І світова війна

Вступ

Причини і характер І світової війни. Ст..2

Міжнародні відносини: Ст..16

Вступ в боротьбу Туреччини.

Взаємовідносини держав Антанти в 1914 -1915 рр.

Вступ в боротьбу Болгарії.

Фінансові відносини країн Антанти в 1916 р.

Міжсоюзницькі конференції на рубежі 1916-17рр.

Дипломатія заключного періоду І світової війни. Ст..31

Висновок.

Література.

Причини і характер.

На початкуXX ст. у світі ще більше загострилися імперіалістичні суперечності. Але особливого поши­рення набув конфлікт між Англією і Німеччиною. Вже в 90-х роках XIX ст. Англію занепокоїло посилення конкуренції німецьких товарів на світовому ринку. Інтереси Англії і Німеччини зіткнулися в багатьох районах світу. Особливої гостроти англо-німецькі супе­речності набули в Африці, Східній Азії і на Близькому Сході. Це були основні регіони експансії німецького імперіалізму.

Наприкінці XIX ст. далекосяжні німецькі плани по­чинають активно реалізовуватися в Східній Азії. З 1885 р. по 1893 р. експорт з Німеччини до Китаю збіль­шився з 16,5млн. до 33,25млн. марок. У 1897р. ні­мецька імперія під виглядом «оренди» анексувала ки­тайський порт Цзяочжоу, а потім поширила свій про­текторат і на півострів Шаньдун. Це викликало серйоз­не занепокоєння в Англії, яка давно вже утверджувала свої інтереси в Китаї. Спільний похід у 1900 р. великих держав для придушення в Китаї іхетуанського антиім­періалістичного повстання не послабив напруженості в німецько-англійських суперечностях у Східній Азії.

Водночас розпочинається активне проникнення німецького імперіалізму на Близький Схід. Цій експан­сії сприяло спорудження Багдадської залізниці. Кон­цесію" на її будівництво було одержано в 1898 р. під час поїздки Вільгельма II до Туреччини. Багдадська магістраль відкривала Німеччині прямий шлях через Австро-Угорщину, Балканський півострів і Малу Азію до Персидської затоки. Спорудження такої дороги зміц­нювало позиції Німеччини на Близькому і Середньому Сході та поблизу Суецького каналу, що створювало загрозу морським і сухопутним шляхам сполучення Англії з Індією. До початку війни Німеччина інвестува­ла в будівництво залізниці 1 млрд. марок. Проблема Багдадської магістралі стала найгострішою в англо-німецьких суперечностях на Близькому Сході. Вона торкалася також інтересів Росії і Франції, що значно ускладнювало тогочасне міжнародне становище.

Неабияку роль у розв'язанні війни зіграли і франко-німецькі та російсько-німецькі суперечності. Після переможної війни 1870—1871 рр. над Францією німецькі правлячі кола намагалися назавжди закріпити за собою відірвані від Франції території Ельзасу і Лотарингії.

Розуміючи, що французи не примиряться з втратою цих земель і будуть намагатися взяти реванш за поразку у війні 1870—1871 рр., німецькі можно­владці шукали привід для того, щоб завдати Франції нового удару і назавжди позбавити її будь-якої надії на повернення цих територій.

Арбітром Європи залишався німецький уряд. Після 1878 р., як і після 1871 р., основною, незмінною турботою Німеччини було ізолювати Францію і, особливо, перешкодити всякому союзу між нею і Російською імперією.

На наступний день після конгресу Німеччина повинна була чекати вияви неприязності з боку великої північної імперії і її таємних підступів, направленого до того, щоб перешкодити проведенню в життя берлінського трактату. Уражений Горчаков був повний ненависті і злопам'ятності. Олександр II, незважаючи на залишок особистої прихильності до імператора Вільгельму, неміг приховати свою досаду. Протягом більше за рік російська преса була наповнена докорами і загрозами за адресою Німецької імперії. Відносини між обома кабінетами стали так же загостреними, скільки вони були сердечними в попередній період. Цар зосередив свої війська на західних кордонах Росії. Його рука відчувалася в тому опорі, яке боснійці досить довго надавали австро-угорським військам, і можливо, також в тому зволіканні і безглуздих спорах, за допомогою яких в 1878 і 1879 рр. Порту намагалася відхилитися від територіальних вимог Греції. Російський імператор своїм заохоченням слов'ян також посилив те внутрішнє нездужання, яким страждала імперія Габсбургів(№4, с.471). У зв'язку з цим вельми потривожений Франц-Іосиф незабаром звернув майже благальні погляди у бік Німеччини, який, зі своєї сторони, прагнула, беручи до уваги обставини, укласти з Австро-Угорщиною міцний союз, який замінив би те, що розсіялося як дим угода трьох імператорів. До того ж австрійський імператор відчував на заході загрозу італійського ірредентизму, маніфестації і крики якого римський кабінет допускав з явним потуранням. Для князя Бісмарка не склало труднощів переконати Андраши, що тільки тісний і позитивний союз з Німеччиною здатний оберегти його уряд від всіх загрозливих йому небезпек. Нехитро, що між двома великими центральними державами незабаром встановився вельми знаменний обмін добрими послугами, передвісник того пакту, про якого мріяв Бісмарк.

У кінці 1878 р. віденський двір дав свідчення своїх германофильских тенденцій, погодившись, нарешті, на формальне скасування статті 5 Пражського договору, на яке ось вже дванадцять років як посилалися Данія і шлезвигці. Трохи пізніше, влітку 1879 р., дипломатична допомога Німеччини полегшила її майбутній союзнице оволодіння Базарським санджаком (він був зайнятий у вересні, після Боснії). Нарешті, під час свого побачення з Андраши в Гаштейне (серпень 1879 р.) залізний канцлер поклав основи договору, що замишляється ним: обидві імперії вступали в союз, щоб примусити поважати існуючі договори, і кожна з них,

у випадку якби друга, вступивши в боротьбу з сусідньою державою, зазнала загрози з боку третьої держави, повинна була стримати цю останню. Це означало, що договір направлений головним чином, з одного боку, проти Франції, а з іншою проти Росії. З поваги до царя імператор Вільгельм(№4,с.472) не одразу погодився підписати подібний акт. Але канцлер загрожував відставкою. Старий монарх поступився, і Бісмарк після поїздки в Вену, де його дії отримали повне схвалення переможених при Садове, добився, нарешті, від нього затвердження договору (15 жовтня 1879 р. (№4,с.575)

Хоч австро-німецький союз і був укладений в секретному порядку, кабінети не сповільнили дізнатися про нього. Незабаром після цього в противагу йому стала неначе організовуватися велика контрліга. Вона повинна була складатися з Франції, Росії і Англії. Дійсно, еволюція, що відбулася в британській політиці починаючи з 1880 р., робила це об'єднання якщо не цілком вірогідним, то, принаймні, вельми можливим. Поки лондонским кабінетом керував лорд Біконсфільд, британський уряд аплодував тенденціям і дипломатичним успіхам Бісмарка. Вірний своїй політиці завоювання міністра-тори, здавалося, з радістю створював собі приводи для війни і тримався особливо зухвало по відношенню до російської держави. У 1879 р. він був зайнятий, з одного боку, насильним підкоренням Зулуленда, а з іншою кривавою і боротьбою, що супроводилася самими драматичними інцидентами з афганцями, що не бажали підкоритися британському протекторату. Зрештою він натомив англійську націю, що не відчувала любові до некорисних війн, особливо коли вони не дуже вдалі. Берлінскі лаври не змогли захистити його від втрати популярності, що привела до його падіння в квітні 1880 р. Його постійний противник Гладстон знову прийшов до влади. Але, як і в колишній час, лідер лібералів свою увагу головним чином присвячував внутрішнім справам. Ірландія, невдоволення якої знову посилилося і прийняло грізні розміри при попередньому міністерстві, була головним об'єктом його турбот. Проте, відомо, які були його доктрини в області зовнішньої політики. Туреччина йому викликала відразу; він вважав її варварською державою, що абсолютно не піддається цивілізації. Він вважав, що для Англії не представляє ніякого інтересу її захищати і ризикувати ради неї вступом у відкриту боротьбу з Росією. Він був навіть вельми схилений зблизитися з останньою і домовитися з нею, якщо можливо, про розділ панування над Сходом. Майже негайно ж після свого повернення до влади він поспішив; покласти кінець війнам, зробленим його неспокійним попередником. Завдяки йому мир був відновлений в Південній Африці, і Трансвааль повернув собі свободу (1881 1882); англійці вивели свої війська з Афганістану (1880 1881) і, здавалося, дещо ослабили пильне спостереження за Туркестаном. Росіяни могли продовжувати своє завоювання. У 1884 р. вони оволоділи Мервом, і хоч в 1885 р. гарматні постріли в Пендже (№4,с.475) "

ледве не викликали конфлікту між ними і їх суперниками,: міністерство вигов все ж діяло в досить перемирному дусі, щоб запобігти всякому розриву.

Поведінка Гладстона на початку його нового правління дозволяла думати, що він бажає одночасно догодити і Росії і Франції. Так, в 1880 р. він надав енергійну допомогу Росії в справі передачі Черногорії территорій, володіння якими забезпечував цій країні Берлінський трактат. У 1881 р., з таким же, якщо не з більшою старанністю, ніж Франція, він добився, нарешті, у Порти надання невеликої частини Епіра і Фессалії Еллінському королевству. Якщо ми зіставимо ці факти з трагічною смертю Олександра II, убитого в С.-Петербурге нигилистами 13 березня 1881 р. і негайно ж заміщеного на престолі його сином Олександром III, государ, що живив, як говорили, сильну антипатію до Германії, то легко зрозуміємо, що в ту епоху можливість англо-франко-російської угоди не здавалася вже такої нездійсненною.

Ця небезпека не могла вислизнути від уваги Бісмарка. Нехитро тому, що цей завжди пильний державний діяч невпинно трудився як над внутрішнім зміцненням імперії, так і над придбанням для неї нових зовнішніх союзників. У області внутрішньої політики він добився незадовго перед тим від рейхстагу (лякаючи його, за своєму звичаєм, Привидом французького реваншу поновлення на семирічний період військового закону 1874 р. і збільшення готівкового складу армії в мирний час з 401 тис. до 427 тис. чоловік (1880). Він старався шляхом ряду економічних законів, що викликали, проте, сильний опір, забезпечити імперській скарбниці фінансові ресурси, абсолютно незалежні від надходжень окремих німецьких держав. Продовженням на новий термін драконівського закону 1878 р.(№4,с.474) він тероризував в імперії не тільки соціал-демократичну партію, але і всю демократію загалом (1881). У той же час він старався відновити в Німеччині релігійний мир. Голоси депутатів центра були йому необхідні в рейхстагу, щоб забезпечити успіх його реакційній і монополістичній політиці. Проте, він давно вже протягав руку цьому центру. Ще з 1876 р., т. е. з того часу, коли завдяки перемозі республіканської партії у Франциї йому не доводилося більш побоюватися тісної згоди цієї держави з папським престолом, він вніс на практиці деякі пом'якшення в травневі закони. Він навіть перший пішов назустріч Ватікану. Але Пій IX досить холодно зустрів його загравання. Однак, коли цей незговірливий тато помер (7 лютого 1878 р.), Бісмарку повезло більш з його наступником Левом XIII, тонким і оступливим політиком, принаймні в питаннях формального порядку. У липні 1878 р. Бісмарк мав в Киссенгене побачення з нунцій Мазелла, і з цього моменту переговори між канцлером і татом не уривалися. У 1881 р. ні той, ні іншою не зробили ще ніяких принципових поступок. Але більшість німецьких єпіскопів була відновлена на своїх місцях; горезвісні закони були зведені фактично до вельми малому, з іншого боку, партія центра, слухняно та, що слідувала вказівкам Ватікану починав краще голосувати.

Здавалося, що заграючи з Ватіканом, канцлер повинен був дещо ускладнити свої відносини з Квіріналом. Однак якраз в той час Бісмарк, що прагнув як можна швидше посилити австро-німецький союз, шукав дружбу Італії і не зовсім безуспішно. Коли канцлеру ставили на вигляд його загравання з папським престолом, він давав зрозуміти, що примирення Німеччини з татом полегшить в один прекрасний день примирення наступника Пія IX з наступником Еммануїла. До того ж цей останній, що помер 9 січня 1878 р., залишив свій престол государ, якого навряд чи торкали спогади об Мадженте і Сольферіно і всю відому галлофобия якого як би природно доповнювалася його що майже дійшла до пристрасті тевтономанією. З моменту свого знайдення на престол Умберто Iй з готовністю слухав німецьких спокусників. Бисмарк, відтоді як він залучив Франца-Іосифа в орбіту своєї політики, переконував італійський уряд в необхідності приборкувати ирредентизм, принаймні в його виявах, що загрожували Австро-Угорщині. Він доводив, проте, цьому уряду, що союз з Австро-Угорщиною є, бути може, засобом добитися в один прекрасний день полюбовно того самого Тіроля, який воно так хотіло б отримати від неї, і що цей союз міг би дати йому також Албанію. Він старався, головним чином, направити італійські жадання на деякі французькі провінції, якось: Савойю, Ніццу, Корсику. Він нашіптував нишком італійському уряду, що в особі Франції воно має свого найзлішого ворога. Він прекрасно використав суперництво інтересів, що виникло в Тунісе, головним чином в останні роки (1879 1880), між Францією і Італією. Зрозуміло, що коли Франція, статут від провокаційних витівок, ухвалила рішення відновити свої зневажені права і внаслідок короткої експедиції примусила Туніс внаслідок договору в Бардо прийняти її протекторат, канцлер повинен був випробовувати найживіше задоволення. Дійсно, Італія була поза собою від люті. Вона хотіла підняти на ноги всю Європу. Вона просила Німеччину про допомогу;

проте, Бісмарк був далекий від того, щоб надати її Італії. У ту епоху він зовсім не бажав поривати з Францією; він був дуже радий, що турбота від віддалених інтересах відволікала цю останню на відомий період від Ельзаса. До того ж він говорив собі, що чим більш Франція зміцнить своє панування в Тунісе, тим менш Італія буде схильна до зближення з нею; і його умовиводи були досить правильними. Канцлер вказував також квиринальскому кабінету, що міг би полегшити Італії як в Африці, так і в інших місцях основа колоній, які були б для неї компенсацією, утіхою. З іншого боку, він ставив на вигляд Австро-Угорщини, що у разі виникнення війни між нею і Росією Німеччини буде неможливо надати їй безпосередню допомогу, бо доведеться стежити за Францією, і для цього знадобляться всі німецькі військові сили. Одна Італія зможе надати їй дійову допомогу. Необхідно тому привернути її на свою сторону. Ось чому король Умберто в кінці 1882 р. їздив в Вену і в Берлін, і це були не прості візити ввічливості. Ось яким чином в наступному році Італія формально приєдналася до австро-німецькому союзу(№4,с. 479). Доти у Франції був лише один ворог, що спостерігав за нею з висоти Вогезов. З 1882 р. вона придбала другого, в Альпах; і якби тільки це залежало від німецького уряду, у Франції з'явився би і третій на Піренеях в особі молодого іспанського короля, якого воно перемагало в тому самому році своїми приставаннями.

На початку XX ст. гострі сутички між Німеччиною і Францією розгорнулися в сфері колоніальних інтересів. Франція була другою після Англії колоніальною державою. Ареною конфронтації стала Північна Африка. Конфлікти між Німеччиною і Францією, спричинені розподілом ще вільних територій у Ма­рокко, приводили ці країни на грань війни двічі — у 1905 і 1911 роках.

НаприкінціXIX ст. ускладнюються відносини Німеччини з Росією. Велике напруження в російсько-німецьких суперечностях відмічалося в митній війні. Німеччина була одним з важливих ринків для збуту російської сировини. У 1897 р. вона поглинала 30% експорту Росії. На російському ринку реалізовува­лася значна частка промислових товарів, які вироблялися в Німеччині. Німецька буржуазія намагалася перетворити Росію в постачальника сировини і ринок збуту виробів своєї промисловості, в той же час вживаючи різноманіт­них заходів щодо обмеження ввозу російських сільськогосподарських продуктів до Німеччини. У 1887 р. німецький уряд заборонив ввозити російську худобу і підвищив податок на експорт німецьких товарів у Росію.

Правлячі кола Росії особливо турбувала перспектива здобуття Німеччиною чорноморських проток, які мали для Росії важливе економічне і стратегічне значення. Німеччина стала основною перешкодою на шляху Росії до Кон­стантинополя.

На початку XX ст. німецькі монополії досягли значних успіхів в економіч­ному проникненні в балканські країни. В сферу німецького впливу потрапили Румунія і Болгарія, які мали для австро-німецького блоку велике стратегічне значення. Так, Болгарія була важливою ланкою між Німеччиною і Туреччиною. Для Росії балканські країни були найкоротшим сухопутним шляхом до чорноморських проток.

Російсько-німецькі суперечності загострювалися ще й тим, що Німеччина підтримувала експансію Австро-Угорщини на Балканах, яка була основним супротивником Росії у боротьбі за керівну роль у цьому регіоні.

На зламі XIX іXX ст. у боротьбі за світове панування все частіше стикалися між собою Німеччина і США, які розпочали боротьбу за перерозподіл європей­ських колоній в Азії, Африці та Латинській Америці. Таким чином, Німеччина втрутилась в іспано-американську війну 1898 р., що точилася за право володін­ня Філіппінськими островами, які з кінця XVI ст. були загарбані іспанцями, а в результаті національно-визвольного повстання 1896 р. проголосили себе незалежною республікою. Протистояння між США і Німеччиною набули на­стільки гострого характеру, що справа майже дійшла до військового конфлікту. Але Німеччина мусила поступитись своїми зазіханнями на далекі колонії Південно-Східної Азії на користь США, оскільки на перший план виступили суперечності між Англією і Францією, з одного боку, та Росією — з другого.

Економічна і військово-технічна підготовка до війни супроводжувалася посиленим ідеологічним тиском на населення, для чого використовувалися основні засоби пропаганди: церква, школа, преса, література, мистецтво. Най­більш відкрито пропаганда мілітаризму проводилася в Німеччині. Причини цього явища лежать в історії німецького народу, який пройшов довгий і боліс­ний шлях до об'єднання в єдину державу. Так звана «Священна Римська імперія» ( а саме так тривалий час іменували себе представники німецьких монархічно-династичних родів) в другій половині XVII ст. налічувала понад 300 окремих держав-князівств. Рішенням Віденського конгресу 1814—1815 рр. було створено Німецький союз під зверхністю Австрії, який складався з 35 держав та 4 вільних міст. Розвиток промисловості, буржуазно-демократична революція 1848—1849 рр., політичне суперництво Австрії та Пруссії, посилення процесів державно-національної ідентифікації в Європі призводило до чис­ленних воєнних конфліктів. Всі ці явища і процеси спонукали німецькі землі, з одного боку, до об'єднання, а з іншого — до мілітаризації. Об'єднання Ні­меччини здійснилося в результаті воєн Пруссії і Австрії проти Данії, австро-прусської війни 1866р. та франко-прусської війни 1870—1871 рр. У 1871р. Німеччину було проголошено імперією, а прусського короля Вільгельма І — імператором.

Виразником агресивних намагань німецького імперіалізму стали ідеї пангер­манізму, які набули значного поширення у 1891 р. у зв'язку з протестом проти англо-німецького договору, що передбачав колоніальні поступки на користь Англії. Пангерманісти вимагали завоювання англійських, французьких, бель­гійських та португальських колоній, залізорудних районів Франції, всієї Бельгії, Голландії, відокремлення від Російської імперії Прибалтики, Польщі, України і Кавказу.

В основі ідеології пангерманського союзу стверджувалася зверхність ні­мецької нації. Ця доктрина поширювалася не тільки в Німеччині, айв Авст­ро-Угорщині та Італії, які в 1879—1882 рр. створили так званий Троїстий союз— військово-політичний блок з метою підготовки війни за переділ світу. На противагу Троїстому союзу в 1904—1907 рр. Англія, Франція та Росія створи­ли блок під назвою «Антанта». Таким чином європейські держави було розчле­новано на два ворожі імперіалістичні угруповання.

У державах Антанти агітація за війну не була такою відкритою, як у Німеч­чині. Але вона також мала місце. Так, в Англії в основу мілітаристської пропа­ганди було покладено проповідь колоніальної експансії. У 60—90-х роках XIX ст. з програмою активної колоніальної політики британського імперіалізму виступив історик Д.Фруд. У своїх працях він обстоював тезу про тотальне підпорядкування державної політичної програми завданням колоніальної екс­пансії, а також закликав до переділу світу і завоювання найбагатших територій у європейських держав.

У Франції широко розповсюджувалася різноманітна мілітаристська літера­тура. Шовіністична пропаганда велася під виглядом помсти за програну війну 1870—1871 рр. Найширшого розмаху вона набула після обрання президентом Франції Р.Пуанкаре, котрий надавав великого значення ідеологічній підготовці до війни.

Політичні партії і правлячі кола Росії також закликали розпочати війну буцімто задля захисту «братів-слов'ян» та об'єднання всіх слов'янських народів під зверхністю Російської імперії. У пресі розгорнулася пропаганда великодер­жавного панславізму, що мав глибокі традиції в російському суспільстві.

Таким чином, правляча еліта всіх європейських держав грала на національ­них почуттях і традиціях народів, використовувала їх патріотизм для стиму­лювання гонки озброєнь і таким чином готувалася розпочати війну для досяг­нення своїх загарбницьких цілей.

Розробляючи план війни, німецький генеральний штаб насамперед дбав про те, щоб уникнути одночасного ведення її на двох фронтах — проти Росії і проти Франції.

У серпні 1892р. начальник німецького генерального штабу генерал фон Шліффен, призначений на цю посаду у 1891 р., дійшов висновку, що у війні на два фронти спершу варто домогтися швидкої перемоги над Францією. Це стратегічне рішення було покладено в основу нового плану війни, згідно з яким Німеччина в 1914р. розгорнула свої сили. В меморандумі Шліффена проявилась доктрина «бліцкригу».

Німеччина розраховувала вести війну проти Росії не одна, а спільно із своїм союзником —Австро-Угорщиною. Німецький генеральний штаб також покладав надію на союз з Румунією, яка у 1883 р. підписала відповідну таємну конвенцію з Австро-Угорщиною.

Генералітет Німеччини, розроблюючи план війни на Північному морі, вихо­див з того, що сильніший англійський флот буде вести ближню блокаду німець­кого узбережжя. Це дасть змогу німецькому флоту, ведучи «малу війну», посла­бити сили ворога, а потім знищити його в генеральній битві. На відміну від плану на суші, де з самого початку пропонувалося вести рішучий наступ проти Франції, військово-морському флоту надавалась пасивна роль. Однією з причин обережності німецького морського командування було побоювання можливої загрози з боку російського Балтійського флоту, який у разі ослаб­лення німецького флоту в боротьбі з англійськими військово-морськими сила­ми міг перейти до активних наступальних дій.

Австро-Угорщина ще з часу укладання союзного договору з Німеччиною в 1879 р. своїми ворогами вважала Росію, Сербію і Чорногорію. Згідно з остаточ­ним варіантом плану, на Австро-Угорщину покладалось основне завдання боротьби проти Росії. У відповідності з планом сухопутні сили Австро-Угор­щини у складі 1.100 батальйонів (до 1,5млн.чол.) розподілялися натри великі групи, що створювало загрозу розгрому їх по частинах.

Стратегічний задум Відня проти Росії полягав у тому, щоб частиною сил наступати на північ, а потім повернути на схід і спільно з правим крилом австро-угорського угруповання розбити зосереджені у Проскурові (нині Хмель­ницький) російські війська.Це б дало змогу відкинути основні сили росіян до Чорного моря або до Києва. При цьому у Відні розраховували на наступ німців із Східної Пруссії.

Росія, як і інші європейські держави, почала розробляти план війни ще з кінця XIX ст. Мобілізаційний розклад 1890р. передбачав два варіанти дій, які зумовлювались географічним фактором. Очевидно, в цей час Росія покладала надії, що головний удар кайзерівська вояччина спрямує проти Франції. В такому випадку вона планувала вести військові операції, спрямовані головним чином проти Австро-Угорщини.

Проте в 1900р. було розроблено новий план, згідно з яким всі російські військові сили на випадок війни об'єднувалися у дві групи: Північний фронт проти Німеччини, Південний — проти Австро-Угорщини. Цей план був ціка­вий тим, що в ньому вперше пропонувалося створення проміжної інстанції управління військами на території воєнних дій — командування фронтами. На Чорноморський флот покладалася блокада Босфору, а в разі необхідності він мав бути готовим до активних бойових дій.

Французький план війни, який ще з 1872р. неодноразово зазнавав змін, на перший погляд хоч і був проникнутий наступальним духом, але насправді носив пасивно-вичікувальний характер. Зокрема, він передбачав взаємодії з англійським флотом. 10 лютого 1913р. між Англією і Францією було підписано морську угоду, згідно з якою головний тягар бойових операцій на Середземно­му морі був покладений на французький флот. Участь Англії у можливій війні проти Німеччини повністю визначилася вже з 1904 р., коли між Англією і Францією було підписано договір. Тривалий час Англія не мала чіткого плану дій сухопутної армії, оскільки її обмежені сили не могли мати вирішального значення у війні на материку. Основним завданням англійських морських сил на Середземному морі був захист своїх комунікацій, а також допомога союзникам у боротьбі з флотом Троїстого союзу.

Імперіалістичні уряди та політичні партії прикривали грабіжницький харак­тер війни. Вони заявляли, що ведуть війну задля щастя власного народу й вічного миру для майбутніх поколінь. Таку позицію підтримувала їх церква. Активно пропагувався мілітаризм, розпалювався шовінізм. Для цього широко використовували пресу і кіно.

Світова війна була імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою з обох боків. Вона поставила під загрозу долю багатьох держав і народів.

Франко-прусська війна 1870 1871 рр. корінним образом змінила розставляння сил в Європі. На її політичній карті з'явилася Німецька імперія, що об'єднала невеликі німецькі держави, зосередивши значний промисловий потенціал. Очолив її перший канцлер Про. фон Бісмарк, людина з величезною силою волі і нерозбірливий в способах досягнення мети. Німецька імперія виявила себе як мілітаристську, агресивну державу. Окупація Німеччиною Ельзасу і Лотарингії, важкі для Франції умови світу в майбутньому неодмінно вносили в порядок денний нову війну з Францією, яка обов'язково спробує взяти реванш. Економічний підйом Німеччини і початок колоніальної експансії загострили англо-німецькі протиріччя і Подужали напруженість в Європі. Постійна загроза нової війни в Європі вела до мілітаризму, роздування шовіністичної пропаганди.Основною метою зовнішньополітичного курсу Німеччини

стало створення військово-політичної коаліції європейських держав, направленої проти Франції. Правлячі кола в Берліні могли спиратися на Австро-Угорщину, яка після франко-прусської війни пішла на зближення з Німеччиною, в деякій мірі Італію, яка стала суперниця Франції в Середземному морі. З метою залучення в коаліцію Росії, потенційного союзника Франції, була висунена ідея загальної боротьби з міжнародним робочим рушенням.

Значну тріщину дав Союз трьох імператорів у час близькосхідний кризи 1875-1878 рр.

В 1875 р. прийшло до повстання у Герцеговині і Боснії. Причиною невдоволення був фінансовий утиск з боку турків. Економічна криза примушувала Порту стягати безоглядно податки, а державці доходів допускалися усяких надуживань. Через те чоловіче населення вхопилося за зброю і почало війну з турками, а жінки, старі люди й діти з усяким скарбом утікали за границю до Австрії або Чорногорії. Турки, якими провадив султанський син Мухтар-паша, не змогли придуши­ти повстання на самім початку, і сили повстанців зросли за до­помогою добровільних із Сербії і Чорногорії.

За ініціативою австро-угорського міністра закордонних справ Андраші Австрія, Росія і Пруссія виступили перед Пор­тою з нотою, в якій вимагали заспокоєння християнського на­селення. До цієї акції приєдналися також Франція й Італія, нарешті, й Англія, що не бажала поширення російських впливів на Балканах. У відповідь на ноту великий візир Мах-муд-паша заявив від імені Порти готовність дати християнинам рівні права з магометанами, скасувати аренду податків, подбати про поліпшення гос­подарського становища насе­лення та ін. Султанський едикт обіцяв амністію по­встанцям та емігрантам, ска­сування десятини на один рік й інших податків на два роки. Проте повстанці не хотіли скласти зброю і вимагали, щоб ці уступки гарантували європейські держави. Але між окремими урядами не бу­ло згоди щодо напряму політики, і їх інтервенція за­лишилася без практичних наслідків. Боротьба пошири­лася наново. Широку рево­люційну пропаганду вела «Омладіна» («Молодь»), това­риство, що мало на меті об'єднання сербських земель.

У травні з'їхалися у Берліні представники союзу трьох імператорів — Бісмарк, Андраші і Горчаков, — і вирішили вислати до Порти т. зв. меморандум, з погрозою, що коли Туреччина не заведе по­рядку, то вони самі вживуть «успішних засобів». Цієї ноти не хотіла вже підписати Англія, що бачила явне змагання Росії до війни.

Виступ великодержав викликав у Туреччині грізну ре­акцію. Юрба, підбурена духовенством, почала нападати на християн, а врешті на вулиці вбито німецького і французького консулів. Причиною всього лиха вважали самого султана, що прихильно ставився до європейців. У травні 1876 р. його детронізували й убили, хоч офіціальна реляція донесла, що він сам відібрав собі життя.(№3,с.206) Новий султан Мурад V, людина нер­вово хвора, утримався тільки три місяці, а опісля престол дістав його брат Абдул-Хамід II (1876—1909). Тим часом проти Туреччини виступили болгари, а також Сербія і Чорногорія. Болгарське повстання турки відразу придушили, і турецькі охотники, «башибузуки», жорстокими способами приборкува­ли болгарські села, так що по цілому світі пішли вісті про ці знущання. Не краще пішло й сербам, хоча у їх війську було

немало російських офіцерів, а головне командування вів гене­рал Черняев. Турки йшли в бій з диким завзяттям і перемага­ли слов'ян.

Європейська дипломатія супроти цих подій не була одно згідна. Росія рішуче змагала до війни й мобілізувала своє військо в Бессарабії. Цар Александр бажав втягнути у війну Австрію й пропонував їй спільну окупацію балканських країн. Але Андраші погодився тільки на прихильну нейтральність. Бісмарк не хотів встрявати у балканську справу, бо не бачив у ній користі, що варта була «костей одного поморського грена­дера». Франція й Італія були зайняті внутрішніми справами. Тільки Англія рішуче протиставилася російській імперіалістичній політиці і готова була стати в обороні Туреч­чини. Але турецькі жорстокості у Болгарії викликали в англійській опінії неприхильність до Порти. Наприкінці грудня 1876 р. європейські посли в Константинополі зібралися на «перед конференцію» і спільно поставили вимогу до Порти прове­сти реформи в Болгарії, Боснії і Герцеговині, що мали бути проведені під наглядом європейської сторожі безпеченства, складеної з 6000 людей. У відповідь на те турецький уряд по­дав проект конституції, що передбачала рівноправність усіх громадян і парламент, спільний для всієї держави. Христи­янські дипломати признали цей проект недостатнім і вистави­ли в ультимативній формі вимогу, щоб їх держави допущено до нагляду над адміністрацією. Коли Туреччина це відкинула, всі посли покинули Константинополь.

Це загострило протиріччя між Росією і Австро-Угорщиною, кожна з яких вважала Балкани сферою свого впливу. Німеччина, в свою чергу, підштовхувала Росію до війни з Туреччиною, сподіваючись тим самим розв'язати собі руки по відношенню до Франції.

Російсько-турецька війна, (1877 1878 рр.) виявилася вдалої для Росії. Оволодівши рядом фортець і завдаючи поразки турецьким військам, російська армія просувалася до Константинополю. 3 березня 1878 р. був підписаний Стефанський договір, згідно з яким Сербія, Чорногорія і Румунія отримували незалежність, Боснія і Герцеговина автономію, утворювалося автономне Болгарське князівство. Росія значно зміцнювала свої позиції на Балканах. Однак умови договору - в Стефано порушували угоду між Росією і Австро-Угорщиною, підписану напередодні війни, про розподіл сфер впливу на Балканах, згідно з яким Австро-Угорщина діставала право на окупацію Боснії

і Герцеговина. Відчувши себе ображеними, Австро-Угорщина і Англія, посилення позицій Росії, що не бажали па Балканах, почали загрожувати Росії війною. Росія була вимушена піти на перегляд умов світу на Берлінському конгресі в 1878 р., який задовольнив претензії Австро-Угорщини і дав можливість Англії окупувати острів Кіпр, а Болгарія була розділена на дві частини.

Російсько-австрійські протиріччя і неоднозначна позиція Німеччини на Берлінському конгресі в підтримку Австро-Угорщини і Англії послужили причиною зміни позиції Росії відносно своїх союзниць. Це, в свою чергу, укріпило зв'язки між Німеччиною і Австро-Угорщиною. 7 жовтня 1879 р. ці держави підписали союзний договір, направлений проти Росії. (№9, с.112)

Остаточно сформувався Троїстий союз в 1882 р., коли до підписаного в 1879 р. договору між Німеччиною і Австро-Угорщиною приєдналася Італія. Німеччина підтримала колоніальні претензії Італії на Туніс і зуміла залучити Італію до союзу, незважаючи на певні протиріччя між Італією і Австро-Угорщиною із-за Трієста і Трієнтіпо, які входили, до складу Австро-Угорщини. Союз 1882 р. був підписаний на 5 років і неодноразово поновлювався до 1915 р.

Троїстий союз був направлений, з одного боку, проти Франції, а з іншою, проти Росії, що логічно підштовхувало обидві країни до більш тісної військово-політичної співпраці. Поразка у франко-прусській війні, втрата Ельзасу і Лотарингії погіршували стратегічне положення Франції і штовхали її на пошук союзників в Європі. Колоніальні конфлікти загострили відносини з Англією і залишили французькій дипломатії єдиний шлях на схід. У колоніальному питанні між Францією і Росією не було протиріч в Європі. Росія залишалася єдиною країною, від якої Франція могла отримати реальну військову допомогу у разі нової війни з Німеччиною. Важливим стимулом до франко-російського зближення були економічні питання. Німеччина стала перешкоджати ввезенню зерна з Росії.

У 1891 р. між Росією в Францією був підписаний консультативний пакт, а в 1892 р. таємна військова конвенція, ратифікована в 1893 1894 рр., яка передбачала взаємну допомогу союзних армій у випадку, якщо Франція стане об'єктом нападу з боку Німеччини або Італії, або якщо Росія стане об'єктом нападу з боку Німеччини або Австро-Угорщини. У разі війни проти Німеччини Франція виставляла на німецькому кордоні армію в 1 млн. 300 тис. чоловік, Росія від 700 до 800 тис. чоловік.

Англія залишалася позаблоковою державою, проводячи зовнішньополітичний курс, відомий під назвою політика «блискучої ізоляції». Спираючись на могутній флот і великий економічний потенціал, уміло спекулюючи на франко-німецьких і россійсько-австрійсько-німецьких протиріччях, Англії протягом деякого часу вдавалося залишатися не пов'язаної якими-небудь військовими зобов'язаннями. Однак зростання напруженості в Європі і протистояння між країнами за перерозподіл колоній робили таку позицію Англії дуже вразливої.

Виступ Туреччини

Воюючі сторони продовжували боротьбу за залучення Туреччини до свого табору. Через вплив на цю країну продовжувалося запекле змагання між Антантой і австро-німецьким блоком. Молодий турецький уряд схилявся до німецької орієнтації. Однак воно зустрічало протидію: фінансово-економічна залежність Туреччини від Антанти залишалася вельми значною. До того ж неважко було пересвідчитися, що берлінска дипломатія лише з метою маскування завіряла, неначе прагне до збереження територіальної цілісності Туреччини.

Туреччина в 1914 р. не могла чекати нічого доброго від перемоги ні тієї ні іншої з воюючих сторін. Антанта загрожувала її розчленувати, Німеччина перетворити в свого васала. Але власні загарбницькі пантюркістські жадання молодих турок розповсюджувалися на території, що належали Росії і Англії. Пантюркісти мали намір захопити Кавказ, Крим, а найбільш завзяті тлумачили навіть про «долини Волги і Ками»(№10,с.6). Заявлялися панисламістскі претензії на Єгипет і інші арабські країни Північної Африки, на Індію і т. д. Пантюркістські і панисламістські домагання штовхали молодих турок до союзу з Німеччиною.

Проте, рішення прийнято було в Константінополе не без коливань і не без боротьби. Великий візир (глава уряду) принц Саид-Халим-паша був прихильником союзу з Німеччиною. У керівному младо-турецькому тріумвіраті Епвер і Талаат були германофілами, але Джемаль мав славу прихильника Антанти.

Напередодні війни прихильники Німеччини в турецьких правлячих колах пересилили: 22 липня 1914 р. військовий міністр Энвер-паша без ведена ряду членів уряду заявив німецькому послу про намір Туреччини вступити в союз з сусідньою Болгарією і з державами Троїстого союзу.

На інший день після підписання секретного договору з Німеччиною турецький уряд опублікував декларацію про нейтралітет Османської імперії. Цей акт пояснюється тим, що Туреччина у військовому відношенні була не підготовлена.

Характерно для вдач младотурецької дипломатії, що, підписавши союз з Німеччиною, Енвер негайно ж зав'яз переговори з російським послом Гирсом і з військовим агентом генералом Леонтьевим, пропонуючи їм укласти союз проти Німеччини. Энвер заявив Леонтьеву, що Туреччина живить неначе б до Росії самі дружні почуття. Вона-де не пов'язана з Німеччиною яким-небудь союзним договором і, більш того готова надати свою армію в повне розпорядження Росії і направити її проти будь-якого ворога по вказівці з Петербурга. За це Енвер вимагав повернення Туреччини Егейських островів і частини болгарської Фракиї.

Російський міністр закордонних справ Сазонов з великою підозрою віднісся до пропозиції Енвера, не вірячи в його щирість.

Надалі з'ясувалося, що, пропонуючи Росії союз, Енвер вдався до самому примітивного обману. Насправді він готувався до нападу на Росію і лише чекав приходу німецьких військових кораблів, що проривалися до проток з середземного море. За задумом німців і турок, ці кораблі повинні були змінити співвідношення сил па Чорному морі і загрожувати побережжю. Британський флот, що панував на середземному море, не перешкодив німецьким кораблям прорватися до мети: англійський уряд радий було утруднити російському союзнику шлях до проток і Константінополю. 1з серпня «Гебен» і «Бреслау» увійшли в Дарданелли. Через декілька Днів на них був піднятий турецький прапор, а командир «Гебена» був призначений командуючим військово-морськими силами Туреччини. Тепер не тільки турецька армія, але і флот виявилися під німецьким командуванням.

Царський уряд хотів уникнути війни з Туреччиною. Вона створила б йому ще зайвий фронт і відвернула б в Закавказзя сили, до крайнощі необхідні для боротьби проти Німеччини. Щоб відстрочити, а бути може, і запобігти виступу Туреччини, Сазонов 12 серпня запропонував союзникам Росії гарантувати Туреччині у разі дотримання нею нейтралітету і демобілізації армії територіальну недоторканість, поступове скасування режиму капітуляцій, повернення острова Лемнос.

Грій погодився запропонувати Туреччину гарантію територіальної недоторканості правда, лише на час поточної війни.(№10,с.8) Однак він відмовився передати їй Лемнос і відмінити режим капітуляцій. Ця урізана пропозиція не досягала мети: такій гарантії виявилося недостатньо для того, щоб добитися угоди з турецьким урядом.

9 вересня турецький уряд повідомило всім державам, що воно ухвалило рішення з 1 жовтня 1914 р. відмінити режим капітуляцій. Спроба Туреччини звільнитися від імперіалістичної кабали привела до своєрідного дипломатичного результату. Іноземні посли, акредитовані в Константінополе, негайно вручили турецькому уряду тотожні ноти з протестом проти «довільного скасування капітуляцій». Побоювання позбавитися без відповідних компенсацій імперіалістичних привілеїв в Туреччині об'єднало проти неї навіть найжорстокіших ворогів, що знаходилися в стані війни один з одним.

Після вручення цих нот німецька дипломатія прийнялася переконувати турок, що для них саме краще швидше виконати союзні зобов'язання і почати війну. Тоді відносно країн Антанти питання про капітуляції відпаде сам собою; з державами ж Троїстого союзу Туреччина ніби завжди зможе домовитися.

Зі своєї сторони дипломатія Антанти тепер також не відмовлялася обговорювати питання про скасування капітуляцій лише б Туреччина зобов'язалася дотримувати нейтралітет протягом всієї війни. Переговори про режим капітуляцій продовжувалися протягом всього вересня.

Після поразки німців на Марне стало очевидно, що війна затягнеться. Це привело до того, що діяльність дипломатії по вербуванню союзників стала ще більш напруженою. 11 жовтня Німеччина надала Туреччині позику. Було домовлено, що Туреччина вступить у війну негайно ж після фактичного отримання наданих їй коштів. Однак до цього часу у багатьох членів турецького уряду зріс страх перед війною. У їх числі тепер виявився і великий візир. Поразка Німеччини на Марне і успіхи російських військ в Галиції посилювали ці побоювання. Внаслідок цього Енвер і німецьке командування вирішили поставити країну перед фактом, що здійснився. 29 жовтня 1914 р. турецький флот під командуванням німецького адмірала Сушона вийшов в море і без оголошення війни несподівано обстріляв російське побережжя Севастополь, Одесу, Феодосию і Новоросійськ.(№10,с.8-9) У той же день, 29 жовтня, російський посол в Константінополі отримав розпорядження зажадати свої паспорти.

Багато які члени турецького уряду були перелякані провокаційними діями Енвера і німецького адмірала. Великий візир загрожував подати у відставку і його лише насилу умовили залишитися на своєму посту.

Посли Антанти покинули Константінополь. 2 листопада 1914 р. у відповідь на напад турецького флоту Росія оголосила Туреччині війну. 5 і 6 листопада за нею пішли Англія і Франція. Так німецькі імперіалісти і їх агенти увергли турецький народ в згубну авантюру.

Взаємовідносини держав Антанти в 1914 - 1915 рр.

Боротьба за вербування нових союзників ускладнялася суперництвом між основними членами воюючих угрупувань. У таборі центральних держав Німеччина користувалася безумовним

перевагою в силі. Це спрощувало міжсоюзницькі відносини. Однак і в цьому таборі мало місце значне тертя, як це розкрили, наприклад, австро-німецькі переговори відносно компенсацій для Італії.

Незрівнянно більш складними були відносини в рядах Антанти. 5 вересня 1914 р. між Росією, Англією і Францією була підписана угода, по якій всі три держави приймали зобов'язання «не укладати сепаратного миру протягом справжньої війни» і не «ставити мирних умов без попередньої угоди з кожним з інших союзників». Ця угода була рівносильна союзному договору: три члени Антанти зобов'язувалися спільно вести війну і не виходити з неї інакше, як за взаємній згодою. Антанта перетворилася в формальний союз. Це не означає, однак, що протиріччя всередині Антанти зникли або слабшали. Спори через надання Італії южнославянских областей є одним з прикладів ускладнень, викликаних діленням ще не захопленої здобичі.

З самого початку війни між союзниками виникли також розбіжності з питань стратегічного плану війни. Основним фронтом уряду Англії і Франції вважали Західний. Російській армії вони відводили саму невдячну роль: вона повинна була відтягати на себе сили противника в ті моменти, коли цього вимагали міркування англо-французького командування. Дійсно, в серпні вересні 1914 р. російський наступ на Східну Пруссію допомогло врятувати Париж і забезпечило успіх французи на Марне. Зате Росії воно коштувало найбільших жертв.

Важка роль, яку західні союзники нав'язали Росії, була слідством залежності російського царизму від англо-французького капіталу, яка частково існувала вже і раніше, а під час війни різко зросла. Війна 1914 1917 рр. пред'явила до промисловість величезна, раніше небачені непередбачені вимоги на постачання зброї, боєприпасів, особливо артилерійських снарядів, і інших військових матеріалів. Відстала економіка царської Росії не устигала задовольняти ці вимоги. Літом 1915 р. недостатнє постачання боєприпасами повело до відступу російської армії, що залишилася без снарядів. Царському уряду доводилося звертатися до Англії і Франції. Прохання прислати боєприпаси і озброєння летіли з Петербурга і з російської ставки в Париж і в Лондон. Західні держави посилали деякі військові матеріали. Але вони робили це скупо і повільно.

Не менш туго просувалися і переговори про об'єднання військових зусиль союзників на обох головних фронтах. Російське командування

звичайно відгукувалося па потреби Західного фронту. Якщо в 1914 р. російські операції в Східній Пруссії допомогли виграти битву на Марне, то в 1916 р. блискуче настання Брусилова сприяло порятунку Вердена і стабілізації італійського фронту.

Навпаки, Англія і Франція в справі координації бойових зусиль союзників не виявляли належної оперативності і навіть союзницької лояльності. Весною 1915 р. німецьке командування перенесло головний удар на Східний фронт. Результатом цього був відступ хоробро що билася, але погано озброєної і ще гірше забезпеченої російської армії. Проте вона вислизнула від кліщів, що підготовлювалися противником і продовжувала боротьбу. Досягнутий Німеччиною великий оперативний успіх не створив корінного перелому в ході війни. Начальник німецького генерального штабу генерал Фалькенгайн побоявся продовжувати настання в глибінь Росії. Він вважав, що наступ на Москву завів би німецьку армію «в область безбережного».

Прийнявши на себе в кампанії 1915 р. головний удар німецьких полчищ, Росія забезпечила Англії і Франції час для повного розгортання їх сил, для мобілізації ресурсів і промисловості. Завдяки цьому до 1916 р. німці вже втратили ті переваги, якими вони мали в своєму розпорядженні, починаючи війну: в кількості і якості озброєння, в бойовій підготовці резервних формувань і

Але Англія і Франція з свого боку майже нічого не зробили для того, щоб полегшити літом 1915 р. положення російської армії. Західні союзники не захотіли своєчасно зробити великий наступ на французькому фронті. І коли з великим запізненням все ж почався наступ в Шампані, то воно виявилося мізерним за своїми масштабами і результатами.

Нескінченне зволікання в дипломатичних переговорах між країнами Антанти з питань координації фронтів сприяло затягуванню війни. У ставці французького головнокомандуючого в Шампані протягом 1915 р. відбулися міжсоюзницькі військові наради. Тут були прийняті рішення про одночасне настання навесні 1916 р. на всіх фронтах проти Німеччини і Австро-Угорщини. Однак до здійснення цих рішень західні союзники приступили із запізненням і недостатньо організовано. Тим часом вже в 1916 р. Антанта не тільки чисельно, але і технічно стала сильніше за Німеччину. Неузгодженість дій союзників допомагала німцям триматися. Ось що пише з цього приводу в своїх мемуарах Ллойд Джордж: «Я прийшов до висновку, що ми могли б добитися перемоги вже в 1916 р. або, найпізніше, в 1917 р., якби стратегічне керівництво військовими діями виявило більше уяви, здорового глузду і солідарності». Британський міністр не помилявся.»1

Багато місця в міжсоюзницькій політиці займали питання фінансування війни. Після початку війни у Франції був оголошений мораторій по всіх платежах. Царському уряду, що мав в своєму розпорядженні значні внески у французьких банках, протягом останніх місяців 1914 р. довелося затратити немало зусиль, щоб добитися від французького союзника можливості отримати свої ж гроші і використати їх для оплати військового постачання і інших витрат. Серед останніх основне місце займала виплата процентів по іноземних позиках. Таким чином, французи не виплачували Росії того, що вони були їй повинні, але з Росії вони борги отримували.

Але головним кредитором всіх країн Антанти на перших же етапах воїни стали англійський уряд і англійський капітал. У час воїни Франція виставила велику армію і її військово-економічні можливості були напружені до межі. До того ж вона була ослаблена, втративши значну територію, в тому числі важливі промислові райони. Все це зменшило фінансову потужність Франції. Вона втратила здатність надавати своїм союзникам значні кредити. Мало того Франція сама вимушена була вдатися до лондонському грошового ринку. До нього ж довелося звернутися і царської Росії. Їй були потрібні величезні і всі кошти, що зростали у іноземній валюті на закупівлю за кордоном озброєння, боєприпасів і інших військових матеріалів.

Британський уряд і банкіри Ситі позичали гроші. Кошти, що Надаються витрачалися російським урядом на потреби війни, яка велася Росією спільно з Англією. Кредити, відпущені Англією, використовувалися переважно для розрахунків по військових замовленнях в самій же Англії і в США. І проте англійський імперіалізм давав гроші на надто важких умовах. Англійський банк вимагав від царського уряду передачі йому золота на значну частку суми, що позичається як забезпечення боргу. Таким чином, військові позики служили засобом для перекачування з Росії в Англію можливо більшої частини великого золотого запасу, яким розташовувало до війни царське правління(№6,с.251-252).

У січні 1915 р. в Парижі відбулася нарада трьох міністрів фінансів з питань фінансування війни. Царський міністр Барк вважав, що на 1915 р. Росії буде потрібний іноземний кредит в 100 млн. ф. ст. Він хотів отримати їх у вигляді довгострокової позики, без надання якого-небудь матеріального забезпечення. Ллойд Джордж, що займав тоді пост британського міністра фінансів, вимагав передачі золота. Після довгих суперечок 5 лютого 1915 р. було підписано угода. Росії надавався кредит французьким і англійським урядами рівними частками на загальну суму 100 млн.; ф. ст. Фактично кредит був відкритий кожною країною тільки на 25 млн. ф. ст., т. е. російський уряд отримало лише половину обіцяного. Інша угода торкалася спільної підтримки золотого запасу Англійського банку. У випадку якщо цей запас, що нараховував 90 млн. ф. ст. внаслідок платежів Америці або інших причин спустився б нижче за 80 млн., Росія і Франція зобов'язані були позичити банку золото до 6 млн. ф. ст. кожна. Була також укладена угода про централізацію розміщення військових замовлень всіх союзників в Сполучених Штатах і платежів по них. Все це вирішене було проводити через посередництво Лондона. Такий порядок усував згубну конкуренцію між країнами Антанти, що ганялися за американськими постачальниками. Але він привів надалі до встановлення фактичного контролю англійського уряду над росіянами і французькими військовими замовленнями.(№6,с.266)

Нарешті, на нараді був встановлений порядок надання фінансовою допомоги малим союзним країнам. Вирішено було, що допомога ця буде виявлятися всіма трьома великими державами Антанти рівними частками. При цьому Росія вносила свою частку в рублях. Досягнута домовленість отримала гучне найменування угоди «про об'єднання фінансових ресурсів трьох союзних держав і їх взаємну підтримку в боротьбі із загальним ворогом». Воно закріпило керівне положення Англії в фінансуванні держав Антанти.

Важливим доповненням до угоди трьох міністрів з'явилася операція, укладена англійським урядом 15 січня 1915 р. з банкірським будинком Моргана: відтепер вся закупівля англійського уряду в США повинна були проводитися через цю фінансову групу.При посередництві англійців в США було додатково замовлена велика кількість озброєння і військових матеріалів для російської армії за рахунок англійських кредитів. Замовлення ці були виконані з великим спізненням і не надали допомоги російської армії в самий важкий для неї період кампанії 1915 р. Платити за них проте довелося.

Поступово США перетворилися в головного постачальника зброї і боєприпасів для всіх держав Антанти. Англія ж захопила собі впливову роль посередника.

На секретному засіданні ради міністрів 19 серпня 1915 р. державний контролер П. А. Харітонов в наступних словах охарактеризував позицію союзників: «Значить, з ножем до горла притискують нас добрі союзники або золото давай, або ні гроша не отримаєш. Дай бог ним здоров'я, але так пристойні люди не поступають». Союзники, то говорив інший російський міністр «захоплюються нашими перемогами для порятунку союзних фронтів ціною наших власних поразок, а в грошах притискують не гірше любого лихваря»(№6,с.267).

30 вересня 1915 р. царський уряд отримало нову позику;

свого англійського союзника. Він становив 300 млн. ф. ст., т. е. біля 3 млрд. крб., які надавалися протягом 12 місяців, не більш ніж по 25 млн. ф. ст. щомісяця, починаючи з жовтня 1915 р. Проте кредити фактично були відкриті тільки до квітня 1916 р. «Відносно зобов'язання забезпечити російський уряд кредитами на тичку;

місяців з квітня по жовтень 1916 р., приведення у виконання цією угоди залежить, однак, від можливості для англійського уряду мати в своєму розпорядженні кошти платежу в Америці, достатні для покриття всіх тих зобов'язань різних союзних урядів в Америці, покриття яких взяло на себе англійський уряд»(№1,с.62-67) Щоб доставити Англії можливість «мати в своєму розпорядженні платіжні кошти» для розрахунків з Америкою, царський уряд погоджувався надати Англії для цієї мети золота до 40 млн. ф. ст. Вивозитися з Росії золото повинне було тільки у разі необхідності. Але наявність такої «необхідності» визначалася не російським урядом .Це було довірено Англійському банку.

У додатковій угоді російський уряд «визнав, що в майбутньому всі пропозиції відносно постачання для Росії, що підлягає виробництву або в Британській імперії, або в Америці, будуть розглядатися в Лондоні». Жодне постачання для Росії, платежі за яку повинні бути зроблені з наданих Англією кредитів, не могло проводитися без консультації «з компетентною посадовою особою, призначеною англійським урядом». Так закріплялася англійська опіка над військовими замовленнями російського царизму і над розрахунками по них . То був вкрай важливий етап в посиленні залежності царської Росії від західного імперіалізму.

4 жовтня 1915 р. було підписано угода про надання Росії кредиту Францією. Він був значно менше англійського всього 562 млн. крб.

Після того як в кінці 1914 р. на заході встановилася позиційна війна, в обох таборах почалися пошуки найуразливішої дільниці у противника, удар по якому дозволив би прискорити перемогу. Хоч французьке і англійське командування вважали що вирішує Західний фронт, але в таборі Антанти були прихильники перенесення головного удару на інші театри військових дій і особливо на Ближній Схід. Звідти, на думку прихильників цієї точки зору, можна було вірніше уразити Німеччину. До так званих «східників» у Франції належали генерали Галлієні і Франше д'Эспере. Але особливо сильні були « східників » в Англії. Там до їх числа належали так впливові люди, як військовий міністр Китченер, Черчилль і Ллойд Джордж.

Це стратегічне питання було предметом переговорів між англійським і французьким урядами. 3 січня 1915 р. було прийнято рішення почати операції проти Дарданелл. «Західники» Жоффр, Мільеран і Френч противилися. Вони билися за кожну дивізію, що знімається з Західного фронту. Дарданелльська операція була почата союзниками з недостатніми силами і потерпіла повну невдачу. Це стало очевидним вже весною 1915 р. Однак до своєї невдачі дарданелльська операція встигла дати поштовх до завершення міжсоюзницьких переговорів про долі проток.

Вступ в боротьбу Болгарії.

Отже, Болгарія в умовах війни 1914 р. виявлялася ключем до всього Балканському півострова. Досягнути угоди з Болгарією Антанта могла тільки одним шляхом: примусити Сербію і Грецію поступитися Болгарії області, відняті ними у неї в 1913 р. Антантофіли, керовані Венізелосом, були схильні вступити у війну, але, звичайно, не для того, щоб самим платити за це поступкою території, яка належала Греції. Не дивно, що Англія, що вельми дорожила підтримкою тісних зв'язків з Грецією, аж ніяк не схвалювала політики російського уряду і навіть їй протидіяла.

Сербія погоджувалася віддати Болгарії частину сербської Македонії, якщо війна закінчиться перемогою Антанти і Сербія отримає від Австрії її южнославянскі області. Зрозуміло, такою невизначеною перспективою важко було спокусити болгарський уряд: щоб прилучитися до Антанти, йому треба було отримати щось більш відчутне. Але крім Македонії, а також Західної Фракиї, якою володіла Греція, союзники обіцяли Болгарії лише Східну Фракию на заходу від лінії Енос Мідія, т. е. мали намір винагородити її за рахунок Туреччини. Ця обіцянка можна було виконати знов-таки тільки після перемоги. Однак болгарський прем'єр Радославов визначено давав зрозуміти, що лише негайна передача Македонії могла б спонукати Болгарію виступити на стороні Антанти. На це з сербської сторони відповідали, що сербський уряд швидше «вважатиме за краще залишити всю Сербію австрійцям, ніж поступитися клаптиком Македонії болгарам»(№10,с.75).

Незрівнянно більш сильними були в Софії позиції центральних держав. Цар Фердінанд був на їх стороні. З перших днів війни австрійська і німецька дипломатія умовляли болгарський уряд напасти на Сербію. Дипломатії центральних держав допомагали обставини: основні територіальні домагання Болгарії розповсюджувалися на союзника Антанти Сербію. Німеччина і її союзники обіцяли Болгарії всю Македонію і навіть частину Старої Сербії. У разі приєднання Румунії до Антанте Болгарії обіцяли, крім того, не тільки повернути Південну Добруджу, але передати і північну частину цього краю. Однак Болгарія ще не встигла підготуватися до війни. Поки що вона вважала за краще залишитися нейтральною, не приєднуючись остаточно до центральних держав.

Остаточно вирішило вихід боротьби за Болгарію зміна військової обстановки. За невдачею дарданелльской експедиції пішов відступ російської армії, яка залишила майже всю Галіцію, Польщу, Литву, частину Білорусії. Потім почалося зосередження на підмогу австрійцям німецьких військ проти Сербії. Військові успіхи Німеччини подолали страх болгарських правлячих кіл перед Антантою. Цар пішов на звабний для них, хоч і вкрай небезпечний, ризик. 3 вересня було підписано турецко-болгарську угоду, а 6 вересня союзний договір між Болгарією, Німеччиною і Австро-Угорщиною. Так створився Четвертний союз.

Вельми гостро стояв і питання про Грецію. З ким вона піде? З Німеччиною або з Антантою? Вибори в грецький парламент в серпні 1915 р. знов привели до влади Венізелоса. Коли у вересні насунулася безпосередня загроза нападу Болгарії на Сербію, грецький прем'єр заявив посланникам Антанти, що може виконати зобов'язання Греції, передбачені греко-сербським союзним договором 1913 р., але при умові, що союзники прийдуть Греції на допомогу і висадять в Салониках 150-тисячну армію. Англійський і французький уряди прийняли пропозицію Венізелоса. Було вирішено послати в Салоники війська з Галліпольського полуострова: до цього часу безперспективність дарданелльської операції була вже абсолютно очевидна. Однак французький уряд насилу великим добився від головнокомандуючого Жоффра розпорядження про посилку в Салоники 64 тис. чоловік, включаючи і евакуйованих з Галліполі. Англійці обіцяли стільки ж. До 150 тис., запитаних Венізелосом, не вистачало 22 тис. Поки йшли ці переговори, король Костянтин повторно звільнив Венізелоса і підтвердив збереження нейтралітету. Практично в Салониках союзники встигли висадити порівняно невеликі сили. Ця повільність Англії і Франції немало сприяла тому, що в ніч на 14 жовтня Болгарія напала на Сербію, відкривши військові дії. Одночасно австро-німецькі сили, що діяли на Балканському фронті, зробили наступ на Сербію з півночі. У кінці жовтня в Салониках було всього 80 тис. союзних військ. Ці сили не зуміли запобігти поразці Сербії і перешкодити встановленню територіального зв'язку між Німеччиною і Туреччиною. Вся територія Сербії була захоплена Німеччиною і її союзниками. Залишки сербської армії евакуйовувалися на острів Корфу.

Одночасно з дипломатичною боротьбою за вербування союзників між Антантою і центральними державами продовжувалося суперництво всередині табору Антанти. Воно було продовженням боротьби, що розвернулася в 1914 1915 рр. навколо договору про протоки.

Після довгого і складного торгу союзники нарешті домовилися про розділ Азіатської Туреччини. Ініціатива належала західним державам. З англійської сторони переговори між ними вів Сайке, з французької Піко. 9 березня 1916 р. результати змови між Сайксом і Піко були повідомлені царському уряду. Те був план захоплення Антантою більшої частини Османської імперії, включаючи частину чисто турецьких областей. Сазонову дуже не сподобалося, що між майбутніми російськими, французькими і англійськими володіннями не залишено якої-небудь буферної держави. Так і крім цього у нього виник цілий ряд заперечень. Пішли нові переговори. Тільки після тривалої дискусії і ряду поправок російський уряд визнав англо-французьку угоду. 26 квітня відбулося підписання франко-російської угоди (надалі схваленого Англією) про розмежування обопільних претензій на Азіатську Туреччину. 9 і 16 травня вийшов висновок остаточних угод між Англією і Францією з того ж самого питання. Два останніх документи і увійшли в історію під найменуванням «угода Сайке Піко».

Англія отримувала Месопотамію з Багдадом, але без Мосула. Велика частина Аравійського півострова признавалася сферою англійського впливу. У Палестині встановлювався міжнародний контроль, але Англії надавалися порти Хайфа і Акка.

Франції по цьому розділу відходили Сирія, Ліван, Мала Вірменія, Килікия, значна частина Курдистану і навіть частина Східної Анатолії. Як сфера впливу вона придбала ще частину Аравії, привернену до півночі від кордону Неджда, і Мусульську область.

Росії діставалися райони Трапезунда, Ерзерума, Бая зета, Вана і Бітлісу, частина Курдистану і смуга вздовж Чорноморського побережжя на заходу від Трапезунда. Все це - більше того, що їй було надано по угоді про Константинополь і протоки. Французькі залізничні концесії на території, що відходила до Росії, зберігали силу.

Частки Італії не визначили, оскільки, почавши війну з Австро-Угорщиною, вона все ще барилася з оголошенням війни Німеччини. У серпні 1916 р. вона нарешті зважилася на цей крок, і після цього їй був викроєний на карті великий шматок Південної і Південно-Західної Анатолій, Адалію, що включав, Конью, Айдін і Смірну. Словом, від Туреччини вціліла тільки Центральна і Північна Анатолія.

З самого початку війни Англія розвинула активну діяльність своєї агентури серед арабів, підвладних Османській імперії. У розділі агентури стояв знаменитий розвідник полковник Лоуренс. Цією східною дипломатією британського імперіалізму керувало не стільки міністерство іноземних справ, скільки органи розвідки.

Знаходячись за допомогою розвідувальних органів в тісному контакті з арабами, ви будете направляти і погоджувати їх рухи. Нарешті, ви створите при собі раду, що складається з делегатів різних вождів, і будете направляти їх прагнення2.

Вся ця політика активно підтримувалася капіталістами, що мали інтереси на Ближньому Сході. Вона була направлена на колоніальне поневолення арабських країн. Але її імперіалістична суть маскувалася підтримкою арабського національного рушення, що розширялося, оскільки воно було направлене проти Османської імперії. Уряди Англії і Франції не скупалися перед арабами на брехливі обіцянки незалежності. Після війни вся фальш цих запевнень була повністю викрита фактами англійської і французької політики, що постаралася перетворити арабські області колишньої Османської імперії в свої протекторати і колонії.

Фінансові відносини країн Антанти в 1916 р.

14 липня 1916 р. в Лондоні відкрилася друга конференція міністрів фінансів держав Антанти. Рибо і Барк як і раніше представляли Францію і Росію; Англія була представлена своїм міністром фінансів Кенна (Ллойд Джордж до цього часу перейшов в міністерство постачання, а в грудні 1916 р. був призначений прем'єр-міністром). Учасників конференції стало тепер вже четверо додалася Італія, що була відсутня в Парижі на лютневій конференції 1915 р. Її представляв міністр фінансів Каркано. Французький уряд, що вже страждав від нестачі коштів і що обтяжувався англійською опікою, запропонував союзникам створити загальну організацію для узгодженого розміщення замовлень всіх держав Антанти і розрахунків по них, а також для спільного вишукування коштів на оплату постачання з Америки. Здійснення цього проекту зруйнувало б керівне посередницьке положення англійського імперіалізму всередині Антанти в справі фінансування війни і закупівлі в США. Не дивно, щоМак- Кенна категорично відхилив французький проект.

Конференція обмежилася створенням в Лондоні комісії з взаємної інформації про великі замовлення, що розміщуються всіма членами Антанти. 24 серпня на англо-французькій нараді в Калі була досягнута домовленість про надання Англією позики Франції на суму 150 млн. ф. ст., забезпеченого передачею Англії «у позику» французького золота на 50 млн. ф. ст.

Ще «більше, ніж Франція, потребувала коштів Росія. Барк і Сазонов дуже прагнули до звільнення від англо-французької монополії на кредитування Росії. Зробити це можна було тільки за допомогою прямого звертання до Уолл-Стріту. Однак отримати гроші в США царському уряду не вдавалося. «У відповідь на наш запит, повідомляв Барк, Америка пред'являє до нас дуже соромливі вимоги, на зразок іпотеки на залізниці і подвійного забезпечення». Доводилося хоч-не-хоч звертатися до старих кредиторів - Франції і Англії. (№6,с.340)

З результаті переговорів між Барк і Рібо Франція підвищила щомісячні кредити Росії з125 млн. франків до 150 млн. «об право розпоряджатися цими кредитами було обмежено: кошти «по ним відпускалися всякий раз тільки із згоди французького міністра постачання на виробництво у Франції платежів за виготовлені там предмети для потреб російської армії.

Найбільш важливими були для царського уряду переговори з англійцями. Барк вів їх, спираючись на успіхи, досягнуті російськими арміями Південно-Західного фронту. І проте Мак-Кенна виявився скупим і наполегливим до крайності. Він готовий був надати лише мінімальні кредити, а про більш значні пропонував відкласти розмови до листопада.

Барк і його генерал, що супроводижував Беляев вказали англійцеві, що якщо його скаредність приведе до нових пропусків в постачанні російської армії, то генерал Олексія, начальник штабу верховного головнокомандуючого, змінить свої стратегічні плани. У цих словах звучала прихована, але дійова загроза: відмова російського командування від наступальних операцій зашкодила б положенню англійської армії на Західному фронті.

Мак-Кенна злякався і негайно ж погодився на надання відразу всього кредиту, що проситься у нього в 150 млн. ф. ст. (біля 1500 млн. крб. по золотому паритету). Але поступившись в цьому питанні, на передачі золота англійський міністр продовжував наполягати. Барк відмовився дати свою згоду на цю вимогу і поїхав з Лондона, не підписавши угоди. Царський генерал Міхельсон, що брав участь в переговорах, з повною основою розцінив позицію англійського уряду, як «бажання... йти далі по шляху захоплення економічного впливу в Росії...» (№6,с357).

Але кредити Лондон все ж повинен був надавати, щоб російська армія, поки продовжувалася війна, могла сприяти перемозі над Німеччиною. У серпні 1916 р. англійський уряд вирішив зробити ще одну поступку: замість 40 млн. ф. ст. воно готове було задовольнитись золотом на 20 млн. ф. ст. (зверх зумовленого по угоді 1915 р.), але з тим, щоб переклад його з Росії пішов на першу вимогу Англійського банку. Тон переговорів досяг при цьому граничної напруженості.

Нарешті 27 жовтня 1916 р. посол Бенкендорф і Грій підписали угоду про кредити. Золото підлягало передачі тільки в тому випадку, якщо золотий запас Англійського банку впаде нижче за 85 млн. ф. ст. і принаймні не раніше 1 січня 1917 р. Всього англійці викачали з Росії до Лютневої революції золота на 60 млн. ф. ст. (40 млн. по угоді 1915 р. і 20 млн. по угоді 1916 р.) (№6,с.368-369)

Царський уряд розмістив величезні замовлення в Сполучених Штатах. Воно вело там переговори про кредити з Морганом, «Нейшнл сити бэнк» і з деякими менш великими фірмами. Було укладено декілька угод, але все досить скромного масштабу. Загальний розмір американських кредитів до Лютневої революції не перевищував 250 млн. крб. Велика частина російських замовлень американської промисловості була оплачена не за рахунок позик, укладених в США, а через Лондон з кредитів, наданих Англією.

У 1916 р. в США Росія могла б отримати і значно більші суми. «Нейшнл сити бэнк» був вельми зацікавлений в справах з Росією. Він відкрив там свої відділення.

Міжсоюзницькі конференції на рубежі 1916-17

Конференція представників союзних командувань, що відбулася в Шантільі в листопаді 1916 р., постановила зробити узгоджений наступ союзників на всіх фронтах. Термін був намічений близький лютий 1917 р. Потім плани на 1917 р. обговорювалися трьома західними членами Антанти в Римі характерним чином, без участі представників Росії. За пропозицією Ллойд Джорджа було домовлено збільшити постачання російської армії, але зажадати за це від царського уряду формування і відправки на фронти нових дивизий. І, нарешті, делегації всіх чотирьох союзних великих держав зібралися ще на одну конференцію в Петрограді. Вона відкрилася лютого (19 січня) і закінчилася 20 (7) лютого 1917 р. Англійську делегацію очолив Мільнер, член військового кабінету, французьку делегацію- міністр колоній Думерг, що був прем'єр, російську - новий міністр закордонних справ Покровський.(№5,с.203) Представники російського командування вважали неможливим починати великий наступ раніше за травень. Царський уряд просив належного постачання, кредитів для його оплати і заходів по зміцненню швидко падаючого курсу рубля адже підтримувало ж воно своїм золотом курс фунта стерлінгів. На словах союзники на конференції пішли йому назустріч. Але англійська делегація підкреслила, що рекомендації конференції не є обов'язковими для її уряду. Делегація доповість кабінету про роботу конференції і лише тоді він ухвалить своє рішення. Коротше кажучи, царському уряду конференція не дала нічого, крім слів на майбутнє. Але участь в запланованому наступі союзники вимагали від Росії самого активного. Петроградська конференція була останньою міжнародною зустріччю, в якій брали участь представники російського царизму.

На початку 1917 р. між російським і французьким урядами була укладена ще одна угода про умови майбутнього світу. Воно мало форму обміну нотами. Російський міністр закордонних справ 14 лютого виразив готовність підтримати Францію в її претензіях на Эльзас-Лотарінгию і Саарський вугільний басейн. Інші німецькі землі на лівому березі Рейна повинні були скласти «автономну і нейтралізовану державу». Воно буде зайнято французькими військами надалі до виконання Німеччиною (і її союзниками) всіх вимог майбутнього мирного договору. Французький уряд в ноту у відповідь від 11 березня підтверджував угоду про Константинополь і протоках і визнавало свободу Росії у визначенні її західних кордонів. Угода викликала невдоволення англійського уряду. Воно було незадоволене тим, що франко-російська операція відбулася без його участі, і не бажало такого значного посилення Франції. Внаслідок цього воно заперечувало передачі під її панування лівого берегу Рейну.

Дипломатія заключного періоду І світової війни.

Два із зайвим роки військових дій з серпня 1914 р. по кінець 1916 р. - не принесли вирішальної перемоги ні тій, ні іншій стороні. Військові досягнення Німеччини на перший погляд були більш значними, ніж успіхи Антанти. Німеччина зайняла всю Бельгію і значну частину Франції, Польщу, частину Прибалтики і Білорусії, розгромила Сербію і Румунію. Всьому цьому Антанта могла протиставити лише перемогу на Марні, порятунок Вердена і російські перемоги над австрійцями і турками. Територіальні захоплення держав Антанти по своєму значенню і розмірам далеко поступалися німецьким. Але що вдалося Антанте, так це зрив німецького стратегічного плану і розрахунків на коротку війну. Зрештою це зумовило перемогу союзників. Німеччина була краще підготовлена до війни. Але у Антанти було більше економічних ресурсів, більше людей і грошей. Зірвавши план Шліффена і затягши війну, держави Антанти забезпечили собі час для мобілізації своїх потенційно перевершуючих сил, наздогнали Німеччину по своїй військовій підготовці, звели тим самим на нівець головну її перевагу і зрештою перемогли її.

Але в кінці 1916 р. було ще далеко не ясно, «чия візьме». Проте обидва воюючих табору стали відчувати потребу швидше закінчити війну. Дві основні причини викликали у імперіалістів потребу припинити затіяну ними війну: виснаження матеріальних ресурсів і зростання революційного настрою народної маси.

Звідси виникали всі спроби, що частішали зав'язнути переговори про мир загальний або сепаратний. Обидві відмічені причини повороту від імперіалістичної війни до імперіалістичного миру в тій або іншій мірі відчувалися у всіх воюючих країнах. Але найбільш гостро вони дали себе знати в країнах німецького угрупування, а з держав Антанти в царській Росії.

Незважаючи на всі військові успіхи Німеччини, війна затягувалася. А у війні на виснаження шанси неминуче складалися на користь Антанти. Британський флот поступово створив навколо Німеччини кільце блокади. У діяльності англійської дипломатії чимале місце займали тепер переговори з нейтральними країнами про обмеження їх експорту в Німеччину. При пануванні Англії на морях відмова загрожувала європейським нейтралам припиненням всякого підвезення. Набагато більше турбот доставляли Антанті США, які на перших етапах війни рішуче протестували проти англійської блокади. Велика частина торгівлі США йшла по Атлантичному океану. Англійська блокада порушувала американські торгові інтереси самим чутливим чином. Вона переривала нормальний торговий обмін зі значною частиною Старого Світу, а перед війною в одну тільки Німеччину йшло біля 15% експорту США. Блокада примусово обмежувала торгові зв'язку США з Європою. Уряд США вимагав, щоб Англія поважала «свободу морів». Під впливом протестів США англійський уряд 20 серпня 1914 р. заявив, що при здійсненні блокади воно буде дотримуватися Лондонської декларації 1909 р. «про правила морської війни» Декларація ця встановлювала досить ліберальний режим обмежуючи контрабанду:, числом товарів і забезпечуючи свободу доступу торгових судів в нейтральні порти.

Однак і надалі англійський уряд поспішило звільниться від норм міжнародного права, що утрудняли його в необмеженому застосуванні блокади. Англійська дипломатія скористалася порушеннями встановлених норм морської війни, допущеними Німеччиною. Вона використала німецьке беззаконня, щоб 3 листопада 1914 р. оголосити все Північне море військовою зоною і утруднити доступ до нейтральних портів Нідерландів і Скандинавії, через які йшло ще досить рясне постачання Німеччини .(№5,с.275)

Всупереч протестам нейтралів англійський уряд поступово посилював блокаду. Враховуючи інтереси США, бавовну довго не включали в число товарів, що забороняються. Але потім і він був оголошений контрабандою. Правда, на постачанні німцям каучуку самі англійці наживалися майже до кінця війни. По загалом англійський уряд значно розширило список товарів, оголошених військовою контрабандою. У інтересах війни проти Німеччини все менше і менше поваги виявляло воно до нейтрального прапору. 7 червня 1916 р. англійський уряд офіційно і публічно відмовилося від Лондонської декларації . Паріжська конференція Антанти в 1916 р. заснувала комітет, що зайнявся складанням переліку контрабандних товарів і «чорних списків» фірм, що підтримував торгівлю з Німеччиною. Цим фірмам загрожував бойкот, відмова в кредитах і інші покарання. У особливий, «сірий список» вносилися фірми, що перебували на підозрі.

Після вступу у війну Італії всі сухопутні кордони Німеччини і її союзників, за винятком немецко-голландського, немецко-датського і швейцарського, перетворилися у фронти. Це привело до того, що ефективність англійської блокади зросла. Вона змусила Німеччину обійтися недостатніми ресурсами продовольства і стратегічної сировини країн Центральної і Південно-Східної Європи. Правда, захоплення Румунії дещо послабило ефективність блокади Німеччини. Але зернові і нафтові ресурси Румунії були абсолютно недостатні по масштабам величезних потреб Німецької імперії, Австро-Угорщини і їх союзників.

Ще більш важким було положення царської Росії. Сировини і людей в країні було досить. Але економічна відсталість приводила до того, що ця сировина нелегко було добути, ще важче переробити і вже зовсім важко підвезти до місця споживання, будь те фронт або ж великі міські центри. Слабість промисловості і розлад транспорту робили економічне становище царської Росії відчайдушною і посилювали революційний підйом. Величезне значення мало ту обставину, що тільки в Росії вже була пролетарська партія нового типу, партія більшовиків, здатна і готова вести маси на вирішальні класові битви.

Німецький уряд і його дипломатія враховували положення Царської Росії і зробили з нього свої висновки. Вже з 1915 р. з німецької сторони почалося дипломатичне зондування можливості сепаратного миру між Росією і Німеччиною. При цьому Берлін використав датського і шведського королів, особливо ж німецьку агентуру, що наповнювала придворні кола Петербурга. Німецький уряд домагався від турецької офіційної згоди на зміну Режиму проток в інтересах Росії.

Німецька дипломатія і розвідка розраховували спиратися на давні симпатії найбільш реакційних кіл царської Росії до Німеччини і Австрії і їх огида до союзу з Англією.

Але ось на початку 1916 р. головою ради міністрів цар призначив Штюрмера представника крайньої реакції, чиновника, відомого своїми німецькими симпатіями. Те була перемога германофільскої камарильї при царському дворі. У липні в Стокгольмі відбулося побачення між банкіром Варбургом, неофіційним агентом німецького уряду, і товаришем голови Державної думи Протопоповим, близьким іншим Распутіна. Варбург зондував грунт з приводу можливостей укладення миру між Німеччиною і Росією. Протопопов повідомив про цю бесіду деяким членам Думи і по виклику Миколи II доповів про все і йому.

Все це було суворе конспіративною і неофіційною дипломатією. Міністр закордонних справ Сазонов відносився до неї негативно, однак при дворі вона знаходила підтримку. Думку про сепаратний мир підтримував Распутін. У липні 1916 р. Сазонов отримав відставку. Штюрмер «за сумісництвом» прийняв портфель міністра закордонних справ. У вересні 1916 р. цар призначив Протопопова керуючим міністерством внутрішніх справ. З призначенням Протопопова, прямого наставника Распутіна, на міністерський пост грунт для сепаратного миру став в Петербурге особливо сприятливої.

Німецький уряд сам завдав удару власним задумам. 5 листопада 1916 р. Німеччина і Австро-Угорщина видали декларацію про створення «незалежної» Польщі, але тільки з польських губерній, відвойованих у Росії. Ні в Берліні, ні в Вені не подумували про звільнення польських земель, приєднаних в свій час до Пруссиї і Австрії. Польща мислилася в Берліні не інакше, як під опікою Німеччини.

Микола був вельми роздратований цим актом. Царський уряд оголосив, що вважає декларацію недійсною. Вона видана, вказував російський уряд, лише з метою провести в російській Польщі набір для поповнення австро-німецьких армій. Разом з тим російський уряд ще раз підтвердив своє рішення «утворити цілу Польщу» під скіпетром російського царя. Під прапором «відновлення Польської держави» царизм в свою чергу замишляв підкорення польських земель, що належали його противникам.

У колах російської буржуазії наростала опозиція царизму. У Державній думі Штюрмеру не дозволили говорити і примусили покинути трибуну. 14 (1) листопада Мілюков звинуватив в Думі Штюрмера в зраді. Лідер кадетів висловив думки, що розділялися в імперіалістичних правлячих колах Англії і Франції. Миколі довелося звільнити Штюрмера. На посту міністра закордонних справ його замінив Покровський, а як глава уряду А. Трепов.

У Німеччині спостерігалася крайня недостача продовольства. Втрати на фронтах були величезні. У народі наростали революційні настрої. Канцлер Бетман-Гольвег і його уряд були стурбовані тим, як би ослабити невдоволення в країні. Одним з придатних для цього коштів ним малювалися пацифістські жести і маневри «на користь світу». Після взяття Бухареста в грудні 1916 р. німецька дипломатія вважала момент сприятливим, щоб, спираючись на цей успіх німецької зброї, виступити з пропозицією про укладення миру. 12 грудня 1916 р. німецький уряд звернувся до урядів нейтральних держав. У своїй ноті воно виражало готовність «негайно приступити до мирних переговорів». При цьому підкреслювалися перемоги і потужність центральних держав.

Виступ німецької дипломатії був розрахований на одну знаступних двох цілей. По-перше, у разі відхилення Антантою пропозиції Берліна цей уявно миролюбний жест дозволив би запевняти масу, що німецький уряд жадає миру і що війну затягує противник. Якраз в цей час по наполяганню Тирпиці і військового командування в Німеччині велася підготовка до відкриття підводної війни. Мирна пропозиція і його відхилення, що очікувалося повинні були допомогти перекласти на Антанту відповідальність за піратські дії німецьких підводних човнів. По-друге, у разі згоди Антанти, німецька дипломатія сподівалася використати мирні переговори, щоб внести розкол в ряди противників і укласти сепаратний мир з будь-ким з них за рахунок інших членів протилежної коаліції. Вияв «мирної ініціативи» не перешкодив німецькому уряду в листопаді 1916 р. погодити з Австро-Угорщиною ті вимоги, з якими центральні держави виступлять на запропонованій німцями мирній конференції. Те була широка аннексионістська програма.

Але дипломатія держав Антанти розгадала гру Бетмана. На інший день після того, як стала відома німецька нота, прем'єр і міністр закордонних справ Франції Бріан охарактеризував її як спробу внести розкол в ряди союзників. І держави Антанти відкинули німецьку пропозицію.

Відповідь пішла 30 грудня 1916 р. Він свідчив, що мир неможливий «доти, поки не забезпечене відновлення порушених прав і свобод, визнання принципу національностей і вільного існування малих держав».(№10,с.34) Розумілося відновлення Бельгії, Сербії, ліквідація Габсбургської і Османської багатонаціональних імперій, союзних з Німеччиною, повернення Ельзас Лотарінгії і ще багато що інше, для німецького імперіалізму зовсім неприйнятне.

Проте німці продовжували зондувати можливості сепаратного світу. У лютому 1917 р. австро-угорський міністр закордонних справ Чернін отримав через представника нейтральної країни пропозицію про сепаратний мир з Росією. Було домовлено про таємну зустріч росіян і австро-угорських представників. На початку березня принц Макс Баденський отримав від тітки Миколи II, герцогині Кобургської, зведення, що одна з російських великих княгинь готова взяти на себе посередництво між німецьким урядом і царем. 13 березня Макс Баденський написав Миколі II лист, в якому, залякуючи його революцією, умовляв укласти мир як можна швидше. Лист не дійшов за адресою: перешкодила та сама революція, якою принц мав намір налякати царя!

Крах надій на мирні переговори і на розкол Антанти посилив в Німеччині позиції тих угрупувань, які вважали, що війну треба будь-якими коштами довести до переможного кінця. Таку точку зору відстоювало новопризначене верховне командування в особі генералів Гинденбурга і Людендорфа, а також надто права меншина рейхстагу. На думку найбільш агресивного крила німецьких імперіалістів, вирішальним засобом боротьби повинна була стати «необмежена підводна війна», т. е. потоплення в певних зонах торгових судів, під чиїм би прапором вони не йшли.

Канцлер побоювався наслідків цієї міри. Він боявся спровокувати війну з Америкою. Навряд чи не головною опорою політики імперського канцлера були праві лідери соціал-демократії на чолі з социал-шовіністом Шейдеманом. Внутрішня боротьба між Бетман-Гольвегом і крайніми мілітаристами приводила до коливань. Протягом 1915 1916 рр. накази кайзера то послаблювали підводну війну, то знову її посилювали.

Підводна війна нанесла Англії тяжкого збитку. Однак вона не зруйнувала її морської могутності і не змогла довести її до голоду. Зате підводна війна прискорила настання політичних подій, для Німеччини вельми небезпечних.

У той час як США вели свій натиск на країни Карібського басейну і на Мексіку, міжнародний військово-політичний стан вніс свої поправки в первинну позицію Вільсона. Вже до зими 1914/15 м. стали ясні два факти: по-перше, що війна вимагає абсолютно небаченої кількості військового спорядження і боєприпасів; по-друге, що вона затягується і що, отже, потреба ця буде вельми тривалою. У листопаді 1914 р. представник Моргана відправився в Лондон для переговорів з британським урядом про фінансування військових замовлень союзників в США. З початку 1915 р. в США стали в достатку розміщуватися військові замовлення Антанти, і перед американським капіталізмом відкрився новий ринок величезних розмірів. Німеччина таких великих замовлень розмістити не могла по тій простій причині, що в Німеччину набагато важче було провозити американську продукцію. Англійська блокада утруднила доступ до німецьких портів. Цей захід мав незліченні наслідки. Англійська морська першість, порушивши торгівлю з Німеччиною і направивши потік американської військової продукції, продовольства і сировини в порти Антанти, прив'язала США до союзників новими міцними путами: американські монополії були зацікавлені в максимальних військових прибутках. Поразка Антанти нанесла б найсильнішого економічного збитку її кредитору американському імперіалізму і тим самим політичний удар Вільсону і демократичної партії допустити таку поразку уряд США ніяк не міг.

Американський капітал могутнім потоком спрямувався в країни Антанти. Ось що писав державний секретар Лансинг президенту у вересні 1915 р.:

«Безсумнівно, Мак-Аду1 обговорював з вами необхідність надання державної позики воюючим країнам, що закуповують в так великих кількостях товари в нашій країні, щоб уникнути серйозних фінансових ускладнень... Якщо європейські країни не зможуть знайти коштів для оплати надлишку свого імпорту над експортом, їм доведеться припинити закупівлю, і наш нинішній експорт відповідно скоротиться. Результатом з'явилося би скорочення виробництва, промислова депресія, надлишок капіталів і надлишок робочої сили, численні банкрутства, дезорганізація фінансів, хвилювання серед трудящих класів і їх важке положення.

Я вважаю... що є лише один засіб уникнути цього положення, здатного викликати таке серйозне потрясіння економіки нашої країни, це широкий випуск зобов'язань урядами воюючих країн. У нас є і гроші для позики і бажання надати його». У 1915 р. Англія і Франція взяли в США першу велику позику на суму в 500 млн. долл. (біля 1 млрд. крб.).

Проте, цієї позики далеко не хватило на оплату гігантського постачання державам Антанти. За першою позикою пішли нові. Але в основному з Америкою англійці розплачувалися, продаючи там американські цінні папери, до війни у величезній кількості що знаходилися в англійських руках. Внаслідок цього масового переходу до американців американських фондів сталося звільнення США від положення боржника Англії і їх перетворення в країну-кредитора.

Найвпливовіші капіталістичні кола на чолі з Морганом вимагали від Вільсона підтримки щедрого покупця і боржника США Антанти. Якби навіть Вільсон цього і хотів, він не міг протистояти вимозі монополій. У випадку якби Англія була розбита і пішов крах фінансового благополуччя США ,могутня преса ділових кіл головну відповідальність за це поклала б на президента.

Військова підготовка йшла в США повним ходом. Президент вів інтенсивні приготування до війни. Діяльність американської дипломатії в роки першої світової війни в дуже великій мірі служила обробці громадської думка. Протести і ноти в захист принципу «свободи морів» повинні були переконати демократично настроєного рядового американця в неможливості терпіти насильства і знущання німецьких мілітаристів.

Величезну роль в агітації за виступ США на стороні Антанти зіграла кампанія проти безпощадної підводної війни, що проводиться Німеччиною. Ця війна була зроблена німецьким командуванням як спроба припинити потік американських товарів по тому єдиному руслу, в яке їх направила англійська морська першість, т. е. до портів Антанти. Потоплення «Лузітанії», «Арабіка» і особливо «Сассекса» викликало енергійні протести США. У травні 1916 р. підводна війна була ослаблена на вимогу Бетмана. Це було зроблене з побоювання штовхнути США в ряди противників Німеччини. І дійсно, в Америці прихильники залучення США до війни покладали на дії німецьких підводних човнів головні свої надії. «Здається дивним, писав в 1915 р. американський посол в Лондоні Пейдж полковнику Хаузу, найближчому раднику Вільсона, по єдиним вирішенням питання з'явилося би нова образа на зразок «Лузітанії», яка змусила б нас вступити у війну». (№10,с.39)

Протягом перших років війни Вільсон і Хауз не раз виступали з посередницькими пропозиціями. Хауз їздив в Європу зондувати грунт для миру. Остання спроба такого роду була зроблена Вільсоном через Хауза взимку 1915/16 м., коли цей найближчий радник президента відвідав Європу. Він виклав Грію позицію уряду США; вона була зафіксована в меморандумі від 22 лютого 1916 р., складеному спільно Хаузом і Гріємо. З цього документа видно, що Вільсон готовий був взяти на себе ініціативу скликання мирної конференції, однак при умові, якщо Франція і Англія вважають момент для цього відповідним. Якби союзники погодилися взяти участь в конференції, а Німеччина відмовилася або ж зайняла б в ході це «безрозсудну» позицію, яка привела б до зриву конференції, то США вступили б в війну на стороні Антанти. Хауз запевняв, що конференція забезпечила б мир на умовах, вигідних для союзників. Малися на увазі їх територіальні домагання в Європі. Німеччина ж повинна була отримати компенсації «поза Європою», т. е. в колоніальній сфері.(№5,с.89)

Не дивно, що Грій залишив цю пропозицію без наслідків. Адже однієї з цілей Англії якраз було вигнати Німеччину з колоніальної сфери. Взагалі Грій вважав би за краще добитися перемоги таким чином, щоб умови світу диктували союзники, а зовсім не США. Якби не американські імперіалісти, Англія могла розраховувати на вирішальне слово. Проте, сам Вільсон ослабив пропозицію свого уповноваженого. Замість твердої обіцянки вступити у війну у разі відмови Німеччини від американської пропозиції, Вільсон досить туманно заявив, що США, «ймовірно», зроблять це!

Мета США як і раніше полягала в тому, щоб не допустити переважання в збиток для американського імперіалізму жодній з воюючих сторін, і особливо Німеччини. Для запобігання такій можливості вже тоді готувався грунт для вступу США у війну на стороні союзників. Але, готуючись до війни, президент ще уникав говорити про це відкрито. Він не випускав з уваги настрою маси. Президентську виборчу кампанію 1916 р. Вільсон провів під знаменом нейтралітету і стриманості від вступу у війну.

Його розрахунок виявився правильним: він переміг республіканців, що відкрито знали до війни. Незабаром після свого переобрання президентом восени 1916 р. Вільсон вирішив. зробити ще один пацифістський маневр. Він. однак, трохи забарився, і Німеччина випередила його своєю «мирною пропозицією» від 12 грудня.

Вільсон був незадоволений цією обставиною. Щоб дещо поправити справу, він, не дожидаючись офіційної відповіді союзників на німецький демарш, 18 грудня зі своєї сторони звернувся до воюючих держав. У своїй ноті Вільсон констатував, що, по заяві обох сторін, вони борються тільки за політичну і економічну свободу, за незалежність малих націй і за мир. Обидві сторони, продовжував президент, не пропонують, однак, конкретних умов світу. Президент запрошував заповнити цей прикрий інцендент.

Нота Вільсона викликала невдоволення німецького уряду. Німецька дипломатія побоювалася, що Вільсон хоче виступити в ролі міжнародного арбітра і нав'язати Німеччині неприйнятні умови світу, вигідні для США. 26 грудня німецький уряд відповів Вільсону, що мир повинен бути досягнутий шляхом прямих переговорів між учасниками війни.

Антанта спочатку також була незадоволена виступом Вільсона. Але, дізнавшись про негативну відповідь Німеччини, дипломатія союзників зміркувала, що німці самі поклали на себе відповідальність за зрив мирного посередництва президента. Чудово розуміючи, що тепер з цього посередництва все одно нічого не вийде, міжсоюзницька конференція в Лондоні в грудні 1916 р. вирішила дати американському президенту саму попереджувальну відповідь. 10 січня 1917 р. Вильсону була послана нота союзних держав. У ній перераховувалися конкретні умови світу, як того просив президент. Умови ці були такі: відновлення незалежності Бельгії, Сербії, Черногорії; евакуація німцями територій, зайнятих ними у Франції, в Росії, в Румунії;

«повага національностей» і їх прав, що мало на увазі повернення Ельзаса і Лотарінгиї Франції і розчленування Австро-Угорщини і Османської імперії. Що стосується Австро-Угорщини, то в ноті містилася вимога звільнити чехів і словаків. З неї витікала також необхідність відняття у Австро-Угорщини польських областей. Щодо турок було сказано міцніше: необхідне «вигнання геть з Європи» Османської імперії, чужої західної цивілізації. Польське питання мало намір вирішити в дусі царського уряду: «відновити» Польщу під протекторатом царської Росії. Закінчувалася відповідь союзників вказівкою на необхідність реорганізації Європи з метою створення гарантій безпеки, свободи і т. д. Конечно, всі ці декларації щодо «поваги до національностей» були тільки дипломатичним і пропагандистським маневром. Треба було догодити Вільсону і продемонструвати своя миролюбність. Це полегшувало президенту задачу, яку він тепер собі ставив: підготовку вступу США у війну з Німеччиною, коли цього зажадають американські інтереси.

Тим часом німецька дипломатія виявляла справді дивовижну незграбність. Німці самі в достатку давали Вільсону приводи для війни. Так, наприклад, англійська розвідка перехопила телеграму, адресовану відомством закордонних справ німецькому посланнику в Мексіці. Йому поручалося запропонувати мексіканському уряду приєднатися до Німеччини і напасти на Сполучені Штати! Злочини німецьких шпигунів і диверсантів в США також відновлювали американську громадську думку проти Німеччини. З числа керівників німецького шпигунства в США особливо «відрізнився» фон Папен, що перебував військовим аташе при німецькому посольстві.

31 січня 1917 р. німецький уряд повідомляло Вільсону свої умови світу. Німеччина вимагала встановлення на сході кордону, що забезпечує стратегічні і економічні інтереси Німеччини і Польщі. «Турбота» про Польщу на ділі пояснювалася, звичайно, наміром Німеччини перетворити її в свого васала. Колоніальне питання пропонувалося врегулювати таким чином, щоб Німеччині були забезпечені колоніальні володіння, відповідні чисельності її населення і її економічним інтересам. Відновлення Бельгії зумовлювалося створенням гарантій для «безпеки» Німеччини; питання це підлягало урегулюванню між обома країнами. Окуповані області Франції Німеччина погоджувалася звільнити, але при умові «виправлення кордонів» з урахуванням стратегічних і економічних міркувань, а також грошової компенсації. Взагалі повернення завойованих територій (яких у Німеччини було набагато більше, ніж у її противників) повинне було супроводитися грошовими і економічними компенсаціями. Передбачалися також компенсації німецьким підприємствам і приватним особам, потерпілим збитків внаслідок війни. Нарешті, Німеччина вимагала відмови від всіх договорів і заходів, що утрудняють свободу торгівлі, і забезпечення свободи морів.(№10,с41)

Одночасно (31 січня) Німеччина сповістила США про поновлення необмеженої підводної війни. Вільсон відповів посланням до конгресу. Викриваючи Німеччину в порушенні урочисто прийнятих нею на себе зобов'язань, президент заявляв про розрив дипломатичних відносин з нею. Це сталося 3 лютого 1917 р. Безчинства німецьких підводних човнів енергійно використовувалися урядом США і буржуазною пресою з метою пропагандистської підготовки війни.

Навесні 1917 р. Антанту осяг ряд великих невдач. По-перше, підводна війна спочатку виявилася вельми чутливою. Перед Англією постало питання голоду. По-друге, після Лютневої революції почалося розкладання царської армії. Російський народ прагнув вийти з нав'язаної йому імперіалістичної війни. Зросли давнішні, самі страшні побоювання уряду Сполучених Штатів: як би Німеччина не отримала перемоги! 6 квітня 1917 р. Сполучені Штати Америки оголосили війну Німеччині.

Почавши необмежену підводну війну, німецькі мілітаристи - значно полегшили своїм ворогам залучення до війни Америки. Німці зробили це якраз в такий момент, коли імперіалістичне угрупування було ослаблене революцією в Росії.

У самій Німеччині грунт все сильніше починав коливатися під ногами пануючих класів. Лютнева революція в Росії надала на Німеччину глибокий вплив. У квітні в Берліні і Лейпциге сталися грандіозні страйки на військових заводах. Подекуди мали місце спроби створити Ради. У серпні спалахнуло повстання на військовому флоті. Ресурси Німеччини підходили до кінця. А тим часом на Західному фронті очікувалася поява свіжої американської армії.

Німецька дипломатія пробувала вдатися до всіляких маневрів, щоб врятувати положення. Весною 1917 р. вона використала вождів німецької соціал-демократії, не менше канцлера що боялися революції. Шейдеман прийнявся підготовлювати скликання міжнародної соціалістичної конференції. Німецькі імперіалісти розраховували, що на цій конференції їм вдасться схилити російських меншовиків і есерів, що складали тоді більшість Петроградського Ради, до сепаратного миру з Німеччиною.

Німецький план був викритий більшовиками. Але меншовики і есери були готові взяти участь в конференції, хоч скликання її головним чином було продиктоване інтересами німецького імперіалізму. Місцем конференції був намічений Стокгольм.

Уряди Англії і Франції перешкодили скликанню Стокгольмської конференції. Німецький маневр був зірваний.

Тим часом серед німецької буржуазії посилювалася течія на користь найшвидшого закінчення війни компромісом. Прихильники «світу по угоді» посилилися, До них примикали тепер крім соціал-демократів прогресисти (ліберали, що стояли лівіше націонал-ліберальній партії) і велика частина католицького центра.

19 липня 1917 р. ці три партії провели в рейхстагу резолюцію про необхідність світу по обопільній угоді і без анексії.(№1,с.476) Не треба думати, що всі прихильники цієї резолюції дійсно відмовлялися від захоплень. Більшість їх, і передусім канцлер Бетман-Гольвег, мали намір здійснити їх в завуальованій формі, під виглядом створення «автономних» держав з маріонетковими режимами, очолюваними ставлениками німецького імперіалізму. Те була спроба врятувати німецький імперіалізм.

Права меншина рейхстагу, що складалася з консерваторів і націонал лібералів, за якими стояло верховне командування і які спиралися на юнкерство і важку індустрію, зустріла, однак, резолюцію в багнети. Незважаючи на люті протести, їм не вдалося перешкодити прийняттю резолюції рейхстагом. Але за декілька днів до остаточного голосування крайні імперіалісти добилися від кейзера відставки Бетман-Гольвега. Новий канцлер, Міхаеліс, був слухняною маріонеткою Людендорфа.

З боку урядів Англії, Франції і США резолюція рейхстагу не зустріла співчутливого відгуку.

Колишній радник німецького посольства в Парижі фон дер Ланкен пропонував Бріану (в той момент що не займав поста в уряді) зустрітися в Швейцарії для секретних переговорів: Але французький уряд дав вказівку Бріану утриматися від зустрічі з Ланкеном.

У серпні 1917 р. Ватікан вустами самого папи запропонував своє посередництво для укладення миру. Папа діяв в інтересах австро-німецького блоку. Він не хотів загибелі династії Габсбургів, здавна пов'язаної з церквою нерозривними нитками. Однак держави Антанти не слухали заклику Ватікану.

Восени 1917 р. між Англією, США і Францією було досягнуто

угода про розмежування їх діяльності в справі «допомоги» Росії. США брали на себе реорганізацію російських залізниць, Англія морський транспорт, Франція армию. Незабаром угода була видозмінена: «допомога» Мурманської дорозі відходила до Англії, а західним і південно-західним дорогам до Франції. Ця змова імперіалістів Антанти передбачала не тільки широке втручання у внутрішні справи Росії, але і початок її розділу на сфери впливу. 9 жовтня 1917 р. посли Англії, Франції і Італії відвідали Керенського і вручили йому колективну ноту. Три уряди вимагали відновлення боєздатності армії і розправи з революцією. Керенский і радий був би виконати вимоги союзників, але він був вже зовсім безпорадний.

Тим часом внутрішнє положення в Росії ставало все більш напруженим. Криза наростала. 7 листопада (25 жовтня) 1917 р. здійснилася Велика Жовтнева соціалістична революція. Імперіалістичний Тимчасовий уряд був скинений повсталим народом. Утворився Радянський соціалістичний уряд. Росія стала на шлях виходу з імперіалістичної війни.

Хід війни в 1918 р. був визначений революцією 1917 р. в Росії, встановленням там радянської влади, початком громадянської війни і іноземної інтервенції.

Після укладення Брестського миру з Радянською Росією Німеччина змогла зосередити великі сили для вирішального наступу на Західному фронті. Загальний наступ почалося 21 березня, і до літа німецькі війська знов підійшли до Марні. Але в липні англо-французькі війська організували контрнаступ: ініціатива повністю перейшла до Антанти. Положення Німеччини і її союзників стало безнадійним.

Після наступу Антанти в Салониках в деморалізованій болгарській армії почалося повстання, і 29 вересня Болгарія уклала перемир'я. 30 жовтня капітулювала Туреччина. Австро-Угорська імперія розвалювалася під тиском національно-визвольних рухів: були створені незалежні Чехословакія і Австрія. 3 листопада 1918 р. представники габсбургської династії підписали умови перемир'я.

3 листопада в Німеччині почалася революція. Була скинута монархія. 11 листопада 1918 р. в Комп'внськом лісі представники Антанти і німецького генералітету подписали перемир'я на 36 днів. Головними умовами договору були: евакуація німецьких військ з Бельгії, Франції, Люксембурга, Ельзаса і Лотарінгиї протягом 15 днів; відмова від Брест-Литовського договору, передача всього озброєння переможцям, повернення на батьківщину полонених. Перша світова війна закінчилася.

Використана література:

Емец В.А, Игнатьев А.В. «История внешней политики России.» – М.: Междунар. отношения,1997

«История первой мировой войны1914 – 1918.» под редакци­ей Ростунова И.И. –Т.2. – М.,1975

Крип’якевич І. “Всесвітня історія.” – Київ: ”Либідь” - 1995

Дебидур А. «Дипломатическая история Европы 1814-1878.» - Ростов-на-Дону: «Феникс»-1995

Похлёбкин В.В. «Внешняя политика в именах, датах, фактах.» – М.: Междунар. Отношения. -1995

Сидоров А.Л. «Финансовое положение России в годы первой мировой войны.» – М.,1960 – ч.1

"Первая мировая война. 1914 - 1918" (сборник научных статей) Редакционная коллегия: Сидоров (отв. ред.) и др. - Москва: "Наука" 1975

"Воспоминания" Сазонов С.Д. – Москва: "Международные от­ношения" 1991

Нотович Ф.І. ”Протиріччя напередодні першої світової війни.”-М.,1991.

“История дипломатии.” – изд.2 – т.3 –Москва,1965

1 Бьюкенен Дж. Мемуари дипломата. - 2-й вип..-ст.170-171

2 Розділ Азіатської Терції.- ст..134

1 Міністр фінансів США

46