Дипломная работа по предмету "Макроэкономика, экономическая теория"

Узнать цену дипломной по вашей теме


Мотивация и стратегия прямого инвестирования в конкурентной среде

ЗМІСТ Вступ 4
Теоретичні засади здійснення прямих інвестицій в конкурентному середовищі. 1. 1 Конкурентне середовище: глобальний аспект. 7 1. 2 Мотиви та демотиватори здійснення прямих іноземних інвестицій. 14
1. 3 Стратегії управління прямими іноземними інвестиціями. 25
Роль прямих зарубіжних інвестицій в економіці України та методика їх здійснення. 2. 1. Зарубіжне інвестування: значення для України. 39
2. 2. Методика та етапи здійснення зарубіжних прямих інвестицій. 43
3. Сучасні тенденції у залученні прямих іноземних інвестицій. Інвестиційний клімат України. 3. 1. Огляд сучасного стану залучення іноземного капіталу у світовій економіці 73
3. 2. Сучасний стан і перспективи залучення прямих іноземних інвестицій в Україну 88 Висновки та пропозиції 101 Список використаної літератури 105 Додаток 1 109 Додаток 2 115 Додаток 3 116 Додаток 4 117 Додаток 5 118 Вступ
Сучасна диверсифікована міжнародна інвестиційна діяльність є вагомим чинником світового та регіонального економічного розвитку. На рівні національних економік міжнародні прямі інвестиції проявляються здебільшого як експорт капіталу та його імпорт. Залежно від ступеня зрілості національної економіки, рівня її інтегрованості у світове господарство формується мотивація та політика щодо інвестицій за кордон та іноземних інвестицій в країну. Від сьогоднішніх масштабів та темпів міжнародної інвестиційної діяльності значною мірою залежать напрямки розвитку світового господарства у майбутньому. Країни з перехідною економікою, на які сьогодні звертається увага світового співтовариства, не в змозі самостійно вийти з економічної кризи, яка охопила всі галузі економіки та соціальну сферу. До таких країн належить і Україна, яка сьогодні потребує значних обсягів капітальних вкладень в пріоритетні галузі для подальшого процесу розширеного відтворення. В той же час неприпустимо розглядати Україну як сировинний придаток розвинутих країн або орієнтуватися лише на залучення інвестицій в економіку країни. З розвитком ринкових відносин та підвищенням рівня конкуренції на міжнародних ринках необхідно більше уваги приділяти збалансованості участі нашої держави у міжнародному поділі праці. Одним з найважливіших чинників такого збалансування і виступають прямі іноземні інвестиції, чим і зумовлюється надзвичайно висока актуальність проблеми прямого іноземного інвестування для розвитку молодої незалежної держави. Метою даної дипломної роботи є: на основі аналізу теоретичних і прикладних питань розвитку прямого іноземного інвестування та руху капіталів у світовій економіці розробити ефективну систему заходів по удосконаленню процесів залучення прямих іноземних інвестицій в Україну та підвищенню її статусу на міжнародній арені з урахуванням зростаючого рівня конкурентної боротьби та розвитку науково-технічного прогресу. У зв’язку з цим у роботі вирішується ряд завдань:
1)розглядаються теоретичні аспекти прямого іноземного інвестування в конкурентному глобальному середовищі; 2)визначаються особливості здійснення прямого інвестування в умовах зростаючого рівня конкуренції у міжнародному бізнесі; 3)систематизуються основні мотиви та форми здійснення прямих іноземних інвестицій; 4)розглядаються механізми здійснення ПІІ в міжнародній економіці; 5)наводяться основні сучасні тенденції в міжнародному інвестуванні за групами країн; 6)аналізується стан, структура та динаміка ПІІ в Україну за країнами-інвесторами та галузями прикладання капіталу в Україні; 7)наводяться основні пріоритети залучення ПІІ в Україну та шляхи покращення інвестиційного клімату держави. Предметом дослідження виступають відносини в міжнародній економіці з приводу залучення та використання прямих іноземних інвестицій в міжнародному конкурентному середовищі. Останнім часом зросла кількість наукових праць з дослідження міжнародної інвестиційної діяльності, однак багато з них не враховують специфіки української економіки та не приділяють належної уваги проблемам підвищення рівня конкуренції на світових ринках. Фактологічною основою дослідження виступають міжнародні договори і угоди з питань регулювання ПІІ, законодавчі та нормативні акти України з питань здійснення іноземного інвестування та гарантій для інвесторів, статистичні дані про рух капіталу у сфері міжнародного бізнесу, в тому числі по Україні, підручники та монографії українських і зарубіжних авторів з проблем іноземного інвестування та розвитку світової економіки, матеріали періодичних видань та електронних бібліотек. Для обробки даних дослідження використано існуючі прикладні комп’ютерні програми та засоби, методи економічного аналізу та прогнозування.
Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРЯМИХ ІНВЕСТИЦІЙ В КОНКУРЕНТНОМУ СЕРЕДОВИЩІ 1. 1. Конкурентне середовище: глобальний аспект
Глобалізація сьогодні стала вже реальністю. Економічні процеси в країнах Тихоокеанського регіону, нові можливості, що відкриває створення єдиного Європейського ринку, змусять компанії організовувати свою роботу, рахуючись із глобальними стандартами якості, цін, дизайну і послуг. У 1994 р. на симпозіумі на тему "Схід - прорив і шанси для економіки Європи" вказувалося на величезну важливість створення транснаціональних мереж у широкому значенні цього поняття і на те, який потенціал стимулювання економічного росту і конкурентноздатності, а також виникнення нових ринків і робочих місць закладений у цьому процесі. Зараз багато говорять про єдиний європейський інформаційний простір. Структурна політика й інформаційне суспільство взаємозалежні. Нові послуги, що виникають у зв'язку з інноваціями в галузі комунікаційних технологій, повинні бути доступні всім громадянам як в індустріально розвинутих, так і в окраїнних регіонах ЄС. Сьогодні можна стверджувати, що в зв'язку з характером геополітичного розвитку і зміною рамкових економічних умов завершилася епоха локально обмеженої національної економічної політики. В сучасному світі, де в надлишку є ідеї, виробничі потужності і капітал, правила гри визначає тепер не держава, а міжнародна конкуренція. Вже не допомагає регулювання, що стосується зберігання активів і запобігання ризику. Потрібне таке регулювання, що усуває перешкоди на шляху конкуренції і впровадження інновацій, сприяє формуванню перспективної інфраструктури й організації ефективного державного керування, дозволяє удосконалювати випробувані методи на ринку праці, стимулює розширення ринків товарів і послуг. [27] Надрегіональне і навіть глобальне господарювання змушує підприємства, у тому числі середні і малі, до послідовного переосмислення своїх позицій. Поряд із використанням наявних чинників виробництва, які деякою мірою може освоїти кожний, для досягнення господарських успіхів усе більше значення набувають: організація національного і надрегіонального виробництва, що забезпечує конкурентноздатні в глобальному масштабі ціни; готовність до оновлення продукції і процесів, інвестиції у нові види послуг; застосування нових інформаційних засобів. [27] На участь у міжнародній конкурентній боротьбі мають шанси лише ті, хто найбільш успішно діє в умовах національної конкуренції. Успіху ж може домогтися тільки той, хто відповідає на виклик міжнародної конкуренції. Тому необхідно усвідомити, виробити розуміння культурних розходжень, набути досвіду використання правил гри в умовах міжнародного суперництва. І тільки тоді з'явиться реальна можливість для успішних відповідних кроків або досягнення синергічного ефекту, тобто для компетентного формування транснаціональних мереж, різного роду альянсів, що протікає на основі конкуренції і суперництва. [22] У більш інтенсивному науковому і промисловому співробітництві між Західною Європою і країнами Центральної і Східної Європи закладена велика вигода для всіх. З одного боку, для підприємств відкриваються ринки всієї Європи, з іншого - східноєвропейські підприємства й інститути опиняються в ситуації, коли вони швидко можуть витягти користь від своїх попередніх інвестицій, наприклад, у наукові, освітні і дослідницькі організації. Така магістраль із двостороннім рухом - достатня підстава для зближення інфраструктур, їх зрощування і відповідно формування юридичних і політичних рамкових умов. [35] При цьому увага повинна бути зосереджена на імпульсах для росту і конкуренції, обумовлених зближенням інфраструктур, на наслідках їх зрощування для співпраці сьогодні і в майбутньому, а також на пристосуванні і лібералізації політичних і юридичних рамок в умовах взаємозв'язку й об'єднання. Таким чином, на передньому плані знаходяться не технічні аспекти зрощування, а питання, що відносяться до суспільного розвитку. І це не тільки теми для політиків і шанси для великих господарських підприємств; ці питання стосуються малих і середніх підприємств. Можливості останніх набувають нового виміру. Вони полягають у більш високій спроможності реагувати на зміни завдяки доступу до інформації; більш швидкому в цьому зв'язку освоєнні стандартів ефективності і якості: використанні виникаючого потенціалу попиту (і відповідно одержання замовлень) уздовж так званого коридору росту, тобто регіональних і національних трас. Не великі підприємства будуть здобувати перемогу над малими, а динамічні над повільними. [27] У цих процесах неабияка роль належить прямим іноземним інвестиціям як одній з форм інвестування (поряд з портфельними). Прямі інвестиції є різновидом іноземних інвестицій, які супроводжуються контролем за діяльністю компанії навіть у випадку придбання незначної частки її акцій (на рівні 10-25%). [28] В Україні контрольний пакет акцій становить 51%. Володіння контрольним пакетом акцій зарубіжного підприємства є найвищим типом зобов’язань по відношенню до зовнішньоекономічних операцій. Воно не лише передбачає право власності на доход з капіталу, але зазвичай і більш інтенсивний обмін кваліфікованими спеціалістами і новими технологіями між країнами. Часто прямі іноземні інвестиції ідуть за досвідом здійснення експортно-імпортної діяльності. Основними характеристиками прямих інвестицій є: контроль над ними;
високий рівень зобов’язань по відношенню до вкладеного капіталу, персоналу і технології; доступ до зовнішніх ринків;
переважання продажів від виробництва за кордоном над експортом вітчизняної продукції (як правило); часткове право власності. [28]
Проблема інвестицій загальновизнана в якості першорядної для української економіки. У цьому зв'язку питання про розмежування прямих і портфельних іноземних інвестицій має дуже істотне практичне значення і повинно одержати досить ясний відбиток у даній роботі. Основні вихідні теоретичні положення поняття прямих іноземних інвестицій можна згрупувати в наступні пункти. 1. Прямі інвестиції справляють безпосередній і довгостроковий вплив на капіталовкладення в економіку (пайова участь у будівництві й організації господарських об'єктів, повне або часткове їх придбання з метою більш ефективного використання). 2. Прямі інвестиції мають на меті одержання не тільки прибутку на капітал, але і повного підприємницького прибутку або основної його частини, а також безпосередніх або непрямих вигод від контролю над фірмою, що включає визначення її виробничої, закупівельно-збутової, інвестиційної, коопераційної, науково-технічної і фінансової політики. 3. Прямі інвестиції припускають більш високу рентабельність, ніж портфельні, і з часом ведуть до помітного відтоку прибутків материнської компанії за кордон або викликають нові капіталовкладення за рахунок реінвестиції прибутків. 4. Прямі інвестиції більшою мірою впливають на зайнятість, стан внутрішнього ринку, ніж портфельні. 5. Прямі інвестиції значніше, ніж портфельні, сприяють зміні місця країни в міжнародному поділі праці, впливають на національну конкурентноздатність. 6. Прямі інвестиції, на відміну від портфельних, впливають на зміну в країні відносин національної власності, викликають її відчуженість на користь іноземців. 7. Прямі інвестиції відчутніше впливають на стан конкуренції в країні, посилюючи її або призводячи до зміцнення на внутрішньому ринку позицій іноземних фірм. [28] Прямі іноземні інвестиції являють собою сьогодні одну з найважливіших і найбільш динамічних складових частин світового руху капіталу. Досвід притягнення і використання іноземних прямих інвестицій як розвинутими, так і країнами, що розвиваються, свідчить, що при належній державній політиці вони служать потужним джерелом відновлення виробничого апарату країни-реципієнта (приймаючої країни), одним із важливих генераторів її економічного росту, ефективним засобом підвищення конкурентноздатності експорту, розширення і зміцнення позицій країни у світовій економіці. Прямі інвестиції вигідні тим, що не створюють зовнішньої заборгованості, генерують ріст кількості робочих місць, звичайно тягнуть за собою приплив нових технологій і модернізацію національного виробництва, сприяють встановленню міцних розгалужених каналів господарського співробітництва національних фірм з іноземними партнерами. [39] Відомі також і ускладнення, пов'язані з безконтрольним притягненням іноземних інвестицій, що можуть виражатися в спробах закордонних корпорацій "скинути" у приймаючу країну застарілі й екологічно "брудні" виробництва, поставити під контроль національні виробництва конкретної країни з метою зміцнення своїх конкурентних позицій на світовому ринку, одержати невиправданий виграш за рахунок соціальної сфери. Однак до сьогоднішнього дня у світовому співтоваристві вже накопичений великий досвід протидії цим негативним сторонам іноземного інвестування шляхом прийняття міжнародного кодексу поводження транснаціональних корпорацій, зміцнення й удосконалення національного законодавства щодо інвестицій, розробка взаємних договорів між країнами, що регулюють порядок інвестування, захист іноземних інвестицій і інші питання, пов'язані з їх притягненням. Одним із свідчень успішного вирішення цих проблем служить помітний ріст притягнення прямих іноземних інвестицій країнами, що розвиваються, а також країнами Східної Європи. Самим великим центром прогресуючого тяжіння іноземних прямих інвестицій в останні роки став Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР). Тут складається потенційно потужний центр регіональної економіки, пов'язаної каналами активної економічної взаємодії з розвинутими країнами. Створення АТЕС (організація Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва) приводить до утворення в цьому регіоні системи багаторівневої економічної взаємодії на чолі з лідерами світової економіки - США, Японією, країнами ЄС. Особливе місце в цьому конгломераті займає Китай, що став найбільшим центром тяжіння іноземних інвестицій за межами розвинутого світу. Другим за значенням світовим центром припливу іноземних прямих інвестицій виступає Латинська Америка. Тут також спостерігається ріст щорічних вкладень, які лише в 1994 р. досягли 20 млрд. долл. і продовжують збільшуватися. [43] Серед країн, що розвиваються, можна виділити першу десятку лідерів по притягненню іноземних інвестицій. При загальному об'ємі в 73, 5 млрд. долл. прямих іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, перші десять країн одержали 58 млрд. дол. , або 79%: Китай - 27, 5 млрд. ; Сінгапур - 6, 8; Аргентина - 6, 3; Малайзія - 5, 2; Мексика - 4, 9; Індонезія - 2, 0; Таїланд - 1, 7; Гонконг - 1, 67; Колумбія - 0, 95; Тайвань - 0, 9 млрд. дол. На частку Китаю припало 37% загального потоку інвестицій [1 Портной А. М. Тенденции развития мирового рынка капиталов// США – экономика, политика, инвестиции. - 1997. - №2, с. 6-7. ]. Прямі іноземні інвестиції поділяються на декілька основних форм (рисунок 1. 1). [40] Рис. 1. 1. Систематизація прямих іноземних інвестицій
Кожна з наведених форм має свої особливості функціонування. Але для їх створення або навпаки, припинення, існують відповідно мотиватори та демотиватори, які будуть розглянуті в наступному параграфі роботи. Таким чином, прямі іноземні інвестиції є однією з форм інвестування. Ці інвестиції, на відміну від портфельних, мають ряд специфічних ознак, основними з яких є: безпосередній і довгостроковий вплив на капіталовкладення в економіку країни; вони мають на меті одержання доходу на капітал, а також великої частки повного підприємницького прибутку; передбачають більш високу рентабельність, ніж портфельні; впливають на зайнятість, стан внутрішнього ринку; сприяють зміні місця країни-реципієнта відносно національної власності на користь іноземного інвестора; справляють істотний вплив на рівень конкуренції в країні. Основними формами прямих іноземних інвестицій є: підприємства зі 100% іноземного капіталу; часткове володіння компанією; придбання рухомого і нерухомого майна; концесії.
1. 2. Мотиви та демотиватори здійснення прямих іноземних інвестицій
Мотиви, за якими компанії приймають рішення про здійснення діяльності в тій або іншій країні, відрізняються великою різноманітністю. Однак умовно їх можна розділити на дві великі групи. У першому випадку фірми займаються в основному продажем товарів і послуг, вироблених в інших країнах, в іншому - інвестують кошти в створення виробничих потужностей у даній країні з метою продажу продукції на місцевому ринку або експорту її на ринки інших країн. Таблиця 1. 1. [40] Мотивація безпосередніх партнерів Види мотивації Умови мотивації 1. Виробничо-економічна
1. 1. Зменшення капітальних витрат і ризиків при створенні нових потужностей 1. 2. Придбання джерел сировини або нової виробничої бази 1. 3. Розширення діючих виробничих потужностей
1. 4. Реалізація переваг нижчої вартості чинників виробництва 1. 5. Можливість запобігти циклічності або сезонності виробництва 1. 6. Пристосування до процесу скорочення 2. Маркетингова 2. 1. Зростання ефективності існуючого маркетингу 2. 2. Придбання нових каналів торгівлі 2. 3. Проникнення на конкретний географічний ринок
2. 4. Вивчення потреб, набуття управлінського досвіду на нових ринках 2. 5. Пристосування до умов країни, яка приймає капітал 3. Інші мотиви 3. 1. Пропагандистські 3. 2. Престижні 3. 3. Екологічні
Таким чином, цікаво з'ясувати мотиви вибору компаніями тієї або іншої стратегії, а також ступінь подібності або розходження проблем, з якими вони зіштовхуються у своїй діяльності. Компаніям, що мають намір поставляти продукцію за кордон, не обов'язково створювати підприємства в даній країні, оскільки в них є можливість просто продати ліцензію на виробництво своїх товарів або послуг з метою одержання прибутку з ліцензійних платежів. Проведене Європейським бізнес-клубом (м. Москва) обстеження показало, що уявлення, яке існує на Заході, про те, що відбувається в країнах колишнього соцтабору, дуже далеке від реальності. Зокрема, респонденти вважали серйозною проблемою (демотиватором) зовсім не злочинність або корупцію, а неадекватне і постійно мінливе податкове законодавство. Наступними за ступенем важливості були названі проблеми, що відносяться до забезпечення прав власників і кредиторів, митного регулювання, ризиків політичних змін, нестійкості макроекономічної ситуації, нерозвиненого банківського сектора, системи бухгалтерського обліку і тільки після цього - до корупції. Ризик експропріації власності, сваволя з боку державної і місцевої влади, а також неплатежі місцевих замовників розцінювалися як проблеми, що мають не найбільше значення. І нарешті, труднощі, пов'язані з якістю робочої сили або управлінських кадрів, постачальниками, злочинністю, рекетом і бартером, були віднесені до категорії не дуже істотних. Одним з основних мотиваторів іноземні інвестори відносно країн СНД називають обсяги ринку. Представники промислових і транспортних підприємств називають у числі найбільш важливих чинників, що вплинули на їх рішення, близькість до країни, де діють материнські компанії, однак для компаній з інших секторів цей чинник, має другорядне значення. Можливість перебороти торгові бар'єри також називалася серед важливих причин - причому компанії, що займаються збутом продукції, і транспортні підприємства вказують на цей чинник навіть частіше, ніж промислові підприємства. При цьому респонденти зазначили, що наявність кваліфікованих кадрів мало для них досить важливе значення, причому на рішення про здійснення інвестицій вплинула також низька вартість робочої сили. Іноземні компанії мають на меті виробництво продукції і надання послуг для місцевого ринку, про що свідчить низька частка експорту в загальному обсязі випущеної ними продукції. Можливість скорочення транспортних витрат не відіграє значної ролі для всіх учасників інвестиційного процесу, за винятком компаній, що займаються збутом продукції. Те ж саме відноситься до податкових пільг, можливостей виходу на ринки третіх країн і доступності сировини (значна частина інвестицій у сировинному секторі була здійснена американськими компаніями). Аналогічним способом, грошові потоки мали для учасників опитування другорядне значення при ухваленні рішення про здійснення тут інвестиційної діяльності. Виняток у цьому випадку складають лише банки і транспортні компанії. І нарешті, відносна м'якість екологічних норм, мабуть, не відіграла при прийнятті інвестиційних рішень ніякої ролі. Найважливішою причиною переваг здійснення виробничої діяльності в країні (порівняно з продажем ліцензій) є прагнення утримати за собою контроль над прибутками, збутом, якістю продукції й дещо меншою мірою - за рухом коштів. Наступним по ступені важливості є захист власних ноу-хау і можливість зрозуміти особливості роботи на місцевому ринку, однак ці чинники мають лише обмежене значення. До найбільш серйозних проблем, з якими зіштовхуються іноземні інвестори, можна віднести наступні. Найбільш серйозною проблемою, що випереджає інші труднощі по ступені важливості, є неадекватне і постійно мінливе податкове законодавство. Потім ідуть проблеми, пов'язані зі слабким забезпеченням прав власності і прав кредиторів, діями митних органів, ризиком змін у політичній сфері, хитким макроекономічним положенням, нерозвиненим банківським сектором, системою бухгалтерського обліку і корупцією. Саме по собі податкове законодавство сприймається як більше зло, ніж податкові органи, покликані забезпечувати його дотримання. Навпаки, митні органи й меншою мірою постійні зміни зовнішньоторговельної політики розглядаються як більш серйозна проблема, ніж торгова політика як така. Ризик вилучення власності і свавілля з боку владних структур, як загальнодержавних, так і місцевих, були віднесені до категорії проблем, не самих першорядних за ступенем важливості. Те ж саме відноситься до неплатежів замовників і неадекватного захисту прав інтелектуальної власності. Захист прав інтелектуальній власності розглядається багатьма як менш серйозна проблема, ніж забезпечення прав власності в цілому. Ця точка зору послідовно виражається представниками всіх секторів, і хоча компанії, що використовують більш передові виробничі технології, природно, більше стурбовані захистом прав інтелектуальної власності, їхні представники все одно вважають, що забезпечення прав власності в цілому являє собою більш серйозну перешкоду, ніж захист прав інтелектуальної власності. Якість матеріалів і комплектуючих, що поставляються внутрішніми підприємствами, а також своєчасність їх постачання, також відноситься до демотиваторів здійснення іноземного інвестування. Бартер, одна з основних особливостей роботи на вітчизняному ринку, про яку багато говориться в західній пресі, також не викликає в інвесторів серйозних заперечень. І нарешті, всупереч широко поширеній на Заході думці, організована злочинність і рекет, а також звичайна злочинність, займають останні місця в переліку перешкод, з якими зіштовхуються іноземні інвестори. Порядок розподілу проблем за ступенем важливості носить стійкий характер у всіх секторах. Компанії, що беруть участь у промисловому виробництві, підкреслюють серйозність проблем, пов'язаних із нерозвиненістю банківського сектора. Навпаки, банки віднесли до числа першорядних проблему неадекватного захисту прав кредиторів. Неплатежі клієнтів і системи бухгалтерського обліку також мають для них більше значення, ніж для інших. Для консультаційних фірм надзвичайно важлива проблема недостатнього захисту прав власності. Так само, як і банки, вони більшою мірою, ніж інші, страждають від несвоєчасних платежів клієнтів і недосконалості системи бухгалтерського обліку. Компанії, що займаються збутом продукції, розцінюють у якості більш серйозних проблеми, пов'язані з діями митних органів, і, може бути, внаслідок цього ставлять корупцію на більш високе місце, ніж більшість інших учасників опитування. Транспортні компанії також підкреслюють серйозність проблем, створюваних митними органами. Більшою мірою страждають від проблем структурного характеру (таких, як недосконалість законодавства) і меншою - від дій влади підприємства, які займаються виробництвом продукції. Вони ставлять на більш високе місце такі труднощі, як нерозвиненість банківського сектора, а також недосконалість податкового законодавства і торгової політики, тоді як торговельним компаніям більший збиток наносять податкові і митні органи, а також неплатежі замовників. Наявність або відсутність у країні інших іноземних інвесторів також впливає на рішення компаній зайнятися тут інвестиційною діяльністю. У цілому цей чинник не справив серйозного впливу на процес прийняття інвестиційних рішень. Проте, присутність у країні інших інвесторів якоюсь мірою вказує на наявність прибуткового ринку і полегшує інвесторам оцінку ефективності своїх інвестиційних проектів. Крім цього, іноземні компанії часто сприймаються ними як потенційні клієнти і замовники. У випадку відсутності на ринку інших іноземних інвесторів можливість з’явитися на ринку першим і мати з цього вигоду також відіграє деяку роль в ухваленні рішення. [38] Материнські компанії, що здійснюють діяльність у банківському секторі і сфері збуту продукції, а також консультаційні фірми віддають перевагу володінню 100% акціонерного капіталу підприємства. Усі банки і більше половини консультаційних і торгових фірм знаходилися в повній власності іноземних інвесторів. Однак промислові і транспортні компанії частіше організовані як спільні підприємства і рідше на основі іншої форми спільної власності. Про це свідчить той факт, що лише трохи більше чверті цих компаній знаходяться в повній власності іноземних інвесторів. Крім цього, цікавим є відносний розмір внеску кожного з партнерів у статутний капітал спільного підприємства. На початковому етапі реалізації проекту 90% іноземних підприємств внесли значно більший, ніж вітчизняні партнери, внесок у технології виробництва, управлінні і маркетингу. Це відноситься також до фінансових ресурсів і торгової марки. Так само біля 90% фірм внесли у вигляді внеску в статутний капітал найбільш значну частину устаткування, і майже три чверті фірм залучили найбільшу частину науковців. При цьому вітчизняні партнери майже в половині випадків внесли свій внесок у статутний капітал у вигляді знання особливостей роботи на місцевому ринку і майже в двох третинах випадків - у вигляді будівель і споруд. Прагнення одержати монопольну або олігопольну ренту в більшості випадків не є вирішальним чинником при ухваленні рішення про здійснення інвестицій, оскільки жодне з обстежених підприємств не мало монопольного положення на ринку і тільки 20% компаній діяло на ринках, де було менше п'яти конкурентів. Багато компаній і промислових підприємств, використовують відносно нові, передові технології. Для компаній, що базуються в регіонах, головну роль відіграє наявність спеціальних чинників виробництва або компаній-партнерів. Інвестиції, що раніше здійснювалися в даному регіоні, також є важливим чинником, що визначає місце реалізації нових інвестиційних проектів. Ані податкові пільги, ані рекомендації, які стали результатом обстежень, що проводилися з метою визначення умов для підприємницької діяльності в тому або іншому регіоні, не справляють істотного впливу на вибір місця розташування підприємства. Розмір підприємства відіграє роль тільки в одному випадку: великі промислові компанії вказують на наявність проблем із постачальниками і податковими органами значно частіше, ніж дрібні підприємства. І хоча проблеми з податковими органами оцінюються ними як досить серйозні (можливо, це пов'язано з тим, що на великих підприємствах частіше проводяться податкові перевірки), труднощі, пов'язані з постачальниками, відносяться до категорії не самих значних. [41] Наведені вище перешкоди (демотиватори) характерні для економіки сучасної України. Про це свідчать наступні статистичні дані. Інвестиційна активність в Україні в останні роки відрізняється крайньою млявістю. У 1996 -1998 р. щорічний приріст іноземних капіталовкладень склав 600-650 млн. дол. , державних інвестицій в економіку - 600 млн. дол. (в основному субсидій і дотацій), довгострокового кредитування комерційними банками - 50 млн. дол. При цьому на частку позичок підприємствам на термін більше одного року припадало лише 10-11% кредитних портфелів банків. Така ситуація вкрай несприятлива в умовах неефективної структури української економіки. [54] Лякає інвесторів в першу чергу не стільки політичний, скільки економічний ризик. І якщо проектні організації ще якось можуть передбачати мікроекономічні ризики, то проблема впливу макроекономічної кризи на проробку, реалізацію й експлуатацію інвестиційного проекту навряд чи може бути успішно вирішена в найближчому майбутньому. У різних країнах в такій ситуації використовують різні інструменти стимулювання іноземних інвестицій на макрорівні (таблиця 1. 2) [41] Таблиця 1. 2. Форми стимулювання іноземної інвестиційної діяльності Форми Інструменти 1 2 1. Фінансово-кредитне стимулювання 1. 1. Безпроцентні кредити 1. 2. Пільгові кредити 1. 3. Інвестиційні гарантії 2. Податкове стимулювання 2. 1. Зниження ставки податку 2. 2. Податкові угоди з іншими країнами 2. 3. Зняття податків на реінвестиції 2. 4. Безмитний імпорт обладнання та/або сировини 2. 5. Прискорена амортизація 2. 6. Податкові кредити 1 2 3. Стимулювання інфраструктурного забезпечення
3. 1. Надання землі у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3. 2. Надання будівель і споруд у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3. 3. Субсидії на користування енергією 3. 4. Транспортні гранти 3. 5. Пільги щодо фрахту 4. Стимулювання конкретних інвестиційних проектів
4. 1. Гранти (цільове фінансування) ресурсо- і природозберігаючого обладнання 4. 2. Гранти проектів, орієнтованих на підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів, поліпшення умов праці 4. 3. Сприяння в проведенні техніко-економічних обґрунтувань проектів 4. 4. Гранти на проведення науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт 5. Протекціоністські заходи 5. 1. Тарифи та нетарифні інструменти
Під безпекою інвестиційного проекту в кризовий період розуміють ступінь захисту його найважливіших показників (період окупності, чиста поточна вартість, внутрішня ставка прибутку) від впливу змін у навколишньому економічному середовищі. Всі заходи для запобігання впливу кризи на проект найкраще передбачити на стадії концептуальної проробки, коли ідея знаходить загальні обриси, документально оформлюється і одержує джерела ресурсів, у тому числі фінансових. Інвестиційна стадія - найбільш критична. Чим глибший рівень реалізації проекту, тим вищі можливі втрати його спонсорів і організаторів. Головне тут - швидкість реакції, негайне застосування раніше передбачених заходів або виробіток нових. Ризики залежать також від розміру проекту. Невеликий проект має приблизно однаковий рівень ризику з дуже великим. Насамперед це пов'язано з життєздатністю проектів. Малий проект здатний легко одержати додаткову підтримку в силу невисокої вимогливості до об'ємів ресурсів, необхідних для успішного завершення. Учасники ж великого проекту можуть розраховувати на додаткову підтримку ззовні як фінансовими, так і матеріальними ресурсами через його важливість для компанії або держави. Крім того, малі проекти надзвичайно мобільні і легко перебудовуються під зовнішні умови, що змінюються, а великі зазвичай застраховані. Що стосується середніх проектів, то вони не настільки мобільні як малі, і часто їх засновники не в змозі застрахуватися від фінансових втрат. Відповідно і вплив кризи на них більший, однак за рахунок спеціальних заходів рівень ризику можна згладити. [31] Розрахункові міри включають: забезпечення запасу стійкості по критичних параметрах;
представлення показників і параметрів техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) у твердій валюті, введення поправочного коефіцієнта на інфляцію; розробку декількох (мінімум трьох) варіантів реалізації проекту при різних вхідних параметрах; розрахунок меж гнучкості показників рентабельності проекту стосовно мінливості зовнішніх параметрів; побудова наскрізного "дерева рішень" проекту.
Перелік ризиків, що враховуються при складанні інвестиційного меморандуму, включає наступні елементи: Власність, акціонери: структура акціонерного капіталу; цілі, задачі й інтереси акціонерів. Управління і керованість компанією: організаційна структура; професійна компетентність керівників, їх спроможність справитися з проблемами росту. Персонал: взаємовідносини в колективі; ключові фігури і залежність компанії від них. Клієнти: найбільші клієнти і залежність компанії від них; залежність компанії від платоспроможного попиту з боку клієнтів. Ринок: опис ринку і його характеристики (насичений/ненасичений, конкурентний/неконкурентний, зростаючий/стабільний і інші); конкуренція (у даний час і прогнозована на найближчі 5-7 років); поява нових ринкових факторів і здатність компанії оперативно на них реагувати. Збут: особливості збутової системи компанії; залежність компанії від власної системи збуту (дилерів, дистрибьютерів, агентів і ін. ) - об'єктивні і суб'єктивні чинники. Система постачання: число найбільших постачальників; галузева і географічна концентрація постачальників; залежність компанії від власних постачальників і її спроможності змінити структуру закупівель без відчутного збитку; наявність "неафішованих" договірних відносин. Продукція: на якому етапі життєвого циклу знаходиться продукція компанії: конкурентні переваги і недоліки; можливість і необхідність диверсифікації асортименту продукції (стратегія розвитку бізнесу); наявність і залежність від післяпродажного сервісу. Виробництво: особливості виробничого процесу; ефективність організації виробництва; рівень технічного оснащення (достатність/ недостатність) і необхідність дооснащення/переозброєння; приховані активи і пасиви; тривалість виробничого циклу, його збіг з фінансовим (для оцінки достатності оборотного капіталу); вплив прав користування і розпорядження (оренда приміщень, устаткування, лізинг) на надійність бізнесу, собівартість продукції. Активи: права власності компанії (матеріальні і нематеріальні активи), їх чистота і вразливість; достовірність оцінки вартості активів (балансова вартість/ринкова вартість); залежність компанії від прав користування і розпорядження, переданих компанії (оренда, ліцензії, патенти й ін. ). Фінанси: повнота, достовірність, доступність і прозорість систем обліку і звітності; професійна компетентність керуючих і фахівців в галузі управління фінансами і бухгалтерським обліком; вразливість звітних результатів з боку контролюючих органів з погляду можливих збитків. Репутація: ділова репутація компанії (на підставі опитувань); чинники, здатні завдати шкоди репутації компанії. Вихід із компанії: видимі на сучасному етапі можливі шляхи виходу з компанії і пов'язані з цим проблеми. Резюме: схильність оперативних результатів діяльності компанії до впливу позитивних і негативних чинників: Виявлення й оцінка ризиків відбувається в ході численних особистих зустрічей менеджерів інвестора з підприємцем, співробітниками компанії, опитувань клієнтів і постачальників, збору даних з доступних джерел, вивчення досліджень ринків, проведених спеціалізованими компаніями. Таким чином, іноземні прямі інвестиції є досить відчутними до мотивуючих та демотивуючих факторів країни-реципієнта. Основними видами мотивації прямих іноземних інвестицій є: виробничо-економічна мотивація (придбання сировини, можливість запобігання циклічності тощо); маркетингова (зростання ефективності маркетингу, проникнення на конкретний географічний ринок тощо); інші (екологічні, персональні, престижні). Основними проблемами (демотиваторами), з якими стикаються іноземні інвестори, є: мінливість податкового законодавства; свавілля органів державної влади та корупція, організована злочинність, проблеми митно-тарифного регулювання; недисциплінованість постачальників і замовників; нерозвиненість ринкової інфраструктури (банки, біржі тощо). У зв’язку з цим можна виділити напрямки стимулювання іноземних інвестицій. Заходами макроекономічного стимулювання іноземних інвестицій до країни-реципієнта є: податкове стимулювання, фінансово-кредитне стимулювання, стимулювання інфраструктурного забезпечення, конкретних інвестиційних проектів, протекціоністські заходи. 1. 3. Стратегії управління прямими іноземними інвестиціями
Переваги системи стратегічного управління, що визначили її широке поширення за кордоном, полягають у тому, що вона дозволяє сформулювати глобальні цілі розвитку фірм, сформувати позицію менеджерів вищої і середньої ланки, оперативно адаптуватися до змін ринкового середовища і тим самим підвищити конкурентноздатність організації. Процес стратегічного управління носить циклічний, ітераційний характер і включає наступні етапи: 1)системний аналіз перспектив, небезпек і можливостей, що відкриваються перед організацією; 2)розробка сценаріїв майбутнього, аналіз впливу чинників зовнішнього середовища з урахуванням імовірності виникнення тих або інших ситуацій; 3)визначення головних цілей, побудова дерев цілей, порівняння цілей і підцілей зі сценаріями майбутнього; добір проблем, що передбачається вирішувати за допомогою стратегічного управління; 4)розробка альтернативних стратегій досягнення цілей, вибір типових стратегій, планування необхідних ресурсів; 5)розробка стратегічних програм, що реалізують як загальну, так і окремі стратегії; 6)проектування системи впровадження і контролю стратегічних планів. [45] Під стратегією зазвичай розуміють набір найбільш загальних правил, що визначають довгострокові дії, забезпечують виконання місії організації. При цьому в якості місії виступає глобальна ціль, що визначає причину існування організації. Місія як найбільш загальна мета інвестування може полягати в наступному: = зберігання або перерозподіл власності шляхом придбання контрольних пакетів акцій; = забезпечення доступу до дефіцитних видів продукції (послуг), майнових і немайнових прав; = участь в управлінні підприємством за рахунок придбання великих або блокуючих пакетів: = захист інвестицій від інфляції; = зберігання і приріст капіталу; = одержання регулярного поточного прибутку.
Перші три з перерахованих вище глобальних цілей визначають стратегічний тип інвестора (прямі іноземні інвестиції). [45] Інвестиційна стратегія залежить від місії інвестора і визначає не тільки досягнення довгострокових цілей, але і тактику вкладення засобів: у які проекти, коли і через які проміжки часу варто інвестувати. Крім загальної стратегії інвестування іноді формуються окремі субстратегії. Вони носять, як правило, короткостроковий характер і розробляються як реалізація основної стратегії для конкретного виду інвестицій. [46] В залежності від цілей інвестування, типу управління, характеру економічної ситуації і множини інших чинників можна виявити різноманітні стратегії. Для стратегічного інвестора, основна місія якого полягає в розширенні сфери свого впливу й участі в управлінні підприємством, можна виділити стратегії ефективного власника і спекулятивного злиття (або поглинання). Стратегія ефективного власника. У випадку використання цієї стратегії місія інвестора полягає не тільки в одержанні доступу до визначених видів продукції і забезпеченні контролю за фінансовими потоками, але й у підвищенні науково-технічного і виробничо-збутового потенціалу, фінансовому оздоровленні підприємства-емітента. Основний прибуток, одержуваний інвестором, носить довгостроковий характер і утворюється в результаті господарської діяльності підприємства. Відповідно для здійснення цієї стратегії необхідні значні ресурси не тільки на придбання контрольного пакета, але і для розвитку емітента. На більш пізніх етапах ефективний власник може здійснювати "розкручування" акцій підконтрольного підприємства, у тому числі і на міжнародних ринках. Нарешті, після того, як підприємство стало високорентабельним, а його акції значно виросли в ціні, інвестор, що використовує цю стратегію, може одержати прибуток за рахунок продажу свого пакета. За кордоном таку стратегію використовують венчурні фонди, що фінансують розвиток інноваційного бізнесу. У якості передумов використання даної стратегії необхідно відзначити не тільки наявність значних фінансових ресурсів, але і досвід, зв'язки, а також знання технології виробництва, ринків збуту й інших особливостей контрольованого підприємства. Стратегія спекулятивного злиття або поглинання. Основна місія цієї стратегії полягає в придбанні контрольного пакета акцій для забезпечення доступу до дефіцитних видів продукції (послуг), фінансових ресурсів або з метою одержання в розпорядження вигідних об'єктів нерухомості, інших майнових і немайнових прав. Застосування цієї стратегії стосовно великих підприємств дозволяє переключити значні фінансові потоки на свої дочірні посередницькі фірми, офшори, банки. Інвестори, що використовують цю стратегію, можуть одержати прибуток при реалізації пакета акцій кінцевому інвестору або за рахунок управління грошовими потоками підприємства. Мета застосування даної стратегії стосовно дрібних підприємств може полягати в придбанні вигідних площ у престижних районах для використання їх під офіси, склади, для зведення нових будинків. Таким чином, головною відмінною рисою цієї стратегії є не розвиток підприємства, а одержання доступу до майнових і немайнових прав. У якості передумови використання розглянутої стратегії можна вважати приналежність інвестора до фінансово-промислової групи (ФПГ), банківських або торгово-посередницьких структур, що володіють необхідними ресурсами для скупки контрольного пакета акцій. Ця стратегія може бути використана, як правило, на початковій стадії приватизації, коли на підприємстві тільки починається боротьба за переділ власності. [45] В залежності від направленості виділяють стратегії вертикальної інтеграції та диверсифікації. Вертикальна інтеграція означає, що стадії виробництва і розподілу охоплені однією ієрархічною системою корпорації. Вертикальна інтеграція призначена для заміни ринкового механізму внутрішніми операціями. Таким чином, вертикальна інтеграція може бути подана як система, у якій компанія, що займається основним виробництвом, контролює фірму, виробництво якої доповнює ключове. За напрямком виділяють: • вертикальну інтеграцію "вниз" (backward integration), коли фірма, зайнята основним виробництвом, одержує контроль над виготовленням сировини і напівфабрикатів; • вертикальну інтеграцію "вгору" (forward integration), коли фірма набуває контролю над наступними технологічними стадіями, включаючи також розподіл. За охопленням розрізняють:
• повну вертикальну інтеграцію (існує між двома стадіями виробництва А і В, коли все виробництво стадії А передається на стадію В); • часткову вертикальну інтеграцію (існує, коли стадії А і В не повною мірою перекриваються всередині однієї корпорації). Узагальнюючи різноманітні цілі вертикальної інтеграції, Т. Коно виділив наступні чотири групи: 1. Усунення непевності. Щоб забезпечити постачання матеріалами і компонентами, а також збут товарів, необхідний контроль наступних за виробництвом процесів. 2. Обмеження конкуренції шляхом монополізації постачання сировиною і напівфабрикатами, а також каналів розподілу. 3. Поліпшення якості продукції і зниження витрат. Коли досягається синергічний ефект при подібності технологій, використовуваних у виробничих процесах основної і інтегрованої фірм, результатом вертикальної інтеграції є переваги, породжені масовим виробництвом. Коли у виробництві компонентів і кінцевої продукції використовується подібна технологія, якість компонентів поліпшується, що дозволяє реалізувати переваги великомасштабного виробництва. 4. Швидке пристосування до технологічних змін шляхом планомірного регулювання напрямків і масштабів виробництва. Реалізація цілей вертикальної інтеграції, забезпечення більшого контролю над зовнішнім оточенням можуть принести фірмі цілий ряд важливих стратегічних переваг. [22] У реальній практиці міжнародного бізнесу вибір між вертикальною інтеграцією і одноразовими контрактами не є єдиною альтернативою. Постачання сировинних матеріалів і компонентів часто припускає встановлення довгострокових взаємовідносин між фірмою-постачальником і фірмою-виробником. Прикладами довготермінової взаємодії служать також відносини між виробниками, дистриб’юторами і роздрібною торгівлею. Ці взаємовідносини супроводжуються різним ступенем формалізації, тобто в ряді випадків умови співробітництва й обов'язки кожної із сторін докладно розписуються в контрактах, у той час як в інших ситуаціях відношення базуються насамперед на довірі між партнерами. Рішення щодо застосування стратегій диверсифікації, тобто розширення напрямків діяльності фірми, включають розгляд двох груп питань: 1. Чи дає новий напрямок (галузь) кращі можливості одержання прибутку в порівнянні з можливостями, наявними в галузі, де вже функціонує фірма? 2. Чи може фірма створити конкурентну перевагу над вже функціонуючими в галузі фірмами? Як правило, можливості диверсифікації розглядаються в наступних ситуаціях: • стагнація традиційних ринків, посилення тиску з боку конкурентів, старіння асортименту продукції; • досягнення фірмою монопольного положення на ринку;
• більш висока забезпеченість фірми фінансовими ресурсами в порівнянні з потребами експансії в традиційних напрямках діяльності; • економічна неефективність додаткової експансії в напрямках основної діяльності; • виникнення необхідності розподілу ризику; • посилення циклічності основного бізнесу.
Емпіричні дослідження показують характерну для компаній розвинутих країн тенденцію до значного зменшення числа однопродуктовых компаній. 80-і і 90-і роки, однак, ознаменовані зворотною тенденцією. Так, у Великобританії, де ступінь диверсифікованості компаній була найвищою, у 80-х роках помітніше стало прагнення до використання більш концентрованих корпоративних стратегій. Аналогічні стратегії, часто супроводжувані значними дивестиціями, активно реалізуються і головними американськими компаніями. Тенденції до росту конгломератів у 50-60-х роках багато в чому визначалися домінуючими в той час уявленнями про універсальність інструментів і принципів загального менеджменту. Універсальність цих принципів припускала, що професійні менеджери, використовуючи набір методів фінансового контролю, системи управління персоналом, могли управляти високодиверсифікованими корпораціями, не зазнаючи при цьому значних проблем, пов'язаних з особливостями різних галузей. У 70-х роках проста логіка опортуністичного росту конгломератів була замінена більш складними підходами до оцінки ключових стратегічних рішень щодо диверсифікації, включаючи вибір галузей і ринків, а також способів конкурентного позиціонування на цих ринках. У зв'язку з досить низькою фінансовою результативністю багатьох високодиверсифікованих компаній у 80-х роках акцент змістився в бік проблем максимізації акціонерної цінності (shareholder value maximization). У рамках цього підходу кожний підрозділ корпорації оцінювався на предмет внеску (позитивного або негативного) у створення акціонерної цінності. [22] Аналізуючи мотивацію, а також доцільність і ризики диверсифікації, необхідно виділити два основні різновиди цієї стратегії: зв'язана і незв'язана (конгломеративна) диверсифікація. Під зв'язаною диверсифікацією розуміється диверсифікація, у якої об'єднуючі напрямки діяльності мають стратегічні подібності. Ці стратегічні подібності в багатьох випадках дають можливість повного або часткового використання загальної виробничих технології, каналів розподілу, науково-дослідної бази, торгової марки, реклами, системи постачання, управлінського "ноу-хау", тобто практично всіх операційних ланок фірми. Основним мотивом зв'язаної диверсифікації є забезпечення синергізму й економії на масштабі (economy of scope) за рахунок перерахованих вище стратегічних подібностей між об'єднуваними напрямками діяльності, а також перетинів у цільових сегментах покупців. Виділяють наступні варіанти зв'язаної диверсифікації:
• розширення за допомогою придбань існуючих або будівництва нових підприємств по виробництву продуктів, маркетинг яких дає можливості використання наявного збутового персоналу, об'єднання рекламних зусиль і діяльності по розподілу; • використання тісно пов'язаних технологічних; • збільшення завантаження виробничих потужностей;
• підвищення рівня утилізації наявних природних ресурсів і запасів сировинних матеріалів; • наявність потенціалу підвищення операційної ефективності придбаної фірми; • використання торгової марки і репутації організації;
• придбання нових фірм, що дозволяють підсилити конкурентноздатність даної фірми на основних напрямках діяльності. Синергія, що була головним мотивом зв'язаної диверсифікації, утвориться за рахунок технологічних і ринкових подібностей об'єднуваних напрямків діяльності. Являючи собою важливі передумови успіху такої диверсифікації, технологічні і ринкові подібності відносяться, насамперед, до операційної однорідності галузей (тобто до таких сфер, як розробка продукту, виробництво і маркетинг). Однорідність між напрямками діяльності (галузями) може також існувати на стратегічному рівні. Саме на врахуванні стратегічної однорідності, на додаток до однорідності операційної, варто акцентувати увагу, плануючи зв'язану диверсифікацію. При визначенні відповідності нового напрямку існуючому у фірми бізнес-портфелю найбільш важливими чинниками, швидше за все, будуть спроможність менеджерів застосовувати стратегії, процедури розподілу ресурсів, системи контролю, схожі з використовуваними в даний час. На додаток до розгляду питань галузевої однорідності М. Портер у своїй роботі "Конкурентна перевага" розвиває концепцію стратегічної відповідності, виділивши три основні категорії: 1) ринкові відповідності; 2) операційні відповідності; 3) управлінські відповідності.
Ще одним потенційним ризиком зв'язаної диверсифікації є те, що фірми, які її здійснюють, можуть стати об'єктами санкцій з боку інститутів антимонопольного регулювання. На відміну від зв'язаної диверсифікації, стратегія незв'язаної (конгломеративної) диверсифікації не припускає забезпечення синергічних ефектів. Основні задачі в даному випадку пов'язані з підвищенням фінансової результативності корпорації. Серед мотивів (причин) конгломеративної диверсифікації найбільш типові наступні: 1. Балансування грошових потоків. Так, з метою зниження залежності від зовнішнього фінансування компанія може придбати фірму, конкурентні позиції якої дозволять забезпечити стабільні грошові потоки. 2. Більш раціональне використання фінансових ресурсів. Грошові потоки, що надходять від підрозділів, які працюють у стагнуючих галузях, можуть бути використані новими підрозділами, що функціонують у галузях, які зростають. 3. Можливості придбання нового бізнесу по низькій ціні ("bargain-price"). Такі можливості існують у галузях, які знаходяться на стадії спаду, коли фірми прагнуть швидко вийти з бізнесу, мінімізуючи втрати в майбутньому. 4. Зниження ризику. Істотна залежність від однієї продуктової лінії може стимулювати конгломеративну диверсифікацію. Крім того, ініціювання конгломеративної диверсифікації може бути спрямоване на подолання циклічного характеру основного бізнесу. З цього погляду ефективність конгломеративної диверсифікації може бути вища, ніж диверсификації зв'язаної. 5. Інтереси управлінського персоналу. У випадку спаду основного бізнесу працюючі за контрактом менеджери можуть бути зацікавлені в конгломеративній диверсифікації, насамперед через необхідність збереження роботи. Даний випадок ілюструє можливий варіант конфлікту між стейкхолдерами (акціонерами фірми і менеджерами). 6. Захист від поглинання. Конгломеративна диверсифікація може зробити фірму непривабливою або недоступною для поглинання іншою фірмою. 7. Податкові сподівання. Можливість, що відкривається за допомогою конгломеративної диверсифікації, диференціації режимів оподатковування підрозділів корпорації часто дозволяє зменшити сумарні податкові платежі. [22] Незважаючи на потенційну принадність перерахованих вище й інших мотивів конгломеративної диверсифікації, ця стратегія має ряд істотних недоліків. Одним із головних недоліків є значне ускладнення управлінських процедур. Чим більше число різних видів бізнесу, тим складніше для корпоративних менеджерів: розуміти і регулювати процеси, що відбуваються в підрозділах; аналізувати стратегічні проблеми, які стоять перед підрозділами; оцінювати стратегічні плани, запропоновані менеджерами підрозділів. Крім того, характерна для конгломеративної диверсифікації відсутність стратегічних відповідностей між напрямками діяльності призводить до того, що результативність такої "сукупності", як правило, не вища, ніж сума індивідуальних результатів підрозділів, яких вони могли б досягти, працюючи як незалежні фірми. Аналізуючи наслідки конгломеративної диверсифікації, не слід також ігнорувати і ту обставину, що дана стратегія може значно послабити увагу фірми до основного бізнесу, а це, відповідно, негативно вплине на його конкурентноздатність. Виходячи з ідеї, що корпоративна стратегія фірми повинна визначатися інтересами збільшення акціонерної вартості, М. Портер пропонує три основних тести в ухваленні рішення про доцільність різних стратегій диверсифікації: тест на принадність (attractiveness test); тест на вартість входження (cost-of-entry test); тест на додаткові вигоди (better-off test). Відповідно до запропонованого М. Портером підходу, перед початком диверсифікації необхідно переконатися в позитивних результатах по всіх трьох тестах, а не тільки по одному або двом. Численні емпіричні дослідження впливу диверсифікаційних стратегій на фінансову результативність фірм здебільшого показують більш високу ефективність стратегії зв'язаної диверсифікації. Так, значні розходження в показнику прибутковості активів (ROA) на користь фірм, що застосували стратегію зв'язаної диверсифікації, були знайдені в дослідженні Р. Румельта в 1982 році, а також у наступних дослідженнях, що охоплюють фірми США, Канади, Західної Німеччини і Японії. В залежності від галузевого потенціалу інтернаціоналізації і корпоративної готовності, а також від цільових настанов фірми по ринковій частці і масштабам діяльності виділяють чотири типи міжнародних конкурентних стратегій. (рис. 1. 2) [22]. Багатонаціональний Глобальна стратегія Багатонаціональна стратегія концентрації Масштаб міжнародної діяльності Локальні (один або декілька зарубіжних ринків) Локальна стратегія високої ринкової частки Локальна стратегія концентрації Висока Низька Цільова ринкова частка Рис. 1. 2. Основні типи міжнародних конкурентних стратегій Серед характеристик глобальної стратегії можна відзначити:
• високу уніфікацію маркетингових програм і їх орієнтації на масові сегменти; • міжнародну стандартизованість більшості продуктів;
• функціонування виробничих потужностей як складової частини глобальних або регіональних мереж; • значний (за загальногалузевими стандартами) рівень абсолютних витрат на дизайн і НДДКР при відносно низьких питомих витратах на одиницю продукції; • невелику схильність до участі в стратегічних альянсах з іншими фірмами (за винятком випадків, коли такі альянси є єдиним способом виходу на закордонні ринки); • використання передових досягнень науки і техніки при необов'язковій орієнтації на радикально нові технології . Цією стратегією користуються найбільші міжнародні корпорації, зокрема IBM, Dow Chemical, Citicorp, Sony, Gillette та інші. [22] В зв'язку з обмеженістю міжнародного досвіду і ресурсного потенціалу використання глобальних стратегій промисловими підприємствами України може бути розглянуте лише у віддаленій перспективі. Однак для деяких найбільш великих з них можна рекомендувати багатонаціональну стратегію концентрації, основними характеристиками якої є: • ухилення від прямої конкуренції з фірмами, що використовують глобальну стратегію; • вибір об'єкта спеціалізації, який відносно індиферентний до цінової конкуренції; • використання потенціалу прибутковості бізнесу, пов'язаного з виробництвом доповнюючих елементів до продукції великих конкурентів; • активна участь у стратегічних альянсах з іншими фірмами з метою скорочення витрат на НДДКР і придбання доступу до нових ринків і технологій. Міжнародна спеціалізація, на якій базуються такі стратегії, може приймати наступні форми: 1) технологічна спеціалізація; 2) продуктова спеціалізація; 3) спеціалізація по стадіях життєвого циклу; 4) спеціалізація по стадіях виробництва; 5) спеціалізація по ринкових сегментах. [35, 22]
Ті українські підприємства, що у своїй міжнародній діяльності орієнтуються на локальні стратегії високої ринкової частки, повинні прагнути максимізувати переваги високих обсягів збуту і невеликих витрат щодо інших конкурентів, які функціонують на ринку даної країни. Очевидно, що такі підприємства вразливі перед конкурентами, які використовують значну економію на масштабах виробництва за глобальною стратегією. Таким чином, успіх цих підприємств залежить від їх спроможності суперничати з більш великими глобальними конкурентами за рахунок максимального використання наступних чинників: • бар'єри входу в національний ринок (тарифи, квоти);
• підтримка місцевих урядів (субсидії, покриття витрат на НДДКР і т. д. ); • тісні контакти і знання національних ринкових умов (включаючи споживачів, процедури регулювання і т. п. ); • швидкість реагування на зміни місцевих ринкових умов за рахунок кращої комунікативності і можливості адаптації запропонованих продуктів; • важливість національного статусу продавця в прийнятті купівельних рішень. Висока результативність локальної стратегії концентрації може досягатися в тих сферах бізнесу, де об'єми попиту значною мірою обумовлені специфікою потреб і переваг місцевих покупців, а розміри цільових ринків нижчі за межу принадності для великих міжнародних конкурентів. Найважливішими елементами планування і управління є пошук і використання синергічних ефектів, що виникають в результаті масштабності операцій. Такі легко перевідні через національні кордони активи, як виробнича технологія, "ноу-хау", управлінський досвід, торгова марка або фірмовий імідж, можуть активно використовуватися глобально. Підвищення загальної ефективності може бути забезпечене за рахунок поліпшення координації і раціоналізації операцій між країнами і різними функціональними сферами. Зокрема, консолідація або централізація НДДКР, виробництва, матеріально-технічного постачання й інших елементів ланцюжка цінностей може дозволити з одного боку, усунути дублювання зусиль, а з іншого боку - реалізувати потенціал економії на масштабах. [35, 22] Етап локальної експансії Транснаціональний етап Максимізація прибутку в кожній країні Глобальна раціоналізація і оптимізація прибутку
Рис. 1. 3. Формування пріоритетів транснаціональної діяльності [22]
Специфіка задач початкового етапу інтернаціоналізації визначає доцільність використання локальної стратегії концентрації. При успішному розвитку закордонної діяльності фірми ця стратегія може потім трансформуватися в локальну стратегію високої ринкової частки (рис. 1. 4). [22]
Рис. 1. 4. Трансформація міжнародних конкурентних стратегій: 1 – початковий етап інтернаціоналізації; 2 – етап локальної ринкової експансії; 3 – транснаціональний етап.
У випадку доцільності здійснення транснаціоналізаційних процедур можна використовувати багатонаціональну стратегію концентрації, що при визначених конкурентних і внутрішньоорганізаційних умовах замінюється глобальною стратегією. Іноді глобальна стратегія може використовуватися з самого початку придбання фірмою транснаціонального статусу.
Розділ ІІ. РОЛЬ ПРЯМИХ ЗАРУБІЖНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ ТА МЕТОДИКА ЇХ ЗДІЙСНЕННЯ 2. 1. Зарубіжне інвестування: значення для України
За надійністю інвестування згідно різних оцінок Україна займає 143 місце серед 170 країн світу. Тому в першу чергу постає питання про створення сприятливого інвестиційного клімату для вітчизняних та іноземних інвесторів. [44] Сьогодні важливим напрямком впливу приватизаційних процесів на інвестування є більша можливість залучення прямих іноземних інвестицій. Відомо, що переважна більшість іноземних інвесторів звикла працювати в цивілізованому ринковому середовищі і при виборі об'єкта інвестування віддає перевагу приватизованому сектору економіки. В Україну надзвичайно повільно надходять прямі іноземні інвестиції, їх сучасний обсяг аж ніяк не відповідає ні потребам вітчизняної економіки, ні потенціалу іноземних інвесторів. Звичайно, економіка України може виходити з кризового стану і структурно перебудовуватись за рахунок власних резервів, але за оцінкою деяких спеціалістів термін такого виходу може становити близько двадцяти років. Було б нерозважливо не враховувати багатий світовий досвід і не використовувати прямі іноземні інвестиції для підтримки життєво важливих господарських структур. [47] Україні за останні роки не вдалося отримати мінімально необхідний рівень іноземних інвестицій, а потреба в них за різними оцінками сягає 40-50 млрд. дол. США. На перший погляд, при рівних умовах залучення іноземних інвестицій в Україну вкладається їх значно менше в абсолютному відношенні і в розрахунку на душу населення. [36] Основна причина такого становища полягає в тому, що будь-якого потенційного інвестора, насамперед, хвилює збереження його вкладень. Іншими словами, гарантії з боку держави - імпортера капіталів на випадок "політичної плутанини". Для потенційного інвестора також необхідна впевненість у незворотності ринкових перетворень. В Україні такої гарантії не можуть дати владні структури, навпаки, серед них існують значні сили, що воліли б і далі здійснювати перекачку вітчизняного капіталу за кордон. [36] В ринкових умовах держава повинна перейти від єдиного джерела інвестицій і основного їх виконавця до ролі суб'єкта, який забезпечує загальний сприятливий інвестиційний клімат, що координує інвестиційну діяльність і гарантує збереження об'єктів інвестування. Від облікової ставки процента Національного банку залежить попит на інвестиції. Тобто, ставка процента визначає граничну можливість використання капіталу під інвестування. Як свідчить рис. 2. 1. , крива попиту на інвестиції відображає зворотну залежність між ставкою процента і ціною інвестування та сукупним розміром необхідних інвестицій. [31] Рис. 2. 1. Крива попиту на інвестиції
Хоча правова система України знаходиться на стадії активної законодавчої діяльності, а правовий інвестиційний процес в Україні регулюється більш ніж десятьма спеціалізованими інвестиційними законами, активної зарубіжної інвестиційної діяльності в Україні не спостерігається. Така тенденція пов'язана не тільки із законодавчою діяльністю, але й з економічними, політичними і соціальними тенденціями. [42] Економічні процеси в Україні мають кримінальну направленість, а тіньовий характер розподільчих і перерозподільних відносин підриває всю систему зацікавленості, надійності і перспективності розвитку інвестиційної діяльності. Крім того, закони про інвестиційну діяльність ні формально, ні змістовно не відповідають вимогам і потребам потенційних інвесторів в ринковій економіці. Надто велика лібералізація економіки в умовах нерозвиненості державного регулювання, низької виконавчої дисципліни і відповідальності призвела до появи анархії і невизначеності в економіці. Низький рівень державного управління призводить до надмірного втручання в процес інвестування державних службовців з метою задоволення власних потреб. В цьому аспекті має неабияке значення тіньовий експорт капіталу, який зменшує вітчизняні інвестиційні можливості. Основу цього явища складає недовіра власників капіталів до економічного режиму, бажання приховати капітали від непомірного оподаткування та посягань кримінальних структур. Тіньовий експорт капіталів лежить в основі отримання нелегальних доходів керівниками господарств і працівниками державних установ. [42] Акумулювання вітчизняного капіталу за кордоном створює головну проблему - повернення їх у вигляді інвестицій на батьківщину. Це явище має суперечливу властивість. З одного боку, власники капіталу зацікавлені в поверненні коштів на батьківщину, оскільки норма прибутку в Україні з урахуванням можливостей офіційної та тіньової економіки значно перевищує норму прибутку від використання коштів за кордоном. З іншого боку, тіньовий характер капіталу стримує його повернення внаслідок високого ступеня ризику, що пов'язано з необхідністю обґрунтування характеру походження коштів, які використовуються для особистих цілей, закупівлі високовартісної техніки, автомобілів, нерухомості тощо. Крім того, ризик обумовлено ще й необхідністю отримання офіційних кредитних та інвестиційних ресурсів, участі в приватизації, нейтралізації переслідувань тіньової діяльності державними органами. В Україні відсутня програма державного стимулювання іноземного інвестора через механізм участі в процесі приватизації. Механізм приватизації в Україні націлений лише на приватизацію, як на процес зміни власника, тоді як питання інвестицій залишаються поза увагою цього процесу. [42, 55] Визначилась галузева структура інвестицій в економіку України. Переважно це сфера послуг та збуту, торгівля та громадське харчування, тобто діяльність, яка не потребує значних початкових інвестицій, має швидку оборотність засобів і розрахована на існуючий великий попит на внутрішньому ринку, а галузі та виробництва, які дійсно потребують негайних інвестицій залишаються поза увагою інвесторів. [55] Політична і фінансова стабільність необхідна, але недостатня умова для активізації іноземного інвестування. Потрібен відповідний рівень прибутковості вкладень як у проект в цілому, так і для іноземного інвестора зокрема. Якщо норма прибутку в будівництві об'єкта в західноєвропейських країнах складає 38, 6%, то в Україні відповідно 21%. Ліквідувати цей розрив не можна ніяким чином, оскільки економіка іноземних країн також не стоїть на місці. Але скоротити розрив, створити найвищу норму прибутковості капіталовкладень можна за рахунок структурної перебудови економіки через механізм залучення іноземних інвестицій під наукомісткі технології. [44] Спільною проблемою для країн із перехідною економікою, до яких належить і Україна, на різних етапах розвитку є те, що інвестиційний процес у роки реформ значною мірою визначається нестачею власних коштів підприємств, зниженням частки довгострокових кредитів, які залучаються, скороченням обсягів централізованих капітальних вкладень. [44] Активізація інвестиційного процесу, зростання прямих капітальних вкладень в економіку є одним із головних інструментів успішного проведення економічних реформ в Україні. Таким чином, інвестиційне середовище на сьогодні не сприяє пожвавленню інвестиційної діяльності в Україні. Зокрема, велика частка тіньового сектора, низький рівень віддачі на вкладення. В той же час прямі іноземні інвестиції сьогодні для України є надзвичайно необхідними і можуть стати “рятівним колом” на шляху до побудови цивілізованого суспільства. Для того, аби стимулювати приплив таких інвестицій, необхідно знати основи методики їх здійснення, яка складається з декількох етапів. 2. 2. Методика та етапи здійснення зарубіжних прямих інвестицій
Підприємство взагалі планує стратегію в пошуках шансів для власного розвитку і збільшення прибутковості. Ці шанси пов'язані з виходом наявного товару на нові ринки, розробкою нових товарів або поліпшенням наявних, коригуванням маркетингового плану у відношенні окремих регіонів, будівництвом нових підприємств за кордоном, розширенням і модернізацією їх устаткування. Саме для використання цих шансів необхідні зарубіжні капіталовкладення. При плануванні інвестиції визначається пріоритетність вкладень по напрямках, що включає НДДКР, освоєння ринку, виробниче устаткування, склади, підготовка менеджерів, будівництво офісу тощо. Якщо капіталовкладення були здійснені відповідно до плану, прибутковість і ріст компанії надалі залежать від правильного використання її управлінського потенціалу. [31] План зарубіжних інвестицій повинен випливати зі стратегій маркетингу, виробництва, матеріально-технічного забезпечення, розробки товару, трудових відносин, фінансів. Вищий менеджер оцінює план інвестицій за критерієм відповідності пріоритетам стратегічного плану компанії в цілому. При цьому ставляться наступні питання: 1)наскільки погоджено план інвестицій з міжнародною стратегією; 2)чи допомагає план інвестицій здійсненню стратегії компанії в галузі маркетингу, виробництва, матеріального забезпечення, наукових досліджень і розробки товару; 3)чи стимулює план інвестицій досягнення компанією і її дочірніми фірмами їх специфічних цілей? [39] В цілому стратегія зарубіжних інвестицій повинна розроблятися таким чином, щоб вона могла гнучко пристосовуватися до нових можливостей і середовища, що змінюється. Як правило, компанія вирішує вкладати капітал в ту країну, з якою вона вже має торгові відносини або угоди про технічне співробітництво. Вона поетапно переходить до масштабного виробництва, а починається все з експорту, технічного співробітництва і простого складального виробництва. Подібна інвестиційна поведінка компанії пояснюється мотивами, докладно розглянутими в Розділі І даної роботи. Крім мотивів розширення ринку, існують стимули по використанню дешевої місцевої робочої сили і сировини. Підприємство, домагаючись стратегічної ясності в інвестиційній політиці, визначає пріоритети в капіталовкладеннях. Потім, аби можна було відбирати інвестиційні плани, що сприяють досягненню довгострокових цілей компанії, варто встановити критерій ухвалення рішення. [50] Задачі, які необхідно вирішувати при розробці інвестиційної стратегії, полягають, по-перше, у визначенні необхідної суми і структури капіталу, способів його мобілізації; по-друге, у виборі менеджера, що забезпечує ефективне керівництво фірмою; по-третє, у знаходженні оптимального поєднання цільових настанов на розширення виробництва і підвищення його рентабельності; по-четверте, у здійсненні політики диверсифікації по країнах, галузях і товарах. [45] Рис. 2. 2. Модель прийняття рішення про інвестиційний план
Для фірм найбільш важливими чинниками при ухваленні рішення про інвестиції в тій або іншій країні є передбачувана місткість ринку і темпи її росту. Фірми намагаються прогнозувати очікуваний ріст попиту і свої частки ринку в майбутньому. У випадку, якщо ринок має тенденцію до швидкого росту, то можна розраховувати на прийнятний рівень продаж. Дуже важливим є аналіз потенційного попиту. При цьому приймаються до уваги такі показники, як темпи росту в країні валового продукту, прибутки на душу населення і на сім’ю, населення і його розташування, рівень і типи споживання, експорт і імпорт. Корисними є дані, що стосуються обсягу експорту товарів і послуг по технічних угодах щодо конкретного ринку. [50] Маркетингові дослідження про можливості підприємства та складання бізнес-плану Для успішного проведення зарубіжної інвестиційної політики необхідне проведення маркетингових досліджень, що пов'язані з розробкою стратегії входу на міжнародний ринок окремих країн і з вибором каналів збуту. При цьому можливі різні стратегії в залежності від того, чи експортує фірма продукцію за рубіж, чи створює там виробниче підприємство. Задача експортера пов'язана з розширенням виробництва і збільшенням прибутку за рахунок освоєння нових ринків за кордоном. [50] Ухвалення рішення про вихід на міжнародний ринок повинно супроводжуватися проведенням маркетингових досліджень. Найбільш простим способом входження на ринок є експорт продукції. При цьому виробництво й інвестування здійснюються у власній країні. За рубіж вивозиться продукція або за допомогою міжнародних маркетингових посередників (непрямий експорт), або проведенням власних експортних операцій, що пов'язано з меншим ризиком, оскільки не потрібні зарубіжні вкладення у виробництво товарів. Іншим типом вкладень є спільне підприємництво, в результаті якого створюються спільні виробничі потужності з місцевою організацією. Закордонний інвестор може в цьому випадку купити собі частку вже в існуючому підприємстві або за згодою сторін вони можуть створити цілком нове підприємство. Найбільш повне використання інвестицій відбувається у випадках створення за кордоном власного підприємства або складальних цехів. Таке пряме інвестування зі створенням виробничих потужностей може забезпечити значні вигоди фірмі, що попередньо провела маркетингове дослідження з виявлення більш дешевої робочої сили, дешевої сировини, надання пільг іноземному інвестору. Крім того, створюються додаткові робочі місця, встановлюються більш сприятливі відносини з державними органами. [34] Вкладаючи кошти за кордоном, фірма забезпечує повний контроль над своїми капіталовкладеннями, що дозволяє їй розробити стратегію в галузі виробництва на довгостроковий період. Багато фірм залучаються до діяльності декількох міжнародних ринків і стають багатонаціональними організаціями. В одній країні вони створюють свою дочірню компанію, в іншій - спільні підприємства, в третю експортують продукцію. Ці фірми відносяться до транснаціональних компаній (ТНК). ТНК повинні мати великий досвід діяльності, виходити з оцінки конкретного зарубіжного ринку, економічних і політичних особливостей кожної з країн. [34] Важливим напрямком маркетингової стратегії є вибір іноземних фірм. При цьому варто виходити з наступних положень. Насамперед враховується вид господарської діяльності. Це можуть бути промислові підприємства, сільськогосподарські, торгові, транспортні тощо. Найбільш часто вибір зупиняється на промислових підприємствах. Друга ознака, за якою обираються інвестори - це форма власності: державні, державно-приватні і приватні. Найбільше поширення одержали державно-приватні фірми. Третя ознака - належність капіталу. До них варто віднести національні, змішані і міжнародні. Діяльність кожної фірми повинна здійснюватися відповідно до норм цивільного і торгового права своєї держави. Правильну оцінку своїм експортним можливостям можна дати тільки при гарному знанні ринку. Вивчення й оцінка підприємствами своїх експортних можливостей пов'язані з додатковими витратами на маркетингові дослідження. Однак ці витрати непорівнянні з величезними втратами, що може понести фірма при поганому знанні ринку. Спеціалісти-маркетологи стверджують, що один долар, витрачений на одержання інформації про зовнішній ринок, може збільшити експорт приблизно на 40 дол. [50] Стратегія фірми по дослідженню зовнішніх ринків повинна бути тісно узгоджена з цілями і задачами підприємства, проблемами експорту його продукції у взаємозв'язку з усіма елементами досліджуваного ринку і прогнозуванням його розвитку. Ці дослідження необхідно проводити систематично, регулярно, щоб бути в курсі всіх подій, що відбуваються на міжнародному ринку. Вартість проведення маркетингових досліджень ринку і їх масштаби багато в чому залежать від обсягу і характеру необхідної інформації. Дослідженню піддаються багато інформаційних джерел з метою підтвердження отриманих раніше даних. Це дозволяє в ряді випадків уникнути недостовірної інформації. У одержанні достовірної інформації повинен бути використаний науковий підхід, що визначить правильні рішення у виборі зовнішніх ринків. Дослідження зовнішніх ринків може проводитися підприємством-експортером разом з інформаційно-консультаційними фірмами або безпосередньо підприємством. [43] Маркетингове дослідження дає підстави для розробки бізнес-плану прямого інвестування, на основі якого може бути ухвалене рішення про інвестиції. Складання бізнес-плану пов’язане зі збором і опрацюванням великого інформаційного матеріалу: • загальні дані про проект (основні параметри, потужність підприємства, пункт розміщення, термін здійснення проекту й ін. ); • капітальні витрати (кошторис капітальних вкладень з вказанням норм амортизації на устаткування, графіку здійснення по роках будівництва); • витрати на експлуатацію підприємства;
• виробнича програма, у якій вказуються всі види продукції і можливих цін її реалізації; • податки;
• джерела фінансування проекту: а) власні засоби інвесторів в акціонерний капітал; б) позикові засоби (банківський кредит, облігаційні позики, позики інвесторів); • оцінка комерційної доцільності реалізації проекту (прибуток, терміни окупності). [50]
Рис. 2. 3. Схема розподілу прибутку при прямому інвестуванні [26]
Бізнес-план повинен передбачати розробку визначеної послідовності виходу компанії на зовнішній ринок, що містить 4 етапи. На першому етапі виявляються інвестиційні можливості фірми, визначається рівень готовності компанії вести міжнародний бізнес. На другому етапі проводиться детальне дослідження можливостей роботи на зовнішньому ринку. На третьому етапі розробляється стратегія виходу на зовнішній ринок, на четвертому етапі здійснюється підготування персоналу до майбутньої роботи за кордоном. [50] Фінансовий розділ бізнес-плану для створюваного підприємства відрізняється від аналогічного розділу бізнес-плану, розроблюваного для вітчизняних підприємств, тим, що тут присутні інші ціни, витрати виробництва й іноземна валюта. Розрахунок прибутку і капіталовкладень, як правило, проводиться при порівнянні декількох варіантів. Приймається до реалізації той з них, що найбільш вигідний з погляду одержання максимального прибутку і найменшого терміну окупності. При цьому необхідно також враховувати і чинник ризику. Батьківська компанія одержує не весь прибуток своєї зарубіжної філії, а за вирахуванням податку, що перераховується до місцевої влади за кордоном. Сплачені за кордоном податки вираховуються з податку батьківської компанії у вигляді податкового заліку. Приблизна схема розподілу прибутку наведена на рис. 2. 3. Вивчення інвестиційного клімату: обмеження, ризики та оподаткування При оцінці інвестиційного клімату в країні прикладання капіталу інвестор повинен враховувати рівень політичного ризику, під яким звичайно розуміють: а) політичну нестабільність, що асоціюється з різкими змінами в політичному режимі країни прикладання капіталу, включаючи війну, революцію й інші політичні потрясіння; б) нестабільність економічної політики країни, насамперед у таких сферах, як валютний режим, обов'язковість місцевих партнерів, “потолок” на використання імпортних компонентів при випуску продукції на місці; в) нестабільність обмінного курсу, що веде до вразливості фірми-інвестора щодо його коливань і зниження рівня прибутковості; г) інші елементи інвестиційного клімату. [21]
Високий рівень політичного ризику характерний для країн, що розвиваються, а також для країн ринкової орієнтації колишнього соцтабору. Для країн Заходу характерний нижчий рівень політичного ризику, так як тут не тільки діють принцип національного режиму і система державних гарантій прав і інтересів іноземних інвесторів, але і взагалі малоймовірні (за невеликими винятками) сильні політичні потрясіння, радикальні зміни економічної політики і драматичні падіння курсів національних валют. Проте і тут вітчизняний інвестор повинен враховувати рівень політичного ризику, що в окремих країнах може іноді доходити до критичних розмірів. [33] Оцінити рівень політичного ризику в тій або іншій країні інвестор може не тільки за допомогою власних або залучених експертів, але також використовуючи публікації консультаційних фірм, що спеціалізуються на оцінках ризику. Основою визначення рівня ризику для прямих інвестицій є не стільки обмеження уряду країни стосовно іноземних інвестицій, скільки наслідки, які випливають з погіршення політичної стабільності в країні. Подібний підхід до визначення ризику для прямих інвестицій на макрорівні знижує цінність публікацій фірми для інвесторів, особливо в умовах, коли все більшого значення для них набувають оцінки мікроризиків. Ризик для експорту визначається як похідний від високих нетарифних бар'єрів і низького кредитного рейтингу країни, що ввозить зазначені товари. [21] До числа чинників входять політична стабільність, політика основних опозиційних течій, ймовірність експропріації, обмеження власності, стан платіжного балансу, зовнішній борг, обмеження на переведення капіталу і прибутків і інші показники макро- і мікроекономічних ризиків. Одночасно оцінюються відношення до іноземних інвестицій, рівень споживання середніх верств населення країни, рівень і прибутковість іноземних інвестицій, а також правова система країни, ступінь її бюрократизації, якість інфраструктури, відкритість культури, рівень оподаткування компаній, наявність робочої сили тощо. [21] Добір чинників (показників) ризику і їх питома вага не завжди досить обґрунтовані, хоча відповідно до методу Делфі бажані багатоступінчастий добір і оцінка чинників, а методи статистичного аналізу дозволяють використовувати для цього приклади з життя досліджуваної країни або схожих країн. Тому доцільно порівнювати оцінки ризику, що дається різними системами. Врахування ризику використовується при ухваленні рішення типу “де” (вибір країни розміщення капіталовкладень), “як” (спосіб проникнення на ринок) і “коли” (в залежності від передбачуваного “терміну життя” проекту), а також після облаштування фірми на обраному ринку, коли необхідно вирішувати, чи варто розширювати свою діяльність на цьому ринку, збут якої продукції там варто планувати і чи не доцільно цілком або частково піти з раніше обраного ринку. Можливі наступні методи зниження політичного ризику, використовувані в ході прийняття управлінських рішень: а) уникнення ризику, що є найбільш поширеним методом і полягає в тому, що інвестори утримуються від ризикованих країн і проектів; б) зменшення ризику, засноване на страхуванні ризику силами самого інвестора, наприклад через резервний фонд фірми; в) страхування ризику (через страхові компанії), що є домінуючим методом; г) диверсифікація ризику, заснована на розосередженні портфелю зарубіжних активів фірми; д) запобігання збитків і контроль за ними, що базуються на інвестуванні насамперед у такі проекти, які явно необхідні приймаючій країні (з новою технологією, з експортною спрямованістю тощо); е) переведення ризику, засноване на використанні неакціонерних форм власності (контракти на управління, франчайзінг, об'єкти на компенсаційній основі). [21] Інвесторам рекомендується використовувати поєднання цих методів. Країни по-різному підходять до питання про необхідність попереднього дозволу на здійснення прямих інвестицій на їх території. У ряді країн такий дозвіл потрібно тільки в деяких випадках, переважно для вкладень у галузі, де присутність іноземних компаній обмежується. Існує група країн, де в усіх випадках необхідний попередній дозвіл, за винятком невеликих за розміром інвестицій. Встановлено терміни (різні, але не більше 3 місяців), протягом яких на заявку іноземного інвестора повинна бути надана відповідь. Якщо відповідь не надійшла, дозвіл набирає сили автоматично. Подібні фіксовані терміни дозволяють зменшити шкоду від бюрократичних ланок при розгляді заявки. Крім національних органів у регулюванні діяльності іноземних компаній беруть участь регіональні і місцеві влади. У деяких країнах ці влади мають велику самостійність у питаннях регламентування іноземних інвестицій, заохочуючи або обмежуючи їх в залежності від сформованої в даному районі ситуації. [41] В усіх країнах є галузі, де обмежені або заборонені іноземні капіталовкладення. У різних країнах коло цих галузей різне, але частіше це видобувна і військова промисловість, а також галузі сфери послуг, особливо банківська і страхова справа, транспорт і зв'язок. Деякі з цих галузей цілком закриті для іноземних компаній. В інших випадках їм дозволено туди доступ тільки після одержання попереднього дозволу. Іноді іноземним компаніям дозволяється виступати в цих галузях тільки в якості молодшого партнера національних фірм, або ж якщо є відповідна угода (або розділ в угоді) між країнами. [34] В умовах все більшого поширення принципу національного режиму стосовно іноземних інвестицій у багатьох країнах на практиці часто використовується законодавство про монополії і конкуренцію (антитрестовські закони і закони про несумлінну конкуренцію), що поширюється на всі місцеві фірми, як національні, так і іноземні. Це законодавство забороняє поглинання, злиття, об'єднання компаній і угоди між ними, що істотно обмежують конкуренцію і ведуть до створення монополій, а також забороняє контракти і таємні змови, що ведуть до стримування торгівлі, її монополізації і цінової дискримінації. Найбільш жорстким є законодавство США. Близьке до нього і законодавство Японії. У ЄС, крім національних, існують загальні для країн-учасниць правила конкуренції. [34] Помітний вплив на прямі інвестиції справляє експортно-імпортне регулювання. Створення компаніями філій за кордоном - це один із способів подолання протекціоністських заходів. Що стосується філій торгового профілю, то протекціоністські заходи, зокрема антидемпінгове законодавство, ускладнюють їх роботу. [38] Важливе значення мають неформальні обмеження у відношенні іноземних інвесторів. Серед них можна відзначити багатоступінчастість процедури одержання дозволу і численність пунктів заявки на одержання дозволу. У деяких країнах до відома іноземного інвестора доводять, що відповідь на його заявку буде позитивною у випадку, якщо в заявці він позитивно відповість на такі пункти, як прийняття в частку місцевих підприємців, використання місцевих ресурсів, розвиток поставок на експорт і високий технологічний рівень. До неформальних обмежень можна віднести і бюрократизацію механізму регулювання поточної діяльності іноземних компаній у країні, кредитів і державних замовлень. Все це виявляється іноді більш важливим чинником для іноземних підприємців, ніж незначні офіційні обмеження. [38] Ситуація, коли компанії з іноземною участю фінансуються в основному за рахунок припливу коштів з країни походження, характерна для періоду активного створення мережі зарубіжних філій компаніями тієї або іншої країни. У більшості розвинутих країн з ринковою економікою для компаній з іноземною участю немає перешкод щодо розміщення своїх цінних паперів на місцевих ринках, вони можуть нарівні з місцевими компаніями брати кредити на місці. Однак у ряді країн подібні обмеження існують, що є однією з причин активного розвитку в останні десятиліття євровалютного ринку, який став важливим каналом фінансування іноземних інвестицій, особливо для ТНК. [37] Поряд із позиками іншим джерелом запозичень на місцевих ринках позичкового капіталу можуть бути випуск і розміщення акцій, облігацій і інших цінних паперів. Однак при цьому варто враховувати, що утримувачі цінних паперів віддають перевагу купувати папери або відомих фірм, або дуже перспективних з погляду одержання прибутку. В міру зміцнення фінансового положення створеної компанії все більшого значення для неї набувають такі джерела фінансування, як нерозподілений прибуток і амортизаційні відрахування. Останні мають вигляд знижки з валового прибутку і дозволяють обчислювати власний розмір різними методами, у тому числі методом прискореної амортизації. До витрат дозволяється включати і відрахування на різні резерви і фонди: на сумнівних боржників, на майбутні збитки, на знецінення запасів. [37] В багатьох країнах продовжують зберігатися валютні обмеження, тобто система обмежень на операції з іноземною і національною валютою в рамках платіжного балансу. Ці обмеження охоплюють ввіз і вивіз капіталу (включаючи репатріацію раніше завезених капіталів), вивіз прибутків, інші переведення і платежі за кордон. Як правило, валютні обмеження здійснюються центральним банком країни. В результаті в країні з валютними обмеженнями іноземний підприємець часто не може одержати з-за кордону позику для свого підприємства в цій країні (навіть якщо цю позику надає йому батьківська компанія), не завжди може вільно вивезти назад свій капітал, іноді обмежений у вивозі прибутків, часом зіштовхується з обмеженнями в платежах за кордон при розрахунку за куплені там ліцензії, “ноу-хау”, послуги тощо. [37] У переважній більшості випадків компанії з іноземною участю інкорпоруються в країні перебування. Тому вони розглядаються місцевим законодавством як резиденти країни перебування і з них стягуються ті ж податки, що і з національних компаній. Що стосується відділень іноземних компаній, то в деяких країнах вони платять окремі податки по більш високій ставці. Місцевими податками оподатковуються і службовці компаній з іноземною участю. [29, 30] Основну частину податків з компаній складає певна група податків. Насамперед, це податок на прибуток корпорацій (корпоративний податок), що складає основну частину податкових виплат компаній. Оподаткуванню на прибуток підлягає чистий прибуток фірми (валовий дохід за відрахуванням усіх витрат і збитків). Існують розходження між країнами при оподаткуванні тієї частини чистого прибутку, що підлягає розподілу між акціонерами (пайовиками) у вигляді дивідендів і потім підпадає під дію прибуткового податку з фізичних осіб, в результаті чого та сама сума може двічі оподатковуватися податком - спочатку корпоративним податком як частина прибутку фірми, а потім особистим прибутковим податком, що складає дохід акціонерів, які одержують від фірми цю суму в якості дивідендів на свої акції. В залежності від підходу до цього подвійного оподаткування прибутку можна згрупувати національні системи стягування податку на прибуток корпорацій у наступні системи: - класична система, при якій частина прибутку оподатковується податком на прибуток корпорацій, а потім особистим прибутковим податком (Бельгія, Люксембург, Нідерланди, США, Швеція, Швейцарія); - система зниження оподаткування на рівні компанії, при якій прибуток оподатковується за більш низькою ставкою корпораційного податку (Австрія, Німеччина, Португалія, Японія) або ж він частково звільняється від обкладення (Ісландія, Іспанія, Фінляндія); - система зниження оподаткування на рівні акціонерів, при якій або акціонери частково звільняються від сплати прибуткового податку на одержувані ними дивіденди незалежно від того, чи утриманий корпораційний податок (Австрія, Данія, Канада, Японія), або податок, сплачений компанією з прибутку, частково зараховується при оподаткуванні акціонерів, тобто діє так званий податковий кредит, імпутаційна система (Великобританія, Ірландія, Франція); - система повного звільнення прибутку від корпоративного податку на рівні фірми (Греція, Норвегія) або акціонерів (Австралія, Італія, Нова Зеландія, Фінляндія). [29, 30] Вітчизняним інвесторам при розробці питання про заснування (покупку) фірми за кордоном варто звертати особливу увагу на податкове законодавство зарубіжних країн, залучаючи торгпредства і по можливості досвідчених місцевих фахівців. Крім офшорних центрів і податкових гаваней, на Заході майже немає спеціальних пільг для іноземних інвесторів. Тому компанії з іноземною участю використовують інвестиційні пільги, які надаються владою приймаючих країн для всіх діючих на їх території компаній. Подібні пільги - один із важливих моментів для іноземних підприємців в ході ухвалення рішення про організацію або розширення зарубіжних філій. Основна маса пільг, якими можуть скористатися іноземні підприємці, - це пільги в контексті загальнонаціональної політики державного стимулювання економіки. Вони звичайно поширюються на всі діючі в країні компанії, як національні, так і іноземні. Пільги надаються для стимулювання регіонального розвитку (особливо для відстаючих районів, для так званих депресивних зон, у яких стагнують традиційні для них галузі), проведення в масштабах країни ряду галузевих програм, розвитку науково-дослідних робіт, збільшення зайнятості населення, розвитку експортних виробництв тощо. [38] У деяких країнах і територіях існують пільги, якими користуються переважно підприємці з-за кордону. В основному це пільги, що діють у так званих податкових гаванях і офшорних центрах, де проводиться політика притягнення іноземних інвестицій шляхом надання їм широких податкових і інших пільг. В податкових гаванях подібні пільги звичайно надаються всім іноземним компаніям, в офшорних центрах - тим іноземним компаніям, що здійснюють операції з нерезидентами. Однак у багатьох випадках розходження між цими гаванями і центрами провести майже неможливо. Для цих гаваней і центрів характерний свій набір форм господарської діяльності, викликаний тим, що іноземні інвестори відкривають тут фірми не стільки для видобутку сировини і виробництва товарів, скільки для комерційної, фінансової, управлінської, страхової діяльності і для керування судноплавними компаніями. [38] Розробка стратегій іноземних інвестицій
При розробці стратегії прямих зарубіжних інвестицій вищий менеджер попередньо оцінює інвестиційний план з погляду не тільки його прибутковості, але й очікуваних труднощів і непередбачених обставин. Прибуток від знову освоюваної сфери діяльності може бути спрогнозований з урахуванням передбачуваної частки ринку, обсягів продажу, ціни, умов конкуренції і витрат виробництва й обігу. Останні містять у собі збутові й управлінські витрати, амортизацію і податки. Розрахунки можуть вестися у валюті країни перебування, але необхідний перерахунок на валюту країни-інвестора. При цьому варто мати прогноз обмінного курсу на перспективу. [45] У випадку інвестиції у формі придбання діючого підприємства очікуваний в перспективі прибуток можна спрогнозувати, спираючись на його розміри за минулі періоди. При цьому фірма повинна звернути серйозну увагу на можливі розходження в методиці обчислення прибутку і на фінансові зобов'язання, що можуть виникнути з випадкових обставин (наприклад, підприємство могло виступити в минулому гарантом при кредитуванні інших суб'єктів). Слід також проаналізувати сформовані тенденції зміни прибутку, стабільність і темпи його приросту. При оцінці ефективності прямих зарубіжних інвестицій необхідне врахування синергічного ефекту. При зарубіжних інвестиціях діють різнонаправлені чинники, які, з одного боку, зменшують прибуток компанії, а з іншого боку - збільшують його. Так, якщо в результаті інвестування виникає імпортозамінне виробництво, то компанія втрачає на скороченні обсягу експорту товарів і технічних послуг. В той же час материнська компанія одержує додаткові прибутки від зарубіжних дочірніх фірм за рахунок надання різного роду послуг і кредитів. [22] Для визначення пріоритетів в інвестиціях необхідне встановлення нормативу їх окупності. Пріоритет в інвестиціях визначається з врахуванням часу, необхідного для повернення всієї суми капіталовкладень. При розрахунках суми чистого прибутку виникають специфічні питання, пов'язані з розходженнями між країнами в методиці калькулювання витрат виробництва, обмінними валютними курсами, особливостями податкових систем, невизначеністю в порядку переведення прибутку за кордон. У кожної компанії своє уявлення про прибутки від зарубіжних інвестицій. [50] Прибутки містять у собі дивіденди від зарубіжних капіталовкладень, прибуток від експорту в дочірні фірми, надходження від управлінського консультування, роялті, відсотки за кредит, наданий дочірнім фірмам. Остаточна сума прибутків визначається після сплати всіх податків у країні інвестора й у країні перебування. До цієї суми може бути включений і реінвестиційний прибуток. При визначенні нормативу окупності не приймається до уваги прибуток, що виникає за межами терміну окупності. При такому підході багато інвестиційних проектів, у принципі прибуткових, виявляються відхиленими в силу жорстких вимог до терміну окупності. Багато компаній оперують середньою рентабельністю. Вона розраховується у відсотках від суми інвестицій. Коли компанія встановлює прийнятний для неї мінімальний рівень рентабельності, то використовує наступні три його різновиди: • основний твердий мінімальний рівень;
• залежний від зміни кредитної ставки і розміру капіталовкладень мінімальний рівень; • у випадку проникнення на новий ринок або розробки нового товару особливий мінімальний рівень. При оперуванні середньою рентабельністю за межами визначених часових рамок необхідно привести прибуток майбутніх періодів до умов дійсного часу. [50] Багатонаціональна компанія через різні види страхування, вишукування фінансових ресурсів у країні перебування й інші засоби знаходить визначений захист від ризику, пов'язаного з зарубіжними інвестиціями. В залежності від обставин використовуються такі засоби, як придбання валюти на термін, співробітництво з місцевими інвестиційними фондами, вивіз чистого прибутку в дозволених межах і створення спільних підприємств. Підприємство може вжити заходів по раціоналізації власної інформаційної системи і процедури прогнозування. Використання масштабної інформаційної системи дозволяє мати більш обгрунтовані прогнози по конкуренції, змінам попиту і технології, тенденціям росту витрат виробництва і продуктивності праці. Це, у свою чергу, дає можливість точніше оцінити інвестиційну обстановку. Якщо багатонаціональна компанія, здійснюючи зарубіжні інвестиції, створює підприємство, яке на 100% належить їй, то це сепаратні інвестиції або одноособове підприємство. Якщо ж частка компанії менше 100%, то це - спільне підприємство (СП). У міжнародному бізнесі під СП розуміють спільну справу, створювану двома або більше зацікавленими особами, громадянами різних держав. [39] Визначення СП, яке дає Е. Дж. Колде – це особливе підприємство, створюване фірмами двох або більше країн на постійній основі. Об’єктами поєднання тут є не лише сам по собі капітал, але і технологія виробництва, патенти, торговельні марки, управлінські ноу-хау та інші фактори виробництва. Спільному підприємству властиві наступні характерні риси.
Перша. Орієнтація на одержання підприємницького прибутку. СП утвориться тоді, коли кожним з його засновників переслідується властива бізнесу мета - одержання прибутку. СП не вкладає капітал на соціальні потреби, не може задовольнитися роллю рантьє - простим збором відсотків за капітал. Друга. Спільність цілей утворювачів СП, оскільки мається на увазі одержання прибутку. Третя. Спільний облік. Оскільки здійснюється технічне й економічне співробітництво на базі спільних інвестицій, сторони пропорційно їх часткам у загальній сумі капіталовкладень або за особливою угодою розпоряджаються прибутками і збитками і розподіляють їх між собою на основі загального рахівництва. Четверта. Спільне керування бізнесом. Здійснюючи спільні інвестиції, партнери спільно управляють підприємством і несуть загальний тягар господарського ризику. Надання технології в рамках СП і стягування при цьому роялті не відсторонює партнера від спільного управління. [39] Стимули створення СП поділяються на: стимули стосовно багатонаціональної компанії і фірми приймаючої країни. Щодо перших стимули створення СП наступні: • можливість заощадити кошти на інвестиції; • дроблення господарського ризику;
• набуваючи статусу неіноземного підприємства, СП не порушує національні почуття населення приймаючої країни; • використовуючи управлінські і збутові можливості і робочу силу фірми-партнера, можна легше пристосуватися до специфічних умов країни; • у випадку юридичних обмежень на 100%-ве володіння підприємством СП є єдино можливою формою зарубіжних інвестицій; • можливість одержання різних пільг, наданих приймаючою країною іноземному бізнесу; • можливість реально розпоряджатися справою в умовах відсутності повного права володіння. Щодо фірми приймаючої країни, стимули створення СП наступні: • збільшення фінансової потужності за рахунок іноземного капіталу; • можливість одержання кредитів під гарантію іноземного партнера; • можливість запозичити в іноземного партнера передовий управлінський, виробничий і збутовий досвід; • можливість користування законодавчими й адміністративними преференціями, наданими приймаючою країною іноземному капіталу; • встановлення ділового співробітництва з іноземним партнером і можливість посилення на цій основі зовнішньої маркетингової діяльності. СП дає можливість оперувати великим капіталом при меншому його вкладенні в порівнянні з одноособовим створенням підприємства. У більшості країн, що розвиваються, здійснюється політика притягнення іноземного капіталу, в рамках якої надається цілий ряд преференцій, таких як урядові гарантії іноземних кредитів, податкові пільги, сприяння переведенню прибутку тощо. Приймаюча країна одержує можливість подолання відсталості окремих територій, надання більшої динамічності суспільному розвитку. У випадку, якщо приймаючою країною застосовуються дискримінаційні заходи у відношенні іноземного капіталу, СП є гарним засобом обминути їх. Багатонаціональна компанія, створюючи СП у партнерстві з фірмою країни перебування, може підняти свою суспільну репутацію шляхом поліпшення відносин з найманим персоналом і громадськістю. СП поділяються на майнові і немайнові. Майнові СП створюються спільним інвестуванням капіталу, основні права й обов'язки засновників визначаються на основі законодавства установчим договором, прибутки і збитки СП розподіляються пропорційно інвестиційним внескам. Немайнове СП утворюється без спільних інвестицій на основі договору про використання управлінських знань, прав промислової власності, технології, послуг, ліцензій, торгової марки й інших об'єктів інтелектуальної власності. [38] Міжнародні СП можна розділити по типах в залежності від наявності інвестиційного капіталу, характеру партнера і ступеня повноти прав власності. Класифікація за наявністю інвестиційного капіталу [39]
Міжнародне СП договірної форми застосовувалося у відносинах з соціалістичними країнами, де юридично не визнавалося право громадян цих країн на приватну власність. При цій формі компанія країни-інвестора давала уряду або інвестору приймаючої країни капітал, устаткування, промислову власність, технічне сприяння і ноу-хау на умовах одержання роялті. Майнове міжнародне СП є найбільш поширеним в країнах, що розвиваються. При цій формі інвестори можуть брати участь у капіталі діючого підприємства, але в більшості випадків спільними інвестиціями створюється нове підприємство. Класифікація за характером партнера [39]
Партнерами по СП з боку приймаючої країни можуть бути приватна фірма, урядовий орган, державне підприємство, фірма третьої країни. Міжнародне СП із фірмою третьої країни - в створенні СП бере участь не тільки фірма країни, що приймає, але і капітал третьої країни. Звичайно ця форма використовується при наявності великомасштабних проектів і підвищеного ризику. Саме для дроблення ризику іноземний капітал виступає у формі множинної власності, що об'єднує інвесторів декількох країн. Міжнародне СП з приватною фірмою - найбільш часто використовується, оскільки фірма-інвестор має можливість ефективно скористатися всіма перевагами партнера, такими як апробовані канали збуту, кваліфікована робоча сила, зв'язки в урядових і адміністративних структурах. Міжнародне СП з урядовим органом утворюється, коли уряд країни, що приймає, з метою прискорення економічного росту вирішує безпосередньо сам брати участь у спільних інвестиціях. Подібна ситуація виникає, коли не вистачає національного капіталу або він зосереджується у високоприбуткових зі швидким оборотом капіталу галузях. Спільні інвестиції цієї форми здійснюються з метою розвитку стратегічних галузей, відшукання фінансових ресурсів і створення сприятливих умов для приватних інвестицій, тому вони направляються в базові галузі, на структурну перебудову і забезпечення пропорційного економічного розвитку. Класифікація за ступенем повноти прав власності [39]
В залежності від того, яка частка прав власності СП належить фірмі країни-інвестора, СП можна розділити на ряд категорій. Якщо фірмі належить більше 95% голосуючих акцій, то маємо повне володіння; якщо частка власності - в межах від 50 до 95%, то має місце володіння більшості; якщо менше 50%, то має місце володіння меншості. Поділом прав власності з місцевою фірмою можна обминути окремі законодавчі перешкоди, а також протистояти політичному і суспільному тиску з боку приймаючої держави. Спільне володіння пом'якшує побоювання в суспільстві, що іноземці захоплять пануючі позиції в економіці, дає можливість зростити партнерів із загальними інтересами і підвищує роль місцевих фірм. Рішення про ступінь повноти володіння спільним підприємством приймається, в основному, з урахуванням характеру товару, фінансових і управлінських можливостей, економічної, соціальної і політичної ситуації в приймаючій країні. Які найважливіші чинники, що необхідно взяти до уваги багатонаціональній компанії при розробці стратегії СП? Насамперед, стратегія СП повинна бути найтіснішим чином пов'язана зі стратегіями маркетингу, виробництва, матеріально-технічного постачання, технології, фінансів, персоналу й іншими. [45] Крім того, врахованими чинниками можуть бути: 1)особисті переваги вищого менеджера;
2)заснована на досвіді оцінка прибутковості спільних інвестицій; 3)можливості компанії у відношенні технології, товару, керування, маркетингу й інших; 4)політика країни, що приймає, стосовно іноземної власності, націоналістичний чинник і відношення компанії до них: 5)можливості контролю спільної діяльності: 6)можливості знаходження необхідного партнера; 7)умови оподаткування й інші правові установки.
Основними є наступні чинники: можливості компанії, місцевий націоналізм і умови контролю. Якби багатонаціональна компанія була особливо сильна в менеджменті, техніці, розробці продукту, маркетингу, мобілізації капіталу й інших функціях, вона намагалася б уникати спільних інвестицій. Володіючи фірмовим товаром, особливою технологією, спеціальним маркетингом і іншими перевагами, компанія, незважаючи на тиск з боку місцевих фірм, зацікавлених у спільному володінні, змогла б відстояти свою позицію на організацію одноособового виробництва через цілком належну їй дочірню компанію. Але звичайно компанії не мають подібних переваг. Якщо навіть на якійсь момент і є окремі переваги, то в довгостроковому плані вони нівелюються. Тому компаніям доводиться виявляти визначену гнучкість у питаннях спільної власності. [22] Якщо з боку місцевої влади встановлюються визначені обмеження в пропорціях спільного володіння, то компанії треба вирішувати, чи є сенс брати участь у спільному виробництві. Хвиля націоналізму, що піднімається в багатьох країнах, тисне на форми і масштаби іноземної власності. Коли іноземний бізнес фактично розпоряджається значною частиною місцевого господарства, особливо сильні вимоги до спільного володіння власністю. Водночас багатонаціональна компанія шляхом добору гідного партнера і виробітку відповідних умов договору може зарезервувати для себе визначені права в прийнятті рішень і контролі. [22] Особливо важливий вибір партнера і встановлення взаємної довіри. Одночасно з договором про заснування СП компанія може підписати угоди про керування і технічну співдружність. У цих документах відбиваються порядок і умови утворення ради директорів, призначення й оплата праці менеджерів, фінансування й оплата управлінських і технічних послуг компанії, розподіл прибутку і вирішення інших потенційно спірних питань. У процесі виконання закріплених за багатонаціональною компанією функцій надання торгової і фірмової марки, патентів, фінансових засобів, інжиніринга, маркетингової й управлінської технології, навчання менеджерів, вона може зробити істотний вплив на загальну управлінську політику СП. Питання про права власності і контролю досить складні. Навіть 100%-на власність не обов'язково припускає можливість повного контролю. Це особливо виявляється в довгостроковому плані. Можливості ефективного контролю забезпечуються не стільки відносинами власності, скільки знаходженням взаємовигідного варіанта договору, технічним і управлінським сприянням, відповідними умовами постачання СП різноманітними місцевими природними ресурсами. Багатонаціональна компанія повинна компенсувати мінуси від послаблення контрольних прав, що випливає зі спільного володіння, вигодами від довгостроково прибуткового бізнесу і збігу інтересів компанії і держави. Склад витрат і прибутків конкретизується в кожному окремому випадку. Співвідношення прибутків і витрат коливається у визначеному діапазоні. При цьому розрахунки компанії можуть не збігатися з розрахунками місцевого партнера. Тому рекомендується розглядати співвідношення прибутків і витрат не тільки на момент створення СП, але і за умовами, прогнозованими через 3, 5 і 10 років. [36] З врахуванням чинників, викладених вище, компанія робить вибір на користь того або іншого типу СП. Через мінливість основних чинників, що лежать в основі формування спільних підприємств, стратегія СП повинна бути досить гнучкою. В основному вона повинна бути гармонізована з іншими стратегіями компанії, враховувати довгострокові націоналістичні тенденції. [39] З огляду на загальну стратегію СП уточнюються регіони і держави як об'єкти спільних інвестицій, бажана ступінь повноти прав власності, тип партнера, можливості мобілізації місцевого капіталу і наймання місцевих менеджерів і інші обставини. Подібна стратегія дає можливість провести аналіз співвідношення прибутків і витрат з огляду на ризики і невизначеності. У питаннях вибору між СП і одноособовим підприємством, визначення ступеня повноти прав власності повинна бути виявлена достатня гнучкість. Компонентами зазначеної стратегії можуть бути угоди про керування і технічну допомогу. І, нарешті, багатонаціональна компанія при виборі стратегії СП бере до уваги свій власний досвід і зміни обстановки в країнах світу. [39] Прагнення багатьох міжнародних компаній до одноособового володіння замість СП може виявитися суперечним їх довгостроковим інтересам. Подібна політика може привести до того, що компанії не одержать доступу до найбільш прибуткових виробництв. Крім того, вона в більшості випадків іде врозріз з побажаннями урядів і населення брати участь у спільному виробництві зі своєю власністю, своїми менеджерами і своїми фірмами. Компанії зрозуміють, що якщо відсутні спільна власність і контроль, то розгортання зарубіжної виробничої діяльності в довгостроковому плані стає все проблематичнішим. Саме СП є ефективним способом гармонізації інтересів партнерів різних країн. Стратегія власності
Політика власності багатонаціональних компаній поділяється на типи в залежності від того, яке місце в стратегії компанії приділяється контролю зарубіжної діяльності. У наступних випадках необхідний твердий контроль, забезпечуваний повним володінням або володінням на правах власності більшості: 1)застосування у світовому масштабі уніфікованих маркетингових методів у відношенні відмінних один від одного товарів (типовий приклад - кока-кола, косметика й інші споживчі товари); 2)необхідність модернізації і концентрації виробничого устаткування з метою скорочення витрат виробництва (виникає, коли товар досягає періоду зрілості); 3)олігархічна стратегія міжнародних компаній у виробництві сировини і матеріалів; 4)орієнтація компаній на розробку нових виробів (у випадках нагальної потреби раннього відшкодування витрат на дослідження і розробки і коли важко домовитися з партнером про ставки оплати за технічне сприяння). [45] При здійсненні стратегії, що передбачає максимальний контроль зарубіжної діяльності, навіть надання місцевим партнером управлінських кадрів, крім сумнівів у їх кваліфікації, викликає побоювання можливості ослаблення контролю з боку компанії. Коли мова йде про СП, важко розраховувати на те, що місцевий партнер виявиться дуже млявим у ділових відносинах. Якщо він побачить, що стратегія іноземної компанії протистоїть його інтересам, він буде відстоювати їх, що загрожує серйозним тертям. У цьому випадку найчастіше наявність місцевого партнера визнається недоцільною, звідси і прагнення до повного або на основі більшості права власності. Далі мова йтиме про стратегію, у якій наголос робиться не на контролі, а на максимальному використанні потенціалу місцевого партнера, а саме: 1)якщо місцевий партнер постачає сировину і матеріали, то можливість їх придбання є попередньою умовою зарубіжної інвестиції компанії; 2)якщо компанія виготовляє різноманітний асортимент виробів і необхідні маркетингові зусилля по самостійному освоєнню каналів збуту, то вона схиляється до співробітництва з місцевим партнером, щоб використовувати вже освоєні канали; 3)у випадку недостатності капіталу для зарубіжної діяльності й управлінського потенціалу можна спробувати вирішити ці проблеми шляхом співробітництва з місцевим партнером. [45] Таким чином, можна відзначити, що політика в сфері власності носить суто стратегічний характер і її конкретні прояви несуть на собі відбиток обраної стратегії СП. Стратегія асиміляції і розподілу прав
Зі зміною організаційної структури багатонаціональної компанії змінюється політика власності її зарубіжних дочірніх фірм. Звичайно в початковий період інтернаціоналізації бізнесу при наявності множини невизначених елементів на світовому ринку керівник дочірньої фірми одержував великі повноваження, у цьому випадку виникають відносини з приводу розподілу прав. Але з виникненням у структурі компанії міжнародного відділу з групою фахівців, що здійснюють керівництво дочірньою фірмою, відносини між материнською і дочірніми фірмами поступово інтенсифікуються, і підсилюється контроль. Відповідно, у більшості випадків володіння дочірніми фірмами здійснюється на праві повної власності або власності більшості. [45] Однак прагненню багатонаціональних компаній підсилити контроль за дочірніми фірмами є і протидіючі чинники. Уряд приймаючої країни, намагаючись не зачіпати національні почуття власного народу, проводить так звану політику економічного націоналізму. У її рамках домагаються: 1)відносного зниження частки іноземного партнера в спільних підприємствах; 2)збільшення споживання в СП місцевої сировини, комплектуючих деталей і вузлів; 3)відносного збільшення наймання місцевих робітників і технічних кадрів; 4)посилення експортної орієнтації СП.
В результаті подібного роду втручань контроль компанії за зарубіжною діяльністю неминуче слабшає, і підсилюється тенденція до асиміляції, до соціального й економічного зрощування з територією. [45] З позиції багатонаціональної компанії асиміляція, хоча це і вимушений процес, стає компонентом її стратегії. Асиміляційний процес повинен також регулюватися. При цьому застосовується вибірковий підхід, при якому передача найважливіших функцій на місця штучно затягується, а процес починається з менш важливих функцій. У процесі асиміляції і передачі повноважень на місця найбільш часто каменем спотикання стають функції, пов'язані з фінансами, дослідженнями і розробками. Для компанії реальне володіння цими функціями життєво важливо. Якщо компанія контролює ці функції в сукупності з інформаційною системою, то вона буде терпіти всі інші асиміляційні процеси. Будучи ж позбавлена контролю за цими ключовими функціями, компанія змушена буде піти з даної території. [45] Асиміляція і система "фейд аут"
Якщо приймаюча країна вважає, що іноземна фірма приносить їй вигоду, то вона відноситься до неї так само, як до власної. Якщо ж інофірма приносить з собою першокласну технологію, забезпечує приплив іноземної валюти за рахунок нарощування експорту, то відношення до неї може бути кращим, ніж до місцевих фірм. Але оскільки передача технології й управлінського досвіду перетворює місцеву фірму в конкурента, то компанія не прагне до активного відновлення початково завезених виробничої технології і систем керування і маркетингу. Це, у свою чергу, провокує місцеві влади до визначених форм втручання. І якщо в цих умовах компанія буде опиратися зі збереженням пануючих позицій в управлінні дочірньою фірмою, то вона зініціює вихід назовні потенційних протиріч, сутички інтересів, що в кінцевому рахунку може закінчитися націоналізацією або відходом з країни. Є проблема й у багатонаціональної компанії. Розширення сфери діяльності і зміни в стратегії вимагають відповідних змін в організаційній структурі, але при цьому найважливіше завдання полягає в тому, як контролювати цю величезну організацію. Оскільки політика власності у відношенні дочірньої фірми загрожує протистоянням інтересів, наголос на збільшення прибутків і посилення контролю компанії не може не породити гострих проблем у відносинах з місцевим партнером. В залежності від обраної стратегії повнота контролю буде різною. Але в будь-якому випадку багатонаціональна компанія, налаштовуючись на ріст місцевої економіки, в той же час чітко буде віддавати пріоритет власним інтересам і інтересам своєї країни, що буде поєднано з її стараннями підсилити контроль. У такій ситуації на визначеному етапі сутичка з місцевим націоналізмом неминуча. Щоб уникнути цього, країна застосовує стосовно іноземного капіталу такі заходи, як визначення і захист пріоритетних виробництв, встановлення порядку асиміляції, введення системи "фейд аут" і інші. Ці міри у визначених умовах мають сенс, але вплив їх обмежений. Не можна виключати такого розвитку ситуації, коли протистояння компанії і місцевої влади призведе до націоналізації і насильницької конфіскації. Але і багатонаціональна компанія так само, як і країна-інвестор, щоб запобігти небезпеці економічного націоналізму й інших інвестиційних ризиків, виробляє відповідні дії, у числі яких асиміляція, "фейд аут" і інші. [45, 39] Система "фейд аут" як один із способів асиміляції господарювання вперше застосована американськими компаніями, що стикнулись у 60 роках із спалахом економічного націоналізму в латиноамериканських країнах. Зміст її полягає в поступовій і поетапній передачі місцевим партнерам частки власності багатонаціональної компанії. Зміст системи "фейд аут" такий:
1)до початку інвестування іноземний інвестор домовляється з урядом країни, що приймає, про поетапну, протягом 15-20 років після початку виробництва, передачу своєї частки акцій місцевому партнеру; 2)протягом цього періоду уряд приймаючої країни визнає за іноземним інвестором право повного або на основі власності більшості володіння і забезпечує безперешкодне переведення прибутків у країну інвестора; 3)уряд приймаючої країни домовляється з іноземним інвестором про компенсацію за передану їм частку акцій і бізнесу. [39] Система "фейд аут" приваблива тим, що деякою мірою врівноважує інтереси компанії і приймаючої країни, запобігає крайнім формам їх протистояння. Незважаючи на визначені привабливі риси, система породжує і ряд проблем. Зокрема, вона не цілком прийнятна для багатонаціональних компаній, орієнтованих на довгострокову присутність на даному ринку і на неухильне підвищення своєї конкурентноздатності. В той же час система не заохочує на нові капіталовкладення, орієнтує на максимальне вижимання прибутку без технічних нововведень. З погляду багатонаціональних компаній, орієнтованих на широкий міжнародний ринок і які мають можливість створювати в різних його точках виробничі бази, інвестиційний клімат країн, що застосовують систему "фейд аут", оцінюється як несприятливий. Методом проб і помилок система йде до свого оптимального варіанту. У відношенні терміну "асиміляції" приблизно мається на увазі наступне: • асиміляція на відміну від "фейд аут" не має на меті повну передачу керування, не означає повного злиття з місцевим партнером; • "фейд аут" має справу тільки з компанією, що здійснює права власності, у той час як асиміляція поширюється на більш широке коло іноземних фірм, включаючи й ті, що надають технологічні послуги; • асиміляції піддаються капітал, керування, технологія, наймання персоналу й інші елементи бізнесу. При всій непевності поняття "асиміляція" можна відзначити її характерну рису, що виражається в узгодженні інтересів багатонаціональної компанії і приймаючої країни шляхом дроблення прав власності відповідно до реального положенню в управлінні і контролі. На початковому етапі асиміляція відбувається у формі наймання місцевого персоналу і використання місцевої сировини. На цьому етапі не виникає питання про частки власності і права управління. На наступному етапі відбувається асиміляція капіталу у формі передачі прав власності меншості і на цій основі - часткова передача прав управління. На цьому етапі асиміляція протікає без втручання уряду приймаючої країни. Питання про власність і контроль за дочірньою фірмою є одним із самих важких, оскільки воно визначає характер і економічну ефективність дочірньої фірми. В якому ж напрямку надалі буде розвиватися політика власності багатонаціональної компанії? Компанія для реалізації стратегії жадає підсилити контроль за дочірньою фірмою. У цьому випадку, мабуть, неминуча політика повного володіння або володіння на правах власності більшості. В даний час саме така політика проводиться більшістю розвитих країн. Водночас у країнах, що розвиваються, підсилюються вимоги асиміляції керування дочірніми підприємствами. Економічне зростання неминуче супроводжується посиленням економічного націоналізму. Відгукуючись на вимоги країн, що розвиваються, багатонаціональні компанії переходять на права власності меншості, зберігаючи відносини з дочірньою фірмою у формі угод про технічну допомогу або договору про довірче керування. Стратегія сама по собі не вирішує проблеми вибору партнера, але вона може дати визначені критерії такого вибору. Багатонаціональна компанія повинна чітко визначитися в тому, чого вона очікує від місцевого партнера в питаннях капіталовкладень, управління, маркетингу, наскільки важливі для неї знання, досвід і можливості партнера в сфері керування і господарювання в місцевих умовах, у сфері відносин з урядовими органами. Очікувати компетентності партнера в усіх вищевказаних сферах було б занадто оптимістично, тому компанія повинна визначити найважливіші для себе критерії. Крім вищевказаних обставин дуже важливі як критерії вибору ділова репутація партнера, його суспільний імідж і вірність у взаємовідносинах. [39] Реалізація, контроль, подальші дії
Стадія реалізації проекту прямого інвестування включає як час створення передбачених в проекті об’єктів або умов, так і строк їх функціонування. [50] В цей період інвестор слідкує, аби встановлені умови виконувались. Всі інвестиційні проекти після їх впровадження проходять стадію аудиту, незалежного і об’єктивного. Базою такого аудиту інвестиційного проекту служать складені партнерами звіти, які надаються для розгляду інвестору. В кожному звіті економічні і фінансові показники проекту розраховуються за фактичними даними, одержаними в процесі його реалізації з урахуванням змін в техніці і технології, а отже у витратах та доходах. Така оцінка служить для розробки рішень про подальші дії інвестора та партнерів. Серед найважливіших аспектів контролю зазвичай розглядаються наступні: Технічний аспект, який визначає “входи” і “виходи” з інженерної точки зору. Тут повинні бути вказані конкретні цілі проекту (тип і обсяги вироблених послуг або продукції), місце розташування об’єктів, обладнання, технології і їх характеристики, сировина і нормативи її витрачання, графік виконання проекту, досягнення поточних результатів тощо. Інституційний аспект, який охоплює широке коло організаційних питань і характеризує не лише партнера, його структуру, управління, персонал, політику, але і параметри і режими функціонування середовища в приймаючій країні. Економічний аспект контролю пов’язаний з вивченням впливу проекту на розвиток відповідної країни, регіону, галузі, тобто суспільна оцінка проектних доходів і витрат. Фінансовий аспект визначає ринкову ефективність окремого міжнародного інвестиційного проекту, при цьому безпосередньо використовуються ринкові ціни на вироблювані товари і послуги, реальні джерела фінансування і відсоткові ставки по них, діюча система оподаткування та її відповідність прогнозованим даним. [50] Таким чином, методика здійснення прямих зарубіжних інвестицій являє собою складний процес, на кожному етапі якого від інвестора вимагається високий рівень інформованості про галузі, сфери та країни прикладання капіталу. Це допомагає не лише своєчасно вжити необхідних заходів для збереження капіталу, але і успішно розвиватися на міжнародних ринках.
Розділ ІІІ. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ У ЗАЛУЧЕННІ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ. ІНВЕСТИЦІЙНИЙ КЛІМАТ УКРАЇНИ
3. 1. Огляд сучасного стану залучення іноземного капіталу у світовій економіці
В умовах науково-технічної революції активізується нарощування чинників, що сприяють росту інвестиційних потоків, обумовлюючи сталий на певний період часу баланс сил і протиріч між донорами і реципієнтами. 60-80-ті роки характеризуються тим, що потоки капіталу зростають більш високими темпами, ніж виробництво і зовнішня торгівля. Так, якщо в 1960 році обсяги прямих зарубіжних інвестицій складали $ 66 млрд. , то до початку 80-х років вони зросли більш ніж у 8 разів. [43] Цей двадцятирічний період принципово змінив і вектор руху іноземного капіталу з економіки країн, що розвиваються, в інвестування розвинутих країн, що стало основою жорсткості конкурентної боротьби з одночасною активізацією зусиль по формуванню нового міжнародного економічного порядку. Дане явище створювало нові можливості економічного і політичного співробітництва. Найбільшим експортером капіталу перед початком другої світової війни була Великобританія, на частку якої припадало більше 40% від загального обсягу, а частка США при цьому ледве перевищувала 20%. На початок 1960 року співвідношення сил складало відповідно менше 20% і більш 55%. [43] Провідна роль США спостерігалася до середини 60-х років, хоча і понині закордонні активи всіх видів у цієї країни дуже великі. Тим часом в післявоєнні роки основною формою інвестування США був експорт державного і приватного позичкового капіталу. В даний час фіксується значна перевага першого і направляється він переважно у держави, що розвиваються, з метою культивування там американського впливу. Однією з найбільших форм зарубіжних приватних інвестицій служать прямі іноземні інвестиції. При цьому статистика фіксує, що переважна частина акцій підприємств і самих безпосередньо об'єктів знаходиться в повній власності американського капіталу, що дозволяє корпораціям мати більш високі показники, ніж у їх конкурентів, а переважна частина одержуваних прибутків покриває визначену частку пасиву платіжного балансу країни і поповнює ресурси для фінансування зарубіжної експансії. [19] Американський капітал виявляє попит на таку чисельність робітників та службовців країн, що розвиваються, розмір якої складає майже половину зайнятих в обробних галузях США. Комплекс американських підприємств за кордоном називають другою економікою США, зміцненню якої сприяють хронічна нестача в країнах-реципієнтах фінансових ресурсів, відсутність досвіду управління і політика заохочення урядами цих країн притягнення капіталу. Діапазон заходів для захисту і заохочення інвестиційної діяльності підприємств дуже широкий: - надання податкових пільг; - системи гарантій; - іноді акції військово-політичного характеру.
Механізм підтримки експорту капіталу, яким користуються більше 200 американських компаній, містить у собі поряд із прямим фінансуванням і програму страхування американських інвестицій. Особливе місце приділяється при цьому дрібним і середнім компаніям, що намагаються вийти на світовий ринок через приватні інвестиційні фонди. Страхування інвестицій передбачає, що в багатьох країнах, куди вивозиться американський капітал, висока імовірність політичних і валютних ризиків. І, як правило, якщо в країнах-реципієнтах у результаті прийнятої тієї або іншої валютної політики використовується механізм валютних обмежень, то практично усі втрати відшкодовує ОПИК (Корпорація зарубіжних приватних інвестицій). Сума виплат таких втрат перевищила $0, 5 млрд. У числі заходів для підтримки американського капіталу за кордоном істотне місце займає організаційна й інформаційна підтримка (бізнес-плани, комп'ютерний пошук вигідних партнерів за рубежем тощо). В даний час ОПИК являє собою визначену економічну силу, оскільки має можливість зупинити реалізацію своїх програм у місцях прикладання капіталу США. Прикладом може служити ряд держав Латинської Америки і Центральної Африки. В реалізації своєї політики США тісно співробітничають з організаціями, що здійснюють інвестиційну політику. Зокрема, угоди укладені з урядовими організаціями ряду країн Європейського Союзу, Скандинавії і Канади, разом із банками Європи і філіями Світового Банку здійснюється спільне фінансування інвестиційних проектів, у даний час співробітництво з 130 державами світу здійснюється відповідно до 600 двосторонніх інвестиційних угод. Якщо раніше такі угоди охоплювали тільки країни розвинутого капіталу, то з початку 80-х років вони укладаються і зі світом, що розвивається. Центральною ланкою цих угод є поширення національного режиму на іноземних інвесторів, дотримання правил трансферту, прибутків і капіталу, дозвіл спорів між державами і механізм компенсації у випадках виникнення небезпеки для американського капіталу. [43] З метою стимулювання вивозу приватного капіталу використовується механізм скасування подвійного оподаткування, до сфери якого потрапляє більше 60 країн. Центральною ланкою інвестиційної політики США є заходи для створення сприятливого інвестиційного клімату, що здійснюються в рамках програм економічної та технічної допомоги державам. З огляду на те, що сучасний світ стає більш динамічним і в багатьох регіонах створюються умови для зміни сформованого раніше міжнародного економічного порядку, об'єктом пильної уваги США стала інвестиційна політика всіх країн світу. Позитивне відношення держав до використання імпортного капіталу, а також стратегія його притягнення сприяли тому, що американські вкладення в головні галузі народного господарства досягають більше 25%. [43] Прямі інвестиції США в Західній Європі складають майже 46% від всіх інвестицій, шукаючи місткі ринки збуту продукції з розвинутою виробничою інфраструктурою, з високим рівнем промислового виробництва. Галузева палітра сфер застосування американського капіталу дуже багатогранна: комунікації, сільськогосподарське машинобудування, хімія, фармацевтика, нафтохімія, галузі воєнної промисловості. В останні роки США знову мають статус одного з найбільших світових інвесторів, що одночасно вивозить американський капітал. Причому, якщо в 1995 році вкладення в американську економіку склали $ 60 млрд. , то вивіз з США перевищив $ 95 млрд. , 54% яких були вкладені в економіку Західної Європи. В даний час спостерігаються деякі зміни в структурі ввозу і вивозу капіталу, а також у структурі потенційних інвесторів. Об'єм отриманого капіталу перевищує об'єми іноземних інвестицій США в інші країни, а лідируюче положення по вкладеннях в американську економіку займають великі компанії з країн, що розвиваються. Так, наприклад, у 1996 році обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку США збільшився в порівнянні з 1995 роком на 58% і склав $ 95 млрд. [20, 43] Один з найпотужніших експортерів капіталу - Японія, яка накопичила таку вартість довгострокових вкладень, темпів росту якої раніше не спостерігалося у світі. Якщо в 60-і роки частка Японії в прямих інвестиціях складала 0, 5%, то в 1985 році вона досягла 10 -11%. До сьогоднішнього часу за цим показником Японія займає 2-3 місце у світі. Основною зоною розміщення японського капіталу є в першу чергу країни, що розвиваються, і переважно нові індустріальні країни, хоча спостерігається і розширення його частки в розвинутому світі. Так, у 1985 році прямі інвестиції Японії в США перевищили $ 20 млрд. , що дорівнює приблизно 1/4 від їхнього загального обсягу. Такі темпи росту вивозу японського капіталу не могли не викликати гострих сутичок у трикутнику США - Японія - Західна Європа. До початку 70-х років прямі інвестиції Японії складали біля $ 725 млрд. , у 1985 році вони досягли $11 млрд. В даний час, будучи найбільш активним експортером капіталу, Японія не створює політики "відкритих дверей". Це стосується й імпорту іноземних товарів. [20, 33, 43] Докорінний перелом у припливі капіталу з-за кордону відбувся в 1984 році, коли під посиленим натиском США Японія створила умови для проникнення іноземних фінансових організацій. Тим самим був лібералізований імпорт короткострокових і експорт довгострокових капіталів. Особливе місце у світовому експорті капіталу займала і займає Західна Європа, чому сприяли три великомасштабних чинники: фінансування другої світової війни, наявність колоніального режиму на території Азії й Африки, куди спрямувався капітал Великобританії, Франції, Голландії і Бельгії, і посилення інтеграції Західної Європи. Результат війни і розподіл сфер впливу призвели до серйозних змін в інвестиційних зв'язках західноєвропейського капіталу. Процес лібералізації зовнішньоекономічної діяльності в країнах ЄС відбувався в умовах накопичення значних фінансових ресурсів європейських компаній, а також величезних сум доларових резервів. Промислова політика Європи із середини 70-х років дозволила вирішити ряд структурних проблем, що дозволяють на основі технічного рівня продукції, росту наукомістких галузей інтенсифікувати експорт капіталу. Пріоритетним вектором стала економіка США, а також Японії. Проте, знаходячись у глибокій енергетичній і сировинній залежності, Європа змушена в сфері своїх інтересів зберігати видобувну промисловість країн третього світу. Істотні зміни в процесі вкладення капіталу відбулися у Швейцарії і Голландії. Значним інвестором за ці роки стає Канада, що збільшує масштаби і географію потоків закордонних інвестицій. Відмінною рисою є те, що канадські банки за кордоном здійснюють кредитне обслуговування поряд із своїми підприємствами і підприємств країн, що приймають капітал. Помітна участь канадського капіталу й у статутних фондах багатьох закордонних фірм. Таким чином, переважна частина політичної карти світу пронизана жорсткою конкуренцією банків Японії, Західної Європи і Північної Америки. Банківські системи цих країн розповсюдилися на розгалужені мережі за кордоном, значна частина яких зосереджена в міжнародних валютно-фінансових центрах. Зараз банківські інститути інтенсивно скуповують банки за кордоном. Особливо відрізняються в цьому фінансові інститути арабських країн. Серйозну роль у конкуренції відіграв федеральний закон США 1978 року, що додав нового імпульсу боротьбі, посилюючи тенденції до співробітництва всіх іноземних банків. Вони ведуть деякою мірою координований наступ на американську економіку, із мотивами, що яскраво виділились, при проникненні в Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР), Східну Європу, країни СНД. Незважаючи на спільність країн розвинутого світу в процесі інвестування, яскраво виявляються особливості стратегії того або іншого регіону. Відзначається різноманіття їх на території Європейського Союзу: переважне прагнення до здійснення прямого інвестування через механізм створення власних виробництв або купівлі контрольного пакета акцій; перевага вибору міжфірмової кооперації як форми інвестування для обгрунтування за кордоном. Це обумовлено високою затратністю, адаптацією до національних умов інвестування сторони, що приймає, специфічними ризиками закордонних операцій; спрощеним механізмом для західноєвропейських інвесторів для розширення внутрішньорегіональних операцій у єдиному економічному просторі Європейського Союзу. Це потребує від інвесторів опори тільки на власні сили, оскільки внутрішньоєвропейські альянси, як правило, мають не настільки швидкі темпи розвитку, як міжнародна кооперація. В даний час тенденція акумуляції іноземних інвестицій в економіку розвинутих країн зберігається. Так, за даними 1995 р. , 10 найбільших країн забезпечили приплив 2/3 обсягу міжнародного капіталу. Така ж ситуація характерна і для вивозу капіталу з країн даної групи. Так, США, Німеччина, Об'єднане Королівство, Японія і Франція забезпечують 2/3 усього вивозу інвестицій у світі. [20, 43] Поглиблення інтернаціоналізації розвитку національних держав деякою мірою змінило відносини багатої "Півночі" і бідного "Півдня". Валовий приплив коштів у світ, що розвивається, має тенденцію до збільшення. Так, у 1995 році приплив прямих інвестицій досяг $ 27 млрд. Однак багато держав понесли збитки від зовнішньої торгівлі, а все зростаючі боргові зобов'язання ускладнюють фінансове положення. Причому зростають не тільки об'ємні параметри, але інші показники боргового тягаря. Дослідження, проведені по країнах світу, що розвиваються, виявили загальну тенденцію: співвідношення розміру заборгованості зростає більш високими темпами, ніж отриманий від припливу іноземного капіталу ВВП. Ця обставина обумовлює необхідність використання для погашення боргів експортних надходжень поряд із нецільовим використанням фінансових ресурсів. [27] Країни Латинської Америки мають багаторічну історію економічного регулювання. Кінець минулого сторіччя, що вступило в першу хвилю лібералізму і свободи торгівлі на світовій арені, визначив їх місце в якості країн-експортерів сировини. Початок 30-х років ХХ сторіччя, як відомо, супроводжувався найжорстокішою для всього людства економічною кризою. Гідне місце в політиці держав посіли заходи державного регулювання, націлені на протекціоністський захист національного ринку. Дана ситуація відіграла істотне значення у формуванні світогосподарської ролі країн Латинської Америки. Проблеми економічного росту держав свідчили про необхідність використання нових підходів до питань встановлення світогосподарських зв'язків. Цей період включав широкий спектр інструментів реформування, таких, як масова приватизація, обмеження втручання держав у сферу бізнесу, зовнішньоекономічну діяльність тощо. Вже на рубежі середини 80-х років у країнах Латинської Америки позначилася якісність реструктуризації економіки. І приватна ініціатива, і підприємництво підштовхнули базові галузі на нову третю хвилю реформування. Сьогодні сформована велика трійка лідерів регіону, що складається з Аргентини, Мексики і Бразилії. Незважаючи на великомасштабність комплексних структурних перетворень у регіоні в середині 80-х років, жодна з держав, у тому числі і дана трійка, крім Чилі і Болівії, не забезпечили виконання стабілізаційних програм, і це призвело до глибокого шоку. Але ця ж велика трійка забезпечила економічні успіхи шляхом високих соціальних витрат. У XX столітті на латиноамериканському континенті сформувалися нові економічні центри сили. Однак внаслідок нерівномірності розвитку можна зафіксувати неоднозначність процесів, що відбуваються в регіоні. Незважаючи на множину загальних моментів, конкретний аналіз економічного розвитку деяких із них дозволяє відзначити певну суперечливість. Але Латиноамериканський континент багатий досвідом динамічності і росту економіки. Прикладом може служити Бразилія. Здавна іменована кавовою державою, вона має частку 1/3 світового виробництва кави, 60-і роки різко окреслили її положення на світовій арені і вивели в групу нових індустріальних держав. За обсягом ВВП тепер вона входить до двадцятки розвинутих країн світу. Через недостатність норм накопичення Бразилія широко використовує приплив іноземного капіталу, що надходить у формі прямих приватних інвестицій, позик міжнародних кредитних організацій, комерційних банків. [27, 43] Сприятливі стабільні умови, створені для іноземного капіталу, викликали небувалу експансію ТНК у Бразилії й адекватний потік міжнародного капіталу. Однак інвестиційна політика країни являє собою сполучення двох векторних явищ: по-перше, тенденція до активності співробітництва з ТНК і, по-друге, протиборство щодо росту експансії ТНК і зміцнення їх позицій в економіці. Модель економічної політики була такою, що створювала сприятливий інвестиційний клімат для припливу іноземного капіталу в країну й у той же час не являла загрози її національним інтересам. Це означає, що Бразилія обмежує його проникнення. Аналізуючи період розвитку Бразилії з 60-х років, варто визнати, що тільки в цій країні був створений найбільш сприятливий клімат у масштабі всього континенту. Практично у всі галузі бразильської економіки іноземний капітал мав доступ. Будь-яка компанія незалежно від частки участі в ній іноземного капіталу мала статус бразильської. У цьому відношенні іноземні інвестори були в однакових умовах з національними підприємцями. [27, 43] Це сприяло росту прямих приватних іноземних інвестицій у 7 разів, і навіть у роки економічних криз зниження припливу капіталу не спостерігалося. Капітал прибував з Німеччини, Японії, Швейцарії, Великобританії, Італії, Франції. Але пріоритет віддавався інвесторам США. Незважаючи на те, що з $27, 8 млрд. завезеного капіталу загальна сума прибутку, виплат у рахунок погашення позик і відсотків по ним досягає $15 млрд. , Бразилія відноситься до країн, які активно його приваблюють. Уряд вирішував наступні задачі: нарощував обсяги капіталовкладень, стимулював створення великих підприємств, поновлював парк сучасним устаткуванням і новими технологіями, проводячи активне імпортозаміщення. Стимулом для ділової активності підприємств служили іноземні компанії, що впливають на технічні рівні національних фірм. Політика уряду в галузі притягнення капіталу була спрямована на вирішення регіональних задач, у тому числі у відсталих районах. [43] Особливістю інвестиційної політики є те, що в порівняно короткі терміни і без істотно великих власних валютних засобів були створені багато галузей обробної промисловості, причому експортоорієнтовані. При цьому, не встановлюючи ніяких кількісних обмежень ввозу капіталу і вивозу прибутків, уряд розробив дуже гнучкі форми і методи обмежень. Так, у Бразилію не дозволяється ввезення товарів, що мають національний аналог, а при ввозі технологій Банк Бразилії повинен видати сертифікат на відсутність аналога. При ввозі патентів, ліцензій, ноу-хау Національний інститут промислової власності видає дозвіл, у якому повинно бути зазначено, що ввезена технологія не є застарілою і має високі якості. Для дослідження інструментів інвестиційної політики принципово важливою є політика уряду Чилі. Прийоми і методи використання інструментів політики тут були відмінні від попередніх країн, вони своєрідні і тому становлять інтерес в тому числі для України. Вже в 70-і роки багато економістів фіксували відставання промисловості Чилі від світового рівня. Круті зігзаги в економічній політиці країни були значні і від планової моделі були використані регульовані моделі, доповнюючись інструментами аж до неконтрольованого ринкового господарства. [43] Деякі кроки на шляху лібералізації ринку капіталу необхідно визнати. Цьому сприяла масштабна приватизація в країні, що дала поштовх поетапній приватизації комерційних банків. Процентні ставки, умови банківського депозиту все більше виходили з-під контролю держави, а нові фінансові інститути, що зароджувалися в країні, одержали можливість для нарощування ділової активності. Банки зарубіжних країн наділялися визначеними пільговими умовами, список обмежень був значно скорочений. У цей час держава робить селективну підтримку деяким традиційним галузям народного господарства, хоча інвестиційний потік у країну не досягав рівня 60-х років. На другому етапі реформи у рівні інвестицій спостерігається поступове зростання, оскільки процес торгової лібералізації вже створив для цього ряд умов. Бюджетний дефіцит підтримувався на визначеному рівні, контролювалися темпи інфляції, обсяг інвестицій прибував істотним потоком. Однак зростаючі боргові зобов'язання досягли в цей період реформ $1 млрд. у рік, і в 1989 році сумарний борг майже дорівнював 80% ВВП поточного року. Отже, у Чилі була обрана модель, що не вимагає значних капвкладень, а активізація припливу іноземного капіталу одержала розвиток лише наприкінці 80-х років. Експортна політика країни виробила визначену структуру потреби капвкладень і націлила на необхідність введення системи заохочення інвесторів, що працюють у сфері експортоорієнтованих виробництв, тобто додаткових пільг і гарантій. Закордонні інвестори могли вкладати свій капітал у будь-яку сферу економіки, а трансферт прибутку за кордон не мав обмежень за умови дотримання обов'язкових норм. Інвестори одержали можливість стати повноправним суб'єктом валютного ринку, що формується, а також протягом 10 років мати гарантоване стабільне оподаткування. Це дозволило домогтися визначеного приросту обсягів інвестицій у країну, що у порівнянні з першим етапом реформ збільшилися в 2 рази. Крім прямих інвестицій іноземний капітал міг працювати на ринку цінних паперів, сума яких перевищила в 1994 році $2 млрд. [56] Викладене вище дозволяє зробити висновок, що багато країн Латинської Америки щодо потоків інвестицій диференційовані за масштабами вкладень, часом і тривалістю інвестиційного процесу. Чилі залишається, мабуть, єдиною країною, куди йде безупинне надходження капіталу. За даними 1993 року, воно дорівнювало $4, 3 млрд. , що складало 10% ВВП. Але найбільш потужний потік іноземного капіталу направляється в Мексику: на той же 1993 рік він у 5, 8 рази перевищує вкладення в Чилі, і це дає підстави вважати країну лідером серед латиноамериканських держав. Основними характеристиками сформованого інвестиційного клімату є: - обмеженість державного втручання в економіку, відкритість її і стимулювання приватних інвестицій; - чіткість і реальність обраної економічної стратегії; поздоровлення державних фінансів;
- іноземним компаніям дозволяється здійснювати розвідку родовищ і володіти ними протягом 12 років, не виплачуючи 7%-ну орендну плату, істотно скоротився корпоративний податок. [27, 43] До 1995 року приплив прямих іноземних інвестицій у країни Латинської Америки і Карибського басейну склав 27 млрд. доларів. Як і раніше, вони привабливими залишаються для таких галузей, як виробництво автомобілів, розробка корисних копалин. В останні роки такою сферою стає і процес приватизації. Ці специфічні умови економіки можуть визначити нерівномірність потоків інвестицій не тільки по країнах регіону, але і по роках. [43] Одним із чинників, що дозволили азіатським країнам перетворитися на промислові оазиси, стало вливання іноземного капіталу. Процес індустріалізації нових індустріальних країн поділяється на три етапи і має свої особливості: розвиток імпортозамінної стратегії; створення експортного потенціалу і базових галузей; розвиток наукомістких галузей. У середині 80-х років тут біля $ 13 млрд. припадало на державні позики від Японії, США і ряду фінансових організацій (МБРР, Азіатський Банк Розвитку, МВФ), до 70% яких використовувалося на фінансування інфраструктури. На більш короткий термін і на більш жорстких умовах надавалися приватні кредити, що направлялися на розширення виробництва і забезпечення поточного відтворення. [43] Складові "сеульського дива" формувалися з особливостей інвестиційної політики: 70% матеріальних цінностей країни залучені до каналів зовнішнього обміну, що забезпечує третє місце після Тайваню і Нідерландів. Нове виробництво в Південній Кореї базувалося на західній технології і менеджменті під прямим контролем переважно американських і японських фірм. За 30 років у корейську економіку було імпортовано біля 10 тис. іноземних технологій, а створення корейських зразків продукції вимагало притягнення іноземних ноу-хау, розумового потенціалу з використанням прямого несанкціонованого запозичення. [43] Інвестиційна політика Південної Кореї сформувала найбільш закритий тип економіки. Частка СП з іноземним капіталом у загальних активах коливається в межах 2%, тоді як у Сінгапурі - 25% , а в Гонконгу - 15%. Південній Кореї властива найбільш жорстка і заплутана регламентація іноземних вкладень. У всіх азіатських нових індустріальних країнах (НІК) експорт позичкового капіталу здійснювався по державній і приватній лініям на пільгових і комерційних умовах. Найбільшими донорами позичкового капіталу для країн НІК були США і Японія. У Південній Кореї сконцентровано 51%, у Тайвані - 23% американської допомоги. Приблизно 85% усіх японських кредитів і позик припадає на країни НІК, у тому числі, Таїланд - 44%, Малайзія - 23%, Південна Корея - 18%. У 1986 році азіатські НІК одержали від Великобританії позик і кредитів на загальну суму $ 166 млн. , 91% із яких припадає на Малайзію. [ 43] Пріоритетними сферами вкладення американського капіталу є видобувна (головним чином нафтовидобуток), обробна промисловість і сфера послуг. На кінець 1981 року обсяг капвкладень в усіх НІК склав $26, 5 млрд. , 36, 2% з яких припадає на азіатські НІК. [20, 43] Друге місце за вивозом підприємницького капіталу належить Японії. На третьому місці за обсягом прямих інвестицій - Великобританія. На початок 1997 року обсяг капвкладень склав $6, 7 млрд. доларів, велика частина капвкладень англійських ТНК (52, 5%) спрямована в обробну промисловість (хімічна промисловість, легка промисловість, сфера послуг і торгівля). Китай від 30% до 40% своїх валютних надходжень одержує від Гонконгу або через нього. При цьому сам інвестує в Гонконг на $5 млрд. інвестицій більше, ніж США. Гонконг служить геостратегічним мостом між Китаєм і Заходом. Реагуючи на антикитайську спрямованість національної економіки, робить ставку на використання приватних фірм, акціонерних компаній і інших форм "підставної" участі. Завдяки таким якостям китайців, як економія, ощадливість і розважливість, відбулося грандіозне відтворення китайського капіталу, що підкорює цілі галузі промисловості в інших країнах. З метою зміцнення своїх позицій на ринку Південно-Східної Азії китайські компанії прямо співробітничають із державними структурами і місцевим капіталом. [43] Однак відсутність розвинутої інфраструктури, низький рівень кваліфікації працівників, неадекватний вимогам на світовій арені, законодавчий режим не сприяли активному потокові іноземних інвестицій. В даний час Китай являє собою всесвітній переробний цех і складальну фабрику, з кожним роком орієнтуючи галузі народного господарства на збільшення експортних позицій. Однак темпи росту імпорту перевищують експорт. У 1995 році у Китаї було здійснено інвестиційних проектів на суму $37 млрд. , спостерігається ріст вкладень інвесторів з США і розвинутих країн в акції, і в 1996 році вони досягли $ 116 млрд. Величезний потенціал Китаю, можливість виробництва товарів для всього світу зробили привабливим цей простір для ввозу капіталовкладень транснаціональних корпорацій. [43] Країни Центральної і Східної Європи і країни СНД в цілому одержують незначну частку від загальносвітового руху капіталу, яка у 1995 році в порівнянні з 1991 зросла в 5 разів і складала 5% загальносвітового потоку прямих інвестицій. За даними 1990 - 1995 років, країни, що розвиваються, одержали більше 1064 млрд. дол. іноземних інвестицій. Географія їх розподілу виглядає наступним чином: Латинська Америка і Карибський басейн - 26%, Ближній Схід і Африка -18%, Південна Азія і Китай - 20%, Центральна, Східна Європа і СНД - 15% і інші країни Східної Азії -21%. [20, 43] Особливе місце в економіці цих держав займає приватний підприємницький капітал. Вивчення інвестиційної політики показує, що ті країни, які характеризуються досягненням визначеного рівня стабілізації, менше використовують такий ресурс, як офіційна допомога. І, як правило, він практично використовується в перші роки реформ. Відповідно, приватний капітал і масштаби його використання обернено пропорційні використанню офіційної допомоги. Серед держав, у яких переважає використання офіційної допомоги, можна назвати Закавказзя, держави СНД, Киргизстан, Таджикистан, із країн Східної Європи - Болгарію і Молдавію. Як правило, у цих державах можливість для використання приватного капіталу реалізується через механізм формування спільних підприємств. Особливостями притягнення іноземного капіталу в Європу є:
- різноманітна по галузевій структурі палітра використання іноземних вкладень; - переважання в перші роки вкладень засобів у традиційні галузі промисловості; звисока питома вага розміщення капіталу в сфері обробної промисловості; - тенденція нарощування прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у високотехнологічні галузі народного господарства; звисока частка в обробній промисловості капіталу припадає на виробництво транспорту (легкові, вантажні автомобілі, автобуси), а також телекомунікації, торгівлю і фінансовий сектор; - проблема входження землі в торговий оборот, а також процедура її придбання притягли пильну увагу до такої галузі, як сільське господарство. [41] У Європі найбільше поширився такий шлях інвестування, як створення спільних підприємств. Новий бізнес дозволяє інвестору без істотних додаткових витрат здійснювати виробництво, застосовувати напрацьований досвід і ділові зв'язки партнера. Тут більше половини спільних підприємств являють собою об'єкти з 100%-ним притягненням іноземного капіталу (повна власність за рахунок викупу частки). Ці форми особливо одержали поширення в Болгарії, Угорщині, Румунії. [27, 43] У числі негативних наслідків притягнення іноземного капіталу зазначають: - орієнтацію експортної політики країн на цілі внутрішнього ринку країн-інвесторів; - передислокацію на території країн Східної Європи низькорентабельних, непрогресивних традиційних галузей; - збільшення пасиву торгового балансу країн. Темпи економічного росту не залежать від притягнення прямих іноземних інвестицій. [36] Таким чином, досвід притягнення іноземних інвестицій у постсоціалістичних державах показує, що будь-яка участь іноземного інвестора не завжди може служити благом стосовно національних інтересів. Мета іноземних інвесторів практично зводилася до того, щоб не допустити самостійного виходу на світовий ринок або ж переорієнтувати підприємство на випуск застарілої або неконкурентоспроможної на світовому ринку продукції.
Сукупний капітал у 1995 році досяг 1258 млрд. дол. , що перевищувало рівень 1990 року більш ніж у 3 рази. У структурі ж самого капіталу, що мігрує, істотно зросли іноземні прямі інвестиції, які досягли 325 млрд. дол. , що в порівнянні з 80-ми роками в 3, 5 рази більше. [43] Стимулювали припливи інвестиційних ресурсів, як правило, дві причини: нерівномірність розвитку окремих країн і стрімке зростання нових індустріальних країн. Помітний факт, що високий рівень імпорту капіталу сприяв випереджаючому росту світової торгівлі у порівнянні зі сферою виробництва. Збільшення суми іноземних прямих інвестицій обумовило зростання збуту продукції, створеної за участю іноземного капіталу, а більше 40 тисяч ТНК із їх 250-тисячною мережею філій стали управляти рухом 2/3 світового експорту, половину якого складали внутрішньофірмові поставки. Аналізуючи політику притягнення капіталу в масштабі всесвітнього господарства, в якості методичного прийому була використана типологія держав за рівнями розвитку. Однак, з огляду на значимість тієї або іншої національної специфіки, найчастіше важко виділити єдиний рецепт для прийняття певних заходів, оскільки навіть в однотипних державах спостерігається широта амплітуди розходжень як у використовуваних інструментах, так і в прогнозах їх наслідків.
3. 2. Сучасний стан і перспективи залучення прямих іноземних інвестицій в Україну
Після 1991 року в Україні відбулися глибокі зміни. Була прийнята нова Конституція країни, що сприяло розвитку процесів демократизації суспільства. За роки проведення реформ в Україні вдалося домогтися деяких позитивних результатів, однак все ще продовжується спад виробництва, великий дефіцит бюджету, збільшуються неплатежі підприємств. Саме на цьому етапі розвитку країни, коли намітився вихід із кризи і цілком реальні стабілізація, а потім і пожвавлення в економіці, особливо актуальною стає задача притягнення прямих іноземних інвестицій. Вони повинні не тільки дати серйозний імпульс оздоровленню української економіки, але і сприяти її входженню у світову економіку. Великий інтерес у відношенні вкладення капіталу викликають в інвесторів такі галузі економіки України, як харчова промисловість, торгівля, машинобудування і металообробка, фінансово-кредитна сфера, будівництво і промисловість будівельних матеріалів, хімічна і нафтохімічна промисловість. Загальний обсяг прямих інвестицій, що фактично потрапили в Україну починаючи з 1992 року і до 1 жовтня 1997 року склали 1797, 6 млн. доларів США. Найбільші обсяги з цієї суми надійшли в Київ, Київську область, Дніпропетровську область, Крим, Одесу і Черкаси. [26] Досвід багатьох країн світу показує доцільність притягнення іноземних інвестицій. Для України, як і для інших постсоціалістичних країн, існує ряд перешкод на шляху здійснення цього процесу. До них можна віднести відсутність відповідного інвестиційного клімату в країні; недосконалість ринкового механізму економіки; нестабільність політичної ситуації; низький рівень ділової і професійної кваліфікації підприємців; недостатньо привабливі інвестиційні проекти і водночас нестача зацікавлених партнерів. Крім того, на інтенсивність іноземних інвестицій діє руйнівна податкова система; відсутність діючої системи страхування інвестицій; надмірна монополізація економіки; а також високий рівень інфляції. Також відзначається відсутність приватної власності на землю і неконвертованість національної валюти. Таблиця 3. 1. [47] Основні перепони для прямих іноземних інвестицій в Україну
“1” – головна причина; “2” – другорядна причина; “3” – не є причиною Ранг Проблема В цілому 1 Нестабільне та надлишкове регулювання 1, 03 2 Нечітка правова система 1, 21 3 Нестійкість економічного середовища 1, 27 4 Корупція 1, 34 5 Тяжкий податковий тягар 1, 46 6 Проблеми зі встановленням чітких прав власності 1, 56 7 Низький рівень доходів громадян 1, 69 8
Труднощі у спілкуванні з урядом та приватизаційними органами 1, 78 9 Нестійкість політичної сфери 1, 82 10 Відсутність матеріальної інфраструктури 2, 09 11 Проблеми виходу на внутрішній і зовнішній ринки 2, 16 Таблиця 3. 2. [47] Мотиви компаній, що інвестують в Україну Ранг Чому ви вирішили інвестувати в Україну В цілому 1 Масштаби ринку і потенціал його росту 1, 05 2 Доступ до нового регіонального ринку 1, 92 3 Якість навичок робочої сили 2, 15 4
Наявність дешевих факторів виробництва (дешева робоча сила, енергія, сировина) 2, 27 5 Виробничі потужності 2, 32 6
Підвищення конкурентоспроможності в поставці на розвинуті ринки 2, 53 7 Податкові стимули 2, 69 8 Доступ до наукових і технологічних розробок України 2, 71 Таблиця 3. 3. [47] Пріоритети державної політики України Ранг Пріоритет В цілому 1
Лібералізація руху капіталу, валютного ринку та репатріації прибутків 1, 12 2
Зняття обмежень на долю іноземної власності в українських компаніях 1, 16 3 Мінімізація бюрократичних обмежень 1, 17 4 Зниження податкових ставок та скорочення числа податків 1, 32 5
Зняття обмежень на доступ до внутрішнього і зовнішнього ринків 1, 78 6 Удосконалення системи контролю за дотриманням контрактів 1, 81
За оцінками деяких спеціалістів, прямі іноземні інвестиції в Україну обмежені підприємницьким ризиком, який досягає 80%. В рейтингу інвестиційної привабливості країн світу Україна посідає 135 місце. 62, 9% прийнятих Україною інвестицій направлено на фінансування рухомого і нерухомого майна, 32% надійшло у вигляді грошових внесків – це менше 20% від необхідного рівня інвестування. Інвестиції здійснені в рамках 4669 спільних підприємств, з яких лише 27% виробляють яку-небудь продукцію. При створенні СП не завжди організуються виробництва з повним технологічним циклом, з використанням найновіших технологій фірми-інвестора, яка випускає товари, що необхідні Україні, але не виробляються національними підприємствами. Загальний обсяг необхідних іноземних інвестицій в економіку України становить більше 40 млрд. дол. США, в тому числі для таких високотехнологічних галузей як металургія (7 млрд. дол. ), машинобудування (5, 1 млрд. дол. ), хімія і нафтохімія (3, 3 млрд. дол. ). [20, 33] Структура іноземних інвестицій в Україну в 1999 році показує, що найбільший інтерес до вкладення капіталу в інвесторів викликають (у млн. дол. і в % до загального обсягу): харчова промисловість (662, 4 млн. 20, 4%), внутрішня торгівля (557, 7 млн. 17, 2%), машинобудування і металообробка (354, 8 млн. 10, 9%), паливна промисловість (189, 5 млн. 5, 8%). [20] Основними формами притягнення ПІІ в економіку України протягом 1999-2000 років залишалися грошові внески, на які припадає 358, 5 млн. дол. (47, 5% вкладених коштів), внески у формі рухомого і нерухомого майна - 217, 5 млн. дол. (28, 8%) і цінних паперів -112, 7 млн. дол. (14, 9%). [20] Найбільші обсяги інвестицій внесені (у млн. дол. і в % до загального обсягу) нерезидентами з: США (589, 5 млн. , 18, 1%), Нідерландів (301, 0 млн. , 9, 3%), Росії (287, 7 млн. , 8, 9%), Великобританії (243, 4 млн. 7, 5%), Німеччини (229, 5 млн. , 7, 1%), Кіпру (196, 3 млн. , 6, 0%). [20] Інвестори з США вкладають свої капітали практично в усі галузі промисловості. Інвестиції з Нідерландів направляються головним чином у харчову промисловість (на 01. 10. 99 р. їх обсяг склав 235, 5 млн. дол. ); з Росії - у паливну (133, 7 млн. дол. ); Великобританії - харчову промисловість (53, 7 млн. дол. ), а також у машинобудування і металообробку (43, 4 млн. дол. ); з Німеччини - у харчову промисловість (69, 9 млн. дол. ) і у внутрішню торгівлю (57, 8 млн. дол. ). [20] За останні роки іноземні інвестиції вкладені в 7362 підприємства України, причому 27, 3% усіх вкладень спрямовані в підприємства, що є власністю інших держав. [42] Найбільш привабливим регіоном ПІІ є Київ (1031, 3 млн. дол. , або три чверті всіх інвестицій, велика частина яких спрямована у внутрішню торгівлю, фінанси, кредит, страхування і пенсійне забезпечення). Друге місце за обсягом інвестицій займає Київська область (266 млн. дол. , причому 79, 2% інвестицій припадає на харчову промисловість). Третє місце належить Донецькій області. [20] Подібна тенденція іноземної участі в українській економіці спостерігається й в інших регіонах України. Наприклад, у 1999 році між підприємствами України і Канади були підписані 18 комерційних договорів на загальну суму 163 млн. дол. , серед яких можна виділити контракт між канадською компанією Aurora Pacific Consulting and Development Corporation (Ванкувер) і Іванівським спецкар‘єром (Вінницька область) про створення найбільшого в Європі заводу по виробництву абразивного граніту вартістю 6 млн. дол. (внесок канадської сторони - 3, 2 млн. дол. ), меморандум між фірмою Central Canadian Structures (Вінніпег) і Дарницьким фармацевтичним заводом (Київ) про модернізацію виробництва на заводі вартістю 7, 5 млн. дол. (канадська інвестиція -5, 3 млн. дол. ) та інші проекти. [36] Незважаючи на те, що фінансові потоки продовжують іти в Україну, ці надходження поки що не сприяють істотному поліпшенню стану економіки. Однією з причин такої ситуації є той факт, що капітал направляється головним чином у високоприбуткові галузі (харчову промисловість, торгівлю, фінансово-банківську систему), а не у високотехнологічні виробництва (машинобудування і металообробка, хімія і нафтохімія, мікробіологія). [42] Прямі іноземні інвестиції в економіку України в 2000 році виросли до $583 мільйона з $437 мільйонів у 1999 році. [20] Обсяг іноземних інвестицій, вкладених в економіку країни з моменту здобуття незалежності в 1991 році, на 1 січня 2001 року склав $3, 831 мільярди в порівнянні з $3, 248 мільярди роком раніше. Уряд розраховував на $700 мільйонів іноземних інвестицій у 2000 році і $900 мільйонів - у 2001 році. Західні експерти умови перебування в Україні оцінюють в основному доброзичливо, однак, по деяких позиціях досить критично: 81% експертів позитивно оцінили відношення до них місцевого населення, 70% - рівень культури в публічних місцях. Більше половини опитаних (53%) задоволені рівнем цін в Україні, а 40% - якістю товарів. У той же час негативно характеризується поводження чиновників (80% опитаних), рівень українського сервісу (75%), якість засобів масової інформації (71%), зовнішній вигляд вулиць, стан комунального господарства (64%), система транспортного забезпечення і зв'язку (63%). [42] Західні експерти досить високо оцінюють ділові якості українських партнерів, з якими вони працюють в Україні (15% опитаних назвали їх фахівцями найвищого рівня, 35% - відзначили досвідченість і високу кваліфікацію, 29% - середній професійний рівень і лише 6% - низький). При цьому 28% респондентів вважають, що їх постійні українські партнери - високопорядні люди, яким можна цілком довіряти. Біля третини (31 %) опитаних мали справу з партнерами, що можуть поводитися по-різному, в залежності від ситуації, що складається, а в 18% випадків їм довелося зіштовхнутися з людьми, яким довіряти не можна. Серед групи чинників, що негативно вплинули на імідж України, насамперед, відзначили проблеми, які виникли в іноземних інвесторів (50%). На їхню думку, вплив України на міжнародних ринках кредитів і інвестицій мінімальний (так вважають 94% опитаних). [42] Незважаючи на те, що протягом декількох останніх років спостерігався ріст зовнішніх інвестицій в Україну, обсяг прямих іноземних інвестицій не відповідає потребам відродження економіки України. Відповідно до рейтингу журналу Central European Economic Review, Україна, займаючи 15 місце з 27 постсоціалістичних країн за рівнем політичної стабільності, знаходиться лише на 21 місці по показниках інвестиційного клімату й етиці бізнесу. [42] Активному інвестуванню в економіку України перешкоджає відсутність стабільного податкового законодавства. Протягом останніх трьох років було прийнято більше 200 змін і доповнень до Закону України "Про податок на додану вартість". Сьогодні державна податкова політика спрямована на максимальне наповнення дохідної частини бюджету, а тому не стимулює виробництво. Офіційне податкове навантаження в Україні в півтора рази вище, ніж у країнах з таким же рівнем ВВП. [44] Законодавча база України суперечлива, нестабільна і малозрозуміла для іноземних інвесторів. Так, іноземну підприємницьку діяльність в Україні регулюють понад 130 законодавчих актів. Умови ведення бізнесу ускладнює наявність близько 100 контролюючих державних органів. За даними Київського міжнародного інституту соціології, 80% підприємців вважають, що без "неформальних відношень" з місцевими чиновниками вони не змогли б вести свій бізнес в Україні. [44] Як же визначається інвестиційна діяльність по українському законодавству ? Відповідно до Закону України “Про інвестиційну діяльність” інвестиціями є усі види майнових цінностей, вкладені в об'єкти підприємницького й других видів діяльності. Відповідно, інвестиційна діяльність визначається як сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави, спрямована на довгострокове вкладення капіталу в яке-небудь підприємство з метою одержання прибутку. Основним законодавчим актом, що регулює інвестиційну діяльність в Україні, є Закон України “Про режим іноземних інвестицій”. Відповідно до Закону іноземні інвестиції – це цінності, вкладені іноземними інвесторами в які-небудь об'єкти, інвестування в який не заборонено законами України. [2] Якщо підійти до розгляду цієї проблеми з погляду невідпрацьованості діючого законодавства, то слід зазначити, що за останні роки було прийнято декілька правових актів, що регулюють питання іноземного інвестування: 13 березня 1992 р. – Закон України “Про іноземні інвестиції”; 20 травня 1993р. – Декрет Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного інвестування”; 17 грудня 1993р. – Закон України “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій у Україні”; 19 березня 1996 р. – Закон України “Про режим іноземного інвестування”, після опублікування якого втратили силу усі раніше прийняті перераховані документи. І хоча відмітною рисою останнього Закону є посилення гарантії збереження іноземного капіталу, в умовах постійно мінливого середовища, завжди викликають визначені сумніви в іноземного інвестора Незважаючи на багато труднощів, можна констатувати, що в Україні останнім часом дійсно багато робиться для створення сприятливого інвестиційного клімату. З 20 країнами укладені двосторонні угоди про залучення і взаємний захист інвестицій, а також попередженні подвійного оподатковування, зокрема, з Росією, Канадою, ФРН і іншими країнами. Цим гарантується режим найбільшого сприяння інвестиційної діяльності. У той же час формується адекватний організаційний механізм залучення іноземних інвестицій . На сьогоднішній день Верховною Радою розглянуті зміни до закону “Про оподатковування прибутку підприємств”. Вони передбачають відновлення податкових пільг для підприємств з іноземними інвестиціями, зареєстрованих до 1 січня 1995 року. [42] Ще один напрямок законотворчої роботи – внесення змін і доповнень у Земельний кодекс України по наданню інвесторам права придбання в приватну власність земельних ділянок під забудову і рішенню питання передачі у власність іноземним інвесторам землі, на якій розташовані об'єкти приватизації. Гармонізація законодавства України із системою ГАТТ / ВОТ (Генеральна угода про тарифи і торгівлю / Всесвітня організація торгівлі) є складовою частиною економічних реформ в Україні. Відповідні зміни вносяться в інвестиційне законодавство й у Закон України “Про спеціальні (вільних) економічного зонах” з метою поліпшення умов інвестування для іноземних інвесторів в Україні. [44] На даному етапі в Україні законодавчо встановлені такі державні гарантії захисту іноземних інвестицій, як:
Неможливість націоналізації, примусового вилучення інвестицій. Термін “націоналізація” і “експропріація”, найбільше часто уживані в двосторонніх угодах, мають, як правило, збірне значення, оскільки під цими мірами мається на увазі не тільки сам акт націоналізації, тобто примусового вилучення іноземних інвестицій і передачі їхній у власність держави, але і будь-які інші міри, що мають ефект відчуження, прямого чи непрямого, міри, рівнозначні чи націоналізації експропріації. Усі двосторонні угоди виходять із принципу, відповідно до якого іноземні інвестиції не можуть експропрійовані, націоналізовані чи піддані рівноцінним мірам, за винятком тих випадків, коли такі міри приймаються в суспільних інтересах. Так, Закон України “Про режим іноземного інвестування” допускає реквізицію іноземних інвестицій лише у випадку стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Безперешкодний перевід за кордон прибутку й інших засобів в іноземній валюті, отриманих у результаті інвестицій, після оплати передбачених законом обов'язкових платежів; Можливість реінвестування прибутку іноземного інвестора в економіку України й ін. [44] Президент України своїм указом заснував Палату незалежних експертів з питань іноземних інвестицій. Очолює її міністр економіки України. Задачею палати є аналіз стану іноземного інвестування в Україну, підготовка рекомендацій зі збільшення їх обсягу і поліпшенню інвестиційного клімату, розгляд звертань іноземних інвесторів, що стосуються умов їх діяльності в Україні. Починаючи з початку 1998 Український уряд прийняв ряд позитивних мір для поліпшення інвестиційного клімату в країні. Регулювання системи оподатковування, просування процесу приватизації – і це деякі з цих мір. Була заснована Інвестиційна Рада щоб реагувати на проблемні ситуації, що виникають при реалізації інвестиційних проектів; сприяти втіленню цих проектів, координувати дії державних структур пов‘язаних із здійсненням інвестицій тощо. В інвестиційній сфері як у фокусі сходяться всі лиха і надії економічного і соціального розвитку. Від ефективності інвестиційної діяльності залежать чи розвиток падіння вітчизняного виробництва, можливості структурної перебудови економіки, рішення соціальних і економічних проблем. Інвестиції є основа розвитку підприємництва, окремих галузей і економіки країни в цілому.
В той же час західні експерти вважають, що обсяг українського ринку і низька купівельна спроможність населення не є непереборною перешкодою для ефективного вкладення інвестицій. Тільки 23% експертів, що проживають в Україні вважають, що складна екологічна ситуація є серйозним стримуючим чинником для іноземних бізнесменів. В цілому, опитування показало, що поліпшення інвестиційно-підприємницького клімату в Україні західні експерти пов'язують з підвищенням надійності захисту приватної власності, обмеженням адміністративного втручання в економічні процеси з боку держави, сприятливою і стабільною податковою політикою. [42] Для того, щоб в Україну пішли великі інвестиції, треба не "заманювати" пільгами окремих інвесторів, а створювати загальні сприятливі умови для припливу інвестицій. Не можна сподіватися на значні надходження іноземних інвестицій без відновлення внутрішнього інвестування. Важливість припливу іноземних інвестицій - не тільки в збільшенні обсягів залучених капіталів. Інвестиції - це трансферт знань, технологій, досвіду управління. Разом з ними приходить корпоративна культура і новий сучасний менеджмент. Інвестиції ідуть безпосередньо в реальний сектор економіки, сприяють диверсифікації експорту, створенню додаткових робочих місць і, на відміну від іноземних кредитів, не збільшують заборгованість країни, тим самим зменшуючи відтік валюти за кордон. Потенційні переваги іноземних інвестицій для народного господарства України полягають в наступному: - прямі інвестиції створюють додаткові можливості для реструктуризації і модернізації виробничого апарату без нової заборгованості; -ПІІ означають додаткові кошти для інвестицій в середині країни і таким чином можуть сприяти економічному зростанню; - за допомогою іноземних інвестицій передаються сучасні технології, ноу-хау з менеджменту і маркетингу, створюються нові і зберігаються наявні робочі місця; - іноземний партнер включається в економічне життя в середині країни. На відміну від багатьох керівних діячів, зарубіжні інвестори зацікавлені в максимальній продуктивності і рентабельності виробництва; - іноземні інвестиції сприяють включенню до міжнародного поділу праці. Завдяки цьому вони впливають на підвищення конкурентоспроможності та служать для партнерів в Україні трампліном експорту на Захід; -ПІІ створюють чудові умови для розуміння внутрішніх зв’язків та закономірностей ринкової економіки. Забезпечивши досвід роботи на сучасному підприємстві, яке діє за принципом ринкової економіки, вони сприяють становленню трудової етики та зацікавленості в якості продукції. [26] Більшість підприємств України обирають сьогодні на ринку стратегію не розвитку, а виживання. Однак лише шляхом освоєння наукомістких технологій і підвищення якості товарів Україна може уникнути ролі сировинного додатку розвинутих країна світу. У той же час в інвестиціях відчувають потребу практично всі галузі: металургія - 7 мільярдів доларів; машинобудування - 5 мільярдів доларів; транспорт - 3, 7 мільярдів доларів; хімія і нафтохімія - 3, 3 мільярди доларів. [33] В Україні останнім часом дещо робиться для створення сприятливого інвестиційного клімату. Формується адекватний організаційний механізм притягнення іноземних інвестицій. Пріоритетними галузями для участі іноземних інвесторів, у тому числі шляхом створення спільних підприємств, є енергетика, транспорт, металургія, радіоелектроніка, машинобудування, легка промисловість, будівництво. Саме на ці та деякі інші галузі спрямована дія Закону України “Про промислово-фінансові групи в Україні”, яким зокрема передбачається створення транснаціональних промислово-фінансових груп (ТПФГ). Вони становлять собою більш складні, диверсифіковані, порівняно з СП, економічні форми типу консорціумів. Сюди можуть входити промислові, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші зацікавлені в отриманні прибутку юридичні особи. [7] Ініціатори створення ТПФГ укладають Генеральну угоду про спільну діяльність з виробництва кінцевої продукції ТПФГ. При цьому і головне підприємство, і учасники ТПФГ зберігають статус юридичної особи і відповідну автономію у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності. Суттєва особливість ТПФГ полягає в тому, що вона не набуває статусу юридичної особи. Рішення про заснування і реєстрацію ТПФГ приймає Кабінет Міністрів України. Підставою для цього є укладення міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Радою України. Отже, діючи у правовому полі України іноземні інвестори можуть використати різноманітні форми своєї участі у міжнародному бізнесі. Це створення спільних з українськими учасниками підприємств на паритетній основі, частковий або повний викуп підприємства внаслідок приватизації, оренда землі і концесія на видобуток природних копалин, відкриття власних філій і представництв на території України, входження до складу транснаціональних промислово-фінансових груп тощо. В той же час і українські підприємства шукають свою нішу у міжнародному бізнесі за межами нашої країни. Так, АТ “Норд”, що виготовляє холодильники, газові плити, медичний інструмент, створило в Йорданії спільне підприємство разом з місцевою фірмою “Хосхемі”, повна потужність якого складає до 50 тис. холодильників на рік. Перспективний проект створення майданчика для запуску комерційних супутників на штучній стартовій платформі, збудованій у міжнародних водах Тихого океану, започаткували зацікавлені організації США, України, Росії і Норвегії. Але, незважаючи на створювані умови, загальна потреба економіки України в іноземних інвестиціях складає майже 40 млрд. доларів США. Притягнення іноземних інвестицій в українську економіку є важливим засобом усунення інвестиційного "голоду" в країні. Для того, щоб іноземні інвестори пішли на такі вкладення, необхідні серйозні зміни в інвестиційному кліматі. Потрібне прийняття ряду заходів, спрямованих на формування в країні як загальних умов розвитку цивілізованих ринкових відносин, так і специфічних, що відносяться безпосередньо до вирішення задачі притягнення іноземних інвестицій. У державній інвестиційній політиці необхідно: - впровадження економічного механізму страхування ризиків внутрішніх іноземних інвестицій; - збільшення обсягів капіталовкладень суб'єктів господарювання за рахунок прибутку і нової амортизаційної політики; - збільшення інвестиційних ресурсів, що формуються на фондовому ринку і за рахунок притягнення коштів населення; - створення відповідальних інститутів з питань інтеграції промислового і банківського капіталу, мобілізації засобів під ефективні інвестиційні проекти в пріоритетні галузі економіки; - всі кредити і цільову допомогу Україні необхідно зорієнтувати на реалізацію проектів за конкретними напрямками розвитку виробництва, включаючи інноваційну діяльність; не приймати цю допомогу під проекти, які не вписуються у визначені напрямки; - створення потужної економічної та політичної підтримки спільним підприємствам, які використовують наукомісткі технології країн-інвесторів, з правом викупу Україною цих підприємств через 10 років; - розробка механізму створення СП з країнами Близького Сходу, Азії і Латинської Америки на основі високих технологій, які є у розпорядженні України, фінансове забезпечення країн-учасниць, при цьому необхідно ввести обмеження, згідно якого нові технології передаються за кордон тільки після створення серійного виробництва в Україні; - забезпечення розширення мережі інноваційних фондів та страхових компаній; - сприяння розвитку сегменту фондового ринку, пов’язаного з довгостроковими цінними паперами: акціями, зобов’язаннями, інвестиційними паями, і їх ефективній торгівлі на вторинному ринку, для чого необхідно посилити захищеність цінних паперів шляхом більш жорсткого порядку їх емісії та обігу, широке впровадження публічної звітності; - створення банків довгострокового кредитування та введення механізму їх заохочення; - створення цільових інноваційних структур різного типу, наприклад, технополісів, технопарків, спеціальних економічних зон, в структурі фінансово-промислових груп; - удосконалення механізму розподілу коштів з Державного інноваційного фонду: видавати інноваційні позики, виходячи з реальності проекту, строку його окупності та важливості для максимально можливої кількості споживачів; фінансування проводити за одним глобальним напрямком інноваційної діяльності; - надання економічних і правових пільг підприємствам у сфері інноваційного бізнесу, наприклад, замінити частину податкових платежів переведенням відповідних сум до фондів інноваційного розвитку або дозволити підприємствам формувати такі фонди за рахунок собівартості. [32, 44, 42, 26] Реалізація запропонованих заходів по реформуванню механізму фінансування промислових підприємств означала би розвиток виробництва на основі науки і науково-технічного потенціалу країни, що дозволить економічно відродити Україну. Вибудовуючи міжнародний “поверх” своєї господарської системи, Україна повинна створювати певні економічні умови та законодавчу базу для залучення у різноманітних формах іноземних інвестицій та участі українських підприємців у міжнародному бізнесі. Висновки та пропозиції
Розгляд сучасних теоретичних та практичних положень функціонування прямих іноземних інвестицій в конкурентному міжнародному середовищі дає можливість зробити деякі висновки та подати пропозиції щодо подальшого розвитку ПІІ. Прямі іноземні інвестиції є однією з форм інвестування. Ці інвестиції, на відміну від портфельних, мають ряд специфічних ознак, основними з яких є: безпосередній і довгостроковий вплив на капіталовкладення в економіку країни; вони мають на меті одержання доходу на капітал, а також великої частки повного підприємницького прибутку; передбачають більш високу рентабельність, ніж портфельні; впливають на зайнятість, стан внутрішнього ринку; сприяють зміні місця країни-реципієнта відносно національної власності на користь іноземного інвестора; справляють істотний вплив на рівень конкуренції в країні. Основними формами прямих іноземних інвестицій є: підприємства зі 100% іноземного капіталу; часткове володіння компанією; придбання рухомого і нерухомого майна; концесії. Іноземні прямі інвестиції є досить відчутними до мотивуючих та демотивуючих факторів країни-реципієнта. Основними видами мотивації прямих іноземних інвестицій є: виробничо-економічна мотивація (придбання сировини, можливість запобігання циклічності тощо); маркетингова (зростання ефективності маркетингу, проникнення на конкретний географічний ринок тощо); інші (екологічні, персональні, престижні). Основними проблемами (демотиваторами), з якими стикаються іноземні інвестори, є: мінливість податкового законодавства; свавілля органів державної влади та корупція, організована злочинність, проблеми митно-тарифного регулювання; недисциплінованість постачальників і замовників; нерозвиненість ринкової інфраструктури (банки, біржі тощо). Заходами макроекономічного стимулювання іноземних інвестицій до країни-реципієнта є: податкове стимулювання, фінансово-кредитне стимулювання, стимулювання інфраструктурного забезпечення, конкретних інвестиційних проектів, протекціоністські заходи. Серед характеристик глобальної конкурентної стратегії можна відзначити: високу уніфікацію маркетингових програм; міжнародну стандартизованість більшості продуктів; функціонування виробничих потужностей як складової частини глобальних або регіональних мереж; значний рівень абсолютних витрат на дизайн і НДДКР при відносно низьких питомих витратах на одиницю продукції; невелику схильність до участі в стратегічних альянсах з іншими фірмами; використання передових досягнень науки і техніки при необов'язковій орієнтації на радикально нові технології. Методика здійснення прямих зарубіжних інвестицій являє собою складний процес, на кожному етапі якого від інвестора вимагається високий рівень інформованості про галузі, сфери та країни прикладання капіталу. Це допомагає не лише своєчасно вжити необхідних заходів для збереження капіталу, але і успішно розвиватися на міжнародних ринках. Процеси глобалізації економіки призвели до того, що на сучасному етапі переважна частина політичної карти світу пронизана жорсткою конкуренцією банків Японії, Західної Європи і Північної Америки. Банківські системи цих країн розповсюдилися на розгалужені мережі за кордоном, значна частина яких зосереджена в міжнародних валютно-фінансових центрах. Через ці банки відбувається інвестування в країни та регіони у різних формах. В даний час тенденція акумуляції іноземних інвестицій в економіку розвинутих країн зберігається. Так, 10 найбільших країн забезпечили приплив 2/3 обсягу міжнародного капіталу. Така ж ситуація характерна і для вивозу капіталу з країн даної групи. Так, США, Німеччина, Об'єднане Королівство, Японія і Франція забезпечують 2/3 усього вивозу інвестицій у світі. Досвід притягнення іноземних інвестицій у постсоціалістичних державах показує, що будь-яка участь іноземного інвестора не завжди може служити благом стосовно національних інтересів. Мета деяких іноземних інвесторів практично зводилася до того, щоб не допустити самостійного виходу на світовий ринок або ж переорієнтувати підприємство на випуск застарілої або неконкурентоспроможної на світовому ринку продукції. Інвестиційний клімат в Україні сьогодні не можна назвати достатньо сприятливим для прямого іноземного інвестування, хоча деякі кроки в напрямку поліпшення інвестиційного клімату все ж таки здійснено. Прямі іноземні інвестиції в Україну обмежені підприємницьким ризиком, який досягає 80%. В рейтингу інвестиційної привабливості країн світу Україна посідає 135 місце. 62, 9% прийнятих Україною інвестицій направлено на фінансування рухомого і нерухомого майна, 32% надійшло у вигляді грошових внесків – це менше 20% від необхідного рівня інвестування. Найбільші обсяги інвестицій внесені (у млн. дол. і в % до загального обсягу) нерезидентами з: США (589, 5 млн. , 18, 1%), Нідерландів (301, 0 млн. , 9, 3%), Росії (287, 7 млн. , 8, 9%), Великобританії (243, 4 млн. 7, 5%), Німеччини (229, 5 млн. , 7, 1%), Кіпру (196, 3 млн. , 6, 0%). [20] Західні експерти умови перебування в Україні оцінюють в основному доброзичливо, однак, по деяких позиціях досить критично: 81% експертів позитивно оцінили відношення до них місцевого населення, 70% - рівень культури в публічних місцях. Більше половини опитаних (53%) задоволені рівнем цін в Україні, а 40% - якістю товарів. У той же час негативно характеризується поводження чиновників (80% опитаних), рівень українського сервісу (75%), якість засобів масової інформації (71%), зовнішній вигляд вулиць, стан комунального господарства (64%), система транспортного забезпечення і зв'язку (63%). Пріоритетними галузями для участі іноземних інвесторів, у тому числі шляхом створення спільних підприємств в Україні, є енергетика, транспорт, металургія, радіоелектроніка, машинобудування, легка промисловість, будівництво. З огляду на проведений аналіз світового досвіду залучення прямих іноземних інвестицій та інвестиційного клімату в Україні, можемо подати наступні основні заходи щодо його поліпшення: - страхування ризиків внутрішніх іноземних інвестицій; - збільшення обсягів капіталовкладень за рахунок прибутку; - збільшення ресурсів, що формуються на фондовому ринку;
- створення відповідальних інститутів з питань інтеграції промислового і банківського капіталу; - створення потужної економічної та політичної підтримки спільним підприємствам; - розробка механізму створення СП на основі високих технологій; - розширення мережі інноваційних фондів та страхових компаній; - сприяння розвитку сегменту фондового ринку, пов’язаного з довгостроковими цінними паперами; - створення банків довгострокового кредитування;
- створення цільових інноваційних структур різного типу (технополісів, технопарків, спеціальних економічних зон); - надання економічних і правових пільг підприємствам у сфері інноваційного бізнесу та інші. Вибудовуючи міжнародний “поверх” своєї господарської системи, Україна повинна створювати певні економічні умови та законодавчу базу для залучення у різноманітних формах іноземних інвестицій та участі українських підприємців у міжнародному бізнесі. Список використаної літератури: Конституція України. - К. , 1996;
Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19. 03. 1996 р. № 93/96-ВР; Про власність: Закон України від 26. 03. 91 р. №697-12 із змінами та доповненнями; Про підприємництво: Закон України від 26. 02. 91 №785-12;
Про підприємства в Україні: Закон України від 27. 03. 91 р. №888-12; Про господарські товариства: Закон України від 19. 09. 91 р. №1577-12; Про промислово-фінансові групи: Закон України від 21. 11. 1995 р. ; Про банкрутство: Закон України від 14. 05. 1992 р. №2344-12;
Про цінні папери і фондову біржу: Закон України від 18. 06. 1991 р. №1202-12; Про банки і банківську діяльність: Закон України від 1. 02. 1996 р. №25/96-ВР; Про систему оподаткування: Закон України від 19. 04. 97 р. №221/97-ВР; Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 24. 12. 93 р. №3813 зі змінами та доповненнями; Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 22. 05. 1997 р. №283/97-ВР; Про податок на додану вартість: Закон України від 3. 04. 1997 р. №168/97-ВР; Про порядок здійснення іноземними суб”єктами господарської діяльності операцій з продукцією українського походження на території України без вивезення її з митної території України: Постанова КМУ від 30. 07. 1996 р. №853; Про затвердження Положення про порядок залучення експертів до оцінки майна, що перебуває у загальнодержавній власності, під час створення підприємств з іноземними інвестиціями: Постанова КМУ від 20. 07. 96 р. №813; Про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій: Постанова КМУ від 7. 08. 96 р. №928; Про створення Державного інноваційного фонду: Постанова КМУ від 18. 02. 1992 р. №77; Вікно в Україну. Експрес-інформ 1997-1998 рр. -К. , 1999;
Дані державного комітету статистики. Розділ “Інвестиції” 1996-1999 рр. ; Барановський О. І. Інвестиційна безпека// Фінанси України. - 1998. - №9; Белошапка В. А. Стратегическое управление: принципы и международная практика// К. :КГЭУ , 1999 Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. - К. : Итем ЛТД, 1995;
Гаврилюк О. Пріоритетні галузі та види виробництва для іноземного інвестування в Україні// Фінанси України. - 1997. - №7, с. 56-61; Гордань В. І. Інвестиційні ресурси та відтворення в Україні: поточні проблеми/ Зб. наук. пр. Регіональна політика розвитку підприємництва в Україні і проблеми інвестицій. - К. : Манускрипт, 1995; Губський Б. В. Проблеми міжнародного інвестування в Україні. //Економіка України. - 1998 - №1, с. 22-28; Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. - К. : Наукова думка, 1998 Дэниелс Джон Д. , Радеба Ли Х. , Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции. Пер. с анг. – М. : Дело Лтд. , 1994 Демиденко Л. М. Окремі питання податкового стимулювання в Україні //Фінанси України. – 1998. - №9, с. 127-130; Довгань Л. П. Податки в інвестиційній діяльності акціонерних товариств// Фінанси України. - 1999. - №1, с. 126-129; Дьяконова і. І. Теоретичні та економічні основи інвестиційної діяльності. - Суми: Слобожанщина, 1998; Збаразька Л. О. Удосконалення економічного стимулювання механізму активізації інвестиційних процесів // Фінанси України. – 1997. - №11, с. 92-98; Инвестиции в Украине (МВФ)/ Под ред С. И. Вакарина. – К. : “Конкорд”, 1996 Иностранные ивестиции в стратегиях структурных реформ и экономического роста. //Посредник. – 1997. –29 мая, с. 3; Киреев А. А. Международня экономика. В 2-х ч. - М. : Международные отношения, 1997 Колосов О. Іноземні інвестиції в економіку України: користь чи небезпека? //Економіка України. – 1997. - №8, с. 6-12; Кузьмин В. Денежно-кредитное регулирование инвестиционной сферы//Бизнес-информ. - 1999. - №1-2, с. 65-67; Лазебник Л. Л. Інвестиційний клімат та економічна мотивація іноземного інвестування в Україні // Фінанси України. - №4. – 1997, с. 82-88; Ли Се Ун – Международный бизнес: стратегия и управление: М. : перевод с анг. Наука , 1996 Лук‘яненко Д. Г. , Мозговий О. М. , Губський Б. В. – Основи міжнародного інвестування : К. – КНЕУ 1999 Максименко Є. Зарубіжний досвід стимулювання надходження іноземних інвестицій до країни-реціпієнта. /Фінанси України. – 1997. - №7, с. 47-55; Маслюк В. Проблемы инвестиционной политики в Украине. // Бизнесинформ. – 1998, с. 3-7; . Мадиарова Д. М. Стратегия формирования внешеэкономической деятельности. -Алматы: Экономика, 1999. Мельник О. О. Інвестиційний клімат в Україні. //Фінанси України. - 1998. - №8, с. 61-65; Михеев Ю. Стратегическое управление инвестированием// Банковские технологии №4, 1998 Недашківський М. Сутність та основні поняття інвестиційного процесу// Банківська справа. - 1998. - №6, с. 55-58; Омельянович Л. А. , Філіпенко Т. В. , Гладкова О. В. Сучасні проблеми і перспективи інвестиційної діяльності в Україні // Фінанси України. – 1997. - №6, с. 73-78; Пахомов Ю. М. Національні економіки в глобальному середовищі. - К. , 1997; Пересада А. А. Інвестиційний процес в Україні. – К. : Либра, 1998; Пересада А. А. Основы инвестиционной деятельности. - К. : Либра, 1996; Поновкін В. А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. - К. : Наукова думка, 1993; Розенберг Д. М. Инвестиции: Терминологический словарь/ пер. с англ. - М. : Инфра-М, 1997; Уринсон Я. Перспективы инвестиционной активности//Экономист. -1997. -№2, с. 24-27; Циганов С. А. Інвестиційний процес і комерційні банки // Фінанси України. – 1998. - №12, с. 39-45; Чепінога В. Г. Приватизація як фактор інвестиційної діяльності в Україні /В зб. Інвестиції і підприємництво в Україні. – К. : Манускрипт, 1996; Чумакова И. Финансовое планирование инвестиций в условиях бюджетного дефицита. //Бизнесинформ. – 1998. - №16, с. 8-13. Конституція України. - К. , 1996; Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19. 03. 1996 р. № 93/96-ВР; Про власність: Закон України від 26. 03. 91 р. №697-12 із змінами та доповненнями; Додаток 1 The review of the literature
International investment processes make a main part of economic stabilization in world economy. Therefore knowledge of basic postulates of the theory international investment processes is necessary for each expert in economy. The problems of international investment activity in particular are staticized today in conditions of globalization of economic arrive. Just development and system transformation of modern investment processes form global competitive environment. Therefore it is extremely important to investigate conditions of formation, moving and use of global investment resources. It is possible to divide foreign literature, in which the investment processes are considered, on some groups. So, some sources are devoted to problems of globalization of economic processes and in this context consider problems of implementation of the direct foreign investments, making an emphasis on empirical research of these processes. As an outcome, because of revealed tendencies and examples of development of separate countries the recommendations, script on implementation of the direct investments in the different forms are given, the modes of an investment in different countries are considered, are formed ratings of countries on a criterion of favourability of an investment climate, attractiveness of branches of economy. The large attention is given to a role of TNC - as widespread form of implementation of the direct investments in large scales. Modern diversificate international investment activity is the powerful factor of economic arrives. The special place of the international investments in a world economic system is based on many factors, most significant from which is: Mobility of all factors and, first of all, capital;
The large-scale and dynamic development of internationalization processes, which fundamentals is made by heavily investment activity; Dominance in an international division of labor of industrial and scientific and technical cooperation, which efficiency depends on; TNC;
The formation and development of international integration group, within the framework of which free motion of the goods, services, labor provides also free motion of the capitals. Depending on a degree of maturity of national economy, level it integration in global economy the motivation and policy concerning the investments abroad and of foreign investments is formed. All growing internationalization of global development by a radical image changes volumes both character of motion of the factors and outcomes of production, makes global a core of economic activity. Just investment globalization influences on steps of all countries and regions of the world, forms qualitatively new environment of economic development. The authors carry out the analysis on substantial literary and facts, with allowance for of positive and negative influences of globalization on economic of realities of operation national economies of developed countries, developing countries, and countries, which are in a condition of market transformation. To such sources it is possible to relate:
International business: external environment and business operation Daniels John D. , Radeba Lee H. The Lexus and the Olive Tree : Understanding Globalization by Thomas L. Friedman
A Future Perfect : The Challenge and Hidden Promise of Globalization by John Micklethwait, Adrian Wooldridge
The next group of sources is devoted to theoretical aspects of investment. But the investments on a criterion of the control of the investor behind object of an investment are divided on direct and portfolio, in these works both kinds of the investments are considered, the in-depth characteristic of the forms, methods of their implementation and regulation is given. Some theoretical problems have debatable character. In particular it concerns priorities of development of economy and paths of activation of investment process. Knowledge of basic postulates of the theory international investment processes is necessary for each expert in economy. In this connection the given books were developed for the readers, which have theoretical knowledge of economy. The specificity of the books is the specific form of a presenting the material - as the schemes, tables, and schedules with the comments. The books grant definition of basic concepts, gives their classification, structure. In the books, forms, kinds, tendencies of development of international investment processes, motivation of the direct partners, elements of an investment climate and demotivators of investment activity in international economy are considered as all composites international investments. The books are convenient for learning the theory of the international investments To this group belong:
Dictionary of Finance and Investment Terms (Barron's Financial Guides) by John Downes (Preface), et al
Home Buying for Dummies (For Dummies) by Eric Tyson, Ray Brown The Master Swing Trader: Tools and Techniques to Profit from Outstanding Short-Term Trading Opportunities by Alan S. Farley Stock Options: Getting Your Share of the Action: Negotiating Shares and Terms in Incentive and Nonqualified Plans by Tom Taulli, Bruce Brumberg The Warren Buffett Way : Investment Strategies of the World's Greatest Investor by Robert G. , Jr Hagstrom, Peter S. Lynch (Preface)
Wall Street Words : An Essential A to Z Guide for Today's Investor by David Logan Scott Stocks for the Long Run by Jeremy J. Siegel, Peter L. Bernstein
The following group is issuings devoted to practical implementation of the investments. In such works are investigated as theoretical problems of engaging of the capital for an investment and practical gears of development of production of the enterprises and companies by an investment. From the practical party there is generalized global and domestic experience of investment policy of firms and companies rather: — Reforming the relations of the property and creation of economic companies; — Partnership relations with banks and financial-credit institutions; — Extension conventional and introduction of new financial tools of an investment of production; Portfolio of an investment and management of investment portfolios, behavior of the investor in the share market; The strategies of implementation of the investments; Pro and contra of the different forms of the investments; Methods of an evaluation of investment climate;
Development of the strategy of implementation of the investments.
The substantiation of expediency investment, definition financial, budget and economic efficiency of investment costs calculation of life cycle of the investments and budgeting of the capital. These techniques should be applied to alternative calculations at a decision making and can be useful at the substantiation business - plan of the investment projects. The large attention is allocated to a stage of capitalization of the investments, that is features of pricing and designing in an investment sphere, conclusion of the agreements between the participants of investment process, processing of the estimates of financing of the projects, acceptance of objects in operation and calculations for executed activities. The exit of firms on the external markets is connected to preliminary formation of a lot of systems of acceptance of the administrative solutions. External environment is specific environment, which actuates a lot of the factors, on which the firm has minor influence. For this reason their detail study, constant monitoring and development of specific operations on existence in a certain economic climate is necessary. The given works are the theoretical allowance for study of economic environment and development of the detailed strategies of an exit on the external markets. The investment process is not finished by introduction of object in an operation, and proceeds while in service through an investment, renovation and technical requirement, developments of production and gain of new seller's markets. In the books the most significant characteristics of processes of an investment in a national economic system are illuminated, the research of paths and forms of investment interaction at international and global levels is carried out. As interconnected also are structural nationalities, international and global financial and investment markets are considered. Scientific and practical interest has generalization rather: an investment climate, systems of an evaluation and monitoring; exchange share both structures, operations; macro and micromodels of optimization of investment processes. Rich Dad's Guide to Investing : What the Rich Invest in That the Poor and the Middle Class Do Not by Robert T. Kiyosaki, Sharon L. Lechter See picture Make Your Own Living Trust (Make Your Own Living Trust, 4th Ed) by Denis Clifford, Mary Randolph
Rites of Passage at $100, 000 to $1 Million+: Your Insider's Lifetime Guide to Executive Job-Changing and Faster Career Progress in the 21st Century by John Lucht
How to Make Money in Stocks : A Winning System in Good Times or Bad by William J. O'Neil (Preface)
Winning the Loser's Game: Timeless Strategies for Successful Investing by Charles D. Ellis
Smart Couples Finish Rich : 9 Steps to Creating a Rich Future for You and Your Partner by David Bach The Millionaire Next Door : The Surprising Secrets of America's Wealthy by Thomas J. Phd Stanley, William D. , Phd Danko
Buy and Hold : 7 Steps to a Real Estate Fortune by David Schumacher The Intelligent Investor : A Book of Practical Counsel by Benjamin Graham, Warren E. Buffett (Preface) The Unofficial Guide to Real Estate Investing by Spencer Strauss, Martin J. Stone
Concerning Ukraine, in the foreign literature there are articles devoted to the review and the analysis of the macroeconomic tendencies, structure of the investments, investment climate of country, legal and institutional framework for foreign investment in Ukraine. Such publications serve an information source for the investors wishing to invest in economy of Ukraine. And the articles of the independent experts or international organizations present a broad spectrum of economic parameters of development of a national economy, describe legislative base regulating investment processes, grant the recommendations concerning improving an investment climate. Тhe particular recommendations of rather selective regulation of the foreign investments, optimization of their volumes and structure, localization of a favorable investment climate is given. It is proved, that only through an effective utilization of own and international investment resources it is possible to create conditions for withdrawal from crisis and to put in pawn fundamentals for reaching international competitiveness of economy of Ukraine. An example can be the publication OECD that is accessible to each by means of arrangement it on the site of organization in Internet. Precisely also, it is possible to meet articles of similar character concerning other countries. In majority of countries with transforming economies the effectively used foreign investments become the key factor of development of these countries, and of the investment abroad assists their organic integration in global economy. It is clear, that the international investment takes an outstanding place and in a structure of priorities of economy of Ukraine. The domestic science officers try to justify national investment priorities, to find the operational gears of engaging and effective utilization of the foreign of investments. However scales and level of scientific processing of investment problems of economic development of Ukraine remain insufficient. In practice it has resulted in absence of significant methodological influence on an investment situation. As a whole analysis of development of researches of modern investment processes testifies to necessity and capability of certain transformation of elements of their theoretical base concerning procedures of practice on the basis of a system approach and modeling. Додаток 2 The summary
On degree work on the subject of “ Motives and strategies of direct investments in competitive environment ”
The given theme is extremely actual, that is stipulated by recess of processes internationalizing of economies in different regions of the world, fast development of modern international business, increase of a role of the markets of the capitals in a world turn-over of resources. At research of a theme of the given activity the author had by the purpose not only to show process of development of the international investment markets, but also to illuminate modern problems, paths of their solution and further perspectives of development of the investment markets at an international and global level. In research the following problems are decided: the theoretical premises of motivation of processes of a direct investment, theoretical models of the strategies of a direct investment, stages of implementation of the direct investments are shown; their essence and value at the present stage is uncovered; the main models of assistance to engaging of the direct investments are adduced; the practical aspects of operation of the subjects of processes of a direct investment are shown; the main world parameters of development of the market of the direct investments and perspectives of development of such markets in global conditions of economy are adduced. The conclusions and proposals of the author base on outcomes of the analysis of historical premises and modern lines of operation of the international investment markets. The first section of degree work is devoted to definition of the theoretical bases of operation of the subjects of a direct investment. The concepts of competitive environment, motives and strategies are adduced, their contents, main conditions of their application are uncovered. The advantages of the direct investments are determined, their systematization is shown, and their value in modern international business is underlined. The application of the forms of assistance to engaging of the direct investments in a national economy is justified. In the second section the modern lines and problems in implementation of the direct investments are analyzed. Under influence of historical premises and changes of international economy the rather reasonable models of acceptance of the investment solutions at the present stage were generated. To milestones concern: definition of the purpose and problems of an investment, realization of marketing researches and drawing up business - plan, study of an investment climate, development of the strategies of the foreign investments, realization (control, further operations). The direct investment implements in the forms of joint venture or enterprise with100 % the foreign investments. In work there is shown classification of the forms of an investment and their main characteristics. According to the requirements of modern international economy there are new financial and technical tools, which assist protection of the investors against risk. Diverse there is tools of the analysis and marketing researches tools of the strategies. It conducts to stabilization in the investment market, as the capability of origin of unforeseen business-processes is eliminated. The third section of research is devoted to determination of basic modern lines of the international markets of the direct investments. Per the last years the market of the direct foreign investments feels constant increase. The change of a structure of flows is observed only The outcomes of research can be used by a broad auditories of the experts from international economy, financial management, and foreign trade activities.


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данную дипломную работу Вы можете использовать как базу для самостоятельного написания выпускного проекта.

Доработать Узнать цену работы по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме:

Пишем дипломную работу самостоятельно:
! Как писать дипломную работу Инструкция и советы по написанию качественной дипломной работы.
! Структура дипломной работы Сколько глав должно быть в работе, что должен содержать каждый из разделов.
! Оформление дипломных работ Требования к оформлению дипломных работ по ГОСТ. Основные методические указания.
! Источники для написания Что можно использовать в качестве источника для дипломной работы, а от чего лучше отказаться.
! Скачивание бесплатных работ Подводные камни и проблемы возникающие при сдаче бесплатно скачанной и не переработанной работы.
! Особенности дипломных проектов Чем отличается дипломный проект от дипломной работы. Описание особенностей.

Особенности дипломных работ:
по экономике Для студентов экономических специальностей.
по праву Для студентов юридических специальностей.
по педагогике Для студентов педагогических специальностей.
по психологии Для студентов специальностей связанных с психологией.
технических дипломов Для студентов технических специальностей.

Виды дипломных работ:
выпускная работа бакалавра Требование к выпускной работе бакалавра. Как правило сдается на 4 курсе института.
магистерская диссертация Требования к магистерским диссертациям. Как правило сдается на 5,6 курсе обучения.

Сейчас смотрят :

Дипломная работа Учет и анализ движения денежных средств
Дипломная работа Управление дебиторской и кредиторской задолженностью на предприятии
Дипломная работа Совершенствование системы менеджмента качества на промышленном предприятии (на примере СП "Фребор")
Дипломная работа Бухгалтерская (финансовая) отчетность в системе управления организацией
Дипломная работа Технологии работы социального педагога с многодетной семьей
Дипломная работа Управление сбытовой деятельностью фирмы
Дипломная работа Управление дебиторской задолженностью предприятия
Дипломная работа План мероприятий по повышению безопасности дорожного движения на территории муниципального образования "Нижнекамский муниципальный район"
Дипломная работа Развитие транспортной системы логистики предприятия
Дипломная работа Мотивация труда на предприятии
Дипломная работа Основы бухгалтерского учета труда и заработной платы
Дипломная работа Система безналичных расчетов в РФ
Дипломная работа Учет, анализ и аудит дебиторской задолженности
Дипломная работа Технология производства муки высшего и первого сортов в условиях ЗАО "Балаково-мука"
Дипломная работа Повышение рентабельности на предприятии