ДИПЛОМНА РОБОТА
на тему:
ПРАВОВИЙ СТАТУС
ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА
Зміст
Вступ
Розділ I. Загально-теоретичні питання конституційно-правового статусу іноземців та осіб без громадянства
1.1 Становлення і сучасне розуміння поняття іноземців та осіб без громадянства
1.2 Засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства
Розділ II. Правове регулювання статусу іноземців та осіб без громадянства за законодавством України
2.1 В’їзд, виїзд, транзитний проїзд через територію України іноземців та осіб без громадянства
2.2 Права і свободи іноземців та ocіб без громадянства в Україні
2.3 Обов’язки іноземців та осіб без громадянства за законодавством України
Розділ III. Правовий статус біженців і осіб, що отримали політичний притулок
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Україна є лише однією із близько 190 країн світу, з якими вона підтримує більш чи менш тісні зв'язки. Щорічно кілька мільйонів громадян України у приватних, комерційних чи службових справах відвідують інші країни чи тимчасово проживають на їх території.
Тому ставлення в Україні до іноземців певним чином впливає на ставлення інших країн як до українських громадян, так і до України як держави. І навпаки, ставлення до громадян України в інших країнах може інспірувати відповідні зміни у законодавстві України щодо статусу іноземців.
Імідж України у світі, ставлення в інших країнах до українських громадян є принциповими питаннями. Але не менш принциповим є необхідність залучення іноземних інвестицій, створення умов для праці іноземних підприємців, фахівців-технологів, журналістів тощо. Важливо також стимулювати розвиток іноземного туризму, який в деяких країнах створює 5—10 і більше відсотків ВВП. Наприклад, за даними Всесвітньої туристичної організації, в 2007 р. Канаду відвідало 17,3 млн. туристів, Угорщина за останні десять років довела річний доход від туристичної діяльності до 4,6 млрд. доларів, Мексика в2007 р. отримала від туризму 9 млрд., а Іспанія — 28 млрд. доларів. Хіба були б зайвими для України такі кошти?
За даними Держкомкордону і Держкомтуризму України, у 2007 році Україну відвідало 2,4 млн. іноземних туристів, і 3,6 млн. українських громадян побували у закордонних турах, при цьому обсяг реалізації наданих туристичних послуг склав лише 451,9 млн. грн. (приблизно 0,5 відсотка ВВП України).
Надзвичайно важливим є питання детального правового визначення статусу іммігрантів в Україні. У правовому полі України виникає потреба створення такої системи застосування міжнародного права у внутрішньому правопорядку, яка б уможливила українській державі ефективно використовувати свої зобов'язання перед міжнародним співтовариством. Особливо це стосується сфери прав людини незалежно від того, чи ця особа є громадянином України чи іноземною фізичною особою.
Досвід інших країн яскраво демонструє, що відсутність відповідних державних програм і твердості в керуванні процесами імміграції, особливо в умовах 20-відсоткового рівня безробіття (враховуючи приховане) часто приводить до жорстокої конкуренції на ринку праці. Наслідком цього є, з одного боку, прояви расизму, з другого — створення на території країни майже не здатних до інтеграції в суспільство іноземних громад, частиною яких є організовані злочинні формування, створені за національними чи расовими ознаками.
Ця небезпека може не обминути й Україну, до якої лише протягом 2005—2007 рр. і тільки легальними шляхами прибуло 1,106 млн. осіб різних національностей. Лише у 2007 р. 23 тис. іноземців одержали дозволи на постійне проживання, майже 2 тис. іноземців — робочі візи. Ще кілька тисяч іноземців щорічно одержують статус біженця. За даними управління паспортної, реєстраційної та міграційної роботи МВС України, тільки у 2007 р. іноземцями вчинено понад 80 тис. правопорушень (контрабанда, торгівля наркотиками, організація нелегального проїзду чи перебування в Україні), виявлено 55 тис. порушників Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду із України, транзитного проїзду через її територію.
Нарешті, не треба забувати й про те, що за межами України мешкає понад 16 млн. українців за національністю, які також є для нас іноземцями. Представникам українських діаспор Україна має в першу чергу забезпечити можливість без перепон відвідувати свою історичну Батьківщину і почувати себе на її території бажаними гостями. З огляду на вищезазначене Україна не може ігнорувати необхідність оптимізації законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Ступінь наукової розробки. У правовій науці правовому статусу іноземців та осіб без громадянства було присвячено праці багатьох відомих учених-юристів. Серед цих насамперед, слід назвати таких як М. Баймуратов, О.Бобокал, І. Бойко, Л. Галенська, О. Заржицький, Т. Кирилова, І. Ковалишин, Т. Мінка, Г. Москаль, С. Чехович, Р. Чорнолуцький, В. Яворський, О. Тіунов. Разом із цим слід особливо підкреслити той факт, що, на жаль, у межах вітчизняної науки так і не вдалося підготувати окреме наукове дослідження, яке б усебічно висвітлювало концепцію правового статусу іноземців та осіб без громадянства.
Мета і завдання дослідження. Головною метою дослідження є всебічний юридичний аналіз виникнення, розвитку та застосування правового регулювання статусу іноземців та осіб без громадянства.
З метою як найповнішого досягнення поставленої мети у дослідженні зосереджено увагу на виконанні наступних головних завдань:
- дослідження процесу становлення і сучасного розуміння поняття іноземців та осіб без громадянства;
- визначення і аналіз засад правового статусу іноземців та осіб без громадянства;
- визначення правових засад в’їзду, виїзду, транзитного проїзду через територію України іноземців та осіб без громадянства;
- характеристика прав, свобод і обов’язків іноземців та ocіб без громадянства в Україні;
- визначення особливостей відповідальності іноземців та осіб без громадянства за законодавством України;
- аналіз правового статусу біженців і осіб, що отримали політичний притулок.
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктами дослідження є правові відносини, що складаються з приводу реалізації іноземцями і особами без громадянства свого правового статусу.
Предметом дослідження є норми внутрішнього законодавства України і чинних міжнародних договорів, які визначають статус іноземців і осіб без громадянства.
Методологічна основа дослідження. З метою розкриття теми дослідження, а також виходячи з характеру поставлених завдань, в основу нашого дослідження покладено, насамперед, формально-юридичний метод наукового дослідження.
У своєму дослідженні ми спиралися також на історичний, порівняльний, діалектичний, логічний, системний та деякі інші методи.
У дослідженні широко використані положення загальнотеоретичних і спеціальних праць вітчизняних та зарубіжних науковців, які присвячено проблематиці статусу іноземців і осіб без громадянства.
Теоретичне і практичне значення дослідження полягає у тому, що його положення дають можливість з’ясувати правову природу статусу іноземців і осіб без громадянства. У дослідженні зроблено спробу дати повне наукове поняття статусу іноземців і осіб без громадянства.
Можна, зокрема, виділити наступні аспекти застосування результатів дослідження:
- науково-дослідницький (у питанні з’ясування характеру й особливостей статусу іноземців і осіб без громадянства);
- науково-освітній (у процесі викладання курсів з конституційного і міжнародного права);
- правотворчий (під час розробки та обговорення правових документів, спрямованих на регулювання статусу іноземців і осіб без громадянства);
- інформаційно-аналітичний (у перебігу пропагування та розповсюдження відповідних знань.
Структура й обсяг дослідження. З урахуванням поставлених перед дослідження завдань, робота структурного складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ І
ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА
1.1 Становлення і сучасне розуміння поняття іноземців та осіб без громадянства
Історично, та й значною мірою сьогодні для позначення осіб-негромадян відповідної держави використовувалися і використовуються різні терміни: "іноземці", "іноземні громадяни", "особи без громадянства". Такий різнобій понять знаходив своє відображення і в законодавчій практиці. Наприклад, в законодавчих актах перших років радянської влади перше поняття “іноземця” зустрічалося в Положенні про іноземців в УРСР, затвердженому у 1922 р. У цьому положенні були систематизовані й об'єднані окремі декрети, які стосувалися правового положення іноземних громадян. Поняття іноземного громадянина визначалося відсутністю в особи громадянства, що повинно було підтверджуватися наданням зацікавленою особою: а) належного посвідчення про своє іноземне громадянство; б) особам, що вийшли з громадянства, посвідчення про свій вихід із зазначеного громадянства, отриманого від належних радянських установ. Таким чином, категорія "іноземець" включала дві групи осіб: іноземців та осіб без громадянства (це, у свою чергу, знайшло відображення у наукових дослідженнях того часу) [2,с.209-214]. Так. А.Н.Макаров в одному з перших наукових досліджень, присвячених правовому положенню "іноземців" у нашій країні, визначає поняття "іноземця" як будь-яку особу, яка не є громадянином СРСР [3,с.7].
Поєднання в цю категорію громадян інших держав та осіб, які не мають громадянства взагалі обумовлено тим, що в радянському законодавстві того періоду інститут осіб без громадянства був відсутній взагалі.
29 жовтня 1924 р. ЦВК СРСР затвердив положення про союзне громадянство [4]. У цьому Положенні поняття іноземного громадянина не давалося, а поняття громадянства СРСР визначалося так: "Кожна особа визнається громадянином Союзу РСР, оскільки ним не буде доведено, що вона є іноземним громадянином". З такого визначення випливало, що якщо особа могла довести свою приналежність до якої-небудь іноземної держави, то вона визнавалася іноземним громадянином. Основним доказом приналежності особи до іноземної держави вважалося представлення ним діючих національних документів. Слід зазначити, що в приведеному визначенні надмірно широко тлумачилося поняття радянського громадянства. Таке формулювання змушувало включати в число радянських громадян велику кількість іноземних громадян, що з різних причин не могли чи навіть не бажали доводити своє іноземне громадянство. Водночас таке визначення іноземного громадянина серйозно ускладнило і практичну роботу відповідних органів державного управління з перереєстрації і документування іноземних громадян, які проживали на той час в СРСР.
У розробленому через рік НКВС РСФСР Положенні про види на проживання для іноземців[5, 117], поняття іноземця було трохи уточнене. "Іноземцями, зазначалося в ст. 1 цього Положення, — йменуються громадяни держав, що не входять до складу СРСР, які мають у підтвердження цього належні національні паспорти і не є громадянами СРСР". Із даного визначення випливає що для визнання особи іноземним громадянином вона повинна, по - перше належати до громадянства іноземної держави, по-друге, мати в підтвердження цього, діючий національний паспорт і. по-третє, не бути громадянином СРСР. Вказівка на те, що іноземні громадяни повинні мати діючі національні паспорти, що підтверджують їх приналежність до конкретної іноземної держави, мало істотне практичне значення. Справа в тому, що Положенням про види на проживання для іноземних громадян 1925 р. всі особи, що не є громадянами СРСР і не мали належних національних документів, що підтверджували їх приналежність до іноземної держави, відносилися до "осіб, що заявляють себе іноземними громадянами"
Встановлення цієї нової категорії осіб, продиктоване інтересами практики, трохи не узгоджувалося зі ст. З Положення про союзне громадянство, яке відносило всіх осіб, що не змогли довести свого іноземного громадянства, до громадян СРСР. Категорія "осіб, які заявляють себе іноземними громадянами", проіснувала недовго.
Положення про громадянство Союзу РСР 1931 р [4,Ст. 196], і все наступне законодавство СРСР щодо правового положення іноземних громадян не внесло істотних поправок у визначення іноземного громадянина, даного в Положенні про види на проживання для іноземних громадян 1925 р. Не 6уло поняття іноземного громадянина й у Законі про громадянство СРСР від 19 серпня 1938р.
Таким чином поняття іноземного громадянина можна було сформулювати, виходячи лише з раніше виданих нормативних актів і визначення громадян СРСР, даного в Законі про громадянство від 19 серпня 1933 р. Ст.2 Закону "Про громадянство СРСР" 1938 р. визначає, що громадянами СРСР є :
а) усі піддані колишньої Російської імперії до 7 листопада 1917 р. і які не втратили радянського громадянства;
б) особи, що придбали радянське громадянство у встановленому законом порядку.
Отже, іноземним громадянином за діючим раніше радянським законодавством визнавалася особа, яка проживає на території СРСР, не є її громадянином. і є громадянином іншої держави. Дуже близьким до цього є визначення В.Д. Яворського, який формулює поняття іноземного громадянина як фізичну особу, яка постійно чи тимчасово знаходиться на території країни, не є радянським громадянином і знаходиться в громадянстві чи підданстві іншої держави [6,с.4].
Аналізуючи ці визначення іноземного громадянина, можна визначити, що поняття іноземного громадянина має дві ознаки. По-перше, це особа, яка постійно чи тимчасово проживає в країні, але не є її громадянином, і по-друге, ця особа обов'язково повинна бути громадянином (підданим) якої-небудь іншої держави". На практиці для" підтвердження і визнання другої ознаки потрібні наявність у особи діючого національного паспорта чи документа, який його замінює і підтверджує приналежність особи до конкретної іноземної держави.
Така ознака іноземного громадянина, як проживання чи перебування на території тієї чи іншої держави, є не зовсім вичерпною, тому що не завжди здатна охопити все реальне коло досліджуваних суб'єктів і вимагає визначених пояснень.
Не зовсім коректним є поняття іноземного громадянина подане В. І. Лісовським який розглядає іноземних громадян як осіб, що знаходяться на території іноземної держави і не є її громадянами [7,С.129]. У цьому визначенні не відбита властива тільки іноземному громадянину ознака — наявність громадянства чи підданства іншої держави, яка відрізняє її рід особи без громадянства. На думку Т. Н. Кирилової іноземним громадянином є "особа, що має, постійний політичний, економічний і правовий зв'язок з державою свого громадянства і знаходиться в тимчасовому економічному і правовому з в'язку з іншими державами" [8, С. 105].
