Курсовая работа по предмету "Астрономия"

Узнать цену курсовой по вашей теме


Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….

Розділ 1. Поняття та ознаки погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу………………………………………………………

1.1. Поняття та ознаки злочинного насильства ………………………….
1.2. Протиправне застосування фізичної сили ………………………..
1.3. Можливі наслідки насильства проти правоохоронців………….
Розділ 2. Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу
2.1. Об’єкти погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу
2.2. Об’єктивна сторона погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу

2.3. Суб ’єкт погроз иабо насильства щодо працівника правоохоронного органу
2.4. Суб’єктивна сторона погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу
2.5. Відмежування погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу від суміжних злочинів

2.6 .Проблеми кваліфікації погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. На початку 90-х років надзвичайно гострою постала проблема правової охорони працівника правоохоронного органу. Не в останню чергу це пов’язується зі зростанням кількості насильницьких злочинів, що вчинялися проти працівників правоохоронних органів або їхніх близьких родичів саме у зв’язку з виконанням цими працівниками своїх службових обов’язків. Зрозуміло, що в процесі забезпечення правової охорони правоохоронної діяльності, провідна роль повинна відводитися її кримінально-правовому захисту. Очевидним у даному контексті є існування в системі Особливої частини КК України норми, що передбачає кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо працівника правоохоронного органу – це, відповідно, ст. 345 Кодексу. Зважаючи на те, що при виявленні конкретного злочину ми в першу чергу зустрічаємо його зовнішній прояв, тобто об’єктивну сторону, природно, що даний елемент досліджуваного складу злочину не міг залишитися поза нашою увагою Актуальність досліджуваної проблематики полягає в потребі практичного застосування наведеної вище норми КК України органами дізнання, досудового слідства та суду.

Так, за даними статистики МВС України, протягом 2006 року, було зареєстровано 571 злочин та перебувало у провадженні 639 кримінальних справ у зв’язку з розслідуванням злочинів, відповідальність за які передбачена ст. 345 КК України.

Тим не менше, проблеми об’єктивної сторони складу злочину погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу і надалі не знаходять свого однозначного вирішення як в теорії так і на практиці. Окремі аспекти кримінально-правового захисту працівника правоохоронного органу досліджувалися значною групою як вітчизняних так і зарубіжних вчених. До таких належать: Ф.Н. Аббасов, Г.А. Агаєв, В.Р. Ніконов, М.П. Журавльов, П.В. Замосковцев, С.М. Корабельников, В.М. Короленко, С. Мальков, В.М. Мамчур, В.І. Осадчий, В.С. Плугатир, В.В. Полухін, А.В. Шабанов, Н.В. Шепелева, А.В. Шрамченко, С.А. Яковлева та інші.

Однак особливу увагу варто звернути на роботу В.І. Осадчого: „Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності” [24], яка стала першим в Україні комплексним монографічним дослідженням проблем кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності, де було висунуто і обґрунтовано низку положень, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики. До цього, дана проблематика, здебільшого, висвітлювалася в контексті дослідження злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян; кримінально-правової характеристики злочинів проти правоохоронної діяльності або коментування чинного кримінального законодавства. Попри все це, зазначені вище норми потребують постійного удосконалення. Досягти цього можливо за рахунок ретельного дослідження усіх складів злочинів проти правоохоронної діяльності. А саме: здійснити порівняльно-правовий аналіз із аналогічними складами злочинів за законодавством зарубіжних країн, дослідити суміжні склади злочинів, встановити об’єктивні та суб’єктивні ознаки конкретних складів злочинів та підтвердити або заперечити доцільність існування таких норм взагалі, чи, приміром, запропонувати викласти їх в іншій редакції. З цією метою нами було розглянуто деякі, на нашу думку, найбільш актуальні, проблеми об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 345 КК України: „Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу” [2].

Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - сторінок


Розділ 1. Поняття та ознаки погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу


1.1. Поняття та ознаки злочинного насильства


Якщо уважно проглянути текст кримінального закону, то можна побачити, що він містить значну кількість норм, в яких вживається поняття "насильство" чи похідні від нього термінологічні звороти - при цьому йдеться, насамперед, про статті Особливої частини КК, які передбачають склади злочинів, ознакою яких є насильство, а також окремі статті Загальної частини КК [2].

Поняття "насильство" вживається як у назвах окремих статей КК так і у диспозиціях відповідних кримінально-правових норм. При цьому використаний у назвах статей термін "насильство" означає фізичне насильство і вживається поряд з терміном "погроза". У диспозиціях кримінально-правових норм фізичне насильство описується як шляхом використання власне поняття "насильство" (ч. 3 ст. 342 КК), так і за допомогою інших термінів (удари, побої - ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350 КК). Психічне насильство характеризується у тексті закону ознакою "погроза" з вказівкою на зміст погрози (ч. 3 ст. 342, ч. 1 ст. 345, ч.1 ст. 350 КК) [2].

Хоча у ст. 349 КК, яка передбачає відповідальність за захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника, прямо не зазначається про застосування до потерпілого фізичного або психічного насильства, це, на мою думку, однозначно випливає з традиційного змісту таких формулювань, як "захоплення", "тримання" [2].

Посягання на життя (ст. 348 КК) та заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень (частини 2 - 4 ст. 345, частини 2 та 3 ст. 350 КК) також у більшості випадків вчинюються шляхом насильницьких дій.

Отже, ми розглядаємо насильство як обов’язкову ознаку наступних складів злочину:

опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцю, поєднаний з примушенням цих осіб шляхом насильства або погрози застосування насильства до виконання явно незаконних дій (ч. 3 ст. 342 КК);

погроза щодо працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів (ч. 1 ст. 345 КК);

погроза щодо службової особи чи її близьких або щодо громадянина, який виконує громадський обов'язок (ч. 1 ст. 350 КК);

умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам побоїв (ч. 2 ст. 345 КК);

умисне нанесення побоїв службовій особі, громадянину, який виконує громадський обов'язок, чи їх близьким (ч. 2 ст. 350 КК);

захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349 КК).

Насильство може бути способом вчинення таких злочинів, як:

посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК);

умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам тілесних ушкоджень (частини 2 та 3 ст. 345 КК);

умисне заподіяння службовій особі, громадянину, який виконує громадський обов'язок, чи їх близьким тілесних ушкоджень (частини 2 та 3 ст. 350 КК);

втручання у діяльність працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК) [2].

В юридичній літературі робились неодноразові спроби трактування насильства як кримінально-правової категорії [10; 25]. Незважаючи на різноманіття думок з цього приводу, науковці, в переважній більшості, погоджуються з такими ознаками насильства:

його протиправність і суспільна небезпечність;

активний характер поведінки;

умисний характер;

вплив на організм (тіло, психіку) іншої особи;

вплив проти її волі;

здатність заподіювати шкоду здоров’ю або життю людини.

Разом з тим спірними залишаються такі питання:

чи є насильством вплив на організм людини "поза її волею";

чи можна віднести до фізичного насильства вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин тіла (зокрема, введення до організму людини шляхом обману чи зловживання її довірою одурманюючих, отруйних, інших сильнодіючих речовин);

чи є фізичним насильством посягання на волю особи;

чи є обов’язковою ознакою фізичного насильства спричинення потерпілому тілесних страждань, і, зокрема, чи наслідки у вигляді фізичного болю є необхідною умовою настання кримінальної відповідальності за вчинення насильницьких дій (питання про "мінімум" кримінально караного насильства);

чи охоплювати при кваліфікації насильницьких злочинів нормами, які передбачають їх склад, наслідки насильства і якщо охоплювати - то які.

З приводу того, чи є обов’язковою ознакою насильства вчинення дій тільки "проти", "всупереч" волі потерпілого, чи вплив може відбуватися і "поза" волею людини, в науці було висловлено дві точки зору. Одні вчені наполягають на тому, що насильницькі дії завжди вчиняються тільки всупереч волі потерпілої особи [20, 5]. Інші зауважують, що для позначення суттєвих ознак насильства краще використовувати формулювання "поза волею" і "всупереч" ("проти волі") у поєднанні, оскільки ними охоплюється такий стан потерпілого, коли він усвідомлює вчинене щодо нього насильство, і ті випадки, коли він не міг усвідомлювати самого факту посягання. На думку цих науковців, ознака "проти волі" характеризує тільки випадки, коли виражається незгода з тим, що має місце. Проте нею не охоплюються ситуації, коли потерпілий не зміг або не встиг усвідомити факт [2, 16]. Цілковито підтримуючи другу позицію, відзначимо, що закон при описанні насильницьких дій у жодному випадку не передбачає явного, відкритого характеру насильства. Навіть у складі насильницького грабежу ознака "відкрите", на нашу думку, характеризує лише зміст заволодіння майном, а не характер насильницьких дій.

Тісно пов’язане з цією проблемою наступне виділене нами питання: чи можна віднести до фізичного насильства вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин тіла. Одні науковці, думку яких з цього приводу найбільш виразно представляє М. Панов [25, 12-18] вважають, що при заподіянні шкоди здоров’ю потерпілого внаслідок введення до його організму одурманюючих, отруйних або інших сильнодіючих речовин шляхом обману чи зловживання довірою, винний не здійснює фізичного впливу (тобто фізичного насильства) на потерпілого. Як зазначає М. Панов, суб’єкт, який застосовує при вчиненні злочину фізичне насильство, діє завжди виключно зухвало, протиставляючи власні дії волі (а можливо, і діям) жертви. На думку цього вченого, у вищенаведених випадках відсутнє "доторкання" і "протидія" волі злочинця і волі потерпілого. Як один з аргументів на користь своєї позиції М. Панов вказує на існування в КК УСРР 1927 року поряд з нормами, які передбачали відповідальність за грабіж і розбій, ще й статті, в якій містилось описання такого злочину, як розкрадання майна шляхом приведення потерпілого у безпорадний стан. Більш сувора відповідальність була передбачена за ті ж дії, вчинені шляхом застосування засобів, небезпечних для життя або здоров’я потерпілого. Думку М. Панова з приводу того, що давання сильнодіючих, одурманюючих речовин з метою вилучення майна, зґвалтування тощо, не можна вважати фізичним насильством, поділяє В. Симонов [2, 8]. Позиція цього науковця виглядає дещо непослідовною: з одного боку -вищезазначене твердження, з іншого, - даючи визначення фізичного насильства, В. Симонов вказав як на одну з його ознак вчинення дій "поза волею потерпілої особи". Чому ж вплив на організм людини обманним шляхом чи шляхом зловживання довірою цей автор не вважає таким, що вчинюється "поза" волею людини, і що він розуміє під формулюванням "поза волею" - незрозуміло.

Друга група науковців висловлювалася за те, що поняттям фізичного насильства має охоплюватися вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин шляхом отруєння або обпоювання одурманюючими речовинами [10, 76; 30, 247].

З моєї точки зору правильною є позиція останніх. Дотримується такого підходу і судова практика - Пленум ВСУ стосовно злочинів проти власності прямо вирішив питання про те, що застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, психотропних, сильнодіючих, отруйних речовин (газів) з метою заволодіння майном належить розглядати як насильство. Про це сказано в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної вкасності" [8].

З приводу того, чи є фізичним насильством крім посягання на тілесну недоторканність ще й посягання на волю (або так звану особисту недоторканність) потерпілої особи, думки науковців знову розділилися. Так, деякі автори вважають фізичним насильством лише вплив на тілесну недоторканність (або здоров’я, життя людини). Окремі з них пишуть навіть про вплив на "тканини" людського тіла [28, 79].

Друга група (найбільш численна) притримується думки, що фізичним насильством може визнаватися тільки таке обмеження волі, яке пов’язано з безпосереднім впливом на тіло потерпілої людини (зв’язування, заштовхування тощо) [10, 43; 13, 16].

Нарешті, окремі автори пропонують розглядати як фізичне насильство і позбавлення волі без впливу на тіло потерпілого (наприклад, закривання у приміщенні людини, яка вже там перебуває) [21, 32; 24, 122

Аргументуючи таку позицію, В. Осадчий зауважує, що на потерпілого, якого зачиняють у приміщенні, чиниться фізичний вплив, адже він фізично позбавлений можливості обирати місце свого перебування за власним розсудом. Відзначимо, що подібне трактування такої ситуації було характерним для кримінального права Росії у період кінця 19 ст. - початку 20 ст.


1.2. Протиправне застосування фізичної сили

"Мінімальне", найбільш м’яке кримінально каране фізичне насильство описане в КК за допомогою формулювання "інші насильницькі дії". Це поняття не є новелою радянського чи пострадянського українського законодавства і прийшло до нас з дореволюційних часів. Зокрема, Кримінальне Уложення Росії 1903 року поділило злочини проти здоров’я на тілесні ушкодження і насильство над особою, під яким розумілось "умисне нанесення удару чи інша насильницька дія, яка порушує тілесну недоторканність". Насильство розглядалось як поняття, створене на випадок непридатності інших кримінально-правових понять, які описували посягання на особисті блага, отже, обсяг його був досить широким.

Перші кримінальні кодекси радянських республік характерною ознакою насильницьких дій над особою назвали не порушення тілесної недоторканності, а спричинення фізичного болю. У чинному КК України ч. 1 ст. 126 передбачає відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень [2].

