Списки Руської Правди

Дніпропетровський державний університет

внутрішніх справ

Кафедра «Історії та теорії держави та права»

Реферат

з дисципліни «Історія України»

на тему: «Списки Руської Правди»

Виконав:

_______________________

Перевірив:

_______________________

_______________________

Дніпропетровськ, 2007

План

Вступ

1. Загальна характеристика списків Руської Правди.

2. Редакції Руської Правди. Поділ Руської Правди на артикули.

Література

Вступ

Справа нового наукового видання Руської Правди за всіма, що дійшли до нас, списками, є одна з найактуальніших справ нашої історіографії. Єдине наукове видання Руської Правди — Калачова („Предварительные юридические сведения для полного объяснения Русской Правды“, СПБ, 1846) — вже застаріло. Калачов не міг використати всі списки, що стали нам відомі тепер, а, крім того, і самий спосіб його видання, власне, розбивка артикулів Руської Правди по розділах, залежно від того, чи стосуються ті чи ті артикули до державного, цивільного, карного або процесуального права, не відповідає методологічним вимогам сучасних наукових видань. Додані до Калачового видання особливі таблиці, що показують числову відповідність артикулів видання до артикулів у тих первописах, що їх використав Калачов, мало допомагали при такому відтворенні тексту. До всього цього треба ще додати, що й це застаріле видання давно стало бібліографічним раритетом.

Інші видання, того ж таки Калачова, Сергєєвіча, Владімірського-Буданова тощо, по суті мають навчальний характер. Видання ці зроблено за небагатьма (4 — 6) списками, і звичайно вони не можуть правити за матеріал для будь-скільки відповідальних досліджень, якщо не вдаватися додатково до „Предварительних сведений“ Калачова або до самих первописів.

Тепер відсутність нового наукового видання особливо дається взнаки. Назбиралося дуже багато питань, що стосуються і до тлумачення артикулів і до зовнішньої історії нашої пам'ятки і їх не можна розв'язати, не притягуючи всіх, що дійшли до нас і відомі нам, списків. Досить сказати, що такі питання, як питання про юридичне становище окремих соціальних груп давньої Руси, питання про спадкове право, багато питань карного права, не можна більш-менш вичерпливо поставити, якщо не відновити попередній текст основних редакцій, а це можна буде зробити тоді, коли перед очима дослідників будуть по змозі всі, що дійшли до нас, списки.

1. Загальна характеристика

«Руська Правда»
- (тут правда
в значенні лат. iustitia
, грец. διχαίομα
) збірка стародавнього українського права, складена в Київській державі у XI-XII ст. на основі звичаєвого права. Руська Правда мала безпосередній вплив на всі правові пам’ятки литовської доби в історії України (наприклад, Судебник Казимира, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби.

Руська Правда
— найвизначніший збірник стародавнього українсько-руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з 13—18 ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Корячої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», Списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшости дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).

З видавців текстів Руської Правди, крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (виданна АН УРСР), Б. Трекова, А. Зиміна та інші. Руську Правду німецькою мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобіен (1843—44), Л. Ґетц (1910—13); французькою — М. Шефтель (1963), польською — І. Раковецкі (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), англійською — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому виданні AH CРCP «Правда Русская» (1940 — 63; за редакцією Б. Грекова).

Досліди над історією Руської Правди і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та інші. Джерела Руської Правди, а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував Н. Карамзін (візантійське канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачували в Руській Правді твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у Руській Правді впливи болгарського права 9 — 10 ст. В СРСР досліди над Руською Правдою ведуться насамперед над суспільними відносинами Київської Руси й феодального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутрішньою історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).

Коротка Руська Правда
(43 статті) поділяється на 4 частини:

1. Правда Ярослава
- найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з поглядом, що Руську Правду проголосив князь Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18;

2. Правда Ярославичів
- звана також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41);

3. Покон вирний
- встановлює оплати вирникам (ст. 42)

4. Урок мостникам
(ст. 43).

Правда Ярослава, на думку одних дослідників, постала біля 1016, іних — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої Руської Правди сягають 8—9 ст., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кривавої помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: княхів Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032-1054 (Б. Греков, А. Зимін). Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя, його домінальне господарство, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська Правда присвячує охороні життя, здоров'я і майна; вона складається з норм карного й карно-процесуального права.

Широка Руська Правда (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені біля 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Тіроїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за С. Юшковим та А. Зиміним — її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Рибаковим — за князювання Мстислава Володимировича, а за М. Тихоміровим і Л. Черепніним — до 1209.

Зміст широкої Руської Правди у ділянці карного права характеризується заміною норм кривавої помсти — грошовими викупами та державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої доконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця. Руська Правда знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України.

До середньої Руської Правди стосується все, що сказано про широку.

Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерти грошовою карою).