Виходячи з діючих нині Законів України "Про правовий статус іноземців", "Про громадянство України" "Про біженців" і з урахуванням згаданих вище правових актів, можна зробити висновок, що основними ознаками іноземного громадянина є відсутність у нього українського громадянства, обов'язкова наявність у нього громадянства чи підданства іншої держави, що повинно бути у всіх випадках підтверджено відповідними документами: національним паспортом чи документами, що його що заміняють, а також існування визначеного юридичного зв'язку цієї особи з органами державної влади в Україні. Врахування цих ознак дозволяє таким способом сформулювати аналізоване поняття.
Іноземний громадянин — це особа, що є громадянином чи підданим іншої держави, і це підтверджено відповідними документами, не є громадянином України, але в силу свого постійного чи тимчасового перебування на території України, а також інших причин, знаходиться в правовому зв'язку з Україною в особі її компетентних органів.
Що ж до осіб без громадянства, то в Законі України "Про громадянство" від 18 січня 2001 р , в статті 1- вони визначаються як особи яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами [9, Ст.65].
Відповідно до статті 1 Закону України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” в первинній редакції від 4 лютого 1994 року, поняттям „іноземці” позначалися дві категорії фізичних осіб – громадяни іноземних держав та особи без громадянства.
Згодом законом № 506-IV від 06.02.2003 р. про внесення змін до Закону України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” у назві та тексті Закону слова "іноземці" і "іноземні громадяни" в усіх відмінках замінено відповідно словами "іноземці та особи без громадянства" і "іноземці" у відповідному відмінку.
Таким чином, сьогодні відповідно до чинного законодавства України:
· іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
· особа без громадянства – це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином [10].
Поняття особи без громадянства, таким чином, визначається так: по-перше ця особа повинна проживати в Україні і не бути громадянином України, це проживання повинно бути узаконено відповідним правовим актом країни перебування, по-друге, вона не може в той же час доводити свою приналежність до якої-небудь іноземної держави. І по-третє жодна держава, відповідно до свого законодавства, не вважає її своїм громадянином. Друга ознака важлива з практичної сторони, тому що у разі пред'явлення особою без громадянства компетентним органам держави дійсний національний паспорт чи інший документ, що підтверджує його приналежність до якої-небудь іноземної держави, вона переходить у категорію іноземних громадян.
Інститут осіб без громадянства в СРСР був вперше встановлений Законом "Про громадянство СРСР" 1938 р.
Особа без громадянства (апатрид) це особа, що втратила громадянство в одній державі і не одержала нового громадянства в іншій. Особи без громадянства (апатриди) - це особи, які проживають на території певної держави, але не є його громадянами і не мають доказів свого відношення до громадянства іноземної держави.
Основною причиною безгромадянства є "негативні" колізії національних законодавств про громадянство. Можуть бути самі різні варіанти такої колізії. Особа втрачає громадянство в одній державі внаслідок неприйняття рішення про прийняття в громадянство, але не має нагоду набути громадянство в іншій державі. Те ж саме може відбутися, коли, особа виходить з громадянства за власною ініціативою, оскільки це ще не гарантує автоматичне отримання громадянства іншої держави. Безгромадянство може виникнути у жінки при вступі у шлюб з іноземцем, якщо закон передбачає втрату колишнього громадянства. Наприклад, коли жінка, має ліберійське громадянство виходить заміж за шведського громадянина, вона стає апатридом, оскільки автоматично втрачає колишнє громадянство, але автоматично не одержує новий. У зв'язку з тим, що в ст. 20 Закону про громадянство Ліхтенштейну від 14. листопада 1933 р. встановлено, що жінка перестає бути громадянкою Ліхтенштейну, якщо вона виходить, заміж за іноземця, її вступ у шлюб з громадянином США призведе до автоматичної втрати нею первинного громадянства без автоматичного отримання нового. Безгромадянство може виникнути з моменту народження особи. Наприклад, якщо у громадян держави, де діє принцип "права ґрунту" (Аргентина), народжується дитина на території іншої держави, де діє принцип "права крові" (Швеція), то він стає особою без громадянства.
Оскільки у апатридів відсутній стійкий правовий зв'язок з певною державою, то це ставить їх в менш вигідне положення в порівнянні з громадянами держави, на території якої вони проживають. Вони, як правило, обмежуються в політичних правах, не можуть вимагати захисту від якої-небудь державою. У ряді країн на осіб без громадянства не розповсюджується законодавство про працю і соціальне забезпечення. Держави регулюють правове положення осіб без громадянства як за допомогою національного законодавства, так і за допомогою міжнародних договорів.
В міжнародно-правовій сфері питання безгромадянства вирішуються в двох основних напрямках: регулювання правового статусу апатридів і регулювання скорочення випадків безгромадянства.
Правове положення апатридів знайшло відображення в Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 р.[11, №147], відносить до апатридів особу, яка не є громадянином якої-небудь держави через закон даної держави. Учасники Конвенції зобов'язалися застосовувати її положення до апатридів без якої б то не було дискримінації за ознакою їх раси, релігії або країни їх походження. З другого боку, у кожного апатрида існують зобов'язання відносно країни, де він перебуває, що припускає підкорення її законам, а також заходам, приймається для підтримки громадського порядку. Відносно таких прав, як право на рухоме і нерухоме майно, авторські і промислові права, право асоціацій, робота по найму, рішення житлових питань в ряді інших, апатридам, які законно проживають на території договірної держави, надається можливо більш сприятливе положення, в будь-якому разі не менше, ніж те, яке звичайно надається іноземцям при тих же обставинах. Апатриди мають право вибору місця проживання і вільного пересування в межах території держави за умови дотримання всіх правил, які зазвичай застосовується до іноземців. В той же час апатриди прирівнюються до громадян країни їх постійного місцепроживання відносно права вільного звернення в суди, початкової освіти, урядової допомоги, винагороди за працю, соціального забезпечення. Таким чином, Конвенція закріплює принцип, згідно якому апатриди користуються певним комплексом прав на території тієї держави, де вони мають постійне місце проживання. Учасники Конвенції взяли зобов'язання не виселяти законно проживаючих на їх території апатридів по міркуваннях державної безпеки або громадського порядку. Виселення таких апатридів можлива тільки при виконанні рішень, прийнятих судом. Нарешті, Конвенція ставить в обов'язок держав по можливості полегшувати асиміляцію і натуралізацію апатридів, що направлено на скорочення числа осіб, які не мають громадянства.
Стан без громадянства в більшості випадків виникає через неузгодженість (колізії) законодавств різних держав щодо набуття і втрати громадянства. Найчастіше воно настає в результаті: а) автоматичної втрати громадянства, що має місце в силу закону і не супроводжується набуттям нового громадянства в іншій державі; б) позбавлення громадянства в силу судового вироку чи спеціального акта вищих органів державної влади чи управління без наступного набуття нового громадянства в іншій державі.
В Україні можна виділити наступні категорії осіб без громадянства: колишні іноземні громадяни, що втратили своє громадянство (підданство) після закінчення терміну дії національних паспортів і не пред'явили документів, які засвідчують їх приналежність до іноземної держави особи іноземного походження, що прибули в Україну нелегальним шляхом і не пред'явили діючих національних паспортів, політичні емігранти, незалежно від часу прибуття їх в Україну, якщо вони не прийняті в українське громадянство у встановленому законом порядку [1,с.70].
В свою чергу, такі вчені як Баймуратов М.А. визначає іноземців, як осіб, які знаходяться на території будь-якої держави, але не є її громадянами і мають громадянство іншої держави, а осіб без громадянства – особи, які не мають громадянства будь-якої держави [12,с.193];
Політологічний енциклопедичний словник дає таке визначення “іноземців” – це особи, які перебувають на території певної держави, не маючи її громадянства. В вище названому словнику не має таких понять, як
“ особа без громадянства ” або “апатрид” [13,с.235].
Великий енциклопедичний словник дає таке визначення ”іноземців“ – це особи, які знаходяться на території відповідної держави, але є громадянами іншої держави або особами без громадянства.
“Іноземні громадяни “ – це особи, які не є громадянами даної держави і мають докази свого відношення до громадянства будь - якої іншої держави.
“Апатриди “ (аполиди) (від. грец. apatris і apolis – позбавлений Батьківщини), особи, що не мають громадянства (підданства) [14,с.61,41].
“Іноземець” - особа, що належить до громадянства відповідної держави, але не є громадянином держави перебування
“Особа без громадянства” (апатрид) – особа, яку жодна держава не вважає своїм громадянином [15,с.124-126].
Між особами без громадянства і громадянами іноземних держав (іноземцями) існує юридично обґрунтоване розмежування. Воно викликано тим, що апатрид (особа без громадянства) не перебуває в громадянстві даної держави і не має юридично важливих доказів свого відношення до громадянства іншої держави. Правовий статус апатрида в першу чергу визначається законами держави - перебування. При переїзді апатрида в іншу державу його зв'язок з колишньою державою автоматично припиняється і виникає новий зв'язок з тією державою, де апатрид перебуває. Права і обов'язки апатрида, які набутті в колишній державі, автоматично не поновлюються. Вони визнаються тільки в тому випадку, якщо в новій державі діє закон щодо переходу цих прав і обов'язків або ця держава виконує відповідні міжнародні зобов'язання. Що стосується громадян іноземний держав, то вони підкоряються не тільки правопорядку країни перебування, але зберігають права і обов'язки по відношенню до своєї держави. У іноземних громадян як громадян певної держави існують юридично регульовані правовідносини з цією державою незалежно від місця знаходження даних громадян. Подібна держава, вимагаючи лояльності від своїх громадян, зобов'язана забезпечити їм встановлені законом права і захист як на власній території, так і закордоном. Держава поширює свою владу на громадян, навіть якщо вони знаходяться за межами її території. У зв'язку з цим громадяни даної держави, знаходячись за її межами як іноземці, користуються по відношенню до держави свого громадянства рядом прав.
Таким чином, правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства при ряді загальних рис - не одне і те ж. Існуючі відмінності стосуються докорінної позиції - прав і обов'язків особи по відношенню до своєї держави: у іноземних громадян - це держава, яка надала їм громадянство, а у осіб без громадянства такої держави просто немає.
Отже, особи без громадянства - це особлива категорія осіб, правове положення яких повинно регулюватися в особливому порядку. Якщо це так, то тоді поняття "іноземний громадянин" і "іноземець" юридично повинні розглядатися як тотожні. З урахуванням зазначеного вище можна зробити загальний висновок про те, що "іноземний громадянин", або "іноземець", - це особа, яка знаходиться на території даної держави, і не є її громадянином, але належить до громадянства іншої держави.
1.2 Засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства
Об'єм прав і обов'язків іноземця та осіб без громадянства визначається міжнародними договорами і національним законодавством держави. Визначення цього об'єму - справа внутрішньої компетенції кожної держави. Проте держава повинна при цьому виходити з міжнародних стандартів, які є загальновизнаними нормами міжнародного права. В першу чергу ці стандарти закріплені в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р. і в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. В першому Пакті прямо зафіксовано, що зобов'язав поважати і забезпечувати всім знаходиться в межах його території і під його юрисдикцією особам права, визнається в справжньому Пакті..." (п. 1 ст. 2). В обох пактах безліч статей, що стосуються прав і свобод осіб, які починаються із слів: "кожна людина...", тобто будь-яка людина, знаходиться на території держави, у тому числі і іноземець та апатрид, володіє вказаними в пактах правами і свободами. Отже, міжнародно-правові стандарти в області прав людини мають універсальне значення. Вони з'явилися конкретизацією принципу пошани прав і основних свобод людини, обов'язкової для всіх держав.
Кожна держава, спираючись на цей принцип і виходячи з свого суверенітету, сама встановлює правила перебування іноземців на своїй території. У зв'язку з цим держава поширює на іноземців, які знаходиться на її території, свою юрисдикцію і вимагає, щоб іноземці та апатриди виконували встановлені їм правила. Недотримання правил тягне за собою відповідальність, від якої звільняється достатньо вузьке коло іноземців (дипломатичні і консульські представники, посадові особи міжнародних організацій і т. п.). В той же час держава, на території якої знаходиться іноземець, повинна захищати його права, особливо пов'язані з особою іноземця, апатрида і його майном [1,с.82-84].
Держава перебування не повинна перешкоджати іноземцям, апатридам в праві виїзду з своєї території. Вона не повинна ущемляти прав окремих груп іноземців, осіб без громадянства по ознаках раси, віросповідання, мови і релігії і т. п., тобто піддавати їх дискримінації. Дискримінацією є позбавлення фізичної особи основних прав і свобод людини або цілеспрямований і істотний утиск цих прав, що є порушенням норм міжнародного права. А це неприпустимо. В той же час держава в певних областях може надати іноземцям менший об'єм прав, чим власним громадянам. Такі обмеження можливі, але в рамках вимог національного закону і відповідних норм міжнародного права. Наприклад, міжнародні пакти про права людини не перешкоджають державам робити вилучення відносно іноземців у сфері виборчого права. Іноземець не може обирати і бути обраним до органів державної влади, судових органів; бути главою держави і т.п.
Найважливішим принципом правового статусу іноземців та осіб без громадянства є реалізація юридичних гарантій їх прав і свобод. Це досягається правом іноземців на звернення за захистом в суд, адміністративні органи, застосуванням санкцій до порушників прав і свобод. Особливо важливо право іноземців на судовий захист їх особистих і майнових прав. Так, в Україні іноземці можуть звертатися за захистом своїх прав не тільки в звичайні суди, але і в Конституційний Суд України (у справах офіційного тлумачення Конституції і законів України).
Через національний режим іноземці не можуть вимагати надання ним тих прав, які не надані власним громадянам держави.
