Дипломная работа по предмету "Политология"

Узнать цену дипломной по вашей теме


Територіальні проблеми України


РЕЗЮМЕ

Дипломна бакалаврська робота: 72с., 48 джерел.

Обєктом дослідження є процеси європейської інтеграції України, предметом - територіальні суперечності нашої держави з її сусідами в контексті інтеграційних процесів.

Метою роботи є визначення впливу неврегульованості питань по демаркації та делімітації державного кордону та прикордонного співробітництва і, як наслідок, територіальних суперечностей нашої країни з її сусідами на євроінтеграційні процеси. Поставлені завдання відповідають меті дипломної роботи, в повній мірі сприяють її реалізації.

Методика дослідження впливу сучасних територіальних суперечностей на європейську інтеграцію України передбачає використання загально- та конкретнонаукових методів. Специфіка цього дослідження передбачає застосування методів просторового та хронологічного аналізу. Серед останніх особливе місце посідає історичний метод, який дає можливість розглянути вплив на інтеграційні процеси в звязку з тенденціями суспільно-історичного і геополітичного розвитку та місцем окремих країн в цьому процесі. Доцільним є проведення аналізу політичних і соціально-економічних взаємозвязків на таких рівнях: відносини між урядами сусідніх держав, , відносини між суміжними прикордонними районами сусідніх країн, відносини між урядом однієї країни і прикордонними районами іншої. Це дає можливість скласти загальну картину геополітичної обстановки навколо кордонів держави та спрогнозувати протікання інтеграційних процесів у майбутньому.

Одержані висновки та їх новизна: визначено наслідки розширення Європейського Союзу для сучасної системи міжнародних відносин, проаналізовано нормативно-правову базу України, що регулює відносини нашої країни з ЄС та його нормотворчі акти з приводу неврегульованості прикордонних питань, досліджено вплив територіальних суперечностей на процеси євроінтеграції; новизна зроблених висновків полягає в тому, що було зроблено спробу комплексного дослідження даної проблеми, структуризацію та аналіз фактичного матеріалу з теми.

Результати досліджень можуть бути застосовані при пошуку шляхів вирішення територіальних спорів України.

Перелік ключових слів: ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН, ДЕМАРКАЦІЯ, ДЕЛІМІТАЦІЯ, ТЕРИТОРІАЛЬНІ СПОРИ, ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ, ВЕКТОР РОЗВИТКУ.

RESUME

The graduation research of the 4-year student Makarova E.V. (DNU, social-humanitarian faculty, Department of politology) deals with Influence of territorial disagreements on processes of the European integration of Ukraine. The work is interesting for its basic results the consequences of expansion of the European Union for modern system of the international relations are determined, the нормативно-legal base of Ukraine is analysed which adjusts the relation of our country from EU and his legal certificates acts concerning of boundary questions, the influence of territorial disagreements on processes of the European integration ї is investigated; the novelty of the made conclusions is, that the attempt of complex research of the given problem, structures and analysis of an actual material of a theme was made.

Bibliogr. 48 .

ЗМІСТ

  • Вступ
  • Розділ 1. Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України.
    • 1.1 Процес розширення Європейського Союзу: наслідки і виклики сучасній системі відносин
    • 1.2 Договірно-правове оформлення відносин Україна-ЄС
    • 1.3 Проблема кордонів в нормативних документах Європейського Союзу
    • Розділ 2. Територіальні суперечності України
    • 2.1 Політико-географічна ситуація на південно-західному кордоні
    • 2.1.1 Історичні передумови формування кордону Україна-ЄС та режим його функціонування

2.1.2 Острів Зміїний: позиція ЄС в розвязанні суперечності

2.1.3 Проблема оформлення українсько-молдавського кордону

2.2 Територіальні суперечності та врегулювання питання оформлення північно-східного кордону

2.2.1 Проблема визначення лінії кордону на Азовському морі та правового статусу острова Коса Тузла

2.2.2 Кримська проблема

Висновки

Використана література

ВСТУП

Україна ще на початку свого становлення, як суверенної держави, проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності, Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури. Інтеграція України в міжнародні структури в глобальному вимірі має своєю стратегічною метою створення найбільш сприятливих умов для ефективної, виходячи з її національних інтересів, участі країни у процесах глобалізації, і органічного входження України у систему глобального політичного, економічного та правового регулювання.

Проголошений Україною курс на інтеграцію до ЄС має бути підкріплений діями відносно створення належних передумов цієї інтеграції. Прогрес налагодження тісних інтеграційних відносин України з ЄС передбачає:

-встановлення дієвого кордону України з РФ, Білорусією та Молдовою;

-досягнення домовленостей з ЄС щодо спрощення візового режиму між Україною та ЄС, загального контролю над кордонами та поступового переходу до режиму вільного перетину кордонів між Україною та ЄС;

-створення митного союзу Україна - ЄС;

Проблемою даного дослідження є визначення перешкод на шляху інтеграції України до євроструктур та можливе іх усунення.

Метою роботи є визначення впливу неврегульованості питань по демаркації та делімітації державного кордону та прикордонного співробітництва і, як наслідок, територіальних суперечностей нашої країни з її сусідами на євроінтеграційні процеси.

Актуальність та важливість досліджуваної проблеми, її практична значимість визначається сучасним перебігом подій - а саме реалізацією зовнішньої політики України у новій системі міжнародних відносин на євразійському континенті.

Глобалізація міжнародних відносин зумовлює те, що жодна держава не може існувати ізольовано. Інтеграція - обєктивний процес, зумовлений глобалізаційними чинниками.

У звязку із новітнім розширенням Євросоюзу, Україна з 2004 року вже безпосередньо межує з ЄС, що не тільки принципово змінило систему взаємовідносин, але визначає і низку новітніх проблем на старому - новому як західному, так і східному прикордонні України. Інтеграція до ЄС, як і підтримання добросусідських відносин з РФ, - вектори зовнішньої політики України. Однак наближення кордонів одного та неврегульованість територіальних суперечностей з іншим негативно впливають на реалізацію обраного курсу.

Складовою реалізації європейського вибору Української держави є співробітництво України з НАТО, тому в рамках досліджуваної проблеми особливого значення набуває питання про базування Чорноморського Флоту РФ у м. Севастополі. Відтак, проблема визначення кордону з Російською Федерацією набирає для України стратегічного значення. Крім того, через невизначеність державного кордону Російська Федерація перетворилася на найбільшого "постачальника" нелегальних мігрантів до нашої країни, що створює додаткові барєри у відносинах України з Європейським Союзом. А такий стан справ ніяк не може влаштовувати нашу державу, що проголосила євроінтеграцію стратегічним напрямом своєї зовнішньої політики. Саме тому в інтересах України остаточно вирішити прикордонне питання з Росією та поставити в ньому крапку.

З огляду на розширення Європейського Союзу на схід, безпосередньо до кордонів нашої держави, актуалізується питання мінімізації негативних наслідків такого розширення. Величезною мірою це стосується зменшення гостроти проблем, які виникають для українських громадян у звязку із запровадженням жорсткішого режиму перетину кордону країнами, що вже набули членства в ЄС, а також забезпечення максимально сприятливих умов для легального здійснення українськими громадянами трудової діяльності на території країн-членів ЄС.

Завданнями дипломної роботи є:

- визначити позицію Європейського Союзу з приводу таких питань як вирішення територіальних питань країн, що прагнуть вступити до ЄС, оформленності державного кордону на основі вивчення відповідних нормативних документів ;

- дослідити територіальні суперечності України в контекті процесів європейської інтеграції.

При дослідженні впливу сучасних територіальних суперечностей на європейську інтеграцію України необхідно використовувати загально- та конкретнонаукові методи. Специфіка цього дослідження передбачає застосування методів просторового та хронологічного аналізу. Серед останніх особливе місце посідає історичний метод, який дає можливість розглянути вплив на інтеграційні процеси в звязку з тенденціями суспільно-історичного і геополітичного розвитку та місцем окремих країн в цьому процесі. Доцільним є проведення аналізу політичних і соціально-економічних взаємозвязків на таких рівнях: відносини між урядами сусідніх держав, , відносини між суміжними прикордонними районами сусідніх країн, відносини між урядом однієї країни і прикордонними районами іншої. Це дає можливість скласти загальну картину політико-географічної обстановки навколо кордонів держави та спрогнозувати протікання інтеграційних процесів у майбутньому.

Зазначена тема за актуальністю займає одне з провідних місць серед питань безпеки Української держави, тому її дослідженню присвячено чимало наукових робіт. Серед них слід виокремити монографії авторського колективу провідних українських учених і політиків «Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива», «Україна: стратегічні пріоритети: Аналітичні оцінки. -- 2004» , низку статей науковців і експертів у таких виданнях, як «Стратегічна панорама», «Віче», «Нова політика», «ПЕРСОНАЛ» тощо.

Серед перших наукових досліджень прикордонного співробітництва України з ЄС, зокрема що стосується його безпекового виміру, слід відзначити наукові праці вчених Національного інституту стратегічних досліджень щодо питань безпеки [1], Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України стосовно аналізу проблемних питань на кордонах України та нових членів ЄС - держав Центральної Європи сусідів “першого порядку” України [2].

Фактично, в Україні комплексне дослідження актуальних проблем, повязаних з проблемами територіальних суперечностей здійснюють вчені та експерти незалежних наукових центрів. Так, серйозним доробком щодо аналізу сучасного стану кордонів України та ЄС є проект Центру миру, конверсії та зовнішньої політики (Київ) “Кордони України” [3]. Важливим і актуальним науковим доробком комплексного вивчення кордонів як України так і кордонів ЄС, є також праця “Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами”, яка здійснена за сприяння Інституту регіональних та євроінтеграційних досліджень “ЄвроРегіо Україна” [4]. Заслуговують на увагу також публікації незалежного культурологічного журналу Ї (Львів) [42,43], - а саме актуальні питання кордонів, їх дослідження, сучасний стан - і саме на сторінках цього видавництва в Інтернеті (проект - Інтеграція з ЄС, НАТО, Кордон) щоденно акумулюються актуальні питання кордонів, історії кордонів прикордонної політики країн Європи, включно і України [6].

У той же час важливо підкреслити, що поряд з великою кількістю публікацій інформаційного спрямування [10-15, 37-39] на сьогодні комплексних аналітичних академічних наукових досліджень щодо впливу територіальних суперечностей на прцеси інтеграції ще бракує. На сьогодні в Україні наявними є лише так би мовити перші кроки наукового осмислення - наукові розробки та дослідження цієї важливої проблематики.

Міждисциплінарний підхід, застосований в даній роботі, заснований на вивченні питань, повязаних з прикордонним співробітництвом та територіальними суперечностями, має важливе значення для визначення різних типів економічних, культурних і політичних відносин, які виникають та розвиваються в прикордонних регіонах, особливо в регіоні ЦСЄ, поза як, саме тут проблемні питання виокремлюються якнайповніше і якнайперше.

Структура даної дипломної роботи включає два розділи з підрозділами та пунктами, що відповідають завданням дипломної роботи та розкривають їх, висновків та списку використаної літератури.

В першому розділі « Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України» розглянуто проблеми розширення Європейського Союзу, його наслідки і виклики сучасній системі відносин, договірно-правового оформлення відносин Україна-ЄС та проблема кордонів в нормативних документах Європейського Союзу. Другий розділ «Територіальні суперечності України» присвячено вивченню проблем, повязаних з демаркацією та делімітацією державного кордону, в контексті євроінтеграційних процесів.

Дана робота являє собою спробу зробити комплексний аналіз та структурування інформаційного та фактичного матеріалу з досліджуваної проблематики.

РОЗДІЛ 1.ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ ЯК ВЕКТОР РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

1.1 Процес розширення Європейського Союзу: наслідки і виклики сучасній системі відносин

Початок європейської інтеграції було закладено після Другої світової війни. З метою відбудови економіки, відновлення політичного впливу європейські держави намагалися створити організацію, яка б змогла врегулювати проблеми, що постали на той час. Як результат, було створено Раду Європи (1949 р.), а через рік - Обєднання вугілля та сталі, що заклало основу інтеграційним процесам в Європі.

На сьогодні ЄС - найміцніше регіональне обєднання у світі, що разом з США та Японією створюють один з трьох центрів глобальної економіки.

Головними віхами реальної історії західноєвропейської інтеграції були базові договори, їх оновлені редакції та ряд послідовних розширень, що змінювали склад обєднання та характер взаємодії країн-учасниць. Щодо визначення етапів інтеграції, то однозначної точки зору по цій проблемі не існує. В рамках досліджуваної теми більш прийнятною буде етапізація європейської інтеграції за її змістом, а не хронологією, в напрямку розширення європейських структур. Виділяють наступні етапи [23, с.164]:

1973р. - вступ до Європейського співтовариства Великобританії, Данії та Ірландії;

1981р. - вступ Греції;

1986р. - вступ Іспанії та Португалії;

1995р. - приєднання до Європейського Союзу Австрії, Фінляндії та Швеції;

2004р. - вступ Кіпра, Латвії, Литви, Естонії, Мальти, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини та Словенії;

2007р. - вступ Румунії.

У звязку із новітнім розширенням Євросоюзу, Україна з 2004 року вже безпосередньо межує з ЄС.

Принципово важливим вважаємо підкреслити, що розширення ЄС викликало докорінні, якісні зміни геополітичної ситуації на континенті, яка по суті, знайшла відображення у розширенні на схід інтересів і простору Євросоюзу, з виокремленням чітких контурів Центральної Європи та Східної Європи - і як наслідок, зміни характеру нового східного кордону ЄС, формування нового українсько-єесівського кордону.

Формування протягом 2003-2004 рр. нового міжнародного кордону у триєдиній площині (Євросоюз - держави Центральної Європи - Україна) де-факто між міжнародною організацією Європейським Союзом та субєктом міжнародних відносин Україною ставить на порядок денний такі проблемні питання: зміну характеру східних кордонів держав Центральної та Східної Європи, наявність низки проблемних питань нових східних кордонів Євросоюзу, насамперед, в контексті їх захисту та режиму їх перетину[4,с 151-152].

В процесі аналізу зміни геополітичної ситуації зокрема в регіоні ЦЄ, ключова роль належить новому кордону, особливо в контексті його делімітації та демаркації.

Особлива увага приділяється питанням кордонів і ще більше прикордонним територіям і прикордонним регіонам, особливо в межах Європейського Союзу. Цей інтерес обумовлений і цілком прагматично аргументований поступовим послабленням політичних демаркаційних ліній та зникненням економічних барєрів всередині Євросоюзу.

Кордони окреслюють територіальну цілісність певних держав та міжнародної інституції, водночас є як лінією дотикання суверенних держав, так і лінією їх відокремлення.

По суті, будь-який кордон є “штучним”, тобто відображає співвідношення конкретних сил в конкретний час, і протягом історії кордони встановлювалися як в межах так званих природних кордонів, історичних кордонів, іноді етнічних кордонів, а здебільше внаслідок завершення війн - як встановлення меж дії, сфери впливу переможців. Не буває одвічних кордонів, кожний кордон встановлюється, переноситься, уточнюється за примхами Історії. І можливо сучасний новий кордон між ЄС та Україною не стане одвічною східної периферією ЄС. Більше того, згідно внутрішній логіці розвитку новий кордон має еволюціонувати протягом століття. Позаяк це залежатиме не тільки від внутрішнього розвитку розширеного ЄС протягом ХХІ століття, а також і від його новітніх сусідів по усьому периметру нового кордону, отже і від внутрішнього розвитку України[8, с. 47].

Процес трансформації кордону ЄС - як підготовчий - вже розпочався у 2002 році, що визначилось у практичному вирішенні питань прикордонного менеджменту, у розбудові та впорядкуванні “нових” східних кордонів ЄС згідно європейських стандартів на кордонах України включно. Внаслідок зміни сутності кордонів ЄС, паралельно відбувається і зміна характеру східних кордонів як ЄС, так і держав Центральної Європи (як повноправних членів ЄС з 2004 року), тобто вже на сьогодні відбувається і зміна характеру прикордонного менеджменту між Україною та сусідами “першого порядку” - Польщею, Угорщиною, Словаччиною.

Вкрай важливим наслідком формування нового східного кордону ЄС для України, є питання безпеки, точніше керування ситуацією з питань безпеки. За умов, коли жодна з країн ЦСЄ не має територіальних претензій одна до одної та до України включно, питання безпеки зосереджується не на питаннях перегляду наявних кордонів, а на проблемі захисту нового кордону.

Аналізуючи причинно-наслідкові звязки формування нової політико-географічної ситуації в регіоні Центральної Європи та Східної Європи зокрема в контексті зміни геополітичної ролі нових кордонів на континенті, на нашу думку, не слід абсолютизувати роль сучасного розширення ЄС в контексті формування так званих “остаточних” кордонів Євросоюзу, чи то зміни ролі та функцій кордонів в Європі не слід вбачати лише в останніх подіях новітнього розширення ЄС. Історично і концептуально події “повернення” до Європи, “входження” до Європи, навіть сучасної інтеграції до Європи - взагалі часовий лаг цих процесів можна визначити з ХІХ-ХХ століть [18, с.318-319].

1.2 Договірно-правове оформлення відносин Україна - Європейський Союз

Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури.

Прагнення України до здобуття повноправного членства в ЄС вперше зафіксоване в Основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених Верховною Радою України у липні 1993 р. На міжнародному рівні це було проголошено Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в м. Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейськими Співтовариства ми та їх державами-членами.

Зазначена Угода заклала правову основу для розвитку двосторонніх відносин України з ЄС. У політичному аспекті УПС зафіксувала підтримку з боку ЄС суверенітету і територіальної цілісності (!) України та української позиції щодо кримського питання, наміри сприяти вирішенню проблем членства України у багатосторонніх європейських організаціях та форумах (ЗЄС, Рада Європи, СОТ та ін.), а також створення механізмів зустрічей і консультацій на всіх рівнях для ухвалення конкретних рішень з питань співробітництва. Інституційними органами реалізації Угоди визначені Рада з питань співробітництва, Комітет з питань співробітництва (робочий орган Ради), а також Парламентський Комітет з питань співробітництва.

Підписанню УПС передувала ініціатива Європейської комісії (квітень 1994 р.) з розробки Стратегії ЄС щодо України. Слід зазначити, що Україна виявилася першою з держав Центральної та Східної Європи, для якої вироблено Стратегію відносин. Процес реалізації цієї Стратегії було започатковано уже після підписання УПС шляхом прийняття Радою Міністрів ЄС Спеціальної резолюції (31 жовтня 1994 р.) та рішення про Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.).

Подальше офіційне підтвердження прагнення України до інтеграції в ЄС відбулося в січні 1996 р., коли на засіданні Європейської Ради у Страсбурзі Президент України Л.Кучма зробив заяву про рішення України здійснювати заходи з метою набуття членства у ЄС. Вагомою відповіддю з боку ЄС стала Заява про визнання Європейським Союзом за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 р.) та План дій щодо України, прийнятий Радою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 р., в якому було підтверджена готовність Євросоюзу розвивати політичні та економічні відносини з Україною.

Підбиваючи підсумки переговорного процесу між Україною та ЄС протягом 1994-1996 років, слід зазначити, що активна спрямованість нашої держави на інтеграцію до Євросоюзу наштовхнулася на досить обережну відповідь ЄС, головним змістом якої стала формальна підтримка зазначеного курсу. Таку ситуацію не варто вважати значним прогресом, оскільки це була певною мірою вимушена реакція Заходу з метою позначити для України можливість руху до Європи.

Ще до ратифікації УПС було підписано наступні документи: Угоду про торгівлю текстильною продукцією (5 березня 1993 р.), Тимчасову угоду про торгівлю між Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угоду про торгівлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економічної спрямованості додалися: Рамкова угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про співробітництво в галузі термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23липня 1999 р.).

Зазначені угоди практично окреслюють коло інтересів ЄС у сфері економічного співробіт ництва з Україною.

Початком більш активного етапу співробітництва України з ЄС слід вважати набуття 1 березня 1998 р. УПС чинності. Наступним кроком у напрямку інтенсифікації співробітництва України з ЄС став Указ Президента України Л. Кучми від 11 червня 1998р. №615/98 "Стратегія інтеграції України до ЄС", що визначив основні напрями національної стратегії європейської інтеграції.

На Гельсінкському саміті, який відбувся 10грудня 1999 р., Європейська Рада схвалила Спільну стратегію Європейського Союзу щодо України, яка зберігала свою дію упродовж наступних чотирьох. У зазначеному документі ЄС зафіксував своє бачення партнерства з Україною та взяв зобовязання продовжити співпрацю з нашою країною на міжнародному, регіональному і місцевому рівнях з метою сприяння успішному проведенню політичних та економічних перетворень, що полегшить їй подальше зближення з Євросоюзом.

На сучасному етапі важливою віхою у відносинах Україна-ЄС є программа «Східне партнерство». Головна мета "Східного партнерства" - додати новий імпульс відносинам Євросоюзу з країнами регіону на схід від його кордонів.

Єврокомісія 3 грудня 2008 року представила Комунікацію «Східне партнерство», серед основних положень якої: оновлення договірно-правової бази відносинЄС зі східними сусідами через заміну чинних Угод про партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію; створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів; створення поглиблених зон вільної торгівлі (ЗВТ), яке, передусім, залежатиме від готовності економік країн-партнерів; лібералізація візового режиму між ЄС та державами-партнерами; зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерів на принципах Енергетичної Хартії; вирівнювання регіонального розвитку країн-партнерів, підтримка їх соціально-економічного розвитку тощо.

Серед ініціатив-флагманів «Східного партнерства»: розробка та реалізація програм інтегрованого управління кордонами; створення інструменту сприяння малому та середньому бізнесу; розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів; подальший розвиток південного енергетичного коридору; посилення взаємодії у контексті попередження та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф.

19-20 березня 2009 року Європейська Рада схвалила зазначену Комунікацію Єврокомісії та затвердила відповідну зовнішньополітичну ініціативу «Східне партнерство».

07 травня 2009 р. делегація України на чолі з Президентом України Віктором Ющенком взяла участь в установчому саміті нової зовнішньополітичної ініціативи ЄС "Східне партнерство".

До складу офіційної делегації України увійшли Представник України при ЄС А.Веселовський, Заступник Глави Секретаріату Президента України А.Гончарук, керівник Офісу Президента України Р.Демченко, Посол України в Чеській Республіці І.Кулеба Перший заступник Міністра закордонних справ України В.Хандогій.

Президент України В.Ющенко високо оцінив започаткування “Східного партнерства”, приділивши основну увагу потенціалу нової ініціативи у контексті посилення інтеграційних тенденцій в сфері енергетики.

Він також наголосив на таких пріоритетних для України аспектах “Східного партнерства” як впровадження всеохоплюючої програми інституційної розбудови, реалізація проектів у сфері регіонального розвитку на основі політики регіонального вирівнювання Європейського Союзу, а також впровадження інтегрованої системи управління кордонами України згідно зі стандартами ЄС.

За підсумками саміту було прийнято Спільну заяву.

Під час перебування в Празі Президент України В.Ющенко також провів зустрічі з Президентом Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Комісаром ЄС з питань зовнішнх зносин і політики сусідства Б.Ферреро-Вальднер, Премєр-міністром Нідерландів Я.П.Бакененде, Премєр-міністром Швеції О.Райнлфельдом, Міністром закордонних справ Великої Британії Д.Мілібендом, іншими учасниками саміту.

У роботі Саміту взяли участь Президент Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Високий представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Х.Солана, глави держав, урядів та міністри закордонних справ країн - членів ЄС. Запрошені на саміт країни - партнери були представлені президентами Азербайджану, Вірменії, Грузії та України. Делегації Білорусі і Молдови очолювали віце-премєр-міністри.

У той же час експертне середовище в Україні і за її межами вже активно обговорює можливі конфігурації співробітництва в рамках проекту. Зокрема , перспективи "Східного партнерства" обговорили у Варшаві політики, експерти і вчені, що прийняли участь у роботі конференції "Україна як партнер східної політики Польщі і Німеччини". Велика частина з них вважає, що така ініціатива має шанси стати ефективним інструментом європейської інтеграції України. Хоча європейську і євроатлантичну інтеграцію України і визначили основними напрямками міжнародної активності України, її швидке просування значною мірою залежить від західних сусідів. Польські і німецькі експерти були одностайні в тім, що східна політика Німеччини і Польщі, та й інших країн Євросоюзу стосовно України повинна формуватися через призму загальної європейської політики.

Ключовим питанням у відносинах з Україною для ЄС, на думку депутата польського Сейму Павла Залевского, стала реалізація Євросоюзом своєї східної закордонної політики. За його словами, в останні роки в ЄС активно формується сфера зовнішніх інтересів, але дотепер співтовариство реалізовувало їх лише на средземноморському, африканському або близькосхідному напрямках. А от Східна Європа і, зокрема, Україна не входили в сферу зовнішньополітичних пріоритетів Заходу. Причиною тому стала реакція Євросоюзу на зовнішні виклики після їхнього прояву [47].

1.3 Проблеми кордонів в нормативних документах Європейського Союзу

Розглядаючи головні нормотворчі документи Європейського Союзу, слід зазначити, що в світлі досліджуваної проблеми найбільший інтерес, на нашу думку представляють наступні: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларація Єропейської ради від червня 1993р.,відома як Копенгагенські критерії, де встановлені умови прийняття в ЄС, Договір про Європейський Союз від 07.02.1992р. зі змінами, що внесені Амстердамським договором від 02.10.1997р. та Ницьким договором від 26.02.2001р., Договір про приєднання 2003р., Афінський договір від 01.02.2003р. Найважливішою частиною Афінського договору є Акт щодо умов приєднання і змін договорів, на яких ґрунтується ЄС.

Положення цих документів обумовлюють політику Європейського Союзу щодо прийняття нових членів, умови вступу та вимоги, що висуваються до країн-кандидатів.

У відповідності зі ст. 49 Договору про ЄС країна-кандидат повинна бути за духом - "європейської", тобто європейськими повинні бути культура, політичні і правові традиції держав-нового члена. Країни-кандидати перед своїм вступом у ЄС повинні підігнати свою політичну й економічну систему під стандарти ЄС, щоб вистояти на внутрішньому ринку і стати повноправними членами. Що стосується географічного положення в Європі, то дана умова - бажане, але, очевидно, не обовязкове, що показує приклад входження в ЄС таких країн, як Мальта (ближче до Африки, чим до Європи) і Кіпру (розташований в Азії) і визначення країни-кандидата Туреччини (Азія).

У відповідності зі ст. 6 Договору про ЄС кандидат повинний поважати демократичні принципи конституційного ладу (воля, демократія, права людини і громадянина, принцип правової держави).

Відповідно до "Копенгагенскими критеріїв" країна-кандидат повинна відповідати наступним вимогам:

1)Повага і захист меншостей;

2)Стабільність, демократія і верховенство праве, дотримання прав людини, Нормально працююча ринкова економіка і здатність витримувати конкуренцію на внутрішньому ринку ЄС;

3)Здатність засвоїти обовязку і мети, що випливають із членства в ЄС. Це означає, що країни-кандидати повинні включити в національне законодавство напрацьований правовий масив, "загальну нормативно-правову базу ЄС".

Не менш важливою умовою для вступу в ЄС є врегулювання країною-кандидатом усіх територіальних суперечок зі своїми сусідами, тобто державний кордон повинний бути чітко демаркований і повинні бути зняті усі взаємні територіальні претензії. Даним критеріям можуть відповідати далеко не всі країни-кандидати на вступ у ЄС і країни, що бажають у якійсь тимчасовій перспективі ввійти в Союз (кандидати на кандидатство до ЄС). Прикладом цього може слугувати Туреччина, прийняття якої досить тривалий час відкладалося через неврегульованість питання північного Кіпру.

Ця вимога - вирішення своїх територіальних суперечностей країною-кандидатом до вступу до Європейського Союзу - ґрунтується на принципах та положеннях закладених в Хельсинському Заключному акту від 1975 року.

До ввійшла і Декларація принципів, якими держави-учасники зобовязалися керуватися у своїх відносинах. Серед тих, що безпосередньо нас цікавлять можна виділити принцип суверенної рівністі, поваги прав, властивому суверенітетові. Сукупність цих прав включає право кожної держави на територіальну цілісність. Важливе місце посідає принцип непорушності границь. Держави-учасники Хельсинської наради заявили, що розглядають як нерушимі границі всіх держав у Європі, і зобовязалися утримуватися від будь-яких зазіхань на ці границі. (Прагнення Заходу зберегти можливість мирної зміни границь привело до появи в першому принципі положення, по якому границі держав-учасників наради могли "змінюватися, відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю"). Принцип територіальної цілісності держав означає відмовлення від будь-яких дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якого держави-учасника.

Отже, будь-які суперечки з приводу зміни проходження встановлених після Другої світової війни кордонів є порушенням принципів міжнародного права і, як наслідок, - дуже вагомим чинником, що негативно впливає на інтеграційні процеси в міжнародну спільноту, частиною якої є Україна та Європейський Союз.

Таким чином, Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури.

