Реферат по предмету "Языковедение"

Узнать цену реферата по вашей теме


Омоніми як засіб творення каламбуру в анекдотах

ЗМІСТ

Вступ
Основна частина
Висновки
Додатки
Список використаної літератури

ВСТУП

Через усю історію естетики проходить скептичне відкидання можливості визначити комічне і постійні спроби, незважаючи на це, дати його дефініцію. Ад.Цейзінг називав усю літературу про комічне "комедією помилок" у визначеннях. Н.Гартман казав, що комічне - найбільш складна проблема естетики. Дійсно, сміх наче ртуть. Він легко вислизає з-під рук теоретика. У цьому складність, але не безнадійність дослідження природи комічного.
Ю.Б.Борєв визначає комічне як смішне, що має певну і соціальну значимість і естетичну природу. Комічне викликає соціально забарвлений, спрямований на певний об’єкт сміх. Сприйняття комічного обумовлене історично й національно. Це, як каже сам автор, ще дуже загальні характеристики комічного, що охоплюють його об’єктивну і суб’єктивну сторони в найбільш загальній і недиференційованій формі.
За словами Шіллера: "Життя серйозне - веселе мистецтво". Отже, "смішні" літературні жанри теж мистецтво. І до написання творів, які мають на меті звеселити читача, потрібно поставитися серйозно, як і до всього життєвого. Анекдот, як один із виявів "веселого жанру" теж має свої канони, він повинен бути стислим у розмірах і, звичайно ж, викликати сміх. Про природу сміху говорити важко, з досліджень лікарів відомо лише те, що він продовжує життя. Отож, можна сказати, що на гумористів покладене нелегке завдання, бо розуміти гумор, любити веселе і самому писати так, щоб викликати, не кажу вже нестримний сміх, бодай делікатну усмішку читача, - то різні речі. Треба відчувати, розуміти сміх, володіти тими різноманітними мистецькими засобами, що породжують його в читача.
Темою цієї курсової роботи є: "Омоніми як засіб творення каламбуру в анекдотах", що дає нам можливість досить детально розкрити один із засобів створення сміху – каламбур.
Метою є дослідження омонімів, за допомогою яких творяться каламбури.
Говорячи про актуальність теми, потрібно звернути увагу на той факт, що в сучасній теоретичній літературі питання про комедійні засоби майже не ставиться. А тому цією роботою ми хотіли б доповнити ті надбання, що вже є і, можливо, звернути увагу інших дослідників до тем, які стосуються створення сміху, а відповідно, і гарного настрою в людини. І потрібно пам’ятати, що сміх продовжує життя. Чи є щось більш актуальне?
Наша курсова робота складається зі вступу, основної частини, висновків, додатку та списку використаної літератури.

