Харківський інститутекономіки ринкових відносин та менеджменту
Контрольнаробота
з дисципліни «Політологія»
Лубни 2008 рік
1. Політичні партії в Україні та їхосновні типи
В Україні існуєдва основних типи політичних партій: пропрезидентські, орієнтовані наєвропейський розвиток держави, вступ до ЄС, НАТО та інших організацій, тапроросійські, орієнтовані на розвиток зв’язків з Росією та Білоруссю.
Політичні партії України на даний момент умовно можна поділити за такиминапрямами: комуністичний (лівий) — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістичнапартія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний(лівоцентристський) — Ліберальна партія України (ЛПУ),Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України(НДПУ); неоконсервативний (правоцентристський) — Народний РухУкраїни (НРУ), Українська республіканська партія (УРП),Християнсько-демократична партія України (ХДІГУ); націоналістичний(праворадикальний) — Українська національна асамблея і Українськанаціональна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканськапартія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН),Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів(КУН).
Ліві сили відстоюють збереження Рад народних депутатів як політичної основидержави; скасування інституту президентства; змішану економічну систему зізбереженням пріоритету державної і колективної форм власності,адміністративного контролю за розподілом продукції і цінами, адміністративнихметодів боротьби з тіньовою економікою; безплатну медицину і освіту; конфедеративнівідносини України з республіками СНД, утворення єдиного простору й об'єднаннязбройних сил.
Лівівиступають проти міжнародних фінансових корпорацій як таких, що пропонуютьруйнівний для української економіки варіант реформування, а також протикупівлі-продажу землі, приватизації колгоспно-радгоспної власності. Серед лівихіснують розбіжності стосовно міжнародної орієнтації: одні виступають заоновлений союз, інші — за тісну співпрацю в рамках СНД, а також щодоконституційного процесу і антикризових заходів.
Упопередній Верховній Раді лівий блок був найчисельніший і включав фракцію«Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя», соціалістичнуфракцію, а також значну частину групи «Аграрники». Цей блок виступав якопозиція реформістському курсові Президента.
Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідеологічними орієнтаціями. Однайого частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД,висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устроюУкраїни, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетнимизавданнями для соціал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ якоснови для поліпшення добробуту людей і зміцнення державності. Вони розглядаютьдержаву як інструмент забезпечення правових умов для гідного життя і безпекилюдини, а не як найвищу цінність.
Упопередній Верховній Раді України цей напрям репрезентували групи «Реформи»,«Єдність», Міжрегіональна депутатська група.
Донеоконсервативного напряму належать націонал-демократичні,християнсько-демократичні сили. їхній консерватизм виявляється в прагненніпоєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, навідміну від деяких соціально-ліберальних угруповань, партії неоконсервативногонапряму послідовніше орієнтуються на інтеграцію з економічними і військовимиструктурами Заходу та вихід із СНД.
Щеодна відмінність між ліво- і правоцентристськими силами полягає в тому, щоостанні більше акцентують увагу на проблемах державності, ніж реформуваннііснуючого суспільного ладу, на пріоритеті національного підприємництва надіноземним (хоч ці пріоритети в певних ситуаціях, якщо їх не конкретизувати,можуть набувати антиреформістського спрямування).
Політичнісили консервативного спрямування ще не сформувалися, оскільки немаєсоціально-класової структури, яка б сповідувала цінності європейськогоконсерватизму (власності, сім'ї, релігії, чіткого порядку). Тому частоконсерватизм українських партій тяжіє до консервування віджилих структур іспособів взаємодії.
Упопередній Верховній Раді України неоконсерватори були репрезентовані фракціями«Державність» і «Народний Рух України». Вони мали прихильників у іншихфракціях, зокрема в «Реформах», «Центрі»,
Націоналістичний напрям — найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА-УНСО твердо стоїтьна позиціях інтегрального націоналізму, то КУН сповідує погляди демократичногонаціоналізму з елементами соціал-демократії у соціально-економічних проблемах.
Проголошенняпріоритетності прав нації над правами особи, розуміння нації як етнічноїкатегорії, антикомунізм і анти лібералізм, орієнтація на власний шлях розвитку,глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального»Заходу, протекціонізм щодо національного виробництва, забезпечення могутностідержави шляхом збереження ядерної зброї — ось істотні риси ідеологічнихорієнтацій цього напряму.
Щостосується типології, за організаційною структурою, то більшість партійв Україні мають характер масових та «партій виборців». Останній тип більшхарактерний для партій соціал-ліберальної орієнтації.
Захарактером внутрішньої субординації в Україні виділяються декілька видівцентралізованих партій: з авторитарним управлінням, з авторитарно-демократичнимуправлінням, з демократичним управлінням. До першого виду належать партіїнаціоналістичного спрямування (УНА, УНСО, СНПУ), в яких домінує авторитарнийстиль управління, напіввійськова дисципліна, роль представницьких органів маєдекоративний характер. До другого виду відносяться КУН і УРП, де голова партії,а також партійний апарат концентрує значно більше владних повноважень, ніжпредставницькі органи. Децентралізовану структуру, яка передбачаєрекомендаційний характер рішень вищих органів, мали партії соціал-ліберальногоспрямування, зокрема колишня ПДВУ.Сучасна політична партія повинна матигнучку децентралізовану структуру, легалізовану партійну платформу і фракції,які б стимулювали внутріпартійну конкуренцію. Платформу треба розуміти якнаявність у партії певних ідейних розбіжностей, а фракцію — як їх організаційнеоформлення. Фракційна діяльність в українських партіях поки що відсутня. Вукраїнській політологічній думці з'явилися ідеї, спрямовані на радикальнеоновлення організаційної структури партії. Суть цих ідей зводиться до того, щобпередбачити у партії наявність різних рівнів членства:
1) членипартії, які не мають владних амбіцій, але підтримують партію фінансами таідеями;
2) симпатики,що готові виконувати конкретні партійні завдання;
3) членипартії, які визначили свій майбутній статус у виконавчих структурах;
4) членипартії, що пов'язують свій майбутній статус із представницькими органами(депутати парламенту та місцевих органів влади). Така організаційна структураможе забезпечити реалізацію як владних амбіцій, так і громадських прагненьполітичної особи.
Метод» і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважноавангардистських до переважно парламентських. Проте в діяльності багатьохпартій (не тільки лівої і правової орієнтації) дуже часто використовуютьсяпозапарламентські методи боротьби (демонстрації, страйки, пікети, мітинги).Політичним організаціям більш потрібні радикалізм та популізм, аніж центризм. Ітому не дивно, що часто гору беруть ідеологічні принципи та дешевий популізм, ане бажання конструктивної співпраці.
Юридичний статус українських партій регулюється Законом України «Прооб'єднання громадян», що визначає політичну партію як об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головнамета яких — участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади,місцевого та регіонального самоврядування. Проте цей Закон має ряд суттєвих недоліків,які гальмують розвиток багатопартійності в Україні. Зокрема, він не визначаємеханізму формування органів влади на партійній основі; закріплює хибнийпринцип «загальної департизації», згідно з яким заборонене членство партіях нетільки працівникам силових структур, органів суду і прокуратури, що є цілкомприродним, а й президентові, працівникам органів виконавчої влади, забороненотакож створювати політичні організації в органах місцевого та регіональногосамоврядування; у Законі відсутня стаття про фінансування політичних партійзгідно з результатами виборів.
Нинів Україні назріла потреба прийняти закон про політичні партії, який закріпив бипартійний принцип формування органів державної влади, передбачив новий механізмвтрати правового статусу партіями (якщо наприклад, партія не бере участі увиборах протягом п'яти років, порушує конституцію і закони держави), а такожпринцип інформаційної реєстрації замість реєстрації дозволу.
За територіальною ознакою парти в Україні переважно національні, оскільки закон забороняєутворення партій регіональних та наднаціональних. Проте хоч партії і маютьнаціональний статус, поширення їх місцевих організаційних структур має чітковиражену регіональну спрямованість.
Щостосується владного статусу партій, то треба зазначити, що уряд тамісцева адміністрація формуються на безпартійній основі, не визначенийюридичний статус правлячої та опозиційної партій, парламентської більшості таменшості.
Світовапрактика знає декілька способів утворення парламентських фракцій: 1) з однієїпартії, 2) з представників різних партій, 3) змішані фракції, якщо до нихвходять депутати і не за партійною ознакою. В Україні переважає третій тип.
Парадоксальнимє той факт, що багатопартійність в Україні виникла раніше, ніж почаласясоціальна диференціація і стратифікація суспільства. Здебільшого партіїорієнтуються на ті соціальні групи, які ще не сформувалися. Цією обставиноюполітологи намагаються пояснити причину ізольованості партій від суспільнихверств, існування явищ партія «в собі» та партія «для себе».
Партійнасистема в Україні перебуває на стадії переходу від атомізованого дополяризованого плюралізму. Проте цей період може затягнутись, якщо не будесформований сильний соціал-ліберальний і неоконсервативний центр, який зможенейтралізувати ліву і праву антиреформістську опозицію. Для нинішньоїукраїнської партійної системи характерні:
1)слабкавзаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії вибору власногоелекторату;
2)розривміж партійним керівництвом і масами, відсутність менеджерського принципувнутріпартійного управління;
3)суперечністьміж стратегічними цілями і тактичними засобами;
4)дефіцит упартійних рядах управлінських та політичних кадрів;
5)слабкийінноваційний потенціал політичних лідерів;
6)наслідуваннябагатьма партіями організаційної структури КПРС і ОУН-УПА, що не сприяєреалізації політичних потенцій особистості;
7)недостатняфракційна діяльність партій в органах представницької влади;
8)законодавчеобмеження умов для піднесення престижу партійної діяльності, відсутністьстимулювання партійної конкуренції;
9)неспроможністьпартій розробити конкретні механізми реалізації власних програмних засад. Томунове виборче законодавство і законодавство про партії має створити правовіумови трансформації нинішніх пропартій у партії сучасного типу.
2. Національно-державницький напрям в українськійісторико-політичній науці
ПРОЕКТИУКРАЇНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ ТА ІДЕЯ ФЕДЕРАЦІЇ
Національно-державницький напрям в українській політичній науці займаєособливе місце. Вчені — представники цього напряму першими зробили спробупідготувати проекти конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхнюдумку, українському народові державно-національні та етнопсихологічні традиції.Обидві конституції, авторами яких були С. Дністрянський і О. Ейхельман,складалися відповідно для Галичини і Наддніпрянської України (ЗУНР і УНР). Уних враховувався досвід державного будівництва інших країн, використовувалисьвласні політичні концепції авторів. Крім того, вчені-державники розробиликонцепцію федерації, де обгрунтували право народів на самовизначення.
С. Дністрянський у своїй теорії суспільних зв'язків органічно поєднуєправо народів на самовизначення з самовизначенням держав на основі національноїідеї та національної території. При цьому він розрізняє зовнішній і внутрішній бік поняттянародного самовизначення. Перший, на думку вченого, стосується права кожногонароду вільно заявити про своє бажання належати до тієї чи іншої держави, або жмати свою самостійну державу; другий, навпаки, «звертається до існуючих ібудучих держав з жаданням, щоб дати всім народам повну самостійність, або повнуполітичну автономію». Водночас учений диференціює поняття зовнішніх і внутрішніхміжнародних зв'язків, або сполук. Він зазначає, що перші з них носять характерміжнародних відносин між державами, другі — державно-правовий. Ці останніслужать закріпленню взаємин між державами на юридичних засадах державногоправа. Зовнішні зв'язки — це, як правило, міжнародні альянси, що укладаються з метоюведення війни або забезпечення миру на зразок Антанти або Троїстого союзу,внутрішні — це зв'язки держав на зразок федерації або конфедерації, де держави«задержують про себе державну самостійність, але відступають добровільно зісвоєї суверенності стільки різних прерогатив, скільки потрібно, щоб перенестиїх на державну сполуку, та в цій спільності піднести свій власний престиж». До внутрішніхзв'язків Дністрянський відносить чотири основні категорії державних союзів:зв'язкові держави (США, Швейцарія), зв'язки держав (Німеччина часів німецькогобунду), особиста і реальна унії, зміст яких розглядався нами в ході аналізупраць Р. Лащенка. Проте вчений зазначає, що всі ці об'єднання є «сполукамипоодиноких держав, не сполуками поодиноких народів», і пропонує новуконструкцію «політичної сполуки, яка так само є сполукою з внутрішнімхарактером, але для народних, а не для державних цілей». Свою теорію єднаннянародів С. Дністрянський обґрунтував ще в 1920 р., орієнтуючись переважно наГаличину (ЗУНР), доля якої у міжнародному аспекті тоді ще не була визначена.
Вченийвважає, що ані «зв'язок держав», ані «зв'язкова держава» не зможуть стати вмайбутньому основою нових міжнародних союзів через суперечність своєївнутрішньої суті, як феноменів, реаліям нового часу. На думку дослідника,зв'язок держав як тривалий союз незалежних країн, укладений з метою охорониспільної території від ворожих наскоків, втрачає своє давне значення, «бозв'язки держав основуються на тривалій сполуці, та не можуть в політичномужитті теперішньої доби мати такого значення, як альянси, котрі не в'яжутьдержав на неозначений час, та не мають спільних органів зв'язку і тому легшеосягають свої імперіалістичні цілі, чим зв'язки держав». Тобто, заДністрянським, зв'язок незалежних держав, будучи формою тривалої спілки, для Українияк майбутньої самостійної держави є неактуальним, оскільки незалежна держававизначає свою власну політику виходячи з конкретної зовнішньої і внутрішньоїполітичної ситуації, а в таких умовах більш придатними є тимчасові альянси.
Визначаючиактуальність зв'язкової держави як спілки народів, Дністрянський спирається наодин із елементів своєї теорії суспільних зв'язків — національну ідею. Вінвважає, що форма зв'язкової держави може бути актуальною лише там, дероз'єднані національні елементи прагнуть до об'єднання в одній державній сім'ї,і що «нема в Європі таких держав, котрі могли б змагати до сполуки з другимидержавами на основі національної ідеї». Навпаки, існують ще такі держави, які включаютьтериторії кількох народів. Тому право на національне самовизначення такихнародів має вирішуватись шляхом національного відокремлення від тієї держави,яка придушує своєю суверенністю їхнє право на самовизначення.
Вченийвважає, що форма зв'язкової держави непридатна для тих держав, де проживаєбагато народів, які прагнуть відділитися від них на основі свого права насамовизначення. Він наголошує, що при виборі тих чи інших форм державногобудівництва необхідно враховувати, перш за все, ті інтереси, котрі длянаціональних держав випливають із спільного порозуміння в галузі економічної ікультурної політики. Аналізуючи питання про можливі шляхи розвитку Українияк національної держави, Дністрянський акцентує увагу на двох основних«стратегічних моментах», що мають обумовлювати цей вибір: 1) збереженняУкраїною і своєї суверенності І водночас забезпечення прав національнихменшин, що проживають на її території; 2) шляхом укладення „відповіднихдоговорів з найближчими сусідами, з якими Україна має давні дружні стосунки,необхідно створити «внутрішню сполуку народів, не торкаючись ані питаннядержавного престижу, ані питання якої-небудь верховної влади».
Тобто,на відміну від зв'язкової держави, обов'язковими атрибутами якої виступаютьспільна влада, армія, зовнішня політика, основою союзу різних національнихдержав, окрім збереження народної суверенності, поєднання своєї власної свободизі свободою інших народів, має стати «спільне взаємне порозуміння». Таке«порозуміння», на думку Дністрянського, може бути організоване на основіспільного права, «спільного виміру справедливості» і спільних адміністративнихорганів, які «повинні полегшувати сполученим народам повне користування згромадянських, культурних і економічних свобод, на всіх землях сполученихнародів».
Проект української конституції, на думку вченого, мав передбачатибезпосередню участь найширших народних мас у житті держави й водночасфункціонування, добре організованої влади, обраної на основі народного довір'я.Національні традиції, зокрема ідея віча, лягли в основу сформульованогоДністрянським у проекті конституції принципу національного кадастру, який він зогляду на свою теорію суспільних зв'язків вважав більш придатним для України,аніж пропорційна система виборів, запропонована професором О. Ейхельманом.
Назовсім Інших засадах побудований проект конституції -УНР, складений професоромО. Ейхельманом. Автор, використавши ідеї М. Драгоманова, поклав в основупроекту федеративну систему української держави. Однак на відміну відостаннього він поширює свій проект лише на українські землі і будує державнуконструкцію не від громад до федеративної держави, а, навпаки, від центральноїдержавної влади, через конструкцію земель як окремих держав федерації догромад. У своєму проекті вчений спочатку визначає компетенції федеративноївлади, а вже від неї, відповідно до неї і в її рамках виводить компетенціюфедеральних земель і нижчих самоуправних одиниць.
Слідомза Дністрянським автор проекту звертається до досвіду державного будівництваСША і Швейцарії, використовує положення їхніх конституцій. Україну він хочебачити незалежною суверенною демократичною федеративною республікою, в якій бипослідовно втілювався в життя принцип народного суверенітету. У проекті чіткопростежується цей принцип: «Основною засадою будівництва національноїсамостійної держави, після усталення відповідних етнічних кордонів,- є певне іпослідовне проведення демократичного республіканського принципу. А саме — весьнарод, в міру здібності кожної одиниці, що входить в його склад, повинен бутидопущеним до громадсько-державної роботи. Панування в державі мусить належатиорганізованому демократичному розумові, серйозній політичній дієздатності, ботільки вони є суто міцною державною підвалиною для здійснення соціальноїсправедливості в людськім суспільстві І в кожній окремій нації».
Як і Дністрянський, Ейхельман вважав право кожної нації на своєсамовизначення вищим від права держави: «Держава для народу. Народ — початок фундаменту.Держава — завершення для нього».
Землі УНР, згідно з проектом Ейхельмана, організовуються на зразок штатівСША. У всіх державних та громадських справах, окрім вищезгаданих нормфедеральної організації, вони управляються самостійно і мають свою законодавчу,виконавчу та судову владу. Кожна земля здійснює, самоуправління на своїй державнійтериторії в усіх справах, що не входять до компетенції федерально-державноїорганізації. Кожна земля складає в рамках федеральної організації свою власнуконституцію на засадах демократичної республіки, однак ці конституції можезмінити всенародний референдум, якщо цього зажадають об'єднані збори обох палатфедерального парламенту, або федеральний голова УНР. Уряди окремих земель маютьправо укладати міжнародні договори з сусідніми іноземними державами в справахвнутрішнього управління та юстиції, але виключно за згодою федеральногоміністерства; федеральний голова в цих справах має право вето.
Земельнийподіл України, на думку Ейхельмана, доцільно здійснювати в територіальнихмежах, з урахуванням «властивостей населення, економічних умов і топографічноїконфігурації». До компетенції політично-федеративного об'єднання земель вінвідносить: 1) спільну організацію військових справ; 2) зовнішні відносини зіншими державами; 3) фінансування та інші загальнодержавні функції.
Таким чином, Ейхельман уявляє Україну як федерально-державну організаціюу формі союзної держави. Концепція вченого побудована на основі еклектичногопоєднання ідей М. Драгоманова, викладених останнім у «Вільній спілці», а такожокремих положень з конституцій США і Швейцарії. Основна ідея концепції — федерація окремих земель — держав, об'єднаних в єдину федеративну республіканську державу.
Чільнемісце серед концепцій федерацій, які обґрунтовували еміграції вченінаціонально-державницького напряму, займає геополітична теорія видатногоукраїнського вченого, історика і географа, академіка ВУЛН С. Л. Рудницького.Це єдина концепція, що постала не тільки на ґрунті історико-політичної іправової науки, а й була певним синтезом географії, історії та державознавчихтеорій.
Рудницький доводить, що Східна Європа не може вважатися суцільноюгеографічною одиницею, оскільки вона є комплексом менш самостійних одиниць,кожна з яких має окремий антропогеографічний характер. Вчений робить висновок,що за своїми географічними умовами Україна займає своєрідне місце серед країнСхідної Європи як перехідна ланка до середньої Європи і з огляду на це мав всіпередумови для самостійного державного життя.
Перебуваючив еміграції, Рудницький основну увагу приділяє дослідженню, проблемиукраїнського державознавства. В 1923 р. у Відні вийшла друком його праця «Огляднаціональної території України», присвячена питанням побудови української державив межах її етнічних кордонів. У монографії «Українська справа зі становищаполітичної географії» (Берлін, 1923) Рудницький першим в українській науціспробував перенести теоретичні положення політичної географії на український грунт.Автор досліджує проблему української державності в контексті Східної, Середньоїта Західної Європи, аналізує політико-географічне значення положення і кордонівУкраїни.
Утому ж році на кошти товариства «Український скиталець» у Йозефові (Чехо-Словаччина)була видана праця Рудницького «До основ українського націоналізму». Звертаючисьдо історії українського національного відродження, вчений порівнює його знаціональним відродженням росіян і поляків, дає характеристику позитивних інегативних рис української психіки і на їх основі намагається визначити шляхирозвитку української нації і держави.
Концепція української державності, яку висуває в своїх працях С.Рудницький, базується на основних методологічних принципах західноєвропейськогоі українського державознавства. Це, насамперед, ідеї геополітичної німецької школиФ. Рацеля і Р. Челена. Розроблена Ф. Рацелем теорія взаємозв'язку Івзаємообумовленості державного життя кожного народу його власною територією євідправною у концепції С. Рудницького. Вчений надає особливого значення ІдеїРацеля про те, що природна територія кожного народу завжди виступає одним Ізнайважливіших психологічних чинників його державницьких прагнень та духовногоросту, постійно оновлює себе в цій ролі на різних етапах політичного життя кожногоконкретного народу.
Оскількинарод і територія, на думку вченого, становлять у сукупності основу держави якполітичного організму, він у своїй концепції також використовує тритиповукласифікацію недержавних націй відповідно до їхньої території та політичногостановища, розроблену Р. Челеном. Останній ділить недержавні нації на тритипи, зазначаючи, що кожний наступний тип є гіршим від попереднього у планіпостання державності кожної конкретної нації. Сутність висунутої Челеномтипології зводиться до такої схеми: «1) тип А — нація має єдність та не маєсвободи; вона об'єднана в одній державі, яка, однак, не є її національноюдержавою (чехи в Австрії, латиші в Росії і т. д.); 2) тип Б — нація маєчасткову свободу та не має єдності; одна. частина її має свою національнудержаву, друга — підлягає владі інших держав (сербо-хорвати, італійці, румуни вАвстро-Угорщині); 3) тип В — нація не має ні єдності, ні свободи, оскільки вонарозшматована між різними державами». Якщо для першого типу найбільш ефективний.шлях досягнення самостійності, незалежності і державності пролягає черезавтономію, для другого — це прилучення до власної національної держави, то длятретього шлях до національного визволення, на думку вченого, є найбільш тяжким,оскільки він пов'язаний з різними непередбаченими внутрішніми і зовнішнімиобставинами. До цього третього типу націй Рудницький відносить українську. Важливимиметодологічними засадами державотворчої теорії Рудницького були також концепціясуспільних зв'язків та ідея визначення національної державності в своїхетнічниммежах, які обґрунтував академік С. Дністрянський.
Основу національно-державницької концепції С. Рудницького складаютьчотири тісно пов'язані між собою Ідеї або положення, які можна згрупувати,виходячи з аналізу його праць, у послідовну, причинно-наслідкову ланку. Це,по-перше, власне трактування вченим таких понять, як нація, націоналізм,універсалізм стосовно українського народу; по-друге характеристика єдиноїнаціональної території України в її географічних межах як основи для утвореннядержави; по-третє, аналіз державницьких прагнень українського народу вконтексті російської і польської культур, культурних, психологічних традицій таособливостей українського, російського і польського народів; по-четверте, обґрунтуваннянеобхідності побудови української національної держави у форміБалтійсько-Чорноморської федерації з парламентарною формою правління.
НаціюРудницький трактує як певну частину людства, що має визначену суму своєрідних,властивих лише для неї прикмет, які об'єднують усіх членів цієї групи в однуцілісність. Під цими прикметами він розуміє антропологічні риси, мову,історичні традиції, культуру, національну територію. З поняття нації вченийвиводить поняття націоналізму. Оскільки нація, за С. Рудницьким, — цечастина людства, що має свою характерну суть, то націоналізм — це намаганнядану сутність зберегти і розвинути. «Націоналізм, — пише він, — цеспрямування думок, слів чи діл одиниці чи гурту в той напрямок, у якого іденадійний, корисний розвиток нації, до котрої дана одиниця чи гурт належать». Націоналізмувчений протиставляє «універсалізм», вбачаючи основну різницю між ними в тому,що перший завжди намагається утвердити індивідуальність племені, народу,особистості, утримати їхню окремішність, другий же, навпаки, прагне так чиінакше до нівеляції відмінностей між індивідуумами, племенами, народами ідосягає цієї мети завжди в боротьбі з індивідуальністю одиниці чи гуртиРудницький виділяє чотири основні типи універсалізму: 1) державно-правовийуніверсалізм, започаткований ще феодальними національними державамисередньовіччя, класова диференціація яких у кінцевому рахунку привела доінтернаціоналізації вищого класу — аристократії, котра, слідуючи своїм родовимтрадиціям, завжди надавала перевагу служінню державі, аніж нації; 2) релігійнийуніверсалізм, який виходить із світових релігійних систем і намагаєтьсяущасливити людство на релігійно-моральному ґрунті. Хоча цей універсалізм, заРудницьким, і набуває деколи національних форм, проте він не задовольняєтьсяпануванням над почуттями людини, а бажає повністю підкорити собі її інтелект,знівелювати будь-які відмінності між людьми на основі віри тауніверсально-релігійного авторитету; 3) капіталістичний універсалізм надаєкожному Індивідуумові можливість розбагатіти і економічно панувати над Іншимилюдьми, проте насправді має на меті панування всесвітнього капіталу, так самотяжіє до загальної нівеляції, висуваючи як першооснову матеріальний бік справи,на відміну від обох попередніх, які приділяли основну увагу духовним засадамлюдського життя; 4) соціалістично-комуністичний універсалізм, якийвизнає лише класові відмінності між людьми, а насправді повністю нівелюєособливості, притаманні людській особистості, племені та нації, висуваючи наперший план колективне господарство І удержавлення. Справжня суть цьогоуніверсалізму, вважає Рудницький, зводиться до того, що держава або гуртвпорядкували примусово життя кожного індивідуума у всіх сферах йогожиттєдіяльності. На думку вченого, відмінності між зазначеними типами універсалізмує досить суттєвими, що надзвичайно утруднює перехід людської самосвідомості відодного типу до іншого; проте ці типи універсалізму попри всі їхні відмінностівсе ж таки ближчі один до одного, ніж національний світогляд і будь-який універсалізм.
Щож потрібно українській нації, аби подолати всі вади, притаманні універсалізму,й збудувати свою національну державу? На які точки опори вона можерозраховувати?
Таким чином, незважаючи на певні розходження в об'єктах дослідження тавідмінності в методах концептуального аналізу, в науковій спадщині вчених, прояких йшла мова у цьому розділі, можна простежити чотири основні спільні ідеї:1) інтерес нації і держави — найвищий критерій історичної оцінки при домінантісуверенності нації над суверенністю держави (за винятком О. Ейхельмана); 2) обґрунтуванняправа українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території;3) ідеї демократії і республікансько-демократичної державності як основи життяукраїнської нації; 4) визнання національної Ідеї та психології основою буття йсутності нації, що скеровують народ на боротьбу з територіальністю іншоїдержави.
Водночас вчені національно-державницького напряму, вважаючи українськийнарод окремою етнічною одиницею, приділяли велику увагу використанню вдержавному будівництві України досвіду національно-визвольних рухів іншихкраїн, переорієнтації національної свідомості, обґрунтуванню національної ідеї,політики дрібної праці і ролі Галичини як П'ємонту України. Вони обґрунтовувалидля України право народного самовизначення на основі дослідження національнихдемократичних традицій українського народу.
Вчені цього напряму зробили спробу скласти для України проектиконституцій, врахувавши в них притаманні українському народовідержавно-національні традиції, досвід конституцій інших держав, власніполітико-юридичні концепції.
3. Відповідіна тести
1. Поділполітичних партій на м'які та жорсткі передбачає характер:
б) зв’язків міжцентральним керівництвом та партійними організаціями;
2. Держава, щонамагається забезпечити кожному громадянину необхідні умови існування,соціальної захищеності, участі в управлінні виробництвом, а в ідеалі –приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистостів суспільстві, називається державою:
в) соціальною;
3. Доконституційних монархій належать:
а) Данія;
4. Відчуженняпублічної влади від суспільства, суверенітет, територія, монополія на легальнезастосування сили, видання законів, обов’язкових для всіх громадян, отриманняподатків – все це характерні ознаки:
в)держави;
5.Створення уряду на парламентській основі (парламентською більшістю) та йогоформальна відповідальність перед парламентом є ознакою:
в)парламентської республіки;
Використана література
1. Основи політології:Навчальний посібник. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Товариство «Знання».КОО, 1999. – 427 с. – «Вища освіта ХХІ століття». Гелей С.Д., Рутар С.М. [1, с. 175 – 181].
2. Нариси з українськоїполітології (1819 –1991): Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1994. – 320 с.Потульницький В.А. [2, с. 262 –264, 266, 271, 274–275, 277, 279 –281, 286].