Контрольная работа по предмету "Культура и искусство"

Узнать цену работы по вашей теме


Етапи становлення музеєзнавства в Україні



Контрольна робота

з курсу «Музеєзнавство»

на тему:

«Етапи становлення музеєзнавства в Україні»

Зміст

Вступ

1. Музеєзнавство як наукова дисципліна

2. Музейна справа в Україні

3. Етапи становлення музеєзнавства в Україні

3.1 Перші музеї на етнічній території України

3.2 Музеї радянської доби

3.3 Сучасна роль музеєзнавства

Висновок

Література

Вступ

Музеї - це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання памяток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини.

Основними напрямами музейної діяльності є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, памяткоохоронна робота.

Актуальність даної теми полягає у тому, що з розвитком музейної справи на України, виникає необхідність детального вивчення обліку музейних фондів та предметів, а також у зв?язку з поповненням фонду виникає необхідність вивчення таких питань, як інвентаризація та реєстрація нових надходжень.

Наукова та практична цінність полягає у тому, що з розвитком музейної справи на України, виникає необхідність детального вивчення обліку музейних фондів та предметів, але ця галузь діловодства - музейне діловодство - не достатньо розвинуто на Україні, тому виникає потреба у вивченні та дослідженні.

Основним призначенням музеїв є збереження памяток минулого для майбутніх поколінь, а розвиток музейної справи є найбільш перспективним напрямком для досягнення цієї мети. У статті другій першого розділу Закону України "Про музеї та музейну справу", прийнятому у 1995 році, музейна справа характеризується як спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання памяток природи, матеріальної і духовної культури.

Музейна справа уособлює національну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику.

1. Музеєзнавство як наукова дисципліна

На сьогодні перед нами постає завдання не тільки рухатись вперед, а і зберегти для майбутнього ті предковічні надбання народу, які лежать у підвалинах його існування. Серед численних інститутів, що виникли, як засіб збереження, пропаганди історичної минувшини, залучення молоді до її вивчення, особливе місце посідають музеї навчальних закладів. Вони, як і наше суспільство та молода Українська держава, переживають зараз складний час, що характеризується суперечностями, пошуками нових шляхів розвитку. Так склалось, що коли більшість країн світу мали конкуренцію ідей, поглядів, в результаті яких відпрацьовувалась різноманітність змісту, форм і методів історичних досліджень, то у нас шкільні музеї часто створювались в ході різних політичних акцій і виконували певні ідеологічні завдання.

Тому одна з найболючіших їх проблем - це застарілі експозиції та форми діяльності, які не відповідають потребам сучасності. Незважаючи на всі труднощі, музеї закладів освіти живуть, продовжується пошуково-дослідницька робота, зібрано, систематизовано і описано значну кількість історичних памяток, які використовуються в навчально-виховному процесі та громадському житті населеного пункту. Поступово розвивається музейна педагогіка, впроваджуються новітні освітні технології, вивчається і впроваджується досвід кращих музеїв навчальних закладів. У той же час, якщо навчальні предмети у школі забезпечені підручниками, відбувається конкуренція концепцій їх викладання, видаються різнотипні підручники та посібники як для дітей, так і для учителів, то питанням навчально-методичного забезпечення позакласної роботи і позашкільної освіти приділяється недостатньо уваги.

У Законі України "Про музеї та музейну справу", прийнятому 29 червня 1995 р., зазначено, що "музеї як культурно-освітні та науково-дослідні заклади призначені не тільки для вивчення, збереження та використання памяток матеріальної і духовної культури, але й для прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини". У музейних добірках нагромаджено унікальні творіння матеріальної і духовної культури народів, розкрито їх економічний, суспільно-політичний, науково-технічний і культурний розвиток. Модернізація вітчизняної освіти та вимоги підвищення ролі музеїв у житті сучасного суспільства обумовили необхідність відкриття музею історії освіти Київщини в Київському обласному інституті післядипломної освіти педагогічних кадрів.