ОСНОВНА ЧАСТИНА
Омоніми як засіб творення каламбуру в анекдотах

Приблизно через піввіку анекдот відсвяткує свій півторатисячолітній ювілей, та, незважаючи на такий вельми поважний вік, анекдот завжди молодий. (З “бородою” він може бути і в юному віці – така вже професія!)
О. Нікітенко пише: “Найголовнішими рисами добре розказаного анекдоту є лаконічність, легкість і мистецтво зберігати силу й основну його ідею до кінця, й закінчити останній чимось неординарним і несподіванним”1. Отож, в центрі анекдоту знаходиться дивна, несподівана, відверто безглузда подія, що випадає із щоденної течії життя. Крім того ця безглуздість наростає і повністю отримує вирішення лише в бурхливому, гострому фіналі.
Анекдот (грец. anekdotos - небачений) – коротка, усна оповідь гумористичного або сатиричного характеру з несподіваною й дотепною розв’язкою. В основу анекдоту звичайно покладений неординарний, потішний і повчальний випадок, який суперечить традиційним уявленням про життєві явища [11, 28].
Термін “анекдот” вперше з’явився у Візантії, в книзі історика Прокопія Кесарійського “Таємна історія” (550 рік), що розповідала про скандальну хроніку імператорського двору. В перекладі з грецької цей термін означає – невиданий, той що не підлягає розголосу. В часи Прокопія під анекдотами розуміли різні міські плітки, чутки, пересуди, балачки, поголоси тощо. Згодом – оповідання (здебільшого коротке, власне, мініатюра) про видатних історичних осіб чи знаменитих людей, про їхні висловлювання, чи про ті курйозні, нестандартні історії та ситуації, у які вони потрапляли. Вершиною ранньої анекдотичної літератури стали збірники “Римські діяння” на Заході та “Тунгаї магхікани” (“Смішні оповідки”) Абу-ль-Фараджа – на Сході. У V столітті вийшов також збірник анекдотів філолога Гієрокла та інші подібні видання.
Згодом анекдот почав стрімко розширювати свої межі, захоплюючи одну країну за другою, і, врешті, цим терміном почали називати гумористичні (дотепно-смішні), лаконічні мініатюри (буває, що й два рядки: спитав – відповів), з гострим сюжетом і неодмінно несподіваною, комічною кінцівкою. Це “найбільше досягнення анекдоту – несподівана кінцівка, завжди не просто дотепна, а – парадоксально влучна” [20, 8].
Термін “анекдот” в українській літературі вперше вжив у 1822 році Григорій Квітка-Основ’яненко в газеті “Вісник Європи”. А через 37 років по тому в Києві було опубліковано “Маленьку книжку українських анекдотів” – родоначальницю всіх наступних збірок українських мініатюр.
“Пізнавальна цінність анекдоту полягає в тому, що він дає нам уявлення про людську вдачу, суспільні відносини, психологію, погляди, уявлення людей, як правило, визначеного, конкретного історичного періоду” [14, 138].
На жаль, цей важливий жанр до сьогоднішнього дня не удостоєний належної уваги і до цих пір не зайняв достойного місця в літературі.
Одним із засобів створення комічного в анекдотах є каламбур. У лінгвістиці дотепер немає єдиного розуміння сутності каламбуру, що відбивається й у термінологічному розмаїтті. Цей прийом ще часто називають “грою слів”, “словесним дотепом”, і т.д. Причому зміст цих понять і їхнє співвідношення часто трактують по-різному.
Словом каламбур ми зобов’язані вестфальскому барону Каленбергу, що прославився при дворі Людовіка ХV постійними двозначними, мимовільними дотепами: не володіючи в достатній мірі мовою, він безбожно нівечив французьку вимову. Французи жорстоко відомстили баронові, понівечивши його прізвище і залишили в такому вигляді наступним поколінням. З часом із значення слова «каламбур» зник елемент випадковості, і тепер це стилістичний зворот вимови або мініатюра визначеного автора, що засновані на комічному використанні однакового звучання слів, які мають різне значення, або слів чи груп слів, що мають подібне звучання, або ж різних значень того самого слова і словосполучення.
Гра слів – використання звукової, лексичної, граматичної форми мовних одиниць (слів, їх окремих значень та частин, фразеологічних одиниць, синтаксичних конструкцій і т.п.) для створення певних фонетико- та семантико-стилістичних явищ, що ґрунтується на зіставленні і переосмисленні, обіграванні близькозвучних або однозвучних одиниць з різними значеннями. Гра слів ототожнюється з каламбуром, проте останній фактично є тільки одним з її різновидів.
Гра слів використовується для трьох цілей, однією з яких є створення комічно-сатиричного ефекту (каламбур) [19, 113].
Як бачимо, каламбур не можна ототожнювати із грою слів, бо останнє поняття ширше. Тому надалі ми будемо вести мову лише про каламбур і його творення за допомогою омонімів.
Нижче ми приводимо визначення каламбуру, що взяті з різних словників.
Каламбур (франц. сalembour – гра слів) – стилістичний прийом за основу якого правлять омоніми, пароніми, будь-які форми полісемантичності; часто вживається в комічному чи сатиричному контекстах. [14, 286].
Каламбур (фр. calembour) - гра слів, заснована на навмисній або мимовільній двозначності, що породжена омонімією чи подібністю звучання і викликає комічний ефект [8, 148].
Каламбур – жарт, заснований на комічному використанні слів, що подібно звучать, але мають різне значення [9, 140].
Каламбур – дотепний жарт, заснований на використанні слів, подібних за звучанням, але різних за значенням, чи на використанні різних значень того самого слова; гра слів. [16, 128].
У нашій роботі каламбур розглядається як різновид гри слів. З усіх підданих аналізові визначень цього прийому найбільш повно і точно його сутність відбита у визначенні, яке дає Велика Радянська Енциклопедія.
Каламбур - стилістичний зворот вимови, заснований на комічному використанні різних значень однакових слів або слів, що подібно звучать (графічно оформлених), а також на різних значеннях однієї й тієї ж із названих одиниць. Результатом такого використання є семантично багатопланові тексти, що відрізняються гумористичною або сатиричною спрямованістю.
Основна стилістична мета каламбуру – комічний ефект або сатиричне звучання визначеного пункту тексту, на якому зосереджується увага читача.
Отже, каламбур - це гра слів, що побудована на зіткненні звичного звучання з незвичним і несподіваним значенням.
Елементом, що забезпечує каламбуру успіх, є непередбачуваність тієї чи іншої ланки в ланцюзі мовлення, так званий ефект несподіванки. Поява кожного елемента мовного ланцюга як би визначається всіма попередніми елементами і визначає всі наступні елементи: одночасно або послідовно читач сприймає два значення, одне з яких не очікував.
Сутність каламбуру полягає в сутичці або, навпаки, у несподіваному об’єднанні двох несумісних значень в одній фонетичній (графічній) формі.
Основними елементами каламбуру є, з одного боку, однакове або близьке, до омонімії, звучання (у тому числі й у звуковій формі багатозначного слова в його різних значеннях), з іншого боку – невідповідність, до антонімії, між двома значеннями слів, компонентів фразеологічної єдності.
1. Начальник наказав критикувати себе, як завгодно. Але як йому завгодно, на сказав.
2. Суддя. Яка у вас професія?
Засуджений. Я соліст.
Суддя. А де співаєте?
Засуджений. Я не співаю, я солю капусту, огірки, помідори.
Каламбур – це дотеп, що виникає на базі використання власне мовних засобів.
Слово володіє великою кількістю комедійно-виражальних можливостей. Різний зміст слів, однакових за звучанням, дозволяє комедійно зблизити і співставити зміст понять, що виражаються цими словами. Вже проста омонімічна близькість слів містить багаті можливості для комедійної обробки життєвого матеріалу.
Каламбур, будучи органічно пов’язаним із природою та національною специфікою певної мови, складає особливо багато труднощів при перекладі на іншу мову. Людині, яка не знає мови оригінала, для того щоб відчути всю “комедійну насолоду” і дотепність каламбуру, часто необхідний не лише дослівний переклад, але й спеціальні коментарі. Прикладом можуть слугувати такі анекдоти:
1. Священик прогулювався лісом і читав свій молитовник. Коли святий отець підняв очі до неба, він раптом побачив ноги людини, яка повісилася. Священик вийняв самогубця із зашморгу, повернув до життя і почав дорікати йому:
- Що вас привело до такого злочину?
- Падре, мені занадто набридло моє життя.
- Чи намагалися ви знайти втіху в релігії?
- Ні!
- Відкрийте книгу. Ви знайдете слова підтримки і гарну пораду.
Той, що тільки-но воскрес відкрив книгу і прочитав: “Repons toi”2.
2. Обладал даром слова, но ни слова не произносил даром: был платным лектором (рос.).
3. - Бреете?
- Да, только “Невой”.
- А я и не вою.
Каламбур виникає у Франції в період розквіту абсолютної монархії, яка виступала в якості цивілізуючого центра національного життя. Не випадково, що саме французьке визначення гри слів “сalembour” отримує міжнародне значення і входить у інші мови.
Велика кількість дослідників комічного (З.Фройд, Фішер, Ліппс) відносять каламбур до нижчого сорту дотепності. Але це неісторичне твердження: для французького придворного життя ХVІІ - ХVІІІ століть каламбур був вищою формою дотепу. “У його легкості, блискові, безтурботних веселощах була певна естетична відповідність характерові життя вищих шарів нації, які визначали її духовне життя” [4, 138].
Вміння каламбурити високо цінувалося і було своєрідною візитною карткою людини. Ю.Б.Борєв у своїй книзі “Комическое” наводить, як ілюстрацію тогочасної дійсності таку притчу:
Одного разу Людовік ХV захотів перевірити дотепність одного з членів своєї свити. Монарх сказав цьому кавалерові, що хоче стати сюжетом його дотепу, на що придворний вдало відповів: “Le roi n’est pas sujet”. “Sujet” означає і “сюжет” і “підданий”, - звідси двозначність і гра слів у відповіді: “король – не сюжет”, “король – не підданий” [4, 184].
Кожна мова має свою специфічну систему ідіоматичних зворотів, синонімів та омонімів. Вони лягають в основу комедійних мовних засобів і впливають на національно-стильову своєрідність гумористичного твору.
Розглянемо, що являють собою омоніми взагалі, та особливості їх використання з метою створення комічного ефекту в каламбурах.
Омонімами (гр. homos - однаковий, onyma - ім’я) називають слова, що звучать і пишуться однаково, але не мають нічого спільного у властивих їм значеннях [6, С. 149].
Омоніми з’являються внаслідок звукових змін слів у процесі розвитку мови, випадкового збігу звучання слова рідної мови і засвоєного з іншої мови, а також випадкового збігу звучання форм різних слів. Наприклад: ліра (музичний інструмент) і ліра (грошова одиниця); жати (серпом) і жати (тиснути); за в’яз - зав’яз, не з граба – незграба.
Розрізняють омоніми абсолютні (або повні) і неповні.
Повні омоніми бувають в межах однієї частини мови. Звуковий склад абсолютних омонімів збігається в усіх граматичних формах: двір (господарська ділянка, на якій розміщуються будівлі та місце біля них) і двір (монарх і його оточення); деркач (невеликий перелітний птах з жовтаво-бурим оперенням, що має характерний скрипучий крик) і деркач (стертий віник); сага (давньоскандинавське чи давньоірландське епічне сказання про легендарних героїв та історичних діячів, що має прозову форму з віршованими вставками) і сага (річкова затока) [10, С. 419].
ОГОЛОШЕННЯ: “Дуже люблю русявих дівчат з косою. На літо необхідно дві-три, які б уміли косити в незручних місцях...”.

Неповні омоніми – це слова, що збігаються звучанням не в усіх граматичних формах, наприклад: студія/студії (майстерня живописця або скульптора, художній або театральний навчальний заклад, кіностудія) - студії (навчання, ретельне вивчення або дослідження чого-небудь); лицювати (перешивати, перелицьовувати одяг: лицюю, лицюєш, лицює, лицюють) – лицювати (личити: вживається тільки форми третьої особи лицює, лицюють) [10, С. 420].
Омоформами називають морфологічні омоніми, що виділяються на підставі звукового збігу і однакового написання форм слів, що належать до різних лексико-граматичних класів або ж різних форм одного й того ж слова, наприклад: стук (форма Н.в. - З.в. одн. іменника) - стук (специфічна звуконаслідувальна (вигукова) форма, співвідносна за значенням з дієсловом стукати) [10, С. 422].

Омографи – це орфографічний тип омонімів, які утворюють слова, однакові за написанням, але різні за звучанням. Відмінність у звучанні зумовлюється різною позицією наголосу як у лексичних омонімах, так і у формах одного і того ж слова, наприклад: деревина (одиничне дерево, порівн. також: картоплина, цибулина тощо) - деревина (матеріал для будівництва та виготовлення різних предметів) [10, С. 422].
Омографи не використовуються при творенні анекдотів, бо мають різне звучання, що є головним при сприйнятті жарту чи дотепу.
Явище омонімії дуже поширене в мові на різних її рівнях, тому в кожному розділі (словотвір, морфологія, лексика і фразеологія, синтаксис) ми можемо говорити про омонімію значущих лінгвістичних одиниць.
Проте омонімічність може виявлятись не лише в мові, а й у мовленні. У процесі мовлення відрізки більшої чи меншої тривалості можуть збігатись у звучанні внаслідок фонетичних процесів (займ. мене і дієсл. мине, ім. поли і дієсл. поле) або ж: внаслідок невірного членування відрізка мови на фонетичні слова.
- Ото майстри, от молодці!
- Ну нас звичайно не три, але й то правда – молодці.
У випадках, коли існують невідповідності між вимовою і правописом, з’являються омофони.
Омофони – це слова, що збігаються за вимовою в усіх або окремих граматичних формах, проте мають різне значення і відмінне графічне зображення. [10, С. 425].
Отже, омонімія – це мовне явище, яке, як довели кращі письменники, дуже потрібне в мові. Дехто з вчених у 20-ті роки вели боротьбу проти вживання омонімів, бо, нібито, вони створюють непорозуміння у змісті висловлювань. Насправді ж наявність слів омонімів для мови не становить звичайно великої незручності, бо різні значення слова (що бувають здобуті з життєвої практики, з навчання, із живого спілкування тощо) приховано лежать у нашій свідомості, і лише певне значення слова, яке потрібне для конкретного випадку, виникає у нас у відповідний момент говоріння чи слухання. У зв’язку із цим Л.А.Булаховський зазначав: "Боротьба з омонімією і в масовій, і в літературній мові ніколи не досягає абсолютних результатів: у всіх мовах, в одних – більше, в інших – менше, залишається значна кількість омонімів, що не стоять серйозно на заваді точному розумінню, будучи супроводжувані іншими мовними ознаками, здатними забезпечити ясність висловлюваної думки насамперед, і взагалі – виразним контекстом. Можлива неясність фразного змісту, залежна від властивих мові усталених у ній омонімів, ... може знайти своє спеціальне застосування в грі словами, дотепних навмисно організованих непорозуміннях, легке розплутання яких дає своєрідну насолоду" [10, 432].
Як бачимо, Л.А.Булаховський каже, що омонімія в лексиці іноді виконує певні завдання, зокрема, на ній іноді базується
гра словами (каламбур). Зразки такої гри омонімами дає нам народна творчість. Наприклад, такий дотеп: "Їжте, гості, борщ – пироги несуть". Дотепність цього вислову полягає в тому, що слово несуть можна розуміти як дієслово (несуть - зараз подадуть на стіл) і як присудкове слово "нема" (в діалектах несуть має таке значення).
У контексті омоніми виконують стилістичні функції, зокрема використовуються як засіб створення дотепів, каламбурів, образності вислову, наприклад: Погана та мати, що не хоче дітей мати; Три разів три - дірка буде. Але все-таки основною стилістичною функцією омонімів є досягнення жартівливого, іронічного ефекту на основі словесної гри пародійного спрямування. Омоніми вводяться в контекст із спеціальною метою створення дотепності, гострослів’я.
Отже, підсумовуючи все те, про що сказано вище, можна зробити такий висновок: каламбур існує тоді, коли наявне подвійне розуміння слова. Але "комічним елементом він стає в тому разі, коли друге значення слова, на яке натякається, виражає насмішку" [14, 207]. Порівняймо:
1) “Лукаш: Ой, скажи, дай пораду,
Як прожити без долі?
Доля: Як одрізана гілка,
Що валяється долі” (Леся Українка);
2)-Як справи?
- Як справа, так і зліва (жарт).
У першому випадку авторка "грає словами" з метою передати весь трагізм ситуації, що склалася, підкреслює безнадію, виражає внутрішні настрої персонажа. А от другий –якраз і є прикладом каламбуру – комічного елемента.
Вдале співставлення співзвучних форм, їх обігрування у мовленні викликає неабияку зацікавленість. Але необхідно бути обережним у слововживанні, бо в деяких випадках омонімія (та суміжні з нею явища) може призвести до перекручення змісту висловлювання, недоречного комізму.
При коментуванні футбольного матчу: “Сьогодні футболісти покинули поле без голів”;
“На екрані телевізора ви бачите Андрія Шевченка у гарній комбінації”.

ВИСНОВКИ

Дотепний гумор належить до тих духовних витворів, які ніколи і ніде не старіють. Сміх допомагає жити й боротися, переносити лихо, скрашувати труднощі долі. Веселість – найкраща риса людської сутності, тож і змусити людину сміятися – най благородніше “насильство”. Посмішка може з’явитися на людському обличчі лише внаслідок чогось – хоча б почутої веселої історії, того ж анекдоту.
Що таке анекдот, історію його походження і становлення, первісне і вторинне розуміння анекдоту, його значення – про це все ми вказали у нашій курсовій роботі. Спробували також уточнити визначення каламбуру, виокремити його з ряду подібних понять, навели приклади використання каламбурів – комічних елементів, зокрема в анекдотах. Крім того, дослідили каламбури, що творяться за допомогою омонімів. Для цього нам довелося розглянути омоніми і в суто лексикологічному аспекті, і частково розкрити стилістичні функції омонімів.
У нашу курсову роботу ми вводимо додатки (“Анекдоти про Штірліца як ілюстрація каламбурів омонімічного походження”), де розглядаємо каламбури, що створюються у результаті “буквалізації” фразеологізмів, використання багатозначності слів та каламбури, які побудовані на зіткненні омонімів. Остання група представлена найбільш повно. В анекдотах, що засновані на використанні омонімів виділяємо групу їх із каламбурами-нісенітницями.
Отже, нашим науковим дослідженням ми (сподіваємося) довели, що омоніми відіграють важливу роль у творенні каламбурів, в тому числі сприяють появі гумористичного ефекту. А каламбури (взагалі й зокрема ті, що виникають на базі омонімів) часто використовуються при створенні анекдотів.

ДОДАТКИ
Анекдоти про Штірліца
як ілюстрація каламбурів омонімічного походження

Переглянувши велику кількість анекдотів та матеріалів, які стосуються цього жанру літератури, ми прийшли до висновку, що анекдотичний епос про Штірліца – єдиний, у якому каламбури відіграють таку важливу роль. Це виглядає парадоксально, адже є епопеї про Василя Івановича Чапаєва і Петьку, про нових “росіян” (“українців”), багатосерійні анекдоти про Шерлока Холмса і доктора Ватсона, крокодила Гену і Чебурашку, про Вовочку та багато інших, та лише серія анекдотів про Штірліца удостоїлася такої уваги. Але цьому є логічне пояснення: двоплановість каламбуру подібна характерній для “розвідницького” фільму двозначності предмета, персонажа та дії. “Відкриття прихованого змісту висловлювання у словесній грі відповідає жанровій специфіці телесеріалу, що і сприяло стрімкому розвиткові каламбурного начала в анекдотичному циклі” [1, 16].
Приклади анекдотів ми вирішили подавати російською мовою, яка може вважатися в цьому випадку мовою оригіналу, адже фільм озвучений російською, тому і жарти (тим паче каламбури), які побудовані на окремих сценах і репліках із фільму, адекватно сприймаються лише російською мовою.
Одинадцятого серпня 1973 року о 19.30 на першому каналі Центрального телебачення почалася демонстрація багатосерійного фільма “Сімнадцять миттєвостей весни”. Два тижні мільйони людей спостерігали за боротьбою нашого розвідника з нацистським рейхом.
Телесеріал був позитивно оцінений високим начальством, а тому його стільки разів після того повторювали на телебаченні, що головний герой стрічки розділив долю найбільш відомих і популярних персонажів радянської масової культури. І вслід за Василем Івановичем Штірліц-Ісаєв став героєм численої кількості анекдотів.
Каламбури, що створені за мотивами “Сімнадцяти миттєвостей весни” з’явилися давно і все ще продовжують з’являтися. Близько ста відомих на даний час анекдотів демонструють різноманітність видів словесної гри. Одні каламбури народжуються в результаті “буквалізації” фразеологізмів:
Штирлиц ел картошку в мундире. Война окончилась и он не боялся его испачкать.
Штирлицу угодила в голову пуля. "Разрывная!" - понял Штирлиц, раскинув мозгами.
Виникненню інших сприяє багатозначність слова:
До Штирлица не дошло письмо из Центра. Не дошло, хотя он перечитал его еще раз.
Штирлиц сидит у себя в кабинете и читает шифровку из Москвы. Вдруг в кабинет врывается Мюллер, отрывает от донесения кусок страницы и убегает. "Пронесло", - подумал Штирлиц. "Чтоб тебя так пронесло!" – подумал Мюллер.
Особливою ж популярністю характеризуються каламбури, які побудовані на зіткненні омонімів (і ширше – подібних за звучанням слів):
Штирлиц стоял у открытого окна. Из окна дуло. Штирлиц закрыл окно. Дуло исчезло.
Штирлиц с Мюллером стреляли по очереди. Очередь с криками разбегалась.
Штирлиц поставил шкаф на попа. Пастор Шлаг громко крякнул.
Мюллер сидел у себя в кабинете и читал газету. Вдруг ему в глаза бросилось объявление: "Поп-группе срочно требуется пианистка". "Обнаглел пастор" ,- подумал Мюллер,
Штирлиц выстрелил Мюллеру в затылок. Пуля расплющилась и упала. "Броневой!" – подумал Штирлиц.
“Аналогія між “сюжетними” й “словесними” анекдотами про Штірліца не вичерпується обігруванням принципової двозначності його існування. Якщо “для виникнення каламбуру необхідне налаштування на гру, причому...” налаштування повинно мати на меті виразити жартівливе, іронічне, сатиричне ставлення автора до висловлюваного, до адресата, до ситуації і т.д., то в даному разі, це налаштування нерідко доводиться до крайності, звільняючи каламбур від самої презумпції його осмисленості”[1, 17].
Абсурдності багатьох “сюжетних” анекдотів відповідає нісенітниця цілого ряду каламбурів “зі Штірліцем”:
Штирлиц потерял передатчик и его весь вечер бил озноб. Озноб был радистом и без передатчика работать не мог.
Штирлиц надвинул шляпу набекрень. Бекрень обиделась и ушла.
Штирлиц порол чушь. Чушь извивалась и повизгивала.
Штирлиц бил наверняка. Наверняк отбивался как мог. А Мог был крепким парнем.
Штирлиц выстрелил в упор. Упор упал навзничь. Взничь вскочила и бросилась наутек. Утек стал защищаться.
Штирлиц с Мюллером бежали вприпрыжку. В "Припрыжке" давали свежее пиво.
Уособлення “озноба” – всього лише випадковий збіг з анімалістичними уявленнями наших предків. Він зумовлений загальним принципом появи каламбурів подібного роду: із реально існуючими словами стикаються вигадані для них омоніми – несправжні слова, слова-примари, що можуть існувати лише у вигляді екзотичних власних назв. Гра словами обертається грою уяви. “Люди у власне фамільярних умовах”, - писав про пережитки “вільного народного мовлення” М.М.Бахтін, - віддаються недоцільній словесній грі чи відпускають на волю свою словесну уяву поза серйозною колією думки і образної творчості” [2, 459]. В анекдотах про Штірліца вона не настільки беззмістовна. Несправжні слова відіграють ту ж роль, що й фантастична образність “сюжетних” анекдотів, загострюючи і підкреслюючи комічну суть анекдотичного циклу.
Відгукнувшись на появу чергового культурного героя і роблячи з нього дурня, як того потребує анекдотичний канон, комічна творчість зосереджується на роді його діяльності. Обігрується суміщення обличчя та маски, таємного і явного, що так характерне для персонажа із сучасної версії найдавнішого сюжету про те, як “один із нас”, подолавши кордон, потрапляє до “них”. Його двозначність усвідомлюється як конструктивний принцип анекдотичної теми. Це призводить до появи власне словесних каламбурів зі Штірліцем. Спільність особливостей цих каламбурів і пародійних “дублів” до “Сімнадцяти миттєвостей весни” дає підстави бачити у них різні рівні комічного обігрування двозначності. Вони утворюють структуру, що властива лише анекдотичному циклові про Штірліца.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. А.Ф.Белоусов // Живая старина. - 1995. - № 1. – С.16-18.
2. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. М., 1965.
3. Борев Ю.Б. Комическое. – М.: Искусство, 1970.
4. Борев Ю.Б. О комическом. – М.: Искусство, 1957.– 232 с.
5. Виноградов В.В. Об омонимии и смежных явлениях // Вопросы языкознания, 1960. - №5. – С. 3-17.
6. Демська О.М., Кульчицький І.М. Словник омонімів української мови. – Львів, 1996. – 224 с.
7. Демурова Н.М. Льюис Кэрролл: Очерк о жизни и творчестве. М: Наука, 1981 - 448с.
8. Капанев П.И. Вопросы теории и истории художественного перевода. Минск: Просветительство, 1985 - 199с.
9. Кононенко В.І. Омоніміка фразеологічних зворотів і вільних сполучень слів. – УМЛШ. – 1974. - №3. – С. 35-42.
10. Курс сучасної української літературної мови. – Т.1. За ред. дійсн. чл. Акад. наук УРСР Л.А.Булаховського. – К.: Рад. школа, 1951.
11. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.
12. Лисиченко Л.А. Лексикологія сучасної української літературної мови. (Семантична структура слова). – Х.: Вища школа, Вид-во при Харк. ун-ті, 1976. – 114 с.
13. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.
14. Макарян А.П. О сатире. – М.: Советский писатель, 1967. – 276 с.
15. О.Кузьмич, Т.Масицька Мовні засоби комічного у творах Володимира Самійленка // Сатира і гумор в українській літературній традиції: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Чернівці, 1994. – С. 198-201.
16. Потапова И.А. Пособие по переводу английского литературного текста. М.: Высшая школа, 1985 - 438с.
17. Русский литературный анекдот конца XVIII – начала ХІХ века. – М.: Худож. лит., 1990. - 270 с.
18. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія. За заг. ред. акад. І.К.Білодіда. – К.: Наук. думка, 1973. – 493 с.
19. “Українська мова”. Енциклопедія. Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. (співголови), М.П.Зяблюк та ін. – К.: “Укр. енцикл.”, 2000. – 752 с.
20. Українські анекдоти: Від козацьк. часів і по наші дні / Упоряд. і авт. передм. В.Чемерис. – К.: Укр. письменник, 1995. – 382 с.
21. Эльсберг Я.Е. Вопросы теории сатиры. – М.: Совр. писат., 1957. – 427 с.
1 Энциклопедический лексикон. СПб., 1835, т. 2, С. 303.
2 “Repons toi” (фр.) – “Повісься знову” (переклад за звучанням), “розкайся” (прямий переклад).


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Доработать Узнать цену написания по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме:

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.