Основними нормотворчими документами в регулюванні українсько-європейських відносин були: Угода про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, підписанню якої передувала ініціатива Європейської комісії (квітень 1994 р.) з розробки Стратегії ЄС щодо України, Спеціальна резолюція (31 жовтня 1994 р.) та рішення про Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.) Ради Міністрів ЄС, Угода про торгівлю текстильною продукцією (5 березня 1993 р.), Тимчасову угода про торгівлю між Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угода про торгівлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економічної спрямованості додалися: Рамкова угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про співробітництво в галузі термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23липня 1999 р.). Указ Президента України Л. Кучми від 11 червня 1998р. №615/98 "Стратегія інтеграції України до ЄС".

Розглядаючи головні нормотворчі документи Європейського Союзу, слід зазначити, що в світлі досліджуваної проблеми найбільший інтерес, на нашу думку представляють наступні: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларація Єропейської ради від червня 1993р.,відома як Копенгагенські критерії, де встановлені умови прийняття в ЄС, Договір про Європейський Союз від 07.02.1992р. зі змінами, що внесені Амстердамським договором від 02.10.1997р. та Ницьким договором від 26.02.2001р., Договір про приєднання 2003р., Афінський договір від 01.02.2003р. Найважливішою частиною Афінського договору є Акт щодо умов приєднання і змін договорів, на яких ґрунтується ЄС.

Положення цих документів обумовлюють політику Європейського Союзу щодо прийняття нових членів, умови вступу та вимоги, що висуваються до країн-кандидатів.

В національному законодавстві України значна увага приділена питанням її територіальних відносин з сусідніми країнами.

РОЗДІЛ 2. ТЕРИТОРІАЛЬНІ СУПЕРЕЧНОСТІ УКРАЇНИ

2.1 Політико-географічна ситуація на південно-західному прикордонні

2.1.1 Історичні передумови формування кордону Україна-ЄС та режим його функціонування

Процес формування західного державного кордону України відбувався протягом 1918-1990-их рр.,саме в цей час встановлюються державні кордони України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою.

Аналіз процесу встановлення державних кордонів України свідчить про те, що вплив геополітичного оточення на формування державної території і державних кордонів найбільш сильно проявляється в період становлення держави. За відсутності держави як виразного цілого організму говорити про конкретну лінію державних кордонів в більшості випадків можна лише теоретично і доводиться досліджувати кордони кількох державно-територіальних утворень (ЗУНР, УНР, УРСР, Підкарпатської Русі).

У процесі формування західного державного кордону України протягом досліджуваного періоду можна виділити три етапи.

Перший - 1918-39 рр. На цей час припадає підписання Брестського мирного договору, робота Паризької мирної конференції, створення “кільчастого дроту” проти більшовиків згідно з ідеєю Клемансо та формування “лінії Керзона”, яку нині майже повністю відтворює сучасний західний державний кордон України. В цей період відбувалася часта зміна урядів в Україні з різною зовнішньополітичною орієнтацією, які, маючи одночасно цілу низку зовнішніх і внутрішніх проблем, все ж намагалися обєднати українські землі в одне ціле. Враховуючи те, що українська етнічна територія була поділена між сусідніми державами, проводиться аналіз формування кордонів кількох державно-територіальних утворень: Підкарпатської Русі, ЗУНР, УНР і УСРР (зокрема, створення на території УСРР молдавської автономії та українсько-молдавського розмежування). На цей же період припадає початок перерозподілу сфер впливу в Європі між двома тоталітарними режимами - Німеччиною і СРСР, початок другої світової війни.

Другий - 1939-45 рр. Це період вирішального прориву СРСР у воззєднанні західноукраїнських земель та відірвання Бессарабії від Румунії і створення на її основі МРСР. Він охоплює формування нової політичної карти світу (Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська мирні конференції). В цей період було проведено обмін населенням між Польщею та УРСР у 1944р.

Третій етап (після закінчення другої світової війни) характеризується завершенням процесу встановлення західного державного кордону України компенсаційним обміном територій з Польщею у 1951 р. та закріплення Ялтинсько-Потсдамської системи геополітичного устрою Європи 1975 р. в Гельсінкі. З кінця 1980-х років з появою нових держав і обєднанням Німеччини почався новий перерозподіл сфер впливу і руйнування післявоєнного устрою в Європі.

Формування українсько-польського кордону протягом досліджуваного періоду позначене кривавими конфліктами та непорозуміннями. Укладена в Бресті мирна угода справедливо для України вирішувала питання кордонів на північно-західному відтинку, однак не була втілена в життя. Демаркаційні лінії Бертелемі, Боти, Дельвіга, а також кордон, встановлений за Ризьким мирним договором 1921 р. закріплювали фактичну розстановку збройних сил. Більш-менш враховувала етнічні межі розселення українців і поляків “лінія Керзона”, проте залишала в складі Польщі всю Холмщину, Підляшшя та західне і північно-західне пограниччя Галичини. Майже відповідав “лінії Керзона” кордон між Німеччиною та СРСР 1939 р. В результаті воззєднання 1939-45 рр. західноукраїнські землі увійшли до складу Радянської України. Радянському режиму вдалося зробити вирішальний прорив у воззєднанні західноукраїнських земель, те, чого не зміг досягти український національно-визвольний рух. Однак, за межами України залишились землі Холмщини, Підляшшя і Лемківщини. Провівши в 1947 р. акцію “Вісла” поляки позбавили українців аргументів для претензій на ці території. Сучасний західний кордон України з Польщею майже повністю збігається з "лінією Керзона".

Українсько-словацьке територіальне розмежування у 1918-39 рр. проходило у вигляді встановлення кордону між автономною Підкарпатською Руссю та Словаччиною і надовго стало причиною непорозумінь між закарпатськими українцями та чехами і словаками. Приєднання Закарпаття до Чехословаччини в 1919 р. не можна вважати актом насилля чи агресії з боку цієї держави. Воно було спричинене комбінацією кількох факторів - національного прагнення місцевого населення (рішення Пряшівської Народної Ради від 7 січня 1919 р.) та американської еміграції закарпатського походження (конгрес 12 листопада 1918р. у Скрентоні та результати плебісциту) і політичних вимог провідних світових сил. Відповідно до Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття тимчасово входило до Чехословаччини, оскільки Україна на той час не мала з ним спільного кордону внаслідок польської окупації Галичини. Основною помилкою під час приєнання Карпатської України до ЧСР було те, що до неї не приєднано всю територію, заселену українцями-русинами. В складі ЧСР залишилась Пряшівщина, а в складі Румунії - Мармарощина. Однак, Закарпаття, де компактно проживало українське населення, незважаючи на складну міжнародну обстановку, виявилося єдиним регіоном, населенню якого вдалося не тільки вибороти автономні права, а й певною мірою проводити власну внутрішню та зовнішню політику, наслідком якої стала спроба створення української державності. Рішення Зїзду народних комітетів Закарпаття в Мукачево від 26 листопада 1944 р. про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини та воззєднання його з УРСР як і рішення Народних Зборів Західної України від 27 жовтня 1939 р. про включення Західної України до УРСР є рішеннями так званих "ратифікаційних" плебісцитів, які ініціюються державою з метою юридичного обгрунтування вже фактично вчиненої анексії, у присутності та під тиском збройних сил. Ревізії акту про обєднання Закарпаття з Україною у 1945 р. не мають вагомих підстав, бо Чехословаччина добровільно відмовилася від цієї території і не висувала офіційних апеляцій до світового співтовариства.

Протягом досліджуваного періоду Північна Буковина і Бессарабія двічі опинялися під румунською окупацією - у 1918 та 1941 рр. Передачі цих територій Радянському Союзу в червні 1940 р. передував двосторонній обмін нотами - у такий спосіб радянська сторона давала румунським державним діячам можливість вільного волевиявлення вимагаючи виконання зобовязань, прийнятих в березні 1918 р. в Яссах і Одесі. Уряди УРСР та СРСР ніколи не визнавали румунського суверенітету над Північною Буковиною та Бессарабією.

Таким чином, відносини України за часів її незалежності та ЄС складалися по-різному. Однак саме з західними сусідами Україна має непорушні з радянських часів кордони, навколо яких найменше суперечностей. Кордони з Республікою Польщею, а це 592,34км, Угорською (136,7км) та Словацькою республіками(97,852км) у договірно-правовому відношенні повністю оформлені.

Розвиток стабільних стосунків з найближчим зовнішнім оточенням вздовж західного державного кордону, створення навколо України кола приязних держав, які б систематично підтримували реалізацію українських інтересів у світі, є підгрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього її інтегрування у загальноєвропейський і світовий політичний простір.

Сьогоднішня геополітична ситуація в Європі виключає появу територіальних претензій до України із заходу, оскільки однією з умов вступу в ЄС для країн-аплікантів є відсутність територіальних претензій до сусідніх країн. Акцент у двосторонніх відносинах України з сусідами поступово зміщується із спірних територіальних аспектів на захист національної ідентичності та інтересів національних меншин в Україні.

2.1.2 Острів Зміїний: позиція ЄС в розвязанні суперечності

Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи, які розпочалися на рубежі 80-90-х років ХХ в., привели до кардинальних політичних, соціальних і ідеологічних змін у даній частині континенту. У такому геополітичному контексті, Україна, яка знаходиться на перехресті цивілізацій, континентів, культур, після проголошення своєї незалежності, перетворилася в повноправного субєкта всієї системи міжнародних відносин і була утягнена в потік подій глобального, загальноєвропейського і регіонального характеру. Серед зовнішньополітичних пріоритетів, проголошених Українською державою є вступ до Європейського Союзу та НАТО. У звязку з цим здається як необхiдне чiтке та всебiчне дослідження усіх аспектів інтеграції України, і, в першу чергу, тих, що стосуються багаторівневих відносин з найближчими європейськими країнами. Однією з них є Румунія.

Слід зазначити, що взаємини між двома країнами у попередні роки складалися не просто. Погляньмо на деякі важливі аспекти двосторонніх відносин. Українсько-румунські відносини багатогранні. Найбільш складною вважається питання державного кордону між двома країнами. Протяжність тільки сухопутної ділянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. таким, яким був на 1 січня 1941 р., (кордони, які утворилися після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського цинуту (краю. - авт.)) “згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року” [1, с.72] . Відповідно до згаданого договору 4 лютого 1948 р. був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а 23 травня цього ж року - протокол, яким острів Зміїний “був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР” [2, с.32] . За результатами роботи змішаної демаркаційної комісії 27 вересня 1949р. підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону. В Бухаресті 27 лютого 1961 р. підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань.

Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. У 1996 р. Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР [5, с.16]

Проблема острова Зміїного не тільки суперечила Гельсинському акту 1975 р., але також гальмувала процес вироблення і підписання українсько-румунського Договору про дружбу і співробітництво, який врешті-решт був підписаний 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца, процедура ратифікації якого румунською стороною була завершена 8 липня 1997 року, українською - 17 липня і який набрав чинності 22 жовтня того ж року.

Румунському зовнішньополітичному відомству вдалося винести за рамки договору питання про державний кордон та його режим. Так, в другій статті Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією зазначається, що “Договірні Сторони підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться від тепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. Проте в другій частині цієї статті підкреслюється, що “Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі” [9, с.479-480] . Отже, Румунія формально підтвердила принцип “недоторканості” існуючих кордонів з Україною, але ці кордони залишалися без юридичного закріплення (згодом така ситуація повторилася при підписанні відповідного договору між Румунією та Республікою Молдова) [10] .

Окрім питання навколо острова Зміїного, ще однією проблемою кордону між Україною та Румунією була його модифікація через зміну природного ландшафту. Мова йде про ділянку Рахівського та Тячівського районів (Закарпатської області) українсько-румунського державного кордону. Відповідно до Договору про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лінія кордону тут проходить по середині русла Тиси. Однак це р усло, як і будь-якої іншої річки, з часом змінюється. Головною причиною зміни русла ріки паводки, що відбуваються тут декілька разів на рік і розмивають берег. Оскільки географічно так склалося, що нижчий берег - український, він поступово і відходить углиб нашої території, вивільняючи від води румунський берег. З 1961 р. українська сторона втратила у такий спосіб 270 гектарів землі [11] .

Оскільки зміна русла ріки викликана переважно природними причинами, повністю запобігти цьому процесу неможливо, проте значно послабити і зробити його керованим - цілком під силу, встановлюючи надійні берегові укріплення. Втрата Україною своєї території може припинитися, підписанням з Румунією демаркаційних документів, якими б державний кордон став би постійним, за прикладом відповідних домовленостей України з Угорщиною, Словаччиною і Польщею.

Проблемним є також питання пятьох островів у гирлі Дунаю. Румунські дипломати вважають, що до ділянки, на яких розташовані ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, а відповідно з цим всі пять островів мають стати румунськими [12] . Українська сторона дотримується іншої точки зору і має наступні міркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всі пять островів з самого початку належать Україні. Передача ж їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. Крім того, на цій ділянці Дунаю (це зафіксовано делімітаційними і демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

Однією з найбільших проблем на сьогодні залишається питання делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі згаданого острова Зміїний. Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Зміїний скелею, а не островом непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства. Будучи розташованим неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф збігається з румунським. При цьому слід зазначити, що міжнародним законодавством передбачено право островів (але не скель) на континентальний шельф. Крім цього, геологи цілком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу і виняткової економічної зони, що сторони не виключили можливості звернення в Міжнародний суд у Гаазі.

Як вже зазначалося, 17 червня 2003 р., тобто через шість років після укладання базового Договору та після 19 раундів переговорів, Україна і Румунія підписали у Чернівцях Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію радянсько-румунського державного кордону, визначену в 1961 році, окрім молдовсько-румунської ділянки. В договорі зазначено, що лінія державного кордону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше). Більш того, у статті 39 підкреслено, що розділи І та IV, в яких зафіксовані положення про те, що існуюча зараз лінія кордону є незмінною, “будуть автоматично продовжені на нові пятирічні періоди і не підлягають денонсації [14] .


Договором встановлюється кінцева точка (1439) сухопутного кордону між Україною і Румунією, яка відповідно до документа є початковою точкою для делімітації кордону, що проходить по континентальному шельфу і виняткових економічних зонах у Чорному морі. Документ також регламентує використання прикордонних вод, залізничного транспорту, шосейних доріг та інших комунікацій.

Додатковою угодою, зокрема, встановлено, що договір про режим кордону між Україною і Румунією зафіксує лінію кордону у такому вигляді, як вона визначена і записана в договорі 1961 року щодо радянсько-румунського державного кордону, а також у відповідних документах демаркації, діючих станом на 16 липня 1990 року [15, с.6] .

Дискусійною для аналітиків, при цьому, залишається мотивація румунської позиції. Можливо, і це виходить з коментарів румунських дипломатів, головною мотивацією є євроінтеграційна політика Бухаресту. Враховуючи те, що під час тієї ж прес-конференції в Чернівцях І.Ілієску обмовився про свою переконаність у тому, що “задля вирішення проблеми розподілу континентального шельфу Румунії не доведеться звертатися до міжнародного судовладдя”, можна зробити припущення, що найвагомішою причиною, яка змусила сусідню країну підписати цей договір є вимоги основоположних документів НАТО щодо відсутності територіальних претензій його нових членів до своїх сусідів. Фактично підтвердив цю думку сам І. Ілієску, зазначивши, що договір відповідає європейським стандартам та дозволяє Румунії “виконати умови західноєвропейських партнерів щодо забезпечення безпеки східного кордону…” [16, с.331]

Не виключений правда й варіант того, що румунська сторона перенесла акцент на інший документ - Угоду про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон.

Після підписання договору про режим державного кордону на порядку денному залишилися два проблемних питання, а саме делімітація континентального шельфу та виключних економічних зон і повязана з ними проблема юридичного статусу острова Зміїного. В залежності від того, яким буде статус Зміїного - острів чи скеля - визначатиметься і наявність навколо нього континентального шельфу.

В українсько-румунських відносинах, однією з найскладніших проблем є проблеми кордонів. Темпи вирішення цих проблем значно відстають від сучасних інтеграційних потреб. На наш погляд, серед найбільш сучасних, хоча, на жаль, ще мало досліджених, засобів вирішення всього комплексу прикордонних проблем між двома державами є регіональне співробітництво, яке у всій багатоманітності форм прояву служить як європейській інтеграції в цілому, так і економічному розвитку окремих регіонів країни, в т. ч. депресивних в силу географічного розташування територій. У свою чергу, для України, в якій 19 адміністративно-територіальних одиниць є прикордонними, поряд з іншими основними напрямками регіональної співпраці особливої актуальності набуває транскордонне співробітництво прикордонних територій.

Одним із ключових моментів став острів Зміїний. Він був "каменем спотикання" ще до підписання основного договору. Бухарест переконував, що він має відійти румунській стороні, оскільки Україні дістався у спадок від СРСР, який колись забрав острів у Румунії за пактом Ріббентропа-Молотова [9, с.475]. Його статус як острова, придатного для проживання і використання в народногосподарських цілях (а саме це твердження обстоює Київ) викликав заперечення Бухареста, де вважають острів Зміїний скелею, непридатною для проживання та ведення сільського господарства. Суперечка не привертала б уваги, якби не дві причини. По-перше, міжнародним законодавством передбачено право островів на континентальний шельф. Оскільки Зміїний розташовано неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф перетинається з румунським. По-друге, геологи цілком обґрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади газу і нафти високої якості. Їх обсяги оцінюються в 10 млрд м3 та 10 млрд т відповідно.

Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу та виняткові економічні зони, що країни не знайшли іншого виходу, як звернення в Міжнародний суд у Гаазі. [10]

В українській пресі часто йде мова про те, що тільки бажання вступити в НАТО та ЄС заставило Румунію піти на тимчасову відмову від територіальних претензій до своїх сусідів, в тому числі і до України. Румунія звертає увагу на проміжний характер договору: попереду переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон. Проміжний характер договору може торкатися й лінії кордону в пониззі Дунаю. Довгий час це питання взагалі не обговорювалося, хоча конфліктні ситуації зявлялися знову і знову. Тільки 2-3 лютого 2005 р. на україно-румунській зустрічі експертів та фахівців було підтверджено, що судноплавний шлях по Кілійському гирлу, там де проходить державний кордон, є спільним шляхом судноплавства обох держав, де правила судноплавства визначаються спільно. На зустрічі було прийнято рішення про початок робіт по підготовці спільних правил судноплавства на Кілійському гирлі [45].

Питання делімітації залишалося невирішеним з 1997 року, коли був підписаний базовий політичний договір між Румунією та Україною. З 6 вересня 2004 року Румунією було передано питання про делімітацію континентального шельфу та виняткових економічних зон між двома країнами на розгляд Міжнародного суду ООН.

Міжнародний суд ООН у Гаазі (Нідерланди) виніс рішення щодо територіальної суперечності України та Румунії з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон цих країн у Чорному морі, а такождвосторонніми претензіями на острів Зміїний, де за прогнозами знаходяться чималі запаси нафти та газу.

Суд одностайним рішенням не погодився з доводами жодної зі сторін та самостійно провів кордон економічних зон вищеназваних держав. При цьому була врахована позиція України, що Зміїний є островом, але це не враховувалося при делімітації морського шельфу, оскільки він дуже віддалений від берегу. Нова лінія враховує невелику територію навколо Зміїного, а далі проходе між берегом Румунії протягом 248 км та українським узбережжям довжиною 705 км.

В Румунії вважають, що суд прийняв справедливе рішення, яке може сприяти налагодженню стосунків між країнами, в тому числі в сфері співробітництва в організації видобутку нафти та газу на Чорноморському шельфі [11].

В результаті рішення Міжнародного суду ООН в справі про делімітацію континентального шельфу та виключні економічні права України і Румунії на боці Києва залишилася переважна більшість нафтогазових покладів, що вже розвідані, про що було заявлено в Секретаріаті Президента, де вважають, що встановлення чіткого кордону сприятиме залученню іноземних інвестицій для розвідки та експлуатації природних ресурсів в цій частині Чорного моря. Було відмічено, що більшість аргументів румунської сторони, на яких вона будувала свою позицію, були відхилені судом.

Завершення судового спору та рішення Міжнародного суду ООН відносно острова Зміїний дає широкі можливості для розвитку та поглиблення українсько-румунського співробітництва, про що було зазначено в Міністерстві закордонних справ України.

З іншого боку, опозиційні політичні сили вважають, що рішення Гаагського суду є програшем України, оскільки вона втратила 14 тис.кв.м території, де розвідано лише 10 млн тон нафти та 10 млрд кубометрів газу. Не виключно, що в територіальнії суперечності двох країн з цього питання лежать чиїсь особисті інтереси, які реалізуються за рахунок національних, або ж таким чином заінтересовані особи намагаються залучити Румунію у якості нового лоббіста України в ЄС та НАТО.

Міжнародний інститут політичної експертизи оцінив рішення з питання острову Зміїний як провал української дипломатії. Українська сторона мала всі передумови не приймати участь в цьому арбітражу, оскільки всі питання вже врегульовані міжнародними договорами. Однак МЗС України пішло на поводу в румунської сторони. Слід також зазначити, що всі юридичні питання були вирішені шляхом підписання ще в 1947 році Паризької мирної угоди між країнами-учасницями антигітлерівської коаліції, в тому числі Української РСР з однієї сторони та Румунії - з іншої. В 1948 році між урядами СРСР та Румунії був підписаний протокол уточнення проходження лінії держкордону, який чітко визначив основні точки та опорні пункти, де вона має проходити, та дав письмовий опис її проходження. В кінці 1949 року був підписаний договір про режим радянсько-румунського кордону, який визначив, що кордон проходе так, як визначено в документах про демаркацію, включаючи кордон в Чорному морі, який був визнаний обома сторонами. Наступний договір про режим радянсько-румунського кордону від 1961 року та протоколи про опис проходження лінії державного кордону, підписані в 1962 та 1974 роках, тільки підтвердили домовленість 1949 року. Всі договори були ратифіковані урядами обох країн. Тому можна припустити, що коли українська влада давала згоду на розгляд справи в Гаагському суді, вона сподівалася на те, що Румунія буде лоббіювати інтереси України при вступі в НАТО, однак тема НАТО була знята на невизначений термін, а частину української території вже віддали.

Що стосується позиції Європейського Союзу, то голова комітету зі співробітництва Україна-ЄС Адріан Северін зазначив, що Румунія нещодавно вступила і в НАТО, і в ЄС, та це дає їй можливість надавати підтримку Україні на шляху інтеграції до євроструктур. При цьому не слід забувати, що Україна має суперечності по вирішенню питань демаркації свого чорноморського кордону не тільки з Румунією, а й з Росією, на фоні чого суперечності з першою мають вигляд легкого непорозуміння. Це означає, що від дружби та співпраці з Румунією Україна виграє значно більше, ніж «від декількох квадратних кілометрів континентального шельфу»[12].

Аналізуючи результати вирішення питання про розмежування континентального шельфу та вирішення долі острова Зміїний, то можна зробити наступні висновки.

Румунія згодна з данним рішенням Гаагського суду, реакція ж української сторони була неоднозначною - від «перемоги» до «державної зради»[13]. Що стосується реакції різних українських політичних сил, щодо вирішення суперечності, то вона була наступною:

- в прес-службі Президента вважають,що Україна отримала більшість нафтогазових покладів;

- МЗС України побачило «широкі можливості»;

- в Партії регіонів запідозрили держзраду;

- експерти говорять про провал української дипломатії, її «беззубість» та втрати мілярдів кубометрів газу.

Таким чином, з вирішенням територіальної суперечності навколо острова Зміїний, Україна частково поступилася своїми економічними інтересами, що, з іншого боку, сприяло встановленню нового формату українсько-румунських відносин на політичному рівні.

2.1.3 Проблеми оформлення українсько-молдавського кордону

Кордон України з Молдовою у 1940 р. був закріплений не міжнародними договорами, а державно-правовими актами СРСР. Утворення Молдавської АСРР в складі України відбувалося під впливом внутрішньо- та зовнішньополітичних факторів: прагнення українського уряду задовольнити національно-культурні потреби молдаван та політичних мотивів СРСР у “бессарабському питанні”. Ні з точки зору економічної чи адміністративної доцільності, ні з позицій міжнародного права не було підстав для створення такої автономної одиниці в складі України. МАСРР не мала й етнічного підгрунтя, бо молдавани не становили в ній ні абсолютної, ні відносної більшості. Після того, як у 1940 р. Бессарабія та Північна Буковина опинилися в складі СРСР, юридичне закріплення цих територій відбулось шляхом створення нової союзної республіки - МРСР і новим державно-територіальним розмежуванням між Молдовою і Україною, яке було проведене з максимальним врахуванням меж етнічного розселення українців і молдаван. Сьогодні факт приналежності території Придністровського Лівобережжя в минулому до МАСРР слугує обгрунтуванням відокремлення ПМР від Молдови.

Українсько-молдавські відносини аж ніяк не можна назвати рівними та дружніми. Існує так званий цілий комплекс «больових точок» у двухсторонньому співробітництві.

По-перше, це прикордонні питання. Це - Дністровська ГРЕС та майже три гектара земель, що належать до Чернівецької області разом з дорогою, що звязує прикордонне село з райцентром. А також функціонування спільних українсько-молдавських прикордонних постів.

На сьогоднішній день державні кордони охороняються згідно Договору між Україною та Республікою Молдова про державний кордон та Додатковим протоколом до Договору про передачу у власність України ділянки автошляху Одеса-Рені в районі населеного пункта Паланка(Республіка Молдова), а також земельної ділянки, по якій він проходе, та режимуйого експлуатації. Однак сучасна лінія державного кордону на деяких ділянках не відповідає лінії адміністративного кордону між Українською та Молдовською РСР часів Радянського союзу і потребує модифікації. Однак на думку українських експертів, цей процес потребує великої уваги, особливо якщо враховувати «недружні дії молдавської влади на Дністровській ГЕС-2»(молдавська сторона без жодного попередження та узгодження з українцями під загрозою використання зброї поставила свій прикордонний піст на території буферного гідровузла Дністровської ГЕС-2, що належить Україні) [37, с.184].

Молдавська сторона вважає, що гідровузол знаходиться на її території й вимагає переоформлення договору від 1982 року і введення пункту про сумісне використання потужності та продовження будівництва станції. Україна, в свою чергу, вважає, що згідно підписаного в 1982 році Радою міністрів Молдавської РСР акта про викуп Україною 17,88 гектара землі на правому березі Дністра в 27 км від Новодністровська, «господарський обєкт» гідровузол ГЕС-2 знаходиться на українській території.

Питання створення і функціонування спільних українсько-молдавських прикордонних постів тривалий час залишалося невирішеним на вищому політичному рівні.

Пять спільних прикордонних постів вже узгодженно(Тельменці - Ларга, Мамалига - Крива, «Зелена - Медвежа», «Рені - Джюрджюлешть» та «Россошани - Бричень»).Переговори тривають про ті КПП, які діють на Придністровському відрізку українсько-молдавського кордону. Саме там молдавська сторона прагне встановити свої пости. Проти цього рішуче виступає керівництво Придністровя, розуміючи, що Кишинів таким чином намагається взяти під свій контроль придністровських економічних агентів. Раніше Україна відмовлялася створювати спільні прикордонні пости на цій ділянці кордону, однак для вирішення ситуації, що склалася, Україна може піти на поступки.

Україна зацікавлена в тому, що Молдова була процвітаючою країною, дружньою по відношенню до нашої держави, стабільним та прогнозованим партнером. Нажаль, в цій країні має місце неврегульований конфлікт, гаряча фаза якого проходила у безпосередній близькості до наших кордонів. Зусилля посередників, в тому числі України, поки не дали відчутних результатів з точки зору тої моделі врегулюваня, яку можна було б вважати прийнятною для всих.

Українсько-молдовський кордон має протяжність 1222 км, придністровська його ділянка - більш 400 км. Суттєва частина нашого державного кордону до сих пір не пройшла процедуру демаркації через неврегульванність коннфлікту. Тому одним з головних завдань України є якомога скоріше вирішити це питання.

Можна сказати, що Україна як держава, що поставило за мету вступ до Європейського Союзу, будує відносини зі своїми сусідами, а також з іншими країнами, на основі загальнолюдських цінностей, додержуючись принципів добросусідства, верховенства права та захисту прав людини.

Ще в 1996 році Україна була офіційно запрошена сторонами конфлікту в прийнятній для неї формі приєднатися до переговорного процесу. А після підписання Московського меморандуму 1997 року наряду з Росією стала країною-гарантом досягнутих домовленостей. Такий статус Києва обєктивно обумовлений приоритетністю придністровської проблематики в контексті забезпечення національної безпеки України.

Необхідно відмітити, що формат «5+2», побудований на основі Братиславського формату «3+2» (Україна, Росія та ОБСЄ - посередники, Молдова та Придністровя - сторони), є консультативним органом за відсутності прямого діалогу між Кишеневом і Тирасполем. Його завдання - підготовка пропозицій відносно політичного статусу Придністровя в рамках спільної держави та передача цих пропозицій для затвердження сторонам конфлікту. Саме такий формат визнається всіма учасниками переговорів найбільш оптимальним та таким,що забезпечує транспарентність переговорного процесу.

Як відомо, на данний момент переговори у форматі «5+2» призупинені, прямі контакти між Кишиневом та Тирасполем офіційно не проводяться, а проблеми тим часом зростають. В цих умовах Україна застосовує максимум зусиль для поновлення діалогу, предоставляючи свою територію як майданчик для наформальних дискусій [38, с.62].

Що стосується співробітництва України і Європейського Союзу в рамках врегулювання українсько-молдовського прикордонного питання, то на даному етапі проходять тристоронні засідання з проблем кордонів за участю представників зовнішньополітичних відомств, митних і прикордонних служб Молдови та України, а також експертів Європейської комісії. Розглядаються питання співробітництва між зазначеними країнами та Прикордонною Місією ЄС, питання спільного контролю та демаркації кордонів.

Діяльність Прикордонної Місії Євросоюзу включає моніторинг українсько-молдовського кордону на предмет контрабанди зброї, наркотиків, товарів через територію України. До сих пір невідомо жодного випадку негативного висновку про роботу місії EUBAM. У той час, на нашу думку, одним з головних результатів цієї безпрецедентної взаємодії та співробітництва України з Молдовою та ЄС є зупинення перемов про величезні розміри контрабади, в тому числі зброї та наркотиків, на придністровській ділянці нашого кордону. Таким чином зняті непрямі обвинувачення відносно того, що Україна сприяє цьому явищу. Крім того, наші прикордонна та митна служби отримали великий досвід, нові знання та навички, перейшли на якісно новий рівень взаємодії в своїй справі. Насьогодні можна казати, що їх діяльність на кордоні з Молдовою практично відповідає європейським стандартам. Безсумніву, це значний вклад у розвиток європейської інтеграції України.

Завдяки створенню місії прикордонні та митні служби України та Молдови суттєво покращили взаємодію, багато в чому були спрощені процедури проходження прикордонного та митного контролю.

Також важливе значення має той факт, що Європейський Союз готовий сприяти досягненню сторонами рішення щодо практичного роз починання процесу демаркації центральної (придністровської) ділянки українсько-молдовського державного кордону. Про таку готовність Євросоюзу висловив голова місії Європейської Комісії з надання допомоги в питаннях кордону Україні та Республіці Молдова (EUBAM) Ференц Банафі, який дуже високо оцінив рівень співробітництва місії ЄС з українською стороною, що є вагомим фактором посилення безпеки в регіоні. Українська сторона, в свою чергу, дала позитивну оцінку діяльності місії EUBAM й відмітила важливість співробітництва з європейською стороною, зокрема в рамках її залучення до демаркаційного процесу на українсько-молдовському кордоні [39, с.56].

Таким чином, аналізуючи політико-географічну ситуацію на західному прикордонні України та її вплив на процеси європейської інтеграції можна зробити наступні висновки.

Аналіз обстановки, що склалася нині на державному кордоні України, свідчать про її непростий і динамічний характер. Нині вона характеризується наближенням “зовнішнього” кордону НАТО безпосередньо до західних кордонів України, розширенням Європейського та Шенгенського союзів так званої “цивільної європейської інтеграції”, що однозначно призводить до втягування нових членів, у тому числі й України, в боротьбу за ринки збуту на континенті. На загальному тлі ситуації, що склалася, привертають увагу практичні заходи наших західноєвропейських сусідів щодо інтеграції до Європейського союзу, поглиблення військово-політичних відносин у рамках НАТО та гармонізації національного законодавства відповідно до вимог Заходу. Можна констатувати, що практично всі суміжні з Україною східноєвропейські країни (Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія) удосконалюють свою систему прикордонного та митного контролю, а реформування органів прикордонної охорони спрямовують на поліпшення охорони кордону з Україною. В результаті цих дій практично на всіх ділянках спостерігається посилення вимог до режиму кордону і щільності охорони. У той же час Україна має цілу низку невирішених проблем з визначенням і забезпеченням охорони своїх державних кордонів. Так, доволі непрості відносини складаються між Румунією і Україною через необхідність вирішення проблем проходження лінії державного кордону по р. Дунай від населеного пункту Парідно до Чорного моря та вже вирішеним вже є питання по делімітації континентального шельфу, а також визначення морських економічних зон обох держав у Чорному морі. У цих зонах розташовуються перспективні нафто- і газоносні родовища. Головні розбіжності викликає також і проблема розмежування континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Каменем спотикання є острів Зміїний, який належить Україні і знаходиться недалеко як від румунського, так і українського берегів. Відповідно до норм міжнародного права належність о. Зміїного Україні дає змогу їй мати в цьому районі континентальний шельф площею близько 700 квадратних кілометрів. Румунія заперечує це право. У цьому районі вже проведені значні обсяги геофізичних досліджень, під час яких виявлені перспективні поклади нафти і газу.

Досить складна обстановка і на українсько-молдовській ділянці державного кордону. Війна між Молдовою і самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою (ПМР) у липні 1992 року ускладнила проблему делімітації і демаркації державного кордону між Україною і Молдовою, довжина якого становить 1222 км.

Розглядаючи територіальні суперечності на західному кордоні України в контексті процесів європейської інтеграції, можна зазначити, що вони певною мірою срияють поглибленню останніх, оскільки створюються відповідні органи для співробітництва, проводяться багатосторонні, в тому числі за участю України та ЄС, засідання та конференції, що у свою чергу дає змогу накопичення досвіду цивілізованої міждержавної взаємодії та співпраці.

2.2 Територіальні суперечності та врегулювання питань оформлення північно-східного кордону

2.2.1 Проблеми визначення лінії кордону на Азовському морі та правового статусу острова Тузла

Український дрейф до НАТО не тільки викликав посилення тиску Росії на Україну в ареалі Азовсько-Чорноморського простору, а й спричинив поряд із іншими чинниками внесення відповідних змін в російську стратегію безпеки у вересні 2003 року.

Росія з самого початку заперечувала можливість визначення лінії кордону на Азовському морі. Перша причина, яку наводили росіяни, полягала в тому, що Азовське море є внутрішніми водами, і не підлягає розподілу і проведенню кордонів. За радянських часів так воно і було. Але нині це море межує з територіями двох країн, і постало питання про лінію державного кордону. Внаслідок неврегульованості цього питання виникали численні конфлікти, страждали господарюючі субєкти, переважно, українські.

Непоступливість російської сторони має кілька мотивацій. Невизначеність проходження морського кордону дозволяє отримувати економічні вигоди. Йдеться, перш за все, про користування Керченською протокою. Її судноплавна частина належить до української території, але після здобуття нашою державою незалежності росіяни стали заперечувати цей факт. Тим самим завдаються збитки компаніям, які відповідають за забезпечення судноплавства, проходу суден по керченській протоці. Що стосується Азова, то тут очевидним є прагнення залишити на майбутнє відкритим питання про те, хто займатиметься розвідкою і експлуатацією природних запасів морського дна.

Саме через це українська сторона повинна і надалі наполягати на узгодженні морського кордону, щоб кожна країна чітко знала, до якого місця простягаються її права на розвідку корисних копалин шельфу. Це також потрібно для того, щоб кожна країна усвідомлювала межу своєї відповідальності за екологічні збитки. Це, зрештою, потрібно для того, щоб наші рибалки чітко усвідомлювали, до якої межі простягається українська територія, де вони мають право ловити рибу.

В липні 2007 року в Києві відбулися треті в тому році консультації експертних груп нашої держави та РФ стосовно розмежування морських просторів Азовського та Чорного морів і Керченської протоки. Під час цих консультацій російська сторона заявила, мовляв, визнає належність Україні острова, розташованого в Керченській протоці, та “вод навколо нього”. Відомство також висловило сподівання, що Росія зробить наступний крок - визнає лінію Державного кордону, яка проходить протокою. Цим РФ підтвердила б існування старого адміністративного кордону між УРСР і РРФСР.

Департамент інформації та преси Російської Федерації оперативно підготував коментар, у якому йдеться про те, що акваторія протоки має “залишитись у спільному користуванні”, а кордон може проходити, наприклад, береговою лінією. Відразу ж після такого формулювання МЗС Росії зауважило, що “вирішення питання про статус острова Коса Тузла є можливим у рамках запропонованої концепції”. Це підштовхує до висновку про бажання російської сторони перевести й українську тепер Тузлу в режим спільного користування.

РФ також висловила невдоволення тим, що Україна наполягає на необхідності визнати адміністративний кордон між РРФСР та УРСР в акваторії Керченської протоки. На думку МЗС Росії, такого кордону не було й не могло бути відповідно до законодавства СРСР. Однак цей кордон позначено на всіх картах радянського періоду, про що давно заявляє наша держава.

Далі МЗС Росії заявило, що до врегулювання всього комплексу проблем розмежування морських просторів в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці “правовий статус острова Коса Тузла залишається невизначеним, хоча нині юрисдикцію над цією територією здійснює Україна”.

Після такої заяви наша держава знову вдалася до відповіді, що Тузла є “невідємною частиною території України”, а приналежність острова ніколи не була та не буде предметом переговорів із Росією. Водночас заяву МЗС Росії про те, що правовий статус острова Коса Тузла “залишається невизначеним”, вітчизняні дипломати розцінюють як спробу висунути територіальні претензії до України.

На думку експерта з питань переговорів щодо делімітації українсько - російського кордону Олександра Сушка, Росія апелює до того, що визначення лінії кордону в Керченській протоці є предметом переговорів, і, як відомо, не визнає наявного кордону, який позначено на всіх картах. Оскільки договору про встановлення кордону в Керченській протоці ще не підписали, то, на думку російської сторони, не може бути і претензій. Натомість міжнародна практика свідчить про інше: в історії були приклади, коли зазіхання на територіальну цілісність країни, попри правову неврегульованість кордону, розцінювали як територіальні претензії, коли цей кордон фізично існував і його охороняли. Насправді Росії не потрібні ні Тузла, ні Керченська протока. Їй вигідна насамперед невизначеність у справі проведення кордону, яку можна використовувати як інструмент тиску. Перспективи швидкого досягнення згоди в питанні розмежування акваторії Керченської протоки експерт оцінює як мінімальні, наголошуючи на тому, що РФ прагне максимально затягти цей процес. Натомість для України найвигіднішим на переговорах буде й подальше наполягання на визнанні адміністративного кордону, який існував між УРСР і РРФСР, оскільки тоді за нашою державою залишиться найглибоководніша судноплавна частина Керченської протоки. [11, с 6]

Що стосується проблем, повязаних із будівництвом дамби в Керченській протоці, то Міністерство закордонних справ України попереджає, що відповідальність за негативні наслідки потенційного конфлікту, повязаного з будівництвом Росією дамби до острова Коса Тузла в Керченській протоці, цілком покладається виключно на російську сторону, про що й сказано в постанонові ВР «Про усунення загрози, що виникла внаслідок будівництва Росією дамби» [15, с 7]

В документі зазначається, що лінія україно-російського кордону в Керченській протоці встановлена ще в радянські часи, відповідно до діючого на той час законодавства СРСР, УРСР і РСФСР, і згідно тими ж процедурами, що застосовувалися при визначенні всієї лінії кордону між колишніми УРСР і РСФСР на суші.

Ця лінія кордону нанесена на всіх географічних і топографічних картах, що видавалися в СРСР після її фіксації, і які є в архівах Російської Федерації, - підкреслюється в документі. [15, с 9]

Як відзначають у МЗС, населений пункт Середня Коса, що розташований на острові Коса Тузла і перебуває в підпорядкуванні Кіровської районної ради Керчі, значиться у всіх довідниках адміністративно-територіального розподілу УРСР, зокрема, у довіднику, виданому в 1969 році і в наступні роки, що також повинні бути в російських архівах.

В українському зовнішньополітичному відомстві нагадують, що ще до розпаду СРСР, 19 листопада 1990 року, УРСР і РСФСР підписали договір, стаття 6 якого містить, що "високі договірні сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах".

Після припинення існування СРСР держкордон між Україною і РФ, у тому числі й у Керченській протоці, був підтверджений в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією від 31 травня 1997 року.

Стаття 2 цього договору припускає, що "високі договірні сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобовязань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність один одного і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів".

Колишні адміністративні кордони між радянськими республіками стали в нових реаліях міждержавними кордонами. Цей факт визнається усім світовим співтовариством. А Україна як незалежна і суверенна держава визнана ООН, іншими міжнародними організаціями, переважною більшістю держав світу.

Міністерство закордонних справ України попереджає, що українська сторона, відповідно до міжнародного права, вживе всіх необхідних заходів для недопущення будь-яких зазіхань на свої державні кордони і територіальну цілісність.

Відповідальність за негативні наслідки потенційного конфлікту буде лягати виключно на російську сторону", - говориться в документі. . [15, с 10-11].

Повертаючись до морських кордонів, зазначимо, що Україні вже навязано російський сценарій вирішення питання Азовського моря, а саме: надання цьому морю статусу внутрішнього. Прийняття наполегливих пропозицій із боку Росії щодо згаданого варіанта повязане з низкою потенційних загроз. Перш за все, у міжнародному праві внутрішнє море або внутрішні води визначаються як продовження території суші, яка може належати лише одній державі. Міжнародне право тлумачить це положення таким чином: «внутрішні морські води перебувають під виключним суверенітетом прибережної держави».

Можна передбачити, що Росія і далі розглядатиме Азовську акваторію виключно російським простором для створення відповідної інфраструктури, рибного промислу, розвідки і розробки покладів енергоносіїв тощо. Для збереження позитивного міжнародного іміджу, Росія запропонувала Україні варіант поділу Азовського моря по його дні. У разі незгоди -- поділ Азовського моря по серединній лінії (за прикладом поділу Каспію) тощо.

Проблема кордонів постійно перебуває в центрі уваги Міністерства закордонних справ України. 19 травня 2003 року було парафовано важливий для обох сторін документ -- декларацію про стратегічне партнерство, ратифікацію якого передбачали парламенти України й Росії; було підписано Атлас карт українсько-російського сухопутного кордону; активізувала роботу двостороння комісія співробітництва з питань кордону і питань зарубіжної власності; на порядку денному питання перебування Чорноморського флоту РФ на території України згідно з міжнародними правовими нормами, а також питання власності українських обєктів берегової структури тощо.

Росія запропонувала Україні різні варіанти вирішення територіальної проблеми щодо приналежності цього територіального обєкта. Одним із них було введення кондомініуму на острів, що означає міжнародно-правове співволодіння, спільне і неподільне здійснення верховної влади на цій же самій території двома або кількома державами. Зазначимо, що кондомініум установлюється з метою подолання (неможливих до розвязання іншим шляхом) протиріч і суперництва між двома або декількома державами, що претендують на одну й ту саму територію.

Іншим російським варіантом була пропозиція Україні передати острів Коса Тузла Росії у довгострокову оренду за прикладом військової бази в місті Севастополі. І нарешті, не виключалося й придбання острова у повну російську власність. Компенсацією за острів Коса Тузла могло б стати погашення українського боргу пе-редання українській стороні зарубіжної власності -- нерухомості за кордоном та інші обіцянки.

Питання навколо приналежності о. Тузли стало своєрідним викликом, який мав розставити точки над «і» в українсько-російських відносинах, а також тією краплею, яка переповнила критичну масу російського невдоволення ситуацією, що склалася в нашій державі.

Зазначимо, що український варіант проведення кордону по адміністративній лінії розмежування між о. Тузлою і Таманським півостровом можна було б довести до логічного завершення, якби Україна зайняла жорстку позицію у відстоюванні своїх територіальних інтересів -- у разі необхідності звернулася б до Міжнародного Суду ООН. Але негативну роль у цьому питанні відіграла схильність українських можновладців вирішувати свої приватні питання за рахунок державних інтересів.

Спроможності, що їх виявила Україна у захисті своїх інтересів аж ніяк не викликають оптимізму. Це виразно продемонструвала під час загострення «тузлинського питання» внутрішня розгубленість владних структур, неадекватність дій різних гілок влади, розчарування населення як поведінкою влади, так і самим фактом зазіхання іншої країни на вітчизняну землю. А ще -- зрада українських державних інтересів, тобто досягнення домовленості про утворення спільного з Росією підприємства з експлуатації протоки (одне з останніх дійств тодішнього президента Л. Кучми). Висновки, які зробила Росія з «питання Тузли», для України були негативними. Російське зондування позицій нашої держави продемонструвало, з одного боку, непоступливість громадської думки, громадян щодо зовнішніх зазіхань, а з іншого -- слабкість владної ланки та її неспроможність приймати адекватні ситуації рішення. Останнє спричинило те, що через позицію владних інституцій України питання й до цього часу не вирішене.

Ситуація навколо о. Тузли супроводжувалась негативною реакцією в світі на сам факт загострення територіальних претензій між країнами-партнерами. Зазначимо, що ставлення світової спільноти до подібних конфліктів є взагалі негативним. Практично всі зарубіжні представники не розглядають «питання Тузли» як зазіхання на суверенітет України, бо якщо угоди про морський кордон між державами не існує, отже, немає і прецеденту. Офіційні представники західних союзників України або відсторонилися від конфлікту, або взагалі закликали до дотримання засад міжнародного права і залучення міжнародних арбітрів. Фактично так звані «стратегічні» партнери України, серед яких США, ФРН (вони найгучніше заявляли про такий свій статус) та інші -- відсторонилися від України. Тягар територіальних претензій ліг на українську сторону. Важко назвати країну, яка б на офіційному рівні чітко висловилася, що острів є українським, і при цьому закликала б світову спільноту підтримати українську позицію. А неофіційні заяви у міжнародному праві не враховуються. Водночас Україна в ситуації, що склалася, не мала впевненості в тому, що Рада Безпеки ООН, у якій Росія є учасницею ядерної пятірки, виступить на захист української позиції.

Отже, можна припустити, що Росія має всі важелі знову повернутися до питання приналежності о. Тузла (якщо попередній президент вже не підписав якогось документа за спиною українського народу, документа, який «не читали» народні обранці).

Висновки, які зробила Україна з територіального протистояння з Росією, є невтішними.

Таким чином, відсутність делімітації кордону в Керченській протоці дає Російській Федерації можливість уникнути виплат Україні компенсації збитків. Досі Україна та Росія не мають юридично закріпленого делімітованого морського кордону в Азовському морі. Це означає, що одна сторона може ігнорувати інтереси іншої в питаннях вилову риби, ігнорувати свою відповідальність за забруднення моря.

Надзвичайна ситуація, що виникла внаслідок шторму 11 листопада 2007 року, знову поставила на порядок денний і загострила питання необхідності врегулювання морських кордонів і обовязкового визнання кордону в Керченській протоці

2.2.2 Кримська проблема

Підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією» започаткувало встановлення цивілізованих міждержавних взаємин між обома країнами, що означає завершення процесу територіального розмежування України та Росії, розпочатого ще далекого 1917 р. Центральною Радою й закінченого 1999 р., тобто наприкінці ХХ ст., коли президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою й схвалений радою Федерації договір, одна із ключових статей якого - а саме друга - проголошує: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобовязань по заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів"[5, с 427]. Посилання на Статут ООН і Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності і непорушності кордонів між ними згідно з нормами міжнародного права.

У руслі "Великого Договору" між Україною і Росією було підписано рамковий договір про базування Чорноморського флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося пятирічне (1992-1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, - майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.

З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність. Проте достатньо очевидним є і те, що наслідки легалізації довготривалого (до 2017 р.) перебування російського флоту в Криму було навязано українській стороні. Сенс його присутності тут вбачається в контролі цієї української території, морських комунікацій, повітряного простору, що дасть можливість Росії вирішальною мірою впливати на зовнішню політику України.

Особливе значення при цьому має збереження військової присутності Росії в Криму і здійснення військового контролю над півостровом. З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн в Чорноморському регіоні набули нового змісту. Це значною мірою стосується і Росії, що звязано, перш за все, із суттєвим скороченням протяжності берегової лінії після переходу від СРСР до Російської Федерації. Радянський Союз володів на Чорному морі 26 портами та військово-морськими базами, з яких 19 дістались нашій державі, 4 - РФ і 3 - Грузії. За ситуації, що склалася, найдовші чорноморські берегові лінії тепер мають Україна і Туреччина.

Та, зважаючи на те, що традиційна російська гегемонія на Чорному морі неможлива без військової присутності в Криму та на Кавказі, РФ скористалась орендою - єдиним вибором для одержання доступу до кримських портів та берегових засобів обслуговування. Україні це загрожує втратою - частково або повністю - суверенітету Криму. Але ж незаперечним є факт, що головна база Чорноморського флоту - Севастополь, як і в цілому Крим, набули українського суверенітету де-факто і де-юре. Водночас, для збереження і посилення Росією свого впливу в Чорному морі, Крим має вирішальне значення. Чорне море забезпечує альтернативний маршрут для транспортування нафти.

Більше того, кримські аеродроми, на яких базуються сучасні російські військові літаки, як стверджує відомий експерт Г. Перепелиця, мають стратегічне значення[12,с 512]. Ці літаки здатні контролювати величезну територію, що включає такі країни, як Іран, Ірак, Туреччина, Сирія, Ізраїль, балканські і Закавказькі країни, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, Білорусь, Україна, Литва, Латвія, Естонія. Російські впливи на Кавказі і в Центральній Азії, з одного боку, і в Чорному морі, з іншого, є взаємозалежними і такими, що посилюють забезпечення російських інтересів. Базування в Криму Чорноморського флоту Росії дозволяє їй оперативно реагувати на зміну ситуації на всьому Чорноморському ареалі. У контексті геополітичних інтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено одним з основних завдань є військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї.

Першорядність того чи іншого завдання Чорноморського флоту залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки.

Та сьогодні керівництво Росії нібито відводить головну роль у захисті національних інтересів на Чорному морі невоєнним чинникам впливу: економічному, дипломатичному, інформаційному, культурному. Саме тому зусилля Росії на Чорному морі концентруються, насамперед, на Севастополі. Сьогодні їх, тобто український Севастополь і Чорноморський флот Росії, називають сіамськими близнюками. І не випадково. Адже на початок 2002 р. ЧФ мав у Криму і Севастополі 16 тис. військових, а на підприємствах, які його обслуговують і які розташовані в основному в Севастополі, працювало 20 тис. робітників і службовців. Понад пяту частину всього працездатного населення міста становлять військовослужбовці, робітники та службовці Чорноморського флоту Росії. Фінансові надходження з Росії за його базування в Севастополі складають 20 - 22 % бюджету міста.

До того ж у Криму, особливо у Севастополі, активно діють сформовані за комплексного впливу Росії (державне керівництво, спецслужби, політичні партії, економічні угруповання і т. ін.) політичні сили проросійської спрямованості. Тут активно розгорнув свою діяльність великий російський бізнес, який, за відсутності серйозної конкуренції з боку місцевих ділових кіл і західного бізнесу, реально претендує на монопольне становище.

В перспективі мова може йти про розділення за сприятливої глобальної геополітичної ситуації, яка склалася останнім часом, сіамських близнюків - українського Севастополя і Російського ЧФ. Цьому вирішальною мірою може сприяти тісне співробітництво РФ з Північноатлантичним альянсом і створення Ради НАТО - Росія та відсутність глобальних суперечностей по лінії НАТО - не-НАТО. А з прийняттям Росії в елітний клуб провідних країн на саміті в Італії в червні 2002 р. і формуванням "великої вісімки" зявляються реальні можливості для конструктивної взаємодії російських і західних капіталів у Криму і Севастополі. Це призвело б до зниження військово-політичних протиріч на Чорному морі при збереженні до 2017 р. російської військової присутності у Криму. А за сприятливих геополітичних і геоекономічних реалій - до лімітування військової присутності Росії на півострові чи її повної ліквідації.

Але такий розвиток подій не влаштовує, як свідчать останні події, ні командування ЧФ, ні кланово-корпоративні групи, тісно повязані з російським флотом. Вони категорично не сприймають ідею демілітаризації Криму та Севастополя і займають радикальну, навіть антиукраїнську позицію. Це може призвести до загострення ситуації в Криму і Севастополі. До цього свого часу немалі зусилля докладав колишній командувач ЧФ адмірал В. Комоєдов, який залишив після себе чимало послідовників серед теперішнього командування флоту, не відстають від них і такі політичні діячі, породжені ще радянською тоталітарною системою, як депутат Верховної Ради України, лідер кримських комуністів Л. Грач. Останній в інтервю російському телебаченню в липні 2002 р. відверто лякав росіян катастрофічними подіями після швидкого, ним же надуман ого, виведення Чорноморського флоту Росії з Криму та Севастополя. Небезпека провокування зацікавленими колами в Росії та Севастополі антиукраїнських, антизахідних, антинатовських, мілітаристських настроїв на захист присутності Чорноморського флоту Росії, а також чергового порушення питання про правовий статус Севастополя і Криму, стала, на жаль, перманентною.

І все ж переважний загал севастопольців, зорієнтований в економічному плані на російський флот, більше турбує стабільність свого соціально-політичного становища і, рано чи пізно, він буде сподіватися саме на бізнес-структури, що розгортаються в місті, гарантують йому стабільність і процвітання. Тому слід мати на увазі, що Росія була й обєктивно залишається глобальним стратегічним партнером і пріоритетом України, а співіснування з Росією є чи не найбільшою, найскладнішою і найважливішою проблемою для України.

Але при цьому, Україна повинна залишатися, остаточно стати і бути суверенним, незалежним і рівноправним партнером, а не сучасним сателітом "великого сусіда". А для цього Україна має, і навіть повинна, розробити чітку національну стратегію розвитку в ХХІ столітті - стратегію побудови суспільства добробуту і справедливості, демократичної, правової, всебічно розвинутої держави.

Отже, демаркація українсько-російського кордону стає одним з факторів впливу на процес інтеграції України в євроструктури, адже один з ключових критеріїв вступу до НАТО (як ми вже зазначали складовою реалізації європейського вибору є співробітництво України з Альянсом) - вирішення державою-кандидатом всіх своїх територіальних проблем та відсутність претензій до сусідів. Тому розмежування акваторії Азовського моря має для України першочергове значення.

Основною перешкодою на шляху врегулювання прикордонних питань для Росії став заявлений європейський вибір України. Активізацію дій Росії щодо вирішення питань Азовського моря і Керченської протоки прискорив посилений курс України до Північноатлантич­ного альянсу, а саме: прийняття Верховною Радою України Закону від 17 липня 2003 року (у першому читанні) про Меморандум співробітництва України з НАТО, підписаний українським Урядом 9 липня 2002 року .

Таким чином, з другого розділу можна зробити наступні висновки.

Найдовший кордон України з Російською Федерацією та, як бачимо, найскладніший. Сухопутня ділянка з Росією довжиною 1974,04 км вже де лімітований, тобто узгоджений та затверджений на картах. Договір між Україною та РФ про українсько-російський кордон був підписаний 28 січня 2003 року та ратифікований Верховною Радою та Держдумою. Однак незважаючи на це проблеми договірно-правового характеру між нашими країнами ще залишилися. Це повязане перш за все з тим, що роботи по демаркації ще не розпочати. Ще в грудні 2005 року указом Президента України була створена українська частина демаркаційної комісії, а російська до сих пір ще не встановлена. В односторонньому порядку такі роботи не проводяться. В грудні 2006 року в Києві відбулося перше засідання українсько-російської міждержавної комісії за участю президентів України та Російської Федерації. По закінченню засідання прийнято політичне рішення про інтенсифікацію переговорного процесу для демаркації сухопутної ділянки сумісного кордону.

Також гостро стоїть питання розмежування Азовського моря, північно-східної частини Чорного моря та Керченської протоки. Відповідні переговори ведуться з 1996 року, однак компромісу не досягнуто. Причина цьому - небажання російської сторони визнавати вже встановлений адміністративний кордон між УРСР та РСФСР в якості державного кордону нинішньої України та Росії.

Основні суперечності між країнами в загальних рисах наступні.

На нашу думку, акваторія Азовського моря в радянський час не була делімітована у відповідності до норм міжнародного права та потребує розмежування лінією державного кордону на внутрішні води України та Росії як незалежних держав. При цьому розділ акваторії логічно було б проводити на основі метода «серединної лінії».

Російські дипломати пропонують розмежувати акваторію Азовського моря за принципом пропорційності та комбінування методів побудови рівновіддаленої лінії. Однак це не відповідає нашим політичним та економічним інтересам.

На даному етапі визначені точки початку та закінчення українсько-російського державного кордону в Азовському морі. Експерти продовжують працювати над підготовкою консолідованого тексту проекту Договору між Україною та РФ про українсько-російський державний кордон в Азовському морі. Делегації домовилися умовно розділяти лінію розмежування в Азовському морі на північну, центральну та південну. Питання делімітації центральної ділянки на сьогоднішній день не узгоджений.

Щодо Керченської протоки, то українська сторона вважає, що в Керченській протоці Україна та Росія також успадкували кордон з часів Радянського Союзу, та відповідно вона має співпадати з лінією адміністративно-територіального поділу між УРСР та РСФСР. Двояке трактування в цьому питанні може привести до проблем, яких необхідно не допустити.

Позиція російської сторони зводиться до трьох варіантів врегулювання цього питання. Перший: недоречно встановлення державного кордону в акваторії Керченської протоки, достатньо статусу «історичних внутрішніх вод» України та Росії. Другий: провести кордон по узбережжю обох країн, а саму акваторію протоки залишити для спільного користування. Третій варіант полягає в тому, щоб виділити обом сторонам узбережні полоси від 0,3 - 0,5 морських миль, а іншу частину акваторії залишити знов-таки у спільному користуванні. Однак такий підхід від самого початку закладує на майбутнє міждержавні проблеми.


Аналізуючи питання базування Чорноморського флоту в контексті досліджуваної проблеми, треба зазначити, що воно безпосередньо стосується територіальної цілісності України. Військова присутність російських громадян на території Криму, значний політичний вплив російської сторони, такі дії сусідньої країни, як видача паспортів РФ українським громадянам, може створити передумови територіальних претензій, що будуть обґрунтовані міжнародним правом (захист «своїх громадян»), до України з боку Російської Федерації

Щодо північного сусіда України - Білоруссі, то після того як в травні 1997 року в Києві був підписаний Договір про державний кордон між Україною та Білоруссю, демаркаційні роботи так і не були розпочаті. Причина загальновідома: Національні Збори Білоруссі не ратифікували цей договір, визнаючи за Україною минулі радянські борги. Тому 1084,2 км спільного кордону мають офіційний статус лише на картах.

Невирішені питання делімітації державного кордону залишаються в України також з північним сусідом - Білоруссю. Білоруська сторона не висуває до України якихось територіальних претензій, проте намагається увязати вирішення цього питання з виплатою існуючого в української сторони перед Білоруссю зовнішнього боргу.

Підсумовуючи, можемо зазаначити, що відсутність територіальних спорів з сусідами є однією з ключових умов Європейського Союзу та НАТО для вступу до цих організацій. Тому, очевидно, Україна і надалі намагатиметься щонайшвидше провести делімітацію свого державного кордону. І насамперед з Російською Федерацією, яка відверто не зацікавлена в інтеграції України до ЄС та НАТО і саме тому намагається усілякими способами затягти вирішення цього питання.

Відсутність роботи по демаркації державного кордону з Російською Федерацією сприяє поширенню нелегальної міграції через Україну, нелегальному перевезенню зброї, що негативно відображається на міжнародному іміджу України. На нашу думку, причиною такої поведінки Росії є намагання Кремля повернути собі статус імперії, небажання втратити контроль над країнами, що були у складі СРСР, але вже стали на шлях самостійного розвитку.

ВИСНОВКИ

Звісно, питання кордонів, особливо в регіоні ЦЄ, було і є одним з “найчутливіших” питань новітньої історії - як у ХХ, так і у ХХІ століттях.

В умовах глобалізації концепція незалежності змінюється підходом, який грунтується на визнанні взаємозалежності держав, їх національних економік, які інтегруються в систему світового господарства. Свідченням цього є обєднавчі процеси, які відбуваються сьогодні в Європі і грунтуються на взаємних стосунках довіри та співробітництва. Нинішня міжнародна обстановка зменшує можливість застосування силових методів для вирішення територіальних суперечок, а кількість форм використання чужої території для отримання вигод її географічного положення без зміни її державної приналежності збільшується.

Питання про міжнародно-правовий статус державних кордонів України виникло з прийняттям ВР УРСР Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.): із зміною державного статусу України змінився і міжнародно-правовий статус її кордонів. Україна проголосила, що у своїх діях буде керуватись загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, що поважає територіальну цілісність і непорушність кордонів держав-сусідів і не має до них жодних територіальних претензій. Вона послідовно дотримується цих принципів.

Оформлені договорами та позначені на місцевості державні кордони є гарантом миру та співробітництва між державами. В національному законодавстві України значна увага приділена питанням її територіальних відносин з сусідніми країнами.

Аналізуючи сучасний стан делімітації та демаркації державного кордону, можна сказати наступне. Щодо кордонів з Російською Федерацією. Сухопутна ділянка: делімітацаія державного кордону між Україною і Російською Федерацією завершена, у 2003 році підписаний Договір між Україною і Російською Федерацією про україно-російський державний кордон, що у квітні 2004 року був ратифікований Верховною Радою України і Державною Думою Російської Федерації.

6 квітня 2006 року в м. Києві було проведене засідання Підкомісії по прикордонним питанням Підкомітету по міжнародному співробітництву, під час якого обговорювалося питання початку процесу демаркації сухопутної ділянки україно-російського державного кордону.

Відповідно до Указу Президента України від 6 грудня 2005 року українською стороною створена українська частина Спільної демаркаційної комісії. До сьогоднішнього дня російська частина демаркаційної комісії не створена. Демаркація кордону не розпочата.

Морська ділянка українсько-російського кордону: у 2003 році був підписаний Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, що у квітні 2004 року ратифікувала Верховна Рада України і Державна Дума Російської Федерації. Переговорний процес по розмежуванню Азовського і Чорного морів, а також Керченської протоки продовжується.

Відбулося 25 раундів переговорів. Переговори проводяться у форматі роботи Підкомісії по Азово-Керченському врегулюванню Підкомітету по міжнародному співробітництву Україно-Російської міждержавної комісії.

На сьогоднішній день існують різні підходи сторін до питань розмежування Азовських, Чорного морів і Керченської протоки.

Найбільші розбіжності звязані з небажанням російської сторони визнати адміністративний кордон між колишніми УРСР і РСФСР як державну границю між Україною і Російською Федерацією.

Делімітація українсько-білоруської ділянки державного кордону довершена. 12 травня 1997 року був підписаний Договір між Україною і Республікою Бєларусь про державний кордон. Договір ратифікований Верховною Радою 18 липня 1997 року (Закон України від 18 липня 1997 року № 491/97-вр). Національні Збори Республіки Бєларусь дотепер не ратифікували Договір про границю, що затримує позначення границі на місцевості (демаркацію).

Протягом 2006 року продовжувалася робота делегацій по визначенню крапки стику державних кордонів України, Республіки Бєларусь і Республіки Польща.

Державний кордон і його режим установлені Договором між Україною і Республікою Польща про правовий режим українсько-польського державного кордону, співробітництві і взаємодопомозі по прикордонних питаннях, підписаним 12 січня 1993 року в м. Києві. У 2002 році довершена перевірка проходження українсько-польської ділянки державного кордону. 14 квітня 2005 року в м. Цисна відбулася тристороння зустріч делегацій Прикордонних Комісій України, Республіки Польща і Словацька Республіка. По її результатах був підписаний Протокол про прикордонний знак "кременец", установлений на стику державних кордонів України, Республіки Польща і Словацька Республіка, що затверджується урядами країн.

16-18 травня 2006 року в місті Рава-Руська відбулося 12 засідання Українсько-Польської Прикордонної Комісії з метою проведення спільного огляду ділянок українсько-польського державного кордону, підписання Положення про Українсько-Польську Прикордонну Комісію, а також обговорення питань, звязаних із проведенням робіт на державному кордоні.

Державний кордон установлений Договором між Україною і Словацькою Республікою про спільний державний кордон, підписаному від імені держав Премєр-міністрами України і Словацької Республіки 14 жовтня 1993 року в м. Братиславі. Режим державного кордону встановлений Договором між Україною і Словацькою Республікою про режим українсько-словацького державного кордону, співробітництві і взаємодопомозі по прикордонних питаннях, підписаним 14 жовтня 1993 року в м. Братиславі. Перевірка проходження українсько-словацької ділянки державного кордону довершена, підсумкові документи перевірки затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2000 року № 1606.

У 2006 році довершена друга спільна перевірка українсько-словацького державного кордону. В м. Києві 6 грудня 2006 року були підписані підсумкові документи за результатами другої спільного перевірки.

Продовжується процес затвердження підсумкових документів спільної перевірки.

Державний кордон і її режим установлені Договором між Україною й Угорською Республікою про режим українсько-угорського державного кордону, співробітництві і взаємодопомозі по прикордонних питаннях від 15 травня 1995 року. У 2003 році була завершена перевірка проходження українсько-угорської ділянки державного кордону. Підсумкові документи перевірки ратифіковані Законом України від 26.11.03 № 1336-І. 21-22 червня 2005 року здійснений спільний вибірковий огляд ділянки українсько-угорської границі.

У 2003 році був підписаний Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, що у квітні 2004 року ратифікував Парламент Румунії а в травні 2004 року - Верховна Рада України (закон України № 1714-1V). Продовжується робота з висновку Угоди між Урядом України й Урядом Румунії про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон обох держав у Чорному морі. Згідно ст. 21 Договору між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництві і взаємній допомозі по прикордонних питаннях і постанові Кабінету Міністрів України від 5.10.04 №1312 була створена міжурядова постійно діюча Змішана українсько-румунська прикордонна комісія. З 2005 року почалися роботи безпосередньо на державному кордоні.

Не довершена делімітація континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.

Усього було проведено 24 раунду переговорів по розмежуванню ВМЭЗ і КШ, позиції сторін не змінилися.

19 листопада 2004 року румунська сторона подала заяву в Міжнародний Суд ООН по делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.

Делімітація державного кордону між Україною і Республікою Молдова довершена, підписаний Договір між Україною і Республікою Молдова про державний кордон (Договір ратифікований Законом від 06.04.00 №1633-ІІІ). 29 січня 2003 року відбулося урочисте відкриття першого прикордонного знака в районі міжнародного автомобільного пункту пропуску "Мамалига-Крива" і було підписане Положення про демаркації державного кордону між Україною і Республікою Молдова.

Проведено 28 засідань Спільної українсько-молдовської демаркаційної комісії.

Закінчено роботу на північній ділянці границі, продовжується демаркація на південній ділянці українсько-молдовського державного кордону.

За станом на січень 2007 року продемаркированы 764 км українсько-молдовської границі, у тому числі в 2006 р. - 204 км.

Отже, західний державний кордон України нині міжнародно визнаний, закріплений системою договорів. Висувати ревізії його означає знову відновити міжнародні суперечки. Справа полягає не в зміні лінії кордонів, а в організації сприятливого режиму їх функціонування.

Сьогоднішня геополітична ситуація в Європі виключає появу територіальних претензій до України із заходу, оскільки однією з умов вступу в ЄС для країн-аплікантів є відсутність територіальних претензій до сусідніх країн.

Розширення ЄС на схід в найближчі роки неодмінно вплине на відносини України з західними сусідами.

Відносини України за часів її незалежності та ЄС складалися по-різному. Однак із західними сусідами Україна має непорушні з радянських часів кордони, навколо яких найменше суперечностей.

Саме аналіз історії формування кордонів, який було зроблено в даній роботі, дозволяє виокремити, передбачити виникнення сучасних територіальних спорів нашої країни, спрогнозувати можливі шляхи вирішення вже існуючих.

На режим функціонування західного державного кордону України мають вплив такі політичні фактори (внутрішні та зовнішні): розширення НАТО та ЄС на схід і позиція України щодо цього процесу; непослідовність зовнішньополітичного курсу України; повільний темп демократичних реформ, що зменшує авторитет держави і інтерес до неї з боку сусідів; труднощі у формуванні кола дружніх і прихильних до України держав; необхідність захисту національного ринку і національного товаровиробника від зарубіжних експортерів (однак при цьому для нього не створюються сприятливі умови на внутрішньому ринку); необхідність дотримання ряду міжнародних зобовязань, важких для національної економіки України.

Важливими аспектами подальшого розвитку прикордонного співробітництва України із сусідніми державами на заході є гармонізація податкових систем, прикордонного та митного контролю, розширення та модернізація прикордонних пропускних пунктів, вдосконалення транспортного обслуговування через державний кордон, посилення рівня інформаційного забезпечення діяльності єврорегіонів.

Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних відносинах. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спільним кордоном (понад 600 км), різними можливостями стосовно налагодження взаємовигідної співпраці. В українсько-румунських відносинах, однією з найскладніших проблем є проблеми кордонів. Темпи вирішення цих проблем значно відстають від сучасних інтеграційних потреб. На наш погляд, серед найбільш сучасних, хоча, на жаль, ще мало досліджених, засобів вирішення всього комплексу прикордонних проблем між двома державами є регіональне співробітництво, яке у всій багатоманітності форм прояву служить як європейській інтеграції в цілому, так і економічному розвитку окремих регіонів країни, в т. ч. депресивних в силу географічного розташування територій. Основним каменем спотикання в цих відносинах було питання про розмежування континентального шельфу та вирішення долі острова Зміїний.

Аналізуючи результати вирішення цього питання, можна зробити наступні висновки. Румунія згодна з данним рішенням Гаагського суду, реакція ж української сторони була неоднозначною - від «перемоги» до «державної зради». Що стосується реакції різних українських політичних сил, щодо вирішення суперечності, то вона була наступною:

- в прес-службі Президента вважають,що Україна отримала більшість нафтогазових покладів;

- МЗС України побачило «широкі можливості»;

- в Партії регионів запідозрили держзраду;

- експерти говорять про провал українскої дипломатії, її «беззубість» та втрати мільярдів кубометрів газу.

З вирішенням територіальної суперечності навколо острова Зміїний, Україна частково поступилася своїми економічними інтересами, що,іншого боку, сприяло встановленню нового формату українсько-румунських відносин на політичному рівні.

Розглядаючи територіальні суперечності на західному кордоні України в контексті процесів європейської інтеграції, можна зазначити, що вони певною мірою сприяють поглибленню останніх, оскільки створюються відповідні органи для співробітництва, проводяться багатосторонні, в тому числі за участю України та ЄС, засідання та конференції, що у свою чергу дає змогу накопичення досвіду цивілізованої міждержавної взаємодії та співпраці.

Що стосується проблем східного прикордоння, то основні територіальні суперечності Україна має з Російською Федерацією.

Як раніше зазначалося, Україна наполягає на тому, щоб кордон був проведений по лінії, що за часів СРСР визначала адміністративний кордон між республіками. На думку голови держави В.Ющенка, саме використання адміністративного кордону в питанні рожділу цієї частини території є найбільш відповідним до норм та принципів міжнародного права (аналогічний принцип застосовувався при вирішенні подібного спірного питання між Росією та її балтійськими сусідами) [45].

Позиція Росії ж полягає в тому, щоб Керченська протока отримала статус «внутрішніх вод» двох держав, що знаходяться у спільному користуванні. Страхи Москви щодо офіційного та остаточного встановлення кордону в ціїй частині акваторії грунтуються на можливості відкриття шляху до Азову іноземним військовим кораблям. У Києві ж навпаки вважають, що переговірний процес навмисно затягується російською стороною.

Гострота проблеми стала для всіх очевидною восени 2003 року, коли відбувся гучний скандал навкруги острова Тузла в Керченській протоці.

Звертаючи на те, що багаторічні намагання вирішити це питання у двосторонньому порядку не дають результатів, постає необхідність його розгляду в односторнньому, що є досить поширеною міжнародною практикою. Україна може направити позов у Міжнародний суд у Гаазі, щоб примусити Росію затвердити кордони між двома державами в Азовській та Керченській протоці. Оскільки переговори з питання делімітації Азовського моря та водних просторів в Керченській протоці знаходяться в тупіку, Україна має формально звернутися до Російської Федерації з пропозицією передати суперечку на розгляд Міжнародного суду ООН. Це буде свідоцтвом того, що позиція України не є своєвіллям, а грунтується на міжнародному праві.

В вирішенні цього питання Україна хотіла б отримати поміч Європейського Союзу для демаркування кордону з Росією та Білоруссю, оскільки ЄС має великий досвід у вирішенні подібних проблем. Щодо вирішення територіальних спорів з Росією через Міжнародний суд, то, на думку експертів, теоретично таке можливо за умови, що на вирішення цієї суперечки щодо делімітації кордонів у Міжнародному суді ООН буде добра воля сторін. Але це лише теоретично. На відміну від Великого договору з Румунією, наш Великий договір з Росією не передбачає можливості розвязання цієї суперечки в Міжнародному суді. З РФ у нас ситуація схожа до тої, що була з Румунією в тому плані, що делімітувати потрібно шельф, на якому є нафтогазові родовища. Але тут найважче питання - це кордон по Керченській протоці та фарватер. Тут також є острів Тузла, який за українською версією повинен визначати серединну лінію розмежування. З того, як себе поводять щодо цього питання росіяни, видно, що вони не зацікавлені вирішувати його ближчим часом. Росія залишає питання делімітації кордонів на морі з Україною для можливості тиску на українську владу. Росія навряд чи піде на те, щоб вирішити цей спір з Україною в судовому порядку, тому що Москва тут очікуватиме не на рішення суду як якоїсь обєктивної міжнародної інстанції, а на те, що вона самостійно вирішить це питання на свою користь у результаті дипломатичного міждержавного торгу та геополітичних бартерів. Росія чекатиме на зміну влади в Україні, на зміну політичного режиму, тобто на прихід в Україні до влади тих політиків чи настання такої політичної ситуації, яка дасть змогу Росії реалізувати той інтерес, на який вона розраховує. Росія робить все, аби з Україною не було проведено повноцінної делімітації та демаркації як сухопутних, так і морських кордонів.

Міжнародний арбітраж був би оптимальним для України, але не для Росії: міжнародні суди ж не піддаються політичному тиску, призначення суддів там не є політичним. А тому тут можливі обєктивні рішення і несподіванки для Росії, яка буде все-таки вичавлювати з України те, що вона вважає за потрібне, розраховуючи на нестабільність політичного режиму, конфлікти у владі, скрутну економічну ситуацію, а також на нових політиків, які з точки зору Росії є більш прийнятними для російських національних інтересів, аніж нинішні.

І це стосується не тільки демаркації та делімітації, а й, наприклад, тієї ж проблеми Чорноморського флоту РФ. Як з економічної, так і з політичної точки зору час грає на користь Росії. Тому що з економічної - ситуація в Україні погіршується, а відповідно, можна диктувати свої умови в обмін на економічну допомогу. З політичної точки зору росіяни вважають, що час працює на них, тому що розраховують не те, що Віктор Ющенко не залишиться президентом на другий термін, а вибирати між Юлією Тимошенко та Віктором Януковичем краще, аніж коли приходиться вибирати між Ющенком і кимось іншим [46].

Підсумовуючи, можемо зазначити, що відсутність територіальних спорів з сусідами є однією з ключових умов Європейського Союзу та НАТО для вступу до цих організацій. Тому, очевидно, Україна і надалі намагатиметься щонайшвидше провести делімітацію свого державного кордону. І насамперед з Російською Федерацією, яка відверто не зацікавлена в інтеграції України до ЄС та НАТО і саме тому намагається усілякими способами затягти вирішення цього питання.

Отже, будь-які суперечки з приводу зміни проходження встановлених після Другої світової війни кордонів є порушенням принципів міжнародного права і, як наслідок, - дуже вагомим чинником, що негативно впливає на інтеграційні процеси в міжнародну спільноту, частиною якої є Україна та Європейський Союз.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Миграция и пограничный режим: Беларусь, Молдова, Россия и Украина. Сборник научных трудов. Под общ. ред. С.И. Пирожкова. - К.: НИПМБ, 2002. - 176 с.;

2. Хомра О. Нелегальна транзитна міграція як загроза національній безпеці України // Стратегічна панорама. - 2003. - №1;

3. Безпосереднє сусідство України з ЄС: закриті кордони чи нові імпульси до

співпраці? - Ужгород, 2002. - 180 с. 2.

4. Кіш Є. Кордони та їх значення за умов євроінтеграційних процесів // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України. - 2003. - № 24. - C. 148-157.;

5. Кіш Єва. Політико-правові засади українсько-угорського кордону в контексті розширення ЄС // Людина і політика. - 2003. - №6 (30). - C.15-21.;

6. Кіш Є. Політико-правова основа нового європейського кордону: історичний досвід та сучасні проблеми // Персонал. - 2004. - №3. - С.8-14.;

7. Копійка В.В., Взаємовідносини ЄС з Україною та Росією в контексті розширення 2004 р.//Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна.- К., 2005.- С.319-382

8. Кіш Є. Питання безпеки на нових східних кордонах Європейського Союзу // Стратегічна панорама. - 2004. - №1. - С. 44-50.;

9. Шемякін О.М. Острів Зміїний: проблеми делімітації морських просторів// Правова держава. вип. 16 - К: ін-т держави: права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - с. 473 - 480

10. А.Ермолаев. НАТО и ЕС поддерживают Румынию в деле пересмотра украинских границ./http://www.regnum.ru/news/1058515.html

11. МИД Украины молчит по поводу претензий Румынии на остров Змеиный, поскольку занят борьбой с РФ
// NEWSru.com // В мире // 11 сентября 2008 г.

12. Украина и Румыния спорят в Международном суде ООН из-за острова "Змеиный" - там 10 млн тонн нефти
// NEWSru.com // В мире // 4 сентября 2008 г.

13. На острове Змеином Ющенко создаст свободную экономическую зону
// NEWSru.com // Экономика // 15 января 2008 г.

14. Румынская пресса: Ющенко унизил Бухарест сильнее Путина
// NEWSru.com // В мире // 2 ноября 2007 г.

15. Дмітрієнко М. Кордони України на зломі 20-21 ст. //Урядовий курєр. - К,2004. - №238, 14 грудня. - с.6

16. Політична історія україни ХХст.: у 6-ти томах. -т.6: Від тоталітаризму до демократії(1945-2002 рр.)/ В.П.Андрущенко, В.К. Барон, О.Д. Бойко та ін. - К:Генеза, 2003 - 580 с.

17. Бреусенко-Кузнецов А.А., Геополитический миф: общий мифологический контекст атлантической экспансии на Восток//Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут".Вісник:Зб. наук. пр.:Філософія. Психологія. Педагогіка.-К.:Політехніка,2006.-№ 2 (17)/ 2006.- 67-74

18. Кіш Є., Геополітичний вимір зміни характеру кордонів Європейського Союзу та України//Сучасна українська політика:Політики і політологи про неї.-К.:Укр. центр політ. менеджменту,2008.-Вип. 12.- 312-324

19. Колишко Р.А., Деякі аспекти політики транскордонного співробітництва Європейського Союзу//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.,2006.-Вип. 63 (Ч.2).- 44-59

20. Вонсович О., Довгостроковий проект: Роль Європейського Союзу у врегулюванні конфліктів//Зовнішні справи,2007.-10.- 44-47

21. Панченко Ж.О., Ключові чинники та ключові невизначеності євроінтеграціного вибору України//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.,2006.-Вип. 63 (Ч.2).- 254-264

22. Барановський Ф., Критерії вступу до ЄС як чинники розбудови демократичної, соціальної, правової держави в Україні//Політичний менеджмент,2008.-Спеціальний випуск.- 204-212

23. Барановський Ф.В., Особливості розвитку та проблеми подальшого розширення ЄС в контексті успішної реалізації євроінтеграційного курсу України//Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса.Наукові записки. Вип. 36:Курасівські читання - 2007 "Влада і суспільство в сучасній Україні: механізми взаємодії".-К.:Знання,2007.- 161-168

24. Перешкоди на шляху інтеграції України в ЄС//Політика європейської інтеграції.- К., 2007.- 114-117

25. Рижков М.М., Перспективи вступу України до Європейського Союзу на сучасному етапі/ М.М.Рижков, Р.Коружинець;/Актуальні проблеми міжнародних відносин:Зб. наук. праць.-К.:Ін-т міжнарод. відносин,2005.-Вип. 53.-Ч. 2.- 29-31

26. Музика Г.О., Перспективи та деякі актуальні проблеми розвитку співробітництва України з Європейським Союзом у галузі спільної зовнішньої політики та політики безпеки//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.:Київський нац. ун-т ім. Т.Шевченка Інститут міжнародних відносин,2005.-Вип. 53.-Ч. 1.- С.57-60

27. Морозов К.П., Політологічне обгрунтування євроатлантичного вибору України//Наука і оборона,2008.-3.- 50-60

28. Копійка В.В., Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ//Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна.- К., 2005.- С.244-281

29. Брусиловская О.И., Процес интеграции Украины и стран Восточной Европы в Европейское сообщество: источники проблем и достижений//Вісник Одеського національного університету. Соціологія і політичні науки.-Одеса,2003.-Том 8.-Вип.9.- С.672-676

30. Запорожець О.Ю., Співробітництво України та ЄС в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.,2006.-Вип. 63 (Ч.2).- С.178-182

31. Копійка В.В., Суперечності розширення ЄС на Схід//Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна.- К., 2005.- С.224-318

32. Пирожков С., Сучасна політика національної безпеки України в контексті євроатлантичної інтеграції: між можливим і необхідним//Євроатлантикінформ,2007.-№2-3.- С.98-101

33. Україна-ЄС-Росія: проблеми формування виваженої внутрішньої та зовнішньої політики//Погляд на безпеку України у контексті сучасної геополітики:Аспекти державного управління.-К.:ННДЦ ОТ і ВБ України,2006.- С.76-79

34. Барановський Ф., Чинники та мотиви європейської інтеграції України//Політичний менеджмент,2007.-6.- С.115-124

35. Малиновська О.Ю. Етнополітичні аспекти формування українсько-польського кордону у 1918-1939 рр. // Вісник Київського національного універсиетут імені Тараса Шевченка. Географія. - 2000. - Вип.46. - С.68-70.

36. Малиновська О.Ю. Державні кордони як лінії розмежування і обєднання // Економічна та соціальна географія: Наук. зб. - К., 2001. - Вип.51. - С.153-157.

37. Малиновська О.Ю. До питання про територіальне розмежування Української СРР з Молдавською Автономною СРР // Географія і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. - К., 2001. - Вип.6. - С.180-188.

38. Кіш Є. Візовий режим Шенгена. Наслідки для Європейського Союзу та України // Віче. - 2004. - №3. - С.60-64.;

39. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами. Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень “ЄвроРегіо Україна” - Київ: КІС, 2004. - С.25-69

40. Польща - Україна - Франція - Німеччина. Другий діалог про кордони // Незалежний культурологічний часопис «Ї». - № 12, 1998;

41. Україна - ЄС. Кордон 2000 + ? Розмова про кордони. Третій діалог про кордони // Незалежний культурологічний часопис «Ї». - № 20, 2001. 7. www.ji-magazine.lviv.ua.

42. Закон України Про державний кордон України. I. Загальні положення. Стаття 1-2. Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 2, ст. 5. Вводиться в дію Постановою ВР N 1778-12 від 04.11.91, ВВР 1992, N 2, ст. 6, - із змінами, внесеними згідно із Законом N 245/96-ВР від 18.06.96, ВВР 1996, N 37, ст.167.

43. 18. Розширена Європа - Сусідні країни. Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами. Повідомлення Європейської Комісії для Ради та Європейського Парламенту. http://www.delukr.cec.eu.int/ua/eu_and_country/bilateral_relations.htm.

44. МиколаГоманюк. УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКИЙ КОРДОН. КАНАЛ “ДУНАЙ - ЧОРНЕ МОРЕ” /Центр досліджень південноукраїнського Пограниччя (м. Херсон)

45. Ю.Онишків. Керченська протока: другий Зміїний?/ http://ua.glavred.info

46. Договор о Европейском Союзе от 7 февраля 1992 г.
с изменениями, внесенными Амстердамским договором от 2 октября 1997 г.
и Ниццким договором от 26 февраля 2001 г.

47. ЕС хочет определиться с Востоком: «Восточное партнерство» - два измерения, один инструмент/ http://telegrafua.com/456/world/9662



Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данную дипломную работу Вы можете использовать как базу для самостоятельного написания выпускного проекта.

Доработать Узнать цену работы по вашей теме
Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем дипломную работу самостоятельно:
! Как писать дипломную работу Инструкция и советы по написанию качественной дипломной работы.
! Структура дипломной работы Сколько глав должно быть в работе, что должен содержать каждый из разделов.
! Оформление дипломных работ Требования к оформлению дипломных работ по ГОСТ. Основные методические указания.
! Источники для написания Что можно использовать в качестве источника для дипломной работы, а от чего лучше отказаться.
! Скачивание бесплатных работ Подводные камни и проблемы возникающие при сдаче бесплатно скачанной и не переработанной работы.
! Особенности дипломных проектов Чем отличается дипломный проект от дипломной работы. Описание особенностей.

Особенности дипломных работ:
по экономике Для студентов экономических специальностей.
по праву Для студентов юридических специальностей.
по педагогике Для студентов педагогических специальностей.
по психологии Для студентов специальностей связанных с психологией.
технических дипломов Для студентов технических специальностей.

Виды дипломных работ:
выпускная работа бакалавра Требование к выпускной работе бакалавра. Как правило сдается на 4 курсе института.
магистерская диссертация Требования к магистерским диссертациям. Как правило сдается на 5,6 курсе обучения.

Сейчас смотрят :

Дипломная работа Физиолого-гигиеническая характеристика труда работников клинико-биологических лабораторий
Дипломная работа ВИЧ-инфекция
Дипломная работа Бухгалтерский учет выпуска и реализации готовой продукции
Дипломная работа Совершенствование управления расходами предприятия
Дипломная работа Анализ дебиторской задолженности предприятия на примере ООО "Ромашка"
Дипломная работа Аудит бухгалтерской финансовой отчетности предприятия
Дипломная работа Развитие памяти у детей дошкольного возраста
Дипломная работа Законодательство о защите персональных данных работника
Дипломная работа Психологические особенности влияния руководителя на подчиненных
Дипломная работа Терроризм
Дипломная работа Складское хозяйство предприятия
Дипломная работа Религиозный туризм
Дипломная работа Бухгалтерская отчетность (на примере предприятия)
Дипломная работа Менеджмент организации хлебопекарни по производству "Чесночного" хлеба
Дипломная работа Учётная политика организации и её формирование на ОАО "Каустик"