Актуальність нашого дослідження обумовлюється принципово новими підходами до організації музейної справи, що сприятиме професійному зростанню педагогів у вивченні історії освіти регіону, поглибленню, розширенню та отриманню нових знань з розвитку освітньої галузі рідного краю, вихованню шанобливого ставлення до надбань культури українського народу. Серйозний історичний аналіз історії музеїв спроможний вивести вітчизняне музеєзнавство на новий теоретичний рівень і допомогти у практичних спробах відновлення музею, вирішення завдань поповнення знань учителів про історію розвитку педагогіки.

Варто зазначити, що в Україні колекції реліквій, рукописів, старовинних речей та творів мистецтва збиралися та зберігалися з давніх-давен у князівських та гетьманських палацах, церквах і монастирях, зокрема, у помешканнях митрополитів. Старовинні предмети, зокрема й освітнього характеру, збирали також вельможі-меценати, діячі науки та мистецтва. Наприклад, залишились відомості про колекції князів Острозьких, Заславських, Чарториських. Старовинними книжками обдаровував освітні заклади та церкви Іван Мазепа.

Збиранням старовинних предметів і навіть археологічними дослідженнями займався митрополит Петро Могила. Відшуковував старовинні книжки та рукописи видатний український культурно-освітній і церковний діяч XVIII століття Феофан Прокопович.

2. Музейна справа в Україні

Основними напрямами музейної діяльності є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, памяткоохоронна робота.

Історично так склалося, що виникнення музеїв повязано з так званою "сус-пільною музейною потребою", яка зявляється вже в ранні періоди розвитку суспільства. Якщо дослідити, що являло собою "музейне" ставлення до обєктів навколишнього світу на самих ранніх етапах, то зясується, що його не можна повязувати тільки з накопиченням матеріальних цінностей. Зберігали, скоріш за все, ті предмети, які були памяттю, своєрідними доказами (документами), що підтверджували соціальний або професійний стан людини у суспільстві.

На певному етапі стали зберігати і предмети, повязані з релігійними уяв-леннями та естетичними потребами. Давні цивілізації, спочатку східні, а потім і античні, мали розвинуті колекції музейного типу: давньоєгипетські "будинки життя", колекції Ура (держава шумерів), античні музейони. У середні віки особливо активну роль у зібранні та зберіганні памяток відіграли церкви. У монастирях, замках, храмах зявлялися і прамузейні колекції - з творів мистецтв, історичних і наукових цінностей. З епохи Відродження музейні зібрання вже розглядаються як першоджерела науки, які використовуються для освіти і задоволення естетичних потреб: кунсткамери, натуралієнкамери, мюнцкабінети, музеуми.

У більш пізні часи музейні зібрання формуються з метою фіксації суспільного історичного досвіду, який передається від покоління до покоління, а музеї - як хранителі цього досвіду. Виникнення сучасних музеїв як спеціальних закла-дів датовано другою половиною XVII ст. Саме в цей період, коли в країнах Європи відзначався розквіт науки, мистецтва, літератури, техніки, зявились різні колекції, що відобразили цілий ряд історичних аспектів розвитку суспіль-ствва. Перші музеї виникли на основі приватних колекцій, що збиралися однією людиною або представниками різних поколінь однієї родини. Вони були відк-риті для публіки і відтворювали смаки та інтереси окремих колекціонерів. Публічні музеї були не чим іншим, як приватним зібранням, яке дозволяли оглядати в певні часи і на певних умовах.

Для залучення відвідувачів у музеях іноді виставляли на показ кістки відо-мих злочинців. Наступний важливий крок у розвитку музеїв був зроблений у другій половині XVIII ст. В цей період відбувалося становлення ряду сус-пільних дисциплін одночасно з накопиченням та систематизацією зібрань відповідних джерел. Таким чином, діяльність музею вперше почала набувати наукового характеру. Музеї стали розглядатись як сховища культурно-істо-ричної спадщини, наукових цінностей, технічного досвіду. В Україні попе-редниками музеїв були в княжу добу бібліотеки і ризниці церков і монастирів, скарбниці князів, згодом у XVI-XVIII ст. - колекції гетьманів, козацьких старшин, монастирів. Музеї ж як спеціальні заклади почали зявлятися у першій половині XIX ст. Це були переважно археологічні та історико-краєзнавчі музеї.

Протягом ХХ ст. музейна справа в Україні розвивалась, шукала нові методи та підходи в роботі, завдяки чому стали змінюватись і самі музеї. Із сховищ при-ватних колекцій вони поступово перетворювалися на центри наукових дослід-жень, а з часом - і просвітницької роботи. Не втрачаючи при цьому своїх попе-редніх функцій, музеї були визнані як заклади культури та дозвілля. В той же час складається концепція музею як багатофункціонального закладу, який спроможний різними шляхами слугувати суспільству з урахуванням інтелект-туального рівня його членів.

Історія музейної справи - це історія людства. Основним призначенням му-зеїв є збереження памяток минулого для майбутніх поколінь, а розвиток му-зейної справи є найбільш перспективним напрямком для досягнення цієї мети. У статті другій першого розділу Закону України "Про музеї та музейну справу", прийнятому у 1995 році, музейна справа характеризується як спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання памяток природи, мате-ріальної і духовної культури.

Музейна справа уособлює національну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику, любов до минулого.

Закон України “Про музеї та музейну справу” від 29.06.1995р. зі змінами та доповненнями регулює суспільні відносини в галузі музейної справи, вста-новлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вив-чення, збереження та використання памяток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні. Законодавство України про музеї та музейну справу базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про культуру, цього Закону та інших нормативно-право-вихактів.

За своїм профілем музеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо. На основі ансамблів, комплексів памяток та окремих памяток природи, історії, культури та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватись історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

3. Етапи становлення музеєзнавства в Україні

3.1 Перші музеї на етнічній території України

У кінці XIX ст. в Україні було засновано кілька історико-археологічних музеїв у Одеській (1825 р.), Миколаївській областях (1898 р.), Херсонський ліцей (1897 р.), Херсонський природничий (заснований професором Пачовським), Київський історичний (1899р.), Львівський природничо-етнографічний, Полтавський кустарно-промисловий музей (1892 р.) тощо. Житомирський музей мав великі збірки з історії, археології, геології, а також мистецтва. Крім того, було багато приватних музеїв, як, наприклад, Василя Тарновського в Чернігові, Олександра Ханенка в Києві, Катерини Скаржинської на хуторі Круглик біля Лубен (велика збірка одягу, зброї часів Гетьманщини, а також писанок, вишиванок). Існували також музеї в університетах, Київській Духовній Академії та в деяких наукових товариствах.

У 1897 році було засновано товариство любителів старожитностей та мистецтв, яке започаткувало збір експонатів для Київського міського музею старожитностей та мистецтв. Велику колекцію українських памяток старовини зібрали для музею М.Біляшівський, Д.Щербаківський, В.Хвойка. На базі цього музею нині діють Національний історичний музей України та Музей українського образотворчого мистецтва.

Зокрема, великі зібрання давніх памяток мали українські багатства, Острозька колегія, Києво-Магилянська академія . Зібрання козацької зброї, картин, рукописних книг, літописів, ікон, ювелірних виробів, історичних документів мали в своїх садибах представники козацької старшини. Але перші музейні скарбниці в Україні виникли лишена початку XIX ст.. і були повязані з освоєнням територій південної частини України.

Так, 1806 р. в Миколаєві було відкрито перший на території України музей, що виник на основі зібрань випадкових знахідок античних памяток. Однак музей проіснував недовго, і його памятки осіли в інших музеях.

Слід зауважити, що царський уряд надавав певного значення охороні та збиранню античних памяток у Криму й Причорноморї. Приділялася увага збереженню татарських так і турецьких памяток. Але з початку виникнення музеїв в Україні, яка входила до складу Російської імперії. найкращі памятки відправляли до Москви та Петербургу. Зокрема у 1847 р. було видано розпорядження , що не підійде відправляли до Одеських музеїв, які відіграли значну роль у розвитку археології на Півдні України.

Отже важливу роль у зібранні та збереженні історико-культурних надбань відіграли в Україні університетські музеї, які зазвичай створювалися через кілька років після заснування університетів.