Руська Правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут. За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці укрїнського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема польських статутах короля Казіміра В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».

2. Редакції Руської Правди. Поділ Руської Правди на артикули.

Загалом існують такі редакції:

І. редакція (Академічний список)

II. редакція:

А. (Синодальній ізвод)

Б. (Пушкінський ізвод)

В. (Троїцький ізвод) (2) (3)

III. редакція (Карамзінський список) (2)

IV. редакція (Руська Правда об'єднана з Судебником царя Константина) (2)

V. редакція (типу списка Оболенського)

Переходимо тепер до питання про поділ тексту Руської Правди на артикули. В попередніх виданнях ми спостерігаємо різну нумерацію. Нумерація Тобіна відзначалася надмірною дрібністю. Калачов у своєму виданні об'єднав багато його артикулів в один артикул. Сергєєвіч у багатьох випадках повернувся до нумерації Тобіна і в кожнім разі дав далеко більше артикулів, ніж Калачов (нзпр., в Акад. списку у нього 50 артикулів проти 43 артикулів Калачова, у Троїцькому списку — 155 проти 115 Калачова).

Поділ Руської Правди на артикули „есть результат толкования содержащихся в ней норм“, як справедливо каже М. А. Дьяконов. Він може мати значення тільки тоді, коли те чи те тлумачення артикулу є цілком незаперечне і не збуджує жадних сумнівів. Тим часом такого незаперечного тлумачення ми не маємо щодо багатьох артикулів.

З другого боку, запропонована нумерація, хоч як обережно не ставився б видавець до пам'ятки, кінець-кінцем, не дає жадної можливості вичерпливо відзначити ту розбивку тексту, що її дає переписувач, чи пишучи кіновар'ю літери, чи якимсь іншим способом. Ми тут не можемо погодитися із Сергєєвічем, що запевняв, ніби поділ рукопису для нас не має значення. Навпаки, цей поділ, хоч як би він не здавався нам недосконалим і мало доцільним, часто показує нам, як розуміли той чи той артикул тоді, коли переписували список, тобто інколи ще в ту добу, коли Руська Правда була чинним джерелом права. Все це начебто зумовлює недоцільність поділу Руської Правди на артикули. Та все ж цілий ряд практичних міркувань спонукує нас зробити такий поділ. Справа в тому, що цитувати Руську Правду за артикулами давно стало вже загальноприйнятим способом; більше того, замість наводити артикул цілком, часто зазначають нумер артикулу відповідного видання. Якщо відмовитися від нумерації артикулів, то це спонукатиме дослідників, що користуються з нашого видання, розшукувати видання Калачова чи Сергєєвіча і вживати їхньої нумерації. Крім того, видаючи текст, ми однаково примушені виділяти окремі норми, відокремлювати їх в окремі абзаци; отож лишається тільки пронумерувати ці абзаци і зробити з них таким способом звичайні артикули.

Але, коли ми примушені з таких міркувань розбити Руську Правду на артикули, то тут неминуче постає питання, якої системи треба нам додержуватись: Тобіна, Калачова, чи Сергєєвіча?

Поділ Тобіна, як зазначено, був незвичайно дрібний; він розривав окрему норму на ряд артикулів; крім того, його мало вживали в літературі; тому не може бути мови, щоб повернутися до цієї системи. Поділ Калачова загалом далеко задовільніший за поділ Тобіна, однак і він не бездоганний. Сергєєвіч у своїх критичних увагах на видання Калачова цілком правдиво відзначив ряд прикладів, де в Калачова невдало проведено поділ. Наприклад, він зазначив, що неправильно поділено текст, поданий в 33 і 34 арт. І редакції; що об'єднано дві норми в одному артикулі: в арт. 15 II редакції, і в арт. 94 II редакції (про відповідальність вітчима, коли він бере на себе права й обов'язки опікуна, і про права молодшого сина в порядку спадкоємства без заповіта), тощо.

Своєю чергою і поділ Сергєєвіча не може не викликати цілого ряду критичних зауважень. Сергєєвіч часто так само, як і Тобін, розриває єдину норму на ряд окремих артикулів, а думка окремого артикулу лишається недоговорена. Наприклад, арт. 14 (І ред.) становить доповнення арт. 13; арт. 18 і 19 (II ред.) — доповнення до арт. 17. Особливо впадає в око те, що він виділив в окремий артикул — обрубаний арт. 14 III ред: „такоже й за бояреск“. Можна навести чимало інших прикладів на те, що Сергєєвіч не завжди виконував свою обіцянку — „держаться того правила, чтобы каждая отдельная мысль должна быть выражена в особой статье“ і „то, что говорится в ее развитие, может войти в эту статью“.

Отже, всі дотеперішні системи поділу Руської Правди на артикули і їхня нумерація мають хиби. Цілком природно, що намагання збутися цих хиб, давно відзначених в літературі, призводить до спроби в виданні УАН дати свою систему, а ця, звичайно, матиме свої хиби і теж буде не бездоганна. Але в кожному разі ми всяк намагалися кожну справді окрему правову норму виділити як окремий артикул, щоб не було обрубаних норм. Разом із тим, в виданні УАН ми пильнували відзначати поділ на артикули, що був прийнятий у переписувачів Руської Правди. Нарешті, ми відзначили в нашому виданні і нумерацію Калачова та Сергєєвіча, бо багато дослідників уже скористувалися з тієї нумерації. Ось чому ті, хто має наше видання, можуть цілком орієнтуватися в системі поділу і Калачова, і Сергєєвіча; їм нема потреби розшукувати ці видання для довідок. Цифра грубим шрифтом визначає артикул за нумерацією Калачова; цифра нормального шрифту — артикул за системою Сергєєвича; цифра грубшим шрифтом ніж нумерація Калачова, визначає нашу нумерацію; коли збігаються нумерації, то попереду йде цифра нашої нумерації, далі цифра нумераці, Калачова і далі — Сергєєвича. Щоб запровадити одноманітність цитування окремих артикулів Руської Правди за нашим виданням, ми пропонуємо такий спосіб цитувати: Р. Пр. Юшк. І, 15 або II, C 16. Римська цифра визначає редакцію, арабська — артикул; літера (С, П, Т) — ізвод (ізводи є тільки у II редакції).

§ 5. Щодо транскрипції видання, то ми намагалися, скільки дозволяли нам це друкарські засоби, не відступати від автентичного тексту. Але тут ми робимо різницю між списками покладеними в основу видання, і списками, що з них наводимо тільки відміни (варіанти) ¹
)

При друкуванні перший цивільний шрифт доповнювано такими церковнослов'янськими літерами: ї, ı, є, ѥ, ѡ, ѿ, ъı, ү, ѧ, ѫ²
).

¹
) Тільки видаючи основний текст V редакції, ми примушені були спростити правопис, бо текст основного списка належить до кінця XVII в., писано його скорописом і вживання церковно-слов'янськик літер було випадкове, а незакономірне.

²
) Наводячи варіанти, ми вважали не тільки за доцільне, а й за потрібне спростити їхню транскрипцію. Бо, коли вважати за варіант вживання чи не вмивання в даному списку церковно-слов'янських літер, то і справжні, найінтересніші з історичного та історично-юридичного погляду відміни розпорошаться у масі суто філологічних. Тому ми не вважаємо за варіант наявність чи відсутність церковно-слов'янської літери, а також „ъ“.

Щоб спростити видання, ми визнали за доцільне відкинути всі надрядкові знаки, що не мають фонетичного значення, а так само розкрити прості й літерні титла.

Щодо знаків розділових, то ми розставили їх за змістом, взявши проте на увагу ті знаки, що їх ставили переписувачі.

Ми примушені були, щоб ущільнити текст нашого видання, вжити цілого ряду умовних знаків та скорочених позначень. Наприклад, друкуючи основний текст, там, де ми текст відбудовуємо і певні, що вставлене слово або речення справді було в тексті, ми ставимо прямі дужки [ ]; коли ж даємо заміну на дефект в основному тексті, ми ставимо круглі дужки ( ), відзначаючи в варіантах те слово або вираз, що його ми вважаємо за дефектні.

Наводячи варіанти ми вживаємо таких знаків: + визначав додаток до тексту основного списка, — відсутність слова або речення, як порівняти з основним списком; дефектність слова й виразу в основному тексті відзначаємо літерою „т.“ (текст); при складніших відмінах тексту вживаємо знака ], що визначає слово „замість“ (найчастіше його вживаємо при перестановках окремих слів).

Киноварь відзначаємо грубим шрифтом.

Ми вживали таких скорочених позначень:

1) Впр. — виправлено; при чому нове слово або літера стоїть попереду „впр.“, а слово або літера, що їх виправлено, — позаду цього скороченого вислову; напр., „о впр. а“ — визначає, що було „а“ і його виправлено на „о“.

2) Зчр. — закреслено.

3) Рзн. пчр. — написано різними почерками, іншою рукою.

4) Нап. в. — написано по витертому, по підчищеному.

5) Рзн. чрн. — написано іншим чорнилом.

6) Над. с. — написано над рядком;

7) || || (слово або речення, що вміщено між подвійними лінейками) написано на берегах.

8) т. = — текст обривається.

9) т. о. — текст поновляється.

10) Сб. — на берегах або вгорі і внизу сторінки.

Література

1. Історія України. – К. – 2006 р.

2. РУСЬКА ПРАВДА. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій. - проф. С. Юшкою.

3. Українська енциклопедія.