сільськогосподарської продукції, реалізація цієї продукції також важливе питання. Реалізація є завершальною стадією кругообігу оборотних засобів підприємства, на якій підприємству в грошовій формі компенсуються витрати на виробництво і збут продукції, що були здійснені раніше, а при успішних операціях підприємство отримує прибуток. Сформувати чіткі відносини з покупцями та замовниками, встановити оптимальні ціни, строки та умови реалізації продукції – це питання, які повинні вирішувати товаровиробники для отримання максимального прибутку від своєї діяльності [40].

Україна має достатні умови для насичення внутрішнього продовольчого ринку продукцією олієпродуктового підкомплексу та її експорту в економічно доцільних для товаровиробників і держави параметрах. Зокрема, потреба вітчизняного ринку може забезпечуватись переробкою 700-800 тис. т соняшникового насіння (нині його вирощується 2,3 млн. т, або 10% від світових обсягів). Останніми роками наша країна посідає одне з перших місць серед основних експортерів світу (Росія, Аргентина). Однак вона має орієнтуватись на світовий ринок готових продуктів, а не сировини, до чого прагнуть всі економічно міцні держави.

Як показує практика розвинутих країн і вітчизняний досвід, подальший розвиток українського суспільства тісно пов'язаний з формуванням повноцінного продовольчого ринку в основі якого була б ефективна система управління організацією виробництва і реалізацією високоякісної сільськогосподарської продукції залежно від потреб споживачів. В процесі становлення цього життєво необхідного ринку усі сільськогосподарські підприємства опинилися перед необхідністю дослідження насамперед можливостей збуту продукції і знаходження споживача, тобто зосередження належної уваги на маркетинговій діяльності. Тому питання організації маркетингу у системі формування продовольчого ринку є надзвичайно актуальним на сучасному етапі пореформеного розвитку аграрного сектора економіки і всього АПК [1].

Багато науковців переймаються проблемою реалізації сільськогосподарської продукції та питаннями, які з цим пов’язані. П.Т. Саблук, В.М. Скупий, Ю.О. Луценко, О.М. Шпичак відзначають, що стабільне функціонування ринків збуту насіння соняшнику, як і будь-якого іншого виду продукції передбачає розвиток інфраструктури, як комплексу елементів, що обслуговують ринковий механізм. До завдань ринкової інфраструктури відносяться: обслуговування процесу ринкового механізму, забезпечення його надійності і стабільності [3].

Ринкова інфраструктура є системою організацій, що забезпечує взаємодію ринкових контрагентів – структурних елементів товарних ринків, вона об’єднує в себе окремі підсистеми, такі як: організаційну, матеріальну, інформаційну, кредитно-розрахункову, кадрову і нормативно-правову базу. Ринкова інфраструктура сприяє збереженню високої якості продукції, зниженню так званої посередницької маржі та ціни на сільськогосподарську продукцію [51].

Пропонується розвивати три форми реалізації сільськогосподарської продукції: обов’язкові поставки до державного (регіонального фонду) і по заставним операціям повинна проводитись державними заготівельними організаціями на контрактній основі, комерційні операції здійснюватися через біржі, аукціони. Ярмарки та інші структури ринкового механізму.

Максимальний прибуток від реалізації можна отримати тоді, коли товаровиробник знатиме попит на продукцію, це може відбуватися завдяки використанню прийомів маркетингу, який направлений на підвищення прибутковості при реалізації продукції.

Сільськогосподарські підприємства виробляють насіння соняшника для харчової промисловості та продуктів харчування, який є товаром першої необхідності, і для якого характерне відносно сталий попит. Та незважаючи на це, із-за невизначеності ринку, а саме зміни кон`юктури в ході економічного циклу та умов формування попиту та пропозиції, підприємства ризикують не тільки не одержати прибуток, а й не повернути витрачені кошти. Намагаючись пристосуватися до таких умов, деякі товаровиробники змінюють напрямки господарювання в пошуках вигідних галузей діяльності. Вони виробляють то один, то інший вид продукції, залежно від кон`юктури ринку. Постійна зміна спеціалізації підприємства не може сприяти вирішенню проблеми, раціональним рішенням якої може стати удосконалення шляхів реалізації політики підприємства [41].