Ідея створення педагогічного музею в Києві належала видатному українському педагогу-методисту Тимофію Лубенцю. Фінансовими справами організації опікувався український підприємець, меценат М.Терещенко. Так, у 1902 році було засновано Педагогічний музей при Управлінні Київського навчального округу. Його завданнями визначено демонстрацію матеріалів про стан народної освіти в Україні, Російській імперії і за кордоном. Демонструвалися наочні посібники, предмети шкільної гігієни і фізичного виховання, навчальні посібники. Музей мав педагогічну бібліотеку, яка обслуговувала вчителів Києва і надсилала книги в усі пункти навчального округу. У музеї був зразковий фізичний кабінет. У вересні 1911 року на кошти мецената С. Могілєвцева споруджено спеціальний будинок для музею, що сприяло розширенню його діяльності.

У сучасній Україні існує низка музеїв, музейних кімнат, предметом документування яких є різні напрями педагогічної культури й освіти. Це музеї, присвячені знаним педагогам і діячам освіти, музеї історії окремих навчальних закладів, історії освіти певного регіону ("Освіта Прикарпаття" в Івано-Франківську 1977 р.) чи території міста, району (Педагогічний музей АПН України (м. Київ, 1977 р.), Музей історії освіти Київщини (м. Біла Церква, 2001 р.). Маючи цінні історико-педагогічні памятки, ці установи відіграють важливу роль у вирішенні проблеми розповсюдження знань про історію освіти, педагогічний досвід різних часів, виховують шанобливе ставлення до надбань культури рідного народу.

Ураховуючи актуальність та значущість проблеми створення та функціонування музею в регіоні, нами спершу було вивчено і проаналізовано дослідження науковців у галузі музеєзнавства.

Питання про роль музеїв у суспільстві вперше розглядалось у 20-х роках XX століття. У працях учених-музеєзнавців М.Ф. Біляшівського, Ф.Л. Ернста, Ф.І. Шміта, І.Свєнціцького, В.В.Дубровського та інших порушено широке коло питань музейної справи, наголошено на їх значенні у збереженні та дослідженні національних памяток. Багатий фактичний матеріал з історії музеїв, опису їх колекцій, наукові експозиційні пошуки розкрито у працях В. Бірюкова, Н. Курінного, В. Щепотьєва, В. Щербаківського.

Перші спроби узагальнити процес розвитку музейництва в Україні зявилися у працях М.М. Бондаря, Г.Г. Мезенцевої, М.М. Славіна, Ю.А. Омельченка, П.Т. Тронька. Як відомо, музеям належить провідне місце серед установ культури.

Наприкінці XIX ст. значно розвивалися музеї на західноукраїнських землях. Такі як Музей любителів природи і старовини в Чернівцях, який було відкрито у 1863р. У Львові в 1871р. було засова Національний музей товариства «Просвіта», кожне відділення якого мало свої бібліотечні філіали.

Музеєзнавчий процес був позначений на кінці XIX ст. в Києві, на кошти київської громадськості та безпосередньої участі Товариства шанувальників старожитностей і мистецтв. Цінні памятки передали музею українські колекціонери і меценати.

Наприкінці XIX-на початку XX ст. в Україні діяли в різні типи та профільні групи музеїв. Загалом до 1917 р. в Україні функціонувало 36 музеїв, а саме археологічні, історичні, краєзнавчі, меморіальні музеї. Процес музейного становлення став невідємною складовою національно-культурного відродження українського народу.

3.2 Музеї радянської доби

В часи Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни, якими спричинені хаос, безладдя ,музеї виконали свою пряму функцію -зберігали безцінні експонати набуті минулим.

У 1918р.в структурі органів управління органів управління музейної справи було створено особливий підрозділ - Державний музейний фонд. Він займався збереженням, інвентаризацією та розподілом колекцій і окремих предметів музейного значення, що вивозилася із палаців, садиб, приватних квартир і установ дореволюційної пори спочатку членами художньо-історичних комісій, а потім і емісарами. Однак для збереження культурної спадщини країни було потрібно державні органи влади А і законодавча база. Тому у перші роки радянської влади було ухвалено низку декретів і постанови.

Отже, в перші пожовтневі роки погляди керівництва країни та значної творчої частини інтелігенції, а також музейних фахівців, як на роль музеї-сховища національної культури, опорні пункти науки, які потрібно берегти і зробити доступними народним масам. Як наслідок, було покладено початок процесу активної реорганізації музейної сфери. Де завданням музеїв різних профілів було відобразити класову боротьбу, а і обовязково експозиційну розповідь завершувати сучасним періодом. Також у 30-ті рр.. XX ст. було зроблено розпродаж музейних експонатів, щоб поповнити казну уряду.

Друга світова війна завдала страшних збитків історико-культурній спадщині України, де чи немало було знищено памяток або вивезено до Німеччини. Хоча уряд намагався зберегти та евакуйовувати цінності історично-культурної спадщини.

1945 р. музеї України перешли у підпорядкування Комітету культурно-освітніх установ при раді Міністерств УРСР. Слід зазначити що робота велась незадовільно. До кінця 50-х р. плани більшості музеїв не розглядалися, не вилася пошукова та науково-дослідна робота.

Незважаючи на досить активну діяльність громадських організацій і перш за все Українського товариства охорони памяток історії та культури, в республіці не існувало науково-дослідницького центру з історичного краєзнавства. Творча громадськість пропонувала створити такий осередок. Враховуючи ці пропозиції, у 1979 р. в Інституті історії Академії наук УРСР був створений відділ історико-краєзнавчих досліджень. На відділ покладалися завдання розробки теоретичних проблем історичного краєзнавства, науково-методичного керівництва підготовкою праць з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, радгоспів, вивченням памяток історії й культури України, складанням їх багатотомного “Зводу”, узагальненням досвіду діяльності історичних музеїв, виробленням рекомендацій щодо видання історико-краєзнавчої та туристичної літератури.

Ініціатором створення відділу історико-краєзнавчих досліджень і першим його завідувачем був відомий державний та громадський діяч, академік АН УРСР, голова Українського товариства охорони памяток історії й культури П.Т. Тронько. Серед перших його співробітників -- д.і.н. Є.М. Скляренко, к.і.н. Г.Г. Денисенко, С.З. Заремба, О.І. Лугова, Г.І. Серебряков, В.Ф. Сокуренко, Є.П. Талан, канд. мистецтвознавства В.І. Тимофієнко, науковці -- Р.І. Бондаренко, Г.А. Вербиленко, І.І. Гомоляка, Т.Ф. Григорєва, Ю.З. Данилюк, Т.І. Катаргіна, О.Д. Кузьмінська, С.А. Ничкало, М.Я. Пєтухов, В.К. Сподаренко, Л.В. Соляник, Л.В. Шевченко та ін.

Згодом Інститут зазнав структурних змін. У 1983 р. на базі відділу було створене відділення історико-краєзнавчих досліджень, яке складалося з відділу наукового забезпечення “Зводу памяток історії й культури” (керівник відділення і відділу -- академік П.Т. Тронько) та відділу історичного краєзнавства (керівник -- доктор історичних наук В.О. Горбик). Пізніше було утворено робочу групу з підготовки поданого “Зводу” (керівник -- В.І. Тимофієнко, згодом -- В.О. Горбик). Ці зміни активізували дослідження з історико-краєзнавчої проблематики.

З часу утворення відділу було проведено значну роботу по вивченню пріоритетних актуальних тем, здійснено масштабну працю по координації історико-краєзнавчих досліджень. Його співробітники зосередили зусилля на науковому вирішенні двох проблем -- історичного краєзнавства й памяткознавства. Вони працювали зокрема над написанням колективних праць, насамперед з історії виробничих колективів -- заводів і колгоспів.

