Дипломная работа по предмету "Социология и обществознание"

Узнать цену дипломной по вашей теме


Соціальна робота з людьми похилого віку


2

Соціальна робота

Соціальна робота з людьми похилого віку

ЗМІСТ

ВСТУПажливіших стратегічні напрямки розвитку геронтології:

Соціальна геронтологія як розділ геронтології - це суспільна дисципліна покликана вирішувати демографічні та соціально-економічні проблеми старіння населення [ 1 ].

Соціальна геронтологія вивчає біологічні процеси старіння людини з метою відшукати соціальні можливості для збереження тілесної і духовної значимості, притаманні літньому та старечому вікові.

Термін “соціальна геронтологія” був уперше вжитий американським вченим Е. Стігліцем у кінці 40-х років минулого століття. На початку 60-х р. м.ст. соціальна геронтологія отримала визначення як самостійна наукова дисципліна [ 18 ].

У соціальному аспекті геронтологія вивчає:

- індивідуальні переживання старих людей;

- місце і становище їх у суспільстві;

- соціальну політику стосовно старих людей.

Соціальна геронтологія має ще один важливий аспект своєї діяльності - соціальну роботу, зміст якої полягає у наступному:

- надання практичної допомоги літнім і старим людям, сімям та групам осіб старечого віку з низьким рівнем достатку та порушеними соціальними контактами.

- Соціальна реабілітація (процес відновлення основних соціальних функцій) літніх і старих людей, створення умов, які підвищують їхню соціальну активність. [ 7 ].

- Проведення соціальних експериментів з метою отримання результатів і створення банку даних для покращення життєвих умов та матеріального благополуччя старих людей.

Соціальна геронтологія займається проблемами підвищення якості життя старих людей, розвитку для них служб здоровя, створення такого життя, щоб у ньому знайшлося гідне місце для старих людей.

Одна із перших соціальних теорій старіння була запропонована американськими психологами Каммінзом та Генрі у 1961 році. Це теорія звільнення, розєднання.

Теорія активності. Її прибічники вважають, що в середньому віці, при нормальному старіння, повинні підтримуватись соціальні контакти та активність.

Теорія розвитку і неперервності життєвого шляху. Із позицій даної теорії, для адекватного розуміння життя старої людини необхідно знати специфіку її попередніх життєвих етапів, тобто зміст усього життєвого шляху, який передував старості [ 18 ].

Теорія маргінальності подає старість як стан девіантності. Представники старшого покоління безкорисні, маргінальні, ті, що втратили попередні можливості, впевненість у собі і почуття соціальної та психологічної незалежності.

Теорія вікової стратифікації. Прихильники даної теорії розглядають суспільство як сукупність вікових груп, які мають обумовлені віком відомості у здібностях, рольових функціях, правах та звичках, т. б. суспільство розділене у віковому та соціальному відношенні.

Значимою характеристикою старості є соціальний статус - показник становища людини в соціальній ієрархії суспільства [ 18 ].

Він включає в себе:

- стать;

- професію та становище;

- календарний вік.

Соціальний статус старої людини визначається у першу чергу:

- її професійною активністю, індивідуальними можливостями;

- інтересами поза межами трудової діяльності;

- фізичною активністю, яка відповідає стану здоровя;

- умовами і способом життя.

Соціальне довголіття являє собою збільшення виживання і середньої тривалості життя у даній популяції, у певний час, у конкретних суспільних, економічних та соціальних умовах.

Індивідуальне довголіття ґрунтується на біологічних особливостях певних індивідів і не залежить від життєвого шляху та соціального статусу.

На думку більшості демографів загальний характер старіння населення знаходиться у прямій залежності від рівня суспільно-політичного розвитку і за своєю природою є прогресивним процесом. Він притаманний тільки нашому часові і має серйозні демографічні, економічні, психологічні, культурні і медичні наслідки. Змінилась вікова структура населення і процеси природного руху - народження і смерті [ 1 ].

Висловлювалась думка, що старіння населення є причиною соціальних конфліктів, оскільки з економічної точки зору старі люди являють для суспільства тягар, причому затрати на їхнє утримання постійно збільшуються (теорія Стігліца) ще в 1949 році особливе незадоволення викликала та обставина, що “сучасна цивілізація дозволяє слабким людям дозріти до літніх років”, у результаті “мільйони таких старих створюють небезпеку для виживання найбільш здібних”. Він вбачав у цьому порушення законів природи, розцінюючи “потурання” суспільства старим людям як “дороговартуюче рицарство”. Саме недомагання та хвороби старих людей, на його думку, є причиною “бюджетної асиметрії” та економічних труднощів.

Проте таке ставлення до людей, які ще вчора створювали матеріальні та духовні цінності, є дуже цинічним та жорстоким. Заявляючи про те, що ці люди є тягарем для суспільства, сучасні політики і державні діячі повинні памятати, що вони таким чином оцінюють своїх батьків, котрі забезпечили їм можливість отримати освіту і, кінець-кінців, дали їм життя.

Кожна працююча людина рік за роком створює значно більше ніж споживає. З першої хвилини трудової діяльності людина починає повертати свій борг за роки довиробничого віку. Вже у віці 30-35 років людина (працююча) повертає суспільству усі засоби, витрачені на її виховання і навчання, а протягом наступних 20-30 років професійного життя вона створює “залишки”, частину яких суспільство повертає у вигляді пенсії і безкоштовної охорони здоровя.

Історія розвитку людства свідчить про те, що старі люди у різний час займали різне становище у суспільстві і здійснювали на нього неоднаковий вплив.

Американський антрополог і етнограф Я. Морган виділив 3 основних періоди у розвитку суспільства: дикість, варварство і цивілізацію [ 1 ].

16 грудня 1991 року Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Декларація прав старої людини, яка являє собою збірку етичних норм щодо старих людей.

Одним із перших дослідників соціально-психологічних аспектів старості вважається американський вчений Дж. Холл, а його монографія “Старіння, остання половина життя” (1922 р.) була прологом нової науки - соціальної геронтології. Вона почала швидко розвиватися після II світової війни.

Батьківщиною соціальної геронтології вважається США, які першими зіткнулися з економічними проблемами старих людей. Потрясіння, викликані “Великою депресією”, і масові рухи старих людей у 30-ті роки вперше показали, що їхні соціально-психологічні труднощі являють собою гостру соціальну проблему.

У 1928 р. була організована Американська асоціація захисту старості, а в сер.60-х рр.. у Мічиганському університеті була розроблена програма нової навчальної дисципліни - соціальної геронтології.


У наш час США вважаються центром теоретичної соціальної геронтології.

Першочерговим завданням є підготовка спеціалістів - соціальних геронтологів, які повинні добре знати і розуміти процеси старіння, пропонувати реальні заходи для підвищення соціальної захищеності старих людей.

1.4. Законодавчі основи забезпечення життєдіяльності осіб похилого віку

У сучасних умовах особливостями цього процесу є, зокрема старіння виключно через зниження народжуваності, а не внаслідок підвищення тривалості життя в старших вікових групах, різка нерівномірність старіння за типами населених пунктів (за даними перепису 2001 року, частка осіб у віці 60 років і старше в містах становила 19,1, а у сільській місцевості - 26,1 відсотка) та за статтю (на 100 жінок віком 60 років і старше припадає 56 чоловіків, у тому числі в містах - 59, у селах - 54). Збільшення частки осіб пенсійного віку призводить до збільшення обсягів споживання суспільних ресурсів на соціальне забезпечення в старості. В умовах обмеженості таких ресурсів поширюється бідність та поглиблюється соціальна нерівність за віком. Бідність населення похилого віку зумовлює посилення тиску осіб пенсійного віку на ринок праці та додаткові матеріальні обовязки працездатного населення. Збільшення частки осіб похилого віку формує специфічні потреби у товарах і послугах, житлі, медичному та соціальному обслуговуванні. Зміни у співвідношенні поколінь впливають на відносини у сімї та суспільстві, зокрема загострюють антагонізм між молоддю та особами похилого віку, платниками податків і пенсіонерами.

Подолання негативних наслідків старіння населення Для адаптації українського суспільства до процесу демографічного старіння населення, забезпечення гармонізації соціальних відносин між представниками різних поколінь передбачається: формування громадської усвідомленості невідворотності демографічного старіння населення та сприяння його адаптації до цього процесу; виховання дітей та молоді у дусі поваги до громадян похилого віку та їх заслуг перед суспільством; виховання почуття відповідальності у дітей за долю літніх батьків, підвищення престижу сімї, в якій живуть кілька поколінь; забезпечення економічного благополуччя осіб похилого віку створення умов для реалізації творчого і трудового потенціалу осіб похилого віку; забезпечення рівного доступу осіб похилого віку до засобів збереження здоровя та активного дозвілля; удосконалення системи соціального забезпечення осіб похилого віку; створення умов для реалізації економічної активності осіб похилого віку; розроблення та здійснення заходів, спрямованих на підвищення тривалості самостійного незалежного життя осіб похилого віку; поліпшення координації діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у розвязанні проблем, повязаних із життєдіяльністю осіб похилого віку; розроблення регіональних та галузевих програм поліпшення соціального захисту осіб похилого віку, насамперед ветеранів праці; здійснення заходів щодо недопущення незаконного обмеження прав працівників, які досягли пенсійного віку; налагодження виробництва продуктів харчування, одягу, взуття, предметів особистого користування, спеціальних меблів, предметів побуту, засобів реабілітації, пристосованих для потреб осіб похилого віку; забезпечення безперешкодного доступу та комфортності перебування осіб похилого віку на обєктах житлового та громадського призначення; підвищення якості соціальних послуг, що надаються особам, нездатним до самообслуговування у звязку з похилим віком; вдосконалення мережі територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян (реабілітаційні відділення, відділення денного, тимчасового, стаціонарного перебування) та відділень соціальної допомоги вдома самотнім особам похилого віку; забезпечення гарантованого рівня та високої якості безоплатної кваліфікованої медичної допомоги, що надається особам похилого віку; забезпечення доступності сучасних засобів діагностики, профілактики, лікування та реабілітації для осіб похилого віку з незахищених малозабезпечених верств населення; посилення координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, з питань захисту та забезпечення реалізації прав осіб похилого віку. Демографічний розвиток регіонів Пріоритетами Стратегії стосовно демографічного розвитку регіонів є: забезпечення державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій для населення в усіх регіонах та населених пунктах країни; забезпечення координації заходів щодо демографічного розвитку на рівні регіонів, визначених у державних цільових програмах, державних і регіональних програмах економічного та соціального розвитку, програмах державного стимулювання розвитку депресивних територій; проведення соціального діалогу, підтримка регіональних і місцевих ініціатив щодо розвязання регіональних проблем демографічного розвитку; зменшення міграційного відпливу населення; зниження в регіоні рівня смертності, зокрема дитячої; створення стимулів для заохочення сімей до народження другої дитини. Умови реалізації Стратегії Для реалізації Стратегії необхідно продовжити роботу з удосконалення нормативно-правової бази щодо демографічного розвитку. Особлива увага повинна приділятися таким питанням: законодавче врегулювання проблеми будівництва соціального житла, зокрема для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; внесення змін до законодавства про працю щодо можливості для жінок, які мають дітей, обирати зручний для них графік роботи; посилення державних гарантій щодо забезпечення охорони материнства і дитинства; створення законодавчої бази з питань загальнообовязкового державного соціального медичного страхування; адаптація вітчизняного законодавства про охорону праці, охорону навколишнього природного середовища, охорону здоровя до відповідного законодавства ЄС; внесення змін до Законів України "Про імміграцію" та "Про громадянство України" відповідно до завдань цієї Стратегії; нормативно-правове забезпечення введення другого (накопичувального) рівня державного пенсійного страхування; підготовка нової редакції Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" удосконалення механізму колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин з урахуванням особливостей демографічного розвитку регіону; удосконалення нормативно-правового забезпечення з питань: кредитування житлового будівництва та надання кредитів для здобуття освіти; діяльності закладів первинної лікувально-профілактичної допомоги, що працюють на засадах сімейної медицини, сімейних лікарів; соціального захисту сімей з дітьми, зокрема сімей з усиновленими дітьми, а також законодавства щодо усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, розвитку сімейних форм виховання; охорони здоровя в частині посилення захисту прав пацієнтів з урахуванням відповідного міжнародного досвіду та надання платних медичних послуг; пенсійного забезпечення на засадах соціальної справедливості з урахуванням страхового стажу та суми сплачених страхових внесків; бюджету, зокрема порядку перерахування дотацій вирівнювання та субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам, між бюджетних трансфертів, внесення змін до Формули розподілу обсягу між бюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом та місцевими бюджетами з метою виконання регіональних програм демографічного розвитку; працевлаштування громадян України за кордоном.

РОЗДІЛ 2

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ЛЮДЬМИ ПОХИЛОГО ВІКУ

Правову основу соціальної роботи становлять Конституція України, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, а також інші нормативно-правові акти, видані на виконання відповідних законів. Правове регулювання соціальної роботи є безпосереднім або опосередкованим, воно стосується як діяльності самих соціальних працівників, прав клієнтів на отримання різного роду послуг, так і дотичне до різних аспектів управління соціальною сферою [ 15 ].

2. Права та обовязки соціальних працівників визначаються відповідно до Закону України „Про соціальні послуги”, на них також поширюються пільги для працівників відповідної галузі, до якої вони залучені.

3. Громадяни України та особи без громадянства мають право на допомогу соціального працівника згідно з чинним законодавством України та статутними документами соціальних служб.

4. Соціальна робота - це фахова практика, що ґрунтується на системі відповідних теоретичних знань. Вона має за мету забезпечення гуманізму та соціальної справедливості шляхом активізації і підтримки найменш захищених груп і членів суспільства та протидії факторам соціального виключення. Соціальна робота є інструментом реалізації соціальної політики й може здійснюватися через соціальну діагностику, соціальну корекцію, соціальну педагогіку, соціальну профілактику, соціальну реабілітацію та інші механізми.

4. Завданнями соціальної роботи є: [ 18 ].

1) розширення можливостей та самостійності клієнтів у подоланні їхніх життєвих проблем;

2) встановлення зв`язків клієнтів з соціальними службами та іншими організаціями, які мають необхідні ресурси, надають відповідні послуги;

3) сприяння розвитку служб, які відповідають потребам клієнтів, та вплив на формування ефективної соціальної політики.

5. Соціальна робота як фахова діяльність виконує такі основні функції:

1) діагностична - вивчення, аналіз та оцінка життєвого поля клієнта (індивіда, групи, громади), оцінка результатів, досягнутих у процесі роботи;

2) прогностична - розробка послідовного плану розвязання проблеми клієнта або соціальної проблеми в суспільстві з урахуванням можливих альтернатив, перспектив і варіантів змін;

3) організаторська - діяльність соціальної служби та її працівників щодо забезпечення взаємодії всіх учасників та установ, залучених до роботи з клієнтом;

4) комунікативна - встановлення, продовження й припинення необхідних професійних контактів, обмін інформацією;

5) правозахисна - використання законів та правових норм для забезпечення прав і інтересів клієнтів;

6) превентивна - запобігання виникненню негативних життєвих колізій у окремих індивідів і груп ризику;

7) коригуючa - конструктивні зміни в мікросоціумі та системі життєзабезпечення людини;

8) соціально-економічна - задоволення матеріальних інтересів і потреб бідних клієнтів;

9 інші функції (правотворча, дослідницька, навчальна тощо).

Згідно 3 статті Конституції України, основні принципами соціальної роботи є:

1) повага до гідності особистості: кожна людина е неповторною та унікальною, що необхідно враховувати соціальним працівникам, не допускаючи жодного прояву зневаги до клієнта. Кожна людина має право на самореалізацію, яка не призводить до порушення подібних прав інших. Соціальна робота несумісна з прямим чи опосередкованим примусом клієнтів до будь-яких дій, навіть на користь клієнта або його близького соціального оточення;

2) пріоритетність інтересів клієнтів: соціальні працівники спрямовують всі свої зусилля, знання та навички на допомогу окремим громадянам, сімям, групам, спільнотам та громадам для їх вдосконалення, а також з метою розвязання виниклих конфліктів та подолання їх наслідків;

3) толерантність: соціальні працівники повинні виявляти терпимість до різних емоційних проявів клієнтів, за будь-яких обставин зберігати рівновагу, сприймати проблеми і обставини клієнтів незалежно від способу життя останніх, їхньої поведінки, соціального й національного походження, статі тощо;

4) довіра та взаємодія у вирішенні проблем клієнта: соціальні працівники співпрацюють з клієнтами, намагаючись розвязувати будь-які завдання, з якими вони стикаються, найкращим чином з метою задоволення інтересів клієнтів; сприяють добровільній участі клієнтів у процесі надання соціальної послуги, а також максимальній самостійності клієнтів у розвязанні їх соціальних проблем; створюють доброзичливу атмосферу спілкування з клієнтом;

5) доступність послуг: соціальні працівники надають допомогу кожному, хто звертається до них за захистом, підтримкою, консультацією чи порадою, без будь-якої дискримінації на підставі статі, віку, фізичних або розумових обмежень, соціальної чи расової приналежності, віросповідання, мови, політичних поглядів, майнового стану, сексуальної орієнтації. Право на отримання того чи іншого виду послуг гарантується клієнтам і регулюється відповідним законодавством;

6) конфіденційність: соціальні працівники в будь-якій ситуації інформують клієнтів про те, як забезпечується конфіденційність, для чого вона необхідна, а також про обмеження щодо її дотримання. Обовязок соціальних працівників полягає в нерозголошенні будь-яких відомостей про клієнтів, за винятком тих випадків, коли це робиться з їх згоди чи у встановленому законом порядку;

7) дотримання норм професійної етики: соціальні працівники сприяють формуванню та реалізації заходів у межах соціальної політики, забезпеченню благополуччя людини, несуть відповідальність за розвиток та використання професійних норм при розвязанні практичних завдань соціальної роботи.

Згідно 4 статті Конституції України, основними різновидами соціальної роботи є:

1. Соціальні працівники використовують у своїй роботі різноманітні засоби і методи:

1) соціально-економічні (надання натуральної і грошової допомоги; допомога у використанні пільг, компенсацій та виплат; догляд та побутове обслуговування тощо);

2) організаційно-розпорядчі (встановлення регламентів та норм діяльності соціальних служб, консультування клієнтів щодо порядку отримання послуг; ці методи спираються на нормативно-правові документи, регламентуючі акти);

3) психолого-педагогічні (безпосередня взаємодія з клієнтом через механізм соціально-психологічної, педагогічної зміни його поведінки, самопочуття тощо - підтримка, надання інформації, розяснення, рекомендації, моральне заохочення та інші форми роботи).

2. Загальними підходами до процесу надання допомоги, якими керуються соціальні працівники у своїй діяльності, є:

1) пряме втручання (догляд, соціально-психологічне консультування, навчання, зміна поведінки клієнтів);

2) опосередковане втручання, спрямоване на зміну середовища, в якому перебувають клієнти (планування, адміністрування, збирання даних, управління, дослідження);

3) комбіноване втручання (сприяння роботі групи, мобілізація, представництво інтересів, консультування, взаємодія з іншими фахівцями).

3. Практична соціальна робота може здійснюватися на трьох рівнях:

1) індивідуальному - вирішення проблеми клієнта шляхом надання йому підтримки та заохочення розібратися у власних труднощах і подолати їх. Процес індивідуальної роботи складається з кількох етапів: встановлення контакту, вивчення та аналіз проблемної ситуації, визначення цілей і завдань співпраці, здійснення запланованого, оцінка досягнутого;

2) груповому - надання допомоги клієнту через передачу досвіду інших для розвитку його фізичних і духовних сил, формування соціальної поведінки;

3) в громаді - передбачає розвиток соціальних звязків у селі, мікрорайоні, колективі тощо, організацію системи взаємодопомоги та кооперації певної групи людей, розробку, впровадження та оцінку ефективності різних соціальних програм, що повязані з потребами чи інтересами населення.

2.1. Обовязкове державне пенсійне соціальне страхування.

Соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, захворювання, нещасного випадку, а також у старості [ 18 ].

Його можна собі уявити як соціальну систему, що ставить за мету створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обовязкового характеру, яка зможе діяти з найвищою ефективністю лише у тому випадку, якщо вона буде всеосяжною як з точки зору охоплення нею населення, так і з точки зору покриття ризиків. Кінцева мета полягає в реалізації плану, який захищав би всю сукупність населення від всієї сукупності факторів нестабільності. Тобто всеосяжність та універсальність є одним із способів символічного стирання класових відмінностей у сфері соціального простору.

Проте таке розуміння суспільством концепції соціального страхування прийшло не одразу, а поступово, через що важливо розглянути розвиток соціального страхування саме в історичному аспекті.

Початку ХХ століття питання долі бідняків, які не в змозі були працювати, та бідних працівників, розглядались з однаковими підходами. Лише через деякий час поступово почали розрізняти два різних поняття - соціальне страхування та соціальна допомога.

У галузі соціальної допомоги Французька революція передала ХІХ століттю подвійну спадщину, у якій необхідно розглядати декілька понять. З одного боку, признаючи соціальне коріння бід, які потріпають окрему людину, революція замінила благодійність, яка мала церковне походження, на суспільну благодійність, як спосіб вирішення проблеми злиденності.

Законність втручання держави обґрунтовувалась необхідністю захисту прав людини, що порушуються у випадку, коли бідним не надається допомога. До цього ніхто не оцінював прав бідної людини по відношенню до суспільства та прав суспільства по відношенню до бідної людини. За такої перспективи отримання допомоги вже не засновувалось на милостині, як на не обовязковому акті, а на абсолютному і обєктивному праві, яке надано людині, тобто справжньому " праві вимагати ", якому відповідає обовязок суспільства.

Таким чином, благодійна допомога стала "священним обовязком" суспільства. Але якщо є право сказати суспільству: дай мені на життя, то і суспільство повинно мати право відповісти: віддай мені свою працю. Праця залишається, таким чином, не тільки єдиним засобом залучення особи до суспільної діяльності, але й суспільним обовязком. Лише нездатність до праці виправдовує соціальну допомогу калікам, дітям та людям похилого віку.

Під час міжнародного конгресу з державної благодійності, який відбувся в Парижі у 1889 році, були сформовані три фундаментальні принципи соціальної допомоги:

­ соціальна допомога знаходиться у веденні місцевих органів влади;

­ соціальна допомога надається за територіальною ознакою і держава приймає в цьому обмежену фінансову участь;

­ соціальна допомога, що призначена для людей, які не мають засобів до існування і які не можуть працювати, субсидується державою на відміну від деяких інших видів допомоги. Таким чином , вона виконує роль " засобу останньої надії ".

У цьому документі вперше було проголошено, що соціальна допомога є суспільним обовязком і відповідальність за його виконання покладається на місцеву владу. Після цього конгресу у багатьох країнах Європи між 1893 і 1906 роками було прийнято низку законів про соціальну допомогу. Їх часто називають "програмами останньої надії". В основу їх покладена допомога людям, які не мають доходу з інших джерел або чий дохід недостатній, щоб забезпечити їм мінімальний стандарт проживання в даному суспільстві. Походять вони від різних церковних програм допомоги бідним, доброчинних організацій та місцевих урядів. Коріння такого підходу, очевидно, сягають 1349 року, коли в Англії був прийнятий Декрет про чорноробів, що запровадив принцип відповідальності місцевих властей за допомогу бідним.

Найбільший вплив на розвиток системи соціального страхування внесли Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, який в 1883 - 1889 роках чи не вперше в світі в законодавчому порядку запровадив систему соціального страхування, та лорд Великої Британії Вільям Беверідж, який в 1942 році підготував доповідь, у якій були запропоновані нові підходи до політики соціального забезпечення.

Звичайно, до Бісмарка також можна знайти свідчення наявності колективної соціальної політики. Засновані церквами оздоровчі та навчальні системи існували віками. У козаків на початку ХVІІІ ст. існувала форма компенсації за виробничі травми . У ХІІІ ст. у місті Дубровник була проголошена програма страхування здоровя способом внесків. Навіть іще за часів Римської імперії чимось подібним до обєктів соціальної політики були акведуки (водогони), лазні та громадські туалети. Проте в наступних століттях, разом із послідовним розвитком ролі держави в соціальній політиці, потрібно було очікувати розєднання функцій церкви і держави.

Модель Бісмарка

Запровадження обовязкового соціального страхування в Німеччині було одним з елементів Realpolitik Бісмарка. Єдиним способом можна уникнути втрат робітничого класу, писав Бісмарк у листі до міністра торгівлі, - це перехопити ініціативу у соціалістів та здійснити їх вимоги щодо запровадження соціального страхування, що мали зовсім законний вигляд і могли бути втіленими у життя в інтересах зміцнення держави та соціального порядку.

Прямуючи вслід за цією концепцією та не дивлячись на опозицію з боку Рейхстагу, канцлер Бісмарк менш ніж за десять років створив завершену систему соціального страхування: закон про страхування на випадок хвороби в 1883 році, закон про страхування від нещасних випадків на виробництві в 1884 році, закон про страхування на випадок старості та інвалідності в 1889 році.

Систему Бісмарка визначають чотири фундаментальних принципи:

­ забезпечення засновано виключно на праці і тому обмежене лише тими особами, які зуміли завоювати для себе це право на забезпечення через свою працю;

­ обовязкове забезпечення лише для тих найманих працівників, заробітна плата яких нижча визначеної мінімальної суми, тобто для тих, хто не може користуватись індивідуальним страхуванням;

­ забезпечення, яке засноване на методології страхування, що встановлює паритетне відношення між внесками найманих працівників та працедавців, а також між виплатами та внесками;

­ забезпечення, яким управляють самі працедавці та наймані працівники.

Фундаментальною новацією Бісмарка стало положення про запровадження обовязкового характеру системи соціального страхування.

Ідея соціального страхування була прийнята консервативним суспільством Німеччини часів Бісмарка тому, що вона пропонувала маловитратний механізм, здатний задовольнити деякі соціальні потреби і водночас передати соціальне управління в руки працедавців і робітників, платників внесків для своїх власних пенсій.

Прийняття страхового принципу мало важливі наслідки для розвитку соціальної політики. У здійсненні різноманітних заходів щодо збільшення пенсій часом підривалась справжня страхова основа, але принцип паритету у сплаті внесків залишався важливим політичним символом і, час від часу, робились спроби повернути систему соціального страхування ближче до її витоків. Завжди важко поєднати тверезі принципи актуарного аналізу страхування з зацікавленістю в ефективному і всебічному соціальному захисті, бо, як відзначав англійський лорд Вільям Беверідж, - коли політичною альтернативою соціального страхування є лише перевірка матеріального стану сімї, тобто державна допомога, як засіб останньої надії, принцип внесків має величезну привабливість. Беверідж мав відіграти важливу роль в сорокових роках ХХ століття в захисті страхового підходу до соціального страхування.

Зародження соціального страхування в Україні

Україна, як відомо, майже 350 років знаходилась у колоніальному стані, будучи частиною імперії, як у складі царської Росії, та і в складі СРСР. У цей період вона ніколи не проводила самостійної соціальної політики і не приймала самостійних рішень щодо соціального страхування і соціального забезпечення. Центральна влада метрополії завжди займала тут монопольне положення, виступаючи і законодавцем і виконавцем відповідної сфери державної політики.

Зародження страхування на терені України припадає на 90-ті роки ХІХ століття, коли в південному регіоні у 1899 році почало діяти Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків з їх робітниками і службовцями. У 1903 році був прийнятий Закон "Про відповідальність підприємців за нещасні випадки з працівниками", за яким встановлювалась винагорода робітників і службовців, що потерпіли від нещасних випадків на виробництві. Цей закон започаткував підвалини страхування працівників на випадок травм і захворювань. Ранні форми соціального страхування робітників часто розвивалися з ініціативи працедавців, які прагнули уникнути відповідальності у разі судового розгляду справи після нещасного випадку, поранення чи смерті людей на робочому місці. Соціальна програма, таким чином, заміняла судочинство, як спосіб розвязання конфліктних ситуацій.

У 1912 році під тиском політичних страйків у звязку з розстрілом робітників на річці Лені царський уряд Росії прийняв закони про страхування від нещасних випадків та страхування на випадок хвороби, юрисдикція яких поширювалась і на територію українських губерній Однак інші види страхових ризиків не були охоплені системою соціального страхування. Та навіть і страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби не поширювалось на численні галузі економіки - залізничний та морський транспорт, будівництво, сільське господарство тощо. Разом з тим прогресивним моментом прийнятих законодавчих актів було те, що вони замінили індивідуальну відповідальність підприємця за заподіяну шкоду, тобто цивільно - правову форму відповідальності на принцип страхування. Цей вид страхування припинив існування у 1917 році у звязку із громадянською війною та зміною державного устрою і був відновлений тільки у 1921 році.

Відповідно до рішень Празької конференції РСДРП (б) та Краківської наради більшовики активно використовували тяжкий стан робітничого класу та неврегульованості питань соціального страхування у своїх політичних цілях. Вони, зокрема, заволоділи легальними організаціями соціального страхування (лікарняними касами тощо), як опорними пунктами революційної боротьби. Під контролем більшовиків у березні 1917 року відбулась перша петроградська страхова конференція, яка прийняла ленінську страхову програму, що передбачала звільнення робітників від сплати страхових внесків та інші заходи щодо розширення соціального страхування.

Після жовтневого перевороту, уже 27 жовтня 1917 року, рішенням ІІ Всеросійського зїзду Рад створюється спеціальний державний орган - Народний комісаріат праці, що був покликаний здійснювати більшовицьку революційну політику у галузі охорони праці і соціального забезпечення. Так, 11 листопада 1917 року, чи не вперше у російській практиці, приймається Положення про страхування на випадок безробіття, 22 грудня 1917 р. затверджується Декрет "Про страхування на випадок хвороби".

Положення про страхування на випадок безробіття розповсюджувалося на всіх робітників і службовців, за виключенням тих працівників, заробіток яких перевищував тримісячний середній заробіток у даній місцевості.

Декрет страхування на випадок хвороби передбачав надання допомоги у разі пологів, хвороби, смерті працівника, а також такі види лікарської допомоги: невідкладну медичну допомогу, амбулаторне лікування, лікування на дому, допомогу у пологовому будинку, стаціонарне лікування з повним утриманням, санаторне та курортне лікування тощо.

Після проголошення більшовиками політики "воєнного комунізму" соціальне страхування було замінене на соціальне забезпечення на підставі Положення про соціальне забезпечення трудящих , яке було затверджене 31 жовтня 1918 року. Фінансування за рахунок страхових внесків поступово було замінене на пряме фінансування за рахунок державних асигнувань з бюджету. Для організації соціального забезпечення при місцевих органах Наркомпраці були створені підвідділи соціального забезпечення і охорони праці, на які покладалось завдання організації матеріальної допомоги, включаючи і натуральну допомогу в основному сімям червоноармійців та хворим пролетарям.

Після закінчення громадянської війни і оголошення більшовиками нової економічної політики знову постало питання про зміни в політиці соціального страхування. 15 листопада 1921 року В.І. Ленін підписав декрет РНК "Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею". Цим декретом було відновлено соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею, в державних, кооперативних, громадських, концесійних, орендних, приватних підприємствах, установах, господарствах. Страхування розповсюджувалось на всі види тимчасової та постійної втрати працездатності, на випадок безробіття, а також на випадок смерті. Сплата страхових внесків була повністю покладена на підприємства і установи, при чому на приватний сектор - у підвищеному розмірі. На соціальне страхування був покладений обовязок фінансування медичної допомоги населенню через страхові каси.

З 1924 року органи соціального страхування приступили до організації санаторно - курортного лікування і будинків відпочинку, які до цього часу були у віданні органів охорони здоровя та профспілок.

До жовтня 1917 року соціальне забезпечення людей похилого віку на території царської Росії будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності та настання інвалідності. Не дивлячись на те, що багато країн Європи вже на початку ХХ століття почали запроваджувати соціальне страхування по старості, в Росії, а потім і в СРСР випадок настання старості аж до 1928 року не включався до сфери соціального страхування. Лише втрата працездатності та інвалідність визнавались пролетарською державою сферою соціального забезпечення на підставі ось такого принципу:"... фарисейська повага до сивини та зморщок - це витівка для пролетарської моралі... Якщо ти старий, але ще здатний до праці - працюй. А якщо перестав бути працездатним - одержуй пенсію".

Проте для окремих категорій працівників пенсійне забезпечення по старості почали запроваджувати дещо раніше. Так, викладачі вищих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням по старості з 1924 року при досягненні 65 років, робітники текстильної промисловості - з 1928 року, зайняті в провідних галузях важкої промисловості та транспорту - з 1929 року. Таким чином, пенсійне забезпечення на той час не носило всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 році після проведеного обстеження робітників, які виходили на пенсію по інвалідності у звязку з втратою працездатності, воно було розповсюджене на робітників усіх галузей народного господарства.

Законодавче встановлення пенсійного віку - 55 років для жінок і 60 років для чоловіків було здійснене в СРСР протягом 1928 - 1932 років. У той час вважалося, що на межі названого віку у більшості людей чітко виявляються ознаки постаріння організму, що ускладнює їх регулярну професійну діяльність. Виходячи з цього і був встановлений хронологічний пенсійний вік, який відтоді не змінювався.

Сьогодні в Україні навіть не кожен фахівець може правильно пояснити цей "феномен". Насправді ж, рішення щодо різного пенсійного віку не мало ніяких фізіологічних обґрунтувань. Так склалося історично, з самого початку запровадження солідарної пенсійної системи, і не в Радянському Союзі, а у Німеччині часів канцлера Отто фон Бісмарка. Демографи стверджують, що наприкінці ХІХ століття у середньо - статичній німецькій сімї чоловік був на пять років старший за дружину. Це означає, що якби пенсійний вік був однаковим, то чоловіки виходили б на пенсію на цілих пять років раніше, ніж їхні дружини. Чи можна було тоді уявити немолодого вже чоловіка, дружина якого працює, а він нудьгує цілий день вдома, залишаючись сам-на-сам з каструлями та клопотами по веденню господарства? Виходячи суто з соціально-побутових міркувань, німецький уряд такого не міг допустити, і фактично подбав не про жінок, а навпаки - про комфортне життя чоловіків.

В 1990 році, після прийняття законів СРСР "Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР" та "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців", практично завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами та нормами. Звичайно, ця система не була побудована повністю на принципах страхування, - фактично це було поєднання принципів соціального страхування і соціальної допомоги, але вона закладала страхові основи, передбачивши відокремлення пенсійної системи від держбюджету.

Джерелом коштів для фінансування пенсій став не Державний бюджет, як раніше, а Пенсійний фонд, який формувався за рахунок коштів, що відраховувалися підприємствами і організаціями з фонду оплати праці, а також страхових внесків громадян. Крім того, кожному працюючому за місцем роботи щорічно заповнювалась вкладка до трудової книжки з відміткою сплаченої суми страхових внесків у розмірі одного відсотку нарахованого заробітку. Це була своєрідна перехідна форма до запровадження персоніфікованого обліку страхового стажу та сплачених внесків до Пенсійного фонду, і вона була розрахована на створення в майбутньому більш справедливої пенсійної системи. На жаль, ця перехідна система не була пристосована до нових економічних умов і тому не мала успіху.

Таким чином, підсумовуючи сказане, можна зробити висновки стосовно засад, на яких базувалася країна "соціалістичного добробуту":

­ повна (або соціальна) зайнятість;

­ дотації на ціни на споживчі товари та послуги (включаючи житло);

­ суспільна служба охорони здоровя, послуги в галузі освіти та культури, які надаються безплатно або за номінальними цінами;

­ повязані з трудовою діяльністю допомоги із соціального страхування охоплювали майже 100 відсотків населення;

­ різноманітні натуральні та грошові соціальні допомоги, що надавалися через державні підприємства, включаючи і колгоспи.

Державна соціальна допомога, якщо й існувала, але надавалась обмеженим групам населення - інвалідам або тим, що потерпіли через соціальні хвороби, окремим сімям з дітьми.

Головний висновок полягає в тому, що суспільні відносини на той час регулювалися галузевими нормами права - трудового, адміністративного, колгоспного права тощо. Соціальне забезпечення, як відокремлена, самостійна галузь права, не існувало. Наприклад, державне соціальне страхування робітників і службовців та їх сімей належало до предмету трудового права.

Економічний та політичний перехідний період фундаментально змінив, якщо зовсім не відмінив, непрямі механізми колишньої системи соціального захисту. Водночас постало питання про необхідність становлення соціального забезпечення як самостійної галузі права.

2.2. Надання медико-соціальної допомоги особам похилого віку

В Україні в умовах поглиблення соціальних проблем, погіршення показників здоровя населення зростає обєктивна потреба рішення взаємозалежних задач медичного і соціального характеру на якісному новому рівні. З потреб практики виникла необхідність створення нових механізмів, форм і методів медико-соціальної допомоги як комплексу соціальних послуг. У цьому звязку в 90-і роки в нашій країні як якісно новий напрямок соціальної роботи і вид професійної діяльності став розвиватися медико-соціальна робота [ 24 ].

Найбільш частими захворюваннями людей похилого віку є:

Артеріальна гіпертонія в людей похилого віку нерідко відрізняється по своїх характеристиках від такої в більш молодому віці. Гіпертонія може бути ускладненням іншого захворювання, найчастіше пієлонефріта. Артеріальна гіпертонія спостерігається у всіх хворих із хронічною нирковою недостатністю.

Причини розвитку артеріальної гіпертонії до кінця не ясні. Велике значення має зловживання сіллю - люди, схильні досолювати їжу істотно частіше хворіють на гіпертонію. Однак частина людей не чуттєва до сольового навантаження. Гіпертонії сприяє сидячий спосіб життя, відсутність фізичних навантажень, постійний стан підвищеної емоційності (особливо - придушення внутрішніх емоцій, відсутність розрядки, зміни обстановки і роду діяльності).

У людей похилого віку нерідко можна виявити так називану "склеротичну гіпертонію". Артеріальний тиск підтримується силою скорочення серця, що виштовхує кров в аорту. У цей момент аорта розтягується.

Лікування артеріальної гіпертонії повинне бути постійним. Не можна лікувати гіпертонію від випадку до випадку, коли підвищується тиск. Обовязковим елементом лікування повинне бути зниження споживання повареної солі до 2-3 м у добу. Нерідко застосовують рисово-компотну дієту, коли пацієнт протягом доби їсть винятково плов із сухофруктами.

Стенокардія - дуже чітко обкреслений клінічний синдром: болю за грудиною, звичайно стискаючого, що давить характеру, чітко звязані з навантаженням або виходом на холод, продовжуються не більш 10-15 хвилин, а при прийомі нітрогліцерину - близько 5 хвилин. Болі ці віддають у ліву руку, лопатку рідко, лише в третини хворих. Біль виникає через недостатнє надходження кисню до серцевого мяза при підвищенні потреби в ньому. При фізичному навантаженні серце бється швидше, тому йому потрібно більше збільшити обсяг протікаючій до нього по коронарним (серцевим) артеріях крові, що несе кисень. Якщо ці артерії звужені за рахунок атеросклерозу (бляшки, що виступає в просвіт судини), то резерви збільшення кровообігу швидко вичерпуються і серцевий мяз приходить у стан кисневого голодування. "Голодні" мязові клітки викидають фактори, що приводять до зміни плинності крові - починається склеювання кліток крові, утворення тромбу. У цей момент зявляється біль.

Звичайно людина знає, при якому обсязі навантаження в нього зявляється біль - скільки кроків він може пройти і з якою швидкістю, на скількох ступіней він може піднятися без болю. Нерідко болю виникають у момент виходу з теплого приміщення на вулицю, або в момент питва холодного напою.

Але іноді, коли атеросклеротична бляшка росте, розвалюється, або навколо неї розвивається запалення, стенокардія може різко змінити свій характер: зменшиться дистанція, яку можна пройти без болів, перестане діяти колись ефективний нітрогліцерин або прийдеться застосовувати 2-3 його таблетки, щоб купировать біль. Саме небезпечне, коли болі починаю зявлятися вночі. В усіх випадках говорять про нестабільну стенокардію, припускаючи під цим передінфарктний стан.

Стенокардія лікується в основному такою групою препаратів, як нітрати. Приймають препарати тривалої дії, такі як нітросорбіт - вони зменшують частоту приступів і збільшують переносимість фізичного навантаження. При болях необхідно обовязково приймати нітрогліцерин під мову, або користуватися нітрогліцериновим спреєм. У деяких випадках до нітратів тривалої дії додають в-блокатори.

Серцева недостатність - стан, звязаний з старінням, зі змінами серцевого мяза, або із серцево-судинними захворюванням, такими як - артеріальна гіпертонія, стенокардія, порушення ритму серця, міокардит і т.д. Серцева недостатність характеризується падінням насосної функції серця. На початкових стадіях серцевої недостатності змінюється здатність серця розслаблюватися, камера лівого желудочка менше заповнюється кровю і, відповідно, зменшується обсяг що виштовхується желудочком крові. При цьому в спокої серце справляється, обсяг крові компенсує потреби. Під час навантаження, коли серце починає битися частіше, сумарний викид крові зменшується і людина починає відчувати недолік кисню - зявляється слабість, задишка при підйомі по сходам і т.д. Але практично в кожної людини при підйомі по сходам зявитися задишка. Серцева недостатність починається там, де знижується переносимість фізичного навантаження.

За допомогою "навантажувальних тестів" - наприклад, при використанні велоэргометра - можна уточнити, яка навантаження викликає порушення діяльності серця. Існують норми діяльності серця при навантаженні, тому, при підозрі на появу схованої серцевої недостатності необхідно провести таке дослідження з дозованим навантаженням і ультразвуковим дослідженням серця (доплероэхокардиография). Іншого способу визначити початкові стадії серцевої недостатності не існує. На жаль значна частина літніх хворих не може виконати необхідну для дослідження фізичне навантаження і тоді просто проводиться доплерэхокардиография.

Клінічно виражена серцева недостатність уже не вимагає таких дорогих досліджень. Хворі скаржаться на слабість (найчастіша ознака), задишку при відносно невеликому фізичному навантаженні. У більш вираженій стадії зявляються набряки ніг (спочатку - прихожі, що іноді зникають уночі), пізніше збільшується печінка, зявляється рідина в животі і легенях.

З інших ознак звертають увагу на появу сухого кашлю по ночах, необхідність спати високо або напівсидячи. У важких випадках пацієнт може тільки сидіти, схиливши вперед і упираючись руками в ліжко. Пізніше зявляється хрипкий подих, кашель з мокротинням, мо же розвитися набряк легень з відхаркуванням пінистої, зрідка рожевого мокротиння.

Від появи перших ознак серцевої недостатності до смерті звичайно проходить близько 5 років. Якщо в хворого серцева недостатність є наслідком прогресуючого серцево-судинного захворювання (важка стенокардія, аритмія, виражений артеріальна гіпертонія), то серцева недостатність прогресує набагато швидше. Саме тому для попередження прогресування серцевої недостатності необхідно лікувати захворювання, що привело до неї.

Порушення ритму серця. Серед усіх порушень ритму серця потрібно виділити миготливу аритмію і повну блокаду провідної системи серця. Ці два порушення можуть викликати важкі ускладнення і привести хворого до смерті, причому якщо перше порушення може зустрічатися в будь-якому віці, хоча його частота з віком росте, те друге є характерним саме для літніх хворих. Миготлива аритмія є наслідком того, що електричні імпульси, що виходять з "водія ритму", що знаходиться в правому передсерді, починають блукати по провідній системі серця, складатися або взаємно погашати один одного і зненацька збуджувати скорочення міокарда. Така ситуація можлива, якщо порушується будівля провідної системи серця: унаслідок розтягування камер серця або склерозу окремих ділянок. Миготлива аритмія можлива і внаслідок появи додаткових провідних пучків (це уроджений дефект, звичайно виявляється у відносно молодому віці).

Лікування постійної форми миготливої аритмії спрямовано на зниження частоти серцевих скорочень до нормального їхнього числа - бажано не більш 80-90 ударів у хвилину. При цьому звичайно зникає дефіцит пульсу і зменшуються прояви серцевої недостатності.

Приступ (пароксизм) миготливої аритмії виявляється раптовим порушенням ритму, звичайно знижується артеріальний тиск, іноді до дуже низьких цифр, може зявитися задишка, занепокоєння. Ситуація вкрай небезпечна, необхідно викликати "швидку допомогу". До її приїзду можна спробувати зменшити приступ сильно надавивши на очні яблука або боляче масажувати надключичну область, змусити хворого швидко присісти на карточки (очевидно, що це не завжди можливо). Рефлекс, що виникає в цьому випадку, може позитивно позначитися на роботі серця аж до зникнення аритмії.

Хронічний бронхіт зустрічається частіше в курців або в страждаючою бронхіальною астмою. Хронічний бронхіт виявляється постійним вологим кашлем, відділенням мокротиння, іноді - невеликим підвищенням температури, пітливістю. Останні дві ознаки більш характерні для загострення інфекційного процесу. Хронічний бронхіт веде до розвитку емфіземи легень і специфічної серцевої недостатності - легеневому серцю. Любою постійно кашляє протягом декількох місяців людина, відхаркуючись при кашлі мокротиння страждає хронічним бронхітом.

Лікування хронічного бронхіту - складна лікарська задача. Ця хвороба характеризується завзятим плином, важко піддається терапії. Важливо усунути провокуючі фактори - у першу чергу відмовитися або хоча б значно зменшити кількість сигарет, що викурюються. Варто уникати застуд, протягів, спілкуватися з хворими вірусними респіраторними інфекціями, одягши на особу марлеву маску. Ці міри зменшують ризик і частоту загострень хвороби. Власне лікування хронічного бронхіту є лікарською задачею.

Бронхіальною астмою люди частіше страждають з молодого років, украй рідко занедужують нею в літньому і старечому віці. Бронхіальна астма виявляється приступами ядухи, свистом при подиху, іноді приступо-образним кашлем, особливо при сміху або фізичному навантаженні. Кожний з ознак може зустрічатися ізольовано. Бронхіальна астма веде до розвитку хронічного бронхіту й емфіземи легень, разом з тим ця хвороба може продовжуватися десятиліттями до глибокої старості. Потрібно відзначити істотний ріст частоти бронхіальної астми в останні роки.

Важливим елементом боротьби з астмою є загартовування. Контрастний душ, обливання холодною водою, миття ніг у холодній воді, баня з зануренням у сніг або крижану воду (не всім це можна через проблеми із серцем!) сприяють зменшенню прояву астми. Починати треба з малого, але не доводити до купання в крижаній воді - у прорубі - це шкідливо!

Деякі хворі постійно одержують преднізолон або інший гормон. Це неправильна терапія, хоча і часто застосовувана через свою швидку ефективність. Однак, у наслідок хворої стає гормонозалежність, він усе рівно буде змушений приймати інгалятори, намагатися справитися з астмою "вольовим подихом". Прогноз захворювання гормони не поліпшують, зате викликають масу ускладнень - ожиріння, артеріальну гіпертонію, остеопороз, цукровий діабет, сприяють розвиткові інфекцій. Літнім хворим варто призначати гормони тільки в крайніх випадках, намагатися обходитися "вольовим подихом", уникати зайвих інгаляцій (можуть бути аритмії). Однак, якщо приступ затягується, справитися з ним не вдається, те хворого потрібно госпіталізувати.

Цукровий діабет захворювання, частота якого в останні роки швидко росте. Можна говорити, що, поряд із серцево-судинними захворюваннями і пухлинами, цукровий діабет став самою частою хворобою літнього віку. Суть захворювання зводиться до прогресивної поразки великих і дрібних судин, причина якого до кінця не ясна. Зовнішнім проявом діабету є порушення засвоєння цукру (глюкози) клітками. У результаті рівень цукру крові підвищується, і при відсутності корекції можуть наступити ускладнення, звязані саме з високим змістом цукру - гіперосмолярні грудки, діабетичні грудки. У літньому віці ці ускладнення зустрічаються рідко.

Виділяють два типи діабету - цукровий діабет молодих (1-го типу) і цукровий діабет літніх (2-го типу). Для лікування діабету 1-го типу необхідні щоденні інєкції інсуліну, що стимулює засвоєння цукру клітками, для терапії діабету 2-го типу спочатку використовують дієту з низьким змістом цукру і вуглеводів, а пізніше, при неефективності дієти, - цукрознижуючі препарати. Цукровий діабет 1-го типу обумовлений, головним чином, генетичними причинами, а 2-го типу - є результатом впливу багатьох факторів, серед яких алкоголь і паління, можливо - важкі стреси. Останнім часом обговорюють складний імунологічний механізм розвитку діабету 2-го типу, у якому не виключене значення інфекційної патології. Звязок діабету зі зловживанням цукром, з підвищеною вагою (за винятком випадків важких гормональних порушень) в останні роки представляється сумнівної.

Хворі з цукровим діабетом худнуть, у них може зявитися сверблячку (характерна сверблячка промежини), знижується апетит, хворі починають багато пити води. На жаль, цими симптомами звичайно вичерпуються початкові ознаки діабету, та й ці ознаки бувають не у всіх літніх хворих. Єдиним критерієм діагностики цукрового діабету є підвищення рівня цукру в крові - від разового аналізу, до порушеного добового профілю цукру крові.

Лікування цукрового діабету в похилому віці проводитися за допомогою дієти. Основним є скорочення в дієті цукру і продуктів, що містять вуглеводи. Замість цукру для смаку використовують його замінники - сахарин і аспартам.

Цукровий діабет викликає прогресування стенокардії, серцевої недостатності, особливо при сполученні з артеріальною гіпертонією. Ще одним важливим ускладненням цукрового діабету є гіпогликемічний стан, що може привести до коми. Хворі, що не вживають у їжу цукру і вуглеводів, у результаті підвищеного навантаження можуть утилізувати весь цукор, що знаходиться в крові. У результаті зявляється сисне почуття голоду, неприємні відчуття у верхній частині живота, різка слабість, на чолі виступає піт. Падіння артеріального тиску може привести до непритомності. Діагностика цього стану вимагає визначення цукру крові, що, як правило, неможливо. У будь-якому випадку такому хворому потрібно негайно покласти шматочок цукру під язик. Якщо хворому стане краще, те діагноз вірний, якщо немає - швидше за все мається гіперглікемічний стан. Але в цьому випадку шматочок цукру не помішає! Гіперглікемічний стан лікуватися обережним уведенням невеликих доз інсуліну під контролем змісту цукру в крові.

При тривалому існуванні цукрового діабету поза залежністю від рівня цукру і застосовуваної терапії, через 5-8 років у хворих зявляється діабетична нефропатія. Вона може виявлятися діабетичним піелонефрітом і поразкою ниркових мікросудин. В останньому випадку зявляється білок у сечі, спочатку в дуже малих кількостях - мікроальбумінурія, потім може розвитися нефротичний синдром і хронічна ниркова недостатність. Ці зміни рано або пізно розівються в хворих цукровим діабетом, вони є його обовязковим супутником. Методом терапії диабетической нефропатії є призначення інгібіторів АПФ, що значно знижують швидкість прогресування ниркової недостатності в цих хворих.

Діабетична поразка судин - нижні кінцівки. Звуження великих артерій приводить до розвитку ішемії нижніх кінцівок - спочатку зявляються болі при ходьбі (перемежована кульгавість), ноги німіють, пізніше зявляються болі в спокої, виразки і некрози на гомілках і стопах. При відсутності лікування ішемічна поразка нижньої кінцівки закінчується ампутацією ноги.

Крім описаної картини при цукровому діабеті може бути "синдром діабетичної стопи". Поразка дрібних судин, що харчують нервові закінчення, приводить до втрати чутливості шкіри ніг, порушенням її харчування. У результаті хворої не почуває потертостей, що перетворюються в незагойні ранки, легко ранить себе при стрижці нігтів, зрізанні мозолей. Попрілості, інфікування довершують порушення, зявляються виразки, гнійні поразка шкіри стопи. У сполученні з ішемією нижніх кінцівок або без них "діабетична стопа" може стати причиною ампутації.

Для діабетичної стопи дуже важливий правильно організований догляд за шкірою ніг. Ноги потрібно щодня мити з милом, носити вільне мяке взуття, удягати теплі носки, берегти ноги від переохолодження. Особливо ретельно необхідно дотримувати безпеку при стрижці нігтів, доручати її партнерові або що доглядає. При потертостях потрібно використовувати різні креми, зокрема - контратубекс.


Піелонефріт часто розвивається в літніх хворих, чому сприяє мочекаменная хвороба, аденома простати, інші порушення проходження сечі по сечових шляхах, цукровий діабет, недостатня санітарна обробка промежини (відсутність щоденного відходу) і т.д. Пиелонефрит протікає хронічно, рідко даючи клініку гострої сечової інфекції. Навіть поява гнійних розплавлювань у бруньках не завжди супроводжується в літніх адекватною картиною. Нерідко ознакою важкої інфекції стає різка зміна свідомості і психіки - раптова гневливость, дратівливість, лайка. Часто в літніх при важкому запаленні не буває температури. З інших симптомів може бути біль у попереку, що іноді віддає в промежину, познабливания, пітливість, слабість, різі при сечовипусканні. Проявом пиелонефрита може бути й артеріальна гіпертонія.

Піелонефріт діагностується при виявленні в сечі лейкоцитів. Їх може бути різна кількість - від 2-3 до густо покриваючі всі поля зору в мікроскопі. У будь-якому випадку аналіз сечі потрібно повторити, провівши ретельну санітарну обробку зовнішніх полових органів і промежини теплою водою з милом.

При виявленні лейкоцитів у сечі необхідно проконсультуватися з лікарем. Лікування піелонефріта - складна і тривала робота, це захворювання важке піддається терапії, у тому числі і тому, що рідко вдається усунути причину, що послужила початком піелонефріта. Звичайно для лікування піелонефріта застосовують антибіотики, чергуючи них з нирковими травами, що володіють антисептичними і сечогінними засобами.

Хронічна ниркова недостатність є результатом плину захворювань сечевідвідних шляхів (піелонефріт, аденома простати), при цукровому діабеті або артеріальній гіпертонії, а може бути наслідком процесу - старіння.

Самою ранньою ознакою ниркової недостатності є нічне сечовипускання, що може на багато років зявитися раніш, ніж інші симптоми. Довгий час навряд чи не єдиною ознакою ниркової недостатності буде артеріальна гіпертонія. Ще одною ознакою є швидке схуднення хворих.

Простим і надійним лабораторним тестом є виявлення невеликих кількостей білка в сечі, стійке зниження питомої ваги сечі - ці зміни можуть зявитися задовго до клінічних ознак ниркової недостатності.

Ниркова недостатність починає швидко прогресувати при неконтрольованій артеріальній гіпертонії і при цукровому діабеті, при загостренні будь-якої інфекції, зокрема пиелонефрита, при порушеннях пасажу сечі при аденомі простати. Зявляється різка слабість, порушується нічний сон, можна знайти анемію, підвищується рівень азотистих шлаків - сечовина, креатинін. При відсутності лікування ниркова недостатність прогресує, зявляються носові кровотечі, різка сухість шкіри, сверблячка, солодкуватий запах з ротової порожнини. Пізніше порушується свідомість, хворий впадає в уремічну кому.

При виявленні біла в сечі і низькій питомій вазі варто обстежитися в лікаря, визначити функцію бруньо. Проводиться лікування, спрямоване на корекцію того захворювання, що привело до ниркової недостатності - артеріальної гіпертонії, цукрового діабету, пиелонефрита. Поліпшити функцію бруньок або сповільнити прогресування ниркової недостатності можна інгібіторами АПФ, антиагрегантами (тиклид плавикс), гепарином (фраксипарином, фрагмином). Однак, це лікування потрібно погодити з врачем.

Аденома простати останнім часом залучила до себе увага новими можливостями терапевтичної корекції. Раніше вважалося, що це опухолевидное захворювання, що розвивається тільки в чоловіків поступово прогресує і неминуче приводить до розвитку важких ускладнень практично у всіх чоловіків літнього віку. Тому широко використовувалося оперативне лікування цієї патології. Останнім часом виявилося, що усунення порушень сечовипускання дозволяє уникнути операції, а ряд препаратів сприяє зменшенню розмірів простати.

Якщо в літнього чоловіка постійна потреба до сечовипускання, почуття неповного спорожнювання сечового міхура необхідно звернутися за консультацією до уролога - при ультразвуковому дослідженні можна визначити обсяг залишкової сечі в міхурі і вирішити питання про хірургічний (якщо затримується багато сечі) або терапевтичному лікуванні аденоми.

Холецистит захворювання жовчного міхура, звязане з порушенням його здатності скорочуватися і викидати жовч, необхідну при переварюванні їжі. У результаті в жовчному міхурі зявляються камені, розвивається інфекційно-запальний процес. Дрібні камені можуть попадати в просвіт, перекриваючи шлях жовчі викликати жовтяницю. Звичайно такий стан супроводжується печіночною колькою - гострими вираженими болями в правому підреберї. Хронічний холецистит виявляється постійними або приступообразными болями в правому підреберї, нерідко звязаними з прийомом жирної, смаженої їжі. Іноді холецистит супроводжується рефлекторною стенокардією.

Лікування хронічного холециститу включає дієтичні обмеження, жовчогінні препарати. Необхідно виконати ультразвукове дослідження жовчного міхура з метою виявлення каменів - це допоможе вирішити питання про операції. Операцію краще виконувати планово, поза періодом загострення, гірше - у період печіночної кольки, коли вона може стати життєво необхідної, екстреної.

Її становлення обумовлене сучасним станом охорони здоровя соціального захисту населення і, зокрема , осіб літнього віку умовах проведення реформ в економічній і соціальній областях

Медико-соціальна робота розглядається і як новий вид мульти-дисциплінарной професійної діяльності медичного. психолого-педагогічного і соціально-правового характеру, спрямованої не тільки на відновлення, але і збереження, і зміцнення здоровя в тому числі й осіб літнього віку.

Вона принципово змінює існуючий підхід до охорони здоровя, тому що припускає системний медико-соціальний вплив на більш ранніх етапах розвитку хворобливих процесів, що потенційно ведуть до важких ускладнень, інвалідизації і летальному результатові. Таким чином, медико-соціальна робота здобуває не тільки виражену реабілітаційну, але і профілактичну спрямованість, що має особливе значення для літніх.

Метою медико-соціальної роботи є досягнення оптимальне можливого рівня здоровя, функціонування й адаптації осіб літнього віку, осіб з фізичною і психічною патологією, а також соціальним неблагополуччям. Обєктом медико-соціальної роботи є різні контингенти осіб, у тому числі і літні, що мають виражені медичні і соціальні проблеми, що тісно взаємозалежне і їхнє рішення скрутне в рамках однобічних професійних заходів. Робота з такими контингентами однаково важка і недостатньо ефективна як для медичних працівників, так і для фахівців соціальних служб, оскільки неминуче вони виявляються перед навкруги проблем, що виходять за рамки їхньої професійної компетенції.

Медико-соціальну роботу умовно можна розділити на два основні аспекти: медико-соціальну роботу профілактичної спрямованості і медико-соціальну роботу патогенетичної спрямованості.

Медико-соціальна робота профілактичної спрямованості включає виконання заходів щодо попередження соціально залежних порушень соматичного психічного і репродуктивного здоровя, формування установки на здоровий спосіб життя, забезпечення доступу до інформації з питань здоровя, участь у розробці цільових програм медико-соціальної допомоги на різних рівнях, соціальне адміністрування, забезпечення соціального захисту прав громадян у питаннях охорони здоровя й ін.

Медико-соціальна робота патогенетичної спрямованості включає заходу щодо організації медико-соціальної допомоги; проведення медико-соціальної експертизи; здійснення медичної, соціальної і професійної реабілітації літніх і інвалідів; проведення соціальної роботи в окремих областях медицини й охорони здоровя, проведення корекції психічного статусу клієнта й особливо осіб літнього віку, створення реабілітаційної соціальне - побутової інфраструктури, забезпечення наступності у взаємодії фахівців суміжних професій і ін.

Основною стратегічною задачею медико-соціальної роботи з людьми похилого віку варто вважати збереження і поліпшення якості їхнього життя.

Якість життя є інтегральним поняттям, що відбиває не тільки виразність симптомів захворювання, але і функціональний стан літньої людини, стан його фізичного і психічного здоровя, соціальну активність, здатність до самообслуговування, матеріальне забезпечення й умови життя, а також задоволеність відчуттям власного фізичного і психічного благополуччя. Однієї з особливостей періоду літнього і старечого віку як у відносно здорових, так і хворих людей є наступаюча соціально-психологічна перебудова, що викликає значні стреси і напруги адаптаційно-пристосувальних механізмів організму.

Зміна соціального статусу літньої людини звязано з різними факторами, у тому числі з виходом на пенсію, утратою близьких родичів і друзів у звязку з їхньою смертю, обмеженням можливості спілкування з у самообслуговуванні, що, погіршенням, що залишились в живих, трудностями економічного становища. Усе це порушує звичні життєві стереотипи, вимагає мобілізації фізичних і психічних резервів. Ступінь пристосування літньої людини до свого нового соціального статусу визначається значною мірою станом рівня його здоровя. Очевидно, що виражене зниження функціонального стану організму літньої людини роблять його положення більш залежним від суспільства. При цьому істотно важливого значення набуває медико-соціальна робота профілактичної і патогенетичної спрямованості, що забезпечує мобілізацію і збільшення адаптаційних можливостей, збереження рівня здоровя літніх і поліпшення якості їхнього життя. В останні роки в Україні йде активний процес формування правової бази, що дозволяє розробляти галузеві нормативні правові документи по забезпеченню літніх медико-соціальною допомогою на рівні професійної медико-соціальної роботи. На підставі правової бази на рівні відомств розробляються нормативно-правові документи, що дозволять впровадити в практику соціальних інститутів суспільства затребувану часом медико-соціальну роботу.

Позначаючи місце медико-соціальної роботи серед суміжних видів діяльності, необхідно відзначити координуючу роль фахівця з медико-соціальної роботи в дозволі комплексу проблем, що виникають особливо в людей похилого віку, і потребуючої співучасті фахівців суміжних професій - лікарів, психологів, педагогів, юристів і інших. Будучи видом мультидисциплінарної діяльності і реалізуючі в області взаємних інтересів охорони здоровя і соціального захисту населення, медико-соціальна робота використовує форми і методи, що склалися в системі охорони здоровя - профілактичні, реабілітаційні, психотерапевтичні й ін.; у системі соціального захисту населення - соціальне консультування, соціальні посібники, соціальне обслуговування вдома соціальне обслуговування в стаціонарних установах, організація денного перебування в установах соціального обслуговування, надання тимчасового притулку й ін.

Медико-соціальна робота має багато загального по своїй суті з медичною допомогою і діяльністю органів охорони здоровя в цілому. Але при цьому вона не перевищує межі своєї компетенції, не претендує на виконання лікувальних функцій, а передбачає тісна взаємодія з медичним персоналом і чітке розмежування сфер відповідальності. Таким чином, з іншої сторони, медико-соціальну роботу варто розглядати як різновид соціальної роботи, спрямованої на охорону і підтримку фізичного і психічного здоровя й у першу чергу лиц. літнього віку, а з іншого боку - це вид діяльності, спрямованої на досягнення "соціального благополуччя" і значне поліпшення якості їхнього життя.

2.3. Утримання та обслуговування непрацездатних людей похилого віку

Система соціально-культурного обслуговування та утримання поділена сьогодні на два основних сектори -- державний і недержавний. Це -- обласні, муніципальні, районні управління і відділи культури. Недержавними формами соціально-культурного обслуговування займаються суспільні обєднання, в тому числі професійні асоціації, благодійні та релігійні організації. Виконуючи «соціально-культурне замовлення», суспільні формування шукають конкретні шляхи виходу суспільства з серйозної політичної, економічної та духовної кризи. За функціональною ознакою ці формування можна класифікувати: перша група -- державні і суспільні служби соціального захисту і соціальної допомоги, друга група -- багаточисленна мережа центрів і служб соціально-медичної реабілітації, третя група -- центри і служби психологічної допомоги, четверта група - державно-суспільна система утримання і виховання, пята -- неформальні групи та обєднання різних соціальних і вікових груп, шоста -- товариства та асоціації професійних працівників соціальної сфери, сьома -- товариства та обєднання осіб, які потребують соціальної допомоги і підтримки, восьма - різноманітні навчально-розвиваючі та соціально-просвітницькі центри й інститути.

Потужною соціальною, правовою, медико-реабілітаційною, психологічною та культурницькою діяльністю займаються Фонд соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни (створений відповідно до указу Президента України від 20. 04. 1995.), Всеукраїнська благодійна організація інвалідів та пенсіонерів «Обличчям до істини»,Спілка колишніх вязнів фашизму-жертв нацизму, Громадська організація «Турбота про літніх в Україні», Благодійний фонд «За виживання» (працює вже 12 років), Благодійний фонд «Ветеран преси», Громадська організація «Асоціація психодрами», Союз організацій інвалідів України, Київська організація незрячих юристів, Товариство Червоного хреста України (здійснює 10 цільових гуманітарних програм), Союз православних братств України, Ліга розвитку людини, Громадська фізкультурно-оздоровча і реабілітаційна організація інвалідів ЧАЕС «Здравобор» та ін.

Так, Українське товариство глухих (існує з 1926 р.) є організаційно-методичним та інформаційно-реабілітаційним центром з обслуговування інвалідів по слуху, яких у Києві близько 5 тис. (всього 60 тис. членів УТОГ, які мешкають в Україні). До структурних підрозділів культурного центру УТОГ відносяться: професійний театр нечуючих (30 р.), 32 роки існує музей історії глухих України, бібліотека з книжковим фондом понад 28 тис. примірників, картинна галерея нечуючих художників, літній майданчик з рекреаційною зоною для відпочинку і спілкування, телекомунікаційний центр з функціональними можливостями у трьох залах центру та ін. У Центрі працюють більше 30 творчих обєднань, клубів за інтересами, в які входять нечуючі художники, туристи, шахматисти та ін. Українське товариство сліпих (існує з 1925 р.) здійснює соціально-трудову та медичну реабілітіцію незрячих.

Спілкою Самаритян України створено Центр соціальної допомоги, де надається всебічна допомога та здійснюється інноваційна практична діяльність у сфері соціального захисту малозахищених верств населення. Впроваджено новий проект «Мобільна швидка допомога». За даними досліджень Інституту Геронтології АМН, 12% всіх людей похилого віку та 25-30% старих людей прикуті до ліжка (5). Так, лише в Києві державні соціальні служби обслуговують 50 тис. людей на дому [ 24 ].

Проблеми організації вільного часу людей похилого віку та реалізації їх рекреаційно-розвиваючого потенціалу є актуальними сьогодні для багатьох розвинених країн світу. Так, починаючи з 1990 р. населення людей похилого віку в Америці збільшилося більше, ніж втричі, з 1% в 1900 до 12,8% (33,9 мільйона в 1996 (за даними ААRР і Управління зі справ старіння, 1997). Передбачається, що в період 2010 -- 2030 р.р., населення віком від 65 і старіше сягне 75% (більше, ніж 69 мільйонів). Оскільки населення в Америці продовжує старіти, мають відбутися функціональні зміни в структурі життєдіяльності людей, побуту, сімї, роботи і дозвілля. І помітну роль у цих процесах відіграють державні і недержавні, в т. ч. громадські, неприбуткові, благодійні, комерційні та релігійні організації. [ 30 ].

В будинках-інтернатах загального типу (для людей похилого віку та інвалідів) проводиться робота з соціально-психологічної адаптації людей похилого віку до нових для них умов, самоідентифікації особистості.

Вивчаються їх особливості, звички, інтереси, установки; їх потреби у трудовій зайнятості; переваги у змістовному дозвіллі тощо. Спеціалісти галузі «терапії рекреацієй» визнають, зокрема, що одним із засобів такої терапії може стати перебування в колі найбільш памятних предметів (речей), реліквій. Особливі речі та майно з їх символічним значенням та асоціаціями можуть допомогти старим людям пристосуватись до нового оточуючого середовища, полегшити адаптацію, забезпечити комфортність перебування, почуття належності і цілісність інтегрованої особистості. Виділяють загальні та особистісно-характерні категорії значень, які мають відношення до особливого майна. Часто літні люди ідентифікують себе з дорогими для них речами та майном (фотографіями, виробами релігійного характеру, коштовностями, меблями, зразками візуального мистецтва та ін.). Досвід вивчення проблем старих людей, які проживають в будинках-інтернатах, показує більш високе задоволення життям у тих, хто зберігає деякі предмети і речі. Виникають форми спілкування, які раніше не практикувалися. В центрах опіки США вже стало традицією створювати спеціальні виставкові вітрини в кімнатах активного відпочинку, де особливі речі є доступними для огляду і в той же час надійно захищені. Вони використовуються під час спільної діяльності людей похилого віку, їх активного відпочинку, а також для оцінки цього досвіду.

ВИСНОВКИ

В даній роботі було теоретично проаналізовано вітчизняні та зарубіжні теоретичні джерела та обґрунтовано закономірності роботи соціальних працівників з людьми похилого віку.

Було визначено, що зміни статусу людини в старості, викликаного, насамперед припиненням або обмеженням трудової діяльності, трансформацією ціннісних орієнтирів самого способу життя і спілкування, а також виникненням різних утруднень, як у соціально-побутовій, так і психологічної адаптації до нових умов. Точне і повне знання особливостей впливу соціально - психологічних і біологічних факторів на процес старіння особистості дозволить направлено змінити умови, спосіб життя старих людей таким чином, щоб сприяти оптимальному функціонуванню особистості старої людини і робити тим самим стримуючий вплив на процес її старіння.

Сутність соціальної роботи з людьми похилого віку - соціальна реабілітація. У даному випадку така реабілітація - це відновлення в звичних обовязках, функціях, видах діяльності, характері відносин з людьми. Головне для соціального працівника це перетворення людини похилого віку з обєкта (клієнта) соціальної роботи в її субєкта.

Соціальна геронтологія як розділ геронтології - це суспільна дисципліна покликана вирішувати демографічні та соціально-економічні проблеми старіння населення.

Соціальна геронтологія вивчає біологічні процеси старіння людини з метою відшукати соціальні можливості для збереження тілесної і духовної значимості, притаманні літньому та старечому вікові.

Переважна більшість старих людей має потребу в самому широкому спектрі послуг і допомоги, що робиться їм сторонніми людьми, будь те члени родини, сусіди, медичні, соціальні або благодійні організації. Стосовно до Росії в основній своїй масі родини нездатні, узяти на себе всі турботи про старих і безпомічних родичів. Уся вага по відходу за старими людьми ляже в першу чергу на плечі державних соціальних служб, а також на органи охорони здоровя.

На думку соціальних геронтологів західних країн, головна задача соціальної роботи полягає в тому, щоб звязати індивіда, родину або громаду з зовнішніми і внутрішніми джерелами тих ресурсів, що необхідні для виправлення, поліпшення або збереження визначеної ситуації.

Було визначено, що основними задачами та професійними обовязками соціального працівника є:

­ допомога індивідам і групам, усвідомлювати й усувати утруднення особистого, соціального, екологічного і духовного характеру, що несприятливо впливають на них;

­ допомагати людям справлятися з цими утрудненнями шляхом підтримуючого, що реабілітує, захисного або коректуючого впливу;

­ захищати безпомічних відповідно до закону, прибігаючи до використання влади;

­ сприяти більш широкому використанню кожним клієнтом власних можливостей для соціального самозахисту;

­ використовувати всі засоби і джерела для соціального захисту людей похилого віку і ін.

Отже, соціальний працівник повинний прагнути удосконалювати свої професійні знання і практичний досвід, ставити службовий борг вище усього.

Соціальний працівник повинний направляти зусилля на попередження негуманних або дискримінаційних дій, спрямованих проти однієї людини або груп людей.

У роботі з людьми похилого віку необхідно здійснювати індивідуальний підхід до людей на основі не тільки глибокого вивчення особистих і професійно-ділових якостей, але і виявлення інтересів і потреб, створюючи умови для всілякого розвитку творчих здібностей і максимальної трудової віддачі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Актуальные проблемы в геронтологии: Сообщ. конф/Подгот. Г. Суворова //Врач. - 1996 - №7 - с. 37-38.

2. Авербух Е.С. Расстройства психической деятельности в позднем возрасте. Л. 1969 - 285 с.

3. Альперович В.Д. Геронтология. Старость. Социокультурный портрет: Учеб. пособие - М.: Приор: эксперт. бюро, 1998 - 270с.

4. Амосов Н.М. Эксперимент по преодолению старости. - М.: АСТ; Донецк: Сталкер, 2003 - 130с.

5. Бордаренко И.Н.// Медицинские и социальные вопросы в геронтологии: Сборник статей и тезисов докладов 2-го Международного семинара по вопросам пожилых «Самарские лекции». - Самара. 1997. - Ч1. - с 27-29.

6. Бедный М. С. Демографические процессы и прогнозы здоровья насиления. - М., 1980.

7. Вопросы геронтологии. Материалы Всероссийской научной конференции по геронтологии и гериатрии, организации медицинской, лекарственной и медико-социальной помощи ветеранам отечественной войны, посвященной 50-летию победы. Под ред. Ю.С. Пименова , Г.П. Котельникова, О.Г. Яковлева. Самара: Самарский Дом печати, 1995 - 252с.

8. Галкин Р.А., Гехт И.А., Суслин С.А. Организация медико-социальной помощи лицом пожилого возраста в сельской местности / Под ред. Р.А. Галкина. - Самара: Издательство ГП «Перстектива», 2001 - 208с.

9. Галкин Г.А., Котельников Г.П., Яковлев О.Г., Захарова Н.О. Пожилой пациент. - Самара. ГП «Перспектива» - 1999 - 544с.

10. Гериатрия: Учеб. пособие / Д.Ф. Чеботарев, В.В. Фролькис, О.В. Коркушко и др., Под ред. Д.Ф. Чеботарева. - М.: Медицина, 1990 - 240с.

11. Гурович И.Я. Социальная и клиническая психиатрия. 1995; 4: 42 - 52.

12. Жариков Н.М. Эпидемиологические исследования в психиатрии. - М.: Медицина, 1977, 173 с.

13. Журавлева Т.П. Основы гериатрии: Учебное пособие для студентов учреждений сред. проф. образования. - М.: ФОРУМ: ИНФРА - М, 2003 - 271с.

14. Зозуля Т.В., Телешова Е.С. Вопросы стационарной геронтопсихиатрической помощи и влияние психосоциальных факторов на частоту госпитализации. Сборник ВНЦПЗ РАМН. М., 1991.

15. З а к о н У к р а ї н и “Про соціальну роботу” проект прийнято за основу 29.11.2005.

16. Карсаевская Т.В. Человек стареющий. Л. 1989

17. Киселев С.Г. // Медицинские и социальные вопросы в геронтологии: Сборник статей и тезисов докладов 2-го Международного семинара по вопросам пожилых «Самарские лекции». - Самара. 1997. - Ч1. - с 27-29.

18. Козлов А. А. Социальная герентология. - М., 1995.

19. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом: состояние, тенденции, перспективы: Сборник научных очерков. - М.: Флинта: Московский психолого-социальный институт, 1998 - 224с.

20. Коркушко О.В., Чеботарев Д.Ф. Колинковская В.Г. / Гериатрия в терапевтической практике. - Киев: Здоровье, 1993. - 840с.

21. Котельников Г.П., Яковлев О.Г., Захарова Н.О. Геронтология и гериатрия: Учебник. - Москва, Самара: Самарский Дом печати, 1997. - 800с.

22. Курцмен Дж., Гордон Ф. Да сгинет смерть! Победа над старением и продление человеческой жизни. М. 1987.

23. Медведева Г.П. Введение в социальную геронтологию / Г.П. Медведева. Академия педагогических и социальных наук; Московский психолого-социальный институт. - М., Воронеж, 2000 - 95с.

24. Медико-соціальні основи здоровя: Навчальна програма базової підготовки по соціальній роботі / А.В. Мартыненко. - М.: Інститут молоді, ММА ім. И.М. Сєченова, 1993. -116с.

25. Медицинская карта гериатрического стационарного больного - быть или не быть? / Э.С. Пушкова, Г.М. Подопригора // Сестринское дело. - 2004 - №2 - с. 26-29

26. Медицинские и социальные проблемы в геронтологии: Материалы III Международного семинара по проблемам пожилых «Самарские лекции». Под ред. Г.П. Котельникова, О.Г. Яковлева, Н.О. Захаровой. Самара: Самарский Дом печати; 1998 - 176с.

27. Медицинские проблемы пожилых: Сборник научных работ / Республиканская больница ветеранов войны, Мар. Университет, Мар. республиканское отделение научного общества геронтологов, РАН; Под редакцией А.В. Смирнова. - Йошкар-Ола: 1999 - 207с.

28. Медицинские проблемы пожилых. Сборник научных статей, - Йошкар-Ола: 1999 - 209с.

29. Международная классификация болезней (10-й пересмотр). Классификация психических и поведенческих расстройств. Клинические описания и указания по диагностике. ВОЗ, Женева. Санкт-Петербург: Оверлайнд, 1994. 303 с.

30. Основы соціальної медицини: Учбово-методичний посібник /Під ред. А.В. Мартыненко. - М.: Соціум, 1998. - 89 с.

31. Руководство по гериатрии. / Под ред. Д.Ф. Чеботарева. - М.: Медицина, 1982.

32. Руководство по гериатрии / Под ред. А.В. Снежневского. Том 2., - М.: Медицина, 1983.

33. Судаков К.В. Диагноз здоровья. - М., 1993. - С. 21-22.

34. Сачук Н.Н. К вопросу изучения взаимосвязи между состоянием здоровья пожилых людей и их семейным положением // Здравоохранение РФ. - 1984.

35. Сестринские инновации - итоги внедрения: Материал конференции / Подготовила В. Леонова // Сестринское дело. - 2004 - №1. - с. 13-16

36. Современные аспекты сестринского дела в гериатрии / Г.М. Подопригора // Медицинская сестра. - 2002 - №3 - с. 3-9

37. Социальная составляющая гериатрической практики / И.В. Маругина // Медицинская сестра. - 2002 - №3 - с. 13-16

38. Соціальна робота: Навчальний посібник /Під ред. А.М.Панова, Е.И. Холостовой. - М.: Соціально-технологічний інститут, 1997. - 234 с.

39. Соціальна робота /Під загальною редакцією проф. В.И.Курбатова. - М., Ростову-на-Дону, "Фенікс", 1999, 576 с.

40. Справочник по диагностике и лечению заболеваний у пожилых / Под редакцией Л.И. Дворецкого, Л.Б. Лазебника. - М.: ООО «Издательство Новая Волна», 2000 - 543с.

41. Стюарт-Гамельтон Ян. Психология старения: (Перевод с английского) Ян Стюарт-Гамельтон - 3-е международное издание - СПб., М.: Харьков: Питер, 2002 - 256с.

42. Толстых А. Возрасты жизни. М. 1988. - 223с.

43. Хрисанфова Е.Н. Основы геронтологии. М. 1999.- 192с.

44. Холостова Е.И., Дементьева Н.Ф. Социальная реабилитация: Учебное пособие 2-е издание - М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и КО», 2003 - 340с.

45. Холостова Е.И., Егоров В.В., Рубцов А.В. Социальная геронтология: Учебное пособие.- М.: .: Издательско-торговая корпорация «Дашков и КО», 2004 - 296с.

46. Холостова Е.И. Социальная работа с пожилыми людьми: Учебное пособие Е.И. Холостова - М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и КО», 2002 - 295.

47. Шапиро В.Д. Социальная активность пожилых людей в СССР. М. 1983.

48. Шахматов Н.Ф. Психическое старение: счастливое и болезненное. М. Медицина. 1996. - 303с. 50.

49. Штернберг Э.Я. Геронтологическая психиатрия.-М.:Медицина,1977. 214с.

50. Яцемирская Р.С., Біленька И.Г. Соціальна геронтологія. - М.: Владос, 1999.-202 с.



Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данную дипломную работу Вы можете использовать как базу для самостоятельного написания выпускного проекта.

Доработать Узнать цену работы по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем дипломную работу самостоятельно:
! Как писать дипломную работу Инструкция и советы по написанию качественной дипломной работы.
! Структура дипломной работы Сколько глав должно быть в работе, что должен содержать каждый из разделов.
! Оформление дипломных работ Требования к оформлению дипломных работ по ГОСТ. Основные методические указания.
! Источники для написания Что можно использовать в качестве источника для дипломной работы, а от чего лучше отказаться.
! Скачивание бесплатных работ Подводные камни и проблемы возникающие при сдаче бесплатно скачанной и не переработанной работы.
! Особенности дипломных проектов Чем отличается дипломный проект от дипломной работы. Описание особенностей.

Особенности дипломных работ:
по экономике Для студентов экономических специальностей.
по праву Для студентов юридических специальностей.
по педагогике Для студентов педагогических специальностей.
по психологии Для студентов специальностей связанных с психологией.
технических дипломов Для студентов технических специальностей.

Виды дипломных работ:
выпускная работа бакалавра Требование к выпускной работе бакалавра. Как правило сдается на 4 курсе института.
магистерская диссертация Требования к магистерским диссертациям. Как правило сдается на 5,6 курсе обучения.

Сейчас смотрят :

Дипломная работа Маркетинговая деятельность предприятия
Дипломная работа Нарушения словоизменения и их коррекция у дошкольников с общим недоразвитием речи III уровня
Дипломная работа Анализ судебного разбирательства гражданских дел
Дипломная работа Разработка технологических процессов на механическую обработку вала первичного
Дипломная работа Теория и практика применения упрощенной налоговой системы
Дипломная работа Проблемы налогового контроля и пути их решения
Дипломная работа Система предоставления государственных услуг в Российской Федерации
Дипломная работа Тревожность как фактор формирования мотивации достижения успеха, избегания неудачи
Дипломная работа Коммерческая деятельность по оптовым продажам и пути её совершенствования
Дипломная работа Эффективность социальной рекламы
Дипломная работа Право государственной и муниципальной собственности
Дипломная работа Оценка воздействия предприятия АО "Васильковский ГОК" на состояние окружающей среды
Дипломная работа Прогнозирование последствий аварии с аммиачными веществами на холодильной установке молочного завода
Дипломная работа Роль прямых иностранных инвестиций для экономики стран постсоветского пространства
Дипломная работа Виды обязательного страхования