Національно-культурне відродження українців Донбасу в 1989-2009 рр.

71

Міністерство освіти і науки України

Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов

Кафедра вітчизняної та зарубіжної історії

«Рекомендовано до захисту»

Протокол №_____ від _________

Завідувач кафедри _____________

к. іст. н. Концур В.В. (підпис)

ВИПУСКНА РОБОТА СПЕЦІАЛІСТА

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 рр.

Виконавець:

студентка 510-а групи

факультету словянських

та германських мов

Земцова Анна Сергіївна

Науковий керівник:

доц., к. іст. н. Касперович П.М.

2009

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………тні организації (ДОО) Прогресивно-соціалистичної партії України (ПСПУ), Комуністичної партії України (КПУ), Соціалістичної партії України (СПУ), Селянської партії Украіни (СелПУ), Словянської партії Украіни (СловПУ). До крайнє лівого спектру відносяться ПСПУ та незареєстрована організація Всесоюзної Комуністичної партії (більшовіків) - ВКП(б). Обласні організації партій лівого спектру тут одні з наибільш представительних та впливових.

Правий політичний спектр Донецької області представлений небагато чисельними та невпливовими організаціями. Серед них: ДОО Демократичної партії України (ДемПУ), Народного Руха України, Конгресу українських націоналістів, Християнсько-демократичної партії Украини, Українскої республіканської партії, Українскої республіканської християнської партії, Українскої національно-консервативної партії, Християнсько-народного союзу,Української Національної Асамблеї. Политичні організації правого спектру на Донбасі не є впливовими. Більшість населення Донбасу не сприймають ідеї інтегрального націоналізму, особливо їх профашистські форми.

Лідером за кількісним складом на сучасному етапі є Партія Регіонів. На минулих виборах в Верховну Раду саме представники цієї партії отримали на Донеччині переважну більшість голосів виборців.

Важливим результатом плідного осмислення та втілення ідейних підходів, практики передових демократій початку XXІ століття став політичний центризм - основа стратегії Партії регіонів.

У сучасному рейтингу політичних партій Донеччини за останніми виборами високі місця посідають Народно-демократична партія України, Аграрна партія України, БЮТ, Блок Литвина.

Станом на 1 січня 2002 року на Донеччині було зареєстровано понад 4000 громадських організацій, їх «якісна» картина на Донбасі дуже строката. Неурядові неприбуткові організації часто дуже заполітизовані, їх основнi полiтичнi вектори чітко відповідають настроям у суспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто не пише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна, «словянська єдність», і т.і., що зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків.

2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 РОКАХ

2.1 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ТА ПЕДАГОГІКИ

Перебудова і розвал Радянського Союзу, розбудова Держави Україна супроводжувалися відродженням систем національного традиційного виховання, народної педагогіки і школи. В Україні це, передусім, школа титульної нації - українська.

Донеччина - частина Української Держави, земля, населена більшою мірою українцями, проте доволі серйозно зросійщена, точніше, денаціоналізована в радянському дусі. Саме тому проблема відродження українства в краї є вкрай актуальною як частина національного відродження. Школа й національна педагогіка являє той стрижень, без якого неможлива передача набутого народного досвіду в часі й просторі. Ці чинники зумовили актуальність питання як вітчизняної історії в цілому, так й історії педагогіки зокрема. В 1990-2009 рр. в періодичній пресі регіону накопичена значна кількість публікацій - матеріалів, присвячених відродженню і становленню української національної школи на Донеччині. Вони є первинним джерелом інформації з досліджуваної проблеми і первісним, першопочатковим осмисленням процесів національного відродження в призмі освітянської галузі в цілому і її головної ланки - загальноосвітньої школи регіону.

Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки згідно з Законом «Про мови» 1989 року є українська мова [79, 214]. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею. Вільний вибір мови навчання згідно з цим Законом невідємним правом громадян Української РСР. Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання і одержання освіти національною мовою. Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ та шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обовязковим [79, 214].

Процес відновлення українських шкіл в промислових центрах Донеччини‚ перш за все в Донецьку‚ мав довгу і складну історію‚ повязану з небажанням цього з боку керівників різних рівнів‚ а також при мовчазній пасивності малоросів щодо українських шкіл на Донбасі. Варто нагадати‚ що в довоєнному Донецьку таких шкіл були десятки‚ а найпрестижнішою була українська СШ № 1‚ в приміщенні якої сьогодні розташоване управління залізниць...

Остання українська школа «померла» в Донецьку в 1986 році - це була СШ № 40 в селищі Авдотїне. Всього на Донеччині на кінець 1989 року залишилося тільки 103 школи з українською мовою викладання‚ тоді як російських було 1066. Українські школи являли собою переважно невеликі приміщення на 50-200 учнів у далеких селах Марїнського‚ Словянського‚ Волновахського та інших сільських районів області. Тому загальна картина для Донеччини була така - всього школярів 634‚3 тисяч дітей‚ в україномовних школах - 15 995 чоловік‚ тобто тільки 2‚5% учнів навчалися українською [7, 28]. Школи ці не мали належного обладнання‚ десятками років не поповнювалися вчителями і‚ зрозуміло‚ не могли вважатися престижними. Міські школи з російською мовою викладання (а саме в містах зурбанізованої Донеччини живе близько 93% усього населення краю) навпаки‚ мали по 1000 і більше учнів‚ розташовувалися у нових світлих будовах‚ були порівняно добре технічно обладнані‚ укомплектовані кадрами [7, 28].

От в такій ситуації у 1989р.Товариство української мови Донеччини й поставило собі на меті - створити прецедент відновлення сучасно обладнаної‚ укомплектованої висококваліфікованими‚ творчо мислячими вчителями української школи в самій «столиці» Донбасу - місті Донецьку. При тотальному знищенні шкіл у промислових центрах‚ тотальному орусиченні населення‚ його зашореності сильному адміністративному спротиві ДТУМ треба було на практиці показати‚ що є важливим та цінним. В широких масах донеччан ще зберігся потяг до рідного слова у рідній школі. В шахтарських регіонах Східної України є реальна можливість комплектації нових україномовних шкіл вчителями-фахівцями високого рівня. Крім того, на Донбасі можна практично подолати адміністративний опір і розпочати відкриття у промислових центрах українських шкіл, які були б облаштовані сучасним обладнанням‚ насичені сучасними підручниками та літературою‚ методичним та технічним забезпеченням. Більш того‚ українська школа повинна була пройти «випробовування часом»‚ яке б показало реальний успіх вчительського колективу‚ реальні переваги україномовного викладання (в першу чергу‚ в плані песпективи молодої людини)‚ реальний і стабільний в часі «попит» на освіту українською мовою. [7, 28-29].

Методистом кабінету української мови і літератури обласного Інституту вдосконалення вчителів Федором Олехновичем, одним із засновників Донецького обласного Товариства української мови iм. Т.Г. Шевченка, була розроблена і надрукована у газеті «Вечерний Донецк» анкета‚ що адресувалася батькам‚ які б хотіли віддати своїх дітей до рідної школи. Згодом на анкету прислали свої відповіді близько 200 батьків. Так було утворено первинне громадське ядро майбутньої «першої української». Друге питання - вчительські кадри. Товариство довгий час підшуковувало людину‚ яка б могла очолити таку школу. Після певних вагань погодився на цю відповідальну і‚ можна без перебільшення сказати‚ небезпечну в умовах Донецька того часу‚ посаду Леонід Громовий‚ член ДТУМ‚ який незадовго перед цим працював методистом кабінету української мови і літератури Інституту вдосконалення вчителів. Під тиском Правління ДТУМ донецький міський відділ народної освіти надав Л.Громовому посаду інспектора‚ а з нею і можливість виконувати комплекс підготовчих робіт - підбирати майбутній вчительський колектив‚ учнів‚ підручники‚ шукати й готувати приміщення. Для допомоги п.Л.Громовому у підборі кадрів Правлінням ДТУМ з фахівців Товариства (професури‚ науковців) була сформована спеціальна дорадча комісія. В газетах було оголошено про конкурсний підбір вчительського персоналу першої української [7, 29].

Адміністративні питання (приміщення‚ фінансування тощо) Товариство могло вирішити тільки на певному рівні - міста‚ області‚ республіки. Тому розпочалися багаторазові консультації‚ наради‚ робочі зустрічі з владними структурами різних рівнів‚ які вело керівництво ДТУМ. На жаль, вони були малорезультативними. Тоді ДТУМ пішло на інший рівень - звернулося до керівництва області‚ в ЦК КПУ‚ Верховну Раду України‚ до Народних депутатів СРСР від України Д. Павличка‚ Б. Олійника‚ В. Яворівського‚ О.Гончара‚ інших. При цьому ДТУМ ініціювало широку кампанію в ЗМІ‚ звернулося за підтримкою до Донецького страйкому шахтарів. Останній підтримав Товариство - зявляється спільне звернення до владних структур всіх республіканських рівнів [7, 29].

Надзвичайно багато колізій та «підводних каменів» було в питанні реального приміщення для майбутньої школи. Врешті‚ ця проблема стала головною. Члени ДТУМ один за одним відкидали неприйнятні пропозиції - по вечірній школі № 1‚ СШ № 15‚ № 22‚ № 47‚ школі-інтернату № 8. Всі ці варіанти‚ або не відповідали елементарним нормам гігієни‚ були морально застарілими‚ або знаходилися далеко на околиці міста‚або заторкували інтереси вже існуючих колективів. Згодом знайшовся поганенький‚ але в якості тимчасового прийнятний компромісний варіант - приміщення навчально-виробничого комбінату у Київському районі міста. Старе приміщення потребувало капітального ремонту‚ на який бракувало коштів. Все літо 1990 року трудові бригади Донецького Товариства майже безперервно працювали на ремонті та облаштуванні школи. ДТУМ разом з Донецьким Рухом‚ який тоді переживав процес становлення‚ створило таку зацікавлену атмосферу навколо школи‚ що попрацювати на її суботниках одного разу приїхало й компартійне начальство. Але то був‚ звичайно‚ чисто пропагандистський захід‚ бо темпи ремонту старого приміщення були такі слабкі‚ що до 1 вересня просто не вистачало часу все підготувати. І тоді‚ десь за місяць до офіційного відкриття‚ голова ДонТУМ В.Білецький попереджає обласне й міське керівництво‚ що відкриття української школи‚ на яке запрощена плеяда відомих Народних депутатів‚ діаспора зі США та Канади‚ відбудетьзя за будь яких обставин ‚ а відповідальність за тяганину місцеві малі й великі керівники хай ділять між собою. Темпи робіт почали жваво нарощуватися‚ а десь за пів місяця до відкриття‚ почалася звична радянська штурмовщина - залучили навіть армію‚ в останній тиждень працювали і вдень‚ і вночі. І - відкрили [7, 30-31].

Це було справжнє свято для українців Донецька‚ Донеччини‚ всієї України. Почалося воно біля памятника Т.Шевченка в центрі міста. Потім -багатолюдне свято біля самої школи‚ її освячення священниками українських християнських церков‚ виступи Народних депутатів І. Драча‚ Дм. Павличка‚ активістів ДТУМ‚ директор школи Л.Громовий приймає “золотий” ключ від школи [7, 34].

А за ним ішли будні. Важкі будні. Бо перша справжня криза розгорілася вже через 24 дні. Через кричущі недоробки заняття розпочалися тільки 10 вересня‚ а вже 14 вересня школа була закрита санепідемстанцією. Закінчувалося терпіння у батьків - деякі з них забирали своїх дітей до інших (звичайно‚ російськомовних) шкіл. Почалася ще одна битва - вже за існування школи. Сьогодні можна сказати‚ що вона теж була виграна. І знову вирішальну роль тут відіграла українська громада. Керівництво ДТУМ знову звертається до місцевої влади. Батьківський комітет та активісти ТУМ потроху самі ліквідують недоробки. Звичайно‚ головний удар на себе приймає вчительський колектив‚ директор Л. Громовий‚ який днює і ночує в ці гарячі дні в школі. Діаспора допомагає книжками‚ матеріально [7, 36].

Як же оцінити сьогодні відкриття першої української в Донецьку? Чи виконала вона свою роль зразка? Чи всі сподівання Товариства справдилися?

Без сумніву‚ становлення і діяльність першої української СШ № 65 з поглибленим вивченням іноземних мов відіграло непересічну роль в усьому процесі повернення донецького шкільництва до рідної української. Школа не тільки вижила‚ вона набула авторитету‚ на практиці показала життєвість і перспективність україномовного навчання в промисловому Донбасі. Сюди приїздили вчителі з Росії за методичними консультаціями. Тут найкраща (серед шкільних) бібліотека‚ куди не соромляться приходити й викладачі університету. Класи мають сучасне обладнання - компютери‚ телевізори‚ магнітофони тощо. Близько 90 % випускників, за даними Л.Громового, поступають у вузи. Конкурс у перші класи стабільно високий - 5-10 чоловік на одне місце [7, 36].

Так що перша українська‚ до відкриття якої так багато сил доклало Донецьке Товариство української мови‚ себе виправдала. За нею пішли‚ на її прикладі вчилися аналогічні школи в Маріуполі‚ Горлівці‚ Словянську‚ інших містах Донеччини‚ де місцеві Товариства не менш активно працювали для їх відкриття. Сьогодні активізувався процес переходу на українську вузів‚ навіть технічних [7, 36].

Проте, враховуючи усе вищесказане, треба зауважити, що ініціатори відкриття першої національної школи зіштовхнулися з низкою труднощів. Дійсно, з погляду дня сьогоднішнього, маємо певне зволікання у справі державної ваги - відродженні навчання рідною для більшості краян мовою. Спробуємо, одначе, розібратися у мотивах і спонуках дій чиновників-освітян і місцевої влади з відстані у 20 років. Вважаємо, що зволікання у справі відкриття української національної школи має низку чинників. Особисті симпатії-антипатії чинників Донбасу 20-річної давнини, кінця 80-х років ХХ століття, можна не брати до уваги як чинник вирішальний в справі. Хоча, зважаючи на радянське піонерсько-комсомольське виховання, ясно, що їхні симпатії могли не бути на боці тодішньої національно свідомої і стурбованої денаціоналізацією інтелігенції краю. Звертає увагу інше. Чиновник, як і будь-яка інша людина, хотіла б спокійного, сталого життя, розміреної необтяжливої чи підсильної роботи і щедрої винагороди за працю. Звернення ж не начальства, а представників громадськості - інтелігенції творчої чи освітянської з настійливою, наполегливою вимогою відкриття, в даному випадку, української школи в Донецьку виходили за межі звичайної, спокійної, можна б сказати, рутинної роботи. Не начальство згори спустило обовязковий до виконання наказ, йде ініціатива знизу. З іншого боку, як ставитиметься високе начальство не у Києві, а у Москві до дій того чи іншого місцевого, донецького чиновника-клерка. В памяті бо кожного чиновника доля тих, хто постраждав - був репресований в 20-30-і роки з тавром націоналіста і загинув чи від кулі співробітника НКВС чи від умов існування у численних таборах ГУЛАГу.

Потрібно зазначити, 1988-1991 роки - роки великих змін і непевної ситуації в радянській державі, боротьби різних угрупувань в керівництві КПРС, зокрема, консерваторів і реформаторів. Хто візьме гору? І чи не стане моя підтримка прагнення інтелігенції творчої і освітянської зросійщеної, русифікованої Донеччини відкрити українську школу мені ж у велику провину згодом? Чи не зруйнує ця справа не лишень карєру, але і життя? Напевне, так розмірковували місцеві чиновники, роздумуючи, як вчинити. А до зволікання у справі додалися ще й вади планової системи господарювання та централізованого виділення коштів на будь-які потреби. Щоб фінансувати будь-яку справу з держбюджету (а інакше і не було воно можливим), потрібен час на узгодження справи у високих кабінетах Києва і, головне, Москви. Так що гнів, обурення національно відомих патріотів зрозумілі, але й перестрибнути через обєктивні і субєктивні обставини часу не є можливим.

За підсумками першого року навчання у новій школі немає фінансово-господарського прикриття, міськрада не прийняла на початок червня, школу після реконструкції; потребує фінансування бібліотека, різні господарські обєкти, фінансують лишень зарплату персоналу. Школу позбавлено статусу республіканської, директор називає свій колектив не потрібним і місцевій владі. 1992 року в інтервю Л.Г.Гроового з кореспондентом газети «Донбасс» В.Русовим названі конкурси: другий рік - 7-8 осіб на місце, третій - 4-5. Критерій - здоровя і здібності дітей. Названо і специфічні риси навчання в школі: поглиблена гуманітарна підготовка, роздільне навчання дітей різних статей, «деідеологізація» навчання [68, 2]. Останнє положення взяте у лапки, бо виховання, як і життя людського соціуму завжди ґрунтується на системі певних поглядів на навколишнє життя (ідей). Та й сама деідеологізація будь-чого - лишень одна з можливих ідей, теж є певною ідеологемою.

Про непересічні результати роботи даної школи 1990-1993 року знову розповідь у пресі. З одного боку, 96 % випускників школи з двох проб стали студентами вищих закладів освіти (87 % - з першого ж разу вступили). З іншого боку, місцева влада, за свідченням Л.Г.Громового, допомагає школі найменше, а найбільше - українська діаспора. Розвиток же закладу притримується штучно браком приміщення, зарплата в СШ № 12 Калінінського району зі статусом української рішенням райради збільшена на 15 %, а їм, піонерам даної справи - підвищення немає. Зроблено і висновок про те, що без українського Донбасу не буде української України [15, 3].

Наступні матеріали стосуються досвіду роботи ЗОШ № 65 за десять і пятнадцять, сімнадцять років [ 31, 33, 48, 53, 60]. З приводу десятиліття цієї школи роздуми виявилися вельми сумними: з двох компютерних класів, залишився один і майже всі компютери там застарілі; бібліотека не може придбати нові видання - коштів немає на передплату; гуртків було кілька, залишився чи не один «Козацька вежа». Що ж, все потребує коштів, виховання національно свідомих громадян України - не виключення з правила - ось висновок, котрий читається між рядками. А.Плевницька - учителька української мови та літератури ЗОШ № 65 просто розповіла про урочистості з приводу 15-річчя школи без зупинки на проблемах і перспективах цього закладу освіти [60].

Таким чином, простежено коротко основні віхи становлення ЗОШ № 65 м. Донецька - першої з українською мовою навчання і виховання, творчо працюючим колективом висококваліфікованих педагогів-фахівців своєї справи і спраглими до знань і здатними оволодіти найкращими надбаннями людства учнями.

Та як одна ластівка весни не робить, так і одна україномовна школа на мільйонне місто Донецьк не в змозі одноосібно здійснити виховання донеччан національно засвідомленими патріотами України, котрі не лише знають, але і спілкуються в житті державною, українською мовою. Тож на додаток слідом за першою відкрито нові школи і в обласному центрі, і в регіоні в роки незалежної України.

Урок - наче пісня - так названо матеріали про Олександрівську школу Марїнського району: подано яскраві світлини і розповідь про уроки народознавства, досвід роботи стосовно збереження і відродження українських традицій і звичаїв [56, 2]. Проблеми цієї ж школи розглянуто і 2003 року з точки зору розвитку її як сільського осередку українства [31, 76].

Низка матеріалів підготовлена безпосередньо працівниками освіти регіону різного рівня. О.Гладчук - тодішній начальник управління освіти Донецької обласної державної адміністрації звітував про успіхи реалізації державної мовної політики. Подано узагальнюючі цифри, які свідчать про розширення шкіл і дитячих садків з українською мовою навчання і виховання у 1991 - 1992 навчальному році порівняно з 1988-1989 навчальним роком, перераховано нововідкриті і заплановані до відкриття загальноосвітні школи Донеччини [16, 4]. Аналогічну за змістом інформацію подала Т. Давидова - інспектор обласного управління народної освіти. В її матеріалі поставлене і питання про кадри учителів нинішніх і майбутніх шкіл Донецького регіону [16, 4]. Втім, кадрове забезпечення - окрема важлива проблема, котра докладніше має бути розглянута трохи згодом.

