Реферат по предмету "История"

Узнать цену реферата по вашей теме


Державний устрій та суспільний лад Риму в період імперії

План
1. Державний устрій Риму в період імперії
а) Період Принципату
б) Абсолютна монархія
2. Суспільний лад Риму в періодімперії
а) Населення
б) Громадянський процес
в) Кримінально-судова система

Вступ
Актуальністьтеми.Римське право займає в історії людства виняткове місце: воно пережило народ, щостворив його і двічі підкорило собі світ.
Разом з тим Римзмінюється і внутрішньо: старий патріархальний лад руйнується, примітивненатуральне господарство замінюється складними економічними відносинами. Новежиття вимагає найвищого напруження всіх сил, всіх здібностей кожного окремогоіндивіда. Відповідно до цього римське право міняє свій характер,перебудовуючись по початках індивідуалізму: свобода особистості, свободадоговорів і заповітів робляться його наріжними каменями.
Відносинивійськові і політичні приводять Рим і до змін у економіці. Тим часом, щезадовго до появи Рима на сцені всесвітньої історії на побережжі Середземногоморя йшов пожвавлений міжнародний торговий обмін: Єгипет, Фінікія, Греція,Карфаген давно вже знаходилися один з одним в постійних торгових відносинах.Рим неминуче втягувався в цей міжнародний обіг, і по мірі того, як він робивсяцентром політичного життя світу, він ставав також центром світового торговогообігу. На його території безперервно зав'язувалися нескінченні ділові відносини,в яких брали участь торговці різних національностей; римські магістрати повиннібули розбирати суперечки, які виникали з цих відносин, повинні були вироблятинорми для вирішення цих суперечок. Старе римське національне право для цієїмети не підходило; необхідно було нове право, яке було б вільне від всякихмісцевих і національних особливостей, яке могло б однаково задовольнитиримлянина і грека, єгиптянина і галла. Треба було не яке-небудь національнеправо, а право всесвітнє, універсальне. І римське право проникається цимпочатком універсальності; воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обігу, якідо нього віками вироблялися в міжнародних стосунках; воно додає їм юридичнуясність і міцність[1].
Так виникало теримське право, яке стало потім загальним правом усього античного світу. По сутітворцем цього права був, таким чином, весь світ; Рим же був лише тимлаборантом, який переробив найважливіші звичаї міжнародного обігу і злив їх вєдине, разюче по своїй стрункості, ціле. Універсалізм і індивідуальність — основні початки цього цілого.
Майстернорозроблене в дрібницях безприкладною юриспруденцією класичного періоду, римськеправо знайшло собі потім остаточне завершення в знаменитому зведенні CorpusJuris Civilis імператора Юстініана, і в такому вигляді було залишене новомусвіту. Залізний колос, що тримав в своїх руках долі світу, старів: різноманітнанародність, що входила до складу всесвітньої римської держави, тягнулася врізні сторони; з кордонів давили варвари нові претенденти на активну участь всвітовій історії. Наступив момент і вони ринули могутніми потоками і затопиливесь античний світ. Настала неспокійна епоха великого переселення народів, іздається, що вся багата культура старовини загинула назавжди, що порвалися всізв'язки між старим і новим, що історія зовсім закреслює сторінки минулого іпочинає писати все наново.
На деякий час,дійсно, хід людського культурного розвитку неначе припиняється; новий людськийматеріал, що влився великою масою потребує попередньої обробки. Декілька віківпроходить в безперервному пересуванні нових народів, в їх взаємних зіткненнях;прибульці ще не можуть освоїтися на нових місцях, рухаються, влаштовуються.Багато цінного, звичайно, гине при цьому з античної культури, але не все.
Мало помалунеспокійний період переселення і улаштування проходить. Нові народи починаютьвести більш або менш спокійне життя, розвиваються, і ще через декілька столітьнаступає момент, коли все, що було продумане і створене античним генієм,робиться зрозумілим і цінним його спадкоємцям. Наступає одне за іншимвідродження античного права, античної культури, античного мистецтва.
Природнийекономічний розвиток нових народів приводить їх також мало помалу до міжнароднихторгових відносин. Знов, як в старому світі, на ґрунті міжнародного обмінусходяться один з одним представники різних національностей, і знов длярегулювання цього обміну виникає потреба в єдиному загальному праві, правіуніверсальному. Знов економічний прогрес вимагає звільнення особистості відвсяких феодальних, громадських і патріархальних пут, вимагає надання індивідусвободи діяльності, свободи самовизначення. І спадкоємці згадують про покинутийними заповіт античного світу, про римське право, і знаходять в ньому якраз те,що було потрібно.
Римське праворобиться предметом вивчення: воно починає застосовуватися в судах: вонопереходить в місцеві і національні законодавства, здійснюється те, що носитьназву рецепції римського права. У багатьох місцях Corpus Juris CivilisЮстініана робиться прямо законом. Римське право воскресло для нового життя і удругий раз об'єднало світ. Весь правовий розвиток Західної Європи йде підзнаком римського права аж до часу вступу в дію нового загально німецькогоцивільного положення лише з 1 січня 1900 р. зникла формальна діяЮстініанівського Зведення в тих частинах Німеччини, в яких воно ще зберігалося.Але матеріальна дія його не зникла і тепер: все саме цінне з нього перелите впараграфи і статті сучасних кодексів[2].
Римське правовизначило не тільки практику, але і теорію. Безперервне багатовікове вивченняримського права, особливо залишків римської юридичної літератури, формувалоюридичне мислення Західної Європи і створювало сильний клас юристів, керівниківі діяльних помічників у всякій законодавчій роботі. Об'єднуючи Європу напрактиці, римське право об'єднувало її і в теоретичному плані: юриспруденціяфранцузька працювала весь час пліч о пліч з юриспруденцією німецькою абоіталійською, говорила з нею на одній і тій же мові, шукала дозволи одних і тихже проблем. Так виникала на грунті римського права дружна спільна праця всієїєвропейської юриспруденції, що продовжувала роботу мислителів античного світу:факел, засвічений яким не-будь римським Юліаном або Папіньяном, черезнескінченний ланцюг рук, що змінялися дійшов до сучасних вчених всіх націй.
Така історичнадоля римського права. Бувши синтезом усієї юридичної творчості античного світу,воно лягло потім як підмурівок для правового розвитку нових народів, і як такийпідмурівок, загальний для всіх народів Західної Європи, воно вивчається повсюдив Німеччині, Франції, Італії, Англії і т.д. Бувши базисом, на якому вікамиформувалася юридична думка, воно вивчається і тепер, як теорія цивільногоправа, як правова система, в якій основні юридичні інститути і поняття знайшлисобі найбільш чисте від всяких випадкових і національних забарвлень вираження.Недаремно в колишній час воно вважалося за самий писаний розум, за ratioscripta[3].
Гаслом сучасноїюриспруденції є знаменитий вислів Ієрінга: ”durch das romische Recht, aber uberdasselbe hinaus" «через римське право, але уперед, далі його».Розвиток держави, суспільства знаходиться в прямій залежності від розвиткуправа. Ось саме чому у праці розглядається розвиток держави та суспільства самечерез призму розвитку права та еволюції правових відносин[4].
Метоюдослідження є з’ясування характерних рис та особливостей суспільного ладу тадержавного устрою Риму в період імперії. Для досягнення цієї мети у курсовійроботі вирішується ряд задач: визначення місця таких установ, як сенат таімператор, у системі державних органів Римської імперії в період принципату тамонархії; дослідження змін у державному управлінні римлян та в сенаті протягомІІ ст. до н.е. – ІІІ – ІV ст. н.е.; характеристики кримінально-судової системисуспільства того періоду; дослідження статусу населення і розвитку цивільногозаконодавства в історії Римської імперії.
Об'єктомдослідження є державний устрій та суспільний лад Риму в період імперії.
Предметдослідження – Римське право періоду імперії: принципату і домінату.
Історіографіяпроблеми– Серед дослідників Римського права та історії державності слід відзначититаких: Покровський І.А., Віппер Р.Ю., ЧерніловськийЗ.М., К. І. Батир, Новицький І.Б., Кузіщин В.І., Галанза П.Н., МашкинН.А., Підопригора О.А., Омельченко О.А., таінші автори. Серед перерахованих вище імен все ж таки слід відзначити працюПокровського І.А. История римского права. – Минск, «Харвест», 2002, в якій автор досить продуктивноописує історію, життя, правову систему Римської імперії від її початку аж допадіння Константинополя 1453р.
Структурароботи.Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використанихджерел та літератури, Понять латинських термінів, додатків. Повний обсягкурсової роботи – … сторінок.

Розділ І. Державнийустрій Риму в період імперії
З 30-х років дон.е. починається нова історична епоха в історії Римської держави йстародавнього світу взагалі — епоха Римської імперії, що прийшла на змінуРимській республіці. Падіння республіканської форми правління й народженнямонархічного ладу в Римі не було другорядним епізодом соціально — політичноїборотьби.
Падіння Римськоїреспубліки й твердження Римської імперії стало подією величезного історичногозначення, радикальним соціально – політичним переворотом, революцією,викликаною перебудовою традиційних суспільно – економічних і політичнихінститутів. Основою перебудови стало перетворення полісно-общинної організаціїяк всеосяжної системи в структуру іншого типу.[5]
Історіюімператорського Рима прийнято ділити на два періоди: перший період — принципату, другий — період домінанту. Границею між ними служить III в. н.е.
В 27м до н.е. наримський престол сходить, внучатий племінник і приймач Юлія Цезаря, Октавіан.До моменту загибелі Марка Антонія Октавіан користувався владою отриманою внадзвичайних обставинах громадянської війни й при її закінченні повинен бувскласти свої повноваження й повернутися до традиційної системиреспубліканського правління. Однак як показали події кровопролитнихгромадянських воєн, республіканська форма правління виявила свою неефективністьі розпорошеність у порівнянні з одноособовою владою диктатора або тріумвірів.От чому перші роки правління Октавіана пішли на те щоб вирішити доситьсуперечливі завдання, а саме скласти із себе надзвичайні повноваження йповернутися до колишнього правління, але разом з тим перешикувати його вмонархічному дусі, використовуючи традиційні ідеї римського державного права.[6]У Римі й провінціях установлюється державний лад, що одержав назву принципат(від слова «принцепс», як називали імператора по його званню «перший сенатор»).
а) Встановленняпринципату, його сутність і розвиток. Реформа Октавіана Августа
Перехід керуваннядержавою до принцепсу відбувся завдяки наділенню його вищою владою, обранню нанайважливіші посади, створенню ним окремого від магістратур чиновницькогоапарата, забезпечуваного утворенням власної скарбниці принцепса, і командуваннювсіма арміями.
Princeps по ідеї,є тільки вищий республіканський магістрат, щоправда, довічний і з надзвичайноювладою, але все-таки тільки магістрат, внаслідок чого цей період називаютьтакож і періодом республіканської імперії. В особі принцепса зосереджує влада,що звичайно ділиться на наступні елементи: а) як військовий командир імператормає право повного й безконтрольного керування тими провінціями, у яких звичайностоять війська; б) imperium proconsulare, тобто право загального проконсулауправляти сенатськими провінціями; в) tribunicia potestas, що дає імператоровіякість sacronsanctus і право intercessio стосовно всіх республіканськихмагістратів.[7]
Принцепсиобираються в порушення республіканських традицій одночасно консулами, цензорамий народними трибунами. Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії,скасувати рішення будь-якого магістрату, як цензор — формувати сенат зі своїхприхильників, як трибун — накласти вето на постанову сенату або рішеннямагістрату.
Спочатку владапринцепса не була спадкоємною. Юридично він одержував владу за рішенням сенатуй римського народу, але він міг указати свого спадкоємця (звичайно сина абовсиновленого), якого сенат і обирав принцепсом. Разом з тим все частіше буваливипадки скинення принцепсів і призначення нових у результаті двірськихпереворотів, чинених за допомогою армії.
Щоб більшдокладно описати сутність і розвиток епохи принципату варто звернутися дореформ, що проводились Октавіаном у системі державного устрою в цей період.
В 29 р. до н.е.склад Сенату був поповнений новими людьми (вірними Октавіану), а його загальнийсписок скорочений з 1000 до 600 членів. У період з 27 по 23 р. до н.е. Октавіанз'єднав у своїх руках повноваження консула, народного трибуна, він бувпоставлений на чолі сенатського списку й став як би головою вищого органу Риму,постійний титул імператора закріплював його права як головнокомандуючого.
Август поступовопідсилює й свій моральний авторитет. Так він одержав від Сенату повноваження поохороні вдач і авторитету законів (cura legum et morum) був обраний у багаторелігійних колегій Рима, в 13 році був обраний верховним понтифіком — главоюсамої авторитетної релігійної корпорації Рима. Свого роду завершенням цьогопроцесу стало присвоєння Августу особливого титулу «батько батьківщини» (2р. дон.е.) (pater patriae).
Новий характер упроцесі формування імператорської влади придбали відносини між правителем Октавіаномі головними органами колишнього республіканського ладу: народними зборами,Сенатом і системою магістратур.1
З народних зборівзбереглися тільки трибуні, але вони також збиралися й приймали закони, у томучислі багато законів про владу самого правителя, продовжували обиратимагістратів (консулів, преторів, квесторів), однак втратили яку або самостійнуроль і перетворилися в слухняне знаряддя Октавіана.
Більш складним бувправовий відносини між Октавіаном і Римським Сенатом. Сенат був уособленнямреспубліканського ладу як такого й Октавіан проводив стосовно нього дужеобережну політику, постійно скорочуючи його компетенцію, зовні залишаючи за нимбільші права. В 27 р. до н.е. він повернув Сенату верховну владу, склавши ізсебе надзвичайні повноваження тріумвіра, а Сенат у свою чергу наділив йогоновими, так сказати, легальними повноваженнями, залишивши за собою значнукомпетенцію. Між Октавіаном – носієм нової влади й Сенатом – органомтрадиційної республіки, була встановлено як би юридична рівноправність.[8]Але право принцепса призначати сенаторів і періодично проводилися принцепсами«чищення» сенату привели до того, що з II ст. сенат практично тількизатверджував пропозиції принцепса. Майже те ж відбулося із правом, що перейшоввід народних зборів до сенату, обирати й контролювати магістратів — частина зних могла бути обрана тільки з кандидатів, запропонованих принцепсом.Обмежуються права сенату за розпорядженням державними фінансами й керуваннюпровінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій ізовнішньополітичній областях.[9]
Ще більшеорганічними виявилися включення в структуру монархії, що народжується,традиційних виборних магістратур. І в часи Августа також як приреспубліканському ладі щорічно обиралися консули, претори, еділи й квестори, івони здійснювали свої традиційні функції, однак тепер вони втратили своєсамодостатнє значення як суверенні органи виконавчої влади, відповідальнихтільки перед народними зборами. Вони ставали відповідальними не стільки переднародними зборами, де вони продовжували обиратися, а перед принцепсом іімператором. Адже принцепс одержав від Сенату дуже важливе право рекомендації,тобто серед різних претендентів на магістратську посаду він мав право вказуватисвого кандидата, і така рекомендація виявлялася вирішальної, а вибори перетворювалисяфактично в призначення.[10]
Паралельно ізпроведенням реформування магістратур створюється імператорський чиновницькийапарат, на вершині якого стояли рада й канцелярія принцепса, у яку входилокілька відомств зі штатом чиновників. У раду включалися префекти,«друзі» імператора, начальники відомств канцелярії. У канцеляріювходили відомства фінансів, прохань, офіційної переписки, особистого майнаімператора, імператорського суду й ін. Члени ради, що виповняли дорадчіфункції, і начальники відомств канцелярії призначалися самим принцепсом з йогонаближених.
Крім змінившихсвій зміст традиційних виборних магістратур Октавіан почав формування органівуправління містом Римом (префект Рима, префект води й т.п.). Відбуласяреорганізація керування провінціями, що стали складовими частинами Римськоїдержави. Вони були розділені на імператорські й сенатські. Перші управлялисяпризначуваними принцепсом легатами, що здійснювали військова й цивільна владаза допомогою власної ради й канцелярії, другі — призначуваними сенатомпроконсулами й пропреторами, що обиралися із сенаторів по жеребі й, щоперебували в подвійному підпорядкуванні — сенату й принцепса.
Поділ провінційна імператорські і сенатські мало ще один важливий наслідок. Доходи ізсенатських провінцій надходили в державну скарбницю, якою розпоряджався сенат,доходи ж з імператорських провінцій ішли в скарбницю принцепса — фікс. Оскількидо перших минулому віднесені нечисленні (11 з 45), давно завойовані й, отже,розграбовані Римом провінції, скарбниця сенату була перманентно вбогої, а часомі порожній. Імператорські провінції були завойовані порівняно недавно, іпограбування їх тільки починалося, що давало принцепсу величезні доходи, щозбільшують надходженнями від імператорських маєтків і широко, що практикувалисяпроскрипцій. Сенат іноді змушений був брати в принцепса гроші в борг.
Поступово владапринцепса поширювалася й на сенатські провінції, і до III в. вони всі сталиімператорськими.[11]
Починаютьпроводитися й реформи у військовій сфері. Право командування армією йможливість утримувати її за рахунок не тільки державної, але й власноїскарбниці дозволили принцепсам перетворити її в потужну опору особистої йдержавної влади. Більше того, армія перетворюється у впливову політичну силу,від якої залежала часом і доля самого принцепса. Якщо при республіці єдністьполітичної влади й військової сили персоніфікувалося центуріальними зборамивійськовозобов'язаних громадян і сенатом, що розпоряджався армією, то тепер цяєдність персоніфікувалася принцепсом. У Римі виникає єдинавійськово-бюрократична організація керування.
Після переходу допрофесійної армії вона перетворюється в корпоративну організацію. Октавіанзробив її реорганізацію, розділивши на три частини. Привілейоване становищезаймала преторіанська гвардія. Її когорти при Октавіанові нараховували 9000чоловік. Преторіанці набиралися з римських громадян італійського походження йодержували платню в 3,5 рази більше, ніж легіонери, служили 16 років і післявідставки мали у своєму розпорядженні солідне майно й поповнювали рядипанівного класу. Основну частину армії (при Октавіанові 300 000 чоловік)становили легіонери, що набиралися із громадян римських провінцій. Вони служили20 років і одержували платню, що дозволяла після відставки завести невеликерабовласницьке господарство й влитися до складу провінційної знаті. Третючастину армії становили допоміжні війська (чисельністю до 200 000 чоловік), щокомплектувалися з жителів провінцій, що не мали прав римських громадян. І хочаплатня в них було в три рази менше, ніж у легіонерів, і термін служби 25 років,а дисципліна жорсткіше й покарання суворіше, служба в допоміжних військахвсе-таки залучала можливістю одержати римське громадянство, а для незаможних ізібрати деякі засоби. Поступово соціальна різниця між легіонами й допоміжнимичастинами зникає, росте корпоративний дух армії, що ще більше збільшує їїполітичну роль.[12]
І так, до кінцябагаторічного правління Августу вдалося створити основи майбутньогомонархічного ладу, що ввійшов у світову історію під назвою Римської імперії. Цяформа монархії виростала на ґрунті властиво римських державних структур, щопанують ідей, що надавало імператорському режиму, так сказати, національнийхарактер, хоча не можна заперечувати вплив на його формування деяких тиранічнихрежимів Древньої Греції.
Оскількимонархічний лад формувався на основі традиційних полісно-общинних інститутів,що народжуються імперські структури виявилися пов'язаними з колишнімипорядками, а нова монархія пронизаної деякими республіканськими правовимиідеями.1
б) Домінат.Реформи імператорів Діоклетіана й Костянтина
Уже в періодпринципату рабовласницький лад у Римі починає хилитися до занепаду, а в II-IIIст. назріває його криза. Заглиблюється соціальне й станове розшаруваннявільних, підсилюється вплив великих земельних власників, росте значення праціколонів і зменшується роль рабської праці, занепадає муніципальний лад, зникаєполісна ідеологія, на зміну культу традиційних римських богів іде християнство.Економічна система, заснована на рабовласницьких і напіврабовласницьких формахексплуатації й залежності (колонат), не тільки перестає розвиватися, але йпочинає деградувати. До III ст. стають усе більше частими й широкими повстаннярабів, майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабівприєднуються колони й вільна біднота. Положення ускладнюється визвольним рухомскорених Римом народів. Від загарбницьких воєн Рим починає переходити дооборонного. Різко загострюється боротьба за владу між ворогуючими угрупованнямипанівного класу.
Принципатпридушив дух громадянства в римлян, республіканські традиції пішли тепер уже вдавню давнину, останній оплот республіканських установ — сенат остаточнопідкорився принцепсу. З кінця III, в. починається новий етап історії імперії — домінант, під час якого Рим перетворився в монархічну державу з абсолютноювладою імператора.
Діархія не моглабути міцною формою державного устрою, і вже до кінця попереднього періодуімператорська влада здобуває помітний монархічний відтінок. Тривалі смути, щонаступили після Сєверов, виявили необхідність повної реорганізації держави, іця реорганізація була проведена Діоклетіаном, а потім у тім же дусі завершенаКостянтином.
Два початкилежать в основі цієї Діаклетіанівсько-Констянтинівської реформи. Перше – це остаточневизнання імператора абсолютним монархом. Він тепер уже не принцепс абореспубліканський магістрат, що визнає над собою хоча б у принципі верховенствонароду; він тепер не «перший» (між рівними), а пан, dominus, що стоїть вищезакону. Під впливом східних зразків влада здобуває навіть зовні східнийколорит: неприступність, складний придворний церемоніал і т.п. Однакдинастичного характеру монархія й тепер не придбала; питання про престолонаслідуваннязалишається не врегульованим.
Другий початок – цеподіл імперії на дві половини: Східну й Західну, Oriens і Occidens. Алецей поділ у принципі не позначає собою розпадання імперії на дві зовсім окремихі самостійних держави: Oriens і Occidens залишаються тільки двома половинамитого самого державного цілого.1
А тепер вартозупинитися на реформах, проведених Діоклетіаном і Костянтина, які допоможутьбільш докладно охарактеризувати даний період.
РеформиДіоклетіана. Діоклетіан провів цілий ряд реформ, які повинні були зміцнитигосподарську, політичну й військову міць Римської імперії
Новийадміністративний поділ імперії. В часи принципату провінції збігалися, як правило, зколишніми до римського завоювання самостійними або напівсамостійними областями.
Діоклетіаном бувзроблений новий адміністративний поділ. Вся імперія була розділена на 12діоцез, границі, яких не завжди збігалися із границями колишніх провінцій.Діоцези у свою чергу ділилися на провінції. Італія втратила тепер і офіційносвоє привілейоване положення: вона розділена була на два діоцеза, які включалине тільки італійські, але й інші області.
Система домінантубула заключним кроком по шляху остаточного утвердження військової диктатури.Придушення опору експлуатованих класів і відбиття наступаючих «варварів»вимагали не тільки політичної реорганізації Римської держави, але такожгосподарського й військового його зміцнення.1
Військовареформа.Увагу Діоклетіана було направлено, насамперед на підняття військової міцностіімперії. Крім поділу влади між августами й цезарями необхідно було створитисильну армію, що була б здатна захистити границі імперії від «варварів» і разомз тим була б дійсною опорою імператорської влади.
Поряд з новимипринципами розподілу військ при Діоклетіані був значно збільшений склад армії.Остання обставина неминуче повинна була порушити питання про комплектування військ.До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювалися добровольцями. Цейпринцип залишився й у часи пізньої Імперії, але разом з тим були введеніправила обов'язкового поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великихземлевласників доставляти державі певна кількість рекрутів згідна з кількістюрабів, що перебували в їхніх маєтках, і колонів. Зобов'язані були служити вармії й лети — полонені «варвари», поселені на римській території. Нарешті, навійськову службу за особливу винагороду приймалися загони «варварів», щопереходили під владу Римської імперії.
Податковареформа.Реформа армії вимагала більших витрат; великих витрат вимагало утримання чиновницькогоапарата. Тим часом господарство імперії, незважаючи на окремі заходи,продовжувало залишатися розстроєним. Діоклетіан провів ряд реформ із метоюполіпшення стану імперських фінансів.
Уводилася новасистема обкладання населення податками. Для епохи ранньої імперії характернимбуло різноманіття податків, причому значну роль у фінансах грали податкинепрямі, що втратили своє значення із занепадом економічного життя й падіннямцінності грошей. У системі Діоклетіана велике значення придбали прямі податкий, насамперед поземельна подать.
І в попереднійперіод населення окремих областей зобов'язувалося поставляти державі певніпродукти для змісту міста Рима, армії й чиновників. Подібний аналог звавсяаннона й збирався нерегулярно, нерідко здобуваючи характер реквізиції. Із часівДіоклетіана аннона — податок переважно в натуральній формі, стягує регулярно знаселення. Одиниця обкладання визначалася відомою кількістю орної землі, щоможе обробити одна людина, щоб мати засобу до існування. При складаннякадастрів приймалося в увагу розмір і якість оброблюваної ділянки землі, числопрацівників і кількість голів худоби. Від податку не звільнялися й сенатори, щоплатили до того ж крім поземельний і особливий податок. Міські жителі, що немали земельних володінь, обкладали подушним податком.
З Італії, що неплатила до того податки, стали тепер стягувати поземельні податки, як і ізпровінцій. За надходження податків відповідали міські ради, а так само власникимаєтків. Відповідальність за надходження податків, покладена на великихземлевласників, сприяла, безсумнівно, покріпаченню колонів.
Податкова реформаДіоклетіана гарантувала державі певна кількість продуктів, необхідне для змістуармії, двору, столиці й резиденції імператора. Державне господарствобудувалося, таким чином, на натурально господарській основі, не залежало відколивань вартості грошей, ринкових цін, підвозу продуктів.
Це, безсумнівно,свідчить про те, що натурально — господарські тенденції здобували все більшезначення в економіці пізньої Імперії. 
Фінансовареформа.Грошове господарство, звичайно, теж грало ще істотну роль, але воно мало потребув оздоровленні. У цих цілях Діоклетіан провів монетну реформу, що встановлювалаповноцінну золоту монету, що важила офіційно 1/60 римського фунта; крім того,була випущена срібна й бронзова монета. Реформа ця не мала особливого успіху,тому що реальна вартість монети не перебувала в належному співвідношенні зномінальною її вартістю, співвідношення між цінністю й вартістю металу буловизначено довільно, не була прийнята в увагу система обігу монети. У результатіповноцінна монета зникла з обігу й перетворювалася в злитки, ціни на товари нетільки не впали, але продовжували рости.1
Едикт проціни. Зметою боротьби зі зростаючою дорожнечею в 301 р. був виданий едикт, щовстановлює максимальні ціни на різні товари, а також максимальні ставки дляоплати праці.
В історіографіїдавалися різні оцінки цьому едикту. Найчастіше його вважали адміністративнимбожевіллям. Потрібно, однак, помітити, що регулювання цін мало певні підстави.У розпорядженні уряду були величенні запаси продуктів; більші майстерні, яківипускали багато всякого роду виробів, і, таким чином, уряд могло викидати наринок певна кількість товарів і тим самим регулювати ціни. Однак регулюванняцін у масштабі всієї Римської імперії засуджено було на невдачу. По едикті цінибули встановлені законодавцем довільно: вони були єдиними для всієї імперії, невраховувалися особливості районів, зручність шляхів сполучення й інших місцевихумов. У результаті всього цього едикт не мав особливих практичних наслідку йнезабаром після видання, очевидно, перестав дотримуватися.
Судовареформа.Судова реформа Діоклетіана зробила корінні зміни в судоустрої. Розбіркримінальних справ від постійних комісій перейшов спочатку до Сенату, а потімдо імператора і його чиновників.
У пригороді Римакарна юрисдикція перебувала у віданні перфекта міста, в Італії — перфектапреторія, а в провінціях — намісників по керуванню провінціями. Після реформДіоклетіана в провінціях карне судочинство вели ректори. Крім того, були суддіпо справах про нічні пожежі й по справах про постачання продовольством.Останнім давалося право виносити в деяких випадках смертні вироки.
Розбір цивільнихсправ у зв'язку з поширенням екстраординарного процесу перейшов доімператорських чиновників. Реформа Діоклетіана завершила процес витисненняформулярного процесу екстраординарним. Оскільки зникало розходження міжімператорськими й сенатськими провінціями, вся територія Римської державиперебувала під керуванням імператорів і їхніх чиновників. У Римі судова владаперейшла від преторів до міського перфекта. В 294 році Діоклетіан видав указ, уякому правителям провінцій пропонувалося вирішувати справи самим і тільки вкрайніх випадках передавати на рішення приватних суддів.
Також з'явилисянові магістрати для розбору цивільних справ по справах про опіках, аліментах іт.д. 1
Відношеннядо традиційної римської релігії. У політичній системі, установленої Діоклетіаном,релігійному питанню приділялася велика увага. Діоклетіан подібно Августувиступив у якості встановлення старої римської релігії, але разом з тим,подібно тому, як це було в східних монархіях, було підкреслене божественнепоходження імператорської влади. Традиційному римському культу приділяласязнову велика увага. Відомий пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіанзустрічав з боку християнської церкви, але й цей опір придушувався.2
РеформиКостянтина. Якщо в області релігійної політики Костянтин ішов іншим шляхом, чимДіоклетіан, то в області соціальної й політичної він розвивав систему реформ,основи якої були закладені Діоклетіаном.
Відділенняцивільної влади від військової. Зберігаючи адміністративний поділ імперії, уведенеДіоклетіаном (на діоцези й провінції), Костянтин поставив над діоцезами чотирипрефектури: Схід, Іллірію, Італію й Галлію. Префектурами управляли перфектиПреторія, яким підкорялися вікарії діоцезів, а нижче їх стояли praesidesпровінції.
При Костянтиніцивільна влада була остаточно відділена від військової; При ньому ж булазавершена й реформа армії: розподіл військ на прикордонні частини й рухливуармію. Замість преторіанської гвардії, зменшеної в числі при Діоклетіані,з'являються особливі палацові частини.
Покріпаченнякуріалів.Послідовне проведення фіскальної політики привело до покріпачення станів.Едиктами 316 і 325 р. вищому стану міського населення — куріалам — заборонялосязалишати те місто, де вони народилися. Ні постанови міської ради, нірозпорядження імператора не могли звільнити їх від муніципальних повинностей.Не могла позбавити їх від цього і яка — або військова або цивільна посада.Обов'язку куріалів зробилися спадкоємною повинністю[13].
Покріпаченняколонів і ремісників. Імператорська конституція 332р. забороняла перехід колонівз одного маєтку в інше; власник, у якого буде знайдений чужий колон, повиненбув повернути його старому хазяїнові, крім того, повинен був заплатити податі,що належали з колона. Тривало при Костянтині й прикріплення ремісників до їхніхколегій. Так, в 317 р. було видане розпорядження, у якому говорилося, що«майстрам монетного двору варто назавжди залишатися у своєму стані, і від цьогостану їх не звільняють привілеї, пов'язані з яким — або положенням».
Заснуваннянової столиці. Ще при Діоклетіані місто Рим втратило колишнє значення. Костянтинпобудував (в 330 р.) нову столицю на місці грецької колонії Візантії. Новастолиця була названа ім'ям засновника – Константинополем.[14]
Відношеннядо релігії. При Костянтині відбулася важлива історична подія: визнання захристиянством і християнською церквою рівноправності з державним язичнимкультом (Міланський едикт 313 р.).
При приємникахКостянтина християнство ставати державною релігією. Християнська церква, з якоїдеякі попередні імператори (у тому числі й Діоклетіан) вели боротьбу, виросла впотужну ідеологічну й економічну силу, із чим не можна було не вважатися.
Великого значеннянабуває церковна організація. Органами церковного управління є єпископи, обранігромадами. Вони не тільки управляють справами й майном цих громад, але навітьодержують деяку судову владу над паствою.
Костянтин багатов чому був продовжувачем Діоклетіана, але більше рішучим і сміливим. УКостянтина не було того римського консерватизму, який властивий бувДіоклетіану. Він управляв імперією деспотично, жорстоко розправляючись із усіма,хто стояв на шляху. Проте, вдячна християнська церква оголосила Костянтина, щоприйняв хрещення перед самою смертю, святим і рівноапостольним.
Державнийлад у період домінанта. Реформи, проведені Діоклетіаном і Костянтином, привели дозміни державного ладу.
Встановленняабсолютної монархії спричинило, насамперед падіння сенату. Цьому не малосприяло перенесення столиці в Константинополь і установу другого,Константинопольського, сенату, внаслідок чого обидва сенати опустилися доступеня простих міських рад. Від колишнього загальнодержавного значення всенату залишається тільки одна порожня форма: а) сенату повідомляються новізакони для відомості; б) сенату поручається іноді розслідування кримінальнихсправ; в) de jure сенату належить обрання нового імператора. Хоча, це правозводитися до санкціонування того, хто був уже або призначений як цезар, абопроголошений військом.
Одночасно зпадінням сенату відбувається подальше падіння старих республіканськихмагістратур. Вони продовжують ще існувати як почесні реліквії минулого, але вженіякої участі в державному управлінні не приймають: консули головують у сенаті,претори завідують із доручення імператора деякими спеціальними справами(наприклад, опікунськими), інші існують тільки як почесні звання.
Все активнедержавне керування перебуває в руках імператорських чиновників, система якихрозростається в складний бюрократичний механізм і піддається більше точноїрегламентації. Різко проводиться поділ посад на придворні, цивільні йвійськові; у кожній галузі утвориться певна ієрархічна градація. Причомукожному щаблу цих сходів відповідає особливий титул; кожному чиновниковіпризначається певне жалування — відповідно титулу й рангу[15].
При особіімператора перебуває державна рада, що називається тепер consistoriumprincipis. За пропозицією імператора, він обговорює всякі питання законодавствай управління; у ньому ж розбираються й всі судові справи, що сходять вінстанційному порядку до імператора.
При дворістворюються групи різних придворних чиновників, що виконують у той же часфункції органів центрального керування. Найбільш важливими з них є: завідувачцарським палацом, начальник особистої канцелярії імператора й разом з тимзавідувач особистим складом чиновництва, завідувач державною скарбницею йфінансами, завідувач засобами, призначеними на зміст двору й ін.
Потім іде рядчиновників для керування столицями й провінціями, на чолі кожної столиці стоїтьpraefectus urbi, у руках якого зосереджує вся адміністративна й судова влада встолиці. Його найближчим загальним помічником є vicarius, а потім спеціальними- praefectus vigilum, praefectus annonae і маса нижчих чинів.
Що стосуєтьсямісцевого керування, то вся територія піддається в цьому періоді новому адміністративномуподілу. Кожна половина імперії ділиться на дві префектури: Східна половина — напрефектури Східну (Фракія, Мала Азія і Єгипет) і Іллірійську (Балканськийпівострів), Західна половина — на префектури Італійську (Італія й Африка) іГальську (Галлія й Іспанія). На чолі кожної префектури у вигляді її загальногоначальника стоїть praefectus praetorio. Кожна префектура ділиться на діоцези,на чолі яких стоять vicarii, і нарешті діоцези діляться на провінції, якимиуправляють rectores. Провінції є основними клітинками цього адміністративногоподолу, а правителі провінцій стають по цьому першою адміністративною й судовоюінстанцією. У цьому розподілі провінції вже втратили своє попереднє історичне йнаціональне значення: вони тільки штучні територіальні одиниці.
Біля кожногочиновника групується штат його нижчих службовців і його канцелярія.
Провінції у своючергу складаються з більш дрібних одиниць — громад, або civitates. Ці громади усвоїх внутрішніх справах користуються відомою самостійністю, хоча й під сильнимконтролем уряду. Органами місцевого, общинного самоврядування є й тепермісцевий сенат, і виборні муніципальні магістрати. В обов'язку цих місцевихорганів, головним чином декуріонів, входить насамперед турбота про виконаннягромадою загальнодержавних повинностей — доставляння належної кількостірекрутів, стягнення державних податей і т.д.
З посиленнямподаткового тягаря й із загальним економічним занепадом країни такавідповідальність робиться дуже важкої, і місцева аристократія починає ухилятисявід обов'язку декуріонів. Щоб залучити до неї, уряд змушений давати декуріонамрізні станові й почесні переваги. Але й це не допомагає, і тоді уряд приходитьдо примусової організації стану декуріонів, причому всякі спроби вийти з ньогоабо ухилитися від несення покладеного на нього державного обов'язку караютьрізними покараннями.
Урядовий контрольнад місцевим самоврядуванням здійснюється спочатку за допомогою особливогоdefensor civitatis. В особі цього чиновника імператори хотіли дати найбіднішомунаселенню особливого захисника їхніх інтересів у боротьбі з більше багатими йбільше сильними, але на практиці ця ідеалістична функція не здійснилася, іdefensor civitatis перетворився в суддю по дрібних справах.
Продовжуютьіснувати й провінційні з'їзди (concilia provinciarum). Із установленнямхристиянства релігійні язичеські цілі цих з'їздів відпадають, але тим міцнішеробляться їхні ділові функції. Право петицій визнається за ними вже de jure, іімператори постійно забороняють правителям провінцій лагодити щодо цьогоякі-небудь перешкоди. Проте, росте всемогутність бюрократії і її згуртованістьроблять це право петицій практично ілюзорним. Внаслідок цього з'їзди майжевиходять із уживання.
Нарешті, із часівКостянтина видного суспільного значення набуває церковна організація. Органицерковного керування представляють єпископи, обирані громадами; у їхніх рукахзосереджує церковне керування, завідування церковним майном, а також відомаюрисдикційна влада над паствою по справи релігії й церкви. Чим далі, тим більшевплив церкви росте й відбивається в різних галузях права[16].

Розділ ІІ. Суспільнийлад Римської імперії
 
Встановленнявійськово-диктаторського режиму, що завершило період громадянських воєн,стабілізувало ситуацію в Римі, дозволило перебороти гостру політичну кризу.Рабовласницький лад досягає кульмінації у своєму розвитку. Закріплюютьсясоціальні зміни, що відбувалися в останні століття існування республіки, виникаютьнові класові й соціальні протиріччя.
З розширенням межРимської держави росте чисельність вільного населення, у тому числі кількістьримських громадян (як відзначалося, уже в період республіки права громадянствабули надані жителям Італії). Цей процес тривав і з переходом до імперії: правагромадян все частіше надавалися й не італійським жителям провінцій — завойованих Римом країн. Нарешті, в 212 році едиктом імператора Каракали правогромадянства було надано всім вільним жителям Римської імперії.
Поряд із цимрозвивається соціальна й станова диференціація вільних. З розвиткомрабовласницького ладу й розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнивсяклас рабовласників. Остаточно оформився й становий розподіл у ньому. Рядинобілів і вершників, що зріділи в період громадянських воєн, поповнюютьсявеликими рабовласниками з Італії й провінцій — муніципалами, провінційноюзнаттю, а також державними чиновниками. Нобілітет перетворюється в сенаторськийстан з майновим цензом в один мільйон сестерціїв. Сенатори займають вищі постив державному апарату й армії й стають найбільш міцною опорою імператорськоївлади. Стан вершників з майновим цензом від 400 000 до мільйона сестерціївперетворилося в служивий стан, що поставляв кадри для імператорської адміністраціїв Римі, провінціях і для командних посад в армії. Більше значної по чисельностібула провінційна знать, станово не оформлена, але відігравала впливову роль умісцевому керуванні. До неї примикали римські й неримські власники ремісничихмайстерень, судновласники й торговці[17].
Відбуваютьсязміни й у положенні рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагалапостійного припливу нової рабської сили. Однак епоха успішних завойовницькихвоєн іде в минуле, і військовий полон, що був раніше основним джереломпоповнення чисельності рабів, починає висихати. Положення рабів трохи (правда,тимчасово) поліпшується. Жорстокий обіг з рабами, як і безпричинне вбивствораба, забороняються; заохочуються сімейні відносини рабів[18].Ці міри мали на меті зм'якшення класових антагонізмів. Не випадково першимстоліттям імперії майже невідомі великі повстання рабів. Але разом з тимпридушення опору рабів залишається важливим завданням держави, і по постановісенату в 10 році н.е. у випадку вбивства хазяїна підлягали страті всі раби, щоперебували в цей час у його будинку.
Розвиваються йформи експлуатації, які з'явилися ще в республіці, — широке поширення одержуютьпекулій і колонат.
Зберігається вперіод імперії й широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті йсільській місцевості, росте число хліборобів з воїнів-ветеранів, що одержализемельні наділи. Однак положення цих верств населення стає усе більшенестійким, що спричиняє в II-III ст. поширення само продажу в рабство йособливо колонату[19].
Аналогічнийпроцес спостерігається в містах, де ремісники спадково прикріплюються допрофесії й включаються в ремісничі колегії.

а) Становищенаселення
 
Якщо періодреспубліки закінчився визнанням права громадянства за всіма жителями Італії, топеріод принципату характеризується поширенням цього права й на провінціалів.
На початкуперіоду це робиться двома шляхами: а) шляхом безпосереднього дарування правагромадянства тим або іншим частинам державної території, тим або іншим окремимгромадам, причому для звільнення цих нових громадян від обов'язку платитипровінційну подать часто необхідно ще дарування особливого jus italicum. б)Шляхом надання тим або іншим громадам так названого jus latinum, тобто тогоюридичного положення, у якому перебували колись latini (повне jus commercii,але без політичних прав). При цьому розрізняються latium majus й latium minus.У громадах, що одержали latium majus, всі жителі, обрані в місцеві магістратиабо в сенатори, eo ipso робляться римськими громадянами (cives); у громадах, щомають latium minus, таким привілеєм володіють тільки особи, обрані вмагістрати, але не сенатори[20].
Всі іншіпровінційні жителі залишаються протягом перших двох століть цього періоду як іраніше на правах peregrini. Але помалу розходження між cives, latini йperegrini фактично згладжується: політична сторона цього розходження (правобрати участь у народних зборах) відпадає разом зі знищенням самих народнихзборів. А внаслідок цього відпадає й те міркування, що могло ще перешкоджатипоширенню права громадянства на всіх підданих імперії. Залишалося зробититільки останній крок, і цей крок був зроблений законом імператора Каракалли 212р. За повідомленням Діона Кассія, Каракалла керувався при цьому чистофіскальними міркуваннями – бажанням поширити відомі цивільні податі (vicesimahereditatum, 5% мито зі спадщини) на провінціалів. Як би те не було, алевнаслідок цієї constitutio Antoniniana всі піддані Римської імперії (завинятком лише деяких нижчих верств населення, що платять подушну подать, – такназвані dediticii) одержали право римського громадянства (Fr. 17 D. I. 5:«in orbe romano qui sunt ex constitutione imperatoris Antonini civesromani effecti sunt»).[21]
У положенніlatini залишаються тепер тільки деякі види вільновідпущеників, а в положенніperegrini тільки dediticii, причому в більш пізнім праві такими є вже тількиособи, зведені до цього щабля на кару.
Поширення правагромадянства на всіх провінціалів спричинило поширення римського права на всютериторію імперії, тобто й на ті великі області, у яких діяло дотепер місцевеправо, що визнавалося за загальним правилом всіма правителями провінцій. Середцих областей особливе місце займали Греція й Схід (Єгипет, Азія й т.д.), дедотепер діяло грецьке або сильно елінізоване право. Всі ці місцеві, національніправа (Volksrechte) тепер відразу втратилися своєї позитивної сили, а замістьних стало діяти єдине імперське право (Reichsrecht), тобто право римське. Алесаме собою зрозуміло, що на практиці суцільно й поруч продовжувализастосовуватися багато колишніх місцевих норм і звичаї, внаслідок чого римськеправо, що діяло де-небудь у провінціях, далеко не збігалося з римським правомІталії. Надзвичайно цікава картина такого своєрідно змішаного права в Єгиптірозкрилася перед нами останнім часом завдяки багатим знахідкам у цій країнірізноманітних документів – папірусів. Перша велика знахідка, зроблена прирозкопках в El-Faijûm в 1877 р., залучила до папірусів загальна увагавчених. З тієї пори кількість знайдених документів значно зросла, і вивчення їхотримало систематичний характер. Дослідження в цій області виявили, що місцевегреко-єгипетське право завзято втримувалося в житті й зробило відомий зворотнийвплив на законодавство пізніших імператорів.
Що стосуєтьсястанового угруповання населення, то старий розподіл на патриціїв і плебеївзникає природно – шляхом вимирання патриціанських родів; замість цього колишнійкласовий розподіл на nobiles й ordo equester здобуває становий характер[22].
Так, імператорАвгуст установив для обох станів відомий майновий ценз: 1 мільйон сестерціївдля приналежності до сенаторського стану й 400 тисяч для стану вершницького, і,крім того, він затвердив тут принцип спадковості. Соціальне розходження обохстанів зберігається, ускладнюючись ще відомою протилежністю політичної думки.Ordo senatorius представляє стан, з якого вибираються головним чиномреспубліканські магістратури й поповнюється сенат; природно, що цей стан євиконаним старих республіканських спогадів, а стосовно нової імператорськоївлади елементом опозиційним.
Вершницький стан,клас грошової аристократії, навпроти, одержує від нового режиму немаловажнівигоди й тому, загалом, представляє тепер елемент, для імператорських тенденційсприятливим. По перевазі із цього стану вербуються тепер імператорськічиновники.
Вся інша масанаселення, при всьому розходженні професій і положень, вважається простолюдом –plebs, нижчий щабель якого (у юридичному відношенні) займають вільновідпущеники– libertini.
В областіекономічних відносин наступає деяке поліпшення. Цьому сприяло, насамперед,зазначене впорядкування провінційного побуту. Завдяки більшому порядку йбільшій законності, економічне життя провінцій пішло нормальніше; упромисловості й торгівлі наступило помітне пожвавлення, що стало приводити тудичимало робочих рук. У багатьох місцях, завдяки імператорським турботам,виникають різні благодійні установи (наприклад, для виховання сиріт і т.п.),які поміщають свої капітали у вигляді постійних земельних рент у тих або іншихземельних ділянках; такий спосіб приміщення капіталів служив досить зручнимкредитом для землевласників і сприяв підняттю їхніх господарств[23].
Велике значеннямало, далі, значне скорочення числа рабів, викликане майже повним припиненнямнових завоювань і слабким природним приростом. Завдяки цьому рабська працязробилася дорожче, і колишня система користування ним виявлялася не настількивигідною. Внаслідок цього землевласники все частіше й частіше прибігають дороздачі своїх маєтків дрібними ділянками в оренду, і, таким чином,відроджується клас дрібного земельного селянства у вигляді вільних орендарів,фермерів (coloni)[24].
У широкомумасштабі це насадження селянського землеволодіння практикувалося самимиімператорами на величезних маєтках, їм особисто належали дрібні ділянки, які здавалисянаймачам в оренду довгострокову й навіть вічну, лише із зобов'язанням платитипевний щорічний оброк.
Нарешті,припинення народних зборів і народних виборів з можливістю різних подачок,скорочення казенної роздачі хліба й т.д. послабило притягальну силу Риму, імаси більш охоче йдуть тепер на землю й у провінції.
Але все цевідносне поліпшення не було міцним. Положення дрібних орендарів суцільно йпоруч було важким, залежним.
Припиненнящасливих війн із їхнім багатим прибутком, необхідність містити великі армії дляохорони границь, необхідність оплачувати велика кількість чиновників і т.д. — все це змушує уряд збільшувати тягар податкового тягаря, а це погіршує й безтого нелегке становище дрібних хазяїв. Результати цього не настільки гострого,але все-таки сумного положення позначилися новим загальним і вже повсюднимекономічним занепадом у період абсолютної монархії.
В періоддомінату, у зв'язку з реорганізацією державного ладу радикально змінилася йстанова організація суспільства. З колишніх вищих станів стан вершники зникли,а стан сенаторський перетворився в загальноімперську знать бюрократичногохарактеру. В ordo senatorius входять тепер особи, що займали вищі щаблі впосадовій ієрархії (даючі право на титул clarissimus), причому стан цей є спадкоємним,користується відомими привілеями (вилученням від місцевої підсудності ймісцевих повинностей), зате, з іншого боку, несе й свої спеціальні обов'язки(спеціальні податі й повинності на користь імператора)[25].
Але якщо застарих часів становість стосувалася тільки вищих шарів, та тепер вонапоширюється в глиб і захоплює майже все населення імперії. Характерноютенденцією періоду абсолютної монархії стосовно населення є поступово проведенезакріплення станів: природні суспільні класи робляться помалу спадкоємними,різко розмежовуються один від одного й кожен з них несе на собі ту чи іншудержавну повинність, «тягло» (functio). Загальною причиною цьогоявища служить занепад суспільної життєдіяльності, що змушує державу длязадоволення його потреб прибігати до примусового прикріплення різних суспільнихкласів до їхніх професій.
Владі принципату,як було відзначено вище, не чужим було прагнення підняти економічний добробутдержави шляхом установлення більшого порядку в управлінні, реорганізаціїподаткової системи. На якийсь час всі ці міри мали успіх, і добробут провінційпокращився. Однак, це поліпшення виявилося неміцним[26].Тривалі смути наприкінці періоду в значній мірі розхитали економічне життя; проце свідчать різноманітні надзвичайні заходи, що вживались імператоромДіоклетіаном й іншими, проти лихварства, надмірного підвищення цін і т.д.Особливо цікавим щодо цього по своїй радикальності представляється відомийедикт імператора Діоклетіана de pretiis rerum venalium 301р., у якомувстановлюється загальна для всієї імперії квота на всі товари й роботи; вимогаціни або плати понад цю таксу карається різними досить серйозними штрафами. Алесаме собою зрозуміло, що таке примусове регулювання всього економічного оборотуне принесе ні найменшої користі, могло викликати тільки нові економічнізамішання, і через кілька років цей едикт був відмінений[27].
Але смути неприпинялися й протягом усього періоду абсолютної монархії; державний порядокчим далі, тим усе більше й більше розхитувався. Все управління імперіївиявилося в руках згуртованої й всесильної бюрократії, скарги на яку з бокумісцевого населення або зовсім не доходили до імператора, або ж зрештоювиявлялися марними. З фатальною необхідністю, щоб втримати величезне державнетло від остаточного розпадання, абсолютна монархія повинна була усе більше й більшеопиратися на бюрократію й усе сильніше стягати залізні обручі бюрократичногомеханізму. Це, у свою чергу, підсилювало повновладдя й безконтрольністьчиновництва, а разом з тим приводило до розвитку сваволі й хабарництва, що немогло не озиватися згубно у всіх областях суспільного й економічного життя. Длязмісту пишного імператорського двору й всієї величезної маси чиновництва урядмає потребу в більших засобах. З іншого боку, щасливі війни давно вжеприпинилися; навпроти, варвари наполегливо насуваються з усіх боків, і длязахисту від них необхідно постійний вступ великих армій. Витрати ростуть, а напокриття їх необхідні засоби, які уряд може одержати тепер тільки з підданих.Податки все підвищуються й підвищуються: старі підсилюються, а поруч із ними вводятьсянові.
Продуктивні класинаселення, поставлені загальними державою в тяжкі умови праці, виявляються усеменш і менш здатними нести на собі ці зростаючі податки й виявляють схильністьбігти від своїх професій. Навіть землевласники нерідко залишають свої поля;кількість таких agri deserti настільки велика, що звертає на себе увагу уряду.Стягнення податків дає завжди недобори, за які відповідальність покладає намісцевих декуріонів, внаслідок чого, як було відзначено вище, місцевааристократія ухиляється від участі в муніципальному управліннні. Але урядупотрібні відповідальні особи; вони карають тих, що ухиляються й, таким чином,накладають на весь стан декуріонів кругову поруку[28].
Спадкоємною іпримусовою робиться також професія військова: сини солдат повинні також бутисолдатами, і лише відсутня кількість поповнюється з рекрутів (tirones). Тієї жучасті піддаються багато галузей торгівлі й промисловості; всі особи, зайняті вцих галузях, об'єднані тепер у примусові спадкоємні корпорації, цехи, на які,за круговою порукою, покладає виконання їхніх професійних обов'язків. Такіпрофесії корабельників (navicularii), зобов'язаних доставляти на своїх корабляхїстівні припаси в столиці; професії булочників (pistorii) і м'ясників (boarii);професії робітників у державних фабриках, рудниках і т.д. Майже скрізь вільнаорганізація праці заміняється примусовою; майже всі несуть ту або іншу державнуfunctio, робляться в цьому змісті рабами держави – servientes patriae.
Особливий інтереспредставляє виникнення в період абсолютної монархії численного класу кріпаків,так званих coloni. В остаточному виді положення колонів характеризуєтьсянаступними юридичними рисами. Колони живуть на землі, що належить іншій особі(панові), і платять йому відомий щорічний оброк (canon); але разом з тим це непросто орендарі, якими були coloni колись: колон не може піти із займаної нимділянки; у випадку його відходу пан має право вимагати його повернення назад задопомогою vindicatio – так само, що як біг раба. З іншого боку, і пан не можене видалити колона з ділянки, не продати його без ділянки або ділянки безнього. Таким чином, колони представляють собою залежний клас населення,юридично пов'язаний із землею, прикріплений до неї – glaebae adscripti, serviterrae ipsius[29].
Питання пропоходження колонату є одним з дуже складних. Навряд чи може в цей час підлягатисумніву, що в деяких провінціях, наприклад, у Єгипті й Азії, колонатоподібнівідносини існували вже здавна й були тільки успадковані Римом. Можливо, що цейсхідний зразок зробив свій вплив і на пізніше законодавство, що дало колонатуйого остаточне юридичне формулювання. Але в Італії, Африці й деяких іншихчастинах імперії колонат розвився з інших коренів і тільки в імператорський час[30].
У пам'ятникахреспубліки, принципату й у класичних юристів вираження colonus позначає щевільного дрібного орендаря, фермера. Як було зазначено, у період принципатузамість рабського господарства розвивається господарство фермерське. Внаслідокповстань рабів і масових страт їх, а також внаслідок припинення припливу їх яквійськовий видобуток, кількість рабів значно скоротилась, і власники латифундійпочинають знаходити для себе більше вигідним здавати свої землі дрібнимиділянками вільним орендарям. Ділянки ці здаються іноді прямо фермерами, іноді жза посередництвом великих наймачів (conductores). Орендна плата вноситьсязвичайно в грошах, але іноді замість грошової суми вона встановлюється увигляді відомої частки продуктів у натурі (colonia partiaria); у періодабсолютної монархії, з падінням обороту взагалі, colonia partiaria робитьсяявищем усе більше й більше загальним. У деяких місцях до орендної платиприєднується ще обов'язок виконувати відомі панщинні роботи (operae) на користьпана.
На цій стадіїколон ще юридично вільний; як пан може відмовити колону в продовженні орендногодоговору, так і колон може піти з орендованої ділянки; навіть несплата оброкуюридично не прив'язує його – пан може тільки стягувати з його недоїмкузвичайним цивільним порядком. Але, зрозуміло, фактично така недоїмка в сильномуступені зв'язувала колонів, а положення їх було, за загальним правилом, важким.Як дрібних орендарів були, звичайно, найбідніші елементи населення, уже присамому початку господарства, маючи потребу в деякому капіталі, вони повиннібули прибігати до позик – звичайно в того ж землевласника, – і в такий спосібвиявлялися вже відразу у відомій залежності від нього. Незадовільні умовигосподарського життя приводять суцільно й поруч до того, що не тільки немаєможливості погасити ці позички, але навіть й у платежі оброку виявляєтьсянедоїмка, що з перебігом часу росте й робиться хронічною[31].За таких умов піти на інше місце робиться скрутним, тим більше, що й на іншомумісці колона чекала та ж сама доля. Природно, що здебільшого маса колонівфактично залишалася на тих же ділянках з покоління в покоління.[32]
Ця фактичназв'язаність потім помалу починає перетворюватися в юридичну. Загальна тенденціяабсолютної монархії прикріпити різні класи населення до їхньої професіїпозначається й тут. Великий вплив на положення колонів зробила реорганізаціяпрямого обкладання, зроблена імператорами. У підставу прямої податі, що сплачуєземлевласниками, – так називаної capitatio terrena – кладе кількість й якістьїхньої землі. Для визначення цієї кількості і якості виробляється періодичнопоземельний кадастр, складаються описи маєтків (formula censualis), причомуретельно заносяться всі дохідні статті цих останніх. Як така дохідна статтязаносяться в опис і колони. Ця обставина надає фактичній залежності колонів ужедеякий юридичний відтінок, створює в особі пана щось начебто права на колонів:відхід колона представляє зниження прибутковості маєтку, за яке платить державіпан[33].
Загальнийекономічний розлад ставить самих панів часто в скрутний стан і змушує їхдорожити колонами; звідси нерідкі випадки зманювання колонів і приховуванняшвидких. Щоб запобігти подібним явищам, імператор Костянтин указом 332 р.пропонує в таких випадках примусово повертати колонів назад. Внаслідок цьогоколон втрачає своєї колишньої волі переходу, юридично прикріплюється до тієїземлі, на якій він записаний, робиться colonus adscripticius. Подальші законийдуть у тім же напрямку й надають колонату його пізніший вид: так, закон 357 р.забороняє панові продавати землю без колона.
Однак, і післятого, як це прикріплення до землі відбулося, колон не став рабом: влада пананад ним не є приватноправовою. Відношення між паном і колоном є зв'язкомдержавно-правовим – і притому зв'язком двостороннім: зв'язаний колон, алезв'язаний і пан; обоє несуть державну повинність, обоє прив'язані примусово додержавної «функції» (functio).[34]
Потрібно сказати,однак, що це теоретичне розходження мало невелике практичне значення, іположення колонів усе більше й більше наближалося й зрівнювалося з положеннямрабів, що також поселялися часто паном на землі. Особиста воля колонів також ізчасом робилася ілюзорною, тим більше, що пізніше законодавство надало панам івідому дисциплінарну владі над колонами.
Якщо ми уявимособі тепер великий маєток того часу, то ми побачимо особливий світ, на чоліякого стоїть пан; йому підлегла в такій або іншій мірі маса осіб – вільні щослужать, вільновідпущені, раби, колони; він управляє ними, творить над ними суді розправу. З іншого боку, такий пан, за загальним правилом приналежний достану clarissimi, перебуває в безпосередньому зв'язку із двором і вилучений відюрисдикції місцевої влади. Виходить, таким чином, якесь від загального порядкукерування незалежне ціле – деякий зародок феодалізму. Згодом, у Візантійськуепоху, цей зародок розвивається; але це не феодалізм молодих, що ще тількискладаються держав західноєвропейського середньовіччя, а феодалізм державноготіла, що заживо розкладається. Ні всемогутність бюрократії, ні примусоваорганізація народного господарства не могли врятувати від цього розкладання;навпроти, остаточно вбиваючи народну енергію, всі ці міри тільки погіршувалисправи й прискорювали процес умирання[35].
б)Кримінальнеправо і суд. Цивільний процес
 
Реформи, внесеніімперією — республіканською й абсолютною — в область кримінального права йкримінального суду, зводяться найголовнішим образом до наступного.
В областікримінального суду quaestiones perpetuae і суду сенату помалу відтискуються, апотім і зовсім усуваються карною юрисдикцією імператорських чиновників –praefectus urbi для Риму, praefectus praetorio для Італії й провінційнихнамісників для провінцій. Із установленням при Діоклетіані новогоадміністративного поділу, нормальним органом суду першої інстанції, як і всправах цивільних, є praesides provinciarum, на рішення яких може піти потімапеляція до вищої влади. Чиновники ці судять по початках інквізиційногорозгляду extra ordinem.[36] Що стосується ініціативив переслідуванні злочинів, то приватна accusatio не скасовується, але перестаєбути винятковою: поруч із нею допускається й переслідування по почині влади, exofficio. Крім нормального порядку суду, в епоху абсолютної монархіїрозвиваються спеціальні суди для окремих станів — сенаторів, придворних, солдаті духовних.
В областіматеріального кримінального права основою залишаються ті регламенти, ті leges,які ще в період республіки визначали діяльність окремих quaestiones perpetuae.Але вони — leges були багато в чому доповнені й змінені пізнішимиімператорськими указами. Нарешті, і юриспруденція не залишилася без впливу:коментуючи leges і імператорські укази, вона направляла практику й керувалазаконодавством. Так, наприклад, республіканське карне право злочинними вважалотільки навмисні діяння; діяння необережні — необережне вбивство й т.д. — залишалися безкарними: відсутність наміру (dolus) робило злочин випадковим(casus). Юриспруденція, що звикла вже в цивільному праві між dolus і casusзнаходити ще середнє — culpa, звернула увагу на злочини необережні, іімператорське законодавство стало піддавати їхнім покаранням залежно відступеня провини. Далі, у республіканському законодавстві замах невідокремлювався від здійснення й звичайно карався так само, як вбивство.Юриспруденція проводить і тут необхідне розходження й рекомендує для замахупокарання більш м'які[37].
Що стосуєтьсясистеми злочинів, то загальну тенденцію імператорської епохи становить їїрозширення. З одного боку, республіканське законодавство щодо цього залишаловеликі прогалини, а, з іншого боку, прагнучи до запровадження більшого порядкуй спокою в країні, імператори схильні були більшою мірою накладати свою караючуруку там, де в період республіки обходилися без карної репресії. Під впливомцієї тенденції розширюються з погляду свого складу старі, передбачені в leges,злочини — crimina legitima[38]. Але, крім цих останніх,виникає цілий ряд нових злочинів, обкладених покараннями в різнихімператорських указах, – так названі crimina extraordinaria. Сюди ставлятьсянасамперед відзначені вище злочини необережні – убивство, підпал; потімклятвопорушення, stellionatus (особливий вид обману), витравлення плода, образахристиянської релігії й т.д. Особливого згадування заслуговує встановленнякарних покарань за delicta privata, тобто за такі діяння, які раніше давалипідставу тільки для такого або іншого цивільного позову – наприклад, за furtum;спочатку така карна репресія була встановлена лише для деяких особливих видівзлодійства (для feres armati, nocturni, balnearii і т.д.), а згодом і длявсякого[39].
Що стосуєтьсясистеми покарань, то замість нескладності й порівняльної м'якості каральнихзасобів кінця республіки розвивається надзвичайно складна і сувора, пороюнавіть варварська, система карного права, причому й тут станові розходженняпозначаються іноді у встановленні різних покарань за той самий злочин дляпривілейованих і простих. Відновлюється зникла наприкінці республіки страта, щоу деяких випадках приймає навіть характер кваліфікованої (спалення, розп'яттяна хресті, poena culei і т.д.). Крім страти, найбільш частими формами покараньє: каторжні роботи в державних копальнях (condemnatio ad metallum, причомуприсуджений eo ipso втрачав усякі права і робився servus poenae), засилля врізних видах (aquae et ignis interdictio – вигнання з меж батьківщини,deportatio in insulam – висилання в певне місце; обидві форми сполучені звтратою прав і з перетворенням злочинця в peregrinus dediticius; relegatio –без втрати прав), ув’язнення, майнові штрафи й навіть тілесне покарання. Вищіпокарання, так названі poenae capitales (смертна страта й ті, які сполучені ізвтратою прав), тягнуть за собою, у якості додаткового, конфіскацію майна.Взагалі основною ідеєю каральної системи є ідея помсти злочинцеві і ляканняінших[40].
Формулярнийпроцес був нормальним цивільним процесом не тільки наприкінці республіки, але йпротягом усього періоду принципату. Однак із установленням імперії поруч із цимнормальним процесом, що припускає поділ на jus і judicium, розвивається такзваний екстраординарний процес (extraordinaria cognitio), не знаючого такогоподілу. Помалу потім цей екстраординарний процес відтискає процес per formulasі до початку періоду абсолютної монархії є вже єдиним. Зміна це відбулосянаступним шляхом[41].
Уже в давній часу тих випадках, коли особа не знаходила собі захисту в цивільному праві й уформах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату ізпроханням захистити її адміністративними мірами влади. Якщо магістрат знаходивпрохання заслуженим уваги, він сам розбирав справу, постановляв таке або іншерішення й потім сам особисто ж приводив це рішення у виконання. Такийадміністративний розгляд називався cognitio або notio, а на противагузвичайному судовому процесу – cognitio extraordinaria (extra ordinem judiciorumprivatorum). Воно зустрічається в сфері діяльності різних римських магістратів(консулів, цензорів) при рішенні підвідомчих їм справ. Що стосується преторів,то вони, навпроти, порівняно рідко прибігали до цьому чисто адміністративномуприйому, бажаючи в таких випадках переводити справу на шлях звичайного судовоговиробництва за допомогою інтердиктів, stipulationes praetoriae. Внаслідок цьогоextraordinaria cognitio у період республіки була явищем більш-менш випадковим ірідкісним[42].
А вже ізустановленням імперії область застосування extraordinaria cognitio все більшерозширюється. Імператор, як перший у державі магістрат, мав право на таке жадміністративне рішення всяких справ, і імператори усе ширше й ширшекористуються цим правом, беручи на свій безпосередній розгляд справи, які абозвернули на себе їх увага або про які просили зацікавлених осіб. З ростомкомпетенції імператорських чиновників – praefectus urbi, annonae, vigilum – ростеі їх юрисдикційна роль: по зв'язку зі своїми поліцейськими функціями вонирозбирають і приватні суперечки, до цих поліцейських справ що примикають. Ізприпиненням розвитку преторського едикту знову народжувані відносини(наприклад, із приводу аліментів і т.д.) могли знайти собі захист тільки впорядку екстраординарному, причому імператори нерідко створюють із цих відносинспеціальну компетенцію для тих або інших магістратів.
Але особливошвидке поширення одержує extraordinaria cognitio в імператорських провінціях.Правителі цих провінцій, як делегати імператора, засвоюють собі прийоми цьогоостаннього й все частіше й частіше звертаються до особистого розбору справ відпочатку до кінця. Правда, іноді й вони передавали справу на рішення іншої особи– так званий judex datus або pedaneus, але роль цього judex datus не та ж, щороль присяжного judex privatus в ординарному процесі: judex datus може бути,може й не бути; якщо він є, то роздвоєння процесу на дві стадії все-таки невиникає – judex datus розбираться справа від початок до кінця; він вважається,нарешті, тільки вповноваженим правителя провінції, і тому на рішення йогоможлива апеляція до цього останнього[43].
ПроведенаДіоклетіаном реформа місцевого управління довершила справу поступовоговитиснення старого формулярного процесу. Вся територія держави була розділенана нові провінції, причому розходження між провінціями імператорськими ісенатськими зникло: всіма провінціями управляють імператорські намісники — praesides або rectores. У самому Римі відбулося переміщення юрисдикції: судовавлада перейшла остаточно з рук преторів у руки praefectus urbi, а разом з тимповинен був зникнути й формулярний процес[44]. І дійсно, зацарювання Діоклетіана він уже зовсім не застосовується. В 294 р. Діоклетіанвидав указ, у якому пропонувалося правителям провінцій самим вирішувати справи,прибігаючи до judices pedanei лише в крайніх випадках; цей указ припускає вжеextraordinaria cognitio, як загальну і єдину форму процесу.
Замінаформулярного процесу екстраординарним позначає корінну зміну в цілому рядіосновних принципів. Якщо в ординарному процесі розгляд власне кажучи in judicioі самий вирок судді (judex) в ідеї спочивали на угоді сторін (litiscontestatio),то тепер весь процес побудований на початку влади (imperium); вирок є тепер недумкою третейського судді (sententia), а владним наказом носія imperium(decretum). Цей загальний характер нового процесу відбивається на всьому ходісправи.
Що стосуєтьсянасамперед виклику до суду, то він відбувається тепер офіційно при участіпредставника державної влади. Скарга позивача заноситься до протоколу судовоїустанови (apud acta) і потім офіційно повідомляється відповідачеві; такийспосіб виклику до суду зветься litis denuntiatio. Тому що тепер немає поділупроцесу на дві стадії, то власне кажучи немає й litiscontestatio; але тому щомомент виникнення процесу має різноманітні матеріально-правові й процесуальнінаслідки, то заради цих наслідків litiscontestatio пристосовується тепер дотого моменту, коли сторони встановили суперечку, тобто коли позивач заявиввідповідачеві на суді свою претензію, а відповідач виявив намір її заперечувати[45].Після цього суддя приступає до розбору справи власне кажучи, перевірки доказів.Коли справа вичерпана, він постановляє своє рішення, decretum, причому церішення аж ніяк не повинне бути неодмінно condemnatio pecuniaria; воно можемістити в собі й постанову про виконання in natura. На вирок можлива апеляція вінстанційному порядку (до вікарія, префектура, претора й, нарешті, до самогоімператора), тому що всі чиновники представляють одну ієрархічну градацію,причому всі вони черпають свої повноваження із влади їхнього імператора, щопоставив. Виконання вироків становить тепер лише останню, заключну частинувиробництва; для порушення його не потрібно, як колись, особливого позову(actio judicati), а досить простого прохання: praeses provinciae здійснює потімвирок засобами адміністративної влади – або шляхом насильницького відібранняспірної речі у відповідача manu militari, або шляхом pignus in causa judicaticaptum, або, нарешті, за допомогою distractio bonorum[46].
Таким чином, убагатьох відносинах екстраординарний процес зберігає риси колишнього чистоадміністративного розгляду; але, з іншого боку, зробившись нормальною формоюцивільного суду, він природно повинен був засвоїти собі й деякі риси цьогоостаннього, і насамперед повинен був перейнятися принципом змагальності (судпочинає справу тільки по скарзі позивача, суд сам не збирає доказів, суд неприсуджує до більшого, ніж просить позивач).
До сказаногопотрібно додати ще наступне. В екстраординарному процесі в значній міріпіддається обмеженню принцип публічності: суд проводиться не на очах в усіх, якце було в процесі формулярному, а в закритому приміщенні (secretarium абоsecretum), куди доступ публіці обмежений. Розвивається писемність у суді: майжевсе, відбулось в суді заноситься до судового протоколу. Нарешті, процесперестав бути тепер даровим: судимі повинні вносити відомі судові мита(sportulae) на покриття канцелярських витрат і т.д[47].
Піддаючись уперіоді від Діоклетіана до Юстиніана лише деяким несуттєвим змінам, описанийкогніційний процес до часу правління Юстиніана придбав вид так називаноголібеллярного процесу. Позов починається подачею позовного прохання — libellusconventionis. Перевіривши формальну правильність прохання (підсудність і т.д.),суд сам перепроваджує його через свій посильного (apparitor) відповідачеві ізпропозицією з'явитися в призначений день на суд. Посланий apparitor повиненвзяти від відповідача таке або інше забезпечення в тому, що він дійсноз'явиться (cautio judicio sisti); у противному випадку він може навіть бутипідданим арешту. Якщо відповідач заперечує на позов, його запереченнянадсилається також у письмову форму — libellus contradictionis. Розбірвідбувається в колишньому порядку; вирок дається також у письмовій формі йназивається тепер старим ім'ям sententia[48].

Основнілатинські терміни
 
Jus latinum – «латинськогоправа»;
Jus commercii – «право комерції»– правоздатність у сфері приватного права;
Eo ipso – тим самим;
Peregrini – іноземці. ConstitutioAntoniniana прийнята в 212 р. н.е. носить цю назву, оскільки була прийнятаімператором Каракалом з династії Антонінів. По цьому встановленню Каракалиримське громадянство одержували всі шари вільного населення Імперії. Обійденіцією мірою виявилися тільки так називані dediticii. Цим терміном споконвічно вРимі позначалися вороги, що здалися на милість переможця. В епоху Імперії цяназва поширилася на деякі категорії вільновідпущеників;
In orbe romanoqui sunt ex constitutione imperatoris Antonini cives romani effecti sunt – «все населенняримських земель по конституції імператора Антоніна дістало правагромадянства»;
Volksrechte (нім.) – «праванародів»;
Reichsrecht (нім.) –"імперське право";
De pretiisrerum venalium – «про ціни продаваних товарів»;
Еxtra ordinemjudiciorum privatorum – «поза звичайним порядком судів по приватноправовихсправах»;
Stellionatus – особливий вид обману,приблизно аналогічний сучасному поняттю «шахрайство»;
Furtum – крадіжка;
Feres armati,nocturni, balnearii – «крадіжки збройні, нічні, у лазнях».
Poena cullei – являє собою кваліфікованийвид страти за вбивство родича: злочинець зашивався в шкіряний мішок разом зізмією, мавпою, півнем і собакою й потім мішок кидали в море;
Servus poenae – раб, що став таким урезультаті втрати прав через кару за злочин;
Сondemnatiopecuniaria — задоволення в грошовому вираженні;
In natura — не грошова компенсація, абезпосереднє виконання того, що був зобов'язаний зробити відповідач;
Manu militari — військовою силою;
jus publicum — публічне право;
jus privatum — приватне право;
jus civile — цивільне право;
jus praetorium(honoruum) — преторське право;
jus gentium — право народів;
jus naturale — природне право;
lex — закон;
senatusconsulta — постанови сенату;
еdictamagistratuum — едикти магістратів;
jurisprudentia — діяльність юристів;
interpretatio — тлумачення;
bona fides — добра совість;
boni mores — добрі вдачі;
aequitas — справедливість;
Corpus juriscivilis — звід цивільного права.

Висновки
 
Римське правозаймає в історії людства виняткове місце: воно пережило народ, що створив його,і двічі підкорило собі світ.
Зародилося воно вдалеких глибинах часу — тоді, коли Рим являв ще ледь помітну пляму на територіїземної кулі, маленьку громаду серед багатьох інших подібних громад Італії. Як івесь примітивний склад життя цієї громади, римське право являло собою тодінескладну, багато в чому архаїчну систему, перейняту патріархальним івузьконаціональним характером. І якби воно залишилося на цій стадії, воно,звичайно, було б давним-давно загублене в архівах історії.
Але доля вела Римдо іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька civitas Romaпоступово росте, поглинаючи в себе інші сусідні civitates, і міцніє у своїйвнутрішній організації. Чим далі, тим усе більше і більше розширюється їїтериторія, розповсюджується на всю Італію, захоплює прилеглі острови,перекидається на все узбережжя Середземного моря, — і на сцені історіїз'являється величезна держава, що об’єднує під своєю владою майже весь тодішнійкультурний світ; Рим став синонімом світу.
Разом з тим Римзмінюється внутрішньо: старий патріархальний лад валиться, примітивненатуральне господарство заміняється складними економічними відносинами. Новежиття вимагає найвищої напруги всіх сил, усіх здібностей кожного окремогоіндивіда. Відповідно до цього римське право змінює свій характер,перебудовуючись на початки індивідуалізму: свобода особи, свобода договорів ізаповітів робляться його наріжними каменями.
Римське правоскладалося в обстановці гострої соціальної боротьби, у якій приходилося відбагато чого відмовлятися, зберігаючи найкраще. Це і сформувало такі його риси,як строгість, твердість правової регламентації, раціоналізм і життєва мудрість.Подібні якості визначили становлення строгої юридичної системи, зв'язаноїширокими принципами, що поєднують правові норми. Висловлюється думка, щоримлянам із самого початку вдалося виділити субстанцію права зі сфери почуттіві підкоривши її розрахунку створити з права незалежний від мінливих суб'єктивно-моральнихпоглядів зовнішній організм.
Державний устрійі суспільний лад Римської імперії розвивається швидкими темпами, що згодомпривело до занепаду держави. І згодом Рим припиняє своє існування. Тобто всі тіцивілізовані закони, стали великим прогресом Риму, так і поштовхом до йогопадіння. Держава як така почала перш за все знищувати себе з середини. ОднакРимській імперії потрібно віддати належне, бо основою тієї правової системикористуються багато європейських держав і на сучасному етапі.
Особливістю римського права є йогопристосованість до світового обороту, тому що Рим активно підтримувавторгово-економічні і політичні відносини із сусідніми країнами. Це сприяло розробці абстрактнихфундаментальних юридичних конструкцій у сфері приватного права. Таким чином,римське право пройшло сувору технічнушколу.

Джерела талітература
 
Монографічналітература
1.        Бартошек М.Римское право: понятия, термины, определения. М. 1989;
2.        Батыр К.И.Всеобщая история государства и права. – М., «Юрист»,1999;
3.        Брандт М.Ю.Всеобщая история. – М., «Владос», 1994;
4.        Виппер Р.Ю. Очерки историиРимской империи. Изд. 2-е. Берлин 1989;
5.        Всеобщая история государства и права. Под ред.К. И. Батыра. Москва: Былина, 1996;
6.        Всеобщая историягосударства и права. Под ред. К.И.Батыра. М. 1995;
7.        Всеобщаяистория государства и права. Под редакцией З.М. Черниловского, — М.: “Юрист”, 1995;
8.        Галанза П.Н.Государство и право Древнего Рима. – М., «Юридическая литература», 1980;
9.        Историягосударства и права зарубежных стран. Под ред. П.Н. Галанзы и Б.С. Громакова.М. 1980;
10.      Историягосударства и права зарубежных стран. Учебник. Под ред. Н.А. Крашенинниковой иО.А. Жидкова. ч. I. М. 1997; ч. II. М. 1998;
11.      Кузищин В.И.История Древнего Рима. – М., «Высшая школа», 1993;
12.      Латинскаяюридическая фразеология / Сост. В.С. Никифоров. — М., 1979;
13.      Машкин Н.А.История Древнего Рима. – М., 1950;
14.      Моммзен Т.История Рима. Спб. 1993;
15.      НовицкийИ.Б. Основы римского гражданского права. — М.: “Юристь”, 1994;
16.      НовицкийИ.Б. Римское право – М.:«ТЕИС», 1996;
17.      Омельченко О.А.Основы римского права. М. 1994;
18.      ПідопригораО.А. Основи римського приватного права. — К.: Генеза, 1997;
19.      Покровский И.А. История Римского права. – Минск, «Харвест»,2002;
20.      Римское частное право: Учебник/под ред. Проф. И.Б.Новицкогои проф. И.С. Перетерского. – М.: Юриспруденция, 1999;
21.      СавельевВ.А. Римское частное право: Проблемы истории и теории. — М.: ИНФРА, 1995;
22.      СергеевВ.С. Очерки по истории древнего Рима. Ч. I. М. – 1998;
23.      Скрипилев Е.А.История государства и права Древнего мира. Учебное пособие. М. 1993;
24.      ХаритоновЄ.О. Приватне право Стародавнього Риму. — Одеса, 1996;
25.      ХаритоновЄ.О. Рецепція римського приватного права: Теоретичні та історико-правовіаспекти. — Одеса, 1997;
26.      ХвостовВ.М. История римского права. – М., 1997;
27.      Хрестоматия по всеобщей истории государства и права.Под.ред. Черениловского З.М… Москва: фирма Гардарика, 1996;
28.      Хрестоматияпо всеобщей истории государства и права: учебное пособие. Под ред.Черниловского З.М. -М.: Юридическая литература, 1994;
29.      Хутыз Мурбек Хаджумарович. Римское частноеправо: Курс лекций / С.А. Чибиряев (отв.ред.). — М.: Былина, 1994;
30.      Черниловский З.М. Всеобщая история государстваи права. Москва: Юрист, 1996;
31.      Э. Аннерс. Историяевропейского права. М. 1994.
Інтернетресурсида збірники документів
 
1.        http://historic.ru;
2.        http://www.designw.ru/rummag;
3.        Казаков М.М. Римская империя: от принципата к доминату// ihtik.ru;
4.        Памятникиримского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана.Справочник. — М., 1997;

Додаток/> /> /> /> /> /> /> /> />


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Доработать Узнать цену написания по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.