В Україні дедалі ширше розгортався краєзнавчий рух. Його осередки активно діяли у містах, селах, виробничих колективах, вузах, школах. Сотні авторів писали про свій край, публікували цікаві, невідомі раніше матеріали. Виникла нагальна потреба в узагальненні проблем, які стояли перед краєзнавчим рухом, аналізі праць дослідників місцевої історії. Саме ці питання знайшли своє відображення у першій теоретичній праці відділу з цієї проблематики “Історичне краєзнавство в Українській РСР”.

Значну роль у збереженні й відродженні історичної памяті, багатовікових традицій українського народу відіграє історичне краєзнавство. Воно покликано вивчати історичні процеси, виявляти та пояснювати специфіку, особливості історичних явищ у різних регіонах України. Через призму дослідження подій в окремих місцевостях історичне краєзнавство сприяє глибокому і всебічному вивченню загальних процесів.

Дослідженням цих проблем активно займалися краєзнавці України у перші десятиліття ХХ ст. Історичне краєзнавство як галузь науки й громадський рух поступово занепадає зі зміцненням та утвердженням тоталітарної системи. Воно вважалося другорядною дисципліною, його видатних представників нерідко звинувачували в націоналізмі, багатьох з них було репресовано. З часу “відлиги” зявилася потреба не лише у більш правдивому висвітленні історичних процесів, а й у зображенні їх у всій складності та різноманітності. В Україні активізувалася робота над працями з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, музеїв щодо збереження памяток.

Якщо у перші роки створення відділу переважали дослідження конкретного і теоретичного історико-краєзнавчого характеру, то з другої половини 80-х рр. збільшується питома вага памяткознавчих праць, повязаних з підготовкою багатотомного енциклопедичного видання “Зводу памяток історії та культури України”.

В умовах розбудови незалежної Української держави і повязаних з нею процесів пробудження національної самосвідомості й духовного відродження народу ставлення до історико-культурного надбання набуває особливої ваги. Без активного та всебічного використання культурної спадщини неможливо вирішити завдання докорінного оновлення духовного життя. У той же час немало нерухомих памяток України перебувають на межі повного руйнування. Багато з них знаходяться в критичному стані.

Тривалий час юридичне регулювання системи охорони памяток здійснювалося за застарілим законодавством, яке вкрай недостатньо впливало на стан їх збереження. Ще і досі відповідають за памятки два відомства, що негативно позначається на якості обліку й збереження останніх. Некваліфіковано було проведено їх паспортизацію. Науково-методичне забезпечення було доручено інститутам гуманітарного профілю: історії, археології, мистецтвознавства, фольклору та етнографії, українознавства АН УРСР, відповідним архітектурним установам. Науково-організаційні й методичні функції виконував відділ наукового забезпечення “Зводу памяток” Інституту історії. У 1993 р. було створено Головну редакцію “Зводу памяток історії та культури України” при УРЕ для редагування текстів томів.

При наданні статусу памятки раніше перевага надавалась обєктам, повязаним з діяльністю компартії й органів радянської влади. Щоб відновити історичну правду, необхідно зосередити увагу на обєктах, де розташувались установи Української Центральної Ради, урядів УНР, Української держави, Директорії, проголошувалася Західноукраїнська Народна Республіка. Крізь призму памяток відбито діяльність багатьох провідних діячів й активних учасників тих подій.

З отриманням Україною незалежності докорінно змінилися методологічні підходи до класифікації памяток, вимоги до системи їх відбору та поцінування. Так, якщо на початковому етапі, в 1984 р. на державному обліку налічувалося близько 85 тис. обєктів, то в 2000 р. -- вже понад 150 тис. У звязку з цим на співробітників відділу історико-краєзнавчих досліджень було покладено відповідальне завдання розробки нових концептуальних підходів і методичних рекомендацій по підготовці статей до Зводу стосовно різних видів та типів памяток. На основі широкого кола джерел і нагромадження фактичного матеріалу з використанням досвіду класифікації й систематизації памяток було розроблено сучасну концепцію дослідження історико-культурної спадщини, яка базується на принципах обєктивності та історизму. Вона позбавлена ідеологічних нашарувань і субєктивних уподобань. Апробацію нових підходів до цієї спадщини було здійснено в опублікованих працях, підготовлених науковцями відділу.