Виходячи з цього, переважна більшість вчених-криміналістів радянського періоду дотримувалась тієї думки, що обов’язковою ознакою застосування насильства до потерпілого є заподіяння йому фізичних або моральних страждань [19, 453; 20,5]. (

Проте треба відзначити, що при вирішенні питання про мінімальний прояв насильства у так званих двооб’єктних насильницьких злочинах деякі науковці не вважали заподіяння фізичного болю обов’язковою ознакою насильства. Так, Л. Гаухман, розглядаючи злочинність діяння як одну з істотних ознак насильницького злочину, писав: "Злочинність діяння означає, що воно має бути суспільно небезпечним і кримінально протиправним... Проте зовсім не обов’язково, щоб насильство або погроза були злочинними самі по собі. Важливим є те, що діяння має бути злочинним у цілому. Наприклад, викручування рук іншій людині, яке не заподіює фізичного болю і здійснюється без злочинної мети або наміру, не є злочином. Коли ж таке викручування рук здійснюється з метою заволодіння майном, то має місце насильницький злочин, який складається із взаємопов’язаних посягань на відносини власності та відносини, які забезпечують тілесну недоторканність" [10, 29].

Очевидно, передбачивши у ч. 1 ст. 126 КК завдання фізичного болю як обов’язкову умову кримінальної відповідальності за такий злочин, законодавець виходив з того, що вчинення насильницьких дій, які не спричинили фізичного болю, є шкідливим, але не досягає того ступеня суспільної небезпечності, який перетворює діяння у злочинне. Проте при скоєнні злочинів, які посягають не тільки на тілесну недоторканність, а й на інші охоронювані законом цінності, ступінь суспільної небезпечності діяння зростає настільки, що дозволяє визнати вчинене злочином, навіть якщо застосування фізичного насильства не було пов’язане із заподіянням фізичного болю. При цьому не має значення, чи виражене посягання на іншу цінність самостійною дією, чи ні. Наприклад, для настання відповідальності за ч. 2 ст. 346 КК за вчинення насильницьких дій щодо державного чи громадського діяча, а також щодо їх близьких родичів, закон не вимагає обов’язкового завдання потерпілому фізичного болю [2].

Отже, кримінально каране фізичне насильство не обов’язково пов’язується із заподіянням потерпілій особі будь-яких фізичних страждань. Тим більше, що до поняття насильства у його широкому значенні науковці беззаперечно відносять і спробу вплинути на тіло людини (наприклад, при пострілі з пістолета, коли злочинець не влучив у потерпілого).


1.3. Можливі наслідки насильства проти правоохоронців
Стосовно тих складів злочинів, об’єктивну сторону яких утворюють тільки насильницькі дії - насильство "у чистому вигляді", законодавець дає однозначну відповідь на таке запитання, вказуючи у відповідній диспозиції конкретні наслідки застосованого насильства (фізичний біль, тілесні ушкодження, смерть). При цьому не має значення, чи розташована норма, яка передбачає відповідний склад у ІІ розділі Особливої частини КК («злочини проти життя та здоров’я особи»). Отже, мова буде йти про ті склади, які передбачають посягання і на інші, крім тілесної недоторканності або здоров’я людини, цінності (в науковій літературі для їх найменування переважно використовують поняття "двооб’єктні насильницькі злочини"). Спробуємо систематизувати думки, які висловлювались у юридичній літературі з цього приводу.

Деякі автори включають до поняття фізичного насильства як обов’язкову його ознаку настання наслідків. Наприклад, ототожнює фізичне насильство і його наслідки П. Дубовець, який взагалі розглядає наслідки як невід’ємну частину діяння [11, 8]. Поділяє таку позицію С. Землюков, який зазначає, що насильство є реальною формою спричинення реальної шкоди здоров’ю людини та її недоторканності [12, 125].

Проте переважна більшість вчених підтримує "проміжний варіант" - на їх думку, фізичне насильство, як правило, тягне за собою ті чи інші наслідки у вигляді шкоди здоров’ю, але в деяких випадках може і не пов’язуватись з їх настанням [13,21; 25,19-20]. Так, М. Панов пише: "Вказівка в законі на насильницький спосіб вчинення злочину (фізичне насильство) означає не тільки нанесення удару, побоїв, але й можливе або дійсне спричинення потерпілому легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень... Такий прийом законодавчої техніки, коли за допомогою поняття "фізичне насильство" у нормі КК закріплюється не тільки спосіб вчинення злочину, який свідчить про те, що фізичному впливу піддається фізична, тілесна сфера людини, але й можливі або такі, що реально настали суспільно небезпечні наслідки (аж до тілесних ушкоджень тілесної тяжкості), є виправданим, оскільки надає можливість "економити законодавчі засоби" при формулюванні ознак злочинів у законі" [25, 19-20].

Думки науковців з приводу того, які конкретно наслідки у вигляді шкоди здоров’ю охоплюються (або повинні охоплюватись) поняттям насильства, знову ж таки розійшлися. Неоднозначною у вирішенні цього питання є і судова практика, аналіз якої показує, що в поняття насильства у різних складах злочинів вкладається різний зміст.

Наведена цитата з роботи М. Панова дозволяє дійти висновку, що цей вчений включає у поняття фізичного насильства спричинення потерпілому легких та тілесної тяжкості тілесних ушкоджень. Подібної думки дотримується і В. Осадчий. Проаналізувавши позицію ВСУ щодо кваліфікації окремих насильницьких злочинів, викладену у постановах Пленуму, науковець стверджує: наслідками, що охоплюються поняттям "насильство" є легкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження [24, 126]. Дещо інше бачення цього питання показує Л. Гаухман: на його думку, насильство може охоплювати різні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю або тілесній недоторканності і його зміст як ознаки складів насильницьких злочинів у кримінальному праві неоднозначний. "Поняттям насильства як елементом складів двооб’єктних насильницьких злочинів в усіх випадках повністю охоплюються наслідки у вигляді легких тілесних ушкоджень.

Цей вчений дійшов висновку, що насильством як ознакою складів двооб’єктних насильницьких злочинів, які не є тяжкими, не повинні охоплюватись умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження, оскільки останні характеризуються приблизно такою ж суспільною небезпекою, як і зазначені двооб’єктні злочини. Щодо наслідків насильства у вигляді тяжких тілесних ушкоджень, Л. Гаухман вважає, що у разі умисного ставлення до їх настання, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів - за статтею, яка передбачає двооб’єктний насильницький злочин, і статтею про умисні тяжкі тілесні ушкодження [24, 90-91].

Своєрідний підхід стосовно змісту поняття фізичного насильства як ознаки так званих двооб’єктних насильницьких злочинів, пропонує М. Коржанський. Він вважає, що "при створенні двооб’єктних норм потрібно враховувати заподіяння додатковому об’єкту шкоди будь-якого ступеня тяжкості, аж до самої тяжкої" [14, 227].

Якщо слідувати такій логіці, то всі наслідки насильства, застосованого під час вчинення конкретного двооб’єктного злочину охоплюються поняттям фізичного насильства у такому складі злочину і самостійної кваліфікації не потребують. Практика свідчить, що випадки заподіяння потерпілому тяжкої шкоди при вчиненні двооб’єктних насильницьких посягань не є поширеними.

Отже, думки науковців з приводу змісту (обсягу) поняття фізичного насильства суттєво різняться. Спектр наслідків фізичного насильства є широким і може коливатись від синців, подряпин, інших скороминучих наслідків до заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості і навіть смерті (це не стосується таких видів насильства, які є або не є небезпечними для життя чи здоров’я потерпілого).

Підводячи підсумки аналізу загальнотеоретичних проблем, які стосуються насильницьких злочинів, погодимося з тими вченими, які пропонують таке визначення поняття насильства: насильство - це умисна протиправна дія, яка полягає у впливі на тіло іншої людини, її психіку або свободу, що здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатна викликати негативні зміни в організмі потерпілого.


Розділ 2. Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу

2.1. Об’єкти погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу


Основним безпосереднім об'єктом злочину є правосуддя в частині забезпечення законного затримання, приводу, арешту або тримання під вартою, а також конституційне право людини на свободу і особисту недоторканність. Його додатковим факультативним об'єктом можуть виступати честь та гідність особи, її життя і здоров'я, майнові блага.

Потерпілим від цього злочину можуть бути підозрюваний, обвинувачений, підсудний, свідок і потерпілий[23].


2.2 Об’єктивна сторона погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу

Об’єктивна сторона складу злочину є сукупністю об’єктивних ознак, що містяться у диспозиції певної окремо визначеної кримінально-правової норми. В той же час об’єктивна сторона злочину характеризує сукупність об’єктивних ознак, притаманних виключно для конкретного суспільно небезпечного діяння, вчиненого певною особою, у визначений час в конкретному місці. Визначення поняття об’єктивної сторони складу злочину є надзвичайно важливим. Воно відіграє визначальну роль при встановленні переліку та змісту ознак об’єктивної сторони конкретного складу злочину.

З об’єктивної сторони злочин може проявлятися у незаконному:

1) затриманні;

2) приводі (ч. 1 ст. 371);

3) арешті;

4) триманні під вартою (ч. 2 ст. 371) [2].

Затримання в кримінально-процесуальному порядку застосовується до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, і полягає у позбавленні її волі до 72 годин.

Затримання - це один із заходів примусу, який, як і арешт, полягає в триманні під вартою, у примусовому обмеженні свободи пересування та спілкування. Чинне законодавство передбачає застосування адміністративного затримання та затримання кримінально-процесуального:

Адміністративне затримання (затримання в адміністративному порядку) застосовується в порядку, з підстав і на строки, встановлені статтями 261—263 Кодексу України про адміністративні правопорушення. За загальним правилом, адміністративне затримання особи, котра вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години. Незаконне адміністративне затримання не може кваліфікуватися як аналізований злочин проти правосуддя, а посадові особи за такі дії несуть відповідальність за ст. 365 КК [2].

Кримінально-процесуальне затримання — це, як і взяття під варту, засіб процесуального примусу. Він полягає у короткотерміновому поміщенні затриманого в спеціальне приміщення і в ізолюванні від оточуючих; позбавленні волі затриманої особи. [22; 10]

Метою затримання є:

1) з'ясування того, чи причетна особа до злочину, у скоєнні якого підозрюється;

2) вирішення питання про застосування до особи запобіжного заходу у формі тримання під вартою. [16; 536]

Незаконне затримання спостерігається тоді, коли немає умов та підстав правомірності застосування такого заходу. Вони закріплені в ст. 106 КПК України.

Умови правомірності затримання підозрюваного:

· порушено кримінальну справу;

· злочин карається позбавленням волі;

· особа підозрюється у вчиненні злочину;

· затримання здійснено органом дізнання;

· немає дипломатичного імунітету [2].

Підстави затримання як підозрюваного:

1. коли цю особу затримали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2. коли очевидці, в тому числі і потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3. коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину [2].

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину може тривати не більше, як 72 години.

Дії, що є незаконним затриманням, можуть проявитися в різних формах. Насамперед це виражається в позбавленні волі пересування людини. Позбавлення волі пересування може полягати просто в затриманні людини на якийсь час у місці її перебування, але може супроводжуватися і примусовою доставкою в яке-небудь приміщення, наприклад у камеру попереднього затримання відділення міліції. Тривалість затримання не має значення для кваліфікації злочину. [16; 62]

Аналізоване посягання може бути вчинено шляхом як дії, так і бездіяльності:

1) дія — незаконне затримання особи — взяття під варту як підозрюваного;

2) бездіяльність — тримання особи як затриманого після того, коли відпали підстави для затримання як підозрюваного чи після встановлених законом строків тримання затриманого. [17; 537]

Мотиви здійснення завідомо незаконного затримання можуть бути різними, і найчастіше вони обумовлені бажанням заподіяти якійсь визначеній особі шкоду, що полягає в позбавленні волі цієї особи. У ряді випадків мотивом незаконного затримання можуть стати і службові інтереси, що розуміються неправильно, (наприклад, бажання домогтися від затриманого зізнання в здійсненні злочину). Однак винний у всіх подібних випадках повинний точно знати про незаконність своїх дій і проте прагнути вчинити їх. Та обставина, що такі дії відбуваються в неправильно зрозумілих інтересах служби, не виключає кримінальної відповідальності. [13; 62]

Привід — це захід процесуального примусу, який передбачає примусове доставлення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи свідка органами внутрішніх справ в орган дізнання, до слідчого, прокурора або в суд. [23; 933]

Як і затримання, привід може застосовуватися в адміністративному порядку (зокрема, привід особи, котра затримується за вчинення адміністративного правопорушення), а також як захід процесуального примусу.

Привід буде незаконним тоді, коли він вчинений за відсутності підстав чи всупереч порядку, встановлених законом. Статті 70, 72, 135, 136, 288, 292 КПК України встановлюють, що привід вважається правомірним за наявності одночасно таких ознак:

1) коли він застосовується до свідка, потерпілого, обвинуваченого, підсудного;

2) коли вказані особи не з'явилися за викликом добровільно;

3) коли немає поважних причин неявки. Поважними причинами неявки визнаються: невчасне отримання повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють можливості вчасно з'явитися за викликом;

4) коли винесено мотивовану постанову про застосування приводу уповноваженою на те особою (органом) [3].

Попередження про необхідність явки у відповідний орган правосуддя і можливість явки обвинувачуваного чи підсудного є у своїй сукупності законною підставою для приводу зазначених осіб. Відсутність одного з названих моментів або їх обох робить здійснений при таких обставинах привід незаконним. З цього правила мається одне виключення: якщо обвинувачуваний ухиляється від слідства або не має визначеного місця проживання, то згідно ст. 136 КПК його привід визнається правомірним і при відсутності попереднього виклику, що попереджає про необхідність його явки в органи правосуддя [3].

Попередження полягає у врученні обвинувачуваному під розписку повістки про необхідність з'явитися до слідчого (або в орган дізнання), а у відношенні підсудного - в суд з зазначенням часу вручення.

При складанні повістки можуть бути допущені помилки і неточності щодо місця перебування установи, або щодо місця слухання справи, або щодо дати і часу явки, що можуть мати своїм наслідком неявку зазначених вище осіб. Застосовуваний до цих осіб при таких обставинах привід є безпідставним, незаконним. Однак кримінальна відповідальність за нього в цьому випадку не настає через причину, що відноситься вже до суб'єктивної сторони діяння. Незаконність приводу при зазначених обставинах не є завідомою для слідчого чи суду, у залежності від того, хто доручив міліції здійснити привід.

По своїх об'єктивних властивостях незаконний привід являє собою різновид незаконного затримання, тому що і привід, і затримання полягають у насильницькому позбавленні волі і, як відзначалося, затримання також може виразитися в примусовій доставці потерпілого. [13; 65]

Арешт (взяття під варту) є запобіжним заходом, який застосовується лише у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може застосовуватись у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Взяття під варту полягає у попередньому ув'язненні обвинуваченого або підозрюваного.

Для встановлення того, який арешт є незаконним, слід з'ясувати, в яких випадках він буде вважатися правомірним. Очевидно, що незаконний арешт — це арешт, при застосуванні якого відсутні підстави, не дотримано порядку, встановлених для законного арешту.

Під арештом звичайно розуміють примусовий захід, який полягає у взятті особи під варту, обмеженні її свободи пересування, спілкування з іншими людьми. Чинне законодавство передбачає три види арешту:

1 Адміністративний;

2 Дисциплінарний;

3 Кримінально-процесуальний (взяття під варту). [23; 534]

Адміністративний арешт призначається судом або суддею одноосібно на строк до 15 діб за вчинення адміністративних правопорушень у випадках, передбачених Кодексом про адміністративні правопорушення України. Незаконне прийняття суддею постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту кваліфікується за ст. 375 КК як винесення суддями завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

Дисциплінарний арешт застосовується відповідним командиром до військовослужбовців як захід дисциплінарного стягнення на строк до 10 діб у випадках, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних сил України. Незаконний дисциплінарний арешт не може бути кваліфіковано за нормами розділу ХVIII Особливої частини КК, оскільки відповідна діяльність військових командирів не є правосуддям. Такі дії за наявності ознак складу злочину кваліфікуються за ч. 2 ст. 424 КК як перевищення військовою службовою особою влади чи посадових повноважень [2].

Кримінально-процесуальний арешт — це один із видів запобіжних заходів, які застосовуються до обвинуваченого у вчиненні злочину за наявності достатніх підстав вважати, що, перебуваючи на волі, він скриється від слідства і суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку. Чинне кримінально-процесуальне законодавство відповідний запобіжний захід називає не арешт, а взяття під варту. В ч. 2 ст. 371 КК кримінальну відповідальність встановлено саме за незаконний кримінально-процесуальний арешт (незаконне взяття обвинуваченого під варту). Висновок проте, що в аналізованій нормі встановлено відповідальність лише за незаконне взяття під варту, ґрунтується на викладеному раніше понятті правосуддя та на систематичному тлумаченні ст. 371 КК: вона передбачає відповідальність лише за незаконне застосування заходів процесуального примусу, а не за інші діяння. [23; 535]

Незаконним взяття під варту буде як за відсутності підстав для його застосування, передбачених законом, так і у випадку порушення порядку обрання цього запобіжного заходу. Це може полягати, наприклад: у взятті під варту особи, яка вчинила злочин, за який законом не передбачено покарання у виді позбавлення волі; у відсутності постанови судді чи ухвали суду про взяття, під варту.

Для з'ясування того, коли взяття під варту буде вважатися законним, слід звернутися до норм чинного КПК України, з яких випливає, що взяття під варту — кримінально-процесуальний арешт — може бути застосовано за наявності одночасно сукупності передбачених законом умов та хоча б однієї із підстав, зазначених у статтях 148, 155 КПК:

1. Умови взяття під варту:

· порушено кримінальну справу;

· злочин карається позбавленням волі;

· особу визнано обвинуваченим;

· немає дипломатичного імунітету;

· отримано згоду на арешт військовослужбовця, депутата, судді;

· є санкція суду, погоджена прокурором на тримання особи під вартою як обвинуваченого;

2. Підстави взяття під варту:

а) коли є достатні підстави вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі:

· буде переховуватися від слідства та суду;

· перешкодить встановленню істини у справі;

б) для забезпечення виконання вироку;

в) з мотивів самої тільки небезпечності злочину.

Незаконним арешт (взяття під варту) буде тоді, коли немає хоча б однієї з щойно вказаних підстав або умов правомірності застосування цього запобіжного заходу [3].

Незаконне тримання під вартою матиме місце у випадку порушення строків тримання під вартою, або порушення порядку продовження таких строків, а також тримання під вартою, коли відпала необхідність у запобіжних заходах взагалі (наприклад, в ході досудового слідства доведена невинність особи у вчиненні злочину), або у застосуванні саме цього запобіжного заходу. Незаконне тримання під вартою має місце у випадку невиконання вимог Закону "Про попереднє ув'язнення" про звільнення осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту. [7]

Кримінально-процесуальний закон обмежує тримання під вартою визначеними термінами. Так, ст. 155 КПК України встановлює можливість тримання під вартою при розслідуванні справи не більш двох місяців. У виняткових випадках цей термін може бути продовжений зазначеними в законі компетентними органами, але при всіх умовах він не може перевищувати відповідно до названої статті вісімнадцяти місяців [3].

Тому незаконним триманням під вартою слід вважати і таке тримання під вартою, що триває більше двох місяців при відсутності санкції вищестоящого компетентного органу, і таке, яке при всіх умовах триває більше вісімнадцяти місяців. [14; 62]

Злочин, передбачений ст. 371, є закінченим з моменту вчинення передбачених у них дій.


2.3. Суб ’єкт погроз або насильства щодо працівника правоохоронного органу


Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Наприклад: суб‘єктом злочину одержання хабара може бути лише посадова особа; суб‘єктом військових злочинів може бути лише військовослужбовець; суб‘єктом державної зради може бути лише громадянин України; суб‘єктом порушення вимог законодавства про охорону праці може бути лише особа, на яку були покладені обов‘язки щодо відповідальності за дотримання правил техніки безпеки на виробництві. У теорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб‘єкта, передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називати спеціальним суб‘єктом, на відміну від поняття “загальний суб‘єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і певний вік.

Суб'єкт ’єкт погроз иабо насильства щодо працівника правоохоронного органу - спеціальний. Ним може бути службова особа органу дізнання, слідчий, прокурор, а у випадку завідомо незаконного тримання під вартою — також начальник місця попереднього ув'язнення. Судді за дії, передбачені ст. 371, несуть відповідальність за ст. 375, а інші службові особи, котрі не уповноважені на застосування заходів процесуального примусу — за ст. ст. 365 або 424. [3].

Вичерпний перелік органів, які наділені правом проводити дізнання, визначений ст. 101 КПК [3].До них, зокрема, віднесені:

1) міліція;

2) податкова міліція — у справах про ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), а також у справах про приховування валютної виручки;

3) органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання;

4) командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ — у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил України у зв’язку з виконанням службових обов’язків або розташуванні частини, з’єднання, установи;

5) митні органи – в справах про контрабанду;

6) начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв – у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;

7) органи державного пожежного нагляду – у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;

8) органи охорони державного кордону – у справах про порушення державного кордону;

9) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Слідчі — це особи, які проводять досудове слідство по кримінальних справах. Чинним законодавством до таких осіб віднесено слідчих прокуратури, органів СБУ, МВС України, податкової міліції. [3.]

Термін "прокурор" як суб'єкт злочину, передбаченого ст. 371 КК вживається в законі як узагальнене поняття. Фактично таким суб'єктом можуть бути і заступники прокурора, і його помічники [17; 596] .

Судді маються на увазі лише професійні. У ряді літературних джерел рекомендується завідомо незаконні затримання, привід або арешт вчинений суддею, кваліфікувати за ст. 375 КК.

Стаття 375 КК передбачає відповідальність за винесення неправосудного вироку, постанови тощо, тобто процесуального документа, який вирішує справу остаточно і по суті. Постанова про арешт, затримання або привід до таких актів не належить.


2.4. Суб’єктивна сторона погрози або насильства щодо працівника


Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, адже в законі сказано про завідомо незаконні затримання, привід або арешт. Це означає, що особа усвідомлює суспільну небезпечність та протиправність, своїх дій.

д) кваліфікуючі ознаки злочину

Кваліфікуючими ознаками злочину закон (ч. 3 ст. 371) визнає:

1) спричинення ним тяжких наслідків;

2) вчинення його з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.

Поняття тяжких наслідків є оціночним. Їх визначення здійснюється судом у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Такими наслідками можуть визнаватися: самогубство особи чи замах на нього, тяжке захворювання, позбавлення життя підозрюваного чи обвинуваченого іншими затриманими або ув'язненими тощо.

Поняття корисливих мотивів полягає в тому, що винний вчиняючи злочин передбачений ст. 371 КК України, бажав одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків або досягти іншої матеріальної вигоди [2] .

Інші особисті інтереси можуть бути такими: задоволення садистських нахилів, помста, заздрість, ревнощі. [23; 347]


2.5. Відмежування погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу від суміжних злочинів


При відмежуванні складу злочину погрози або насильства від суміжних складів злочинів, таких, наприклад, як склади злочинів, передбачені ст. ст. 342, 343, 344, 346, 348, 349, 350 КК України, стає очевидним, що і об’єкти, і суб’єкти в даних складах злочинів є надзвичайно схожими між собою. У такому випадку об’єктивна сторона складу злочину відіграє неабияку роль. Вона слугує критерієм кримінально-правового розмежування та, безперечно, впливає на кваліфікацію.

Стаття 345 КК України встановлює відповідальність за: погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків – ч. 1 ст. 345; умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близь­ким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків – ч. 2 ст. 345; умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близь­ким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків – ч. 3 ст. 345; перераховані вище дії, вчинені організованою групою – ч. 4 ст. 345 Кодексу. У зв’язку з тим, що нами досліджуються лише деякі проблеми об’єктивної сторони складу погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу, які не охоплюють вчинення даного злочину організованою групою, пропонуємо обмежитися дослідженням змісту диспозицій лише ч.ч. 1-3 ст. 345 КК України [2] .

Отже ч. 1 ст. 345 КК України передбачає кримінальну відповідальність за погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків. За своєю конструкцією даний склад є формальним.

У системі Особливої частини КК України наявно приблизно тридцять статей, в яких погроза є конститутивною або кваліфікуючою ознакою.

Науковці по-різному визначають погрозу. Так, наприклад, В.Н. Кудрявцев визначає погрозу як висловлення реального наміру заподіяти особі або її близьким фізичну, майнову або моральну шкоду. При чому, залежно від форми виразу вона може бути словесною, письмовою, у формі конклюдентних дій (жестів, демонстрації зброї), інших дій, спрямованих на примушування особи до виконання поставлених винним вимог [18, 150].

В.С. Батиргареєва, характеризуючи психічне насильство при розбої, уявляє погрозу як психічний вплив злочинця на волю і свідомість потерпілого без фактичного застосування фізичного насильства [9, 19].

В.І. Осадчий вкладає в поняття погрози насильством можливість вчинення злочинного впливу на потерпілого від заподіяння фізичного болю до спричинення йому середньої тяжкості тілесних ушкоджень, позбавлення можливості обирати місце перебування на свій розсуд [24, 135-136].

Як бачимо, для кожного складу злочину, об’єктивною ознакою якого є погроза, характерні певні особливості. Тим не менше дане поняття містить такі ознаки, які було б просто неприпустимо заперечувати. Вони наявні в переважній більшості наукових визначень та майже завжди виникають у свідомості особи при спробі ідентифікації певних дій як погрози.

Погроза – це виражений словами, письмово, певними діями або іншим чином намір завдати фізичної, матеріальної чи іншої шкоди окремій особі або громадським інтересам [7, 594].

За умови ж відсутності вказаної юридичної конструкції, погроза вбивством або знищення майна утворює два самостійні склади злочинів. Відтак і кваліфікація відбуватиметься за ст. 129 або ст. 195 КК України, відповідно – це „погроза вбивством” та „погроза знищення майна”.