Організація діяльності в системі формування ринку повинна спрямовуватися на розвиток підприємницької ініціативи, що передбачає розробку ефективних ідей, їх оперативну реалізацію в практичній діяльності. Контроль за вхідними і вихідними факторами виробництва-збуту досягається в результаті проведення маркетингових досліджень, які охоплюють проектування, збір, аналіз та узагальнення даних, використання реклами, а також пошук шляхів ефективного їх застосування у специфічній маркетинговій ситуації. Цілеспрямована маркетингова діяльність в системі продовольчого ринку може забезпечити конкурентоспроможність товарів прямо – за рахунок вартісних та не вартісних чинників і опосередковано – внаслідок пошуку сегменту ринку, потреби якого відповідають сукупності характеристик. Ринок агропромислової продукції слід сегментувати за такими основними критеріями: належність до зовнішнього чи внутрішнього ринку; віддаль від виробника; галузева належність; особливості попиту; мета здійснення покупки; обсяг здійснення покупки; ціна; вид розрахунків; фінансовий стан; ризик; відгуки споживачів [2].

Для підвищення ефективності вирощування соняшнику необхідним є врахування товаровиробниками таких факторів:

• удосконалення регіонального розміщення посівів цієї культури, виходячи з її ботанічних і біологічних особливостей, вимог до умов (насамперед гідротермічного режиму), технологій вирощування, підбору сортів, застосування відповідних засобів захисту тощо в конкретних ареалах та економічних показників - урожайності, собівартості, на основі яких обчислюється сукупний бал ефективності виробництва (процентне відношення індексу урожайності до індексу собівартості);

• неухильне додержання вимог чергування посівів соняшнику в полях сівозміни;

• застосування інтенсивних технологій вирощування і збирання з метою зниження витрат на одиницю продукції, впровадження високоврожайних сортів з високим вмістом олії гібридів;

• залучення необхідних для розвитку галузі коштів та матеріальних ресурсів (техніки, добрив, насіння, гербіцидів, десикантів) шляхом пошуку потенційних інвесторів і кредиторів, зваженого відбору пропозицій з урахуванням різновигідності учасників інвестиційних угод;

• інтегрування в агропромислові та кооперовані формування з метою вирішення проблем виробництва і найраціонального використання урожаю.

Успішна збутова діяльність кожного підприємства повинна ґрунтуватися на глибокому аналізі ринку продукту, що виробляється ним. Ретельне дослідження цього ринку дозволить оцінити його обсяг, визначити основних споживачів та конкурентів, встановити рівень прибутковості або збитковості при різних реалізаційних цінах залежно від місць продажу. До основних завдань маркетингу відноситься: формування попиту на товар, задоволення попиту шляхом доставки товарів у потрібний час потрібному споживачу [40].

Важливим елементом в системі формування продовольчого ринку є ціноутворення. Особливістю ціноутворення в аграрній сфері є те, що його механізм має враховувати сезонний характер сільськогосподарського виробництва та надто повільне обертання капіталу в процесі виробництва. Саме ціна відображає наскільки правильно була розроблена і успішно реалізована програма. Якщо продукція реалізується по розрахунковій ціні, це свідчить про успіх, якщо ж покупець відмовляється купляти її по цій ціні, то це невдача. Через ціну реалізуються основні результати виробничо-збутової діяльності товаровиробника і відповідно вона визначає ефективність цієї діяльності.

Значення ціни в умовах ринкової економіки полягає в тому, що саме вона визначає структуру виробництва, суттєво впливає на рух матеріальних і грошових ресурсів, розподіл товарної маси, рівень добробуту населення. Помилка в ціноутворенні може дестабілізувати фінансові плани, підірвати ефективність і знизити прибутковість виробництва.

Державне регулювання проблем ціноутворення повинно відбуватися паралельно. По-перше, щоб забезпечити паритетність міжгалузевих відносин; по-друге, для здійснення переходу до гарантованих цін (з урахуванням наступної дефляції аж до урожаю наступного року) на сільськогосподарську продукцію і заставних операцій, як форми пільгового кредитування; по-третє, з метою усунення цінового диктату з боку підприємств, які забезпечують сільське господарство, і певного вирівнювання прибутковості суміжних галузей АПК необхідно проводити жорсткий антимонопольний контроль за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії та послуги в поєднанні з вільним ціноутворенням без адміністративного втручання в господарську діяльність в аграрному секторі економіки [46].