Культурна спадщина Києва немовби сконцентрувала в собі найважливіші події соціально-економічного, громадсько-політичного, культурного життя України впродовж багатьох століть, справляючи одночасно вирішальний вплив на розвиток національної культури, її утвердження у світі. Про Київ видано багато книг -- академічних, популярних, путівників, фотоальбомів. Але можна з упевненістю сказати, що подібної праці доти не було. Виходом книг покладено початок найбільш повного та ґрунтовного видання у галузі культури України. До речі, нічого подібного у країнах СНД немає, крім білоруського видання, підготовленого у радянські часи. Цим доведено, що в Україні, незважаючи на економічну кризу, цінують високу культуру.

3.3 Сучасна роль музеєзнавства

Протягом ХХ ст. музейна справа в Україні розвивалась, шукала нові методи та підходи в роботі, завдяки чому стали змінюватись і самі музеї. Із сховищ приватних колекцій вони поступово перетворювалися на центри наукових досліджень, а з часом - і просвітницької роботи. Не втрачаючи при цьому своїх попередніх функцій, музеї були визнані як заклади культури та дозвілля. В той же час складається концепція музею як багатофункціонального закладу, який спроможний різними шляхами слугувати суспільству з урахуванням інтелектуального рівня його членів.

Таким чином, у другій половині XX ст.. активні пошуки шляхів оновлення традиційної музейної справи сприяли його якісні шляхи трансформації. Зявилися нові, доступніші способи подачі музейного матеріалу, розроблялися інноваційні матеріали, вносилися новіші технології до освітньо-культурної діяльності, стала приділяти увагу особливим категоріям відвідувачів. Виникли і нові типи музейних установ, водночас здійснювалася і конкретна діяльність, що була спрямована на глибоку інтеграцію музею в сучасному суспільстві.

Музеєзнавство в Україні має багато проблем у всіх сферах діяльності: науково-дослідній, фондовій, науково-просвітницькій, видавничій. Існуючі музеї України накопичили великий досвід роботи, але поряд з тим, у них чимало недоліків та проблем: в ряді музеїв немає музейної ради, не розроблено єдиного списку та каталогу музеїв України, погано налагоджені звязки з музеями інших профілів, науково-дослідними інститутами, майже відсутній обмін спеціалістами, не проводяться спільні наукові дослідження, працівники музеїв майже не беруть участі в міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках. В багатьох музеях України працівники мають великий практичний досвід наукової роботи, і це дозволяє їм працювати на високому професійному рівні. Кожна "нова ідея" проходить всі етапи свого народження, перш ніж буде втілена в життя. Саме завдяки таким методам роботи музеям України приділяється важливе місце в системі музейної справи, бо вони не лише врахували світовий досвід, а багато в чому піднесли рівень музейної справи на вищий щабель.

Для подальшого якісного розвитку музейної справи в Україні треба затвердити програму розвитку музейної справи. Її мета - зміцнення матеріально-технічної бази музеїв та забезпечення збереження історико-культурної спадщини. Серед основних завдань даної програми - забезпечення соціально-економічних та правових умов для ефективної діяльності музеїв, історичних памяток та інших цінних культурних обєктів; підтримка і розвиток мережі музеїв; забезпечення підготовки та підтвердження кваліфікації музейних кадрів, їх правовий та соціальний захист; сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи; впровадження у діяльність музеїв сучасних інформаційних технологій; створення новітньої реставраційної бази, оснащення музеїв сучасними науково-дослідними та реставраційними матеріалами тощо. Треба передбачити проведення ремонту та реставраційних робіт у всіх музеях столиці.

Від реалізації вищенаведених пропозицій очікується насамперед покращення стану музеїв України, створення умов для зміцнення та розвитку матеріально-технічної бази цих культурних закладів. Щодо соціального ефекту, то тут сподіваються на покращення умов зберігання памяток музейного фонду України, на збільшення відвідувачів, і тим самим залучення їх до національних та світових культурних надбань. Крім того, з її виконанням також підвищиться роль музеїв в освітянській сфері, вихованні молоді тощо. Також вона сприятиме пожвавленню міждержавного співробітництва, входженню музеїв України до міжнародних організацій.