Таким чином, одним з найважливіших принципів юридичного статусу іноземців та осіб без громадянства є принцип їх рівності перед законом, що витікає із ст. 24 Конституції України, в якій зазначається, що всі мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Важливими є також положення ч. 2 ст. 22 Конституції України, згідно яким в Україні не повинні прийматись закони або вноситись зміни до законів, які скасовують або зменшують права і свободи людини і громадянина.
Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені, у випадку воєнного або надзвичайного стану, але з зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені такі права і свободи як: право на життя, на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканість, право на житло, на правову допомогу та інше.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.
Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.
Іноземці та особи без громадянства зобов’язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.
Сукупність прав і обов'язків, якими володіють іноземці, отримала назву правового режиму іноземців. Цей режим (або статус) не є абсолютно однаковим. Іноземців можна розділити на декілька категорій залежно від ступеня підлеглості юрисдикції країни перебування. У зв'язку з цим слід виділити правовий статус іноземних громадян, які мають імунітет від юрисдикції держави або переваги в правовій сфері, і статус іноземних громадян, які не мають імунітету від юрисдикції.
До іноземних громадян, які мають імунітет від юрисдикції або переваги, відносяться особи, які тимчасово перебувають в даній країні:
1) громадяни, які мають дипломатичний імунітет;
2) громадяни, які мають консульський імунітет;
3) громадяни - військовослужбовці військових частин, екіпажів військових кораблів, літаків ВПС;
4) члени міжурядових і державних делегацій, місій;
5) працівники міжнародних організацій;
6) свідки, експерти і інші особи, відповідний статус яких визначений міжнародними договорами.
Склад іноземних громадян, які не мають імунітету від юрисдикції даної держави, також є достатньо складним. До них відносяться іноземці які як постійно проживають в даній країні, так і тимчасово в ній перебувають. Іноземці, які постійно проживають – це ті, хто має дозвіл на постійне мешкання і посвідку на проживання. Інші іноземці вважаються такими, що тимчасово перебувають в країні.
Критерієм розподілу іноземців на постійно проживаючих і тимчасово проживаючих також є ступінь стійкості правового зв'язку особи з даною державою і характером перебування на її території. Якщо особа постійно проживає на території даної держави, то вона в той же час може користуватися дипломатичним захистом держави, громадянином якої вона є. У випадку, якщо особа отримала територіальний політичний притулок, то вона таким захистом країни громадянства користуватися не буде.
Отже, навіть іноземці, які постійно проживають в іншій країні, можуть мати різний об’єм правового статусу. Але зовсім інший об’єм правового статусу матимуть іноземці, які не мають імунітету від місцевої юрисдикції і тимчасово перебувають на чужій території. До них, наприклад, відносяться особи, які прибувають до країни як туристи, члени екіпажів морських і повітряних цивільних суден, спортсмени, приїжджають у приватних справах, прибувають в складі творчих колективів, у відрядження на підприємства і до установ, на навчання, та перетинають територію держави транзитом.
Практика держав виробила декілька видів правових режимів перебування іноземців на території даної країни. По своїй суті, ці правові режими є юридичним рішенням питання про об'єм прав, які надаються іноземцям. Це - наступні режими: національний, найбільшого сприяння, спеціальний (преференційний).
Національний режим співвідносить правовий статус іноземців із статусом громадян країни перебування. З цієї точки зору правовий статус іноземців у принципі прирівнюється до правового статусу власних громадян, але за рядом виключень, передбачених національним законодавством. Наприклад, до таких виключень відноситься відсутність у іноземців права на участь в управлінні державними справами. Не покладаються на іноземців такі обов'язки, як, наприклад, обов'язок служити в озброєних силах держави перебування. Національний режим не порушує зв'язок іноземця і з державою його громадянства - відносно своєї держави від несе обов'язки при збереженні всіх прав. При застосуванні до іноземців національного режиму зовсім не обов'язкове дія принципу взаємності. Це означає, що має права і свободи надаються іноземним громадянам незалежно від того, чи мають такі ж права і свободи громадяни даної держави в державі, громадянином якої є іноземець. Проте на практиці принцип взаємності може застосовуватися, але не в цілому - не відносно всього комплексу прав і свобод, а стосовно окремих прав. В такому випадку принцип взаємності спеціально обмовляється в тому або іншому національному законі. Наприклад, він може бути обумовлений в законі про товарні знаки. В ньому може бути обумовлена взаємність щодо реєстрації товарних знаків на ім'я іноземця. Схожий підхід до принципу взаємності може міститися в міжнародних договорах: в них включаються норми про національний режим іноземців тільки, що стосується предмету регулювання цього договору [1,с.79].
В Україні національний режим для іноземців діє як загальний принцип права. Він закріплений в Ст.26 Конституції України: "Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України" [16]. Таким чином, можливість доповнення, конкретизації даного принципу як в законодавчому порядку, так і за допомогою міжнародних договорів - не виключається.
Наступний вид правового режиму іноземців - режим найбільшого сприяння. Він означає, що громадяни іноземної держави користуються на території даної держави таким же правовим режимом, який наданий громадянам третьої держави. Даний вид режиму також є методом співвідношення правового статусу фізичних і юридичних осіб договірних держав з правовим статусом таких же осіб третьої держави на їх території. Такий підхід повинен бути зафіксований в міжнародному договорі принаймні між двома зацікавленими державами. Договір звичайно передбачає, що фізичним і юридичним особам однієї сторони, надається такий же правовий режим, що і на території іншої сторони, яким користуються або користуватимуться надалі на їх території фізичні і юридичні особи будь-якої третьої держави. Третьою державою може бути будь-хто, отже, і така держава, фізичним і юридичним особам якої надані найсприятливіші умови. Режим найбільшого сприяння як би зрівнює в правах іноземців. Частіше всього він застосовується при регулюванні торгових зв'язків. Режим найбільшого сприяння надається на взаємних початках.
Нарешті, спеціальний режим (преференційний) пов'язаний з наданням іноземцям певних привілеїв і переваг. Наприклад, це може стосуватись громадян сусідніх держав в їх відносинах один з одним у сфері прикордонної торгівлі, прикордонного спілкування і т.п [1,с.81].
РОЗДІЛ ІІ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
2.1 В’їзд, виїзд, транзитний проїзд через територію України іноземців та осіб без громадянства
Відповідно до Закону України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну за дійсними паспортними документами. При цьому іноземці та особи без громадянства повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України [10]. Це загальне правило в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну.
Щодо окремих категорій іноземців та осіб без громадянства законодавством України встановлені окремі правила. Так, в’їзд в Україну здійснюється:
- іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, — за паспортним документом з відміткою про наявність дозволу на постійне проживання та посвідки на постійне проживання;
- осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, — за посвідченням особи без громадянства для виїзду за кордон;
- іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на підставі дозволу відповідного центру зайнятості на працевлаштування на визначений термін, — за паспортним документом з відміткою про наявність дозволу на працевлаштування та посвідки на тимчасове проживання;
- іноземців та осіб без громадянства, які навчаються у навчальних закладах України не менш як протягом одного року, — за паспортним документом з відміткою;
- іноземців — громадян держав,— за паспортним документом без візи, якщо термін перебування їх в Україні не перевищує 90 днів з дати в'їзду.
Громадяни держав, з якими Україною укладено міжнародні договори про взаємні безвізові поїздки, в’їжджають в Україну за дійсним паспортним документом, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.
В'їзд в Україну іноземцю та особі без громадянства не дозволяється:
- в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;
- якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
- якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;
- якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;
- якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Державної прикордонної служби України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;
- якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні
(частина друга статті 25 Закону).
Іноземці та особи без громадянства в'їжджають на територію іншої держави і виїжджають з цієї території через пункти пропуску, відкриті для міжнародного або двостороннього пасажирського сполучення.
Паспортними документами, за якими здійснюється в’їзд в Україну, виїзд з України та й взагалі документами, які посвідчують особу для поїздок за кордон, як правило, є національний паспорт, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, паспорт моряка (посвідчення моряка).
Деякі особливості в’їзду на територію України встановлено для іноземців, яким в Україні надано статус закордонного українці відповідно до Закону України „Про правовий статус закордонних українців” від 4 березня 2004 року. Відповідно до нього, в'їзд в Україну та виїзд з України закордонних українців здійснюються відповідно до Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. При цьому закордонні українці - громадяни держав, з якими Україна має візовий режим, мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання України без надання відповідного запрошення терміном дії на 5 років на підставі посвідчення закордонного українця.
Закордонний українець може іммігрувати в Україну для постійного проживання за умови отримання в установленому законом порядку дозволу на імміграцію для постійного проживання поза межами квот на імміграцію.
Дане положення поширюються також на подружжя закордонного українця та його дітей у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України.
Іноземці та особи без громадянства виїжджають з України за дійсними паспортними документами. Дані особи, а також особи, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Виїзд з України іноземця чи особи без громадянства не дозволяється, якщо:
- щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом — до закінчення провадження у справі;
- його засуджено за вчинення злочину — до відбування покарання або звільнення від покарання;
- його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України — до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.
Виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.
Що стосується транзитного проїзду іноземців та осіб без громадянства через територію України в країну призначення, то він дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України [10].
Транзитний проїзд іноземців та осіб без громадянства через територію України дозволяється за наявності у них транзитної української візи, проїзних квитків або інших документів, що підтверджують транзитний характер поїздки, якщо інше не передбачено законодавством України.
Транзитним проїздом вважається перебування в Україні в межах визначеного у проїзному квитку часу, а у разі відсутності квитка — терміну, фактично необхідного для перетинання території України на відповідному виді транспорту.
У разі вимушеної зупинки на території України у зв’язку з надзвичайними обставинами (стихійне лихо, хвороба, ремонт транспортного засобу тощо) за наявності документа, що підтверджує причину та тривалість затримки, органом внутрішніх справ іноземцю та особі без громадянства може бути продовжено термін тимчасового перебування в Україні для усунення обставин, що спричинили вимушену зупинку, та для виїзду з України.
Детально питання в’їзду, виїзду з України і транзитного проїзду через її територію іноземцями та особами без громадянства врегульовано “Правилами в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. [17]
Ці Правила визначають порядок в’їзду в Україну, виїзду з України і транзитного проїзду через її територію іноземців та осіб без громадянства (іноземців та осіб без громадянства); оформлення документів іноземцям та особам без громадянства на право перебування в Україні; пересування іноземців та осіб без громадянства по території України і вибору ними місця проживання в Україні; відповідальності іноземців та осіб без громадянства, юридичних і фізичних осіб, які їх приймають чи надають їм послуги, за порушення законодавства України.
Дія даного нормативно-правового акту поширюється на всіх іноземців та осіб без громадянства, які прибувають в Україну, незалежно від їхнього статусу і мети приїзду, а також на юридичних і фізичних осіб в Україні, які приймають іноземців та осіб без громадянства чи надають їм послуги, якщо інше не передбачено законодавством України.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні, зобов’язані мати паспортний документ, яким є документ, що підтверджує громадянство іноземця та особи без громадянства або посвідчує особу без громадянства, виданий уповноваженим органом іноземної держави або статутною організацією ООН, дає право виїзду за кордон і визнаний Україною. Паспортний документ реєструється в порядку, встановленому цими Правилами, і пред’являється на вимогу посадових осіб зазначених у пункті 10 цих Правил органів.
Приймати іноземців та осіб без громадянства можуть зареєстровані в установленому порядку українські, спільні чи іноземні підприємства, установи й організації (далі — організації), а також фізичні особи, які постійно проживають в Україні або тимчасово тут перебувають у зв’язку з навчанням, стажуванням тощо.
У разі коли іноземець та особа без громадянства прибув на запрошення однієї організації, інша організація за письмовим дозволом органу внутрішніх справ або Міністерства закордонних справ (у разі реєстрації цим Міністерством паспортного документу іноземця та особи без громадянства) має право приймати іноземця та особу без громадянства в Україні по своїй лінії, при цьому вона виконує стосовно до нього обов’язки і несе відповідальність
Іноземці та особи без громадянства можуть іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін у порядку, встановленому законодавством України. Іноземці та особи без громадянства, які в’їхали для тимчасового перебування, можуть отримати посвідку на постійне проживання в установленому порядку.
Іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну, статус біженця надається відповідними підрозділами з питань національностей та міграції Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської, Севастопольської міських держадміністрацій.
Контроль за дотриманням вимог цих Правил іноземцями та особами без громадянства, а також юридичними і фізичними особами в Україні, які приймають іноземців та осіб без громадянства або надають їм послуги, здійснюють в межах своєї компетенції органи внутрішніх справ у взаємодії з Міністерством закордонних справ, органами Служби безпеки та Державної прикордонної служби.
Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, повинні прописатися (зареєструватися) за місцем постійного проживання, а у разі зміни цього місця проживання підлягають виписці/прописці (реєстрації) в порядку, встановленому для громадян України.
Іноземці та особи без громадянства, які змінили місце перебування в Україні, а також ті, що змінили маршрут транзитного проїзду через територію України з порушенням, зобов’язані повернутися до попереднього місця перебування або прямувати транзитом до обраного пункту призначення, якщо їх дії не призвели до наслідків, які тягнуть за собою видворення за межі України.
За порушення цих Правил іноземці та особи без громадянства притягаються до відповідальності згідно із Законом України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”. Іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочини, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Особливі правила застосовуються щодо співробітників дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються встановленими законодавством України і міжнародними договорами України привілеями та імунітетами від відповідальності в державі перебування.
2.2 Права і свободи іноземців та ocіб без громадянства в Україні
Іноземні громадяни й особи без громадянства є специфічними суб'єктами права, які знаходяться в особливих відносинах із державою.
