Дипломная работа по предмету "Философия"

Узнать цену дипломной по вашей теме


Традиції та особливості розвитку філософської думки України. Філософія нового часу



2

ХАРКІВСКИЙ ФІНАНСОВО - ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

(ХФЕК)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни Філософія

Тема роботи: Традиції та особливості розвитку філософської думки України. Філософія нового часу.

Виконала студентка 1 курсу 15 групи

Спеціальність: „Фінанси”

_________ Коновал А. А.

Викладач ______ _______________

( підпис) (прізвище)

Харків 2004

-

План

1 Традиції та особливості розвитку філософської думки України.

1.1 Становлення українського неоплатонізму XIX - XX ст.

1.2 Академічна філософія України в XIX ст. ( Куліш, Шевченко, Юркевич)

2 Філософія нового часу

2.1 Філософія обґрунтування нової картини світу (Ф. Бекон, Р. Декарт.)

2.2 Класична німецька філософія (Кант, Гегель, Фейєрбах.)

1.1 Становлення українського неоплатонізму XIX - XX ст.

Одним з прихильників думок Платона був П. Д. Юркевич. Він як філософ намагався знайти незмінну ідею обєкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й серцем, оскільки пошук істини повязаний з релігійними і моральними прагненнями людини.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені - природознавці другої половини XIX - XX ст. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М. С. Ващенко - Захарченко, Д. О. Граве, В. П. Єрмаков, Й. Й. Косоногов, Т. Ф. Осиповський, С. М. Реформатський та ін. Сконцентрували світоглядно - філософську увагу на обґрунтуванні положень про обєктивне, незалежне від свідомості людей існування світу. Вони обґрунтували прогресивні погляди на рух , простір і час як форми існування матерії, пропагували ідею єдності світу, яка передбачала розуміння людини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно - як окрему особистість.

1.2 Академічна філософія України в XIX ст. (Куліш, Шевченко, Юркевич.)

У XIX ст. філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803р. Харківського університету на викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад, учень Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806 по 1816 рік. Йоган Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відриву форм знання від досвіду. Особливу увагу приділяв пізнанню протилежностей, котрі внутрішньо притаманні кожній речі. Світ у його розумінні становить собою велетенське поле взаємодії позитивних і негативних сил. Наполягав на потребі еволюційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та особистих інтересів.

Памфіл Юркевич (1826 - 1874) справив особливий вплив на духовне становлення своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 року - у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа були надруковані 12 його праць.

Філософські погляди і позиції П. Юркевича були такі:

· вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії;

· високо оцінював і філософію Гегеля, не приймаючи його діалектики;

· критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм;

· поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність;

· розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок морального життя людини.

Інша велика постать в українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, - Т. Г. Шевченко ( 1814 - 1861), який звернувся у своїх думках та творчості до памяток національної історії. Торкаючись цього явища, поет писав у обґрунтуванні структури альбому „ Мальовнича Україна”: „ У межах моєї Батьківщини... збереглися дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що спіткали колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чужорідними хижими сусідами... в памяті народній живі численні поетичні перекази, що свідчать про шляхетні подвиги предків”.

Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що розєднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Ідеї світогляду Т. Шевченка:

Ідея глибинної спорідненості людини із природою;

Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі;

Ідея віри у справедливого Бога;

Ідея насильницької народної революції; у творах Шевченка досить виразно Проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

Через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки - матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

Пантелеймон Куліш (1819 - 1897) був соратником Т. Шевченка та М. Костомарова. Особливе місце у його творчості посідає нарис „Зазивний лист до української інтелігенції”(1883), у якому у полумяній, закличній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобовязаних виконати функцію національної еліти. Твір П. Куліша сповнений оптимізму й віри у відродження українського етнічного організму.

За світоглядним спрямуванням П. Куліш був:

· Людиною глибоко релігійною;

· Дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності;

· У поглядах на Україну він романтизував її минуле;

· Звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу;

Розвивав так звану „хуторянську філософію”, закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.

2 Філософія нового часу

2.1 Філософія обґрунтування нової картини світу Ф. Бекон, Р. Декарт.)

Філософія Нового часу на відміну від попередніх часів відрізнялася тим, що більшість ідей і напрямків, які розроблялися у бік пояснення світобудови були не просто домислами чи теоретичним матеріалом. Більшість напрямків і гіпотез, які були запропоновані у той час опиралися на нові досягнення в області фізики, механіки, хімії та інших наук. Наукова практика стала фундаментом новим філософським міркуванням. Вчені різних наук у період Нового часу створили фундамент для розвитку філософії Нового часу стосовно пояснення світобудови.

За спеціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних відносин. Зараз термін буржуазний не дуже вживаний, проте в даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя - виробничої, культурної, соціально - політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні звязки особистої залежності людини від людини, зникає велика сімя, а натомість зявляється вільний автономний індивід. Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

· зявляється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

· народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

· виникають національні Академії наук, зявляються перші газети та часописи, у тому числі - і наукові, зявляється мілкий транспорт.

Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

· світ тепер розглядається людиною як обєкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина - як субєкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

· світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

· людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його;

· природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

· вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI--XVII ст., становлення експериментального природознавства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний звязок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм, й Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді субєкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, роз судку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561--1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що повязані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих субєктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом субєктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок -- "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; обєктом пізнання є природа, а основними методами -- індукція та експеримент.

Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший -- це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.

Другий шлях -- шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки -- шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину -- мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину/

Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, латинізоване імя -- Ренатус Картезіус (1596--1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання -- визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву!

У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих.

Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню "Я мислю" притаманні ясність та само очевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую " ("Cogito ergo sum "). Тобто від здатності мислити переходить до субєкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою" і т.д.. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

2.2 Класична німецька філософія (Кант, Гегель, Фейєрбах.)

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724--1804), Йоган Готліб Фіхте (1762--1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775--1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770--1831), Андреас Фейєрбах (1804--1872).

Вчення Г. В. Ф.Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики /Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезу Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємо протилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на субєкт думки та на думку як змістовний обєкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише субєктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини обєктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього обєктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосортність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям " абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї -- це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.

Перш ніж говорити про систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці ним діалектичного методу Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розсудливий -- це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка -- спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на конечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості. Позиція Гегеля щодо розуму та розсуду значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, що розум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємо обумовлюються та проникають один в одного.

Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення, Він намагався показати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою -- поняття. Тому логіка, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою.

Змістовний підхід Гегеля до логіки дав йому змогу розглянути логічні форми в процесі їхнього розвитку від абстрактного до конкретного. Значним досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез). Кожна наступна сходинка, на думку Гегеля, зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра; сутність -- видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т.д. Поняття включає в себе два моменти: по-перше, перехід від субєктивного поняття (судження, умовивід) до обєктивного (механізм, хімізм); по-друге, перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).

Поняття, на думку Гегеля, перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.

Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри, яка поєднує кількість та якість у єдність, синтезує їх у вищій єдності. Це відбувається таким чином: розвиток якості приводить до збільшення, зростання кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією "міра". Коли ці межі порушуються, відбувається стрибок, тобто розрив поступовості у розвитку. Завдяки стрибку виникає нова якість і відповідні їй кількісні визначення. Міра, на думку Гегеля, як синтез кількості є завершеним буттям.

Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель підкреслює, що до неї відноситься як те, що відрізняє явища одне від одного, так і те, що їх обєднує, що є в них тотожним. Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як само тотожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємоповязану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється
суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку.

Із вченням Гегеля про суперечність органічно повязане і його розуміння заперечення заперечення. Діалектичне заперечення ("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. "Зняття" включає в себе три взаємодіючих моменти. Перший -- власне заперечення, усунення, подолання. Другий --збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій -- це "зняття", перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза -- антитеза (заперечення) -- синтез (заперечення заперечення).
Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Якщо логіка у Гегеля -- це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в її "інобутті", в її відчуженому стані. Проте, як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку.

У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти:

1) діалектику філософського тлумачення природи;

2) діалектику самої природи.

Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка, фізика та органіка. Механіку він розглядає через простір, час, матерію та рух. При цьому Гегель обґрунтовує нерозривність матерії та руху, намагається логічно вивести матерію з часу та простору, які є формами її існування.

У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д., розкриваючи звязок між ними, показуючи послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує.

Органіка у Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу.

Іммануіл Кант народився в Прусському королівстві в 1724 році, у місті Кенігсберзі, у родині майстрового - майстра сідельного цеху. Закінчив гімназію і Кенігсберзький університет. Спочатку працював домашнім учителем. з 1755 року викладав у Кенігсберзькому університеті і лише в 46 років / у 1770 році/ одержав професорську кафедру логіки і метафізики /був деканом факультету і двічі обирався ректором університету/.

У ході семирічної війни Кенігсберг був зайнятий російськими військами, а в 1794 році Іммануіл Кант обирається членом Російської академії.

Хоча книги Канта стали публікуватися в 70-і роки, широку популярність він одержав лише в останнє десятиліття XVIII століття. Почуваючи, що початків старіти, Кант залишає викладацьку діяльність, але продовжує свої філософські дослідження.

У 1804 році Кант умер. Він похований у Кенігсберзі /Калінінграді/ на Острові Канта.

Пізнавати - значить розмірковувати, робити аналіз, приходити до певних висновків. На фоні питання про рівні та форми пізнання слід виділити працю І.Канта "Критику здатності розмірковувати". Ця книга Канта є основною його роботою, як по її значенню для розуміння філософії самого Канта, так і по впливу, яке вона одержала в історії післякантовского німецького ідеалізму. У цій роботі навчання кантовского критицизму застосовується, по-перше, до здатності судження про прекрасне і твори мистецтва, по-друге, до здатності судження про доцільність у природі, чи про продуманість будівлі організмів.

Навчання Канта про доцільність в органічній природі з його перевагами і недоліками виступають у суперечливому сполученні. Зовсім ясно, що, заперечуючи застосовність до організмів принципу механічної причинності як спосіб теоретичного пояснення, Кант і в рішенні цього питання стає агностиком, однак у кантівському запереченні принципу механічного пояснення доцільних органічних структур звучить і інший, принципово не звязаний з агностицизмом мотив, а саме критика однобічності і недостатності механізму як методу, покликаного пояснити походження органічних форм, але все-таки механізм для Канта залишається ідеалом. У той же час він з великою наполегливістю висунув перед філософією і перед теорією пізнання питання про доцільність форм органічної природи. Він з рідкою проникливістю показав, що наука не вправі зупинитися перед загадкою доцільності і не може і не повинна скласти перед нею зброя причинного теоретичного дослідження і пояснення, однак агностицизм Канта паралізує коштовні висновки з його робіт. Кант указує на необхідність доповнити принцип механічного пояснення теологічним принципом із упровадженням фізичних методів у біологію. Успіхи кібернетики переконливо показують нам у даний час, наскільки принциповий був Кант, захищаючи право усе більш широкого застосування до органічної природи і до її доцільних структур методів фізичної причинності.

1. Філософська система Л.А.Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.

У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії Ця критика і стала ланкою звязку двох якісно відмінних етапів його творчості. На противагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософський) дух був пригніченим. Теологія, з точки зору Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Але чому філософія є завжди протилежністю теології? На це -- питання Фейєрбах відповідає так: фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії -- природа предметів; фундаментом філософії є розум, фундаментом теології -- воля. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для філософа тому, що воно є втіленням доброчинства, чесності людини, виражених у діях; для теолога -- тому, що так хоче і велить Бог. Фейєрбах наголошує на двох необхідних умовах у підході до критики будь-якої релігії: по-перше, заперечення наявності у людини будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів. В іншому разі доведеться визнати, що у людини є особливий орган забобонності, запрограмований природою орган релігійного почуття. По-друге, не можна погодитись також і з тими, хто вважає релігію випадковим явищем, позбавленим глибоких психологічних коренів. Визнання того, що релігійні погляди мають для свого існування реальні причини, є, на думку Фейєрбаха, необхідною передумовою їх серйозної наукової критики. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень, з його точки зору, слід шукати в умовах життя людей та в своєрідному їх заломленні у свідомості людини. Одначе, в своїх працях Фейєрбах не зосереджував основної уваги на аналізі конкретно історичних умов, що породжують релігію. Він говорив про два корені походження релігії, насамперед християнства. Християнська релігія, на його думку, має необхідне походження, обумовлене самою природою релігії, яка є суттєвою формою людського духу, і передусім саме народного духу. Другим коренем походження релігії є час, тобто цей корінь має історичний характер. Християнська релігія, на думку Фейєрбаха, могла народитися саме в той час, коли вона і виникла, -- в час занепаду античного світу: загибелі усіх національних відмінностей, усіх національно-моральнісних звязків, усіх принципів, що були рушіями старого світу. Саме в такий час, з точки зору Фейєрбаха, могла сформуватись релігія, чиста, вільна від будь-яких сторонніх нашарувань, і прийняти відповідний її сутності образ, набути форму відповідної сутності.

2. Проте більшою мірою Фейєрбах зосереджує увагу і вбачає своє завдання в тому, щоб показати, як виникає релігійна психологія, почуття, релігійні переживання/Релігійний обєкт, підкреслював він, не перебуває як чуттєвий обєкт поза людиною, а прихований у ній самій, утаємничений у свідомості людини. Бог є не фізичною, не космічною, а психологічною істотою, він є дзеркалом душі людини. Саме тому Фейєрбах поділив релігії на природні, характерні для раннього періоду розвитку суспільства, специфічною рисою яких є культ явищ природи, та духовні, що обожнюють духовні властивості людини. Загальну основу будь-якої релігії, на думку Фейєрбаха, становить почуття залежності або від природи (природні релігії), або ж від соціальних умов (духовні релігії).

Проте в релігії відображається, згідно з Фейєрбахом, не лише почуття залежності. Воно є основою релігії, але не вичерпує всього її змісту. В релігії відображається також і бажання людини бути незалежною, вільною, щасливою. Прагнення до щастя, вважав Фейєрбах, є глибинною основою релігії. В релігії людина, віддаляючись від себе та зосереджуючись на Богові, постійно знову повертається до самої себе. Людина є початком, серединою і кінцем, завершенням релігії.

Отже, метод Фейєрбаха привів його до висновку, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях, прагненнях. Звідси випливає: "Таємниця та істинний смисл теології є антропологія". Антропологія, гадав Фейєрбах, є прихованим смислом релігії. Адже, по-перше, релігія викликана такими почуттями та переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. Сутність релігії прихована в людському серці, яке відрізняється від тверезого та холодного розсудку і прагне вірити та любити. По-друге, обєкт релігії, її образи створюються фантазією. Без цих гносеологічних засобів людина не змогла б створити уявлення про Бога. Психологія, на думку Фейєрбаха, є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії.

Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії:

1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;

2) вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;

3) людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати. Класична релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству "нову релігію", засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її в любові між "Я" і "Ти".

Фейєрбах постійно протиставляє релігійному наперед визначенню (приреченню) та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, у творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи.
Така своєрідна критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій. Фейєрбах був глибоко переконаним, що критика релігії не може бути достатньо повною і послідовною, якщо вона не поширюється на ідеалістичну філософію. Він переконливо показав органічний звязок релігії та філософського ідеалізму. Фейєрбах звертав увагу перш за все на гносеологічну спільність ідеалізму та релігії. Логічне джерело того й іншого, на його думку, полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. За допомогою абстрагування людина утворює загальні поняття та категорії. Ідеалізм відриває ці поняття від їхньої чуттєвої основи і перетворює на самостійні сутності. Те ж саме, на думку Фейєрбаха, відбувається і в релігії. Бог у монотеїстичних релігіях, гадає він, теж є загальним поняттям, відірваним та протипоставленим світу. Основний недолік ідеалізму, особливо гегелівського, Фейєрбах вбачає в ототожненні мислення та буття. Єдність буття та мислення, на його думку, є істинною і має смисл лише в тому випадку, коли основою, субєктом її буде людина. Фейєрбах розглядав свою філософію як завершення і разом з тим подолання вчення Гегеля. Якщо Гегель відривав розум, мислення від людини, її чуттєвої діяльності та потреб, то "нова філософія", або "філософія майбутнього". Фейєрбаха виходить з того, що реальним субєктом розуму є саме людина. Людина ж у свою чергу є продуктом природи. Фейєрбах весь час підкреслював значення природи в життєдіяльності людини. Природі людина зобовязана своїм походженням та існуванням. Людина є частиною природи і може існувати лише в природі, завдяки їй. Саме це значення природи для людини, підкреслює філософ, і було причиною того, що природа стала першим предметом релігії, першим богом людини. Фізичні явища, що оточують людину, лише тоді стають обєктом шанування, обожнення, коли набувають для людей культурно-історичної значимості.

3. В розумінні природи Фейєрбах був послідовним матеріалістом, розглядав її як цілісний організм. Він вчив, що у світі немає нічого, окрім матерії, яка рухається, природи, породженням якої і є людина. На відміну від Гегеля, що зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї філософії людину і природу. "Нова філософія", на його думку, перетворює людину, включно з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет філософії. Керуючись антропологічним принципом, Фейєрбах не враховував того, що людина, будучи частиною природи, є в той же час продуктом суспільного життя. Людська природа тлумачиться Фейєрбахом переважно як біологічна. Окремий індивід для нього є не історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку людського роду. Історичний процес здійснюється, на думку Фейєрбаха, не під управлінням світового духу, а лише під впливом змін у релігії та моральній свідомості людини. Продовжуючи матеріалістичні традиції, Фейєрбах вніс значний вклад і в теорію пізнання. Він розвиває лінію матеріалістичного сенсуалізму. Реальний світ, за Фейєрбахом, є дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання. Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання виражається утому, що він по-новому інтерпретує поняття "обєкт". На його думку, поняття обєкта спочатку формується в досвіді людського спілкування. Першим обєктом для будь-якої людини є завжди інша людина.
Фейєрбах заперечує існування обєктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму. Вихідним у процесі пізнання Фейєрбах вважав відчуття, які дають людині безпосередньо і опосередковано всі відомості про обєктивний світ. Проте все це здійснюється не без участі мислення. Отже, висуваючи на перший план досвід як першоджерело знання, Фейєрбах підкреслював взаємозвязок чуттєвого споглядання та мислення в процесі пізнання. При цьому завдання мислення він вбачає у тому, щоб збирати, порівнювати, класифікувати дані чуттєвого досвіду, усвідомлювати і розуміти їх прихований, безпосередньо не проявлюваний зміст. Фейєрбах розумів, що мислення має опосередкований характер. Яким же чином встановлюється істинність наших понять? На думку Фейєрбаха, це здійснюється шляхом порівняння понять з даними чуттєвого досвіду. Таким чином, чуттєве споглядання виявляється у Фейєрбаха критерієм істинності мислення, тобто мислення має узгоджуватись з чуттєвим сприйманням. Хоч Фейєрбах і розумів органічний взаємозвязок відчуттів та мислення, чуттєвого та раціонального, він досить часто робить суперечливі висновки. Незважаючи на всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки. Філософська система Фейєрбаха стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.

Список використаної літератури:

1.В. Л. Петрушенко Філософія - К. 2001р.

2. І. Ф. Надольний Філософія - К. 2000 р.

3. Н. Я. Горбач Філософія - Л. 1995 р.

4. А. Х. Горфункель Філософія епохи Відродження - М. 1980 р.

5. А. В. Гулига Німецька класична філософія - М. 1986 р.




Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данную дипломную работу Вы можете использовать как базу для самостоятельного написания выпускного проекта.

Доработать Узнать цену работы по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме:

Пишем дипломную работу самостоятельно:
! Как писать дипломную работу Инструкция и советы по написанию качественной дипломной работы.
! Структура дипломной работы Сколько глав должно быть в работе, что должен содержать каждый из разделов.
! Оформление дипломных работ Требования к оформлению дипломных работ по ГОСТ. Основные методические указания.
! Источники для написания Что можно использовать в качестве источника для дипломной работы, а от чего лучше отказаться.
! Скачивание бесплатных работ Подводные камни и проблемы возникающие при сдаче бесплатно скачанной и не переработанной работы.
! Особенности дипломных проектов Чем отличается дипломный проект от дипломной работы. Описание особенностей.

Особенности дипломных работ:
по экономике Для студентов экономических специальностей.
по праву Для студентов юридических специальностей.
по педагогике Для студентов педагогических специальностей.
по психологии Для студентов специальностей связанных с психологией.
технических дипломов Для студентов технических специальностей.

Виды дипломных работ:
выпускная работа бакалавра Требование к выпускной работе бакалавра. Как правило сдается на 4 курсе института.
магистерская диссертация Требования к магистерским диссертациям. Как правило сдается на 5,6 курсе обучения.

Сейчас смотрят :

Дипломная работа Анализ деятельности банка на рынке потребительского кредитования на примере ООО Хоум Кредит энд Финанс
Дипломная работа Разработка мероприятий по снижению себестоимости продукции (на примере РУП "Минская печатная фабрика" Гознака)
Дипломная работа Оценка опасных и вредных факторов на рабочем месте учителя химии
Дипломная работа Особенности ведения бухгалтерского и налогового учета на предприятии торговли
Дипломная работа Кадровая политика на предприятии ООО "Артем"
Дипломная работа Оценка недвижимости
Дипломная работа Формирование и распределение прибыли на предприятии»
Дипломная работа Совершенствование развития кредитной политики коммерческого банка
Дипломная работа Наследование по закону
Дипломная работа Облік основних засобів та аналіз ефективності їх використання
Дипломная работа Совершенствование форм и систем оплаты труда на предприятии (на примере СП "Октябрьский")
Дипломная работа Эффективность использования основных фондов предприятия и пути её повышения
Дипломная работа Учетная политика
Дипломная работа Работа социального педагога с неблагополучной семьей
Дипломная работа Кадровый менеджмент на современном предприятии" (на примере ЗАО "Балаковохлеб")