Висновок

На сьогоднішній день музеєзнавство є порівняно молодою науковою дисципліною, тому що припадає на кінець XIX ст.., але користування музеєзнавства як науки відбулося пізніше. Подальшому розвитку музеєзнавчих знань значною мірою сприяли спеціалізовані центри музейної роботи. І на при кінці XX ст. формується музеєзнавство як самостійна наука.

Україні діє близько 400 державних та комунальних музеїв. У їх фондах зберігається понад 11 млн. пам`яток. Протягом року музеї та заповідники відвідує близько 17 млн. чоловік. Згідно програми розвитку музейної справи, головною метою було розширити музейну мережу, зміцнити матеріально-технічну базу музеїв та заповідників, розробити науково-методичні та інструктивні матеріали, забезпечити охорону та збереження пам`яток Музейного фонду, а також впровадити в діяльність музеїв сучасні автоматизовані інформаційні технології.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України, у державну власність і сферу управління Мінкультури передано Національний музей у Львові.

Як планувалося, Спільно з Національним музеєм історії України та Центром інформатики розроблено Порядок занесення унікальних пам`яток Музейного фонду України до Державного реєстру національного культурного надбання, науково-технічне обґрунтування, комп`ютерну програму та діючу модель реєстру на 1 тис. музейних предметів.

На реалізацію заходів Програми, розрахованих на музейні заклади, які підпорядковані Міністерству культури і мистецтв України на 2002-2005 рр. передбачено фінансування у сумі 37,4 млн. грн.

На зміцнення матеріально-технічної бази музейних закладів Програмою передбачено фінансування у сумі 24,9 млн. грн. Протягом 2002-2004 років фактично використано 10,3 млн. грн.

Обсяги видатків на утримання музейних закладів задовольняють мінімальну потребу і забезпечують тільки видатки на оплату праці, енергоносії, охорону та комунальні послуги. Не вистачає коштів на проведення ремонтно-реставраційних робіт, встановлення сучасної охоронно-пожежної сигналізації, оновлення музейного обладнання, поповнення музейних фондів.

Література

1. Закон України "Про музеї та музейну справу" // Урядовий курєр. - 1995. - 17 серпня. - С.8-9.

2. Шевченко, В.В. Музеєзнавство [Текст]: Навч. посібник для дистанційного навчання / В.В. Шевченко, І.М. Лом ачинська. - К.: Університет «Україна», 2007. - 288 с.

3. Маньковська, Р.В. Музеєзнавство в Україні[Текст]. - К., 2000. - 140 с.

4. Мезенцева, Г.Г. Музеєзнавство [Текст]. - К.: Вища школа, 1980. - 120 с.

5. Свінціцький, І.О. Про музеї і музейництво. Нариси і замітки [Текст]. - Львів, 1920. - 147 с.

6. Юренева, Т.Ю. Музееведение [Текст]. - М.: Академический проект, 2003. - 605 с.

7. Юхневич, М.Ю. Я поведу тебя в музей [Текст]: Учебное пособие по музейной педагогике. - М., 2001. - 255 с.

8. Дубровський, В.В. Охорона памяток культури в УСРР [Текст]/ В.В. Дубровський // Охорона памяток культури на Україні. - Харків, 1927. - 122 с.

9. Ернст, Ф.Л. Справа охорони памятників, мистецтва та старовини у Києві[Текст] / Ф.Л. Ернст // Збірник секції мистецтв. - К., 1921. - 160 с.

10. Тригубенко, В.В. Скарбниця реліквій, джерело досвіду вітчизняної освіти [Текст] / В.В. Тригубенко // Педагогіка толерантності. - 2000. - №2. - С. 33-34.

11. Тронько, П.Т. Краєзнавство у відродженні історичної памяті багатовікових традицій українського народу[Текст] / П.Т. Тронько // З любовю до України. - К., 1995. - 194 с.




Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данную контрольную работу Вы можете использовать для выполнения своих заданий.

Доработать Узнать цену работы по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме: