Контрольная работа по предмету "Иностранный язык"

Узнать цену работы по вашей теме


Логічні основи ораторського мистецтва

Вступ


Обов’язкова умова сучасного ораторського мистецтва – це відповідність промови оратора вимогам логіки, дотримання яких веде до правильних висновків, до досягнення істини. Коротко ці вимоги можна сформулювати у такий спосіб.


По-перше, мова оратора повинна бути визначеною, тобто ясною, чіткою, конкретною, вільною від розпливчастих, двозначних міркувань, невиправданих стрибків від однієї думки до іншої.


По-друге, не можна допускати суперечливих висловлювань, важливо завжди принципово відстоювати свою точку зору.


По-третє, міркування варто ретельно обґрунтовувати шляхом доказування фактами, прикладами з життя і підтвердженими наукою істинами. Логічна доказовість, тобто вміння обґрунтувати свою думку за допомогою інших уже відомих істин, є основою переконливості промови, показник логічної культури оратора. Виваженість, доказовість суджень, науковість підходу особливо цінні в наш час, коли людська свідомість відкидає аксіоматичність суджень.


Логічність як комунікативна якість речі має багато спільного з точністю. Як і точність, логічність характеризує мову зі сторони її змісту. Логічність формується і усвідомлюється на основі тих же зв’язків речі з неречовими структурами, що і точність (зв’язок з дійсністю та мисленням).


Логічність характеризує організацію мови.Цією якістю оцінюється характер значеннєвих поєднань одиниць мови у промові з погляду їхньої відповідності законам логіки і правильного мислення. Ці поєднання значень можуть усвідомлюватися як логічно несуперечливі, якщо вони вірно моделюють зв'язки і відносини реальної дійсності, вірно передають структуру думки. Значеннєві зв'язки компонентів мови можуть усвідомлюватися як логічно суперечливі, якщо вони спотворюють зв'язки і відносини реальної дійсності, порушують закони правильного мислення. У першому випадку мова буде оцінена як логічна, у другому — як нелогічна.


Логічність промови можна визначити як вираження в значеннєвих зв'язках її компонентів, зв'язків і відносин між частинами і компонентами думки. Логічність пов'язана з правильністю. Структурною передумовою логічності є правильна синтагматика (сполучуваність) знаків на лексико-семантичному, морфологічному і синтаксичному рівнях.


Сама логічність є базою формування таких якостей мови, як доступність, дієвість, доречність. Логічна мова добре моделює структуру думки і тому доступна, сприймається як доречна.


Є підстави, як і при характеристиці точності, розрізняти логічність предметну і логічність понятійну. Предметна логічність полягає у відповідності значеннєвих зв’язків і відносин одиниць мови у промові зв’язкам і відносинам предметів і явищ у реальній дійсності. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку у семантичних зв'язках елементів мови в промові. Звичайно, ці два види логічності тісно взаємозалежні й у конкретному акті мови виступають у єдності.


Існують форми мови, де предметна логічність майже усунута (вірніше, істотно трансформована) свідомо — казки, твори художньої фантастики та інші форми художньої словесної творчості. Але логіка понятійна як відображення структури думки і її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови повинна бути присутньою і тут.


Розрив предметної і понятійної логічності можна спостерігати тоді, коли зв'язки і відносини об'єктивної дійсності, сутність явищ і подій свідомо спотворюються чи неправильно усвідомлюються.


Логіка понятійна, без опори понять на міцний базис «сутнісних» зв'язків і відносин дійсності (без опори на предметну логічність), дає лише жалюгідну подобу логічної мови. Логічність понятійна без опори на логічність предметну, у принципі, не існує, це лише імітація логічності.


Розрив предметної й понятійної логічності має місце і тоді, коли «сутнісні» зв'язки і відносини дійсності спотворюються ненавмисно в процесі пізнання через прорахунки й логічні помилки, допущені у мисленні. І тут мовне повідомлення про явище при всій зовнішній логічності зв’язків елементів мови без опори на логічність предметну (втрачену за рахунок помилок у пізнанні) не буде по-справжньому логічним.


Отже, логічність предметна і логічність понятійна існують у тісній взаємодії, але в різних типах і формах мови може актуалізуватися одна з них.


Природно, у будь-якій розмові ми звичайно логічно обґрунтовуємо те, що вже довели собі, що стало власним переконанням. Логічний механізм доказування складається з трьох взаємозалежних елементів: тези, доводів (аргументів) і способу доказування (демонстрації).


Логічні основи ораторського мистецтва


Теза — це думка чи положення, істинність якого потрібно довести. Теза, висунута у виступі, розмові, повинна володіти однією важливою якістю — бути щирою. Інакше ніякими доказами не вдасться її обґрунтувати. По суті, переконати когось — виходить, створити у нього впевненість в істинності тези.


Доводи (аргументи) — думки чи положення, істинність яких уже перевірена наукою і практикою і які звичайно відомі аудиторії. Найдужчим і незаперечним аргументом є сукупність фактів, що мають відношення до тези.


Спосіб доказування (демонстрація) — форма логічного зв'язку між аргументами і тезою. Доказ може бути прямим чи непрямим. При прямому доказі аргументи безпосередньо обґрунтовують істинність тези. У побічному доказі істинність тези обґрунтовується тим, що доводиться хибність конфронтуючого положення.


Існує кілька правил висування тези: вона повинна бути чітко сформульована, залишатися тим самим у ході всього доказу, не містити в собі логічного протиріччя.


Перше правило вимагає повної визначеності, ясності й зрозумілості тези. Розпливчастість і нечіткість її формулювання утруднюють процес доказування, приводять до плутанини. Правило визначеності застосовують не тільки стосовно своєї тези, але й до виcтупy опонента. Щоб не допустити необґрунтованої критики його суджень, корисно використовувати засіб давньоіндійських мудреців: вступаючи в суперечку із супротивником, вони запитували: «Чи так я вас зрозумів?» І тільки після позитивної відповіді переходили до критики думки опонента.


Результатом порушення другого правила є такі серйозні логічні помилки, як втрата тези чи її підміна. Мимовільна втрата тези буває у недосвідчених ораторів, що, захопившись, втрачають нитку міркування. Тому під час виступу й особливо суперечки рекомендується стежити за ходом власної думки, перевіряти себе.


Підміна тези — це навмисне перетримування, свідчення несумлінності оратора. Часто цей прийом застосовують тоді, коли не в силах довести висунуте положення. В інших випадках вдаються до штучного переключення уваги публіки на інше питання. Різновидом підміни тези є «апелювання до людини», коли замість обговорення проблеми починають оцінювати особистість того, хто висунув цю проблему. Розповсюджено і такий варіант логічної підміни, як замовчування невигідних фактів і подій.


Третє правило висування тези вимагає її несуперечності. Протиріччя в думках ісловах — явище суб'єктивне. Зустрічаються люди, що можуть висловити одне судження про даний предмет і трохи пізніше інше, прямо протилежне. Непослідовність, суперечливість у мисленні ймові може бути наслідком низької логічної йзагальної культури, а в деяких випадках свідчить про безпринципність.


У процесі логічного доказування висунутої тези треба подбати, щоб вона спиралась на достатню підставу,тобто була доведена реальними і переконливими аргументами.


Характерною помилкою в аргументації є порочне коло,коли теза доводиться за допомогою аргументів, останні ж обґрунтовуються тезою. У цьому випадку і теза, і аргумент виявляються непідкріпленими, зависають у повітрі.


Логічний зв'язок тези заргументами — демонстрація— здійснюється різними способами. Сьогодні найчастіше оратор спирається на яскраві, вражаючі факти дійсності, йдучи, таким чином, від фактів до узагальнень і висновків (індуктивний метод). Звичайно, у доказуванні можливий і протилежний хід думок — загальнотеоретичні положення застосовуються для доказування істинності тих чи інших явищ (дедуктивний метод).


Процес доказування в усному виступі буває особливо ефективним, якщо поряд з аргументами наводяться і контраргументи, особливо відомі аудиторії. Спроби ж приховати такі контраргументи звичайно викликають негативну реакцію, підозру в тенденційності доказу.


Важливе місце в логіці публічного виступу, особливо в суперечці, посідає логічне спростування, тобто доказ хибності чи неспроможності якої-небудь тези. Найбільш простий і надійний спосіб спростування — за допомогою фактів. Надійним способом спростування є показ логічної помилки чи навмисної підміни, допущених опонентом у доказі.


Умови логічності, як і умови точності, можуть бути екстралінгвістичні (внутрішньоструктурні) і структурні (власне лінгвістичні).


Перша умова — екстралінгвістичне оволодіннялогікою міркування. Людина, що поставила за мету навчитися говорити і писати логічно, повинна насамперед навчитися логічно мислити. Будь-який акт мислення повинен відповідати законам логіки. Необхідно виховувати в собі сувору дисципліну думки, не допускати в самому мисленні логічних помилок і прорахунків. Логічним може виявитися лише повідомлення про явище, у процесі пізнання якого автор промови суворо дотримувався логіки міркування.


Друга умова — структурна чи власне лінгвістична: знання мовних засобів, що сприяють організації значеннєвої пов'язаності й несуперечності елементів мовної структури. Ця друга умова діє на рівні комунікації мови і може бути позначена як оволодіння логікою викладу (повідомлення). Логіка викладу відрізняється від логіки пізнання виразною орієнтацією на співрозмовника, на ситуацію промови. Дотримання чи порушення логіки викладу позначається на розумінні промови слухачем або читачем. З погляду культури мови оволодіння логікою викладу є не менш актуальною задачею (і в принципі, більш доступною), ніж оволодіння логікою пізнання. Зовнішня виразність логіки викладу в конкретних мовних ланцюжках, реальність мовної ситуації і залучення розуміння як критерію оцінки робить логіку викладу доступною для аналізу, дає можливість визначити типові помилки логіки викладу, а отже, і тренувати навички логічного оформлення змісту, що виражається.


Логіка міркування здійснюється в процесах внутрішньої мови, хоча її результати виявляються (можуть виявлятися) пізніше при комунікації, у зовнішній мові. Тому сам процес мислення з погляду оцінки його логічної правильності і несуперечності важко контролювати. До того ж це не власне лінгвістична задача, а ще й логічна, психологічна. А от логіка викладу може і повинна бути предметом лінгвістичного аналізу. Але, розмежовуючи логіку міркування і логіку викладу, не можна забувати, що розмежування це не абсолютне, що існує і глибокий внутрішній зв'язок пізнання й комунікації. У всякому разі, помилки в логіці викладу можуть бути закладені вже в процесі пізнання, якщо він протікав з відступами від законів логіки. А закони ці однакові і для міркування, і для повідомлення.


Конкретні лінгвістичні умови логічності промови в першу чергу синтаксичні (чи синтагматичні). Причому одні з них діють на просторі одного висловлювання, інші — у межах більш складного об'єднання висловлювань (складне ціле), треті можуть бути виявлені лише в цілому тексті.


Умови логічності на рівні висловлювання:


а) Сполучення одного слова зіншим повинно бути непротирічливим. Порушення логічних зв'язків між словами і частинами висловлювання може привести до ненавмисного комізму. Приховані алогізми дуже поширені.


б) Важливою умовою створення логічної промови є правильний порядок слів.


Порядок слів у мові «працює» у синтаксичній структурі речення й у його актуальному членуванні (членування значеннєвої сторони висловлювання). У синтаксичній структурі порядок слів визначає взаємне розташування компонентів словосполучення і загальну організацію групи підмета й групи присудка.


Взаємне розташування груп підмета і присудка визначається актуальним членуванням. На рівні актуального членування речення членується на два компоненти: тему — вихідний пункт висловлювання і рему — його комунікативний центр, що повідомляє звичайно нове, невідоме співрозмовнику. Розташування слів у висловлюванні залежить від того, у який компонент актуального членування — тему чи рему — вони входять. Правильна логічна побудова стилістично нейтрального висловлювання вимагає, щоб тема передувала ремі. Актуально важлива інформація тяжіє до кінця висловлювання.


Порушення цього правила призводить до порушення логічної послідовності викладу, до неясності значеннєвих акцентів у ньому.Невдалий порядок слів призводить до затемнення комунікативної установки висловлювання, невиразності значеннєвих відносин у вислові, до двозначності його змісту. Невірне розташування слів призводить до логічної нечіткості вираженої думки.


в) Засобом вираження й підтримки логічності в межах висловлювання можуть стати і деякі особливості його лексичного наповнення.


Важливим засобом вираження логічних зв'язків і відносин між частинами висловлювання є службові слова — прийменники,частки тощо. Спеціально для вираження логічних відносин між частинами висловлювання, а також між самостійними висловлюваннями служать вставні слова і словосполучення (отже, виходить, по-перше, по-друге, головне, інакше кажучи й ін.). Службові слова і слова вставні служать засобом вираження логічності і на рівні окремого висловлювання, і на рівні зв'язного тексту.


Порушують вимоги суворої логічності викладу так звані плеоназми, тобто включення в мовну тканину висловлювань зайвих, надлишкових за змістом слів (наприклад: «Усе це і надає величезного значення підготовці до сесії, до іспитів»).


Умови логічності на рівні зв'язного тексту:


а) Логічність як якість мови залежить від того, наскільки ясно і правильно виражений мовними засобами зв'язок окремих висловлювань у тексті.


Помилки, що призводять до порушення мовної логічності за рахунок неправильного поєднання речень, що знаходяться поруч (чи за рахунок невиразності цього поєднання), — дуже розповсюджений випадок мовних логічних помилок. Наприклад: «На біофаку 8 кружків, що працюють при кафедрах. Багато з них існують уже більше 20 років». Що існує більше 20 років? Кружки кафедри? Тут неправильно виражено значеннєвий зв'язок цих двох висловлювань.


Є різні засоби вираження зв'язку самостійних речень у промові. Серед них — лексичні: лексичний повтор, вживання синоніма, використання анафоричного займенника. Важливим засобом вираження зв'язку між самостійними реченнями є сполучники, сполучні слова, вставні слова і словосполучення, що конкретизують характер значеннєвих відносин між реченнями, які знаходяться поруч.


Неуважність до сполучників як засобу зв'язку самостійних речень у тексті, вживання сполучних засобів, що не відповідають характеру значеннєвих відносин між реченнями, призводить до порушення логічності тексту, утруднює слідкування за авторською думкою.


«Факультет розбиває свою концертну програму на дві частини: у першій виконувалися класичні твори, у другій — сучасні пісні, виступ «Ренесансу». Може, така побудова програми і виправдана: є можливість показати, що на факультеті знають і класику, і сучасне мистецтво, але в першій частині було кілька зайвих номерів, програма трохи розтягнута. Особливо багато було танців. Однак виступ ансамблю «Евріка» показує, що на факультеті серйозно займаються хореографією, і в цьому напрямку зроблено чимало цікавих знахідок».


Цей уривок тексту з погляду логічності організований погано. За ходом думки автора стежити важко. Заважає цьому, наприклад, неправильне вживання деяких сполучників, що не сприяють тут розкриттю й конкретизації значеннєвих відносин між самостійними реченнями і частинами складного; семантика сполучника вступає в конфлікт зі значеннєвими відносинами, що дає контекст. Сполучник “але, проте”виражає допустиме протиставлення і повинен був поєднати речення, що повідомляє про явище, яке існує всупереч явищу, вираженому першим реченням. Але цього значення в тексті немає. Адже наявність зайвих номерів у програмі, її розтягнутість ніяк не пов'язані з її розподілом на дві частини. Логічно не мотивоване і вживання сполучника “однак”.Переходи, взаємозв'язок думок виражені дуже недбало, що і призвело до логічної недбалості й непослідовності тексту.


б) Позначення переходів від однієї думки до іншої — теж важлива умова створення логічної промови. І умова ця досить часто порушується.


в) Важливим засобом логічної організації зв'язного тексту є його членування на абзаци.


Абзац — це відрізок письмового тексту від одного нового рядка до іншого. У плані змістовному абзац служить вираженням закінченості частини цілого, окремої ланки в загальній динаміці думки і перехід до наступної частини, до наступної ланки думки. Правильно організовані абзаци суттєво допомагають стежити за логікою авторської думки. Невміння членувати текст на абзаци призводить до зниження логічності промови, помітно утруднює її сприйняття.


г) Істотним для оформлення тексту з точки зору його логічності є і вибір синтаксичних структур, адекватних характеру змісту, що виражається. Порушувати логічність можуть як невиправдане дроблення думки (через вираження її переважно простими реченнями), так і її зайва ускладненість (невмотивоване стягування в одне складне речення групи закінчених речень).


д) Логічність на рівні цілого тексту (а не його частин) залежить від його композиції, від методу організації змісту, що викладається.


Вже в давнину виникло уявлення про композицію як логіку розвитку теми ораторської промови. Існували різноманітні схеми композиційної побудови промови: двох-, трьох-, чотирьох-, п'яти- і навіть семичленні. Витримала іспит часом тричленна побудова, що найкраще створює відчуття цілісності викладу і, мабуть, найбільше відповідає природі речей. Промова не є, звичайно, механічним поєднанням цих частин, вона являє собою єдине, живе ціле, стрижнем якого є основна ідея і задум оратора.


Закони композиції тексту багато в чому визначаються конкретним жанром мовного добутку. Але тричленна побудова (вступ, основна частина, висновок) — майже універсальний закон побудови нехудожнього тексту. (Композиція художніх творів підкоряється більш складним законам і повинна розглядатися окремо.) Доповідь, лекція, наукова стаття, шкільний твір, пояснювальна записка, звіт, газетна стаття, нарис — усі ці види мовних творів тяжіють до тричленної побудови як найбільш вдалого способу організації змісту. Тричленна композиція найбільше відповідає логіці вираження думки.


Вступ, чи вставна частина, необхідні, щоб підготувати читача або слухача до сприйняття основного змісту, ввести його в тему повідомлення. Наявність вставної частини, що не містить основної інформації, виправдана і психологічно — читачу чи слухачу потрібен час, щоб мобілізувати, активізувати увагу, підготуватися до сприйняття найбільш важливої інформації. Структура вставної частини, її обсяг і питома вага в цілому тексті варіюються дуже істотно в різних типах мови, у різних мовних жанрах.


Основна частина розкриває головний зміст даного тексту. Ця частина найбільш значна за обсягом і найбільш значима, відповідальна в процесі комунікації. Логічна організація цієї частини, послідовність у розвитку думки і її викладі, доказовість положень, пов'язаність усіх висловлювань в єдине значеннєве ціле — усі ці вимоги логічного оформлення тексту тут максимально значимі.


Висновок добудовує композиційну рамку тексту: «Кінець промови повинен закруглити її, тобто пов'язати з початком», — писав А.Ф. Коні. Подібна характеристика функціональної ролі висновку в цілому тексті може бути віднесена не тільки до лекції (саме про структуру лекції говорив А.Ф. Коні), але й до інших мовних жанрів. Висновок підводить підсумки сказаному, намічає подальші перспективи розвитку теми й ін.


Цілісність і стрункість логічної організації тексту, чітко виражені переходи від однієї частини до іншої — усе це допоможе створити мовний твір органічно цільним, внутрішньо струнким і завершеним. Саме про таку цілісність чудово сказав Платон: «Усяка промова повинна бути складена, немов жива істота, — у неї повинно бути тіло з головою і ногами, причому тулуб і кінцівки повинні підходити один одному й відповідати цілому».


Логічність як загальна комунікативна якість властива будь-якому типу промови, тому що вона спирається на зв'язок мови-мислення, а закони мислення однакові для всіх людей і для всіх комунікативних ситуацій. Але виявляється ця мовна якість дуже специфічно — в залежності від конкретних умов комунікації. Своєрідно переломлюється логічність як мовна якість у тих структурно-функціональних варіантах промови, що називаються її функціональними стилями.


Вимоги, визначені для промови з боку її логічності, особливо високі в науковому стилі. Науковий виклад найбільш твердо підлягає законам логіки.


Науковий стиль промови існує як його структурно-функціональний варіант, що обслуговує сферу наукового спілкування. Наука є одним з найбільш ефективних способів добування нового знання про світ, однією з найбільш досконалих форм нагромадження і систематизації знань, досвіду, однією з найбільш економічних систем обміну знаннями в суспільстві, їхньої передачі й сприйняття.


Наукова діяльність містить у собі: 1) сам процес наукового пізнання, процес пошуку наукової істини, нового знання і 2) повідомлення результатів наукового пізнання, оформлення їх як мовного повідомлення для інших.Різноманітні форми наукової промови саме й існують як повідомлення про результати наукового пошуку, як мовне оформлення нового наукового знання. Передача нової наукової інформації повинна здійснюватися таким чином, щоб вона була зрозуміла, сприйнята іншими людьми (і звичайно, зі значно меншими витратами праці, ніж для самого дослідника) і визнана вірною.


Тому науковий опис звичайно імітує процес пізнання. Читач повинен як би пройти заново ті етапи, що пройшла думку вченого, йдучи послідовно від відомого до невідомого, від посилки — до висновку, від висновку як нової посилки — до нового висновку. Саме тоді результат, до якого приходить автор, буде для читача зрозумілим і переконливим. Ясно, що за таких умов опис повинен бути гранично логічним. Науковий опис ведеться в суворій відповідності із законами логіки, як мовна реалізація логічного мислення, тому що закони логіки універсальні, об'єктивні, є результатом узагальнення, відображення в нашій свідомості найбільш загальних властивостей, законів реальної дійсності.


Отже, логічність — одна з найбільш істотних якостей наукової мови. Науковий текст будується за принципом відкритої логічності, причому принцип цей виявляється і в організації плану змісту, і в оформленні плану вираження.


З погляду організації плану змісту це виявляється, наприклад, у тому, що наукова мова принципово безпідтекстна. Зміст наукового твору розкривається однопланово, лінійно. Будь-яка прихована логіка, алегорія, натяк тут заборонені. Весь обсяг змісту виражається безпосередньо в прямих значеннях мовних одиниць. Для порівняння: змістовний план художнього твору може являти собою досить складну систему «рівнів». У багатьох видах художньої промови за прямим, безпосереднім змістом вбачається другий змістовний план — найбільш істотний з погляду розкриття художньої ідеї. У науковому описі це принципово виключається. Правда, в окремих наукових творах можна зустрітися із порушенням цього принципу, коли, наприклад, у полемічній запальності автор не може приховати неприязного відношення до опонента, дозволяє собі іронічні випади, натяки. Іноді можна зустрітися з фактами прихованої полеміки, що може бути зрозуміло тільки «посвяченим», але це все в науковому стилі не загальне правило, а відступ від нього.


Відкрита логічність в організації плану змісту в науковому стилі вимагає, щоб зміст наукового твору сприймався однозначно усіма, щоб була виключена можливість різночитання, нерозуміння. Правильне, несуперечливе функціонування наукових понять, що позначаються науковими термінами, чітке й логічно правильне визначення понять, що знову вводяться, — неодмінні умови гарної наукової мови. «Визначайте значення слів — і ви позбавите світ від половини його оман» - це висловлення Декарта отримує особливу значимість, коли ми говоримо про наукову промову.


Принцип відкритої логічності в організації плану змісту виявляється і в особливостях актуального членування. Для наукової промови характерна особлива виразність обох компонентів актуального членування (порівн., наприклад, розмовну мову, для якої типове опущення теми у відповідних репліках діалогу). Орієнтація на логічну послідовність і повноту в науковому тексті майже виключає мовний еліпсис, і випадки неоформленості теми тут майже відсутні.


Оскільки науковий опис імітує процес пізнання, передає послідовний хід логічних міркувань автора, тут надзвичайно важлива організація актуального зв'язку висловлювань. Виразна актуальна розчленованість окремих висловлювань на тему і рему сполучається в науковому описі з особливою виразністю актуального зв'язку сусідніх висловлювань. Автор наукового твору повинен подавати нову інформацію як доказ, що спирається на фундамент відомого й логічно випливає з даних досвіду чи з міркування, із системи інших доказів, зіставлень і т.п. Ця опора на фундамент відомого, ця поступовість руху думки від даного до нового і виникає за рахунок змістовного (актуального) зв'язку сусідніх висловлювань. От чому цей зв'язок, істотно важливий для багатьох видів промови, для промови наукової істотний найбільшою мірою. Адже якщо порушиться цей змістовний зв'язок висловлювань, читач легко може упустити логічну ланку в ланцюзі міркувань і наукова інформація, що повідомляється, може бути неправильно сприйнята.


Актуальний зв'язок у науковому тексті виникає в результаті відтворення компонентів актуалізованого змісту першого речення в наступному (наступних). По-перше, змістовний зв'язок висловлювань може здійснюватися таким чином, що відомий з попереднього контексту зміст відтворюється в наступних реченнях у їхніх тематичних частинах. Це значить, що розвиток, динаміка тексту йде шляхом інтенсивного нагромадження в ньому абсолютно нової інформації за рахунок тематичних частин речень, що сполучаються.


Але змістовна співвіднесеність висловлювань може здійснюватися і за активної участі рем наступних висловлювань. Це значить, що відома, дана інформація відтворюється ще раз як комунікативно актуальна. Поява відомих змістів не тільки в темах, але й у ремах речень обумовлена специфікою наукової комунікації, у процесі якої, поряд з повідомленням абсолютно нових відомостей, здійснюється тлумачення, пояснення, ілюстрація попереднього змісту. За допомогою видів зв'язку цієї групи виробляється не активне нагромадження нової інформації в тексті, а варіювання, поглиблення, збагачення попереднього змісту. Розвиток тексту таким шляхом оптимально відповідає спрямованості наукового стилю — «доводити істину».


Наприклад: «Основна функція мови, головне її суспільне призначення — бути засобом спілкування людей. Саме за посередництвом мови люди забезпечують взаєморозуміння в процесі праці й побуту. За допомогою мови вони виражають і роблять доступними для інших свої думки, настрої і бажання». Тут у послідовних двох висловлюваннях відтворюється і тема, і рема першого речення. Рема першого речення розкривається, конкретизується в ремах другого і третього речень, а тема залишається незмінною у всіх трьох висловлюваннях.


Ці види актуального зв'язку висловлювань діють у науковому тексті одночасно, організовуючи його зміст як логічно стрункий і послідовний і разом з тим як доступний, доказовий, переконливий.


Але в різних жанрах наукової промови може бути більш активний один з них. Наприклад, у навчальних і науково-популярних творах автор частіше повинен застосовувати другий вид актуального зв'язку, а у власне наукових творах (особливо в малих жанрах і при тезуванні) актуалізується перший спосіб, коли майже кожне речення повідомляє нову інформацію.


Значеннєва координація висловлювань, що актуально сполучаються, виражається за допомогою лексичного повтору, займенникової чи займенниково-субстантивної заміни, синонімічної заміни й ін.


Принцип відкритої логічності виявляється в особливостях синтаксису наукової промови. Послідовна логічність викладу припускає легкодоступність сприйняття адресатом тих зв'язків між поняттями, що створюють логічну цілісність висловлювань і тексту в цілому. Цим, очевидно, пояснюється перевага підрядних конструкцій у науковому описі.


Відкрита логічність як принцип організації наукового тексту припускає тісний взаємозв'язок елементів промови на всіх ступенях синтаксичної структури (словосполучення, речення, складне ціле) і чітку виразність цього зв'язку. Звідси — активне використання в науковому тексті всякого роду показників зв'язку — сполучників, сполучних слів, прийменників, часток, співвідносних слів. Дуже активні в науковій промові модальні слова, спеціально призначені для вираження логічних відносин між частинами висловлювання і між самостійними висловлюваннями (отже, виходить, по-перше, головней ін.), а також вставні слова та вставні конструкції (словосполучення і речення), покликані уточнювати зміст висловлювання, обмежувати його обсяг, вводити необхідні пояснення, вказувати джерело інформації й ін.


Основні жанри наукової промови — стаття, доповідь, лекція, монографія — чітко тяжіють до трьохчленної побудови як найбільш вдалого способу логічної організації наукової інформації.


Таким чином, і план змісту, і план вираження в науковому творі організуються в суворій відповідності з принципом відкритої логічності.


Логічність у художній промові носить дуже специфічний характер. Звичайно, основні закони логіки як закони правильного мислення повинні дотримуватися і тут. І стосовно промови художньої зберігаються умови логічності, про які говорилося вище. Послідовність, несуперечність викладу, чітке вираження зв'язку між висловлюваннями повинні, як правило, витримуватися й у тексті художньому.


Але критерії логічності художньої мови дуже істотно ускладнюються вимогами вираження художньої думки. Логічність художньої мови існує як внутрішня єдність, а точніше, взаємодія двох відбитих у ній устремлінь до відображення дійсності й до вираження художньої ідеї в умовах конкретного літературного жанру. І в цій взаємодії предметна чи понятійна логічність промови може бути порушена в ім'я логіки і поєднання художніх образів.


Будь-який твір мистецтва — умовний, тобто не може розглядатися як повний аналог тим явищам дійсності, про які в ньому говориться, навіть при великій до них близькості. Якщо науковий текст принципово безпідтекстний, то змістовний план художнього твору може являти собою досить складну систему змістовних рівнів. У багатьох видах художньої промови за прямим, безпосереднім змістом вбачається другий змістовний план, найбільш істотний з погляду розкриття художньої ідеї. Символ, алегорія, інакомовність — найпростіші випадки цієї двохплановості художнього змісту. Лермонтовський «Парус» — це, звичайно, не тільки картина самотнього паруса в море, і «Пісня про Буревісника» Горького — не словесний портрет птаха. Будучи конкретними, предметно віднесеними, образи ці мають і інший зміст. Але цей другий, символічний зміст виражений у прямому предметному значенні, що і зберігає предметну віднесеність художнього образа. Більш складним вираженням значеннєвої двохплановості твору є художній підтекст, коли прямий змістовний план має значення і сам по собі, і як спосіб вираження затекстового змісту.


При значеннєвій багатоплановості критерії предметної логічності істотно змінюються. Тут важливий, наприклад, точний вибір об'єкта, що буде втіленням художньої ідеї. Він повинен мати у своїй індивідуальності риси, що дозволили б йому символізувати визначений зміст.


У художньому творі може своєрідно виявлятися і понятійна логічність. Істотною умовою дотримання в промові понятійної логічності є вимога логічної сполучуваності слів. Вище наводилися приклади мовних алогізмів, що виникли через порушення цієї умови. Але цей зовнішній алогізм як поєднання неспіввіднесних, що суперечать один одному понять у художній промові використовується як стилістичний прийом.


Існує особлива стилістична фігура промови — оксюморон — сполучення контрастних за значенням слів, що створюють нове поняття чи уявлення, наприклад, «сухе вино», «чесний злодій». На оксюмороні побудовані назви деяких художніх творів — «Мертві душі», «Живий труп», «Оптимістична трагедія» та ін.; приклади оксюморона можна знайти в поетичних і прозаїчних текстах.


Поєднання в однорідний ряд неоднорідних понять, суворо заборонене в нехудожній мові, теж використовується письменниками як засіб художньої виразності. Такі «однорідні неоднорідності» можна зустріти, наприклад, у К. Паустовського: “Вечорами бульвари рожевіють від пилу і заходу”.


Явна нелогічність слів, що сполучаються, у художній промові може використовуватися як засіб створення комічного ефекту. Подібні алогізми як засіб сатиричного зображення часто використовував Н.В. Гоголь. Використовується такий прийом і сучасними сатириками.


Отже, алогізм у художній промові може бути використаний як стилістичний прийом, близький до оксюморона; навмисне порушення в літературному творі логічних зв'язків з метою підкреслити внутрішню суперечливість даного положення (драматичного чи комічного). На алогізмі можуть бути побудовані майже цілком вірші гумористичного чи жартівливого характеру: афоризми і байки Козьми Пруткова, пародії.


У прозаїчних творах, передаючи в діалогах особливості мови героїв чи відтворюючи їхні міркування через внутрішню мову, письменник може зробити мову нелогічною, якщо це відповідає характеристиці персонажу, відбиває особливості його індивідуальної свідомості.


Логічність художньої промови спирається на логічність загальмовну. Саме зрушення, порушення останньої може стати художнім прийомом. Алогізм як стилістичний прийом, як засіб виразності можливий саме тому, що він спирається на загальмовну логічність.


Висновок


Найважливіша сторона ораторської майстерності — логічна культура — виявляється складним комплексом знань, умінь, навичок. Аналітичність думки і слова, свіжий, неупереджений погляд на звичні речі та явища повинні стати сьогодні якостями не тільки вченого, письменника, журналіста, але й кожного оратора. Лише тоді він зможе мислити й говорити сміливо та неординарно, а його виступ буде не набором повчань і рецептів, а прикладом діалектичного підходу до оцінки дійсності, стимулом для самостійних міркувань його співрозмовників.


Упевнене володіння логічними механізмами доказування, спростування, уміння розкрити логічну помилку чи навмисне підтасування в аргументах опонента — ще одна грань логічної культури.


Продумана композиційно-логічна організація матеріалу є, по суті справи, програмування взаємодії з аудиторією, а мистецтво проблемного викладу — один з найбільш ефективних методів активізації творчих здібностей співрозмовників.


Література


1. Головин Б.Н. Основы культуры речи: Учебн. для вузов по спец. «Рус. яз. и лит.». – 2-е изд., испр. – М.: Высш. шк., 1988. – 320 с.


2. Жеребкін В.Є. Логіка. – Харків, 1995.


3. Клюев Е.В. Риторика: Учебное пособие для вузов. – М., 2001.


4. Маркичева Т.Б., Ножин Е.А. Мастерство публичного выступления: Учебное пособие. – М.: Знание, 1989. – 176 с.


5. Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. Ростов-на-Дону, издательство «Феникс», 1995. – 448 с.



Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данную контрольную работу Вы можете использовать для выполнения своих заданий.

Доработать Узнать цену работы по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :