Реферат по предмету "Культура и искусство"

Узнать цену реферата по вашей теме


Лицарська культура та її складові


- 29 -

Луцький національний технічний університет

Міністерство освіти і науки України

Реферат на тему:

Лицарська культура та її складові

Виконав:

ст. гр. ІМ-11

Віталій Шолотюк

Луцьк 2009

План

1. Лицар

2. Образ Середньовічного лицаря

3. Лицарський кодекс

4. Лицарська етика

5. Лицарський ордер тамплієри

6. Відображення лицарів в літературі

Використана література

1. Лицар

Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного лицаря в обладунку. Лицарі -- професійні воїни -- являли собою корпорацію, членів якої обєднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особистісні ідеали. Лицарська культура складається у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники -- носії гучних титулів. Ці найродовитіші і найблагородніші лицарі стояли на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, зявляючись на перший поклик володаря. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких містилось у військовій виучці і зброї. Багато хто з них мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм.

Військова справа була прерогативою феодалів, і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялися носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.

Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити із знатного роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з розвитком міст -- цей привілей стали все частіше купувати.

У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю -- насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.

2. Образ Середньовічного лицаря

Сам образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою лицаря в латах. Лицарі -- професійні воїни -- являли собою корпорацію, членів якої обєднували образ життя, етичні цінності, особові ідеали. Лицарська культура виробляється в феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники -- носії гучних титулів. Ці найбільш родовиті і благородні лицарі були на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі рангом нижче служили в цих дружинах зі своїми загонами, які зявлялись на перший поклик пана. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких перебувало у військовій виучці і зброї. Багато з них мандрували, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцями, а нерідко і просто промишляли розбоєм. Військова справа була прерогативою феодалів і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялося носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь в битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.

Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася по спадщині, в рідких випадках в лицарі присвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися по мірі розвитку міст -- цей привілей стали все частіше купувати. У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю -- насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд присвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Вона вважалася другим після війни заняттям, гідним лицаря.

У лицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар зобовязаний володіти безліччю достоїнств. Він повинен був бути зовні красивий і привабливий. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Лати і кінська упряжь. особливо парадні, були справжніми творами мистецтва. Від лицаря була потрібна фізична сила інакше він просто не зміг би носити лати, що важили до 60-80 кг. Лати починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї. Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблість треба було весь час підтверджувати, і багато які лицарі знаходилися в постійному пошуку можливостей для цього. «Коли тут війна, я тут залишуся», -- говорить лицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні лицарські турніри. У XI--XIII сс. виробилися правила лицарських поєдинків. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом напереваги. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання -- імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій початий «не за правилами».

3. Лицарський кодекс

Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів на народній мові, що виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Пані, служачи якою лицар повинен слідувати правилам «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися в суспільстві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння за пані. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал. По всій Європі розвивається і жанр лицарського романа. Для його сюжету були обовязкові ідеальна «лицарська» любов, військові подвиги в імя особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже видний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети -- про лицарів «Круглого столу», про легендарного короля бритів Артура, про лицаря Ланселота, про Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.

4. Лицарська етика

Серед лицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки. Під час війни між франками і сарацинами один з кращих лицарів Карла Великого на імя Ожье викликався на поєдинок з лицарем сарацин. Коли ж Ожье хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти на нього Ожье. Під час однієї з битв в ході хрестових походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дин послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард звів сина свого суперника в лицарське достоїнство. Вищим виявом лицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманого католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. -- останній. У їх ході виникають особливі військово-релігійні організації -- лицарські ордени. У 1113 р. був заснований орден іоанітів або госпітальерів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь св. Іоанна). У Ієрусалімі, поблизу храму знаходився центр ордена тампліерів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, що підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, лицар давав обітниці цнотливості та слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпитальерів -- червоний з білим хрестом, у храмовників -- білий з червоним) понад лицарські лати. У агресії проти словянських народів головну роль грав Тевтонський орден.

У лицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар зобовязаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від лицаря вимагалася фізична сила, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60--80 кг. Обладунки починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.

Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато лицарів були в постійному пошуку можливостей для цього. «Раз тут війна, я тут залишуся», -- говорить лицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні лицарські турніри. У XI--XIII ст. виробилися правила лицарських двобоїв. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом наперевіс. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання -- імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій почато «не за правилами».

Серед лицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки. Під час війни між франками і сарацинами один з кращих лицарів Карла Великого на імя Ожє викликав на поєдинок лицаря сарацин. Коли ж Ожьє хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти на нього Ожє. Під час однієї з битв у ході хрестових походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дін послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард посвятив сина свого суперника в лицарське достоїнство.

Вищим виявом лицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманим католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. -- останній. Під час їх проведення виникають особливі військово-релігійні організації -- лицарські ордени. У 1113 р. був заснований орден іоанітів, або госпітальєрів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь Святого Іоанна для прочан). В Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордену тамплієрів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, який підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, лицарі давали обітниці цнотливості і слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпітальєрів -- червоний з білим хрестом, у храмовників -- білий з червоним) поверх лицарських лат. В агресії проти словянських народів головну роль відігравав Тевтонський орден.

5. Лицарський ордер тамплієри

В світі існував лицарський ордер який називався тамплієри:

Бідні Брати-Воїни Христа та Соломонового Храму (лат. pauperes commilitones Christi Templique Solomonici), більше відомі як лицарський орден тамплієрів, є одним з найвідоміших християнських військових орденів. Він існував протягом приблизно двох століть. Орден було засновано після Першого Хрестового походу (1096) для забезпечення безпеки великої кількості пілігримів з Європи, що йшли до Єрусалиму після його завоювання.

Тамплієри в незвичний для того часу спосіб поєднували монашество із військовою справою, та були першими воїнами-монахами в Західному світі. Члени цього ордену відігравали провідну роль в багатьох битвах Хрестових походів, а його фінансова інфраструктура вперше містила елементи, які використовуються в сучасній банківській справі. Кількість членів ордену та його вплив поширювався по всій Європі, аж до часів французького короля Філіпа IV (Філіпа Прекрасного), за наказом якого багатьох членів ордену було закатовано та спалено за „єресь”. Під тиском Філіпа Папа Клемент V розпустив орден на самому початку 14 століття.

Тамплієри були організовані як чернечий орден, та слідували правилам, які для них встановив їх покровитель Святий Бернард Клервоський -- член Цистеріанськогоордену. В кожній країні був свій Магістр Ордена

Тамплієрів, над ними стояв Великий Магістр, що призначався довічно. Великий Магістр керував як військовими справами ордена на Сході, так і фінансовим станом на Заході.

Брати-тамплієри поділялися на чотири групи:

· лицарі, споряджені, як важка кавалерія (носили білі накидки з червоним хрестом);

· сержанти (serjens), споряджені, як легка кавалерія. Їх набирали з нижчих соціальних класів, ніж лицарів (носили коричневі плащі);

· брати-прислужники: freres casaniers (брати-домосіди), які керували власністю ордену та freres de metiers (брати професій), які виконували функції прислуги та займались ремеслами;

· капелани були посвячені в сан та піклувалися про духовні потреби ордену.

Оскільки потреба в лицарях була дуже великою, були лицарі, які вступали до ордену на визначений проміжок часу, і згодом поверталися до світського життя. Також існували Fratres conjugati - одружені брати. Останні дві категорії лицарів носили чорні або коричневі плащі з червоним хрестом, щоб відрізнятися від довічних членів ордену, які оголосили целібат. Вони мали нижчий статус, ніж останні. Також брати-прислужники не відділялися від сержантів, навпаки, сержанти, які були добрими ремісниками або не могли воювати за станом здоровя, виконували функції прислужників. Більшість членів ордену, включаючи лицарів та магістрів не вміли ні читати, ні писати (як і більшість лицарів того часу), вони походили з вищої знаті, проте з маловідомих родів.

В усі часи на кожного лицаря припадало до десяти людей, що його обслуговували. Деякі брати займалися лише банківською справою (переважно ті, що мали освіту), тому що ордену часто залишали свої статки на збереження учасники Хрестових походів. Проте основною місією тамплієрів була військова справа. Тамплієри використовували своє багатство, щоб збудувати численні укріплення в Святій Землі та, напевне, були одним з найбільш вмілих та дисциплінованих військових формувань свого часу. Також вони були знамениті своїм білим вбранням з червоним хрестом на серці або на грудях, що вирізняло їх від інших воїнів.

Посвячення в члени ордену накладало на людину великі зобовязання та включало таємну церемонію. Небагато подробиць цієї церемонії було відомо в той час, що викликало підозри середньовічної інквізиції. Посвячені, принаймні на початку існування ордена, мали бути знатного походження, мати легітимний спадок та мати бажання передати весь свій статок разом з майном до власності ордена. Пізніше для посвячення в члени ордена потрібно було дати обітницю бідності, незайманості, благочестя та послуху. Головним правилом для воїнів ордена було ніколи не здаватися у полон. Безстрашшя та безкомпромісність тамплієрів, у поєднанні з відмінною бойовою виучкою та важким озброєнням зробили їх елітним формуванням середньовіччя, що наводило страх на ворогів.

Орден було засновано близько 1118 року французькими лицарями Гуго де Пейном, учасником Першого Хрестового походу, та Годфреєм де Сент Омером для захисту пілігримів на їх шляху із Яффи та Єрусалима. Спочатку лицарі (яких було тоді девятеро) жили подарунками та речами, що були вже непотрібні їх власникам. Через це вони стали відомими як Бідні Лицарі Христа. Король Балдвін ІІ Єрусалимський виділив місце для їх головного органу на Храмові Горі над руїнами будівлі, що вважалася Храмом Соломона. Саме через цю обставину орден взяв собі назву Бідних Лицарів Христа та Храму Соломона.

Орден швидко ріс завдяки підтримці церковних лідерів, таких як Бернард Клервоський, і був звільнений від сплати податків будь-кому, окрім Папи. Завдяки такі офіційній санкції орден отримував великі пожертви грошей, земель та молодих людей із знаті по всій Європі, оскільки знатні роди заохочувалися духовенством в такий спосіб брати участь у Хрестових походах. Тамплієри воювали разом з королями Людовиком VII французьким та Річардом І англійським, а також брали участь у битвах в Іспанії та Португалії.

Хоча найважливішою місією тамплієрів була військова, лише невелика кількість із них насправді воювала, в той час як багато інших розбудовували фінансову інфраструктуру для підтримки воїнів. Орден також запровадив довірювальні листи для пілігримів, які йшли до Святої Землі. Пілігрими залишали свої цінності ордену перед подорожжю. Ці листи можна розглядати, як перші чеки. Завдяки поєднанню пожертв та практичного бізнесу, орден протягом 12-го -- 13-го століть мав великі площі землі в Європі та на Близькому Сході, будував церкви та замки, купував ферми та виноградники, займався ремісництвом, а також ввозом та вивозом товарів, мав свій власний флот і навіть деякий час володів островом Кіпр.

Після того, як Саладін здобув Єрусалим наприкінці 12-го століття, Хрестові походи поступово припинилися і підтримка ордена в Європі також почала зникати. На початку 14-го століття Філіп IV (за іронією також відомий як Філіп Прекрасний) мав велику потребу в грошах для продовження війни проти Англії. В пятницю 13 жовтня 1307 року (дата, що повязується, можливо помилково, з народженням легенди про пятницю тринадцяте) за наказом Філіпа було заарештовано всіх французьких тамплієрів, їх звинувачено в численних єресях, та катовано французькою владою (номінально -- Інквізицією), доки вони не „зізналися”. Це звільнило Філіпа від зобовязання сплатити величезні кошти, які він позичав у ордена та виправдало розграбування орденського майна. 1312 року через суспільну думку та скандал, а також через тиск з боку Філіпа (не без допомоги якого Клемент V став Папою) Клемент V офіційно розформував орден під час Віденського Собору, незважаючи на бажання Собору зберегти орден. І хоча всі землі тамплієрів переходили до ордену госпітальєрів, Філіпові вдалося заволодіти великою частиною земель ордена у Франції.

Влада деяких інших європейських країн також переслідувала орден у судовому порядку, намагаючись зменшити кількість церковних володінь. 1314 року трьох лідерів тамплієрів, включаючи Великого Магістра Жака де Молея, було спалено живцем французькою владою після того, як вони публічно відмовилися визнавати будь-яку провину.

Тамплієрів, що ще залишалися в Європі, заарештовували та судили за папським наказом (проте, майже нікого не було засуджено). Члени ордену після його розформування вступали до інших військових орденів, таких як Орден Христа чи Лицарі Госпітальєри, або до релігійно-філософських Бенедиктинських чи Августинських орденів. Деякі поверталися до світського життя, а інші, можливо, тікали до країн, на які не поширювалася папська юрисдикція, наприклад, до Англії або до відлученої від церкви Шотландії. Але лишаються запитання, що ж сталося з тисячами тамплієрів по всій Європі, і куди подівся флот ордена, який зник з Ла Рошелі в пятницю 13 жовтня 1307 року. Також не було знайдено велетенського архіву тамплієрів, в якому містилися всі відомості про їх фінансову діяльність. Невідомо, чи було його знищено.

В новітні часи Римо-католицька церква визнала дії відносно ордена несправедливими, і не було нічого, щоб суперечило її вченню ні в діях ордена, ні в його Правилах. Також Церква відзначила, що Папа у той час знаходився під сильним тиском з боку Філіпа IV.

6. Відображення лицарів в літературі

Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, лицар повинен дотримуватися правил «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.

По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Для його сюжету були обовязкові ідеальне «лицарське» кохання, військові подвиги в імя особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети -- про лицарів «Круглого стола», про легендарного короля бриттів Артура, лицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.

До лицарської літератури можна віднести геніального письменника свого часу, Сервантеса, твори якого дійшли до нашого часу і мають велику популярність.

Лицарі та лицарська література

Центральною ідеєю твору Сервантеса є “міф про лицаря”, що оволодів свідомістю головного героя. Цей “міф про лицаря” в Іспанії епохи Відродження став національним варіантом “міфу про людину”, тобто особистість, що має необмежені можливості для самореалізації у світі, сповненому дивами, перепонами, небезпекою, але підкореному благому Провидінню.

Інститут лицарства, що відігравав у житті західноєвропейського середньовічного суспільства суттєву роль, був породжений особливостями структури феодального суспільства. За прийнятим у ХІ столітті законом про наслідування латифундій та станів, усі землі й усе майно померлого феодала переходили у спадщину лише до старшого сина, а всі інші сини мали самі дбати про себе. Дехто з них обирав церковну карєру, та більшість поповнювала лицарський стан. Лицарі мали нести військову службу у могутніх феодалів, служити при дворах, виступати у хрестові походи.

Поступово лицарство виросло у могутню, широко розгалужену організацію, що жила за своїми законами і певними правилами моралі та етики. Лицарський кодекс правил поведінки, честі й доблесті відзначався гуманністю і благородством. Лицар давав клятву бути стійким і мужнім, чесним і справедливим, добрим і щедрим, захищати усіх слабких та беззахисних, особливо жінок, бути безмежно відданим своєму сюзеренові та завжди готовим стати на захист країни й церкви тощо. Кожен лицар мав служити своїй дамі серця, якій він присвячував усі свої перемоги. Ця піднесена постать ідеального лицаря була створена уявою численних лицарських поетів і романістів. Насправді ж таких благородних героїв майже не існувало, оскільки в реальному житті ці високі ідеали часто переходили навіть у свою протилежність.

Головною особливістю лицарських романів є наявність фантастичних та авантюрних елементів. Герой такого роману діє, маючи на меті інтереси і накази своєї Прекрасної дами. Лицар зустрічається у двобої з іншими лицарями, фантастичними чудовиськами, бореться проти чаклунів і таким чином завойовує собі славу в віках.

Занесені трубадурами із Франції лицарські романи зявилися в Іспанії у другій половині XIV століття. Розквіт їх популярності на батьківщині Сервантеса спостерігається на початку XVI століття, тобто на три віки пізніше, ніж у Франції, Німеччині та Англії. Головним взірцем для авторів іспанських романів слугувала передовсім лицарська література Англії і Франції. Багато романів цих країн було перекладено у XV столітті іспанською мовою. На початку XVI століття зявилися й іспанські лицарські романи, що мали великий успіх у читачів. Найбільшою популярністю користувалися “Зерцало принців і лицарів, у якому розповідається про безсмертні подвиги лицаря Феба та його брата Росиклера”, “Лісуарте Грецький”, “Амадіс Гальський”, “Беліаніс Грецький” та ін.

Найбільш відомим лицарським романом був “Амадіс Гальський”, опублікований в Сарагосі у 1508 році. Схема його типова для творів цього жанру: Амадіс, син короля Гальського і принцеси Єлисени, служить не батьківщині, не королю, а своїй дамі Оріані. Образ героя побудований на контрасті: це сміливий, мужній воїн і водночас галантний, тремтливий закоханий. На честь своєї дами він бореться з велетнями, казковими чудовиськами, і за свої подвиги отримує імена: Лицар змії, Лицар Полумяного Меча, Лицар Юної Шпаги, Лицар Карлика. Його зведений брат Галаон не поступається Амадісу у мужності, але, на відміну від нього, Галаон мінливий у коханні.

Книга про Амадіса Гальського мала багато продовжень, які, однак, були позбавлені ідейної і художньої глибини, у порівнянні з першим романом. Так, існують романи про сина Амадіса -- Еспландіана, його племінника Флорисандо та онука Лісуарте. Услід за “сімєю Амадісів” зявилися й інші герої-ліцарі, про яких було написано безліч романів.

Лицарська література переносила читачів у світ ілюзій, які відволікали від проблем реальної дійсності. Лицарі та їх подвиги були близькими і зрозумілими людям, які недавно завершили війну з маврами і ходили у плавання в далекі країни. Лицарські романи писалися доступним стилем, вони розважали людей та зверталися до їх добрих почуттів. Вони, насамперед, описували вічні теми: смертельну небезпеку та піднесене кохання. Боротьба добра зі злом в цих творах завжди закінчувалася перемогою добра. Лицарська література описувала те, як усе повинно бути, а не те, як було насправді.

Любов до лицарських романів рівняла класи. Відомою є історія Франсіска Португальського, що розповів про свого знатного співвітчизника: одного разу повернувшись додому, той знайшов усіх своїх рідних у сльозах. Причиною такої журби виявилася смерть Амадіса, про яку родина щойно дізналася.

Можна спитати в учнів, які лицарські романи знаходились в бібліотеці Дон Кіхота (про це вони повинні були прочитати вдома у розділі VI першої частини).

Загальне захоплення лицарськими романами, що не відрізнялися високим художнім та ідейним рівнем, псували не лише смак читачів. Сліпе прийняття відумерлих лицарських ідеалів та відірваність цих творів від реального життя призвели до того, що вони почали гальмувати розвиток іспанської літератури в цілому. Ще раніше того видатні іспанські мислителі, моралісти і теологи того часу виступали з передосторогою проти масового читання лицарських романів. На їх думку, подібна література робить людей грубими, жорстокими, розпусними, підриває моральність та уводить від достойного життя.

Серванес також вважав, що лицарські романи віджили своє і стали шкідливими для іспанського суспільства, тому й задумав свій твір як пародію на цей жанр.

Назва роману Сервантеса та імя головного героя

Коли взимку 1605 року у книжкових лавках Мадрида зявилася книга “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”, читачі були трохи збентежені, відчуваючи щось незвичне. Форма цієї книжкової назви мала дивний та цікавий відтінок. У той час читач добре знав, що назва роману дає чітке уявлення про його героя, жанр і сюжет. Наприклад, роман про Амадіса Гальського був виданий під заголовком: “Чотири книги про непереможного лицаря Амадіса Гальського, в яких розповідається про його великі подвиги на полі битви та про галантні походження”. Тут усе було зрозуміло. А от в новому романі Сервантеса у самому заголовку містилося якесь протиріччя та невизначеність.

До лицарських імен автори часто додавали епітети “відважний”, “могутній”, “непереможний”, “доблесний” тощо. Епітет у назві твору Сервантеса -- “премудрий” (так М. Лукаш переклав іспанське слово “ingenioso”, яке не піддається однозначному перекладу українською мовою) -- був не зовсім звичним. Адже слово “премудрий” (ingenioso) у часи Сервантеса означало дивне поєднання марення, меланхолії й винахідливості. Вже в цьому епітеті звучала прихована полеміка з жанром лицарського роману.

Відомо, що в художньому творі немає “німих” імен. Кожне ймення є певною підказкою читачеві на те, які риси та якості героя автор хоче актуалізувати. Тому при вивченні кожного художнього тексту необхідно звертати увагу на імена персонажів, адже літературне імя у конденсованому вигляді містить максимум інформації: національність, вік, професія, морально-духовна подоба, соціальне положення та ін.

Імя героя -- Кіхот -- вводило читача у світ лицарства: іспанською слово “quijote” означає настегенник, тобто частину лицарських обладунків. Можна було припустити, що герой книги був лицарем. Але у словосполученні Дон Кіхот з Ламанчі є певний комізм. Які подвиги можна здійснити в Ламанчі, це зовсім не героїчна область в Іспанії: там завжди палить сонце і немає іншого пейзажу, окрім нудної рівнини, перерізаної червоними пагорбами? Пригоди в цій місцевості не могли обіцяти нічого цікавого. До того ж у побутовій мові “La mancha” -- це “пляма”, “шматок землі”. Таким чином, імя головного героя роману буквально звучало як дон Настегенник зі Шматка Землі. Це імя повинно було приводити до тями захоплених шанувальників Бельянісів Грецьких, Пальмерінів Англійських та Амадісів Гальських. Без суміву, сучасники Сервантеса етимологію дивного імені героя Сервантеса добре відчували.

Нарешті, звертало на себе увагу сполучення титулу “дон” зі словом “гідальго”, що означало людину хоч і благородну, але не дуже високого походження. Недарма перші читачі роману, односельці сервантесівського лицаря, такі ж бідні гідальго, як і він, були обурені тим, що він назвав себе без усяких на це прав “доном”.

Отже, Сервантес використав в назві своєї книги принцип художньої творчості, що ґрунтується на наслідуванні зразків минулого. Тільки це наслідування було пародійним.

“Дон Кіхот” як пародія на лицарський роман

Приступаючи до аналізу І-VI розділів роману, необхідно зазначити, що у “Передньому слові” до книги Сервантес вказав на головну мету свого твору: “вщент зруйнувати баламутну споруду лицарських романів”. На останніх сторінках твору письменник також не відмовляється від свого завдання і пише, що “не мав іншого бажання, як тільки викликати у людей оскому до брехливих і несвітських історій, у лицарських книгах приточуваних; і от хай моя історія про достеменні подвиги Дон Кіхотові побиває і побє ці книги, так що невдовзі буде вже, безперечно, по них”.

Герой роману, 50-літній бідний іспанський гідальго Алонсо Кіхано, проводить увесь свій вільний час за читанням лицарських романів, внаслідок чого втрачає здоровий глузд і вирішує стати мандрівним лицарем. У творі “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” описуються смішні і нерозважливі пригоди Дон Кіхота, які він здійснює спочатку наодинці, а потім у товаристві зброєносця Санчо Панси -- свого сусіда, якого він повів за собою.

Найбільш кумедні, безглузді й дивні вчинки герой здійснює у першій частині роману, майже повністю витриманій у пародійному дусі. Щоб довести шкідливу роль захоплення лицарською літературою, Сервантес обирає головним героєм свого роману не звичайну, просту людину, а інтелігента, мислителя, гуманіста. Головню особливістю Дон Кіхота є його хвороблива і багата на фантазії уява, чуйне до страждань і горя серце, благородна душа. Надмірна пристрасть до читання лицарських романів довела до того, що він загубився між двома світами: реальним та ілюзорним. У своїх мріях герой відірвався від дійсності.

Що є в романі Сервантеса від традиційного жанру лицарських романів? Насамперед, мотиви дороги та подвигів, що їх здійснює герой. Та Дон Кіхот -- не справжній лицар, він лише уявляє себе лицарем. І подвиги, які здійснює герой Сервантеса -- не справжні подвиги, бо часто вони обертаються не допомогою, а шкодою.(Тут варто пригадати історію з пастушком Андресом; розділ IV.)

Дон Кіхот вирушає у подорож, вдягнувши іржаві обладунки, верхи на старій шкапі, яку він назвав Росинантом, тобто Перешкапою. У його особі ми бачимо осудження і викривання письменником лицарських романів. Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, мовна витіюватість, вжита без мети і потреби, словесна декоративність, надумана образність героїв лицарської літератури.

Тільки наприкінці роману виснажений мандрівкою Дон Кіхот знову перетворюється з лицаря на дрібного гідальго Алонсо Кіхану, він одужує від свого божевілля і проголошує лицарські романи безглуздими дурницями. Перед смертю герой складає заповіт, у якому позбавляє свою небогу спадщини, якщо та одружиться з людиною, яка захоплюється лицарською літературою.

Дуже уважно і послідовно треба прослідкувати разом з учнями, у яких моментах “премудрий гідальго” наслідує героїв лицарських романів і чому це виходить комічно. Наголос слід зробити на тому, що збожеволілий Дон Кіхот дотримується насамперед зовнішніх сторін лицарського ритуалу.

Аналізувати пародію на лицарські романи в образі Дон Кіхота пропонуємо за таким планом:

1. Обладунки Дон Кіхота. (Розділ І).

2. Кінь “премудрого гідальго”. (Розділ І.)

3. Дама серця лицаря з Ламанчі. (Розділ І.)

4. Головна мета мандрів героя Сервантеса. (Розділ ІІ.)

5. Вартування при зброї. (Розділ ІІІ.)

6. Висвята Дон Кіхота на лицаря. (Розділ ІІІ.)

7. Перші “подвиги” і лицарська слава героя. (Розділ IV.)

Начитавшись лицарських романів, Дон Кіхот озброюється заіржавілими рештками збруї своїх предків, сідає верхи на жалюгідну шкапу з претензійним іменем Росинант (rocin (ісп.) -- “шкапа”, “робочий віл”, ante -- “майже”) та вирушає встановлювати справедливість у світі і здобувати подвиги на честь своєї дами серця, прекрасної вродливиці принцеси Дульсінеї Тобоської, яка насправді є простою селянкою з сусіднього села Тобосо.

Сервантес пародіює куртуазний етикет лицарського служіння дамі, сонети і славу, що намагається здобути Дон Кіхот для своєї коханої. Герой будь-якого твору завжди випробовується письменником на спроможність кохати. Здатність на чисті й глибокі почуття характеризує натуру палку, вірну і шляхетну. Герой Сервантеса закоханий у Дульсінею не тому, що він і справді закохався в неї, а тому, що “мандрований лицар без любові -- то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі”. Колись давно йому подобалася сільська дівчина Альдонса Лоренсо, от Дон Кіхот і вирішив зробити її своєю дамою серця і присвячувати їй усі свої перемоги і подвиги. Гадаючи, як назвати свою даму (до речі, Альдонса в іспанських прислівях нерідко виступає дівчиною легкої поведінки) лицар з Ламанчі вигадує для неї вишукане імя -- Дульсінея Тобоська. Етимологія цього імені доволі цікава: “dulce” в перекладі з іспанської означає “солодка”, “ніжна”, а суфікс “нея” надає простому імені благородного, “лицарського” звучання. Додаток до її імені -- Тобоська -- повинен був би означати “володарка, принцеса Тобоських земель”. Насправді ж, Тобоко -- це місце в Іспанії, де виробляють бамбукові горщики. Ось якою постає Дульсінея в уяві її лицаря: “Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети раси, якими поети ущедрюють своїх коханих: волосся її -- то щире золото, чоло -- Поля Єлісейські, брови -- веселки, очі -- сонця, личко -- троянди, вуста -- коралі, зубоньки -- то перлоньки, шия -- любайстер, перса -- мармур, руки -- мов кість слонова, уся вона -- мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти” (розділ XIIІ).

І хоч би яким надуманим не було почуття героя, але воно надає йому міці та енергії. Чисту пристрасть Дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської можна назвати справжнім коханням, це почуття морально підтримує лицаря з Ламанчі та вносить у його внутрішній світ гармонію. У скрутних обставинах Дон Кіхот може шукати підтримки лише у своїй високій мрії, адже в реальному світі він самотній...

Герой роману не намагається видати вигадану жінку за реальну: для нього значення має лише особиста уява. Усіх подорожніх він зупиняє наказом: “Стійте всі, аж поки не визнаєте, що в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську!” За це герой часто отримує побої, але не зрікається свого лицарського кохання.

Сцену висвяти Дон Кіхота на лицаря можна зачитати та зясувати, як Сервантес пародіює важливий лицарський обряд.

Подвиги героя такі ж карикатурні, як і його зовнішній вигляд. У нагороду за шляхетні поривання Дон Кіхот дістає лише глузування та стусани. Але лицар з Ламанчі опанований пристрастю подвигів, і ця пристрасть примушує його долати всі негаразди й побиття.

Важливо підкреслити, що за образом Дон Кіхота стоїть не лише світ лицарських романів XIII-XVI століть, занесених до Іспанії із Франції, але й “лицарська” Іспанія XVI століття. Відродження мандрівного лицарства у особі Дон Кіхота доводило, що ситуація в сучасній Сервантесові Іспанії була дійсно загрозливою: посилення національного нещастя, еміграції, грабування правлячої верхівки, економічний і політичний занепад країни, поширення несправедливості, бідування простого люду.

Письменник блискуче впорався із завданням, яке поставив перед собою: після виходу в світ першої частини “Дон Кіхота” лицарські романи в Іспанії почали швидко втрачати свою популярність і більше майже не видавалися. Проте навіть першу частину твору Серватеса вважати тільки пародією на лицарські романи недоречно і так само не слід відносити головного героя до постаті лише комічного плану. Будучи пародією на лицарську літературу, “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” є водночас сатирою на сучасну Сервантесові Іспанію, а мандрівний лицар з Ламанчі поєднує в собі властивості комічного і трагічного героя.

Учителю варто звернути увагу восьмикласників на ті моменти, що лицарський матеріал у свідомості Дон Кіхота -- не головне. Особливість образу “премудрого гідальго” полягає в тому, що лицарські казки для нього є цілком реальним життям, і герой прагне здійснити закладені в них ідеали.

У 50-літньому віці Алонсо Кіхано раптом зрозумів, що не може більше залишатися бездіяльним та дивитися собі у вікно на дисгармонію та несправедливість, що панують у світі. І от він робить вільний вибір свого життєвого шляху. Важливо зрозуміти, в імя чого здійснюється цей вибір. У голові Дон Кіхота роїться безліч справедливих завдань: скільки в світі “зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати!” Мета, що її бачить для себе лицар з Ламанчі, полягає у тому, аби захищати тих, кого “Господь і природа створила вільними”.

Дон Кіхот продовжує не лише лицарські традиції, але й переймається ідеологією гуманізму. Головною ідеєю героя є зміна світу на краще. Те ж завдання ставив перед собою й гуманізм. Дон Кіхот має високі уявлення про людину і творить з неї ідеал.

Лицарство давно вже віджило, коли Дон Кіхот вирішив відродити його минулу славу. Тому лицар з Ламанчі є, з одного боку, пережитком старого. І смішний він, за словами Д. Затонського, “не тому, що худий і старий, що сидить на кволому Росинанті, закутий в іржаві обладунки і голову його покриває тазик для гоління… а насамперед тому, що не вписується в свою епоху”1.

Ідеал лицаря, захисника слабких і знедолених, не був лише ілюзією. Багато з лицарів у дійсності були грубими та жорстокими. Але серед них було чимало і людей честі, справжніх захисників справедливості. У лицарів були свої закони, яких вони повинні були притримуватися: закони благородства, мужності, честі, щедрості тощо. У “Дон Кіхоті” Сервантес пародіював лицарство, але в той же час письменник яскраво втілив справжній лицарський ідеал.

Імя для зброєносця Лицаря Сумного Образу Сервантес, як гадають, запозичив з іспанської приказки: “Там Санчо їде на своєму віслюкові”. Прізвище Панса (ісп. panza) означає в перекладі “черево”, “живіт”. Вибір зброєносця для лицаря -- дуже відповідальна справа, адже зброєносець -- повинен розділити з ним усі труднощі та перешкоди, на його відданість треба покладатися стовідсотково. Чому ж саме Санчо Пансу запросив Дон Кіхот до себе за джуру? Мабуть, Алонсо Кіхано виходив із тої думки, що “був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові” (розділ VII). Санчо Панса -- це хазяйновита, практична і простосерда людина, що дбає насамперед про свої інтереси і мріє збагатитися. Це бідний чоловік, який зазнав за життя злиднів й утисків, тому він легко спокушається на пропозицію Дон Кіхота, сподіваючись дістати з цього матеріальну користь. На противагу своєму панові, Санчо відправляється у мандри не заради високих ідеалів -- він мріє про губернаторство, і його мрія ґрунтується на глибокій вірі власну людську гідність.

Спочатку образ Санчо Панси в романі виконує лише пародійну роль, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого іспанського землероба, сповнений глибокого соціального й етичного змісту. Сам Сервантес у “Передньому слові” до роману писав, що в образі Санчо Панси він “згромадив до купи всі чесноти, що оздоблюють джуру, тоді як у тих пустозвонних лицарських романах вони трапляються лише поодинці”.

Санчо Панса -- безмежно наївна і простувата людина. Він єдиний, хто вірить фантазіям Дон Кіхота. Простодушність і наївність, проте, поєднуються у нього з селянською хитринкою і часткою шахрайства. Санчо вважає, наприклад, що якщо його підданими на острові виявляться негри, то можна буде збагатитися за рахунок работоргівлі. Зброєносець ніколи не забуває, що він годівник своєї родини і тому завжди щось вимагає у свого пана: або грошей, або віслюків, або рецепт чудодійного бальзаму тощо. Після кожного подвигу Лицаря Сумного Образу Санчо вишукує собі трофеї на полі битви.

Головна особливість образу Санчо -- його твереза розсудливість. На противагу Дон Кіхоту він увесь -- на землі, у реальному світі, живе сьогоденними проблемами. І на свою службу зброєносця спочатку дивиться тільки з точки зору матеріальної користі.

Але згодом Санчо сам підпадає під вплив Дон Кіхота і починає вірити в його ідеали. Поступово зброєносець внутрішньо просвітлюється, стає безкорисливою та гуманною людиною, носієм народної мудрості. Санчо Панса починає розуміти, що Дон Кіхот -- божевільний, проте вже не може залишити його і всюди слідує за ним, забуваючи колишню корисливість і прозаїзм. Проста, темна, неграмотна людина виявилася здатною зрозуміти піднесеність, природну доброту та високі ідеали Дон Кіхота. Про те, що Санчо Панса не залишає свого пана й завжди знаходиться поряд, свідчить його духовна і моральна стійкість.

Місце Санчо Панси в цьому світі -- особливе. Герой одночасно знаходиться у двох світах: казковому, фантастичному світі Дон Кіхота та прозовому, реальному житті сучасної йому Іспанії. Поєднання цих двох світів у свідомості зброєносця відбувається досить гармонійно, тому герой не відчуває дискомфорту. Розумом Санчо оцінює всі поразки й приниження Дон Кіхота, але його серце схиляється перед змістом величних і чесних подвигів Лицаря Сумного Образу, якому він відданий усією душею. Зрештою Санчо Пансу приваблює вже не стільки губернаторство, скільки висока натура, ентузіазм і духовна енергія його пана. Санчо починає підтримувати Дон Кіхота у його фантазіях і безумствах.

Автобіографія образу Дон Кіхота

Художній образ мандрівного лицаря з Ламанчі створювався у вязниці. Отже, біографія Сервантеса в даному випадку особливо важлива: вона дає ключ до розуміння його роману. У “Передньому слові” письменник заявляє, що він “не здолів таки переступити закону природи, що, який, мовляв, батько, такий і син. І справді, що іншого міг спородити мій недійшлий та недолугий розум, як не повість про худого, хирного і химерного сина, повного розмаїтих думок та гадок, що зроду ніякій душі живій і в сні не приверзеться?”

Багато літературознавців проводять паралель між Сервантесом та його героєм, вважаючи, що в образі Дон Кіхота письменник висміяв самого себе, свій героїзм та свою гордість. Тому роман про “премудрого гідальго” можна в якійсь мірі вважати “авторською сповіддю”, завуальованою автобіографією. І це ствердження легко довести.

Сервантес і його герой -- однолітки: їм обом близько пятидесяти років. Вони обидва -- збіднілі гідальго. Та головне, що їх поєднує, -- це гуманістичні ідеали та трагічна доля. Саме з простосердості й доброти письменника народився Лицар Сумного Образу. Той, кого пізніше персонажі роману стали називати Алонсо Кіхано Добрий.

Три чи чотири зуби, вибиті спереду і збоку внаслідок сутички Дон Кіхота з пастухами, нагадують беззубий рот автора “Премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі”.

Так само, як інший герой його роману -- Санчо Панса, Сервантес мріяв дістати одного дня якесь прибуткове губернаторство, і з цим проханням він 1590 року звернувся до Верховного Радника з питань Індії. На це прохання ніхто так і не зважив.

У книзі Сервантеса його сучасники впізнавали в рисах персонажів постаті реальних людей, насамперед письменників, драматургів і поетів Лопе де Вегу, Тірсо де Моліну, Хуана де ла Куеву, Суареса де Фігероа.

Читач кілька разів зустрічає у творі згадки імені самого автора, що було новаторським художнім засобом. У розділі VI, наприклад, Перо Перес, сусід Дон Кіхота, пропонує не спалювати роман “Галатея” Сервантеса, його давнього друга. Знаходимо згадку і про сервантесівську “Повість про Рінконета й Кортаділья” (розділ XLVII). Не забуває письменник згадати і про свою пєсу “Нумансія” (розділ XLVIII).

Про життя Сервантеса в алжирській неволі дізнаємося з вуст персонажа-невільника: “Один лише бранець безпечне собі мався -- гишпанський вояк на прізвище Сааведра.

Добре він дався туркам узнаки всякими своїми штуками, щоб то якось на волю вирватись, отже не чіпав його наш пан -- і сам не бив, і другим не велів, ба навіть слова гнилого йому не сказав, хоч ми боялись, що й за найменшу витівку не минути йому палі, та й сам він часом було потерпав. Шкода, що часу не маю, а то б розказав вам дещо про подвиги цього вояка -- цікавіше й дивніше воно б вам іздалося, аніж моя вбога історія” (розділ XL).

Таким чином, знання біографії Сервантеса допомагає зрозуміти поведінку, поривання, пристрасті та думки героя його роману.

Конфлікт роману

Ознайомившись з головним героєм роману Серванте са, восьмикласники намагаються визначити конфлікт твору. Вчитель креслить на дошці схему.

уявний світ дійсність

ілюзія К реальність

благородні наміри неможливість їхнього

втілення

Розтлумачуючи написане на дошці, учні доходять висновку, що дійсність не відповідає уявленням про неї Дон Кіхота, але це його не непокоїть. Він живе не в реальному світі, а у вигаданому, ілюзорному. Саме цей ілюзорний світ і слугує йому грунтом, на якому він здійснює свої “подвиги”. Реальна дійсність чинить жорсткий опір шляхетним намірам лицаря з Ламанчі, і, хоча герой роману часто страждає від свого ілюзіонізму, це не гасить його активності і бажання творити добро.

У романі виведено дві реальності:

1) реальність, що народжена хворобливою уявою мандрівного лицаря з Ламанчі. Ця реальність перетворює дійсність у чудовий, поетичний, чарівний світ, де панують закони “лицарського кодексу честі”;

2) справжня реальність, що складається з області Ламанчі та її бідного простору, вбогих заїжджих дворів, вбогого населення.

Відношення Дон Кіхота з навколишнім світом достатньо суперечливі. Свої високі ідеали лицар з Ламанчі втілює в життя без урахування реального стану речей. Конфлікт зіткнення Дон Кіхота з дійсністю обертається для героя трагедією, бо він безсилий усунути антагонізм ображених і тих, хто ображає.

Світ уявний здається Дон Кіхотові більш гідним, аніж світ реальний. Жодні випробування долі не можуть змінити його поглядів. Ця особливість героя викликає повагу до нього автора й читача.

Конфлікт роману Сервантес вивів з іспанського життя XVI -- початку XVII століття. Іспанія була величезною імперією з багатими заокеанськими колоніями. На перший погляд, країна створювала уявлення безмежної стійкості. Та незабаром виявилося, що її велич і міць ілюзорні.

Герой роману -- людина, ідейно піднесена, духовно непереможна. Але в реальному світі на її долю випадає багато страждань. Не кожен може узгоджувати між собою високу ідею і реальність, уявний світ і дійсність, але прагнути до цього потрібно, щоб не загубитися десь посередині, як загубився Дон Кіхот.

Використана література

1. Габай Т. В. Учебная деятельность и ее средства. - М.: Изд-во МГУ, 1988. - 254с.

2. Голуб Б. А. Основы общей дидактики. - М.: Владос, 1999. - 96с.

3. Лернер И. Я. Дидактические основы методов обучения. - М.: Педагогика, 1981. - 186с.

4. Лернер И. Я. Процесс обучения и его закономерности. - М.: Знание, 1980. - 96с.

5. Марев И. С. Методологические основы дидактики. - М.: Педагогика, 1987. - 221с.

6. Оконь В. Введение в общую дидактику. - М.: Высш. Шк., 1990. - 381с.

7. Оконь В. Процесс обучения. - М.: Учпедгиз, 1962. - 171с.

8. Талызина Н. Ф. Формирование познавательной деятельности младших школьников. - М.: Просвещение, 1988. - 173с.

9. Уман А. И. Учебные задания и процесс обучения. - М.: Педагогика, 1989. - 54с.

10. Хуторский А. В. Современная дидактика. - СПб.: Питер, 2001. - 536с.



Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Доработать Узнать цену написания по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.