Правовий статус іноземців і осіб без громадянства в Україні врегульовано Конституцією України, Законом України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 року, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими Верховною Радою України, а також актами Президента України, Кабінету Міністрів України. Всі вони прийняті на основі Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактів про права людини 1966 р., які, будучи ратифікованими Україною, відповідно до статті 9 Конституції України також є джерелом правового регулювання статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні.
Засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства в Україні визначені статею 26 Конституції України – іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України [16]. Також Законом „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р. визначено, що
іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Ще одним загальним принципом правового статусу іноземців та осоіб без громадянства є те, що здійснення ними своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні (ч. 4 ст. 2 Закону).
Законодавством України регулюється правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або тимчасово перебувають на території України.
Законними підставами перебування на території України для іноземців та осіб без громадянства є реєстрація на території України паспортного документа або наявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні, або документів, що посвідчують отримання статусу біженця чи притулку в Україні.
Іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання. Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов’язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України про імміграцію.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов’язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої паспортні документи, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування. Якщо іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов’язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх паспортні документи.
Відповідно до Конституції та Закону України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 року - іноземці та особи без громадянства можуть набути громадянства України (натуралізуватися) [9]. Тобто іноземець або особа без громадянства за їх клопотаннями можуть бути прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є визнання і дотримання Конституції України та законів України; подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).
Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов’язання припинити громадянство (підданство) цих держав; безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років.
Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Дворічний термін перебування у шлюбі з громадянином України не застосовується до іноземців і осіб без громадянства, яким було надано дозвіл на імміграцію.
Загальновідомо, що права і свободи людини включають в себе насамперед невіддільні природні права і свободи, які належать їй незалежно від наявності у неї громадянства України або відсутності громадянства взагалі (право на життя, недоторканність тощо).
Підкреслюючи рівність людей щодо користування тим чи іншим правом або свободою незалежно від громадянства, чимало статей Конституції України, присвячених правам і свободам людини, починаються словами: "Кожен має право...", "Кожному гарантується...".У загальному вигляді цей гуманний міжнародно-правовий підхід закріплено у ст. 26-68 Конституції України, ст. 7-24 Закону України від 4 лютого 1994 р. "Про правовий статус іноземців", згідно з яким іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами та міжнародними договорами України.
Зазначені особи рівні перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять та інших обставин.
Природні права і свободи іноземців та осіб без громадянства, як і будь-якої людини і громадянина, не є вичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані.
Іноземці та особи без громадянства рівні перед законом і судом. Вони користуються таким же обсягом прав і свобод, що й громадяни України – за винятком обмежень встановлених законодавством України.
Іноземці та особи без громадянства, як і будь-яка фізична особа, мають невід'ємне право на життя. Відповідно до ст. 27 Конституції України, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, обов’язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Під поняттям "право на життя" слід розуміти таке особисте немайнове право, яке об'єднує два основні аспекти право на власне життя та право давати життя іншим. Безпосередньо стосуються захисту прав людини право на життя та особисту недоторканність право не піддаватися катуванню та жорстокому поводженню, що принижує людську гідність, право на рівний захист закону та захисту від будь-якої дискримінації, право не піддаватися незаконному арешту, затриманню та вигнанню. Згідно зі ст. 55 Конституції іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів з метою захисту належних їм особистих, майнових, сімейних та інших прав.
У ст. 13 Загальної декларації прав людини зазначено, що "...кожна людина має право вільно пересуватися та обирати для себе місце проживання у межах будь-якої країни". Конституція України гарантує іноземним громадянам право на вільне пересування, вибір місця проживання та виїзд з України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.
Законом України "Про правовий статус іноземців" та Постановою Кабінету Міністрів "Про правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію" встановлено підстави перебування іноземців на території України з контрольованим порядком в'їзду.
Іноземні громадяни можуть постійно або тимчасово мешкати в Україні, якщо вони мають на те дозвіл і посвідчення для постійного чи тимчасового проживання, видані органами внутрішніх справ. Ті іноземці, які тимчасово перебувають на території України, зобов'язані в установленому порядку зареєструвати свої закордонні паспорти або документи, що їх замінюють, і виїхати з країни після закінчення визначеного їм терміну перебування. В інтересах гарантування безпеки України або охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян іноземцю може бути заборонено в'їзд в Україну чи виїзд з неї, а також може бути запроваджено обмеження щодо пересування по території України.
Іноземні громадяни й особи без громадянства, що перебувають в Україні, мають право на охорону здоров'я. Під поняттям "здоров'я" розуміється стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Фізична особа має право на охорону її здоров'я. Охорона здоров'я – це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.
Право на охорону здоров'я передбачає відповідний життєвий рівень людини, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я; правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я; відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди; оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я тощо.
Слід зазначити, що надання медичної допомоги іноземним громадянам, крім тих, які працюють у дипломатичних представництвах та консульських установах іноземних держав, здійснюється за плату.
Право на свободу та на особисту недоторканність також гарантується іноземцям та особам без громадянства в Україні (статті 29 Конституції України і 288, 289 ЦК України). Право на свободу означає відповідну міру можливої та юридично дозволеної поведінки особи розпоряджатися собою, своїми вчинками та часом. Проте це не вседозволеність. Гарантіями дотримання цього права є також: заборона тримання фізичної особи в неволі; можливість затримання особи лише у випадках і в порядку, передбачених законом; арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду (ст. 29 Конституції України, статті 146-151 КК України).
Право на особисту недоторканність - передбачена законом заборона фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. Зміст цього права становить психологічна та тілесна недоторканність.
Психологічна недоторканність передбачає захищеність особи від погроз на її адресу, залякування, шантажування та інших способів придушення її волі.
Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля передбачено ст. 50 Конституції України, а також ст. 293 ЦК України для всіх фізичних осіб, в тому числі і для осіб, яким надано статус біженця в Україні. Під поняттям "довкілля" слід розуміти все те, що оточує особу, насамперед - навколишнє природне середовище.
Проте довкілля не зводиться лише до навколишнього природного середовища, тому що, крім нього, людину оточують й інші предмети, які не пов'язані з природою (предмети праці, побут, харчові продукти тощо).
Під правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля розуміють:
- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля - це передбачена законом можливість вимагати, щоб особи створювали для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, побуту, тобто забезпечити їй життя гідне людини. Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-яку діяльність, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною, та можливість вимагати від кожного припинення такої діяльності;
- право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодно отримати повну та достовірну інформацію про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання га поширення.
Іноземні громадяни й особи без громадянства мають право на одержання освіти нарівні з громадянами України відповідно до порядку, встановленого законодавством України, а саме Законом України "Про освіту" від 23 березня 1996 року. Так, відповідно ст. 3 Закону України "Про освіту" іноземні громадяни, особи без громадянства здобувають освіту в навчальних закладах України відповідно до чинного законодавства та міжнародних договорів [21]. Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" також закріплено, право на освіту осіб, яким надано статус біженців. Тобто іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України.
Витрати, пов'язані з навчанням іноземців в Україні, можуть покриватися як юридичними, так і фізичними особами у вільно конвертованій валюті, а також на умовах, визначених міжнародними угодами.
Громадяни зарубіжних держав, які прибувають на навчання в Україну згідно з міждержавними угодами і угодами Міністерства освіти України, зараховуються (переводяться) до навчальних закладів у першочерговому порядку. Визначено, що Міністерство освіти України разом з Міністерством фінансів України щорічно коригують зазначені мінімальні розміри компенсацій.
Відповідні права іноземні громадяни й особи без громадянства мають і у житловій сфері. Так, Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, одержати жиле приміщення, якщо інше не передбачено законодавством України. Право власності на житло іноземці та особи без громадянства набувають відповідно до законодавства України.
Вони повинні дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися правил користування житловими приміщеннями.
Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання належать до спеціалізованих жилих приміщень, які повинні відповідати санітарним та технічним вимогам. Жила площа в жилих приміщеннях з фондів житла для тимчасового проживання надається за нормами, встановленими для проживання громадян у гуртожитках. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються за умови, що для них таке житло є єдиним місцем проживання і їх сукупний доход недостатній для придбання або найму іншого жилого приміщення. Першочергове право на забезпечення жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання мають сім'ї з неповнолітніми дітьми, вагітні жінки, особи, які втратили працездатність, та особи пенсійного віку.
Особи, яким надано жиле приміщення з фондів житла для тимчасового проживання, не мають права приватизовувати, обмінювати та здійснювати поділ цього жилого приміщення, здавати його в піднайм або вселяти в нього інших мешканців.
Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються на строк до одного року з можливістю продовження цього строку у разі неспроможності мешканця цього приміщення набути альтернативне місце проживання. Підставами для дострокового припинення права на користування жилими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання є: надання особі або придбання нею іншого жилого приміщення; підвищення доходів особи до рівня, який дозволяє йому укласти договір найму іншого жилого приміщення, порушення громадянином правил користування жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання; приведення мешканцем жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання у непридатність для його використання; інші підстави, встановлені законом.
Крім перелічених прав, іноземці та апатриди, мають також право на приватну власність, яка набувається в порядку, визначеному законом. Так, вони мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції).
Відповідно до ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Відповідно до законодавства іноземні громадяни й особи без громадянства мають право володіти різноманітними об'єктами власності - житловими будинками, іншим рухомим та нерухомим майном, отримувати авторські права на твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, а також інші майнові й особисті немайнові права, успадковувати та заповідати майно. Однак, виходячи зі змісту статей 13 та 14 Конституції України, право власності на землю надасться виключно громадянам України. Аналогічне положення передбачено щодо таких стратегічно важливих об'єктів, як надра, атмосферне повітря, води та ін.
Іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України [10].
Іноземні громадяни й особи без громадянства мають право на відпочинок нарівні з громадянами України. Згідно зі ст. 45 Конституції кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів тощо.
У шлюбно-сімейній сфері вищезазначені особи можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства. Вони користуються рівними правами і мають однакові обов'язки з громадянами України щодо шлюбних і сімейних стосунків.
Іноземці і особи без громадянства мають право на свободу думки і слова, свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції). Свобода світогляду і свобода віросповідання тісно взаємопов'язані. Ці права означають, що громадяни можуть дотримуватись різного світогляду: релігійного, ідеалістичного, матеріалістичного, комуністичного, ліберального, консервативного, націоналістичного тощо. Не може бути обмежень на основі світогляду і віросповідання. Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав свобод інших людей.
Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованих об'єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань.
Проте іноземці та особи без громадянства не можуть бути членами політичних партій України.
Щодо соціального забезпечення, то іноземні громадяни, які постійно мешкають в Україні, мають право на отримання допомог, пенсій та на інші форми соціального забезпечення на загальних підставах з громадянами України; а особи, які тимчасово перебувають - право на одержання допомог, пенсій, інші форми соціального забезпечення на підставах і в порядку, встановленими законодавством.
Іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі ж права і обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України [10].
Іноземцям гарантується свобода літературної, художньої, наукової, технічної і інших видів творчості, викладання. Інтелектуальна власність охороняється законом.
Цілий блок прав торкається державного захисту прав і свобод людини і громадянина. Ці права також розповсюджуються і на іноземців і осіб без громадянства. Згідно зі ст.55 Конституції, а також статті 22 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, вони мають право на звернення до суду та до інших державних органів з метою захисту належних їм особистих, майнових, сімейних та інших прав. В судочинстві іноземці та особи без громадянства як учасники процесу користуються такими ж процесуальними правами, що й громадяни України.[10]
Також іноземцям і особам без громадянства гарантується право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги. Кожний затриманий, ув'язнений під варту, звинувачений в здійсненні злочину має право користуватися допомогою адвоката (захисника). Кожний звинувачений в здійсненні злочину вважається невинним, поки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена. Іноземці і особи без громадянства, як і громадяни України, мають право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їх посадовців [22,с.34-48].
Але, згідно з чинним законодавством, іноземні громадяни не наділені в Україні політичними правами. Вони не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо це пов'язано з приналежністю до громадянства У країни, не можуть бути членами політичних партій України, позбавлені права участі у виборчому процесі обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст.16 Закону "Про правовий статус іноземців").
Отже, з наведеного вище ми бачимо, що іноземці та особи без громадянства користуються таким же обсягом прав і свобод що і громадяни України – за винятком обмежень встановлених законодавством України.
2.3 Обов’язки іноземців і осіб без громадянства за законодавством України
Іноземці і особи без громадянства разом з правами, які надаються їм на рівні з громадянами України, мають і певні обов'язки, які вони повинні виконувати.
Засадничим обов’язком іноземців та осіб без громадянства, як і громадян України, є обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Цей обов’язок знайшов своє закріплення у статті 68 Конституції України. Крім цього, він деталізований у ч. 5 ст. 2 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р.: „іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України”.[10]
Дана норма присвячена загальному регулюванню одного із суттєвих аспектів взаємин людини й держави, ці відносини в Україні будуються на засадах взаємної відповідальності.
Взагалі відповідальність може бути або позитивною, або негативною. В статті 68 Конституції вона сформульована в позитивному сенсі — як обов'язок людини неухильно додержуватися Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов'язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.
Хоча в цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов'язок слід тлумачити розширено й мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) у встановленому законом порядку. А ось Конституція України— це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Для вирішення питання про відповідність законів Конституції фізичні особи не можуть безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України. Проте вони можуть звертатися з відповідних питань до суб’єктів конституційного подання до Конституційного Суду України - Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховного суду, народних депутатів.
У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов'язуючих юридичних норм: їх використання, виконання й додержання. Як відомо, будь-яка забороняюча норма може бути сформульована як норма зобов'язуюча (заборона певної дії — це не що інше, як обов'язок утримуватися від вчинення такої дії), і навпаки: будь-який юридичний обов'язок може бути переформульовано на заборону (обов'язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватися від її невчинення). Тому коментований припис поширюється не тільки на забороняючі, але й на зобов'язуючі юридичні норми, що їх вміщено в Конституції України.
І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов'язок) для кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, держава все ж покладає на себе підтримку певного режиму, стану цих взаємин .
Слід звернути увагу на те, що цей конституційний припис забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від того, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, в законах України.
До складу забороненого об'єкта посягання включено, крім прав та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь і гідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свобод людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав. Наслідком порушення цього права є спричинення людині специфічної шкоди та виникнення в потерпілого права на її компенсацію. Оскільки гідність людини, беззаперечно, належить до сфери моральних явищ, є, так би мовити, моральним «параметром» особи, то існують і підстави позначити поняття про зазначену шкоду терміном «моральна».
Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральної шкоди, становить своєрідний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть виникати в будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди — це, за його генезисом та сутністю, різновид загально соціального (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими.
Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному (зокрема законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним).
Виходячи із таких позицій, видається можливим сформулювати такі положення. Явище, яке відображається поняттям «моральна шкода», складається принаймні із двох елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного. Сутність першого полягає у приниженні оцінки гідності індивіда — як у його самооцінці, так і в уявленнях інших суб'єктів (тобто в соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання , «замах» на останнє, про його загрозу. Другий же складник феномена, що розглядається, має — з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу, є явищем індивідуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) процеси людини. Взагалі кажучи, такі стани й процеси (скажімо, психічні травми, «ушкодження» психіки людини) можуть викликатись різноманітними причинами, зокрема правомірними вчинками інших суб'єктів або ж навіть якимись подіями, а не діями. І вже тому поняття «психічна шкода» є родовим щодо поняття «моральна шкода». Але як би то не було, явище, адекватним категоріальним відображенням котрого здатне слугувати поняття моральної шкоди, має включати водночас обидва згадані елементи: соціально-моральний та індивідуально-психічний.
Спираючись на щойно викладені міркування, видається підставним вважати, що моральна шкода — це приниження оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани і процеси.
Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів і процесів, викликаних — внаслідок цього порушення — приниженням оцінки її гідності.
Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке. По-перше, він має насамперед загально-соціальну природу, оскільки коріниться в соціумі, в реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути і юридичного характеру). По-друге, реалізуватися цей обов'язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, його реалізація може відбуватися не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й будь-яким іншим способом, не пов'язаним із фінансовими витратами.
Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) приниженням оцінки її гідності; а також її можливість звернутися, в разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусове забезпечення виконання зазначеного обов'язку.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи). Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на всяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, в цьому разі гідність уражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.
Одне слово, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці — ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав та свобод.
З обов’язком неухильно додержуватися Конституції України та законів України природно випливає й обов'язок держави забезпечити все населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов'язки.
Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві та забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового додаткового позбавлення певних цінностей, що йому належали.
У зв'язку з цим є підстави вирізняти дві ситуації.
З одного боку, є значна частина законів, які безпосередньо втілюють, відображають вимоги моралі — як загальнолюдської, так і тієї, котра панує в даному суспільстві. І тоді, якщо людина поводить себе відповідно до таких моральних вимог (а вони зазвичай стають відомими вже з дитинства), вона тим самим додержується і відповідних законів (навіть якщо вона не знайома з їхнім змістом). З іншого ж боку, є й такі закони, що вміщують специфічні правила поводження, скажімо, із технічними засобами, з об'єктами природи — правила, котрі самі по собі не мають безпосередньо морального змісту. Тому знання й додержання лише принципів моралі не забезпечать «автоматичного» додержання таких законів. У цих випадках певна юридична обізнаність вже стає необхідною передумовою правомірної поведінки.
Отже, цей припис, окрім усього іншого, стимулює, орієнтує громадян на здобуття юридичних знань. Він також своєрідно зобов'язує державу забезпечити доступність законодавства для найширших верств населення. І держава дійсно «пов'язала» себе таким обов'язком настільки, що заздалегідь оголосила нечинними ті закони (та інші нормативно-правові акти), які не доведені до відома населення.
Таким чином, незнання законів чи інших нормативно-правових актів не може бути підставою для звільнення від юридичної відповідальності, але за умови, що вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку і тому вважаються чинними [23,с.333].
Ще одним обов’язком іноземців, який вони несуть нарівні з громадянами України, є обов’язок не заподіювати шкоду природі,
культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (стаття 66 Конституції України). Проголошений цією статтею обов'язок має величезне значення для охорони довкілля, забезпечення раціонального використання природних ресурсів, їх відновлення та відтворення. Він безпосередньо поширюється на всіх громадян України та інших фізичних осіб, що перебувають у межах державних кордонів України або виключної (морської) економічної зони чи континентального шельфу України.
Дане положення зобов'язує фізичних осіб раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан довкілля. Невиконання зазначеного обов'язку як результат неправомірної поведінки громадянина може бути пов'язане із заподіянням шкоди природі. Ця шкода охоплює весь матеріальний світ — навколишнє природне середовище, людину, результати її діяльності тощо.
Крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результаті неправомірних дій громадян можливе завдання екологічної шкоди. Сутність останньої зводиться головним чином до певного погіршення якісного стану довкілля.
Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової відповідальності, згідно з екологічним законодавством України Збитки, завдані внаслідок порушення законодавства про охорону довкілля, підлягають відшкодуванню, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення і незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.
Цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди природі має свої особливості, які полягають в тому, що: а) порядок і розміри збитків за шкоду, заподіяну природі, визначаються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства України, і лише в разі їх відсутності застосовуються норми Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди підкреслюється, що при вирішенні позовів про відшкодування шкоди суди повинні керуватися нормами природоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим законодавством, відповідними правилами цивільного законодавства; б) збитки компенсуються за шкоду, заподіяну довкіллю (його природним ресурсам, природним багатствам, природним комплексам); в) розміри збитків визначаються за затвердженими у спеціальному законодавстві таксами, методиками та ін.
Поряд з обов'язком не заподіювати шкоду природі Основний Закон закріплює аналогічний обов'язок і щодо культурної спадщини, яка становить сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів.
До об'єктів культурної спадщини закон відносить місця, споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереження, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою шляхом здійснення комплексу заходів з обліку, захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації. Серед цих заходів самостійне місце посідають і обов'язки фізичних та юридичних осіб, діяльність яких може негативно позначитися на стані пам'яток. Зокрема, на особу, діяльність якої негативно позначається на стані пам'ятки (створює загрозу знищення, руйнування, пошкодження, спотворення пам'ятки), покладається обов'язок вжити заходів, погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини, для запобігання такій загрозі та підтримання пам'ятки в належному стані за власні кошти.
При заподіянні шкоди об'єктам культурної спадщини національного або місцевого значення, які занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, завдані збитки підлягають відшкодуванню.
Незаконні дії (пошкодження, руйнування, знищення), вчинені фізичною особою, що призвели до істотних змін пам'яток, їхніх територій, охоронюваних археологічних територій, а також їхніх частин, тягнуть за собою кримінальну відповідальність.
Застосування фінансових санкцій, адміністративних стягнень або кримінального покарання не звільняє винного від обов'язку відшкодувати шкоду, завдану власникові пам'ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, охоронюваною археологічною територією. Шкода, завдана власникові пам'ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, охоронюваною археологічною територією, відшкодовується відповідно до закону.
Особи, які завдали шкоди пам'яткам, їхнім територіям (у тому числі незаконним будівництвом), зобов'язані відновити пам'ятки та їхні території, а якщо відновлення неможливе — відшкодувати шкоду відповідно до Закону [23,с.327].
Іноземці та особи без громадянства обкладаються податками і зборами так само як і громадяни України. Відповідно до статті 67 Конституції України, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом [16].
Треба враховувати, що конституційне закріплення має саме обов'язок сплачувати податки і збори. Тобто податкове законодавство уточнює імперативне веління своєчасної сплати податків та зборів у повному обсязі відповідно до податкового обов'язку.
Податковий обов'язок виникає у платників щодо тих податків і зборів (обов'язкових платежів), які становлять систему оподаткування.
Частина 2 ст. 67 Конституції України закріплює обов'язок декларування. Треба підкреслити, що цей обов'язок торкається усіх податкових резидентів, до яких належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні в цілому не менше ста вісімдесяти трьох днів у календарному році. По закінченні календарного року визначається сума сукупного річного оподатковуваного доходу. Прибутковий податок з річного доходу, отриманого за місцем основної роботи, визначається з середньомісячного доходу з урахуванням сплаченого (утриманого) протягом року податку з місячних доходів. Обчислення податку і перерахунок провадиться підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності до 1 березня року, наступного за звітним.
Єдиний державний облік фізичних осіб, які зобов'язані сплачувати податки та збори (обов'язкові платежі), здійснюється шляхом ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів. Реєстрація фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів проводиться державними податковими інспекціями по районах, районах у містах і містах без районного поділу за місцем постійного проживання платників податків, а для осіб, які не мають постійного місця проживання в Україні, — за місцем отримання доходів або за місцезнаходженням іншого об'єкта оподаткування [23,с.331].
Обов’язком іноземців та осіб без громадянства є шанування державних символів України. За порушення цього обовязку законодавством передбачена відповідальність.
Іноземці та особи без громадянства, на відміну від громадян України, не несуть обов’язку, що передбачений статтею 65 Конституцї України – обовязку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної
цілісності України. Так само на дану категорію осіб не розповсюджується конституційний обов'язок військової служби в лавах Збройних Сил України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України – це виключний обовязок громадян України.
Обовязки іноземців та осіб без громадянства, крім Конституції України, визначені в Законі ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р., а також інших законодавчих актах. Так, відповідно до статті 3 згаданого Закону, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої паспортні документи, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування. (частина п'ята статті ). Якщо іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов'язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх паспортні документи [10].
2.4 Відповідальність іноземців та осіб без громадянства за законодавством України
Відповідно до статті 29 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Особливі правила застосовуються щодо співробітників дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються встановленими законодавством України і міжнародними договорами України привілеями та імунітетами від відповідальності в державі перебування.
За порушення іноземними громадянами правил перебування в Україні, тобто проживання без документів або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або прописки, або пересування і вибору місця проживання, відхилення від виїзду після закінчення визначеного їм терміну перебування, а також недотримання правил транзитного проїзду через територію України до них можуть бути застосовані заходи адміністративного стягнення - попередження або штраф, які накладаються органами внутрішніх справ.
Особливістю відповідальності іноземців та осіб без громадянства є те, що на відміну від громадян України на порушення законодавства України до них можуть бути застосовані спеціальні заходи відповідальності, а саме:
· скорочення терміну тимчасового перебування в Україні;
· видворення з України.
Іноземця може бути видворено за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо:
- його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони
громадського порядку;
- це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів
громадян України;
- він грубо порушив законодавство України про правовий статус іноземців.
іноземець громадянство біженець
РОЗДІЛ ІІІ
ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦІВ І ОСІБ, ЩО ОТРИМАЛИ ПОЛІТИЧНИЙ ПРИТУЛОК
Поняття "біженець" в міжнародно-правовому значенні пов'язано з міграцією населення, що переміщається з однієї держави в іншу. Біженців можна умовно розділити на дві категорії: 1) осіб, які вимушено покидають територію своєї держави через переслідування; 2) осіб, які покидають свою державу внаслідок інших причин.
До першої категорії відносяться особи, переслідувані по політичних мотивах. Через це вони вимушені покинути свою країну. До другої категорії можна віднести осіб, що покидають свою батьківщину внаслідок економічних криз, стихійних лих, демографічних вибухів, у пошуках роботи. Їх ніхто не переслідує і в цьому значенні вони покидають батьківщину добровільно, хоча до цього їх підштовхують обставини.
Правовий статус біженців в Україні визначається Конституцією України, Законом України ”Про біженців” від 21 червня 2001 року, а також Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 року.
Конвенція 1951 р. була направлена на регулювання положення біженців, які стали жертвами подій другої світової війни. Головною задачею в той період було повернення біженців на батьківщину. Конвенція перш за все торкалася положення біженців, які знаходяться в Європі. Вона спирається на визначення біженців, які вимушено покинули батьківщину, тобто політичних біженців.
В ст. 1 Конвенції дається наступне визначення поняття "біженець": "це особа... яка в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року, і через цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань по ознаці раси, віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань знаходиться поза країною своєї громадянської приналежності і не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом унаслідок таких побоювань; або, не маючи певне громадянство і знаходячись поза країною свого колишнього звичайного місця проживання в результаті подібних подій, не може або не бажає повернутися в неї внаслідок таких побоювань".
Конвенція встановила, що у кожного біженця існують зобов'язання відносно країни, в якій він знаходиться. Зокрема, він повинен підкорятися законам даної країни, а також заходам, приймається для підтримки громадського порядку. У свою чергу держави — учасники Конвенції зобов'язані застосовувати її положення до біженців без якої б те не було дискримінації по ознаці їх раси, релігії або країни їх походження. Держави-учасниці надають біженцям правовий режим іноземців, за винятком випадків, передбачених самою Конвенцією про надання біженцям більш сприятливого в порівнянні з іноземцями правового положення. Так, відносно придбання рухомого або нерухомого майна і інших пов'язаних з ним прав держави-учасники зобов'язалися надавати біженцям можливо більш сприятливе положення і в усякому разі не менше сприятливе, ніж те, яким при тих же обставинах звичайно користуються іноземці. Що стосується промислових прав, то згідно ст. 14 Конвенції захист прав на винаходи, креслення і моделі, торгові марки, назва фірми, захист прав на літературні, художні і наукові твори надається біженцям така ж, що і громадянам країни, де біженці мають звичайне місце проживання. Відносно початкової освіти держави-учасники надають біженцям таке ж правове положення, що і своїм громадянам. Кожна договірна держава зобов'язана надавати біженцям, законно перебуваючим на її території, право вибору місця мешкання і вільного пересування в межах його території за умови дотримання всіх правил, звичайно вживаних до іноземців при тих же обставинах. Держави-учасниці повинні видавати, посвідчення особи біженцям, які знаходяться на їх території, якщо біженці не володіють дійсними проїзними документами. Такі проїзні документи видаються біженцям для пересування за межами території держав-учасниць. Договірні держави зобов'язалися не висилати законно проживаючих на їх території біженців. Виключення можуть скласти міркування державної безпеки або громадського порядку. Висилка біженців може проводитися тільки у виконання рішень, винесених в судовому порядку. Держави-учасниці жодним чином не висилатимуть або повертатимуть біженців в країни, де їх життю і свободі загрожує небезпека унаслідок їх раси, релігії, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань. Держави-учасниці також взяли зобов'язання по можливості полегшувати натуралізацію біженців, зокрема, робити все від них залежне для прискорення діловодства по натуралізації і можливого зменшення пов'язаних з ним зборів і витрат. Біженці не оподатковуються ніякими митами, зборами або податками, окрім тих або вище тих, які за аналогічних умов стягуються з власних громадян.
Таким чином, правове регулювання положення біженців по Конвенції про статус біженців 1951 р., охоплює декілька аспектів:
1) визначення поняття "біженець" і закріплення принципів їх невиселення і невидачі;
2) надання біженцям по ряду питань правового режиму іноземців (наприклад, він надається біженцям відносно цивільних, цивільно-процесуальних, кримінально-процесуальних, трудових прав);
3) надання біженцям з певних питань національного режиму (так, біженці, як і громадяни даної держави, зрівнює в праві на звернення в суд, в отриманні початкової освіти, урядової допомоги, в питаннях оподаткування, захисту інтелектуальної власності).
Слід мати на увазі, що до біженців відносяться не тільки особи, які мають громадянство певної держави, але і особи, які не мають громадянства. Збереження або втрата особою свого громадянства у момент визнання його біженцем не впливає на його правовий статус біженця. Як це витікає із ст. 1 Конвенції, для держави, приймаючої біженців на своїй території, не повинно бути відмінностей між біженцями, які зберегли громадянство або його втратили.
Після ухвалення в 1951 р. Конвенції про статус біженців в світі відбулося багато подій, пов'язаних з виникненням потоків біженців, певні категорії яких не могли "вписатися" у визначення "біженець", дане в Конвенції, оскільки остання перш за все направлена на захист політичних біженців. Її зміст не задовольняє сучасним умовам рішення проблем біженців, оскільки не враховує всі причини переміщення осіб з однієї країни в іншу і всіх категорій сучасних біженців.
Відповідно до національного законодавства (статті 1 Закону України ”Про біженців”) - біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [24].
У тих випадках, коли будь-яка особа є громадянином декількох країн, вислів “країна її національної належності” означає будь-яку з країн, громадянином якої вона є, і така особа не вважається такою, що позбавлена захисту країни своєї національної належності, якщо без будь-якої поважної причини, яка випливає з обгрунтованих побоювань, вона не скористалася захистом однієї з країн, громадянином якої вона є [25].
Україна, згідно вищеназваного Закону гарантує, що біженця не може бути вислано або примусово повернуто до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.
Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання. Але це положення не поширюється на біженця, засудженого в Україні за вчинення тяжкого злочину.
А також Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців. Члени сім’ї особи, якій надано в Україні статус біженця, мають право з метою возз’єднання сім’ї в’їхати в Україну і набути статусу біженця, за відсутності умов, тобто яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй.
Біженці мають право з метою возз’єднання сім’ї вільно залишити територію України.
Що стосується порядку порушення клопотання про надання статусу біженця, то особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами Державної прикордонної служби України до органу міграційної служби.
Якщо державний кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена з сім’єю, і заявляє про намір набути статусу біженця, або про це повідомили інші особи, які не є законними представниками неповнолітньої особи, посадові особи Державної прикордонної служби України повинні невідкладно повідомити про це орган міграційної служби та орган опіки і піклування.
Орган міграційної служби разом з органом опіки і піклування зобов’язаний вжити заходів для тимчасового влаштування такої дитини у відповідний дитячий заклад або сім’ю.
Особи, які з наміром набути статусу біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України і перебувають на території України, звільняються від відповідальності за такі дії у разі, якщо вони без зволікань звернулися до вищезазначених органів, із заявою про надання їм статусу біженця.
Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця. Рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця може бути прийнято також у разі, якщо особі раніше було відмовлено у прийнятті заяви про надання статусу біженця або оформленні документів для вирішення питання щодо надання такого статусу через зловживання процедурою надання, крім випадків, коли заявник повідомив достовірні відомості про свою особу. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.
Статус біженця відповідно до статті 10 Закону України ”Про статус біженців” не надається особі: 1) яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; 2) яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; 3) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй; 4) стосовно якої встановлено, що умови, коли особа має понад одне громадянство, вона не вважається такою, що не має захисту країни своєї громадянської належності, якщо без будь-якої поважної причини, що випливає з обґрунтованих побоювань, вона не скористалася захистом однієї з країн, громадянином (підданим) якої вона є - відсутні; 5) яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні; 6) яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні (ця норма не поширюється на дітей, розлучених з сім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків)).
Що стосується оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, то воно проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження, а відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в анкеті одного із законних представників неповнолітньої особи. Заява про надання статусу біженця дитині, розлученій з сім’єю, подається одним з її законних представників.
До заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця. Якщо у заявника відсутні документи, які посвідчують його особу, його прізвище, ім’я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві.
Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.
Особа, яка отримала повідомлення про відмову у наданні статусу біженця і не використала права на його оскарження, повинна залишити територію України в установлений строк.
Статус біженця втрачається, якщо особа:
1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);
2) набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;
3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
4) будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують (дане положення не поширюється на біженця, якщо він може навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови повернутися в країну свого попереднього постійного проживання);
5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;
6) не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують (дане положення не поширюється на біженця, якщо він може навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови користуватися захистом країни своєї громадянської належності повернутися в країну свого попереднього постійного проживання).
Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України.
Підставою для подання органу міграційної служби про втрату статусу біженця може бути особиста заява особи, якій надано статус біженця в Україні, або клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.
Особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України; проживання у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців; правову допомогу та ін.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, зобов’язана: подати до відповідного органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо надання статусу біженця; у разі одержання направлення органу міграційної служби відбути до визначеного місця тимчасового проживання і протягом трьох робочих днів зареєструватися у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб; проходити медичне обстеження на вимогу органів міграційної служби; з’являтися до відповідного органу міграційної служби у визначений ним строк; повідомляти органу міграційної служби, до якого було подано заяву, про свої виїзди за межі території адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюються повноваження цього органу [24, Ст.90].
Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на:
1) життя, дане право складається з невід'ємності права на життя, заборони свавільного позбавлення життя, права на позбавлення життя внаслідок неминучої потреби застосувати силу. Обов'язок держави — захищати життя людини.
Право на життя належить до фундаментальних прав людини. Воно закріплене в усіх найважливіших міжнародних договорах і ст. 27 Конституції України цілком відповідає цим міжнародно-правовим документам;
2) пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;
Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави та право залишати будь-яку країну, включаючи власну, закріплено також міжнародними актами: Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 13), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 12), і багатосторонніми та іншими двосторонніми міжнародними актами.
Формування даного положення включає дві іпостасі свободи пересування — статичну і динамічну. Вона охоплює як право перебування в одному місті, так і його зміну, включаючи свободу виїзду за кордон, переїзду на постійне або тимчасове місце проживання в іншу країну і безперешкодне повернення на батьківщину;
3) працю. Право на працю є визначальним для групи соціально-економічних прав, і серед них — право працюючих на страйк з метою захисту своїх соціально-економічних прав та інтересів і право на відпочинок. Так, статтею 23 Загальної декларації прав людини 1948 р. закріплено право на працю, на вільний вибір місця роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Свобода праці, заборона примусової праці та дискримінації у сфері праці є одним з головних принципів регулювання соціально-трудових відносин. Свобода праці базується на свободі кожної людини у своєму розвитку (ст. 23 Конституції України), а не тільки у відносинах з використання праці. Тому її не слід обмежувати правом вільно розпоряджатися робочою силою як економічною категорією, якимось майном. З правової точки зору свободу праці можна визначити як свободу від примусу до праці, можливість особи без зовнішнього впливу вирішувати питання — займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то де і якою саме [23,с.221].
4) охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;
5) відпочинок. Право на відпочинок безпосередньо пов'язане з правом на працю. Продуктивна праця можлива лише за умови збереження працездатності працівника, якому для відновлення сил потрібен відпочинок. Реалізація права на відпочинок пов'язана з детальною регламентацією в законодавстві про працю, в якому встановлено такі види відпочинку, як перерви протягом робочого дня, вихідні, святкові та неробочі дні, відпустки тощо;
6) освіту. Дане право передбачає право кожного на освіту без обмежень за статтю, расовими, національними, мовними, політичними та іншими ознаками. Це право поширюється як на всіх громадян України, так і на біженців незалежно від їх соціального і майнового стану, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, місця проживання та інших обставин;
7) вільний вибір мови є невід'ємним правом біженців. Держава створює у місцях компактного проживання громадян інших національностей загальноосвітні заклади, навчальна і виховна робота в яких провадиться національною мовою. Ця ж стаття визначає обов'язковість вивчення в усіх загальноосвітніх школах української та російської мов [23,с.266];
8) свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Свобода віровизнання як загальносоціальне (природне) право людини — це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього, а також можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання;
9) подання індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
10) володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Обмеження права приватної власності можуть передбачатися законами, виникати з договорів та встановлюватися судовими рішеннями;
11) оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод закріплене в ч. 1 коментованої статті універсальним юридичним засобом відстоювання людиною свого правового статусу в будь-якій конкретній життєвій ситуації, зокрема пов'язаній і незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, утому числі адміністрації державних установ та підприємств, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та службовців названих структур.
Судовий захист прав і свобод людини здійснюється в процесуальних формах, передбачених чинним законодавством, а саме в порядку цивільного, кримінального, адміністративного, а також конституційного судочинства. Найбільш місткою формою, пристосованою для безпосереднього захисту порушених прав, є цивільне судочинство. Органами міжнародних організацій, що можуть розглядати скарги громадян щодо порушення в Україні їх прав і свобод, є Європейська комісія з прав людини та Європейський Суд і прав людини, які діють під егідою Ради Європи.
Також біженцям надається можливість будь-якими не забороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Найбільш типовими прикладами самозахисту, як свідчить практика, є звернення до засобів масової інформації, використання допомоги, що її можуть надати правозахисні організації, ті чи інші громадські об'єднання, наприклад профспілки.
Особа, якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.
Право притулку — один із найстаріших правових інститутів. Воно пов'язане з наданням певній особі по політичних мотивах права безпечного мешкання в іноземній державі, що гарантує цій особі основні права і свободи, надання яких закріплено нормами міжнародного права.
Спочатку практика надання притулку була тісно пов'язана з релігією. Так, в Стародавній Греції під час воєн храми залишалися недоторканними, в них знаходили притулок як мирні жителі, так і учасники воєнних дій. Проте для рабів притулок в храмах був обмеженим. Рабині могли отримати притулок тільки в Афінах — в храмах Тезея і Діани. Притулок давав рабиням право лише на судовий розгляд. На суді раб повинен був привести докази жорстокого з ним поводження. Якщо це вдавалося довести, раба продавали новому господареві, а рабинь залишали прислужниками при храмі Діани. Від рабства притулок не рятував.
Крім релігійного притулку в епоху рабовласництва починає складатися притулок територіальний. Він практикувався в Стародавній Індії, в Давньому Єгипті і в інших регіонах. Територіальний притулок надавався особам з інших країн. Ті ж Афіни надавали притулок всім гнаним. Широку популярність за застосування права притулку здобуло місто Теос. Але рабині цим правом не користувалися.
У епоху середньовіччя право притулку перейняло ряд рис права притулку епохи рабовласництва. Так норми, що складали це право, в своїй основі мали звичаєво-правовий характер. Кріпосним селянам право притулку як правило, не надавалося. Притулок отримували як політичні утікачі, так і кримінальні злочинці. Мали місце випадки надання релігійного притулку. Воно набуло широкого поширення в державах Західної Європи, де церковна влада була домінувала над владою світською. До XVI в. церква дотримувалася правила: підлягають видачі світській владі всі утікачі за умови, що вони не будуть засуджені на смерть і їм не заподіють тілесних ушкоджень. Проте з 1501 р. буллою папи Григорія XIV вводиться інше правило: світській владі видаються злочинці, якщо вони не мали на притулок права. Питання про відповідність дій особи цьому праву визначали самі церковні власті. Що стосується феодальної Русі, те право релігійного притулку зберігалося навіть в ХУІІ в.
В період буржуазних революцій найбільший вплив на право притулку зробила Франція. Національні Збори Франції в Декларації до всіх народів від 29 грудня 1791 р. заявили, що воно відкриває притулок іноземцям зокрема жителям тих країн, володарі яких змусили Францію вступити з ними у війну.
У ст. 1210 якобінської Конституції було записано, що французький народ надає притулок іноземцям, вигнаним з своєї вітчизни за справу свободи, але він відмовляє в такому праві тиранам". Франція поклала початок правилу, згідно з яким єдиною підставою для надання притулку є наявність політичних мотивів. Вперше право політичного притулку стало конституційним принципом. У договорах про видачу злочинців, які укладались в XIX в., знайшов віддзеркалення принцип невидачі політичних злочинців. Перший такий договір, що стосувався видачі політичних утікачів, був укладений між Францією і Швецією в 1831 р. Цей принцип знайшов підтримку і у феодальних держав, що прагнули підтримати аристократів, що тікали з буржуазних держав. Право політичного притулку в першій половині XIX ст. сформувалося як загальновизнаний інститут міжнародного права [1, с. 112].
У сучасний період притулок означає надання державою заступництва особі, яка переслідується іншою державою за політичну діяльність, а також по національних, расових, релігійних і інших підставах. Заступництво включає:
1) гарантії безпеки особи, що отримала на території даної держави притулок;
2) невидачу і невисилку такої особи в країну, де вона піддавалося або може піддатися переслідуванню;
3) надання особі державою притулку основних прав і свобод;
4) надання притулку іноземцям, а не власним громадянам.
Право притулку регулюється нормами внутрідержавного права і нормами міжнародного права. Держава, спираючись на свій суверенітет, сама визначає умови надання притулку. Проте законодавче оформлення правового статусу осіб, що одержують притулок, не повинно суперечити міжнародним зобов'язанням держави і загальновизнаним нормам міжнародного права. І внутрідержавне право, і право міжнародне виходять з того, що притулок пов'язаний з прагненням особи вийти з-під юрисдикції однієї держави і перейти під юрисдикцію іншої. Право притулку визнається як таке обома системами права.
Ступінь конкретизації цього права в національному законодавстві держав різний. Так, Конституція Італії фіксує положення про право притулку на своїй території для політичних емігрантів, а Конституція Мексики забороняє видачу осіб, що переслідуються по політичних мотивах. Конституція Гвінейської Республіки представляє право притулку іноземцям, яких переслідують за їх боротьбу за захист справедливої справи або за їх діяльність в сфері науки і культури. У Законі про біженців США 1980 р. передбачено надання притулку особам, які прибули з країни, куди вони не можуть або не бажають повертатися, або чий захист вони не можуть або не бажають використовувати.
У ч. 2 ст. 26 Конституції України визначено, що іноземним громадянам і особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом [16]. Яких-небудь підстав або критеріїв для надання притулку Конституція України не називає. Тому для встановлення змісту даного інституту необхідно звернутися до загальновизнаних норм міжнародного права.
Міжнародне право виходить з того, що оцінка підстав для надання притулку є справою держави, що надає притулок це закріплено в п. 3 ст. 1 Декларації Генеральної Асамблеї ООН про територіальний притулок 1967 р. Тому міжнародне право містить загальні принципи співпраці держав у сфері надання притулку. Ці принципи зафіксовані у ряді міжнародних документів.
Перш за все визнається принцип про право людини на притулку. У Загальній декларації прав людини 1948 р. встановлено, що кожна людина має право шукати притулок від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. Декларація виходить з того, що таке переслідування ґрунтується на політичних мотивах. У зв'язку з цим в Декларації підкреслюється, що право на притулок не може бути використане у разі переслідування, яке насправді стосується скоєння неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.
У дещо іншому вигляді ці положення викладені в ст. 27 Американській Декларації прав і свобод людини від 2 травня 1948 р., прийнятою на дев'ятій міжамериканській конференції: «Кожна людина має право у разі переслідування, що не є результатом звичайного злочину, шукати і отримувати притулок на іноземній території відповідно до закону відповідної країни і міжнародних угод».
Американська Конвенція про права людини від 22 листопада 1969 р. (вступила в силу в 1978 р.) в ст. 22 "Свобода пересування і поселення" закріпила наступне формулювання: "Кожна особа має право шукати і отримувати притулок на іноземній території відповідно до законодавства цієї держави і міжнародних конвенцій у разі звинувачення її в політичному або схожому злочині".
Африканська Хартія прав людини і народів, прийнята в 1981 р. (вступила в силу в 1988 р.), трактує це право ширше: "Кожен має право у разі переслідування шукати і отримувати притулок в інших країнах відповідно до законодавства цих країн і міжнародних угод" (ст. 12).
У деяких міжнародних актах закріплені положення, які примикають до питання про притулок. Так, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. визнається право кожної людини, де б вона не знаходилася, на визнання її правосуб'єктності, право вільно притримуватися своїх думок. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи власну. Стаття 3 Конвенції проти тортур і інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р. (вступила силу в 1987 р.) передбачає, що жодна держава-учасник не повинна висилати, повертати або видавати яку-небудь особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування тортур.
З урахуванням сказаного можна сформулювати ряд принципів, що стосуються притулку, закріплених в міжнародних документах:
1) кожна держава, виходячи з свого суверенітету, має право надавати притулок;
2) притулок є мирним і гуманним актом і тому не може розглядатися іншими державами як недружна дія. Притулок, що надається державою, певним особам повинен поважатися всіма іншими державами;
3) кожна людина має право шукати в інших країнах притулок від переслідування і користуватися цим притулком. До осіб, яким наданий притулок, не повинні застосовуватися такі заходи, як відмова від дозволу переходу кордонів, висилка або примусове повернення в яку-небудь країну, де ці особи можуть піддатися переслідуванню. Невидача і не висилка особи, що отримала притулок, - істотна риса змісту права притулку;
4) держава сама оцінює підстави для надання притулку. Як правило, притулок надається особам, що переслідуються на батьківщині по політичних, національних, расових, релігійних і іншим мотивах. Отже, особа, що скоїла злочин неполітичного характеру, не може претендувати на отримання притулку. Крім того, особа не може претендувати на отримання притулку, якщо вона, як вже мовилося, вчинила дії, що суперечать цілям і принципам ООН. Так, на право шукати притулок і користуватися притулком не може посилатися ніяка особа, якщо відносно неї є серйозні підстави вважати, що вона скоїла злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства. Держава також може відмовити особі в наданні притулку з міркувань національної безпеки або в цілях захисту населення, наприклад у разі масового притоку людей;
5) держава, що надала притулок, не повинна дозволяти особам, які його отримали, займатися діяльністю, що суперечить цілям і принципам ООН;
6) положення осіб, що отримали притулок без шкоди для суверенітету держави, що надала притулок, і цілей і принципів ООН, повинно бути предметом турботи міжнародного співтовариства. Зокрема, це стосується захисту прав і основних свобод людини. Особам, що отримали притулок, повинні бути надані права і основні свободи людини в не меншому об'ємі, чим іноземцям в даній державі. Якщо для якої-небудь держави виявляється скрутним надання притулку, держави роздільно або спільно або через ООН повинні розглядати у дусі міжнародної солідарності необхідні заходи для полегшення тягаря, що лежить на даній державі [57].
Ряд вказаних вище положень знайшли закріплення в Декларації про територіальний притулок, прийнятою Генеральною асамблеєю ООН 4 грудня 1967 р. [55]. Слід звернути увагу на, те, що міжнародне право регулює питання саме територіального притулку, тобто ситуації, коли притулок надається на території однієї держави особам, прибулим з іншої держави.
Проте в практиці окремих держав, мали місце випадки надання дипломатичного притулку хоча яких-небудь загальних норм міжнародного права про притулок в посольствах не існує. Особливо це стосувалося практики латиноамериканських держав, що визнавали право надання політичного притулку в посольствах. Зокрема, це витікало, хоч і непрямим чином, із змісту ст. 1 Конвенції про право політичного притулку, підписаною в Монтевідео на VII Міжамериканській конференції 26 грудня 1933 г.: «Державам не дозволяється давати притулок в посольствах, на військових кораблях, у військових таборах і на військово-повітряних суднах особам, обвинуваченим в загально-кримінальних злочинах переслідуваним в належній формі або засудженим звичайними судами, а також дезертирам. Особи, що згадані в попередньому абзаці і сховалися в одне з вищезгаданих місць, повинні бути видані на першу вимогу місцевого уряду". Із змісту цієї статті витікає, що особам, що не підпадають під ознаки статті (скоєння загально-кримінального злочину і т.п.), дипломатичний притулок може бути наданий. В цілому Конвенція виходила з того, що право політичного притулку є інститутом гуманітарного характеру, хоча воно і не засноване на взаємності.
Що стосується позиції України відносно права притулку, то вона знайшла закріплення в Конституції. Що стосується безпосередньо права притулку, то воно надається особам, які потребують захисту від переслідування або реальної загрози стати жертвою переслідування в країні своєї цивільної приналежності або в країні свого звичайного місце проживання за суспільно-політичну діяльність і переконання, які не суперечать демократичним принципам, визнаною світовою спільнотою, нормам міжнародного права. Умовою надання політичного притулку є і те, що переслідування повинно бути направлено безпосередньо проти особи, яка звернеться з клопотанням про надання даного притулку. Особа, яка отримає політичний притулок, користується на території України правами і свободами і несе обов'язки нарівні з українськими громадянами. Члени сім'ї особи, яка отримала політичний притулок, також одержують такий притулок за умови їх згоди з клопотанням. При цьому згоди дітей, не досягне 14-річного віку, не вимагається. Крім того, притулок не надається якщо особа переслідується за дії (або бездіяльність), визнається в Україні злочином та особі, яка є обвинуваченою по кримінальній справі або відносно неї винесений, набуде законну чинність і належний виконанню обвинувальний вирок суду на території України. А також особі, яка прибула з третьої країни, де їй не загрожувало переслідування; особі, яка прибула з країни з розвинутими демократичними інститутами в області захисту прав людини; особі, яка надає явно помилкові відомості; особі, яка має громадянство третьої країни, де вона не переслідується [58].
Мають місце також випадки, коли особа, якій в Україні надано політичний притулок, втрачає право на нього. Це — повернення в країну своєї цивільної приналежності або країну свого звичайного місце проживання, яку особа покинула; виїзд на проживання в третю країну; добровільна відмова від політичного притулку на території України; придбання українського громадянства або громадянства іншої країни.
В Україні, зважаючи на євроінтеграційні процеси та гостроту проблеми боротьби із транснаціональною та іншою злочинністю, наразі виникає проблема інституту політичного притулку, а також процедури надання особі статусу біженця. Дана проблематика є тісно пов'язаною із таким значущим правовим інститутом, як екстрадиція, котрій приділяється чимало уваги у юридичній літературі [59].
Згідно із міжнародним та національним законодавством, особа, яка отримала політичний притулок, до іншої держави не видається. У зв'язку із цим гостро постає питання удосконалення інституту політичного притулку, визначення процедури екстрадиції злочинців, які отримали політичний притулок і переховуються під правовим статусом біженця, усунення певних проріх із метою унеможливлення користування правом притулку для таких осіб.
Висновки
Таким чином, з вищенаведеного можна зробити наступні висновки.
Будь-яка країна має поширювати конституційні права, свободи та обов’язки не тільки на своїх громадян, але й на осіб, які у тій чи іншій ролі перебувають на її території. Тому, з точки зору конституційного права, є важливим дослідження іноземців та осіб без громадянства у ролі суб’єктів конституційних правових відносин.
Виходячи з діючих нині Законів України "Про правовий статус іноземців", "Про громадянство України", "Про біженців" і з урахуванням положень міжнародно-правових актів, можна зробити висновок, що основними іноземець (іноземний громадянин) — це особа, що є громадянином чи підданим іншої держави, і це підтверджено відповідними документами, не є громадянином України, але в силу свого постійного чи тимчасового перебування на території України, а також інших причин, знаходиться в правовому зв'язку з Україною в особі її компетентних органів. Що ж до осіб без громадянства, то вони визначаються як особи яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами.
Основною причиною безгромадянства є різноманітні колізії національних законодавств про громадянство.
Оскільки у апатридів відсутній стійкий правовий зв'язок з певною державою, то це ставить їх в менш вигідне положення в порівнянні з громадянами держави, на території якої вони проживають. Вони, як правило, обмежуються в політичних правах, не можуть вимагати захисту від якої-небудь державою. У ряді країн на осіб без громадянства не розповсюджується законодавство про працю і соціальне забезпечення. Держави регулюють правове положення осіб без громадянства як за допомогою національного законодавства, так і за допомогою міжнародних договорів.
Між особами без громадянства і громадянами іноземних держав (іноземцями) існує юридично обґрунтоване розмежування. Воно викликано тим, що апатрид (особа без громадянства) не перебуває в громадянстві даної держави і не має юридично важливих доказів свого відношення до громадянства іншої держави. Правовий статус апатрида в першу чергу визначається законами держави - перебування. При переїзді апатрида в іншу державу його зв'язок з колишньою державою автоматично припиняється і виникає новий зв'язок з тією державою, де апатрид перебуває. Права і обов'язки апатрида, які набутті в колишній державі, автоматично не поновлюються. Вони визнаються тільки в тому випадку, якщо в новій державі діє закон щодо переходу цих прав і обов'язків або ця держава виконує відповідні міжнародні зобов'язання.
Що стосується громадян іноземний держав, то вони підкоряються не тільки правопорядку країни перебування, але зберігають права і обов'язки по відношенню до своєї держави. У іноземних громадян як громадян певної держави існують юридично регульовані правовідносини з цією державою незалежно від місця знаходження даних громадян. Подібна держава, вимагаючи лояльності від своїх громадян, зобов'язана забезпечити їм встановлені законом права і захист як на власній території, так і закордоном. Держава поширює свою владу на громадян, навіть якщо вони знаходяться за межами її території. У зв'язку з цим громадяни даної держави, знаходячись за її межами як іноземці, користуються по відношенню до держави свого громадянства рядом прав.
Таким чином, правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства при ряді загальних рис - не одне і те ж. Існуючі відмінності стосуються докорінної позиції - прав і обов'язків особи по відношенню до своєї держави: у іноземних громадян - це держава, яка надала їм громадянство, а у осіб без громадянства такої держави просто немає.