На це ж звертає свою увагу і п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р. №8 „Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів”. Так, в ній, зокрема, йдеться про те, що кваліфікація за статтями, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини проти правоохоронних органів, повинна відбуватися лише за умови виконання працівником правоохоронного органу службового обов’язку. Якщо ж дії винного були реакцією на незаконні діяння працівника правоохоронного органу або викликані особистими неприязними стосунками, не пов’язаними з виконанням потерпілим своїх обов’язків, вчинене, за наявності для цього підстав, потрібно кваліфікувати як злочин проти особи або власності [8, 166]. У випадку зі складом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, погроза вбивством, насильством або ж знищенням чи пошкодженням майна, як і в інших випадках, може здійснюватися словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також за допомогою технічних засобів й інших дій [4]. Злочин слід вважати закінченим з моменту доведення погрози, одним із вищезазначених способів, до відома потерпілого. Характерною умовою погрози також є дійсність та реальність сприйняття її потерпілим. Іншими словами – це здатність створити переконання в можливості її здійснення. Потерпілий повинен усвідомлювати, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, за певних обставин може стати дійсністю. На цю умову звертає свою увагу переважна більшість авторів. Тим не менше, у п. 10 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України наголошується на тому, що для кваліфікації дій за ч. 1 ст. 345 Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов’язковою [8, 170]. Очевидним є прагнення законодавця надати працівникові правоохоронного органу та його близьким родичам підвищеного ступеню захисту. Проте у випадку, коли погроза не є реальною, потерпілому не спричиняється шкода, а відтак і суспільним відносинам шкода не заподіюється. На нашу думку, дане діяння не може визнаватися злочином.

При кваліфікації зазначених вище дій як злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України нехтуються принципи кримінальної відповідальності.

Отже погроза, як об’єктивна ознака складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, являє собою погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, вчинювана словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також із використанням технічних засобів і інших дій.


Проблеми кваліфікації погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу


Злочин слід вважати закінченим з моменту доведення погрози до відома адресата. Склади злочинів, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 345 КК України, є злочинами з матеріальними складами, а відтак, для них характерним є настання певних суспільно небезпечних наслідків в результаті протиправного діяння винної особи. Ці наслідки перебувають у нерозривному причинному зв’язку з діянням та носять суспільно небезпечний характер. До таких, зокрема, належать: заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близь­ким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень та заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близь­ким родичам тяжкого тілесного ушкодження – це ч. 2 та ч. 3 ст. 345 КК України, відповідно.

Злочини, передбачені ч.ч. 2, 3 КК України, вчиняються дією, тобто активною, вольовою, свідомою поведінкою людини. М.І. Хавронюк вказує на чотири види дій, якими може утворюватися об’єктивна сторона складів злочинів, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 345 Кодексу. До таких, зокрема, слід відносити: заподіяння побоїв, заподіяння легких тілесних ушкоджень, заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень та заподіяння тяжкого тілесного ушкодження [12, 393]. Таким чином, під насильством у злочині, передбаченому ч. 2 ст. 345 КК України, слід розуміти заподіяння суспільно небезпечною дією потерпілому – працівнику правоохоронного органу чи його близькому родичу, наслідків у вигляді побоїв, легких тілесних ушкоджень, або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Злочин, передбачений ч. 3 ст. 345 Кодексу, з об’єктивної сторони характеризується суспільно небезпечною дією, що призвела до наслідку – заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження [2].

Отже, розглянувши об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 345 КК України: „Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу” ми приходимо до висновку, що загалом вона відповідає сучасним потребам забезпечення кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності. Так, погроза, як об’єктивна ознака складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, являє собою погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, вчинювана словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також із використанням технічних засобів та інших дій. Погроза повинна бути дійсною й реальною для її сприйняття потерпілим. Злочин слід вважати закінченим з моменту доведення погрози до відома адресата.

Насильство в злочинах, передбачених частинами 2, 3 ст. 345 КК України полягає у суспільно небезпечній дії, що призводить до суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяння потерпілому – працівнику правоохоронного органу чи його близькому родичу побоїв, легких тілесних ушкоджень, середньої тяжкості тілесних ушкоджень та тяжкого тілесного ушкодження. При цьому обов’язковою умовою кваліфікації погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів є наявність юридичної конструкції „у зв’язку з виконанням службового обов’язку працівником правоохоронного органу”. За умови ж відсутності вказаної юридичної конструкції, погроза вбивством, знищення майна або насильство утворюватимуть інші склади злочинів. Відтак і кваліфікація відбуватиметься за іншими нормами КК України.

Пункт 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.06.1992, №8 „Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів” наголошується на тому, що для кваліфікації дій за ч. 1 ст. 345 Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов’язковою, в той час як переважна більшість науковців-криміналістів і ми, зокрема, вважаємо, що характерною умовою погрози також є дійсність та реальність сприйняття її потерпілим. Іншими словами – це здатність створити переконання в можливості її здійснення [8].

Потерпілий повинен усвідомлювати, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, за певних обставин може стати дійсністю. Слід також зазначити, що даною статтею, проблема об’єктивної сторони складу погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу не вичерпується. Зважаючи на обмеження об’єму наукового дослідження, ми не змогли охопити всі проблеми та дискусійні моменти об’єктивної сторони цього складу злочину.


Висновки

Аналізуючи вищевикладене можна зробити деякі висновки. Недоторканість особи зафіксована у Загальній декларації прав людини 1948р.; Декларації прав і свобод людини і громадянина 1991р.

Згідно ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду, погодженого з прокурором і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом [1].

Недоторканість особи гарантується різними галузями права, у кримінальному праві - шляхом встановлення за її порушення кримінальної відповідальності.

Спеціальною правовою гарантію недоторканості особи є встановлення у розділі КК України “Злочини проти правосуддя” відповідальності службових осіб, наділених правом затримання, приводу або арешту за завідомо незаконне здійснення зазначених дій. Тільки в цьому випадку інтереси правосуддя і права особистості стають спеціальним об'єктом кримінально-правової охорони. Неправомірне застосування примусових заходів, що має своєю метою створити необхідні умови для досягнення цілей правосуддя, дискредитує органи, що здійснюють функцію правосуддя. Незаконне позбавлення людини волі грубо порушує одне з основних прав громадян, гарантованих Конституцією — недоторканість особи. [2]

Відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід або арешт передбачена ст. 371 КК України.

Об'єднання цих різних за своїм характером і ступенем суспільної небезпеки складів злочинів пояснюється відомою подібністю їх об'єктивної і суб'єктивної сторін.

Завідомо незаконний арешт є злочином більш суспільно небезпечним, чим завідомо незаконне затримання або привід, оскільки він являє собою більш тривале позбавлення волі підданого арешту і, отже, інтересам правосуддя і правам особистості завдається більш серйозної шкоди.

Диспозиція ст. 371 не розкриває ознак складу завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Ці ознаки можуть бути встановлені тільки за допомогою норм кримінально-процесуального закону, який передбачає затримання, привід і арешт в якості заходів кримінально-процесуального примусу та встановлює підстави, строки і порядок застосування цих заходів.


Список використаних джерел:


1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996. – 111 с.

2. Кримінальний кодекс України. – К.: А.С.К., 2002. – 879 с.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001. – 768 с.

4. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. [Електронний ресурс]. ”– Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua  

5. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 р. . [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua  

6. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. . [Електронний ресурс]. ”– Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua  

7. Про попереднє ув’язнення: Закон України від 30 червня 1993 р. . [Електронний ресурс]. ”– Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua  

8. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К.: Видавничий дім „Скіф”, 2005., - 472 с.


* *

*

9. Батиргареєва В.С. Кримінологічна характеристика та попередження розбоїв, поєднаних з проникненням у житло. Монографія. – Х.: „Одісей”, 2003. – 256 с.

10. Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. - М.: Юридическая литература., 1974. – 324 с.

11.Дубовец П.А. Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному праву. - М., 1964. – 347 с.

12.Землюков С.В. Уголовно-правовые проблемы преступного вреда. - Новосибирск, 1991. – 435 с.

13. Иванова В.В. Преступное насилие: Учебное пособие для ВУЗов. - М.: ЮИ МВД РФ, Книжный мир, 2002. – 345 с.

14. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К., Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 524 с.

15. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник для студ. вищ. навч. зал. освіти. – За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком інтер; Х.: Право, 2002. – 416 с.

16. Кримінальне право України. Особлива частина./ За ред. М.І.Мельника, В.А.Клименка. – Київ: Юридична думка, 2004. – 656 с.

17. Кримінальне право України. Особлива частина / під ред. Навроцького В.О.: Курс лекцій. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 768 с.

18. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Юрид. л-ра, 1960. – 244 с.

19. Курс советского уголовного права. Часть Особенная. Т. 4. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1978. – 553 с.

20. Левертова Р.А. Ответственность за психическое насилие по советскому уголовному праву. – Омск: Омская высш. шк. милиции, 1978. – 103 с.

21. Навроцкий В.А. Вопросы квалификации насильственных преступлений по проекту УК Украины // Проблеми боротьби із насильницькою злочинністю: Збірник матеріалів наук.-практ. конф. (Харків) / (редкол.: Борисов В.І. (гол. редактор) та ін.). - Харків: ПФ "Книжкове видавництво "Лестивця Марії", 2001. - С. 22-45;

22. Навроцький В.О. Поняття насильства та його врахування при кримінально-правовій кваліфікації // Роль органів внутрішніх справ у сфері запобігання та протидії насильству в суспільстві: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Львів, 17-18 квітня 2000р. / Гол. ред. В.Л. Регульський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2000. – 237 с.

23. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / А.М. Бойко, Л.П. Брич, В.К. Грищук, О.О. Дуров та ін.; За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.

24. Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 336 с.

25. Панов Н.И. Квалификация насильственных преступлений. - Харьков: Юридический ин-т, 1986. – 543 с.

26. Симонов В.И. Уголовно-правовая характеристика физического насилия. - Свердловск, 1972. – 611 с.

27. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. – Ростов-на-Дону: Изд-во Рост. ун-та., 1977. – 216 с.

28. Ткаченко В.И. Насилие, не опасное для жизни и здоровья как уголовно-правовая категория // Государство и право. - 1992. - № 12. - С. 68-79.

29. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 504 с.

30. Шапченко С.Д. Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканності людини // Кримінальне право України: Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, С.Я. Лихова та інші; За редакцією П.С. Матишевського та інших. - К., 1999. - С. 240-249.

31. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998 – т. 4: Н-П. – 2002. – 720 с.




Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данную курсовую работу Вы можете использовать для написания своего курсового проекта.

Доработать Узнать цену работы по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем курсовую работу самостоятельно:
! Как писать курсовую работу Практические советы по написанию семестровых и курсовых работ.
! Схема написания курсовой Из каких частей состоит курсовик. С чего начать и как правильно закончить работу.
! Формулировка проблемы Описываем цель курсовой, что анализируем, разрабатываем, какого результата хотим добиться.
! План курсовой работы Нумерованным списком описывается порядок и структура будующей работы.
! Введение курсовой работы Что пишется в введении, какой объем вводной части?
! Задачи курсовой работы Правильно начинать любую работу с постановки задач, описания того что необходимо сделать.
! Источники информации Какими источниками следует пользоваться. Почему не стоит доверять бесплатно скачанным работа.
! Заключение курсовой работы Подведение итогов проведенных мероприятий, достигнута ли цель, решена ли проблема.
! Оригинальность текстов Каким образом можно повысить оригинальность текстов чтобы пройти проверку антиплагиатом.
! Оформление курсовика Требования и методические рекомендации по оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Разновидности курсовых Какие курсовые бывают в чем их особенности и принципиальные отличия.
Отличие курсового проекта от работы Чем принципиально отличается по структуре и подходу разработка курсового проекта.
Типичные недостатки На что чаще всего обращают внимание преподаватели и какие ошибки допускают студенты.
Защита курсовой работы Как подготовиться к защите курсовой работы и как ее провести.
Доклад на защиту Как подготовить доклад чтобы он был не скучным, интересным и информативным для преподавателя.
Оценка курсовой работы Каким образом преподаватели оценивают качества подготовленного курсовика.

Другие популярные курсовые работы:

Сейчас смотрят :

Курсовая работа Анализ фонда заработанной платы
Курсовая работа Анализ финансовых результатов сельскохозяйственного предприятия СПК "Звениговский"
Курсовая работа Особенности развития эмоционально-волевой сферы подростка
Курсовая работа Методы стимулирования сбыта товаров
Курсовая работа Право собственности
Курсовая работа Учет и анализ финансовых результатов
Курсовая работа Место и проблемы развивающихся стран в мировом хозяйстве
Курсовая работа Бухгалтерская отчетность
Курсовая работа Нравственное воспитание младших школьников
Курсовая работа Проектирование и разработка электронного учебника "Основы творческо–конструкторской деятельности"
Курсовая работа Управление деловой карьерой в организации
Курсовая работа Экономический анализ деятельности предприятия общественного питания
Курсовая работа Повышение научно-технического уровня производства – важный фактор роста производительности труда и эффективности экономики
Курсовая работа Анализ организации контроля исполнения документов
Курсовая работа Организация управленческого учета на предприятии