Для більш детального аналізу проблеми реалізації сільсько-господарської продукції, в т. ч. і насіння соняшника, треба розглянути канали її реалізації. Так як держава не проводить закупівлю сільськогосподарської продукції за державними контрактами, виключенням є закупівля зерна для державного резервного фонду, виробники вимушені шукати інші шляхи вирішення проблеми вигідної реалізації своєї продукції. У цих умовах позитивним э те, що в Україні відбувається процес організації ринкової інфраструктури, оптових закупівель агропродукції. З прийняттям законів “Про товарну біржу”, “Про фондову біржу та цінні папери”, в Україні утворюється значна кількість бірж, які обирають різні підходи роботи з клієнтами. Так був розроблений механізм зустрічного контракту, суть якого полягає в тому, що виробник насіння соняшника або іншого виду продукції, отримує можливість постачати її під розрахунок матеріально-технічними ресурсами. Інший досвід свідчить про використання товарною біржею застав. Тобто під форвардний контракт на аграрну продукцію укладається один контракт на заставу майна сільгоспвиробника. В інших випадках гарантією виконання контракту виступає вартість так званого брокерського місця. Але таке важливе завдання, як формування цін, біржі не виконують в повній мірі. Особливістю роботи товарних бірж є й те, що зараз укладаються угоди тільки на реальні товари, такі як спот і форвард, ф’ючерсні контракти майже не застосовуються. З цих та інших причин біржі не змогли зайняти належного місця у сфері реалізації.

На фоні цього виникають посередницькі фірми. Які тільки гальмують і збільшують шлях просунення агропродукції, підвищують її ціни для споживачів та присвоюють значну кількість прибутків. Альтернативними шляхами для вирішення цієї проблеми є укладання довгострокових контрактів, реалізація продукції через оптові ринки, створення агропромислових асоціацій та ін.

Кінцевим етапом вирощування соняшника є реалізація насіння культури. На даному етапі визначається оцінка споживчої вартості продукту, формування економічного результату виробничого процесу. Для вигідної реалізації виробленої продукції потрібен всебічний аналіз цієї проблеми і застосування комплексу підходів до її вирішення. Тільки при цьому можна розраховувати на отримання прибутку від реалізації та вести ефективне виробництво взагалі.

Для досягнення поставленої мети слід вирішити такі питання:

· створити такі умови співробітництва сільськогосподарських товаровиробників та заготівельників (покупців), щоб ціна та обсяг реалізації продукції не залежали від останніх. Це відбувається тому, що гостро постає проблема заборгованості за матеріальні ресурси, використані в процесі виробництва. За таких обставин товаровиробники, щоб прискорити процес реалізації і розрахуватися з боргами, вимушені погоджуватися з усіма умовами покупців;

· вирішити проблему диспаритету цін;

· прискорити процес формування інфраструктури ринків через створення і розширення маркетингової мережі збуту сільськогосподарської продукції від виробника до споживача;

· удосконалити механізм реалізації продукції за рахунок укладання довгострокових контрактів держави із сільськогосподарськими товаровиробниками

· ужити заходів щодо формування цивілізованого біржового ринку продукції сільського господарства в т. ч. і насіння соняшника шляхом створення законодавчо нормативної бази і умов, які забезпечують торгівлю за реальними цінами; запровадити нові біржові технології, адаптовані до умов сучасного господарювання [40].

Отже можна зробити висновки що обрання найбільш вигідного каналу реалізації, дасть змогу збільшення прибутку за рахунок більшої ціни реалізації.

Для того щоб детальніше висвітлити структуру та канали реалізації насіння соняшнику в СГ ТОВ “Хлібопродукт”, розглянемо таблицю 3.5.

З даних таблиці видно що на протязі досліджуваних років помітна тенденція до збільшення реалізації продукції за іншими каналами (комерційним структурам, підприємствам), в структурі реалізації вона в 2007 році становила 64,9 % або 9299,7 ц, що на 8,2 % менше ніж в 2003 році. Не істотно, але збільшився продаж насіння соняшника переробним підприємствам порівняно з 2003 в звітному році кількість проданої продукції за цим каналом збільшилась 427,4 ц.

Таблиця 3.5. Обсяг і структура реалізації насіння соняшника

Збільшення по даних каналах відбулося за рахунок зменшення реалізації насіння соняшнику населенню – 170,8 ц та що є досить негативним, на ринку – 224,6, тому що ринкова ціна в більшості випадках так і безпосередньо для нашого підприємства є вищою ніж за іншим каналами реалізації.