Об'єм прав і обов'язків іноземців та осіб без громадянства визначається міжнародними договорами і національним законодавством держави, де вони знаходяться. Визначення цього об'єму - справа внутрішньої компетенції кожної держави. Проте держава повинна при цьому виходити з міжнародних стандартів, які є загальновизнаними нормами міжнародного права.
Держава перебування не повинна перешкоджати іноземцям, апатридам в праві виїзду з своєї території. Вона не повинна ущемляти прав окремих груп іноземців, осіб без громадянства по ознаках раси, віросповідання, мови і релігії і т. п., тобто піддавати їх дискримінації.
Найважливішим принципом правового статусу іноземців та осіб без громадянства є реалізація юридичних гарантій їх прав і свобод. Це досягається правом іноземців на звернення за захистом в суд, адміністративні органи, застосуванням санкцій до порушників прав і свобод.
Одним з найважливіших принципів юридичного статусу іноземців та осіб без громадянства є принцип їх рівності перед законом, що впливає із ст. 24 Конституції України, в якій зазначається, що всі мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Національне законодавство, зокрема Закон України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, визначив засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства: іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.
Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та особи без громадянства зобов’язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.
Сукупність прав і обов'язків, якими володіють іноземці, становить правовий режим іноземців. Цей режим (або статус) не є абсолютно однаковим. Іноземців можна розділити на декілька категорій залежно від ступеня підлеглості юрисдикції країни перебування. У зв'язку з цим слід виділити правовий статус іноземних громадян, які мають імунітет від юрисдикції держави або переваги в правовій сфері, і статус іноземних громадян, які не мають імунітету від юрисдикції.
Практика держав виробила декілька видів правових режимів перебування іноземців на території даної країни. По своїй суті, ці правові режими є юридичним рішенням питання про об'єм прав, які надаються іноземцям. Це - наступні режими: національний, найбільшого сприяння, спеціальний (преференційний).
В Україні національний режим для іноземців діє як загальний принцип права. Він закріплений в Ст.26 Конституції України: "Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України".
Відповідно до статті 29 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Особливі правила застосовуються щодо співробітників дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються встановленими законодавством України і міжнародними договорами України привілеями та імунітетами від відповідальності в державі перебування.
Особливістю відповідальності іноземців та осіб без громадянства є те, що на відміну від громадян України на порушення законодавства України до них можуть бути застосовані спеціальні заходи відповідальності, а саме:
· скорочення терміну тимчасового перебування в Україні;
· видворення з України.
В цілому слід відзначити, що чинне сьогодні законодавство України, яке регулює статус іноземців і осіб без громадянства, відповідає положенням відповідних міжнародно-правових актів, що діють в цій сфері, а також демократичним стандартам, що діють у більшості країн світу, де функціонує громадянське суспільство, в якому найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її права і свободи. Крім цього, можна також констатувати, що реалізація іноземцями та особами без громадянства свого правового статусу в Україні, попри певні проблеми в цілому також відбувається згідно з відповідними міжнародно-правовими зобов’язаннями України.
Список використаних джерел
1. Тиунов О.И. Международное гуманитарное право. Учебник для вузов.- М.: Издательство НОРМА, 2000.-238с.
2. Константінов С.Ф. Еволюція поняття іноземців та осіб без громадянства в Україні // Держава і право: Зб. наук. праць: Юрид. і політ. науки. - 2001.- Вип.:13.- С.209-214.
3. Макаров А.Н. Правовое положение иностранцев в СССР.- М., 1924.-С.7.
4. Свод Законодательства СРСР. — 1924.- № 23. — Ст. 202.
5. Циркуляр НКВД РСФСР № 572 от 31 октября, 1925. О введений в действие Положения о видах, на проживание для иностранцев // Правовое положение иностранцев в СССР. - М., 1926. —С. 117.
6. Яворский В.Д. Правовеє положение иностранцев в СССР. Автореферат дисс. канд. горид. наук. — К., 1977. — С. 4.
7. Лисовский В.И. Международное право. — М., 1970. -С. 129.
8. Кирилова Т.Н. Общие положения гражданской правосубьектности иностранцев в СССР // Правоведение — 1966.- № 1. — С. 105.
9. Закон України ”Про громадянство” від 18.01.2001р. (зі змінами) // ВВРУ.-2001.-№ 13.-Ст.65.
10. Закон України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р.// ВВРУ.-1994.-№ 23.-Ст.161.
11. Конвенція про статус апатридів від 28.09.1954р. // Інфодиск: Законодавство України.-2007.
12. Баймуратов М.А. Международное публичное право.- Х.:”Одиссей”, 2003.-752 с.
13. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред.. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка.- 2-ге вид., доп. і перероб.- К.: Генеза, 2004.-736с.
14. Большой энциклопедический словарь.- 2-ге изд., перераб. и доп.- М.: ”Большая Российская энциклопедия”; СПб.: ”Норинт”, 2002.-146с.
15. Права человека: Учебник для вузов/ Отв. ред. чл.- корр.РАН, д.ю.н. Е.Н. Лукашева.- М.: Издательство НОРМА, 2003.-573с.
16. Конституція України// ВВРУ.- 1996.- № 30.- Ст. 141.
17. Про Правила в’їзду іноземців осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію. Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995р.(зі змінами) № 1074.
18. Закон України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11 грудня 2003р.// ВВРУ.-1997.-№ 1 .-Ст.4.
19. Цивільний кодекс України. – К.: Парламентське видавництво, 2004. – 352с.
20. Кодекс законів про працю України, затверджений Законом №322-VIII від 10 грудня 1971 року (зі змінами та доповненнями) // ВВРУ.-1971.-Ст.375
21. Закон України “Про освіту” від 23 березня 1996 року // ВВРУ.-1996.-№ 39.-Ст.181
22. Кармаза О.О. Правовий статус біженця та процедура його отримання.- К.: Видавець Фурса С.Я., 2006.-128с.
23. Конституція України: Науково – практичний коментар / В.Б. Авер”янов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін.; Ред.. кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевой та ін. – Харків: Видавництво ”Право”; К.: Концерн ”Видавничий Дім ”Ін Юре”, 2003.- 808с.
24. Закон України ”Про біженців” від 21.06.2001р.(зі змінами) // ВВРУ.-2001.-№47.-Ст.250.
25. Конвенція про статус апатридів від 28 вересня 1954 // Інфодиск: Законодавство України.
26. Закон України ”Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21.01.1994р.// ВВРУ.-1994.-№18.-Ст.102.
27. Свод Законодавства СРСР. - 1931. — № 24.— Ст. 196.
28. Бардин М. Проблеми функціонування правових механізмів перебування іноземців в Україні // Права людини в Україні: стан справи, проблеми, перспективи (Б-ка Міжнар. каф. ЮНЕСКО в НаУКМА). – К., 2003.- С.77-81.
29. Бобокал О.М. До питання про конституційно – правовий статус іноземців в Україні // Науковий Вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2007.- № 6.- С. 48-52.
30. Бойко І.В. Деякі особливості адміністративно – правового статусу іноземців та осіб без громадянства // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні: У 2-х ч.: Ч.1.- Х., 2000.- С.224-227 // Часопис Київського університету права.- 2007.- №3.- С.88-91.
31. Бойко І.В. Деякі особливості адміністративної відповідальності іноземців та осіб без громадянства // Проблеми законності: Респ. міжвідомчий наук. зб. – 2001.- №49.-С.114-118.
32. Бритченко С.П., Чехович С.Б. Науково - практичний коментар Закону України ”Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”.- К.: Алерта, 2005.- 164с.
33. Бузинцький Ю., Бурлака П., Рубанов С. Судовий захист біженців і осіб, які прибули в Україну в пошуках притулку: Практичні рекомендації. – К.: ”МП Леся”, 2000.- 120с.
34. Галунько В.М. Проблема видворення за межі України іноземців та осіб без громадянства // Науковий Вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - К., 2006.- № 5.- С.98-102.
35. Заржицький О. Працевлаштування іноземців та осіб без громадянства в Україні // Право України.-2007.-№2.-С.40-44.
36. Ковалишин І. Правовий статус біженців в Україні, як вид правового статусу іноземців //Право України.-2001.-№2.-С.38.
37. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. Посіб.- К.: Юрінком Інтер.-2004.- 36 с.
38. Куколевський О. Додержання законодавства України про біженців та про правовий статус іноземців в Україні // Вісник прокуратури. – 2001.- №4.- С.47-52.
39. Лазарев Л.В., Марышева И.И., Пантелеева И.В. Иностранные граждане: правовое положение/ Под ред. И.И. Маришевой.- М.: Российськое право, 1992.- 320с.
40. Международное публичное право. Учебник. Издание второе, переработанное и дополненное / Под ред. К.А. Бекяшева.- М.:ПБОЮЛ Грачев С.М., 2001.- 640с.
41. Мінка Т.П. Особливості правового статусу іноземців та осіб без громадянства за законодавством України // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України.-2000.- №2.- С.84-89.
42. Москаль Г.Г. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства: проблеми правового регулювання // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Зб. наук. пр. –Дніпропетровськ, 2005.- Вип.:2. – С.110-115.
43. Поліщук В.Г. Проблеми застосування адміністративного видворення іноземців та осіб без громадянства // Вісник Запорізького юридичного інституту. – Запоріжжя, 2003.- №3(24). – С.93-100.
44. Порядок виїзду з України і в’їзду в Україну. Правовий статус іноземці: Науково – практичні коментарі та нормативно – правові акти (Хавринюк М.І., Прощаєв Б.В., Марченко М.І., Трофимов С.Г.).- К.: Правові джерела.- 1998.- 448с.
45. Тодика Ю.М. Громадянство України: конституційно-правовий аспект: Навчальний посібник. – Х.: Факт, 2002.- 254с.
46. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник.-3-є вид., перероб. і доп.- К.: Юрінком Інтер. - 2006.-512с.
47. Чехович С. Загальні засади правового статусу іноземців, осіб без громадянства та громадянина в правовій державі // Проблеми міграції. - 2002.-№ 2.- С.2-7.
48. Чехович С. Юридична відповідальність іноземців та осіб без громадянства за порушення законодавства України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003.-№ 8 (22).- С.41-50.
49. Чорнолуцький Р.В. Актуальні питання захисту прав іноземців у законодавстві України // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності: Матеріали міжвуз. наук. - практ. конф. (27 квітня 2001 р.).- 2001.- С.370-379.
50. Чорнолуцький Р.В. Сучасна конституційна доктрина України щодо правового статусу іноземців // Актуальні проблеми політики: Збірник наук. праць. - Одеса, 2001.- Вип.: 12.-С.352-358.
51. Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 р. // http://www.zakon1.rada.gov.ua.
52. Ковалишин І. Правовий статус біженців в Україні: проблеми законодавчого регулювання і застосування // Вісник Академії правових наук України. - 2000. - №4 (19).
53. Малиновська О. Біженці в Україні // Проблеми міграції. – 1998. - №2 (5).
54. Малиновська О.А. Проблема нелегальної міграції та транспортування мігрантів в Україні, наукова доповідь. - Київ, “Бланк-Прес”, 2000.
55. Декларація про територіальний притулок, прийнята резолюцією 2312 (XXII) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1967 р. // http://www.zakon1.rada.gov.ua.
56. Рекомендація про право на притулок, принйята резолюцією 817 (1977) Генеральної Асамблеї ООН 1977 р. // http://www.zakon1.rada.gov.ua.
57. Галенская Л. Н. Право убежища (международно-правовые вопросы). – М., 1968. – 224 с.
58. Шаповал В. М., Крижанівський С. В. Інститут притулку в національному праві (конституційно-правовий аспект) // Проблеми міграції. – 1998. – С. 12-16.
| ! | Как писать дипломную работу Инструкция и советы по написанию качественной дипломной работы. |
| ! | Структура дипломной работы Сколько глав должно быть в работе, что должен содержать каждый из разделов. |
| ! | Оформление дипломных работ Требования к оформлению дипломных работ по ГОСТ. Основные методические указания. |
| ! | Источники для написания Что можно использовать в качестве источника для дипломной работы, а от чего лучше отказаться. |
| ! | Скачивание бесплатных работ Подводные камни и проблемы возникающие при сдаче бесплатно скачанной и не переработанной работы. |
| ! | Особенности дипломных проектов Чем отличается дипломный проект от дипломной работы. Описание особенностей. |
| → | по экономике Для студентов экономических специальностей. |
| → | по праву Для студентов юридических специальностей. |
| → | по педагогике Для студентов педагогических специальностей. |
| → | по психологии Для студентов специальностей связанных с психологией. |
| → | технических дипломов Для студентов технических специальностей. |
| → | выпускная работа бакалавра Требование к выпускной работе бакалавра. Как правило сдается на 4 курсе института. |
| → | магистерская диссертация Требования к магистерским диссертациям. Как правило сдается на 5,6 курсе обучения. |
| Дипломная работа | Формирование устных вычислительных навыков пятиклассников при изучении темы "Десятичные дроби" |
| Дипломная работа | Технологии работы социального педагога с многодетной семьей |
| Дипломная работа | Человеко-машинный интерфейс, разработка эргономичного интерфейса |
| Дипломная работа | Организация туристско-экскурсионной деятельности на т/к "Русский стиль" Солонешенского района Алтайского края |
| Дипломная работа | Разработка мероприятий по повышению эффективности коммерческой деятельности предприятия |
| Дипломная работа | Совершенствование системы аттестации персонала предприятия на примере офиса продаж ОАО "МТС" |
| Дипломная работа | Разработка системы менеджмента качества на предприятии |
| Дипломная работа | Организация учета и контроля на предприятиях жилищно-коммунального хозяйства |
| Дипломная работа | ЭКСПРЕСС-АНАЛИЗ ФИНАНСОВОГО СОСТОЯНИЯ ООО «АКТ «ФАРТОВ» |
| Дипломная работа | Психическая коммуникация |