35
Самостійна робота №
Тема: Особисті права і обовязки подружжя.
Законний правовий режим подружжя
План
Основні поняття теми
Право на материнство
Право на батьківство
Право чоловіка (дружини) на повагу до своєї особистості
Право власності подружжя
Спільне майно подружжя
Розподільна власність
Поділ майна подружжя
Запитання для самоконтролю.
Назвіть особисті правовідносини за участю подружжя.
Які види немайнових прав подружжя вам відомі?
Які немайнові обовязки виконує подружжя?
Охарактеризуйте право власності подружжя.
Що таке спільне майно подружжя?
Як ви розумієте "розподільна власність"?
Як проходить поділ майна подружжя?
1. Поняття та загальна характеристика особистих правовідносин за участю подружжя
З усього розмаїття відносин, що виникають у сімї між подружжям, підлягають правовому регулюванню тільки ті, які, на думку законодавця, є найбільш важливими як для кожного із подружжя, членів його сімї, так і для суспільства в цілому. Серед інших правовому регулюванню підлягають і деякі особисті немайнові відносини, які є стрижнем подружнього життя, причому їх регулювання є одним із завдань Сімейного кодексу України (ст.1).
Метою регулювання особистих немайнових відносин є: зміцнення сімї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах та почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвих ситуаціях.
Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст.7 СК є те, що воно здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання будь-кого у їх сімейне життя, відсутності привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Як бачимо, в основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обовязків жінки та чоловіка у шлюбі та сімї.
Необхідно також звернути увагу на те, що широка царина особистих немайнових відносин подружжя лежить поза межами права. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, а відтак - і правовому регулюванню. Закон може захистити того, кого скривдили, але не може повернути дружину чоловікові чи чоловіка дружині. Закон не в змозі повернути щастя в дім.
До особистих немайнових прав подружжя СК відносить: право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обовязків та сімейне вирішення питань життя сімї; право на особисту свободу. Кожен із подружжя зобовязаний турбуватись про сімю.
Аналізуючи перелічені в главі 6 СК права та обовязки подружжя, можна дійти висновку, що законодавець при їх визначенні враховує як загальні цивільно-правові положення щодо визначення особистих немайнових прав громадян незалежно від шлюбу, так і закріплює порядок виникнення, здійснення та припинення таких прав та обовязків у осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Це можна пояснити тим, що кожному громадянинові від народження або за законом належить певне коло особистих немайнових прав та обовязків. Більшістю з таких прав особа володіє довічно. Вступ до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належати кожному з подружжя як громадянинові.
До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоровя, право на безпечне для життя і здоровя довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші особисті права.
Зміст цих особистих немайнових прав становить можливість особи вільно на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Ці права, як правило, складають зміст цивільної правоздатності громадян і охороняються не сімейним правом, а цивільно-правовим законодавством. Водночас неможливо провести чітку лінію поділу особистих немайнових прав, що регулюються сімейним правом та іншими галузями права. Як приклад візьмімо право громадянина на безпечне для життя і здоровя довкілля. На перший погляд, це особисте право громадян не належить до особистого права подружжя, але якщо буде встановлено, що один із подружжя створював умови, які негативно впливали на стан здоровя іншого подружжя (примушування вживати наркотичні засоби, алкогольні напої тощо), то це може зумовити певні правові наслідки для порушника і стати підставою для розірвання з ним шлюбу.
У звязку з наведеним викликає інтерес ст.8 СК, у якій мова йде про застосування норм Цивільного кодексу (ЦК) до регулювання сімейних відносин. Виходячи зі змісту цієї статті,
застосування норм ЦК можливе тільки щодо регулювання майнових відносин між подружжям за умови, якщо такі відносини не врегульовані СК і не суперечать суті сімейних відносин. Як видно, про особисті немайнові права і обовязки подружжя в ст.8 СК мова не йде, але це не означає, що перелік особистих немайнових прав подружжя, передбачених у СК, є виключним. При вирішенні спорів, що виникають між подружжям з приводу порушених їх особистих немайнових прав, у багатьох випадках потрібно враховувати законодавчі норми інших галузей права (конституційного, цивільного тощо). Це пояснюється тим, що кожен із подружжя, перебуваючи у шлюбі, одночасно є правоздатним громадянином і носієм тих прав, що становлять зміст його правоздатності.
Характерним для особистих немайнових прав, у тому числі й для особистих немайнових прав подружжя, є те, що вони не мають економічного змісту. Іншими словами, вони не можуть бути оцінені в грошовому еквіваленті, їх здійснення не супроводжується майновим еквівалентом з боку іншого подружжя. Ці права належать кожному з подружжя незалежно від його особистого майнового стану.
Особисті немайнові права повязані з особою і є невідємними від неї. їх неможливо продати, подарувати, передати будь-яким іншим чином.
Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості порівняно з особистими немайновими правами, що становлять предмет цивільно-правового регулювання.
По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а у звязку зі вступом у шлюб, зареєстрований в установленому порядку. Вони діють лише в сімейних відносинах.
По-друге, особисті немайнові права подружжя є не абсолютними, як у цивільному праві, а відносними. Вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим із подружжя. Тому особистим правам одного із подружжя протистоїть обовязок іншого з подружжя не перешкоджати їх здійсненню, не порушувати їх.
По-третє, особисті немайнові права подружжя є визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з цих прав виникають усі інші права подружжя. В їх основі лежать одвічні духовні цінності, без яких неможливо створити міцну, щасливу сімю.
По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сімї в цілому (дітей, батьків, інших її членів).
По-пяте, припинення особистих немайнових прав відбувається разом із припиненням шлюбу. Припинення шлюбу може відбутись не тільки з настанням смерті одного з подружжя, а й з інших підстав. Тому особисті немайнові права подружжя на відміну від особистих немайнових прав інших громадян припиняються як природним шляхом, так і з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розірвання шлюбу.
Підсумовуючи викладене, можна дати наступне визначення поняття особистих немайнових правовідносин з участю подружжя: це - врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу особистих немайнових благ та інтересів осіб, що перебувають у шлюбі.
В основі особистих немайнових правовідносин подружжя лежить правовий статус кожного з подружжя1. Під правовим статусом подружжя розуміється забезпечена законом можливість набуття та реалізації особистих і майнових прав подружжя з метою зміцнення сімї, виховання дітей і досягнення особистого щастя.
Особисті немайнові права становлять лише частину правового статусу подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо є фундаментом для створення міцної сімї.
Зміст правового статусу подружжя розкривається в нормах, що визначають конкретні права і обовязки. Чинний закон дає t можливість розрізняти особистий і майновий правовий статус подружжя. Особистий правовий статус - це особисті немайнові права і обовязки подружжя.
2. Види особистих немайнових прав і обовязків подружжя
Новий СК дещо розширив коло особистих немайнових прав подружжя. Насамперед це сталось завдяки введенню в СК права на материнство та батьківство. Аналізуючи ст.49 та деякі інші статті СК, можна дати наступне визначення материнства в праві. Право на материнство. Материнство - це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію (народжувати здорових дітей), належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сімї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.
Материнство в широкому правовому розумінні - це врегульовані законодавчими нормами суспільні відносини, спрямовані на захист інтересів матері і дитини, їх майнову і моральну підтримку. Материнство в широкому розумінні включає не тільки заходи державного впливу, а й деякі особисті права жінки як дружини. Про таке поєднання свідчить п. З ст.49 СК, в якому зазначається, що позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у звязку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обовязків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди. Включення в систему особистих немайнових прав права жінки на відшкодування моральної шкоди за позбавлення її можливості народити дитину автоматично відносить кошти, одержані за таке відшкодування, до особистої власності дружини. А у разі відшкодування моральної шкоди чоловікові за позбавлення його можливості здійснення репродуктивної функції - до особистої приватної власності чоловіка (п.4 ст.57 СК).
Крім того, включення до ст.49 СК пункту такого змісту свідчить про те, що право на материнство - це не тільки сімейно-правовий інститут, а явище більш широке. Зміст цього права становлять не лише сімейно-правові норми, а й норми конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального та інших галузей права. Водночас зі змісту інших пунктів ет.49 СК можна зробити висновок, що право на материнство - це, перш за все, сімейно-правовий інститут. Саме в такому вузькому розумінні право на материнство як субєктивне сімейне право жінки може здійснитись тільки в сімейних правовідносинах. Зміст цього особистого немайнового права подружжя становлять правомочності дружини з приводу прийняття рішення про те, мати чи не мати дитину. Якщо дружина забажає мати дитину, а чоловік буде проти цього або виявиться нездатним до зачаття дитини - це може бути причиною розірвання шлюбу. Право на материнство як сімейне право включає в себе також певні обовязки іншого з подружжя. Вагітній дружині мають бути створені у сімї умови для збереження її здоровя та народження здорової дитини.
Дружині-матері мають бути створені у сімї умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обовязків.
Право на батьківство. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридичне посвідчений записом в державних органах РАЦСу про народження.
Право на батьківство, як і право на материнство, є юридичним правом людини. Тому ці особисті немайнові права подружжя, хоч і регулюються різними статтями СК, але фактично виступають єдиним правом подружжя. Стаття 50 СК, у якій закріплено право на батьківство, має багато спільного зі ст.49 СК. Якихось суттєвих відмінностей, крім тих, що зумовлені фізіологічними особливостями жінки та чоловіка і соціальним етаном жінки-матері, ці статті не мають. Що ж до практики розірвання шлюбу за мотивом бездітності, то у звязку з тим, що такі шлюби розриваються, як правило, в органах РАЦСу, судова практика щодо таких спорів незначна. На нашу думку, ст.49 і ст.50 надмірно акцентують увагу на особистих немай-нових правах подружжя на материнство і батьківство. Будь-яких наукових дискусій з приводу цих прав в Україні не було. Дуже рідко зустрічаються спори з цього приводу і між самим подружжям. Той із подружжя, хто за станом здоровя неспроможний мати дітей, як правило, не заперечує проти розірвання шлюбу Необхідно врахувати й те, що в СК є правові варіанти вирішення проблеми бездітності. Одним із таких прикладів с ст.123 СК, яка встановила порядок визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка. Вирішенню проблем бездітності також сприяє інститут усиновлення (ст. ст. 207-242 СК). Є й інші можливості виховувати дітей у сімях, що не можуть мати власних дітей. Варто врахувати й те, що історії відомо багато прикладів, коли подружжя не мало власних дітей, але стосунки між чоловіком та дружиною не погіршувались, а з роками теплішали і продовжувались до кінця їх життя,
Право дружини та чоловіка па повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи - це неповторна своєрідність людини. Індивідуальність є невідємною частиною її фізичного буття. Вона робить людину не абстрактною особою, а окремим, неповторним, своєрідним членом суспільства. Індивідуальність чоловіка і жінки є запорукою їх любові і лежить в основі створення сімї. Якщо шлюб заснований на любові, то початковим моментом такого шлюбу є вільна згода подружжя на певні самообмеження. В такому шлюбі, на що звертав увагу Гегель", з одного боку, є небажання особи бути самостійною тільки для себе, бо індивідуалізм створює почуття недостатності і неповноти, а з другого, є те, що одна особа знаходить себе в особі іншій і навпаки. Обєднуючись у сімю, кожен з подружжя передає частку своєї індивідуальності іншому, одержуючи взамін його частку. Через те в щасливих сімях не виникає питань щодо поваги до індивідуальності одного з подружжя з боку іншого. Така повага вважається природною і не потребує повсякденного нагадування. Стаття 51 СК, в якій зазначено, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань, по своїй суті затверджує стан сімї, в якій відсутня любов між подружжям. Включивши цю статтю до СК, законодавець, не бажаючи цього, змішав моральні й духовні цінності, що лежать в основі стосунків між подружжям, з правами громадян як субєктів конституційного чи цивільного права. У тих сімях, де немає взаєморозуміння, де кожен із подружжя живе своїм індивідуальним життям, виникає потреба в праві на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань. Але народна мудрість говорить, що милим бути не присилуєш.
Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток. Фізичний розвиток - це процес, спрямований на зміцнення здоровя, гармонійне удосконалення форм і функцій організму людини. Такий розвиток може відбуватись завдяки заняттям фізичними вправами, гігієні праці та побуту тощо.
Здійснюючи закріплене в ст.52 СК рівне право на фізичний розвиток, подружжя має створювати в сімї належні умови для такого розвитку. Це - не тільки заняття спортом, а й дотримання чистоти в оселі, удосконалення знарядь праці і побуту, спрямовування зусиль на позбавлення негативних звичок, здійснення інших заходів щодо зміцнення фізичного розвитку кожного з подружжя.
Духовний розвиток можна розуміти як діяльність, спрямовану на пізнання духовних багатств, накопичених людством. Можуть бути різні напрямки такого пізнання - це і здобуття загальної та спеціальної освіти, удосконалення природних здібностей, поглиблення релігійного світогляду тощо.
Маючи право на фізичний та духовний розвиток, подружжя повинно ці питання вирішувати на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного.
Право на вибір прізвища та на його зміну. До особистих немайнових прав подружжя, які виникають у звязку зі вступом до шлюбу, закон відносить право на вибір прізвища. Це право виникає ще до реєстрації шлюбу. Стаття 35 СК, яка регулює відносини, повязані з вибором прізвища майбутнім подружжям, винесена за межі особистих немайнових прав та обовязків подружжя, але це суто формальний бік справи, бо вирішується це питання під час реєстрації шлюбу.
Згідно зі ст.35 СК наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Питання про вибір прізвища вирішується на засадах рівності сторін. Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозуміння, то працівник органу РАЦСу залишає подружжю їх дошлюбні прізвища.
Пункт 2 ст.35 СК надає право нареченим приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визначається, з якого прізвища воно буде починатися.
Складання більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого. Прізвище, одержане при реєстрації шлюбу, подружжя зберігає протягом усього життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим не створює для іншого обовязку змінити прізвище.
Поновити дошлюбне прізвище особа вправі при розірванні шлюбу. Крім того, на підставі ст.53 СК дружина чи чоловік, якщо при реєстрації шлюбу вони зберегли дошлюбні прізвища, мають право подати до органу РАЦСу, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя. У разі зміни прізвища орган РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб. Питання про вибір шлюбного прізвища виникає також при видачі Свідоцтва про шлюб на підставі рішення суду про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах (п.5 ст.273 Цивільного процесуального кодексу України). Суд розглядає справи про встановлення перебування у фактичних шлюбних відносинах, якщо шлюб в органах РАЦСу не може бути зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя. При одержанні Свідоцтва про шлюб в органах РАЦСу особа, що має рішення суду про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, вправі вимагати або залишити своє дошлюбне прізвище, або прийняти прізвище померлого з подружжя, або приєднати прізвище останнього до свого прізвища. Та обставина, що одного із подружжя немає в живих, не впливає на право іншого з подружжя обрати собі прізвище, так як і за життя померлого цей із подружжя також мав би таке право.
Право дружини та чоловіка на розподіл обовязків та спільне вирішення питань життя сімї. До особистих немайнових прав подружжя ст.54 СК відносить право дружини та чоловіка розподіляти обовязки та спільно вирішувати питання життя сімї. Закон формулює зазначені в названій статті особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності прав та обовязків чоловіка і жінки у шлюбі.
Принцип рівності чоловіка і жінки є одним із основних принципів регулювання сімейних відносин, він грунтується на визнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах. Практичною стороною цього принципу є те, що кожен з подружжя має рівні правові можливості при набутті, здійсненні та захисті своїх прав. Правозастосовчі органи при вирішенні спорів між подружжям мають неодмінно дотримуватись рівності прав та обовязків учасників спору.
Пункт 1 ст.54 СК покладає на подружжя право розподіляти між собою обовязки в сімї. Згідно з цим пунктом рівність подружжя передбачається не в рівності уже розподілених обовязків, а в можливості на паритетних засадах вирішувати питання про такий розподіл. Подружжя може влаштувати своє життя таким чином, коли чоловік буде певний час відсутнім за місцем спільного проживання, а дружина в цей час буде виконувати всю домашню роботу, але якщо дружина не погодиться на такий розподіл праці, то примусити її до цього чоловік не зможе.
Викликає певну насторогу ч.2 п.1 ст.54 СК, у якій зазначено, що дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці в інтересах сімї. Цей законодавчий запис можна розуміти по-різному.
По-перше, до будь-якої праці законодавець відносить тільки працю з обслуговуванням домашнього господарства (прибирання оселі, догляд за домашньою худобою, ремонт побутової техніки, обробіток землі тощо). В такому розумінні, дійсно, неможливо віддавати перевагу будь-кому з подружжя залежно від його кваліфікації, хисту тощо. Саме така "будь-яка праця" має викликати повагу в кожного із подружжя.
Але, по-друге, крім такої роботи, є ще суспільне корисна праця. Вона теж здебільшого виконується в інтересах сімї, хоча відомі й інші приклади. На ліквідацію Чорнобильської аварії було задіяно тисячі працівників. Усі вони ризикували своїм життям не стільки в інтересах своєї сімї, як заради спільного блага. То хіба до такої праці не повинна утверджуватись повага?
Пункт 2 ст.54 СК передбачає, що усі найважливіші питання, життя сімї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сімї. Здійснення цього права кожним із подружжя можна оцінювати з допомогою п. З ст.54 СК, в якому зазначено, що дії одного з подружжя стосовно життя сімї вважаються такими, що вчинені за згодою другого з подружжя. Тому якщо спір щодо вирішення того чи іншого важливого питання життя сімї не виник, то необхідно вважати, що це питання між подружжям погоджено. Але необхідно мати на увазі й те, що в деяких випадках закон зобовязує подружжя таке погодження оформити належним чином. Так, для укладання одним із подружжя договорів, які потребують державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути надана письмово. Згода на укладання договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, мас бути нотаріально засвідчена (п. З ст.65 СК). Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Згідно зі ст.56 СК змістом особистої свободи кожного з подружжя є право: - на вибір місця свого проживання; - на припинення шлюбних відносин; - на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.
Право на припинення шлюбних відносин хоч і належить до особистих немайнових прав подружжя, але має свою специфіку. По-перше, волевиявлення подружжя чи одного з них недостатньо для припинення шлюбних відносин. Необхідно ще й рішення компетентного державного органу про розірвання шлюбу. По-друге, не завжди волевиявлення подружжя чи одного з них є підставою для винесення такого рішення. Суд може відмовити в задоволенні позову.
По-третє, волевиявлення подружжя може ставитись під сумнів шляхом вжиття судом заходів щодо примирення учасників спору, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст.111СК).
По-четверте, при розірванні шлюбу мають враховуватись інтереси й інших осіб, насамперед малолітніх дітей і дітей-сиріт (п.1 ст.112 СК).
По-п яте, закон передбачає випадки, коли один із подружжя протягом певного проміжку часу взагалі не може здійснити особистого немайнового права про припинення шлюбних відносин. Так, позов про розірвання шлюбу не може бути предявлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини (п.2 ст. НО СК). По-шосте, розірвання шлюбу допускається і без врахування волі одного з подружжя. Наприклад, розірвання шлюбу з особою, засудженою за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки, допускається лише за заявою того із подружжя, хто знаходиться на волі (ст.107 СК).
Зазначені особливості здійснення особистого немайнового права подружжя на припинення шлюбних відносин зумовлені насамперед тим, що при розірванні шлюбу необхідно вирішувати два діаметрально протилежних завдання - забезпечити особисту свободу кожного із подружжя і зміцнити сімю.
Крім того, встановлений законом порядок розірвання шлюбу є одним із публічно-правових засобів профілактики правопорушень. Особа, яка замислила скоєння злочину, має знати, що може втратити не тільки волю, але й сімю.
Кожен із подружжя має також особисте право вживати не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, заходів щодо підтримки шлюбних відносин.
Для визначення природи цього особистого немайнового права подружжя великого значення набувають зазначені вище особливості права кожного із подружжя на припинення шлюбних відносин. Встановлені законодавством обмеження для розірвання шлюбу можуть використовуватись кожним із подружжя як засоби, спрямовані на збереження сімї. До особистих немайнових прав можуть бути віднесені також інші права подружжя, передбачені законодавством про шлюб та сімю, а саме: право на поновлення шлюбу після його розірвання (ст.117 СК), права, повязані з визначенням походження дитини (ст. ст.123, 124 СК) Т усиновленням (ст. 207 СК) тощо.
Поряд з особистими немайновими правами кожний із подружжя має й особисті обовязки. Перш за все, ці обовязки повязані з турботою про сімю. Так, згідно зі ст.55 СК дружина та чоловік зобовязані спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сімї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Кожен із подружжя зобовязаний утверджувати в сімї повагу до матері та батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сімї за свою поведінку в ній, зобовязані спільно дбати про матеріальне забезпечення сімї. Загальним обовязком кожного з подружжя є утримання від дій, спрямованих на примушування до припинення шлюбних відносин, їх збереження, в тому числі - примушування до статевого звязку за допомогою фізичного або психічного насильства (п.4 ст.56 СК).
Підбиваючи підсумки загальної характеристики особистих немайнових прав та обовязків подружжя, необхідно підкреслити, що ці права виникають у звязку з укладанням шлюбу. Більшість з них діє у вигляді законодавчих принципів побудови сімї. Захист цих прав не завжди має реально-правовий характер - Невиконання будь-ким із подружжя обовязку не порушувати особистих немайнових прав іншого з подружжя може бути підставою розірвання шлюбних відносин. Посадові особи правоохоронних органів мусять знати правову природу особистих немайнових прав подружжя і використовувати їх в діяльності, повязаній з профілактикою правопорушень.
3. Поняття права власності подружжя
Подружжя може бути субєктом майнових відносин, у тому числі - відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні (відносини подружжя з третіми особами) - переважно нормами цивільного законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин подружжя ускладнене і переобтяжене характером особистих стосунків між чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх дослідження.
Невипадково дослідники питань сімейного права також постійно вживають поняття "правовий режим", хоч і не завжди дають йому визначення та розкривають його зміст. При цьому термін "правовий режим" використовувався і використовується в різноманітних інтерпретаціях та стосовно різних обєктів правового регулювання. Так, у юридичній літературі вирізняється правовий режим подружжя, правовий режим майна часткової спільної власності, правовий режим майна батьків і дітей, правовий режим сімї, режим спільності і роздільності майна подружжя та ін. Поширеність вживання категорії правового режиму майна в юридичній доктрині обумовлена також тим, що вона допомагає лаконічно і влучно виразити комплекс правових засобів, що застосовуються у регулюванні тієї чи іншої сфери суспільних відносин. Тому цілком юридичне коректно стверджувати, що існує правовий режим дошлюбного майна, правовий режим майна, придбаного в шлюбі. Водночас у юридичній літературі є досить вживаними такі поняття, як "принцип роздільності майна" і "принцип спільності майна" подружжя, що для дослідників мають однакове юридичне значення1. Думається, що вибір у вживанні цих понять має залежати від контексту юридичних оцінок правового регулювання сімейних відносин. Але необхідно підтримати позицію І. Жилінкової про небажаність вживання понять "правове становище майна", "правовий статус майна" у значенні, тотожному правовому режиму майна, які, на її думку, можуть застосовуватися щодо визначення характеристики субєктів тих чи інших правовідносин, з чим не можна не погодитись2. Звичайно, коли в юриспруденції говорять про правове становище чи про правовий статус, то мають на увазі дати правову характеристику субєкту права з позицій обсягу його правоздатності і дієздатності та інших чинників правосубєктності. Проблема термінології має не лише теоретичне, але й практичне, у тому числі нормотворче, значення. Так, у новому Сімейному кодексі Російської Федерації виділяються дві самостійні глави: "Законний режим майна подружжя" (глава 7) і "Договірний режим подружжя" (глава 8). Укладачі нового ЦК України таких понять не застосували, надавши перевагу традиційній юридичній термінології (спільне майно подружжя, роздільне майно подружжя, право спільної сумісної власності подружжя). Однак ця обставина не перешкоджає використанню терміна "правовий режим" в юридичній доктрині сімейного права. Звичайно, що при цьому необхідно дотримуватися змістовного значення категорії правового режиму. І. Жилінкова у своїй вищезгаданій науковій праці розглядає правовий режим майна членів сімї як побудований на єдиних регулятивних засадах, такий, що виникає в результаті дії комплексу правових засобів порядок регулювання відносин, що складаються з приводу майна членів сімї та визначаючий характер і обсяг їх прав і обовязків щодо цього майна1. Не заперечуючи правильність наведеного визначення, на наш погляд, можна сформулювати спрощений варіант розуміння правового режиму майна членів сімї, у тому числі подружжя. Зокрема, воно може бути таким. Правовий режим майна членів сімї становить собою відносно самостійний комплекс правових засобів, які визначають правові засади регулювання майнових відносин між особами, що мають сімейно-правовий статус. Якщо ж коло членів сімї обмежити лише подружжям, то правовий режим їх майна можна визначити як відносно самостійний комплекс правових засобів, які становлять засади правового регулювання відносин щодо спільного і роздільного майна подружжя та захисту їх порушених прав. Заради обєктивності варто визнати, що будь-яке наукове визначення того чи іншого правового поняття може мати вразливі місця і заслуговувати таким чином критичних зауважень. Тому наукові визначення не є абсолютно усталеними і непохитними юридичними категоріями, вони є динамічними, постійно зазнають змін, вдосконалень. Ступінь достовірності наукового визначення перевіряється шляхом застосування його до практичних ситуацій чи виявлення його відповідності конкретним правовідносинам, яким воно призначене слугувати.
Усе висловлене стосується повною мірою також визначення правового режиму майна подружжя, зміст якого є багатогранним і складним, адже ним можуть охоплюватися різноманітні сфери майнових-відносин між подружжям та подружжя, а третіми особами. Важливо враховувати, що під правовим режимом майна подружжя необхідно розуміти не лише правовий режим спільного майна, а й роздільного, не лише належного подружжю на праві спільної чи роздільної власності, а і того, що належить їм за іншими титульними правами, наприклад, за зобовязальними правовідносинами. Такий висновок обумовлений тим, що поняття "майнові відносини подружжя" значно ширше за своїм змістом від поняття "відносини власності подружжя". Тобто коло майнових відносин подружжя не обмежується відносинами їх власності.
Провідне місце в системі майнових відносин подружжя звичайно ж належить їх праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно в період спільного шлюбного життя. Детальну правову регламентацію ця сфера відносин отримала в КпШС України 1969 рЛ Визначальною для правового врегулювання майнових відносин подружжя в цьому Кодексі, на наш погляд, є норма ст.22 про те, що "майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". Звичайно, в КпШС України є й інші норми щодо спільното та роздільного майна подружжя, щодо здійснення ними правомочностей співвласників, але вони мають похідний характер від вищезгаданої норми. Тому можна стверджувати, що в ч.1 ст.22 КпШС фактично закріплено принцип спільності майна, нажитого подружжям за час шлюбу. Принцип майнової спільності для подружжя має імперативний характер, за винятком випадків внесення певних коректив у регулювання майнових відносин шлюбним контрактом (ст.27-1 КпШС).
Поза сумнівами, що норми про спільну і роздільну власність подружжя, хоч і мають значні особливості, але не в такій мірі, щоб" сукупність цих правових норм визнати самостійним правовим інститутом. Однак, на наш погляд, можна стверджувати, що норми, які регулюють відносини власності подружжя, утворюють субінститут, який є складовою частиною загального інституту права власності.
Правильне визначення правової природи права спільної власності подружжя можливе лише з урахуванням загальних визначальних положень законодавства про власність, Так, відповідно до ст.2 Закону України "Про власність" в Україні існують приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комунальна форми власності. При цьому майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам, державі, територіальній громаді. Це означає, що право спільної власності подружжя не становить собою самостійну форму власності, а є різновидом приватної власності, оскільки її субєктами виступають фізичні особи. Таким чином, спільна власність подружжя підпорядковується нормам, що регулюють приватну власність, і спеціальним нормам сімейного законодавства. При цьому визначального значення набуває норма ст. З Закону України "Про власність" (п.2), згідно з якою майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державі. Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком субєктам - співвласникам одного й того самого обєкта. Правові засади такої власності допоки шо визначені ст.112 Цивільного кодексу УРСР1, яка передбачає можливість приналежності майна на праві спільної власності кільком субєктам, При цьому ЦК УРСР розрізняє спільну власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
Між цими двома видами спільної власності є певні відмінності. Зокрема, у спільній частковій власності кожен із її співвласників має завідомо визначену цілком конкретну частку у праві власності на той чи інший спільний обєкт (1/2,1/3,1/4 і т.д.). У спільній сумісній власності її співвласники звичайно не мають таких визначених наперед часток. Однак вони можуть бути виділені у разі поділу чи виділу спільного майна, при зверненні стягнення на майно співвласника за його борговими зобовязаннями та в деяких інших випадках. Більш того, на наш погляд, правовий режим сумісної власності у разі визначення часток у спільному майні, зокрема за згодою співвласників4 може трансформуватися у спільну часткову власність; Правова природа спільної часткової власності є досить складною і неоднозначно визначається в юридичній літературі. Так, ще в радянський період щодо цього питання сформувалося дві точки зору. Відповідно до першої кожен із співвласників часткової власності має певну частку в праві спільної власності на майно2. Відповідно ж до другої точки зору співвласникам спільної часткової власності належить право власності на конкретну частку спільного майна3.
У цивілістичній науці сформувалася усталена думка про двоаспектне розуміння поняття права власності (в обєктивному і субєктивному значенні). Так, загальноприйнятою є думка, що право власності в обєктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі, а право власності в субєктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права щодо можливостей конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у певних межах1. На наш погляд, такий підхід може бути застосований і щодо права спільної власності подружжя.
Таким чином, право власності подружжя в обєктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності між подружжям, засновані на принципах спільності та роздільності певного майна та обумовлені фактом перебування осіб у шлюбі. Відповідно та сама частина цих норм, яка забезпечує дію режиму спільності майна, утворює право спільної сумісної власності подружжя.
Право власності подружжя в субєктивному аспекті можна визначити як юридичне закріплену за подружжям можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спільним та роздільним майном, набутим ними в період перебування в шлюбі, на свій розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не заборонених законом. Звичайно, подружжя, як і усі інші субєкти права приватної власності, здійснюють правомочності на загальних засадах, визначених ЦК, Законом України "Про власність". Однак вступ чоловіка і жінки в шлюб певною мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сімї, в якій виникають особливі стосунки особистого характеру, які мають враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством, зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна, здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність встановлення спеціального правового режиму їх майна та здійснення ними щодо цього майна правомочностей.
4. Право подружжя на спільне майно
Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ним за час шлюбу. Відповідно до ч.1 ст.22 КпШС України 1969 р. "майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". При цьому згідно з ч.2 ст.22 цього Кодексу подружжя має рівні права на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ним в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а і практичне значення, адже вона полегшує суду визначення правової частки майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.
Згідно з КпШС України подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один із них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ч.2 ст.22). Тим самим законодавець фактично прирівняв ведення домашнього господарства, виховання дітей до діяльності подружжя в суспільному секторі економіки (приватному, державному, комунальному). Введення цієї норми в радянське сімейне законодавство обумовлювалося існуванням ленінських принципів чи ідей у сімейних відносинах. Тому і в юридичній літературі вважалося, що відсутність у одного з подружжя самостійного заробітку не повинна позбавляти його права на спільно нажите майно, якщо він в іншій формі брав участь у його створенні або не міг цього робити з поважних причин1.
Правило про спільність майна подружжя радянська сімейно-правова наука і судова практика поширювали і на ті випадки, коли внесок кожного з подружжя в сімейний бюджет відзначався нерівномірністю у звязку з неоднаковим розміром заробітку кожного з них. В юридичній літературі неодноразово зверталася увага на неприйнятність у радянському сімейному праві критерію врахування ступеня участі кожного з подружжя у створенні спільного майна, оскільки в шлюбі подружжя, крім матеріальних благ, віддають одне одному - любов, дружбу, турботу2.
Однак у СК України відсутнє застереження про те, що ступінь участі кожного з подружжя не впливає на обсяг їх прав на спільне майно, що може на практиці призводити до іншого тлумачення такого факту. Натомість у ньому лише розширено порівняно з КпШС України 1969 р. перелік конкретних підстав неучасті одного з подружжя у набутті майна, наявність яких зберігає дію принципу спільності майна (навчання, хвороба). Так, відповідно до п.1 ст.60 СК "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)".
На перший погляд, особливих проблем у визначенні можливого обєктного складу майна подружжя не повинно виникати. Але насправді це не так. Навіть за радянських часів, коли коло обєктів права приватної власності суворо обмежувалося, виникали труднощі у встановленні обєктів права спільної сумісної власності подружжя. Тому Пленум Верховного Суду УРСР у своїй постанові від 15 червня 1973 р. "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сімю Української РСР" (в редакції від 24 квітня 1981 р. № 4) 1 розяснив, "що відповідно до ст.22 Кодексу про шлюб та сімю УРСР спільною сумісною власністю подружжя є лише майно, нажите ними під час шлюбу, зокрема, речі домашнього вжитку, будівлі, грошові суми, сертифікати, а також вклади, внесені в ощадні каси та інші кредитні установи, та паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному і гаражно-будівельному кооперативах, цільові внески в садівницькі товариства, страхова або викупна сума і страхові внески, що їх одержав або вправі одержати страхувальник за договорами особистого страхування, які оплачувались за рахунок спільних коштів подружжя, та викупна сума, що належала б йому в разі дострокового розірвання договору змішаного страхування життя на час припинення шлюбних відносин, і належні подружжю грошові суми та майно за іншими зобовязальними правовідносинами".
Не зникла потреба в таких розясненнях судам і нині. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сімю України", з прийняттям якої втратила чинність вищезгадана постанова від 15 червня 1973 p., перелік обєктів спільної сумісної власності був дещо оновлений. У ч. З п.9 постанови від 12 червня 1998 р. Пленум спершу сформулював узагальнене правило про спільно нажите подружжям майно, зазначивши, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, зясовувати джерела і час придбання зазначеного майна і при цьому виходити з того, що відповідно до ст. ст.22,25,27 КпІПС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ним у період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути обєктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Отже, в цьому розясненні дається не лише узагальнене правило про можливі обєкти права спільної сумісної власності подружжя, але і зазначаються умови визнання таких обєктів сумісною власністю подружжя. Таке розяснення Пленуму є принципово правильним. Однак Пленум Верховного Суду України вирішив конкретизувати перелік обєктів права спільної сумісної власності в ч.2 п.9 цієї постанови, в якій записав: "Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобовязальними правовідносинами"1.
Порівнюючи переліки обєктів спільної сумісної власності подружжя, сформульовані в постановах Пленуму Верховного Суду України 1973 р. та 1998 p., насамперед необхідно зазначити, що останній був доповнений переважною частиною видів майна, перелічених у ст.13 Закону України "Про власність" (квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, продуктивна та робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, акції та інші цінні папери). Звичайно, цей перелік обєктів, що можуть бути у спільній сумісній власності подружжя, не є вичерпним, хоч і в такій формі він дає певні орієнтири судам у визначенні спільного подружнього майна. Однак поглиблений аналіз змісту цього переліку може дати підстави для відповідних правових оцінок.
По-перше, в досліджуваному переліку Пленум Верховного Суду України виділяє дві категорії майна: а) майно, що є безпосередньо обєктом права спільної власності (квартири, будинки); б) майно, що не є в даний момент обєктом права спільної власності та права власності взагалі, а належить одному з подружжя чи їм обом на праві вимоги, зокрема, в зобовязальних правовідносинах (наприклад, грошові кошти одного з подружжя в кредитних установах, паєнагромадження в житлово-будівельних та інших кооперативах, страхові платежі, страхові суми та відшкодування, які можуть бути виплачені одному з подружжя).
По-друге, Пленум Верховного Суду, правильно розмежувавши види спільного майна подружжя, припустився юридичної неточності, визнавши, що майно, належне подружжю за зобовязальними правовідносинами, може бути спільною сумісною власністю. Допоки подружжя фактично не одержить таке майно, наприклад, вклад в кредитній установі, воно не є обєктом права власності, а подружжю належить лише право вимоги до кредитної установи, тобто право вимагати видачі внесених грошових коштів. В юридичній літературі ще радянського періоду звергалася увага на те, що гроші, внесені власником до кредитної установи, перетворюються з обєкта права власності на обєкт права вимоги1. Тому необхідно чітко розмежовувати поняття "спільна власність подружжя" та "спільне сумісне майно подружжя". Останнє є більш широким порівняно з першим, а відтак майнові відносини подружжя не зводяться до відносин власності.
У застосовуванні на практиці п.9 постанови Пленуму можуть виникнути також інші труднощі, особливо щодо тієї його частини, де говориться про те, що спільним сумісним майном можуть бути страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу. Сумнівів у необхідності таких розяснень не може бути, адже зумовлені вони потребами судової практики, яка не завжди була однозначною.
У новому Сімейному кодексі України його розробники, очевидно, прагли врахувати досвід, накопичений сімейно-правовою наукою та судовою практикою, але практичне втілення цього бажання виявилося невдалим. Так, відповідно до п.2 ст.61 СК обєктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Таким чином, наведеною нормою вклад в кредитній установі визнається обєктом права спільної сумісної власності, хоча насправді він є обєктом права вимоги, тобто обєктом зобовязальних правовідносин.
Певні труднощі можуть виникати при вирішенні питання про включення до спільного сумісного майна подружжя також деяких цінних паперів, особливо акцій. Сімейне законодавство не містить заборон щодо включення таких обєктів до спільної сумісної власності подружжя. Такий підхід законодавця знаходить відповідну підтримку в юридичній літературі2. Однак, на наш погляд, при застосуванні режиму спільності щодо акцій, придбаних одним із подружжя, необхідно враховувати їх правову природу. Так, відповідно до ст.4 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на предявника, привілейованими та простими. При цьому громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Оскільки ж власнику акцій законодавством надаються, крім майнових прав, також немайнові, які іменуються корпоративними правами, то таким чином корпоративні права повязані з особою власника акцій. А тому і постає питання про допустимість поширення режиму спільності на іменні акції одного з подружжя. На думку В. Жилінкової, іменні акції, придбані на спільні кошти подружжя, можуть бути обєктом права спільної сумісної власності. Думається, що юридичних перешкод для цього не існує. І підставою для такого висновку може бути, зокрема, положення ст.5 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" про те, що акція є неподільною, а у разі, коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати права через одного з них або через спільного представника. Отже, законодавець допускає можливість перебування акції у власності кількох осіб, а відтак - і у власності подружжя. Інша справа, що законодавець допустив у ст.5 цього Закону певну юридичну некоректність, вважаючи, що кілька осіб можуть бути визнані одним власником акції. У однієї речі не може бути кілька власників, однак у однієї речі може бути кілька співвласників.
Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст.1 Закону України "Про приватизаційні папери"2). Приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсними (ст.5) *. Якщо ж ще врахувати ті положення цього Закону, які передбачають використання приватизаційних цінних паперів тільки для придбання обєктів приватизації лише особою, яка є їх власником відповідно до закону та визначена в приватизаційних документах (до них належать також спадкоємці власника приватизаційних паперів), то цілком очевидними стають аргументи проти поширення режиму спільності на одержані одним із подружжя приватизаційні папери. Подружжя може набувати майно у власність не лише за договорами, але і за іншими правовими підставами, наприклад, шляхом будівництва індивідуального жилого будинку, створення подружжям чи одним з нього майна, одержання майна в порядку спадкування тощо. Право спільної сумісної власності на таке майно має виникати тоді, коли воно взагалі стає обєктом права власності. Так, Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/52, передбачено обовязкову реєстрацію лише тих обєктів нерухомості, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, незалежно від форм їхньої власності й при наявності матеріалів технічної інвентаризації (п.1.6). При цьому оформлення права власності на обєкти нерухомості провадиться місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування з видачею свідоцтва про право власності фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані обєкти за наявності акта державної комісії про прийняття обєкта і введення його в експлуатацію. Це означає, що моментом виникнення права власності на новозбудований жилий будинок чи іншу будівлю необхідно вважати час видачі свідоцтва про право власності на обєкт нерухомості. Тому у разі відведення земельної ділянки під житлове будівництво лише одному з подружжя в період шлюбу право спільної
сумісної власності виникає у них в момент одержання подружжям-забудовником такого свідоцтва. Такий висновок є наслідком формально-юридичного підходу, оскільки фактично право власності на жилий будинок виникає вже з моменту введення його в експлуатацію, а свідоцтво лише підтверджує право власності на цей обєкт, і без нього забудовник не може практично реалізувати свої правомочності власника (наприклад відчуження). Однак найбільше дискусій виникло в юридичній літературі з приводу моменту виникнення права спільної сумісної власності подружжя на одержувану одним з них заробітну плату та інші трудові доходи, пенсії, стипендії. Тут сформувалося в основному три точки зору, які в цілому зводяться до того, що режим спільності на заробітну плату та інші подібні доходи подружжя поширюється: а) в момент набуття подружжям-працівником права на одержання винагороди; б) в момент доставки винагороди в сімю; в) в момент фактичного отримання винагороди за працю подружжям-працівником.
Дійсно, непереконливою є думка про те, що нарахована, але не отримана зарплата належить подружжю на праві спільної власності, оскільки до моменту одержання її працівником вона взагалі не є обєктом права власності. З цього приводу судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України в своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. дійшла висновку, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли в бюджет сімї, не вважаються сумісною власністю подружжя, а належать подружжю, що працює1. Таке рішення не суперечить чинному законодавству. Однак у звязку з цим постає інше питання: можливо все ж доцільно поширити дію режиму спільності на неодержану одним з подружжя заробітну плату і передбачити це прямо в сімейному законодавстві? На наш погляд, втілення такої пропозиції в законодавчому порядку могло б породити негативні ситуації і вступало б в суперечність з принципами трудового права, адже відповідно до ст.97 Кодексу законів про працю України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Поширення режиму спільності на неодержану одним з подружжя заробітну плату надавало б другому з них право вимагати у судовому порядку виплати її частини чи у повному розмірі, що було б несумісним з характером трудових правовідносин, в яких виникнення трудових прав і обовязків повязане з особою працівника, його кваліфікацією, посадою тощо. Має вразливі місця і друга точка зору, згідно з якою момент виникнення права спільної власності подружжя на зарплату привязується до моменту її внесення до бюджету сімї. Один з найвагоміших аргументів її противників - що це дозволяло б одному з подружжя не брати участі у поповненні сімейного бюджету, а відтак відбувалося б нехтування нормою ст.22 КпШС України, яка передбачає автоматичну дію режиму спільності майна подружжя. З вищенаведеної ухвали судової колегії Верховного Суду України від 17 грудня 1975 р. вбачається, що судова колегія також схильна вважати моментом виникнення права спільної власності у подружжя момент передачі винагороди в сімю. Однак істотним недоліком такої позиції є також те, що вона ускладнюватиме вирішення сімейно-майнових спорів, адже встановити момент передачі грошових сум до бюджету сімї практично неможливо.
5. Роздільна власність подружжя
Шлюбно-сімейне законодавство (ст.24 КпІПС України) визначило майно, яке не поступає у спільну сумісну власність обох з подружжя, а є обєктом права особистої (приватної) власності одного з них. Законодавець для такої власності кожного з подружжя застосовує поняття "роздільна власність подружжя". Така термінологія аж ніяк не означає, що нею законодавець встановлює певну нову форму власності. На наш погляд, законодавець застосовує такий спосіб законодавчої техніки з метою більш чіткого відмежування права спільної власності подружжя, яке фактично є організаційно-правовою формою існування права приватної власності фізичних осіб, від права приватної власності кожного з подружжя, тобто з метою зручності вживання термінології та недопущення змішування різноаспектних понять, що мають однакову правову природу.
Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо) хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Норма ст.24 КпШС про роздільність дошлюбного майна, а також одержаного в шлюбі в дар або в порядку спадкування містилася в ч.1 ст.12 Основ цивільного законодавства Союзу РСР. Це означає, що ця норма була автоматично сприйнята шлюбно-сімейним законодавством усіх колишніх союзних республік. Власне принцип роздільності дошлюбного майна подружжя в юридичній науці ніколи не піддавався критиці, а його справедливість ні в кого не викликала сумнівів. І це зрозуміло, адже автоматичне поширення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі права власності як абсолютного субєктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя не повинно поступати у спільну власність. Лише власнику належать правомочності володіння, користування і розпорядження належним йому майном.
До роздільного майна кожного з подружжя КпШС України (ч.2 ст.24) відносить також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Зміст наведеної норми дозволяє зробити висновок, що вона не підлягає розширеному тлумаченню і до речей індивідуального користування не можуть включатися використовувані одним із подружжя транспортні засоби, культурно-побутова техніка тощо. В юридичній літературі це правило не піддавалося і не піддається сумніву та критиці.
Вірним виявився принцип роздільності майна подружжя, яке одержане кожним із них в дар або в порядку спадкування. Він знайшов своє певне закріплення та продовження в СК. Так, відповідно до п.1 ст.57 нового СК майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто". Введення в новий СК нової норми про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його особистих коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній літературі1. Власне, це відповідає загальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (наприклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної зміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя вправі визначити правовий режим роздільного майна шлюбним контрактом або спеціальною угодою під час перебування в шлюбі. Відповідно до ст.25 КпШС України "якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане спільною сумісною власністю подружжя". Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійснення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сімї мають піклуватися про підтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сімї, у належному стані. Така позиція була сформульована судовою практикою ще задовго до прийняття у 1968 р. Основ шлюбно-сімейного законодавства2. Тому цілком логічно, що розробники нового сімейного законодавства зберегли існуюче правове регулювання таких відносин, дещо вдосконаливши його. В ст.62 нового СК "Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові" записано: "Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду обєктом права спільної сумісної власності подружжя". Водночас редакція наведеної статті не позбавлена вразливих місць.
6. Поділ майна подружжя
Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з нотаріальним посвідченням, або у судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у звязку зі зверненням стягнення на їх майно (ст.31 КпШС України). Крім того, ст. ст.34,38 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що державними нотаріальними та консульськими установами України можуть вчинятися відповідні нотаріальні дії, у тому числі такі як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що вчиняється в порядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України1.
Нині подружжя як фізичні особи або як субєкти підприємництва можуть мати у власності будь-яке майно, за винятками, встановленими законом, а тому нотаріуси при вчиненні нотаріальних дій щодо спільного майна подружжя і суди при розгляді спорів щодо такого майна мають враховувати наявність відповідних доказових документів щодо правового режиму роздільного чи спільного майна подружжя.
Чинне сімейне та цивільне законодавство не містить положень про порядок оформлення угод про поділ майна між подружжям. Ця проблема є актуальною і щодо поділу (виділу) спільного майна і між іншими особами, які є співвласниками, адже і в цих випадках дане питання не знайшло свого законодавчого врегулювання. Безумовно, у такому разі цілком логічно на угоди про поділ між співвласниками спільного майна поширити загальні положення цивільного законодавства про укладення угод в усній, письмовій (простій та нотаріальній) формах.
Цілком очевидно, що обєкти нерухомості можуть бути поділені подружжям лише за нотаріально посвідченою угодою. Однак, на наш погляд, такий висновок, хоч і є юридичне коректним, але водночас може бути підданий критиці опонентами, зокрема з підстав відсутності законодавчого визнання поділу подружжям спільного майна угодою. У новому СК України, на жаль, це положення не знайшло свого відображення. У ст.69 СК лише зазначається, що договір про поділ нерухомого майна (його виділ) має бути нотаріально посвідчений. Ця норма є правильною, оскільки і нині такі договори нотаріально посвідчуються в силу вимог цивільного законодавства, але вона не вирішує в цілому проблем оформлення угод про поділ спільного майна подружжя.
Як вже зазначалося раніше, поділ майна може здійснюватися подружжям добровільно на власний розсуд або в судовому порядку. Добровільний поділ спільного майна фактично є правовою формою реалізації подружжям правомочностей співвласників. Однак, якщо подружжя не змогло досягти згоди щодо угоди про поділ спільного майна, кожен з них має право звернутися до суду з відповідним позовом. При розгляді таких позовів суд має дотримуватися правил, передбачених чинним законодавством.
Відповідно до ст.29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обовязку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.
Законодавче не вирішеним залишається питання про встановлення розміру часток у разі поділу майна між подружжям, що уклало шлюбний контракт, яким визначено їх частки у майні, що набувається під час шлюбу. Не містять відповіді на таке питання також норми нового СК України. Складається таке враження, що у разі поділу спільного майна подружжя, правовий режим якого визначений шлюбним контрактом, частки повинні визначатися відповідно до шлюбного контракту, а тому суд не може відійти від його умов. У такому разі виявиться неможливим також застосування правил ст.28 КпШС України та відповідних правил ст.70 нового СК України про право суду відходити від засад рівності часток і збільшувати частку одного з подружжя, враховуючи його інтереси або інтереси неповнолітніх дітей. На жаль, з цього приводу не висловили своєї конкретної позиції Верховний Суд України та юридична наука. Однак, на нашу думку, у застосуванні ст.28 КпІПС, ст.70 СК України не можуть діяти подвійні стандарти, тобто до відносин подружжя з законним майновим режимом ця стаття повинна застосовуватися, а до майнових відносин з договірним (контрактним) режимом - ні.
Після визначення часток у спільному майні подружжя суд має можливість перейти безпосередньо до поділу спільного майна подружжя за правилами ст.29 КпШС (ст.71 СК України). Тут необхідно враховувати, що визначення часток у спільному майні подружжя є дією, спрямованою лише на встановлення ідеальних часток у праві власності (1/2, 1/3 тощо). Інколи вважають, що ці частки мають визначатися у відсотках1. Однак такий підхід не відповідає правовій природі часткової власності, яка виникає після встановлення часток у спільній сумісній власності. Спосіб поділу спільного майна суд застосовує з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей, кожного з подружжя, стану їх здоровя, забезпеченості житлом, особливостей речового складу майна тощо. Звичайно, найбільш прийнятним способом є поділ майна в натурі, якщо після цього можливе його подальше використання за призначенням. Однак немає потреби ділити кожну річ в натурі, а в багатьох випадках фізично неможливо це зробити, наприклад, телевізор, автомашину тощо. Поділ таких речей в натурі унеможливлює їх подальше використання за призначенням. В юридичному значенні неділимими вважаються тематичні колекції, зібрання книг тощо. Однак залежно від особливостей таких обєктів, позицій сторін та інших обставин вони можуть бути поділені. Залежно від технічних характеристик можуть ділитися жилі будинки, квартири, інші обєкти нерухомості, про що докладніше йтиметься окремо.
Найпоширенішим способом поділу спільного майна в судовій практиці є розподіл окремих майнових обєктів з урахуванням їх значимості, потреб у них кожного з подружжя, їх професійної діяльності, можливості використання певних речей для задоволення інтересів неповнолітніх дітей. Таким чином, суд при цьому має кожному виділити певну кількість речей на суму, еквівалентну встановленій частці у спільному майні.
Література
1. В.С. Гопанчук. Сімейне право України. стр. 78.88.126.143.
| ! | Как писать дипломную работу Инструкция и советы по написанию качественной дипломной работы. |
| ! | Структура дипломной работы Сколько глав должно быть в работе, что должен содержать каждый из разделов. |
| ! | Оформление дипломных работ Требования к оформлению дипломных работ по ГОСТ. Основные методические указания. |
| ! | Источники для написания Что можно использовать в качестве источника для дипломной работы, а от чего лучше отказаться. |
| ! | Скачивание бесплатных работ Подводные камни и проблемы возникающие при сдаче бесплатно скачанной и не переработанной работы. |
| ! | Особенности дипломных проектов Чем отличается дипломный проект от дипломной работы. Описание особенностей. |
| → | по экономике Для студентов экономических специальностей. |
| → | по праву Для студентов юридических специальностей. |
| → | по педагогике Для студентов педагогических специальностей. |
| → | по психологии Для студентов специальностей связанных с психологией. |
| → | технических дипломов Для студентов технических специальностей. |
| → | выпускная работа бакалавра Требование к выпускной работе бакалавра. Как правило сдается на 4 курсе института. |
| → | магистерская диссертация Требования к магистерским диссертациям. Как правило сдается на 5,6 курсе обучения. |
| Дипломная работа | Формирование устных вычислительных навыков пятиклассников при изучении темы "Десятичные дроби" |
| Дипломная работа | Технологии работы социального педагога с многодетной семьей |
| Дипломная работа | Человеко-машинный интерфейс, разработка эргономичного интерфейса |
| Дипломная работа | Организация туристско-экскурсионной деятельности на т/к "Русский стиль" Солонешенского района Алтайского края |
| Дипломная работа | Разработка мероприятий по повышению эффективности коммерческой деятельности предприятия |
| Дипломная работа | Совершенствование системы аттестации персонала предприятия на примере офиса продаж ОАО "МТС" |
| Дипломная работа | Разработка системы менеджмента качества на предприятии |
| Дипломная работа | Организация учета и контроля на предприятиях жилищно-коммунального хозяйства |
| Дипломная работа | ЭКСПРЕСС-АНАЛИЗ ФИНАНСОВОГО СОСТОЯНИЯ ООО «АКТ «ФАРТОВ» |
| Дипломная работа | Психическая коммуникация |