Для того щоб практично підтвердити дану тезу розглянемо ціни реалізації по кожному каналу реалізації, так як зміниться прибутковість при вирощуванні даної культури, при змінні питомої ваги реалізації насіння соняшнику на ринок. Для більш детальнішого аналізу даної пропозиції розглянемо дані приведені в таблиці 3.6.

Таблиця 3.6 Резерви отримання додаткових грошових надходжень внаслідок вдосконалення структури реалізації насіння соняшника

З даних таблиці видно, що дійсно підприємству більш вигідніше реалізовувати свою продукцію на ринку, так як ціна реалізації вище ніж за іншими каналами. Нами було запропоновано три варіанти збільшення питомої ваги каналу реалізації соняшника, а саме до 30, 40, 50 %, на скільки змінилась виручка розглянемо в проектних даних таблиці.

За результатами проведеного факторного аналізу ми бачимо, що при збільшенні питомої ваги досліджуваного каналу реалізації значно збільшується і виручка від реалізації насіння соняшнику. Так при тому ж валовому зборі, але при зміні в структурі реалізації питомої ваги продажу через ринок відповідно до 30, 40 та 50%. При 30 % виручка становитиме 1053,2 тис. грн. При 40 та 50 % виручка відповідно становитиме 1070,4 та 1087,7 тис. грн. що дасть приріст грошових надходжень в сумі 61,5 та 78,8 тис. грн. Отже, нами було доведено що при збільшенні частки продажу на ринок підприємство отримає більше коштів ніж при фактичній структурі, якої раніше додержувалося підприємство. Безперечно, СГ ТОВ “Хлібопродукт” могло б розширити частку за рахунок зменшення продажу населенню, так як ціна реалізації за даним каналом є найнижчою, але це неможливо зробити, тому що в підприємства є зобов’язання відпускати певну кількість продукції населенню. Тому ринкову частку продажу треба розширювати за рахунок зменшення такого каналу, як інші канали реалізації, яка є досить вагомою в структурі та менш привабливою з погляду ціни.

Висновки та пропозиції

Соняшник є однією з головних олійно-білкових культур світового землеробства, важливим джерелом виробництва олії і шроту. Він відіграє особливу роль у поліпшенні фінансового стану сільськогосподарських підприємств у період подолання економічної кризи і переходу до ринкових відносин. Економічна сутність стабільного виробництва соняшнику полягає в тому, що воно завжди є досить прибутковим, а продукти переробки соняшнику є конкурентоспроможними на внутрішньому та світовому ринках. У багатьох аграрних підприємствах соняшник забезпечує 40-60 % прибутку від реалізації продукції рослинництва.

Україна знаходиться у першій п’ятірці по виробництву соняшнику на душу населення в світі (після Аргентини, Угорщини, Молдови, Росії). Соняшник в Україні займає найбільшу посівну площу серед технічних і олійних культур. За період з 1992 по 2007 рр. площа посівів збільшилася в 2,3 рази, а урожайність зменшилась на 3,0 ц з 1 га.

Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю “Хлібопродукт” знаходиться в Ізюмському районі Харківської області. Площа сільськогосподарських угідь СГ ТОВ “Хлібопродукт” в 2007 році становила 2372,6 га, порівняно з 2003 роком вона зменшилася на 38,4 га або на 1,6 %. Площа ріллі за 2007 рік склала 2372,6 га. Чисельність працівників підприємства в 2007 році становила 34 особи. Валової продукції в 2007 році було отримано на суму 36044 тис. грн., у порівнянні з 2003 роком цей показник зменшився на 18,2 %. Середньорічна вартість основних та оборотних фондів в 2007 році була в розмірі 2456 та 2465,8 тис. грн. відповідно. Протягом досліджуваного періоду підприємство значну увагу приділяло галузі рослинництва, особливо виробництву соняшнику і зернових, що лягло в основу характеристики виробничого напрямку підприємства. В 2005 році частка соняшнику в структурі товарної продукції становила 19,4 %, а в 2006 вона вже збільшилась до 28,2 % в 2007 році. Також досить значну частку займає озима пшениця, питома вага якої в 2005 році становила 30,5 %, в 2006 році 27,0 %, а у 2007 році зменшилась до 12,9 %. Отже, протягом 2003 - 2007 років аналізоване підприємство має зерно - соняшниковий виробничий напрямок.

Стосовно коефіцієнта спеціалізації то цей показник в 2007 році становив 0,39, тобто підприємство мало середній рівень спеціалізації.

За період з 2003 по 2007 рік спостерігались позитивні зміни у виробництві соняшнику. Площа посіву розширилися з 515 га в 2003 році до 558 га в 2007 році (на 8,3 %), а виробництво збільшилось з 6092 ц до 10332 ц в 2007 році. Урожайність соняшнику в 2003 році становила 10,2 ц/га, а в 2007 році − 19,8 ц/га. В 2005 році собівартість 1 ц соняшнику становила 60 грн., в 2006 році вона вже складала 72 грн, а в 2007 році – 70 грн. За останні п’ять років рівень рентабельності соняшнику знизився з 294,8 до 147,4 %.

На основі проведеного дослідження стану розвитку виробництва соняшнику в СГ ТОВ “Хлібопродукт” можна зробити наступні пропозиції:

У СГ ТОВ “Хлібопродукт” впровадити комплекс заходів техніко-технологічного і організаційного порядку, який дозволить підвищити середню врожайність соняшнику. Для цього необхідно забезпечити посів насінням високопродуктивних гібридів з генетичним потенціалом урожайності не менше 30-40 ц/га і олійністю 48-50 %, враховуючи те, що в господарстві посіви соняшнику займають великі площі, з метою зменшення напруги під час збирання і щоб попередити масові ураження хворобами, слід висівати 2 – 3 гібриди різних груп стиглості, до таких гібридів можна віднести Титанік, Гена, Драган. Досягнення такої урожайності можливо при дозах основного добрива на чорноземних ґрунтах N40P60. Також потрібно використовувати сучасні гербіциди як Дуал, Піонер, Пантера та інші.

Не мало важливим фактором є і зниження собівартості, так як в ринкових умовах вона є однією з головних статей для підприємства за допомогою якої, воно може реально підвищити прибутковість як конкретної культури так і господарства в цілому. Слід зауважити що в даному господарстві значну частку собівартості займає посадковий матеріал, тобто на даному підприємстві потрібно більш раціональніше використовувати насіння, що в подальшому приведе до зменшення собівартості та збільшення прибутковості. Провівши факторний аналіз нами було доведено що, на зменшення собівартості впливає скорочення витрат на 1 га та урожайність, тобто поєднавши вищезгадану пропозицію з даною ми отримаємо більшу прибутковість, що є однією з головних цілей кожного підприємства.

У сучасних умовах господарювання важливою проблемою є не тільки ефективне виробництво сільськогосподарської продукції, реалізація цієї продукції також важливе питання. СГ ТОВ “Хлібопродукт” потрібно більше реалізовувати свої продукції на ринок, так як ціна по даному каналі є найвищою, ринкову частку продажу треба розширювати за рахунок зменшення такого каналу, як інші канали реалізації, яка є досить вагомою в структурі та менш приваблива з погляду ціни враховуючи також і те що за даним каналом ціна реалізації майже залишилась не з мінною, порівняно з тим як підвищилась собівартість.

Підвищивши в структурі реалізації питому вагу ринку до 50 % ми отримаємо надходження додаткових грошових коштів. Тобто якщо поєднати всі пропозиції та втілити їх в життя можна отримати досить пристойну суму додаткової надбавки при вирощуванні даної культури.

Список використаної літератури

1. Агропромисловий комплекс України: стан та перспективи розвитку (1990−2000) / За ред. П.Т. Саблука та ін. . − К.: ІАЕ УААН, 1999. − 335 с.

2. Агропромисловий комплекс України: стан, тенденції та перспективи розвитку: Інформ.-аналіт. збірник / За ред. П.Т. Саблука та ін. − Вип. 4 − К.: ІАЕ, 2000. − 601 с.

3. Агропромисловий комплекс України: стан, тенденції та перспективи розвитку: Інформ.-аналіт. збірник / За ред. П.Т. Саблука та ін. − Вип. 5 − К.: ІАЕ УААН, 2002. − 647 с.

4. Агропромисловий комплекс України: стан, тенденції та перспективи розвитку: Інформ.-аналіт. збірник / За ред. П.Т. Саблука та ін. − Вип. 6 − К.: ІАЕ УААН, 2003. − 615 с.

5. Агропромисловий комплекс України: стан, тенденції та перспективи розвитку. − К.: ННУІАЕ, 2005. − 292 с.

6. Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств: Підручник. − 2-ге вид., доп. і перероблене / В.Г. Андрійчук. − К.: КНЕУ, 2002. − 624 с.

7. Аналіз стану та перспектив и розвитку олійних культур в Україні і світі // Хімія. Агрономія. Сервіс. – 2005. – № 28 – 29. – С.5.

8. Бітюк О.В., Піддубний В.І. Олійно-жирова промисловість України // Агросвіт, 2001. – №2. – С.10 – 13 .

9. Белевцев Д.Н., Макарова В.Ф. Влияние удобрений на продуктивность подсолнечника в зоне недостаточного увлажнения // Земледелие. – 2005. – №5. – С.10 – 11.

10. Бронін О.В. До питання вивчення економічної ефективності виробництва насіння соняшнику в умовах становлення ринкової економіки України // Вісник аграрної науки, №11, 1999. – С.787 – 79.

11. Бронін О.В. Вплив експортного мита на стан олійно-жирової галузі України // Вісник аграрної науки, №1, 2001. – С.77 – 79.

12. Васильев Д.С. Подсолнечник. − М.: Агропромиздат, 1990.

13. Виглазов Є.П. Вдосконалення механізму формування цін реалізації насіння соняшнику на протязі року // Збірник наукових праць ЛНАУ. – Луганськ, 2004. – № 37/49. – С.28 – 30.

14. Галузева угода між Міністерством аграрної політики України, галузевими об’єднаннями підприємств та Профспілкою працівників агропромислового комплексу України на 2006 – 2008 роки // Бухгалтерія в сільському господарстві. – 2006. – №10. – С.2 – 28.

15. Горкавий В.К. Статистика: Підручник. − К.: Вища школа. − 1995. − 412 с.

16. Гур’єв В. Як підібрати кращі гібриди соняшнику для вашого поля // Пропозиція, 2005. – № 11. – С.70 – 71.

17. Демиденко О.В. Енергетична потужність сівозміни в умовах безплужного обробітку ґрунту // Економіка АПК. − 1997. − №3. − С.55-58.

18. Економіка аграрного підприємства: Підруч. для екон. і технол. спец. аграр. вищ. навч. закл. І – ІІ рівнів акредитації / С.І. Михайлов, В.В. Ярова, Г.В. Заєць та ін., за ред.. С.І. Михайлова. – К.: Укр. Центр духовної культури, 2004. – 396 с.

19. Економічний довідник аграрника / За ред. Ю.А. Лузана, П.Т. Саблука. – К.: «Преса України». – 800 с.

20. Жаркова Г. Сортові ресурси соняшнику : нова генерація // Пропозиція. – 2005. – №5. – С.42 – 45.

21. Жерновий І.А. Актуальні проблеми олійно-продуктового комплексу / Проблеми економіки агропромислового комплексу і формування його кадрового потенціалу: Кол. монографія у 2-х тт. Т.2 / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва. − К.: ІАЕ, 2000. − 676 с.

22. Зінченко О.І. та ін. Рослинництво: Підручник. − К.: Аграрна освіта, 2001. − 591 с.

23. Зберігання і переробка продукції рослинництва: Навч. посібник / Г.І. Подпрятов, Л.Ф. Скалецька, В.С. Хилевич. – К.: Мета, 2002. – 495 с.

24. Іванова Н.А. Ефективність вирощування товарного насіння соняшнику // Економіка АПК, 2004. – № 6. – С.33 – 37.

25. Кащенко О.Л. Регіональні аспекти земельних реформи // Економіка АПК. − 2000. − №1. − С.7.

26. Калінчик М.В., Ільчук М.М. Міжгалузевий баланс олійно-жирового підкомплексу України // Науков. вісник НАУ. – К., 2005. – Вип. 86. – С. 266 – 275.

27. Кліщенко С.В. Сучасні технології вирощування та збирання насіння соняшнику в умовах зони Степу // Агроном. – 2005. – № 3. – С.66 – 71.

28. Лісовий М.П. Інтегровані методи захисту рослин і можливості альтернативного землеробства в Україні // Вісник аграрної науки. − 1997. − С. 37 - 40.

29. Мартьянов В.П., Петров В.М. Організація виробництва та агробізнесу в олійно-продуктовому підкомплексі АПК: Навч. посібник / ХДАУ. − Харків, 2000. − 104 с.

30. Михайличенко М.М. Шляхи підвищення конкурентоспроможного виробництва насіння соняшнику// Вісник ХНАУ. Серія «Економіка АПК і природокористування». – 2006. - №3. – С. 184 - 188.

31. Моісеєва М. Соняшник виборюватиме місце під сонцем ? // Пропозиція. – 2005. – № 12. – С. 41 – 45.

32. Моісеєва М. Урожай `2005 – підсумки // Пропозиція. – 2006. – № 3. – С. 26 – 30.

33. Невлад В.Ф. Сучасний стан і механізм функціонування ринку насіння соняшнику // Економіка АПК. − 2005. − №4. − С.96.

34. Нелеп В.М. Планування на аграрному підприємстві: Підручник. − К.: КНЕУ, 2000. − С.88 - 96.

35. Оверченко Б. Природні ресурси та урожай соняшнику в Україні // Пропозиція. − 2001. − №4. − С.39 - 40.

36. Оверченко Б. Основний обробіток ґрунту під соняшник // Пропозиція. − 2003. − №7. − С.42.

37. Огляд нових сортів та гібридів олійних культур // Пропозиція. − 2001. − №1. − С.46-49.

38. Планування та організація діяльності аграрного підприємства : Посібник / За ред. А.І. Батіг. – К.: Аграрна освіта, 2003. – 425 с.

39. Посібник по реформуванню сільськогосподарських та переробних підприємств / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Месель-Веселяка / ІАЕ УААН. − К., 2000. − 633 с.

40. Побережна А.А. Світове виробництво та ринок соняшнику // Економіка АПК. − 2002. − №4. − С.102 - 104.

41. Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур: Закон України // Урядовий кур’єр. − 1999.

42. Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку: Указ Президента України // Урядовий кур’єр. − 2000. − 28 черв. − №103.

43. Протруювання насіння соняшнику правильно підібраними препаратами − запорука високого врожаю України // Пропозиція. − 2005. − №2. − С.64 – 68 .

44. Резерви соняшникового поля // Пропозиція. − 2002. − №4. − С.43 - 44.

45. Ринок України // АПК- інформ. − 2001. − №5. − С.13 - 16.

46. Розвиток та функціонування ринку агропромислової продукції: Практ. посібник / За ред. П.Т. Саблука. − К.: ІАЕ, 2000. − 556 с.

47. Середа С.А. Тенденції розвитку ринку насіння соняшнику // Економіка АПК. − 2002. − № 12. − С.115 - 117.

48. Середа С.А. Розвиток зовнішньої торгівлі селекційно-насінницькою продукцією соняшнику в Україні // Економіка АПК, 2003. − №12. − С.127 - 131.

49. Сільське господарство України за 2006 рік: Статистичний щорічник / Державний комітет статистики України / Під заг. кер. Ю.М. Остапчука. − К., 2005. − 314 с.

50. Снісар Д.С. Стан та ефективність виробництва товарного насіння соняшнику в Харківській області // Вісник ХНАУ, - 2006. - №2 Серія «Економіка АПК і природокористування». – Харків. – С. 292 - 297.

51. Снісар Д.С. Урожайність соняшнику в Україні та фактори, які її формують в сучасних умовах // Вісник ХНАУ, - 2007. - №2 Серія «Економіка АПК і природокористування». – Харків.

52. Соколенко С.И. Современные мировые рынки и Украина. – К.: Домос, 1995. – 227 с.

53. Солонінко К.С. Економічна теорія: Навч. посібник. − Житомир: ЖІТІ, 2001. − 346 с.

54. Соняшник. Урожайність. Цифри і факти // Пропозиція. − 2005. − №1. − С.62.

55. Статистичний щорічник України за 2004 р. / За ред. О.Г. Осауленка. − К.: Техніка. − 2005. − 644 с.

56. Уланчук В.С., Шайко О.Г. Напрями підвищення ефективності вирощування соняшнику // Економіка АПК , 2004. – № 4. – С.49 – 56.

57. Ціноутворення в процесі реформування агропромислового комплексу України (1990−2001 рр.) / За ред. О.М. Шпичака. − К.: ІАЕ, 2002. − 499 с.

58. Чехов А., Аксьонов І., Поляков О. Олійні культури для весняної сівби // Агробізнес сьогодні, 2006. – №1 – 2 (87). – С.20 – 22.

59. Як підвищити врожайність соняшнику // Пропозиція. − 2003. − №4. − С.42.

60. Яковенко Т., Щербаков В. Олійні культури і підвищення ефективності аграрного виробництва // Пропозиція. – 2005. – № 8 – 9. – С.42 – 46.