Найбільша, найчисельніша частина - матеріали інформаційного характеру про відкриття шкіл, переведення, надання статусу українських вже діючим школам м. Донецька, населених пунктів області. Дух піднесення, гордості, атмосфера справжнього свята, торжества справедливості і виконання державної політики, мовної і освітянської в рядках, писаних освітянами, представниками громадських обєднань, журналістами, котрі не обходили, втім, і нагальні проблеми навчальних закладів з новим статусом [14, 19, 20, 21, 22, 30, 32, 3545, 46, 48, 52, 68, 73, 76, 81].

До цієї частини прилягають публікації широкого, сказати б, узагальнюючого характеру про роль і місце української мови в Донбасі з тим фактом, що утвердження української мови у школах іде поступово, здається багатьом свідомим українцям дуже повільним. До таких слід віднести нотатки Т.Хмельницької з одного із засідань місцевого відділення товариства «Просвіта» [82, 4]. Так, процес українізації Донеччини в цілому і освітянської галузі краю і повільний, і складний. За кілька років чи навіть впродовж життя одного покоління людей справу до кінця не зробити. Тут би слід згадати тривалість, давнину зворотнього процесу - русифікації України. Вона ж тривала понад 300 років: терпляче, наполегливо, завзято, безперервно! Сягнула значних успіхів, за радянської влади тривала радянізація як процес без привязки жорсткої до певної національності, але із забуттям релігійно-національних звичаїв, традицій. Але ж повністю знівелювати, русифікувати, зробити етнічними росіянами за свідомістю українців, в тому числі і в Донбасі не вдалося!

Зворотній процес, зважаючи на глибину даної проблеми, повернення до національного коріння, патріотичне виховання громадян України має бути дуже тривалим у часі. Нинішнє покоління людей, котрі жили за СРСР, їхні діти, онуки, а можливо і правнуки мають прожити життя в незалежній Україні, жити матеріально краще за найкращі часи радянського існування - саме так відроджуватиметься національна свідомість всіх українців, в тому числі у Донбасі. Потрібен час і велике терпіння з наполегливою і терплячою роботою кількох поколінь людей для відродження і панування справжнього Українського Духу на всіх землях сучасної Держави Україна. І початок ХХІ століття знаменує лише перші значні кроки на цьому шляху. Тим значнішими і вагомішими вони є.

Ситуація ж віддаленого вже 1992 року з навчанням мови охарактеризована освітянами як важка, не вистачало кадрів. Серед тих, хто вчив тоді дітей української мови - 260 пенсіонерів і 207 неспеціалістів своєї справи і працювали вони з великим навантаженням. Вказано, що університет (нині національний в м. Донецьку) лише третій рік приймав на відділення української філології по 75 студентів, до того було 50. Перший випуск готував Словянський педінститут, через кілька років, в середині 90-х випустять фахівців - по 25 осіб викладачів української мови та літератури Горлівський і Дрогобицький педінститути. В Луганську діяли девятимісячні курси перекваліфікації вчителів. З числа ж фахівців-предметників - випускників 1990-1991 років у школах працювали лише 24 чоловіки. Викладачів-предметників для українських шкіл жоден вуз області не готував. Вчителів початкових класів в педучилищах на той час теж в основному готували російською мовою [82]. Що ж тут сказати? Значною мірою проблема вирішувалася б завдяки щедрому державному фінансуванню освітянської справи. Дійсно, гідна зарплата учителя, що дає змогу без додаткових зусиль утримувати родину з дружини і 2-3 дітей спричинила б бажання працювати там, де так добре платять за роботу. З іншого боку, можливо було б відібрати найкращих фахівців з числа претендентів. Якби ж то достатнє фінансування….

Рідна мова в рідній школі хоч і поволі, але прокладає собі дорогу - так стверджують фахівці - керівники освітянської галузі регіону. Україномовна ж громадськість краю стурбована низьким рівнем українізації освіти краю, ліквідацією україномовних шкіл (ЗОШ № 36 Ленінського району м. Донецька була закрита місцевою владою через брак учнів і зависоку ціну навчання тих, що були в ній: учнів перевели в сусідню ЗОШ № 45, надавши їй статус української). Факт закриття однієї української школи дуже обурив місцевих просвітян [1, 1]. Проте місцева влада зобовязана контролювати витрати державних коштів на освіту, і ці витрати мають бути розумними, раціональними і доцільними, ефективними: дії донецької влади визнані Міністерством освіти і науки стосовно закриття ЗОШ № 36 в м. Донецьку правомірними, про що ще йтиметься докладніше з огляду на значущість питання і викликаний резонанс у суспільстві.

Власне, публікація про закриття ЗОШ № 36 в Ленінському районі м. Донецька - одна з тих, в яких висвітлюються проблеми і труднощі впровадження державної мовної політики в одному з регіонів України - на Донеччині [1, 2]. Авторка даної великої і розлогої статті обурено змальовує ситуацію із закриттям української школи, прямо звинувачуючи районну і міську (місцеву) владу в антидержавницьких діях, фактичному саботуванні здійснення державної мовної політики. Школу планували закрити ще 1997 року, згодом 2001 року, та не закривали. А ситуація склалася така, що в цій школі (міській, розташованій ледь не в центрі мільйонного міста), не набиралося й сотні учнів, навчання ж одного учня коштувало 1828 грн. на рік, а в середньому по району - 915 грн. [1, 2]. Змальовано процес закриття школи і події навколо цього. Звісно, шкода, що закрито школу, тим більше з українською мовою навчання в окремих її класах. Та як немає кого навчати, бракує учнів, там і учителі непотрібні - то є загальний закон, і не лише ринкової, а будь якої економіки. Інші питання державної мовної політики в регіональній галузі освіти стосуються підручників і темпів українізації шкіл середньої освіти краю: ці темпи занадто повільні . Реакцією на спробу пришвидшення українізації середньої освіти краю є публікація відомої російськомовної газети регіону «Донецький кряж плюс» під заголовком «Все сразу и сейчас». В ній стверджується: « … исторически Донбасс - регион русскоязычный, … на всех опросах и референдумах народ выступает за двуязычие, а отнюдь не за закрытие русских школ» [63, 2]. Все начебто вірно, окрім того, що в сучасних умовах лише 22 % учнів навчаються українською мовою [63, 3], а понад 70 % населення області - етнічні українці. Тобто нині є значний перекіс на користь російської мови навчання, котрий потрібно усунути. У справі усунення перекосів і диспропорцій в мові шкільної загальної середньої освіти вкрай важливе кадрове забезпечення - учителі. Питання неодноразово висвітлювалося в пресі України [1, 22] та Донецької області [16, 19, 35]. Т.Давидова, в 1991 році - інспектор обласного управління народної освіти зазначила факт підготовки державною - українською мовою майбутніх учителів молодших класів в Артемівському педучилищі (з 9 груп українською навчаються 5), Червоноармійському (6 із 7 груп), Шахтарському (із 7 1 група). В Макіївському педучилищі окремі предмети на першому курсі вивчаються українською мовою. Стосовно учителів української мови вказано на збільшення набору студентів в Донецький державний (нині - національний) університет, запровадження другої спеціальності - українська мова та література для студентів факультету початкових класів Словянського педінституту (нині - держпедуніверситету), угоду з Дрогобицьким педінститутом (нині також університетом) про підготовку вчителів даної спеціальності [19, 3]. Дещо інакше висловилися з даної проблеми просвітяни. Вони, передовсім, 1992 року врахували і факт підготовки фахівців з української мови у Горлівському педінституті іноземних мов. Стосовно ж ситуації з українською мовою навчання у педучилищах області висловлено наступне: в Донецькому педучилищі цієї мови не почуєш в жодній аудиторії, у Макіївському - 2 предмети вивчаються українською, спеціальних груп немає; Шахтарському - 1 група, в Артемівському у 3, в Красно армійському - в 6 навчання ведеться державною мовою [19, 3]. Тобто з усього цього напрошується висновок про незадовільний стан справ у мовній політиці на 1992 рік. Проте від такого рішучого висновку можна було б і утриматись: з інформації видно зрушення в бік українізації і підготовки учительських кадрів державною мовою у порівнянні з серединою 80-х років того ж ХХ століття. Інформація ж про підготовку кадрів у Словянському держпедінституті середини 90-х років ХХ століття засвідчила факт початку професійної підготовки учителів української мови в цьому навчальному закладі [19, 3].

Таким чином, аналіз змісту публікацій періодичної преси Донеччини стосовно відродження національної школи з українською мовою навчання і виховання дозволяє зробити наступні висновки.

За 1989-2009 роки на Донеччині проведена кропітка, ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв, традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання і виховання.

Кадровим забезпеченням виконання в краї державної мовної політики опікуються вищі заклади освіти педагогічного спрямування І - ІV рівнів акредитації. Даний процес відстежено лише на самому початку роботи - 1991-1992 роки, проте надалі зростаюча кількість україномовних шкіл, забезпечених фахово-кваліфікованими кадрами учителів молодших класів і предметників свідчать про розвиток української освіти педагогів регіону.

Вади, недоліки, проблеми і перспективи впровадження української мови в російськомовному Донецькому краї неодноразово висвітлені на сторінках преси. Головний недолік тут, окрім певного кадрового голоду на початку справи - брак коштів задля гідного фінансування роботи шкіл і оплати праці учителя, друкування підручників тощо.

Переважну більшість матеріалів журналісти і фахівці-управлінці та працівники освіти області приділили висвітленню позитивного досвіду роботи шкіл та інших закладів освіти.

Питання кадрового забезпечення закладів освіти фахівцями, здатними на сучасному, високому науково-методичному рівні забезпечити викладання українською мовою всіх предметів 12-річної ЗОШ, професійних ліцеїв, училищ, інших закладів освіти Донецького краю потребує висвітлення фахівцями галузі у пресі.

Отже, стан, досвід, перспективи розвитку українських шкіл Донеччини, як і всієї Держави Україна має стати предметом пильної уваги вчених-педагогів та істориків нашої Вітчизни.

2.2 РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ

Протягом багатьох десятилiть Україна, як субєкт колишнього Союзу РСР, була позбавлена можливостi здiйснювати власну полiтику щодо релiгiї та церкви. Пожвавлення релiгiйної дiяльностi рiзних конфесiй повязане з початком перебудовчих процесiв. Наприкінці 80-х років в Україні на фоні загального національно-демократичного піднесення розпочався так званий період церковного ренесансу, коли швидкими темпами відроджувалися старі і виникали нові конфесії, створювалися нові релігійні громади, зростав авторитет церкви. Фактично в усiх населених пунктах, у яких збереглися культовi примiщення, вiдновлювалася дiяльнiсть релiгiйних громад. Зявляються духовнi релiгiйнi видання, радiо- i телепередачi. Полiетнiчнiсть України сприяла й розвитку багатоконфесiйностi. Рiзнi культурнi обєднання нацiональних меншин обумовлюють появу на Українi нових конфесiй. У 1988 р. виходить iз пiдпiлля Українська греко-католицька церква, а в лютому 1988 р. заявила про себе Українська автокефальна православна церква. Якщо на 1 сiчня 1988 р. на Українi дiяло 5722 релiгiйнi органiзацiї, то на 1 сiчня 1990 р. їх уже було 8021 [36, 68.].

Здобувши незалежнiсть у 1991 роцi, Українська держава засудила полiтику тоталiтарної влади, стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. 23 квiтня 1991 р. був прийнятий Закон України «Про свободу совiстi i релiгiйної органiзацiї», який створив принципово нову базу для державно-церковних стосунків. Згідно нового Закону віруючі отримали право вільно сповідувати будь-яку релігію, здійснювати релігійні культи, відкрито виражати та поширювати свої релігійні переконання, обєднуватися в релігійні громади, братства, монастирі, створювати церкви за власною ієрархією та структурою. Релігійні організації отримали можливість змінити свій релігійний статус - їм надавалися усі права юридичної особи (при умові зареєстрованого статуту), а й від так право власності на будівлю, предмети культу, обєкти виробничого, соціального, доброчинного призначення тощо. Головні положення закону були підтверджені та закріпленні Конституцією України, стаття 35 якої гарантує, що жодна з релігій не може бути визнана державою як обовязкова, й підтверджує принцип відокремлення церкви й релігійних організацій від держави і школи від церкви. [3, 123-124].

Сучасна релiгiйна ситуацiя в Українi характеризується процесами суспiльної реабiлiтацiї релiгiї, посиленням ролi релiгiї та церкви в усiх сферах суспiльного буття, формуванням у громадськiй думцi позитивного ставлення до релiгiйного феномена як важливої складової релiгiйної культури. Останнє десятилiття - це перiод iнтенсивного розвитку релiгiйної мережi в Українi. За станом на 01.01.98 р. в Українi дiяли 20,4 тис. релiгiйних органiзацiй, у тому числi 19,8 тис. громад 72 конфесiй, течiй i напрямкiв. Порiвняно з 1991 р. кiлькiсть релiгiйних органiзацiй збiльшилася на 54,5 % . На початок 2000 р. кiлькiсть громад становила 22718. Змiни в релiгiйнiй мережi торкнулися не лише її кiлькiсних показникiв. Вiдбувається iнтенсивний процес формування управлiнських структур церкви: в Українi дiють 192 духовнi центри й управлiння. Пiдготовка кадрiв священнослужителiв здiйснюється у 121 навчальному закладi (у 1991 р. їх було 14, у 1998 - 86) [2, 15]. Якщо в 1991 роцi було зареєстровано 42 релiгiйнi обєднання (з них 33- християнського напрямку, по одному - iудейського, мусульманського та неоязичного напрямку), то вже у 2000 роцi їх було понад 90 (з них 49 - християнського напрямку, 6 iудейських, 4 мусульманськi, 2 неоязичницькi, 6 орiєнталiстських i 6 автокефальних обєднань) [2, 15].

На території області забезпечує проведення державної політики щодо релігії та церкви, вирішення питань повязаних з формуванням державно-церковних відносин, реалізацію права кожної особи на свободу світогляду, додержання принципів відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи - від церкви Відділ у справах релігій, що є структурним підрозділом Донецької облдержадміністрації. Основними завданнями відділу є: здійснення заходів для забезпечення гарантованого громадянам права на свободу світогляду, надання їм вільнодоступних місць богослужінь або релігійних зібрань; запобігання будь-яким проявам релігійної винятковості та нетерпимості до невіруючих або віруючих інших віросповідань, зневажливого ставлення до почуттів громадян, розпалюванню ворожнечі та ненависті на релігійному ґрунті; сприяння зміцненню взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань, вирішення спірних міжцерковних питань виключно на засадах законодавства.

Прийняття закону про свободу совісті та релігійних організацій, створення місцевих відділов у справах релігії сприяло подальшої активізації релігійного життя в Україні, і в першу чергу збільшення кількості релігійних організацій.

Якщо у 1988 році в Україні діяло 5689 релігійних організацій [64, 11], то на 1 січня 1998 року її кількість досягла 21507 (з яких 20682 зареєстровано згідно чинного законодавства і мають статус юридичної особи), з них 2065 були зареєстровані на Донеччині [65, 27]. Поряд з відродженими історичними церквами (православям, греко-католицизмом, католицизмом, протестантизмом, іудаїзмом та ісламом) на Донбасі, як і по всій Україні, зявилися нові релігійні течії і рухи, що відразу поставило перед суспільством проблему визначення щодо новітніх явищ. Це тим більше важливо, якщо згадати, що головним завданням насьогодні є піднесення рівня духовності народу [2, 125].

За даними Донецького обласного відділу у справах релігій станом на 1 січня 1999 року на території області було зареєстровано 113 релігійних громад (ще у 1990 не було жодної) [65, 27].

На території Донецької області станом на 1 січня 2006 року з правом юридичної особи діє 1367 релігійних організацій, а саме: 1308 релігійних громад, 18 релігійних центрів і управлінь, 9 монастирів, 1 лавра, 20 місій, 1 братство, 10 вищих духовних навчальних закладів. У 2005 році зростання релігійної мережі відбулося на 43 юридичні особи. Це є на рівні 2004 року, але значно менше в порівнянні з попередніми роками (у 1991 році діяло 216 релігійних громад, у 1992 р. зареєстровано 49 громад, у 1993 р. - 40, у 1994 р. - 59, у 1995 р. - 59, у 1996 р. - 86, у 1997 р. - 96, у 1998 р. - 85, у 1999 р. - 120, у 2000 р. - 160, у 2001 р. - 115, у 2002 р. - 79, у 2003 р. - 61). При цьому ускладнення релігійної мережі на Донеччині продовжує зростати, релігійна карта області дуже строката - 49 конфесійних напрямків: 95,7% всіх релігійних організацій області складають християнські конфесії. В області також діють 22 мусульманських, 18 іудейських, 10 буддійських релігійних організацій, 6 релігійних громад міжнародного товариства свідомості Крішни, 4 релігійні громади Всесвітньої чистої релігії, 2 релігійні громади «Наука Розуму» та по одній релігійній громаді РУНВіри, Церкви Нового Єрусалиму, індуїстського тантризму та Церкви Останнього Заповіту (Віссаріонівці). Свою діяльність на Донеччині продовжують послідовники бахаїзму, Церкви Обєднання (муністи), Саї-Баби, Трансцедентальної Медитації (ТМ), Фалунь-Гунь тощо, які поки що не вирішили питання набуття прав юридичної особи [38, 115].

На території Донецької області станом на 1 грудня 2008 року з правом юридичної особи діє 1556 релігійні організації, а саме: 1490 релігійних громад, 20 релігійних центрів і управлінь, 10 монастирів, 1 Лавра, 23 місії, 1 братство, 11 вищих духовних навчальних закладів [38, 115].

Станом на 1 липня 2005 року на теренах Луганщини діє 694 релігійні організації які належать до 42 конфесій, течій і напрямків. Серед них 673 громади, 8 обласних обєднань та управлінь, 4 монастирі, 5 місій, 4 духовних навчальних заклади [38, 115].

Мережа Української Православної Церкви нараховує 337 громад, єпархіальне управління, 3 монастирі, церковне-співоче училище, 45 недільних шкіл, 9 періодичних видань. Вірними громад УПЦ в області опікується 435 священнослужителів [38, 116].

Релігійні організації Української Православної Церкви - Київського Патріархату представлені 19 парафіями, єпархіальним управлінням, Східноукраїнським духовним училищем та Свято-Хрестовоздвиженським чоловічим монастирем. 2 та 1 громаду в регіоні мають, відповідно, Українська Греко-Католицька та Римсько-Католицька церкви.Прихильники протестантизму в області обєднані у 167 громад 12 напрямків. В області зареєстровані статути релігійних громад Церкви Повного Євангелія - 26 одиниць, Української Християнської Євангельської Церкви 22 одиниці, окремих релігійних громад харизматичної напрямку 13, Свідків Єгови 30 одиниць [38, 117].

Релігійні громади, що діють у середовищі національних меншин в області представлені: іудейськими релігійними організаціями - 12 громад, іудео-християн - 1 громада, спільнотами незалежного духовного центру мусульман України - 8 громад, незалежною релігійною громадою мусульман - 1, німецька євангелічно-лютеранська церква - 1. Громади віруючих всіх наявних в регіоні конфесій, течій та напрямків, проводять богослужіння у 464 культових та 205 орендованих приміщеннях. Показник забезпеченості релігійних громад культовими будівлями в цілому складає 97,8%. Найкраще забезпечені культовими будівлями парафії Української православної церкви та громади євангельських християн - баптистів [38, 117].

В регіоні активно здійснюється будівництво нових культових споруд. Так, впродовж 1992 -2004 років, було зведено 47 культових будівель, з них 39 в містах, 8 в селах Луганщини. Ведуться роботи з будівництва п ятнадцяти ти культових споруд: 12 в містах, 3 в селах області. За сприянням органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в області практично завершено передачу культових будівель у власність або користування релігійним громадам [38, 118].

Особливість же Донбасу навіть не в тому, що переважає Українська Православна Церква Московського Патріархату (35%) проти Української Православнаої Церкви Київського Патріархату (4-5%) а, по-перше, в активності протестанських напрямків (вони охоплюють до 55-57% організацій, тоді як в Україні до 30-32 %), по-друге, у невідповідному з етнічним складом населення зростанні авторитету і активності мусульманських та іудейських громад, по-третє, у тому, що за опитуваннями священнослужителі впливають на політичний вибір всього 2-3% прихожан. Все це свідчить про відсутність чіткого і стабільного релігійного обличчя у реґіону, невеликий вплив церкви на світське життя, що цілком вкладається у ментальний портрет донеччан [5, 104].

У Донецькій області офіційно зареєстровано 9 монастирів (6 - УПЦ, 2 УГКЦ, 1 - УПЦ-КП, 1 - буддійський) та 1 лавра (УПЦ). Святогірська Свято-Успенська Лавра живе повнокровним життям і продовжує освоювати приміщення, які при сприянні облдержадміністрації були повернуті у 2003-2004 роках. Ведеться робота по відродженню споруд, які були зруйновані під час Великої Вітчизняної війни. На горі збудований новий деревяний скит та встановлено великий поклінний Хрест. Ця давня обитель є однією з головних святинь православної України, яка веде широку духовно-просвітницьку, соціальну та благодійну діяльність, а також є центром духовного життя Донбасу та сходу України. Діяльність монастирів УПЦ впливає на загальну релігійну ситуацію області. У них відбувається повноцінне життя, це є прикладом відродження православя на Донеччині [5, 105].

Відкриття першого на Донеччині жіночого монастиря під Макіївкою відбулося 30 квітня 1997 року, коли Свята Православна Церква шанує Касперовський образ Пресвятої Богородиці. Свято-Касперовський жіночий монастир виник на місці старої психіатричної лікарні. На одній зі стен обителі зберіглося зображення Пресвятої Богородиці, на території монастиря знаходиться храм, збудований ще у кінці XIX століття - церква на честь ікони Божої Матері «Одигітрія». Намісниця Свято-Касперовської обителі схимомонахиня Марія. Зараз в монастирі 60 послушниць. В основному це молоді дівчата від 14 до 20 років. Вже освоєно передані приміщення, відкрився домовий храм Касперовської Божої Матері, завершено перебудову корпусів, де знаходяться ще два храми - на честь Іоанна Богослова та Іоанна Предтечі, а за зовнішньої огорожею - храм Смоленської ікони Божої Матері Одигитрії. Цьому храму вже 110 років, але зараз він оновлений і є копією знаменитого константинопільського храму. При монастирі діє школа з підготовки регентів [5, 106].

У селі Сергіївка Словянського району діє жіночій монастир на честь Сергія Радонезького (Горлівська єпархія УПЦ), був перетворений з приходського храму 2002 року. В обителі є два храми - Преподобного Сергія Радонезького та Мученика Віктора, а також келійний корпус та трапезна. За три роки існування монастиря в обителі проживають 30 насельниць. В 2004 році рішенням Священного Синоду УПЦ старша сестра Свято-Сергіївського монастиря монахиня Феодосія (Мельникова) Високопреосвященнєйшим митрополитом Іларіоном була возведена в сан ігумені. Монастир у стадії становлення та розвитку [5, 106-107].

У селі Микільське продовжують свою діяльність Свято-Василівський та Свято-Миколаївський монастирі. Тут є Будинок милосердя, де мешкають понад 100 осіб похилого віку. З вересня 2005 року при Свято-Василівському монастирі розпочала свою діяльність духовна школа для юнаків, які бажають присвятити себе монастирському життю. У м. Донецьку діє жіночій монастир на честь Іверської ікони Божої Матері [5, 107].

Зареєстрований у 2001 році Успенський Святогірський чоловічий монастир (м.Словянськ) Донецько-Луганської єпархії УПЦ-КП не діє. Крім того, зареєстровані УПЦ-КП у 2001 році дві релігійні парафії як монастирі - Святителя Ігнатія Маріупольського, с. Камянка Тельманівського району та Святої Троїці грецького православного жіночого монастиря с. Андріївка Тельманівського району - свою діяльність досі не розпочали [5, 108].

З двох монастирів УГКЦ у 2005 р. роботу розпочав монастир у с. Званівка Артемівського району (настоятель ієромонах о.Софрон (Попадюк)). Монастир УГКЦ міста Донецька не діє, але в м.Донецьку продовжують свою діяльність 4 чорниці сестри-служебниці з Бразилії, які проводять досить активну катехизацію [5, 108].

На Донеччині діють 20 релігійних місій (у 2004 р. - 19). Всі вони протестантських конфесій (ЄХБ, ХВЄ, церкви Повного Євангелія, Церква Христова, Божої Церкви ХВЄ та Асоціації незалежних церков ЄХБ). Дуже активно євангелізаційною та доброчинною діяльністю займаються місії: «Ковчег» (ЄХБ м.Макіївка), «Дорога до серця» (ЄХБ м.Харцизьк), «Ковчег» (ХВЄ м.Словянськ), «Можливість» (ХВЄ м.Маріуполь), «Розділи з голодним хліб твій» (Церква Повного Євангелія м.Макіївка), «Місто-Сховище» (ХВЄ м.Донецьк), місія «Синій Хрест» (ЄХБ м.Макіївка) та християнська доброчинна місія «Євангелія для України» при духовному центрі співробітництва незалежних релігійних громад Церкви Христової «Благовіст». Останні 3-4 роки не діють такі місії: «Ріки води живої» (Церква Повного Євангелія, м.Краматорськ), «Медична асоціація» (ЄХБ м.Донецьк), про що вже неодноразово повідомлялось. Діяльність місій не дуже впливає на загальну ситуацію на Донеччині і є лише допоміжною для релігійних центрів, управлінь та громад [4, 242].

Єдине в області Спасо-Преображенське православне братство УПЦ-КП, керівником якого продовжує перебувати архієпископ Донецький і Маріупольський Юрій з моменту реєстрації (1995 р.), так і не розпочало свою практичну діяльність, але досить активно продовжує роботу по відсудженню приміщення колишньої школи. На цей час справа розглядається у господарському суді.

У 1996 р. на територiї Донецької областi дiяли 3 релiгiйнi навчальнi заклади, у 1997 р. - чотири. Це три Бiблiйнi iнститути, якi належать до рiзних напрямкiв у русi Церков повного євангелiя (iнститут у м. Донецьку належить до духовного центру незалежних Церков повного євангелiя України; iнститут у м. Марiуполi - до духовно-просвiтницького центру «Свiтло Свiту»; iнститут у м. Краматорську - до мiжнародного центру «Рiки води живої»), та один християнський унiверситет (м. Макiївка), який засновано спiльними зусиллями обєднання ЄХБ та духовним центром незалежних церков ЄХБ. Усi вони зареєстрованi протягом 1993-1997 рокiв, хоча виникли майже водночас (1993-1994 роки). Кiлькiсть студентiв у них на 1996 рiк досягла 700 слухачiв. Усi навчальнi заклади мають свої примiщення, навчальнi програми, кадри викладачiв, гуртожитки. За станом на 1 квiтня 2000 р. у Донецькiй областi дiють 7 релiгiйних навчальних закладiв, а саме: Донецький християнський унiверситет (м. Макiївка), Бiблiйний iнститут «Слово життя» (м. Донецьк), Бiблiйний iнститут «Христос для України» (м. Краматорськ), Український iсламський унiверситет (м. Донецьк), Донецький регiональний богословський коледж ЄХБ (м. Макiївка), iудейська духовна семiнарiя - ЄШИВА, «Томхей Тмiмiм - Любавич» при регiональному духовному обєднаннi iудейських громад Донбасу в м. Донецьку. Серед цих навчальних закладiв найбiльш активно працюють Донецький християнський унiверситет i Бiблiйний iнститут «Слово життя» в Донецьку. Ідея створення Донецького християнського унiверситету виникла у 1991 р., мета - вiдродження богословської освiти. Ректором унiверситету є голова Євро-Азiатської асоцiацiї євангельських теологiчних шкiл Олексiй iванович Мельничук, який має науковий ступiнь магiстра богословя. Поряд з вищими навчальними закладами в Донецькiй областi iснує цiла мережа недiльних шкiл. Вони працюють при православних храмах, монастирях, протестантських релiгiйних органiзацiях. Починають активiзувати свою дiяльнiсть недiльнi школи нацiональних меншин. На територiї областi дiють 36 таких недiльних шкiл, з яких 20 - грецьких, 9 - нiмецьких, 5 - єврейських, вiрменська та польська [3, 125].

Таким чином, можна вiдмiтити, що в Донецькiй областi простежується збiльшення кiлькостi релiгiйних органiзацiй. Але багатонацiональна структура населення регiону наклала свiй вiдбиток на релiгiйну структуру. Православнi релiгiйнi органiзацiї становлять лише 43 % загальної картини сучасного релiгiйного становища краю. Маючи 7 релiгiйних навчальних закладiв по Українi взагалi, УПЦ в Донецькiй областi не має жодного навчального закладу.

З початком демократичних процесiв на Українi простежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiсть релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнi до релiгiї держави, яка через законодавчi акти ста ла на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiх сферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї. Україна переживає зараз складнi часи свого не тiльки державного, але й духовного становлення. Якоюсь мiрою це зумовлене й розколом православної церкви, процесом перерозподiлу зон впливу мiж релiгiйними органiзацiями, якi виникли пiд тиском iсторичного зламу. Православна церква, яка протягом столiть була консолiдуючим чинником українського суспiльства, зараз розєднує його. Прояви нетерпимостi на релiгiйному грунтi негативно позначаються на загальному суспiльно-полiтичному клiматi країни, ускладнюють i без того непросту ситуацiю в усiх сферах суспiльства. Внаслiдок цього великий духовно-моральний потенцiал церков, який мiг бути корисним для народу, залишається незатребуваним. Вихiд з цiєї ситуацiї треба шукати через взаємопорозумiння на основi взаємоповаги й толерантностi. Памятаймо, що конфлiкт i церква поняття не сумiснi [67, 129].

Неорелігійні течії та рухи є дуже неоднорідними за своїм походженням, формами релігійної організації та діяльності. Типологічно їх обєднують у декілька груп. Найчисельнішою та найпоширенішою з них є неохристиянська або неопротестанська. До них відносять: Церков Християн Повного Євангелія (яких в Донецькій облатсі налічується 53 громади), харизматична церков (одна), Церква Божа (вісім), Церква Христова (тридцять дві), Новоапостольська церква (чотири), Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів (одна), Церква Божої Матері Преображення (одна), Церква Нового Єрусаліму (одна),Церква Назарянину (одна). Всі ці релігійні течії виникли в рамках традиційного християнства з метою його осучаснення, у першу чергу як відгалуження протестантських церков. Вчення цих новоутворень, базується на Біблії як на віросповідному джерелі та особі Ісуса Христа як на центральній фігурі релігійної доктрини. Характерним для неорелігійних угруповань є критика ортодоксального християнства за відхід від первісних традицій, досконале знання Біблії ті вільна її інтерпретації, піднесення книг своїх пророків та вчителів до рангу віросповідних джерел, своє власне розуміння Трійці, природи Ісуса Христа, сутності Святого Духу, пекла, раю, тощо [3, 126].

До другої групи належать релігійні організації орієнталістського спрямування (до них відносять і традиційні напрямки, які діють на Сході, але не є традиційними в Україні). Вони репрезентовані в Донецькій області неоіндуїзмом і течіями буддійського толку. В усіх неоіндуїських течіях популярні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій як пошуків своїх шляхів до Бога. Найбільш впливовими репрезентами неоіндуїського руху в Донеччині є прихильники Міжнародного Товариства Свідомості Кришни (МТСК), які представлені двома зареєстрованими громадами, які виникли у 1991 та у 1997 роках. Крім того в області діє одна зареєстрована громада індуського тантризму«Панчама Веда» у місті Маріуполі. Ця громада орієнтується на напрямок Шакта-Шайва школи Капаліка (яка має свій центр у Санкт-Петербурзі - так зване «Тантричне товариство Панчама Веда»). На підставі релігійної експертизи, підготованої Державним комітетом у справах релігій 20 березня1997 року, культова практика тантристів не є безпечною і тому потребує постійної уваги з боку спеціалістів [3, c. 127].

Окрему групу складають синтетичні (універсалістські) релігії, що, спираючись на традиції християнства, індуїзму, ведизму, буддизму та ісламу, не просто еклектично поєднують їх, а й створюють власні вчення, які претендують на статус над релігій. В них надзвичайно розвинутий культ лідера, авторитет власних віросповідних джерел, ідея богообраності їх послідовників. До цієї групи відносяться Всесвітня віра бахаї (представлена на Донеччині однією незареєстрованою громадою), Церква обєднання (муністи) (одна незареєстрована громада), Церква Останнього Заповіту, Велике Біле Братерство. Крім вищезгаданих релігійних течій, в області діють представники сцієнтистських рухів, дивовижного поєднання наукового раціо з іраціональним В першу чергу, це Наука Розуму (дві зареєстровані громади) та представники Сайентологічної церкви Р. Хаббарда - прикладної релігійної філософіі, яка займається «вивченням знання». Як правило, переважна більшість прихильників Сайентологічної церкви вже є членами тих чи інших новітніх рухів Але прибіжчикам сайентологгї не вдалося сформувати власну організацію. В Маріуполі діє так зване «Хаббард-коледж», який зорієнтовано виключно на підготовку бізнесменів нового покоління, іх адаптацію до кризових ситуацій в економіці [3, 129].

Таким чином, в період після прийняття Закону «Про свободу совісті» в Донецькій області дуже швидкими темпами поширювалися новітні релігійні рухи та течії, і на сьогодні тут репрезентовані організації майже всіх існуючих в Україні напрямків.

Неорелігійні організації здійснюють різноманітну діяльність і вирішують внутрішньоцерковні справи, повязані з виконанням певних релігійних ритуалів згідно з їх віросповіданням, проводять євангелізаційну роботу: шляхом проповідництва, просвітництва, поширення релігійної літератури, а також здійснюють доброчинні заходи.

Важливо памятати, що всі нерелігійні течії не є наслідком розвитку релігії в Україні, не спираються на вітчизняну традицію, вони були експортовані в Україну, бо є наслідком діяльності місіонерів різних країн. Саме в цій відірваності від традицій вбачають негативність широкого розповсюдження нерелігійних течій.

У Донецькій області офіційно зареєстровано 9 монастирів (6 - УПЦ, 2 - УГКЦ, 1- УПЦ-КП, 1 - буддійський) та 1 лавра (УПЦ). Святогірська Свято-Успенська Лавра живе повнокровним життям і продовжує освоювати приміщення, які при сприянні облдержадміністрації були повернуті у 2003-2004 роках. Ведеться робота по відродженню споруд, які були зруйновані під час Великої Вітчизняної війни. Ця давня обитель є однією з головних святинь православної України, яка веде широку духовно-просвітницьку, соціальну та благодійну діяльність, а також є центром духовного життя Донбасу та сходу України [2, 17].

З 1997 року у місті Макіївці діє жіночий монастир на честь чудотворного образа Касперовської ікони Божої Матері. Зараз в монастирі 60 послушниць. В основному це молоді дівчата від 14 до 20 років. Вже освоєно передані приміщення, завершено перебудову корпусів, де знаходяться ще два храми, а за зовнішньої огорожею - храм Смоленської ікони Божої Матері Одигитрії. Цьому храму вже 110 років, але зараз він оновлений і є копією знаменитого константинопільського храму. При монастирі діє школа з підготовки регентів [2, 17].

У селі Сергіївка Словянського району діє жіночій монастир на честь Сергія Радонезького (Горлівська єпархія УПЦ). В обителі є два храми - Преподобного Сергія Радонезького та Мученика Віктора, а також келійний корпус та трапезна. За три роки існування монастиря в обителі проживають 30 насельниць. Монастир у стадії становлення та розвитку [2, 17].

Діяльність монастирів УПЦ впливає на загальну релігійну ситуацію області. У них відбувається повноцінне життя, це є прикладом відродження православя на Донеччині.

З двох монастирів УГКЦ у 2005 р. роботу розпочав монастир у с. Званівка Артемівського району. Монастир УГКЦ міста Донецька не діє, але в Донецьку продовжують свою діяльність 4 чорниці - сестри-служебниці з Бразилії, які проводять досить активну катехизацію [2, 18].

Якщо у 1998 році на Донеччини фактично діяло лише 2 вищі духовні навчальні заклади (Донецький християнський університет та Біблійний інститут «Слово життя»), у 1999-2001 роках - 7, то у 2003-2005 роках активно працювало вже 8. На території Донеччини зареєстровано з правами юридичної особи 10 вищих духовних навчальних закладів таких конфесій: ЄХБ - 2 (Донецький християнський університет, теологічна семінарія); Церква Повного Євангелія - 3 (Біблійні інститути); Церкви Христової - 2 (Біблійні інститути); мусульмани - 1 (Український ісламський університет), іудеї - 1 (Єшива); Товариства свідомості Крішни - 1 (Ведична академія культури свідомості Крішни) [67, 132].

У 2005 р. будуються 24 храми УПЦ. На Донеччині відроджено лиття дзвонів. Підприємство ТОВ “Корнер-М” міста Донецька виробляє дзвонниці і дзвони з іконами, які звучать не тільки у Донецькій області, а й в Одеській, Харківській областях та Віфліємі. Студія СП “Дизайн” міста Донецька займається реставрацією храмів, ікон та позолотою куполів. У 2005 році на Донецькому металургійному заводі продовжується лиття дзвонів, один з яких 7-тоний, є головним дзвоном у Києво-Печерській Лаврі.

Таким чином, сучасна релігійна ситуація на Донеччині має певні загальноукраїнські риси, а саме: продовжується процес суспільної реабілітації релігій; посилюється роль релігій та церкви в усіх сферах суспільного буття; формується у громадській думці позитивне ставлення до релігійного феномена як важливої складової духовної культури. Дві основні гілки православя на Донеччині - УПЦ МП та УПЦ КП - виконують певні функції у суспільстві та відіграють відповідну роль. Після 70-річного панування державного атеїзму, розповсюдження православних цінностей у суспільстві має величезне суспільне значення, сприяє духовному, моральному та культурному оздоровленню суспільства.

З початком демократичних процесiв на Українi простежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiсть релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнi до релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiх сферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї. Україна переживає зараз складнi часи свого не тiльки державного, але й духовного становлення. Якоюсь мiрою це зумовлене й розколом православної церкви, процесом перерозподiлу зон впливу мiж релiгiйними органiзацiями, якi виникли пiд тиском iсторичного зламу. Православна церква, яка протягом столiть була консолiдуючим фактором українського суспiльства, зараз розєднує його. Прояви нетерпимостi на релiгiйному грунтi негативно позначаються на загальному суспiльно-полiтичному клiматi країни, ускладнюють i без того непросту ситуацiю в усiх сферах суспiльства. Внаслiдок цього великий духовно-моральний потенцiал церков, який мiг бути корисним для народу, залишається незатребуваним. Вихiд iз цiєї ситуацiї треба шукати через взаємопорозумiння на основi взаємоповаги й толерантностi. i памятати, що конфлiкт i церква - поняття не сумiснi.

Таким чином, проаналізувавши національно-культурне життя українців Донбасу можна зробити наступні висновки:

За 1989 --2009 роки на Донеччині проведена кропітка, ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв, традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання і виховання.

Кадровим забезпеченням виконання в краї державної мовної політики опікуються вищі заклади освіти педагогічного спрямування І - ІV рівнів акредитації. Даний процес відстежень лише на самому початку роботи - 1991-1992 рр., проте надалі зростаюча кількість україномовних шкіл забезпечених фахово-кваліфікованими кадрами учителів молодших класів і предметників свідчать про розвиток української освіти педагогів регіону.

Вади, недоліки, проблеми і перспективи впровадження української мови в російськомовному Донецькому краї неодноразово висвітлені на сторінках преси. Головний недолік тут, окрім певного кадрового голоду на початку справи - брак коштів задля гідного фінансування роботи шкіл і оплати праці учителя, друкування підручників тощо.

Переважну більшість матеріалів журналісти і фахівці-управлінці та працівники освіти області приділили висвітленню позитивного досвіду роботи шкіл та інших закладів освіти.

Питання кадрового забезпечення закладів освіти фахівцями, здатними на сучасному, високому науково-методичному рівні забезпечити викладання українською мовою всіх предметів 12-річної ЗОШ, професійних ліцеїв, училищ, інших закладів освіти Донецького краю потребує висвітлення фахівцями галузі у пресі.

Стан, досвід, перспективи розвитку українських шкіл Донеччини, як і всієї Держави Україна має стати предметом пильної уваги вчених-педагогів та істориків нашої Вітчизни.

Сучасна релігійна ситуація на Донеччині має певні загальноукраїнські риси, а саме: продовжується процес суспільної реабілітації релігій; посилюється роль релігій та церкви в усіх сферах суспільного буття; формується у громадській думці позитивне ставлення до релігійного феномена як важливої складової духовної культури. Дві основні гілки православя на Донеччині - УПЦ МП та УПЦ КП - виконують певні функції у суспільстві та відіграють відповідну роль. Після 70-річного панування державного атеїзму, розповсюдження православних цінностей у суспільстві має величезне суспільне значення, сприяє духовному, моральному та культурному оздоровленню суспільства.

З початком демократичних процесiв на Українi простежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiсть релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнi до релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiх сферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї. Україна переживає зараз складнi часи свого не тiльки державного, але й духовного становлення. Якоюсь мiрою це зумовлене й розколом православної церкви, процесом перерозподiлу зон впливу мiж релiгiйними органiзацiями, якi виникли пiд тиском iсторичного зламу. Православна церква, яка протягом столiть була консолiдуючим фактором українського суспiльства, зараз розєднує його. Прояви нетерпимостi на релiгiйному грунтi негативно позначаються на загальному суспiльно-полiтичному клiматi країни, ускладнюють i без того непросту ситуацiю в усiх сферах суспiльства. Внаслiдок цього великий духовно-моральний потенцiал церков, який мiг бути корисним для народу, залишається незатребуваним. Вихiд iз цiєї ситуацiї треба шукати через взаємопорозумiння на основi взаємоповаги й толерантностi. Памятаймо, що конфлiкт i церква - поняття не сумiснi.

ВИСНОВКИ

90-ті роки ХХ століття ввійшли в історію як роки, позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній, так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, постала незалежна Україна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історії будь-якої країни, оскільки цей процес часто супроводжується загостренням багатьох проблем, серед яких не останнє місце посідають національні. В Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, процес національного відродження розпочався з кінця 80-х-початку 90-х. Наслідком політичних та соціально-економічних змін даного періоду стало здобуття Україною незалежності, що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу. Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану на відродження культури титульного етносу.

Створення національних держав супроводжувалося процесом національної самоідентифікації, етнічним ренесансом, підвищенням інтересу до етнічної історії та культури. Як відомо, розбудова цивілізованої держави можлива лише у суспільстві, що має високу культуру. А високий рівень культури досягається у тому числі і за рахунок збереження системи національних традицій. Під національними ми розуміємо традиції українців як титульного етносу.

Проаналізувавши історіографію та джерелознавство проблеми, можна сказати, що дослідниками вивчалися різні аспекти проблеми. У дипломній роботі були задіяні дослідження науковців та журналістів, адже періодичні видання були лише з перших, які звернули увагу на таку істотну проблему як відродження української школи та педагогіки. Статистичні щорічники, закони України складають основу досліджені про становлення громадсько-політичного руху на Донбасі та релігійні організації. Тобто, використані джерела освітлюють ті чи інші боки досліджуваної теми та їхнє комплексне використання дозволили розкрити обрану тему в повному обсязі.

Охарактеризувавши процес відродження українців в умовах становлення української державності на основі діяльності громадсько-політичних організацій українців Донбасу, можна зробити висновки, що розбудова національної держави, гласність сприяли активному становленню громадянських організацій, спрямованих на вирішення національних проблем. Протягом 90-х років йде активне становлення політичних партій разного спектру. На початок 2009 р. на Донеччині діє 75 партій зі 125 зареєстрованих в Україні. Вони представляють практично всіх основних учасників політичних процесів. В партійних рядах на Донеччині сьогодні 0,5 млн членів при 5 млн мешканців області, тобто кожний десятий. Якщо порівняти з оцінками по Україні в цілому, то на 1 тис. мешканців Донецької області припадає втричі більше партійців, ніж в середньому по країні.

Проаналізувавши роль освіти у національно-культурному процесі, можна зауважити, що завдяки прийняттю 1989 року Закону «Про мови», проголошенню незалежності України постала нагальна потреба реформування освіти, одним з найважливіших напрямків якого є заснування національних україномовних шкіл у регіоні, який є доволі зросійщеним. За 1989-2009 роки на Донеччині проведена кропітка, ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв, традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання і виховання.

Дослідивши релігійну ситуацію на Донбасі, слід зауважити, що протягом багатьох десятилiть Україна була позбавлена можливостi здiйснювати власну полiтику щодо релiгiї та церкви. З початком демократичних процесiв на Українi простежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiсть релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнi до релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiх сферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Александрова Г. Территория войны с будущим. В Донецке украинские школы объявляют … неперспективными // День. - 2003. - 2 октября. - С. 1-2.

2. Бєлікова Н.В. Етноконфесійний простір Донецької області: етапи формування // Этнические сообщества Украины: История, современность, будущее / Под ред. А.А. Дынгеса, С.Ю. Кузнецовой. - Донецк, 2006. - С. 15-42.

3. Бєлікова Н.В. Неорелігійні рухи та течії в Донецькій області (90-ті роки ХХ століття) // Этнические сообщества Ураины: История, современность, будущее / Под ред. А.А. Дынгеса, С.Ю. Кузнецовой. - Донецк, 2006. - С. 123-135.

4. Белоконь Т. Релігійна палітра Донеччини: історія та сучасність. Літопис Донбасу: краєзнавчий збірник. - № 12. - Донецьк: Донбасс, 2004. - С. 241-255.

5. Білецький В. С. Громадсько-політичні рухи на Донеччині: зародження, розвиток, трансформація / Нові сторінки історії Донбасу: Ст. кн.7/ Голов. ред. З.Г. Лихоболова. - Донецьк, 1999. - С. 90-107.

6. Білецький В. Народний Рух: роздуми про здійснене і майбутнє /Сільська Донеччина. - 1992. - 16 липня. - С. 4.

7. Бiлецький В., Оліфіренко В.‚ Тиха В., Любенко В., Олехнович Ф., Ребрик В., Гордасевич Г. Нариси з iсторiї Донецького обласного Товариства української мови iм. Т.Г. Шевченка - першої масової нацiонально-демократичної громадської органiзацiї Донеччини. - Донецк, 1997 р. - С. 28-34.

8. Білецький В. С. Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення. - Донецьк, Б.В., 2005. - 28 с.

9. Болбат Т.В. Левый и правый политический спектр Донецкой области на современном этапе. // Історичні та політологічні дослідження. - 2000р. - № 2(4). - С. 206-211.

10. Болбат Т. В. Общественные объединения Донбасса (1985-1996) / Нові сторінки історії Донбасу: Ст. кн.7/ Голов. ред. З. Г. Лихоболова.- Донецьк, 1999. - С 145-154.

11. Болбат Т., Лыков В., Халимова Е. Донецкая область: Политические партии, движения, общественные организации. - Донецк: РИП «Лебедь», 1994. - С. 47-98.

12. Болбат Т. Періодізація історії громадянських обєднань східної України (квітень 1985-червень 1996 рр.) // Донецький вісник наук. товариства ім. Т. Шевченка. Т.13 - Донецьк: Український культурологічний центр, 2006 р. - С. 107-123.

13. Болбат Т. Проблема национально-государственного устройства в программных документах общественных объединений Донбасса (конец 1980-х-1993 гг.) // Тези доп. на міжрегіональній наук.-практ. конф. «Регіони в незалежній Україні: пошук стратегії оптимального розвитку». - Харків, березень 1994 р. - Харків: ХДУ, 1994. - С. 91-119.

14. Вильданова М. Для гостей відкрита наша хата біла // Донбасс. - 1994. - 6 декабря. - С. 3.

15. Влад В. Без українського Донбасу не буде України // Східний часопис. - 1993 г. - 31 серпня. - С. 3.

16. Гладчук А. Язык мой: [об изуч. укр. яз. в шк. Донец. обл.] // Жизнь. - 1992. - 18 июня. - С. 4.

17. Громадські організації у Донецькій області за 2001-2005 рр.: Статистичний бюлетень № 4 Держкомстат України; головне управління статистики у Донецькій області. - Донецьк, Б.В., 2005. - 59 с.

18. Груба Л.И. За духовное возрождение: о развитии культуры, культурнопросветительских учреждений, художественной самодеятельности в Донецкой области в 90-е гг. ХХ столетия // Социальный щит: профсоюзы Донбасса: этапы пройденого. Путь в будуще / ред.-изд. совет: В.В. Хара, В.М. Пастушенко, Л.И. Груба и др. - Донецк, 2000. - С. 86-92.

19. Давыдова Т. На родном языке // Донбасс. - 1991 г. - 18 окт. - С. 3.

20. Доценко Ю. З днем відродження, українська школо! // Донеччина. - 1990. - 4 вересня. - С. 3.

21. Доценко Ю. Там, де колись козаки зимували, готується зустрічати свою першу зиму перша в районі українська школа // Донеччина. - 1996. - 22 жовтня. - С. 2.

22. Доценко Ю. Школа на «Соловках» // Донеччина. - 1997. - 11 вересня. - С. 3.

23. Ерескова Т.В. Анализ результатов выбора жителей Донецкого региона национальных ценностей и национальных интересов в процессе формирования единой украинской нации // Вестник ДОСАУ. - 2006. - № 2 (4). - С.59-64.

24. Ефименко Г.Г. и др. Высшая школа украинской ССР: Успехи, проблемы развития [В т.ч. в Донецкой обл.] / Г.Г. Ефименко, В.М. Красников, А.Н. Новоминский; Под общ. ред. Г.Г. Ефименко. - К.: Вища школа. Головное изд-во, 1978. - 327 с., ил.

25. Зайцева Е.А., Болбат Т.В. Национально-культурное возрождение Украины в 80-90 гг. ХХ века // Курс лекций по истории Украины. - Донецк, 1994. - С. 390-412.

26. Закон України «Про обєднання громадян» // Голос України. - 1992 р. - 18 липня.

27. Закон України «Про освіту» // Відомості Верховної Ради. - 1991 р. - №34. - С.451-460.

28. Закон України «Про свободу совiстi i релiгiйної органiзацiї» // Відомості Верховної Ради. - 1991 р. - №34. - С. 342-353.

29. Земцова А. Релігія та церква у Донбасі у 1989-2009 роках // Вісник студентського наукового товариства Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов. - Випуск 16: Матеріали VII Міжрегіональної конференції молодих учених та аспірантів «Дослідження молодих науковціву галузі гуманітарних наук» - Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2009. - С.53-58.

30. Зоц І. Українських шкіл у Донецьку побільшає на 7 // Донеччина. - 2003. - 2003. - 7 серпня. - С. 1.

31. Иваницкая И. Школа украинская - развитие всестороннее // Меркурий. - 2007 г. - № 3. - С. 76-77.

32. Иванченко Р. Открываются украинские школы // Донбасс. - 1996. - 23 августа - С. 6.

33. Іванченко Р. Роздуми з приводу одного десятиліття. 1 вересня 1990 року у Донецьку відкрилась українська школа // Жизнь. - 2000. - 1 ноября. - С. 1.

34. Історія України. Документи. Матеріали. Посібник. / Уклад., комент. В.Ю. Короля. - К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 448 с.

35. Клименко Т. Наша мова соловїна // Радянський патріот. - 1994. - 24 листопада. - С. 4.

36. Козловський I.А. Духовно-релiгiйне вiдродження українського суспiльства: реалiї i сьогодення // Схiд. - 2000. - № 3. - С. 68.

37. Козловський І.А. Про деякі аспекти духовного відродження українського суспільства: Також про діяльність релігійних громад Донецької області // Межэтнические культурные связи в Донбассе: История, этнография и культура / Сборник // ДонГУ и др; отв. ред. Г.Г. Ерхов. - Донецк, 2000 р. - С. 5-13.

38. Козловський І. Стан та тенденції розвитку релігійної ситуації державно-церковних відносин на Донеччині // Донецький вісник наук. товариства ім. Т. Шевченка. Т.13 - Донецьк: Український культурологічний центр, 2006 р. - С. 115-119.

39. Коломоец А.К. Образ Донбасса в сознании жителей Донецкой области // Нові сторінки історії Донбасу / Донецьк. нац. унив-т. - Кн.13/ 14. - 2007. - С. 372-384.

40. Конституція України. - К.: Українська правнича фундація, 1996. - С. 16.

41. Костенко Т.В. Релiгiйна карта Донецької областi: iсторiя i сучаснiсть // Схiд. - 1997. - № 5-9. - С. 43.

42. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. Етнографічний нарис. - Киів., Наукова думка. - 1996 р. - С. 267-294.

43. Кручинин О. Украинизация школ: необходимость или насилие? [на примере г. Краматорска] // Восточный проект. - 2007 г. - № 49. - С. 8.

44. Леонов О.Л. Зміни в політичній структурі регіону; політичні партії та профспілки в донецькій області після президентських виборів 1999 р. // Історичні та політологічні дослідження. - 2000 р. - № 2(4). - С. 201-206.

45. Лесина М. В Донецке - новые украинские школы и гимназии // Салон. - 2004 г. - № 25. - С. 3.

46. Машинская Т. Не бойтесь школ с украинским языком обучения! // Азовский машиностроитель. - 2005. - 26 февраля. - С. 3.

47. Мезіна Н.М. Особливості народних звичаїв українського населення Донбасу / Мезіна Н.М. // Наука. Релігія. Суспільство. - 2004. - № 4. - С.151-154.

48. Михайлова С. Єдина в районі // Світлиця. - 2000. - 29 вересня. - С. 3.

49. Михненко А.М. Успехи украинизации Донбасса // Донецкий кряж. - 1995 г. - 5-11 янв. - С. 3.

50. Научные труды по истории КПСС Респ. меж вед. науч. сб. Вып. 110: Деятельность компартии Украины по ком. воспитанию студентов в усл. развитого социализма - К.: Вища школа, 1981. - 46 с.

51. Никулин М. Украиноязычной школе - быть // Макеевский рабочий. - 1998. - 31 марта. - С. 2.

52. Олейниченко Л. Украинская школа выстояла. И теперь, станет гимназией // Приазовський рабочий. - 1995. - 20 июня. - С. 2.

53. Олійник М. А віз і нині там... Перспективи відродження української мови на Донеччині // Виробник України. - 2004. - № 7 (182). - 20 лютого. - С. 8.

54. Паламарчук В.А., Телпчук И.П. Воспитательная работа в вузе: метод. рек. - К.: Вища школа. Изд-во при Киев. ун-те, 1981. - 138 с.

55. Національні відношення на Україні: Запитання і відповіді / Під ред. М.О. Шульги. - К.: Вид-во «Україна», 1991. - 238 с.

56. Овчаренко Л. Урок - наче пісня // Сільська Донеччина. - 1991. - 26 січня. - С. 1-2.

57. Оліференко В.В. Методика викладання народознавства у школі: Посібник для вчителів шкіл Донбасу. Донецьк, 1994 р. - С. 7-23.

58. Пенькова О.Б. Провідні державні свята Східної України (1960-80 рр.) // Наука. Релігія. Суспільство. - 2004. -№ 4. - С.205-210.

59. Плевницька А. Першій українській школі - 15 років // Світлиця: Додат. до газ. «Донеччина». - 2005 г. - № 71. - С. 2.

60. Політична історія України: Навч. посіб. / За ред. В.І. Танцюри. - К.: Академія, 2001. - С. 409.

61. Політична історія України. ХХ століття: у 6 т./ Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. - К.: Генеза, 2002-2003. Т.6: Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) / О.М. Майборода, Ю.І. Шаповал, О.В. Герань та ін. - 2003. - С. 175.

62. Попова И. Все сразу и сей час // Донецький кряж плюс. - 2003. - 26 сентября - 2 октября. - С. 2-3.

63. Релігійні організації в Україні // Людина і світ. - 1997 - № 2. - С. 11.

64. Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 1999 // Людина і світ. - 1999 - № 1. - С. 27.

65. Роженко Л. Слово рідне, мова рідна. Будут ли они звучать на Донетчине? // Донбасс. - 1992. - 15 июля. - С. 2.

66. Рощина А.А. Мережа навчальних закладiв релiгiйних органiзацiй на Українi у 90-тi рр. ХХ ст. // Донецький вісник наук. товариства ім. Т. Шевченка. Т.13 - Донецьк: Український культурологічний центр, 2006 р. - С. 129-134.

67. Руссов В. Одна - на миллионный город // Донбасс. - 1992. - 23 декабря.

68. Рышков В. Кто тут за федерализм? С вещами на выход к прокурору! // Город. -1991, 4 - 10 ноября.- С. 5.

69. Сагань М. Донецкие школы меняют статус // Салон. - 2005 г. - № 10. - С. 3.

70. Саржан А.А. Интеллектуальные ресурсы региона / В 90-е годы (НИИ, вузы, науч. кадры)// Саржан А.А. Социально-экономические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.): Монография. - Донецк, 1998. - с. 207-211.

71. Саржан А.О. Новітня історія Донбасу (1945-1999 рр.): Навчальний посібник. - Донецк: Сталкер, 1999. - С. 200-265.

72. Соціально-економічна географія України: Навч. посібник / За ред. проф.. Шабля О.І. Вид. друге, перероб. і доп. - Львів: Світ, 2000. - С. 314-428.

73. Соколова А. Украинизация по закону // Акцент. -2003 г. - 30 сент. - С. 2.

74. Статистичний щорічник Донецької області за 2005 рік. За редакцією Зеленого О.А. Державний комітет статистики України. Головне управління статистики у Дон. обл., 2006. - С. 256.

75. Тиха В., Білецький В., Шутов І. Скоріше пень розквітне буйно // Культура і життя. -1989г. - 31 груд. - С. 2.

76. Тиха В. Здрастуй, українська школо! // Комсомолець Донбасса. - 1990. - 11 вересня. - С. 3.

77. Токарева В. Використання українознавства та етнопедагогики як основи національного виховання і навчання управлінських кадрів нової генерації [на метариалах вузів Донецька] // Донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка / Донецьке відділення наук. т-ва ім.. Шевченка. Т.: Філософія, психологія, політика, культура, педагогика. - 2005. - С. 189-206.

78. Україна в ХХ столітті (1900-200): Збірник документів і матеріалів / Упоряд.: А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. - К.: Вища шк., 2000. - С 214-256.

79. Філіпчук І. Щодо мовної політики // Виробник України. - 2004. - № 7 (182). - 20 лютого. - С. 3.

80. Фим Р., Темирова И. Минообразование готовит «языковой прорыв» // Донецкие новости. -2003 г. - № 51 - С. 6.

81. Хмельницька Т. Циганські класи в китайських школах... Коротенькі нотатки з одного засідання // Культура Донбасу. - 1992. - № 5 (травень). - С. 7.

82. Хранцева С. Друга українська // Донеччина. - 2000. - 18 травня. - С. 3.

83. Шептуха В. Майбутнє держави - її діти // Донеччина. - 1996 г. - 10 січ. - С. 4.

84. Щербань Л. Україно, любов моя. У СШ № 92 м. Донецька поглиблено вивчають українську мову // Донеччина. - 1995. - 29 листопада. - С. 2

ДОДАТОК 1